Страница:
свого однолiтка, Дулембу.
- Отак його, так, - радiв Байбал. - Волочи ледацюгу. - I вже до
Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся?
- Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки, -
балакали, читали.
- Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна, а
цього разу пiдвела дiда.
Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить пiдстрибнула до
Грабовського лисичкою.
- Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз, Красный нос",
ага!
- До кiнця?
--Весь
- Зна , зна , - докинув Дулемба. - Менi розказувала.
- I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка.
- Що?
- Не скажу.
- Нi, треба сказати, - заохочу Генрик Адамович, змовницьки
пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти.
Аанис склала на животi руки © голосно почала:
Ну, прокидайтеся, дiти.
Ранок - до книжки пора!
Сонечко вспiло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращi прога те днi, -
Пiзно вертати, - нiколи
х не повернете, нi!
- Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив?
- Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi сво©х вiршiв ©й нiколи не
читав.
- Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi дав менi книжечку,
таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила.
- Он якi - диву ться Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича зна .
- Добре, онуко, - радi Байбал, втираючи долонею щасливi сльози на
очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером.
- О, дiд знову за сво .
- А ти, сину, не смiйся. Дума ш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й
як розбереться, побачиш.
...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти,
за руки. Зараз вiн зовсiм забув те, про що недавно писав Франковi. I
душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все кудись раптом зникло,
наче нiколи й не було.
Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися одне на одного,
немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув ©©.
2_
Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла - завчасу. Була
збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правiй руцi тримала
конверта, протаврованого чорним штемпелем.
- Кость написав, що дозвiл на пере©зд до Якутська дали. Звелiв поволi
готуватися в дорогу.
I змовкла.
Грабовський сидiв, наче вражений громом.
Кiнець. Вiн певно зна : життя без не© буде для нього порожнiм i
злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби
навiть треба було величезними зусиллями завойовувати ©© любов - все те не
лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина...
Ольга, мабуть, вгадувала його сумнi думки. Вона пiдiйшла, сiла на
стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала:
- Як же, Павле, далi?
Вiн здригнувся.
- Ти про що?
- Що менi тепер робити?
- Готуватися, ©хати, - вiдповiв, немовби мечем рубонув по власному
тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув.
- А ти ж як залишишся?
- Я?
- Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо.
- Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно лиш те, що
без тебе, Олю, каратимусь.
- I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю собi, як через
кiлька днiв не буду бачити тебе.
- А як же з Костем?
***
Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що тепер лежали на столi, i в
грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття. Часу, зда ться,
минуло небагато, а змiни й самому впадають в око.
Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той настрiй. Не такий тембр.
Замiсть житт ствердного мажору часто прохоплю ться болiсний мiнор.
Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi. Все це - тво
власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у
серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якiй житт вiй нагодi
придасться? Ти ж колись сам - пригаду ш? - говорив, подумки викладаючи
сво кредо, що поет мусить...
Бере аркуш зi столу. Рука ледь-ледь тремтить, i папiр звiльна
похиту ться. Перед очима мерехтять рядки:
На гiрке життя уродився я,
Не зазнав i раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вiчно© стужi-холоду.
На шляху мо©м скрiзь хрести самi
Якась iродська сила ставила,
Святу молодiсть пiдтяла в ярмi,
Мети людсько© нагло збавила...
Так, так - власне, особисте. А до того ж у ньому стiльки скарги i
розпачливого лементу, стiльки жально© муки...
Ось другий аркуш, також нiби блага не чiпати його:
Куди подiнусь я з нудьгою,
Куди подамся вiд журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нiкчемна iграшка судьби?..
I третiй - сумний, сумний та невеселий i набурмосений, як пiзня
якутська осiнь:
Не прийде надiя, одурить - я знаю,
Бо то вже мiй жереб такий;
Без долi вродився, без волi сконаю...
_
О-о, а тут уже й зовсiм вi цвинтарним холодом. До самого краю, до
останньо© межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна розпука
клубочиться i вола :
Годi! Несила, незмога
Так безнадiйно страждати.
Годi! Скiнчилась дорога...
Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Зда ться, було - "Людина сьм...".
Але нi, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут поста ще
бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в ©© словах - нiчого, крiм гнiтючо©
зневiри i темно© безнадi©. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою, не
здатний нi на що.
Слаботи. А скажи по правдi, кого здиву ш тими слаботами? Скiльки ©х на
всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж
усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж тодi, пройнявшись
ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме тi важкi
кайдани, якими окуто ©© руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про не©,
громаду.
Пiдводиться з-за столу, сну по хатi, а запитання, гiркi й пекучi, мов
отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи ©© на шматки. Чим одiб' шся
вiд них, чим? Хiба що...
Ех, люди добрi, люди милi, не кваптеся з осудливими доганами, з
суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю спiвчуття,
нарiкаю на долю.
Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що
так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю на тi лихi обставини
життя, якi вбивають душу в людинi i здорове тiло прирiкають на дочасну
загибель. Це горе найперше вража серце. Усiм нам, мученикам. Що ж
тичеться мене особисто...
I сказати соромно, i думати страшно, але, зда ться, ще нiколи безнадiя
та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як
нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так...
Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них
забув? А тво© брати, сестри? А весь свiт - близький i дальнiй? Свiт
працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не бува розпуки? Подумай.
Чи, може, хочеш руки накласти на себе?
Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку.
Геть зойки!
Геть особисте!
Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку!
Настали серце вогнями, а не болями!
Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки!
Служи, спiвець, громадi!
Хай твоя пiсня будить людей на прю велику!
Он подивись на Лесю, згадай ©© пiснi крилатi, якими не нахвалиться
навiть Iван Франко. Також хвора, ©© теж мучать сухоти, але вона, та
слабосила дiвчина, живе й диха громадськими думками й настроями, смiливо
кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньо© мли
---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла"
А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, якi
мотиви забринiли у тво му серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло --- нiчого
не робиться, стану гадати - чомусь не гада ться..."
Соромся!
Це не тво , не для тебе воно!
Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай
знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед ними невiдомi
далi розгорни. Окриль ©х стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби,
окриль ©х iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед iнших стяг
новий неси!
Ти завинив перед громадою. I ма ш звiрити ©й свою найщирiшу сповiдь.
Скажи все, все до краплиночки, нiчого не _забудь i не приховай. Вона,
громада, зрозумi тебе.
Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його очi,
як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись
холодно© води, знову сiда за стiл, бере ручку i схиля ться над чистим
аркушем паперу. Сповiдь лл ться журно, але на душi вiд не© легша .
_
Я пав духом на час, я заслаб в самотi,
Весь погнувся пiд горя вагою;
Враз померхли були iдеали святi,
Я не бачив зорi за нудьгою...
Я ридати почав, проклинати людей,
Я почав на весь свiт нарiкати,
Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей,
Забув звагу - братiв рятувати.
Власнi болi самi в мо©м серцi жили,
Я знiкчемнiв у власних недугах;
А що ближнiх мо©х муки гiрш опрягли,
То яке менi дiло до других?
Тяжко сльози лились, що у мене нема
Та й довiку не буде вже друга;
Остогидла менi до загину тюрма,
З виду темна не сходила смуга...
О, простiть мене ви, непохитнi борцi,
Та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини оцi
Менi _навiть i згадувать сором.
В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед;
Вiдживають колишнi замiри;
Перейшов по душi дошкульний уверед;
Знов я повен надi© та вiри...
3_
Так, так - повен надi© та вiри. I самому трохи дивно. Вересень уже
нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшу сивi тумани, обляга
землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i
якимсь привабливiшим. Зда ться, й тайга одступилась вiд мiстечка. I на
людських обличчях поменшали слiди скорботи. Навiть тюрма позира менш
зловiсно, анiж минуло© весни й лiта.
Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знамену , що вiщу ? Невже в очах
посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них?
Можливо.
А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспоко©лось, переживши тяжку
розлуку? Почав забувати ©©, Ольгу?
Нi.
Нi.
Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'©зду Гаврилових, а вона не
одступа ться вiд нього: щоночi заквiтчу собою його тривожнi сни, навiва
гадки, а цiлими днями чату звабною тiнню. Iнодi привиджа ться до того
зримо, що вiн почина розмовляти з нею.
Ось i зараз сто©ть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом,
аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i з
болiсним докором. Хiба витрима ш, мовчатимеш, не обiзвешся до не©?
Олю!
Олю!
Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi бездольному.
Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi нелегко. Без тебе конаю, мiсця не
знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi й душевнi недуги. Ти зна ш
мене, а попереду ж - тутешня зима...
Важко, але iнакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна.
Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене,
коли вже завiтала в мою господу.
Повiк не забуду тi ©, чи не найважчо© в мо му життi, години, коли
приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костевi
муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або самим
чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки.
Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього тремтiли
руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще нижче схилявся над
роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його - загроза
назавжди втратити тебе? Очевидно.
Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке
високе благородство, яка гiдна подиву людянiсть, яка внутрiшня краса
вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався не лише за
себе, а й за нас. Саме так - i за нас.
Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить Кость
зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс на пiдводу, i
сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забува ться. А коли
ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в очi,
сказав:
- Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала на мене,
на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще час, подумай. Я не буду
проклинати тебе.
Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому
вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав:
- А ви ж, Павле, як? Залиша тесь однi? Витрима те? Не зiгнетесь?
Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не вистачило сил. Вiн
зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у
тебе, в нас.
Минуло© ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь
облитий холодним потом, i вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою,
марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав
у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем
у руках.
Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни, нi в будь-якi iншi
химери, але коли розвiялось страшне сонне видиво, то багато чого
передумав. Що дi ться з тобою, з вами, дорогi мо©? Справдi недуга? Знову
переслiду Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще
важче на серцi.
Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як ма тесь. Уже й писав,
але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все не зважуюсь.
Думка та серце змагаються, i вона часто забира сво . Все допиту , як
прокурор:
- Нащо засилати отi листи, такi смутнi?
Мушу дослухатися ©©. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати
вам серця, й без того наболiлi?
Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i не
запахнуть...
Лиха доля спiткала нас, наше кохання:
Здибались ми ненароком
Терпiть далеку неволю...
Я був таким одиноким,
Ти ж вiдшукала вже долю.
Глухо скрiзь, холодно, темно;
Смерть повiва могильна...
Щастя я прагнув даремно,
Ти його дати невiльна.
Два-три слiвця ненароком,
Двi-три усмiшки коханих...
Вражений болем глибоким,
Знову б вiджив я в кайданах.
Та непiдхоже бурлацi
Збуджувать марiння краснi...
Ми народились для працi, -
Геть же всi пориви власнi!
Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися в
мо©й душi i вилилися з не© ще весною, коли ти була тут, бiля мене, коли
мо© i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав ©х у глибокiй
та мницi. I тепер прости, що згадав. Також поза сво ю волею. Не можу не
згадати, бо вони стали мо ю молитвою, яко© нема сил нi забути, нi бодай на
мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально диктують свою волю.
Пекельна молитва, але що подi ш з нею - вона моя, моя.
Пита ш, як живу? Дивися сама. От воно, мо життя бурлацьке, все перед
тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'©здi небагато змiнилося в
ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi -
хiба вимiря ш, чого зараз бiльше в мене?
Недавно вичитав у пресi, що галицькi приятелi видали збiрку мо©х
перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав ©м книжечку
сво©х нових творiв. Нарiк ©© просто, без будь-яких поетичних прикрас - "З
пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi повертаюсь до ©© чернеток, що
зберiгаються в мене, перечитую ©х, доробляю i ясно бачу: книжка - занадто
вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками.
Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що мiг
зробити, як поминути ©х? Усi вони не вигаданi, не награнi знiчев'я, всi
правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я плакав, мучився, писавши
деякi з вiршiв, що ввiйшли до не©, i тим рятувався вiд тяжко© згуби. Ти
зна ш мене, серденько, зна ш краще, нiж будь-хто, тобi не треба
пояснювати, сама все зрозумi ш.
Але навiть при тiй журбi, яка пану над усiм збiрничком, менi зда ться,
що вiн з погляду поетично© технiки найлiпшим серед усього написаного
мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та книжечка
- неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши ©©, ще повнiше уявиш собi, як я
жив, як почував себе, i коли стрiчався з тобою тут, i пiсля вашого
вiд'©зду.
Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не
знаючи, куди подiтись з сво ю розпукою. Хочеться плакати, плакати без
краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст, наче ©х зацiпило
назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь.
Переклади. Та й ©х не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру
ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви собi, прямо-таки
впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а я ковтаю його з
якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того
не краща , а гiрша менi. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги,
наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово
"нiколи" назавжди втаврувалося в мо му мозку, проникло в найдальшi
закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змi м.
Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але Крук -
о, той безжальний, страхiтливий Крук...
"Гей, прорiчнику зловiщий!
Чи ти птах, чи демон вiщий, -
Богом, скритим вiд усiх,
Вкупi з небом заклинаю -
Ти скажи: в надземнiм раю,
Межи ангелiв святих,
Чи зустрiнусь я з душею
Незабутньо© Ленори,
Чи побачусь там iз нею,
Що скраша райськi доли?"
Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" -
"Хто б не був ти: птах брехливий
А чи Демон, Дух злостивий,
Геть вiд мене! Геть туди, -
Проказав я, з мiсця вставши, -
Геть - де Пекло Ночi завше,
Не вертайсь менi сюди!
Чорнiш пiр'я твоя злоба,
Твоя лжа, тво "нiколи";
З мого серця вийми дзьоба;
Щезни, лютий!" Крук поволи
Вiдповiв на те: "Нiколи!"
Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук, - понурий вiщун смертi. I
зараз бачу його на бюстi Паллади: сидить, лиховiсний, вгриза ться
залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висоту з себе одне- дине
слово: "Нiколи!" А навколо нього все живе крижанi . Дивитись на це,
розумiти, вiдчувати - страшно й моторошно, бо отi пазури, отой
закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини нашого
нерадiсного буття.
Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чу ш? Але я... Нi, не пiддамся йому!
Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "нiколи!". I
вигукну на весь свiт:
- Життя переможе!!!
Як товаришi дивляться на мою роботу?
По-рiзному.
Михайла Ромася поезiя не дуже цiкавить - цей захоплений сво©ми
практичними справами. Цiлими тижнями вешта ться по наслегах, а як
повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж захлина ться, викладаючи
привезенi новини.
Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з Дабиитом
готу ться до зимового полювання.
А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав ©м уривок
з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав:
- Вiднинi круки - пекельнi вороги мо©.
Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але
порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважа романтиком-занепадником.
Може, вiн i ма рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докiнчити
почате...
Недавно викликав нас усiх Кочаровський i об'явив царський манiфест:
замiсть десяти лiт повно© безправностi менi визначили чотири роки. Бачиш,
як змилувалися, хай ©м найгострiша болячка мiж ребра за це. Казав, згодом
можна буде приписатися до яко©-небудь сiльсько© громади, тобто обернутися
з полiтичного поселенця, позбавленого всiх прав, на хлiбороба з засланцiв
- теж безправного. Ну, але як воно далi буде, мовляв слiпий, побачимо. Ох,
круки, круки безсердечнi.
Оце тобi, Олю, вся моя найсвятiша сповiдь, мiй найновiший curriculum
vitae[31]. А ти, серденько, все мовчиш. Оченята засмученi. Чому?
Гнiва шся?
Скажи хоч слово!..
* * *
Вечiрнiй прихiд Кочаровського здивував i збентежив Грабовського.
Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсiм не
цiкавився життям вiлюйських засланцiв: у ©хнi мешкання нiколи не заглядав,
а до себе в управлiння викликав лише при потребi. I раптом - сам завiтав.
Та ще й у такий пiзнiй час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь
новий донос, i хоче вчинити обшук?
- Ого-го! - вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на
ослонi й столi. - Я й не знав, що ви розвели в себе цiлу бiблiотеку.
Недарма ходять чутки, нiбито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
- Взимку iнодi збиралися, а влiтку... ©м не до цього. Нема коли, хоч
законом нам не заборонено збиратися.
- Не заборонено, звiсно, якщо тi сходини та балачки не торкаються
полiтики. Але зараз я до вас з iншим.
- Будьте ласкавi, - показав Грабовський на стiлець. Справник подякував,
скинув шапку i сiв.
- Сьогоднi, - продовжив, - мiй помiчник повернувся з Якутська i привiз
новину: губернатор велить вам покинути Вiлюйськ.
- Як то?
Кочаровський тiльки безпорадно розвiв руками.
- Куди ж перебиратися?
- На розсуд Мархiнсько© управи.
- Знову?
- Такий наказ.
- Але ж пере©хати сюди менi дозволив генерал-губернатор. Хiба Якутськ
ма право скасовувати велiння Iркутська?
- А чому ви дума те, що губернатор зробив це без вiдома
генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Вiн клопотався, а
генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось iнший доклав рук. Прошу
тiльки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь
завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту менi
не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
- А губернатор?
- Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й
зайшов до вас - зустрiтися вiч-на-вiч поза службою. Думаю, тут орудувала
рука Гiммера.
- Але ж Гiммер подався в Ташкент i немовби назовсiм.
- Подався, та не назовсiм. Вiн не хоче розлучатися з Вiлюйськом, маючи
в лепрозорi© гарний заробiток. Спочине пiсля недуги i повернеться назад.
Правду кажучи, добра вiд того повернення я не чекаю. Знову почнуться
скарги, доноси, втечi з колонi©. Може, навiть якась комiсiя нарештi
при©де. От i розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися
не можу - це губернаторова канцелярiя вирiшу , а ми мусимо виконувати ©©
волю.
- Канцелярi ю ж не Гiммер керу .
- Так, не Гiммер, - згодився справник. - Проте... Пригаду те, якось ще
влiтку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вiлюйськ. То
був не випадковий жарт. До мого вуха дiйшли чутки про деякi Гiммеровi
заходи в Якутську супроти вас. Але передати ©х вам не мiг - то ж були
тiльки чутки. Гiммер домагався, щоб вас i Гаврилових видворили з Вiлюйська
в рiзнi i притому далекi наслеги. Як там далi обернулася справа, як
пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не вiдаю, а от ви мусите ©хати в
Мархiно.
- Коли?
- Готуйтеся. Пiсля першого снiгу й вирушите.
Кочаровський надягнув шапку i вже в сiнях майже пошепки сказав:
- Зробiть менi, Павле Арсеновичу, одну послугу.
- Яку?
- Пообiцяйте, що про цi мо© вiдвiдини i нашу розмову нiхто не знатиме.
Ви ж по©дете, а менi доведеться стрiчатись з Гiммером.
- Обiцяю.
* * *
Несподiвана новина приголомшила друзiв Грабовського. По довгiй i
гнiтючiй мовчанцi першим обiзвався Ромась.
- Негiдник! Живорiз, - лаявся вiн. - Дивiться, якi коники викида . Ох i
лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого
вихопився, наче Пилип з конопель? I сам не довiв дiла до кiнця, i ми,
можна сказати, пошилися в дурнi.
Мисливець почервонiв, мов рак в окропi, i мовчки чухав потилицю, низько
схиливши голову.
Дулемба мiркував уголос:
- Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гiммер
повернеться. Ти ж сам казав...
- Казав, казав, - не вгамовувався Ромась. - Вiн випер Гаврилових у один
бiк, Грабовського - в другий, скоро, далебi, ще когось випре. Хто ж його,
гада, тодi судитиме, коли нас тут не буде?
Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
- Знайдуться такi. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
- Так, - пiдхопив Генрик Адамович. - Я теж думаю, що люди знайдуться.
Зараз справа не в судi, а в тiм, куди запроторять Павла. Це мене найбiльше
тривожить. Хоч би у Мархiно залишили.
- А чому в Мархiно? - здивувався Байбал. - У Бордонський наслег треба.
Там сво© люди, юрта. Я також по©ду з Павлом. Удвох не пропадемо.
- Егекеен[32], i мене вiзьмiть у наслег, - обiзвалася Аанис. - Там
гарнi книжки читатиму.
- Ой дитино моя, - тяжко зiтхнула Балбаара. - Скiнчилося вже тво
читання, назавжди скiнчилось.
- Таки по©ду. Правда, дядьку Павле?
- Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.
Балбаара витерла рiжком хустини затуманенi сльозою очi.
- Не по©деш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе?
Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тодi й продовжиш свою
науку.
- Я доти зовсiм забуду читати й писати.
До дiвчинки пiдiйшов Дулемба.
- Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замiсть дядька
Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
- Хочу. Але хай i дядько Павло зоста ться.
- Якби ж то наша воля.
4_
Дверi причинилися, i в юртi запала густа тиша. Тепер Грабовський ще
бiльше, нiж перед тим, вiдчув утому. Не спромiгся навiть покласти на
стiлець бiля лiжка книжку, з яко© тiльки-но диктував, - вона сама
випорснула з рук на долiвку. Рука безвiльно впала на груди, така важенна,
що й дихання забива . I пiдняти ©© не було сили.
Так бува майже пiсля кожного уроку. Доки учнi пишуть, читають,
жебонять, вiн ще якось трима ться, збира в собi всю снагу, аби не
виказати безсилля, пекучого болю. А як тiльки хлоп'ята пiдуть, тодi вже
зовсiм губить владу над собою. Не годен навiть кварту дiстати, зволожити
пересохлi губи. Коли дома Байбал, вiн допомага , а коли нема, то Павло
колодою лежить, зцiпивши зуби й заплющивши очi, доки спочине i бодай трохи
набереться сил.
Набереться сил. Та чи ж прибавляються тi сили? Чи мiцнi тiло? Ой, нi,
зда ться, нi. То вiн тiльки тiшить себе рожевими сподiванками, що одужу ,
що таки видужа . Тiшить, розважа ться, бо так нiби легше. Насправдi ж сили
вичерпуються з кожним днем, i свiтлi надi© меншають, наче священний
талiсман. Скiльки вже часу збiгло вiдтодi, як пере©хав з Вiлюйська в
Бордонський наслег i злiг, а здоров'я не полiпшу ться.
Тричi, залишаючись сам у юртi, пробував пiдвестися з лiжка i написати
листи, що наро©лися вже давно, та нiчого не виходило. I тепер щодня пише
©х подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокiше мстилася йому.
Не допомагають нi навари пахучих трав, якими щедро напува його Байбал, нi
ведмеже сало. нi риб'ячий жир, нi тепле молоко Арамааново© корови...
Листи. Цiлим натовпом юрмляться вони. Такi ряснi, скорботнi, що сльози
- Отак його, так, - радiв Байбал. - Волочи ледацюгу. - I вже до
Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся?
- Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки, -
балакали, читали.
- Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна, а
цього разу пiдвела дiда.
Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить пiдстрибнула до
Грабовського лисичкою.
- Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз, Красный нос",
ага!
- До кiнця?
--Весь
- Зна , зна , - докинув Дулемба. - Менi розказувала.
- I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка.
- Що?
- Не скажу.
- Нi, треба сказати, - заохочу Генрик Адамович, змовницьки
пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти.
Аанис склала на животi руки © голосно почала:
Ну, прокидайтеся, дiти.
Ранок - до книжки пора!
Сонечко вспiло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращi прога те днi, -
Пiзно вертати, - нiколи
х не повернете, нi!
- Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив?
- Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi сво©х вiршiв ©й нiколи не
читав.
- Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi дав менi книжечку,
таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила.
- Он якi - диву ться Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича зна .
- Добре, онуко, - радi Байбал, втираючи долонею щасливi сльози на
очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером.
- О, дiд знову за сво .
- А ти, сину, не смiйся. Дума ш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й
як розбереться, побачиш.
...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти,
за руки. Зараз вiн зовсiм забув те, про що недавно писав Франковi. I
душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все кудись раптом зникло,
наче нiколи й не було.
Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися одне на одного,
немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув ©©.
2_
Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла - завчасу. Була
збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правiй руцi тримала
конверта, протаврованого чорним штемпелем.
- Кость написав, що дозвiл на пере©зд до Якутська дали. Звелiв поволi
готуватися в дорогу.
I змовкла.
Грабовський сидiв, наче вражений громом.
Кiнець. Вiн певно зна : життя без не© буде для нього порожнiм i
злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби
навiть треба було величезними зусиллями завойовувати ©© любов - все те не
лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина...
Ольга, мабуть, вгадувала його сумнi думки. Вона пiдiйшла, сiла на
стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала:
- Як же, Павле, далi?
Вiн здригнувся.
- Ти про що?
- Що менi тепер робити?
- Готуватися, ©хати, - вiдповiв, немовби мечем рубонув по власному
тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув.
- А ти ж як залишишся?
- Я?
- Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо.
- Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно лиш те, що
без тебе, Олю, каратимусь.
- I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю собi, як через
кiлька днiв не буду бачити тебе.
- А як же з Костем?
***
Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що тепер лежали на столi, i в
грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття. Часу, зда ться,
минуло небагато, а змiни й самому впадають в око.
Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той настрiй. Не такий тембр.
Замiсть житт ствердного мажору часто прохоплю ться болiсний мiнор.
Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi. Все це - тво
власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у
серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якiй житт вiй нагодi
придасться? Ти ж колись сам - пригаду ш? - говорив, подумки викладаючи
сво кредо, що поет мусить...
Бере аркуш зi столу. Рука ледь-ледь тремтить, i папiр звiльна
похиту ться. Перед очима мерехтять рядки:
На гiрке життя уродився я,
Не зазнав i раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вiчно© стужi-холоду.
На шляху мо©м скрiзь хрести самi
Якась iродська сила ставила,
Святу молодiсть пiдтяла в ярмi,
Мети людсько© нагло збавила...
Так, так - власне, особисте. А до того ж у ньому стiльки скарги i
розпачливого лементу, стiльки жально© муки...
Ось другий аркуш, також нiби блага не чiпати його:
Куди подiнусь я з нудьгою,
Куди подамся вiд журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нiкчемна iграшка судьби?..
I третiй - сумний, сумний та невеселий i набурмосений, як пiзня
якутська осiнь:
Не прийде надiя, одурить - я знаю,
Бо то вже мiй жереб такий;
Без долi вродився, без волi сконаю...
_
О-о, а тут уже й зовсiм вi цвинтарним холодом. До самого краю, до
останньо© межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна розпука
клубочиться i вола :
Годi! Несила, незмога
Так безнадiйно страждати.
Годi! Скiнчилась дорога...
Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Зда ться, було - "Людина сьм...".
Але нi, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут поста ще
бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в ©© словах - нiчого, крiм гнiтючо©
зневiри i темно© безнадi©. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою, не
здатний нi на що.
Слаботи. А скажи по правдi, кого здиву ш тими слаботами? Скiльки ©х на
всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж
усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж тодi, пройнявшись
ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме тi важкi
кайдани, якими окуто ©© руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про не©,
громаду.
Пiдводиться з-за столу, сну по хатi, а запитання, гiркi й пекучi, мов
отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи ©© на шматки. Чим одiб' шся
вiд них, чим? Хiба що...
Ех, люди добрi, люди милi, не кваптеся з осудливими доганами, з
суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю спiвчуття,
нарiкаю на долю.
Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що
так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю на тi лихi обставини
життя, якi вбивають душу в людинi i здорове тiло прирiкають на дочасну
загибель. Це горе найперше вража серце. Усiм нам, мученикам. Що ж
тичеться мене особисто...
I сказати соромно, i думати страшно, але, зда ться, ще нiколи безнадiя
та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як
нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так...
Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них
забув? А тво© брати, сестри? А весь свiт - близький i дальнiй? Свiт
працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не бува розпуки? Подумай.
Чи, може, хочеш руки накласти на себе?
Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку.
Геть зойки!
Геть особисте!
Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку!
Настали серце вогнями, а не болями!
Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки!
Служи, спiвець, громадi!
Хай твоя пiсня будить людей на прю велику!
Он подивись на Лесю, згадай ©© пiснi крилатi, якими не нахвалиться
навiть Iван Франко. Також хвора, ©© теж мучать сухоти, але вона, та
слабосила дiвчина, живе й диха громадськими думками й настроями, смiливо
кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньо© мли
---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла"
А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, якi
мотиви забринiли у тво му серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло --- нiчого
не робиться, стану гадати - чомусь не гада ться..."
Соромся!
Це не тво , не для тебе воно!
Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай
знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед ними невiдомi
далi розгорни. Окриль ©х стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби,
окриль ©х iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед iнших стяг
новий неси!
Ти завинив перед громадою. I ма ш звiрити ©й свою найщирiшу сповiдь.
Скажи все, все до краплиночки, нiчого не _забудь i не приховай. Вона,
громада, зрозумi тебе.
Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його очi,
як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись
холодно© води, знову сiда за стiл, бере ручку i схиля ться над чистим
аркушем паперу. Сповiдь лл ться журно, але на душi вiд не© легша .
_
Я пав духом на час, я заслаб в самотi,
Весь погнувся пiд горя вагою;
Враз померхли були iдеали святi,
Я не бачив зорi за нудьгою...
Я ридати почав, проклинати людей,
Я почав на весь свiт нарiкати,
Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей,
Забув звагу - братiв рятувати.
Власнi болi самi в мо©м серцi жили,
Я знiкчемнiв у власних недугах;
А що ближнiх мо©х муки гiрш опрягли,
То яке менi дiло до других?
Тяжко сльози лились, що у мене нема
Та й довiку не буде вже друга;
Остогидла менi до загину тюрма,
З виду темна не сходила смуга...
О, простiть мене ви, непохитнi борцi,
Та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини оцi
Менi _навiть i згадувать сором.
В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед;
Вiдживають колишнi замiри;
Перейшов по душi дошкульний уверед;
Знов я повен надi© та вiри...
3_
Так, так - повен надi© та вiри. I самому трохи дивно. Вересень уже
нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшу сивi тумани, обляга
землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i
якимсь привабливiшим. Зда ться, й тайга одступилась вiд мiстечка. I на
людських обличчях поменшали слiди скорботи. Навiть тюрма позира менш
зловiсно, анiж минуло© весни й лiта.
Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знамену , що вiщу ? Невже в очах
посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них?
Можливо.
А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспоко©лось, переживши тяжку
розлуку? Почав забувати ©©, Ольгу?
Нi.
Нi.
Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'©зду Гаврилових, а вона не
одступа ться вiд нього: щоночi заквiтчу собою його тривожнi сни, навiва
гадки, а цiлими днями чату звабною тiнню. Iнодi привиджа ться до того
зримо, що вiн почина розмовляти з нею.
Ось i зараз сто©ть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом,
аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i з
болiсним докором. Хiба витрима ш, мовчатимеш, не обiзвешся до не©?
Олю!
Олю!
Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi бездольному.
Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi нелегко. Без тебе конаю, мiсця не
знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi й душевнi недуги. Ти зна ш
мене, а попереду ж - тутешня зима...
Важко, але iнакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна.
Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене,
коли вже завiтала в мою господу.
Повiк не забуду тi ©, чи не найважчо© в мо му життi, години, коли
приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костевi
муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або самим
чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки.
Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього тремтiли
руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще нижче схилявся над
роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його - загроза
назавжди втратити тебе? Очевидно.
Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке
високе благородство, яка гiдна подиву людянiсть, яка внутрiшня краса
вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався не лише за
себе, а й за нас. Саме так - i за нас.
Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить Кость
зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс на пiдводу, i
сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забува ться. А коли
ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в очi,
сказав:
- Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала на мене,
на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще час, подумай. Я не буду
проклинати тебе.
Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому
вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав:
- А ви ж, Павле, як? Залиша тесь однi? Витрима те? Не зiгнетесь?
Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не вистачило сил. Вiн
зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у
тебе, в нас.
Минуло© ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь
облитий холодним потом, i вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою,
марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав
у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем
у руках.
Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни, нi в будь-якi iншi
химери, але коли розвiялось страшне сонне видиво, то багато чого
передумав. Що дi ться з тобою, з вами, дорогi мо©? Справдi недуга? Знову
переслiду Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще
важче на серцi.
Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як ма тесь. Уже й писав,
але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все не зважуюсь.
Думка та серце змагаються, i вона часто забира сво . Все допиту , як
прокурор:
- Нащо засилати отi листи, такi смутнi?
Мушу дослухатися ©©. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати
вам серця, й без того наболiлi?
Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i не
запахнуть...
Лиха доля спiткала нас, наше кохання:
Здибались ми ненароком
Терпiть далеку неволю...
Я був таким одиноким,
Ти ж вiдшукала вже долю.
Глухо скрiзь, холодно, темно;
Смерть повiва могильна...
Щастя я прагнув даремно,
Ти його дати невiльна.
Два-три слiвця ненароком,
Двi-три усмiшки коханих...
Вражений болем глибоким,
Знову б вiджив я в кайданах.
Та непiдхоже бурлацi
Збуджувать марiння краснi...
Ми народились для працi, -
Геть же всi пориви власнi!
Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися в
мо©й душi i вилилися з не© ще весною, коли ти була тут, бiля мене, коли
мо© i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав ©х у глибокiй
та мницi. I тепер прости, що згадав. Також поза сво ю волею. Не можу не
згадати, бо вони стали мо ю молитвою, яко© нема сил нi забути, нi бодай на
мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально диктують свою волю.
Пекельна молитва, але що подi ш з нею - вона моя, моя.
Пита ш, як живу? Дивися сама. От воно, мо життя бурлацьке, все перед
тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'©здi небагато змiнилося в
ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi -
хiба вимiря ш, чого зараз бiльше в мене?
Недавно вичитав у пресi, що галицькi приятелi видали збiрку мо©х
перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав ©м книжечку
сво©х нових творiв. Нарiк ©© просто, без будь-яких поетичних прикрас - "З
пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi повертаюсь до ©© чернеток, що
зберiгаються в мене, перечитую ©х, доробляю i ясно бачу: книжка - занадто
вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками.
Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що мiг
зробити, як поминути ©х? Усi вони не вигаданi, не награнi знiчев'я, всi
правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я плакав, мучився, писавши
деякi з вiршiв, що ввiйшли до не©, i тим рятувався вiд тяжко© згуби. Ти
зна ш мене, серденько, зна ш краще, нiж будь-хто, тобi не треба
пояснювати, сама все зрозумi ш.
Але навiть при тiй журбi, яка пану над усiм збiрничком, менi зда ться,
що вiн з погляду поетично© технiки найлiпшим серед усього написаного
мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та книжечка
- неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши ©©, ще повнiше уявиш собi, як я
жив, як почував себе, i коли стрiчався з тобою тут, i пiсля вашого
вiд'©зду.
Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не
знаючи, куди подiтись з сво ю розпукою. Хочеться плакати, плакати без
краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст, наче ©х зацiпило
назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь.
Переклади. Та й ©х не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру
ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви собi, прямо-таки
впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а я ковтаю його з
якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того
не краща , а гiрша менi. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги,
наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово
"нiколи" назавжди втаврувалося в мо му мозку, проникло в найдальшi
закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змi м.
Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але Крук -
о, той безжальний, страхiтливий Крук...
"Гей, прорiчнику зловiщий!
Чи ти птах, чи демон вiщий, -
Богом, скритим вiд усiх,
Вкупi з небом заклинаю -
Ти скажи: в надземнiм раю,
Межи ангелiв святих,
Чи зустрiнусь я з душею
Незабутньо© Ленори,
Чи побачусь там iз нею,
Що скраша райськi доли?"
Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" -
"Хто б не був ти: птах брехливий
А чи Демон, Дух злостивий,
Геть вiд мене! Геть туди, -
Проказав я, з мiсця вставши, -
Геть - де Пекло Ночi завше,
Не вертайсь менi сюди!
Чорнiш пiр'я твоя злоба,
Твоя лжа, тво "нiколи";
З мого серця вийми дзьоба;
Щезни, лютий!" Крук поволи
Вiдповiв на те: "Нiколи!"
Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук, - понурий вiщун смертi. I
зараз бачу його на бюстi Паллади: сидить, лиховiсний, вгриза ться
залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висоту з себе одне- дине
слово: "Нiколи!" А навколо нього все живе крижанi . Дивитись на це,
розумiти, вiдчувати - страшно й моторошно, бо отi пазури, отой
закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини нашого
нерадiсного буття.
Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чу ш? Але я... Нi, не пiддамся йому!
Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "нiколи!". I
вигукну на весь свiт:
- Життя переможе!!!
Як товаришi дивляться на мою роботу?
По-рiзному.
Михайла Ромася поезiя не дуже цiкавить - цей захоплений сво©ми
практичними справами. Цiлими тижнями вешта ться по наслегах, а як
повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж захлина ться, викладаючи
привезенi новини.
Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з Дабиитом
готу ться до зимового полювання.
А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав ©м уривок
з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав:
- Вiднинi круки - пекельнi вороги мо©.
Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але
порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважа романтиком-занепадником.
Може, вiн i ма рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докiнчити
почате...
Недавно викликав нас усiх Кочаровський i об'явив царський манiфест:
замiсть десяти лiт повно© безправностi менi визначили чотири роки. Бачиш,
як змилувалися, хай ©м найгострiша болячка мiж ребра за це. Казав, згодом
можна буде приписатися до яко©-небудь сiльсько© громади, тобто обернутися
з полiтичного поселенця, позбавленого всiх прав, на хлiбороба з засланцiв
- теж безправного. Ну, але як воно далi буде, мовляв слiпий, побачимо. Ох,
круки, круки безсердечнi.
Оце тобi, Олю, вся моя найсвятiша сповiдь, мiй найновiший curriculum
vitae[31]. А ти, серденько, все мовчиш. Оченята засмученi. Чому?
Гнiва шся?
Скажи хоч слово!..
* * *
Вечiрнiй прихiд Кочаровського здивував i збентежив Грабовського.
Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсiм не
цiкавився життям вiлюйських засланцiв: у ©хнi мешкання нiколи не заглядав,
а до себе в управлiння викликав лише при потребi. I раптом - сам завiтав.
Та ще й у такий пiзнiй час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь
новий донос, i хоче вчинити обшук?
- Ого-го! - вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на
ослонi й столi. - Я й не знав, що ви розвели в себе цiлу бiблiотеку.
Недарма ходять чутки, нiбито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
- Взимку iнодi збиралися, а влiтку... ©м не до цього. Нема коли, хоч
законом нам не заборонено збиратися.
- Не заборонено, звiсно, якщо тi сходини та балачки не торкаються
полiтики. Але зараз я до вас з iншим.
- Будьте ласкавi, - показав Грабовський на стiлець. Справник подякував,
скинув шапку i сiв.
- Сьогоднi, - продовжив, - мiй помiчник повернувся з Якутська i привiз
новину: губернатор велить вам покинути Вiлюйськ.
- Як то?
Кочаровський тiльки безпорадно розвiв руками.
- Куди ж перебиратися?
- На розсуд Мархiнсько© управи.
- Знову?
- Такий наказ.
- Але ж пере©хати сюди менi дозволив генерал-губернатор. Хiба Якутськ
ма право скасовувати велiння Iркутська?
- А чому ви дума те, що губернатор зробив це без вiдома
генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Вiн клопотався, а
генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось iнший доклав рук. Прошу
тiльки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь
завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту менi
не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
- А губернатор?
- Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й
зайшов до вас - зустрiтися вiч-на-вiч поза службою. Думаю, тут орудувала
рука Гiммера.
- Але ж Гiммер подався в Ташкент i немовби назовсiм.
- Подався, та не назовсiм. Вiн не хоче розлучатися з Вiлюйськом, маючи
в лепрозорi© гарний заробiток. Спочине пiсля недуги i повернеться назад.
Правду кажучи, добра вiд того повернення я не чекаю. Знову почнуться
скарги, доноси, втечi з колонi©. Може, навiть якась комiсiя нарештi
при©де. От i розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися
не можу - це губернаторова канцелярiя вирiшу , а ми мусимо виконувати ©©
волю.
- Канцелярi ю ж не Гiммер керу .
- Так, не Гiммер, - згодився справник. - Проте... Пригаду те, якось ще
влiтку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вiлюйськ. То
був не випадковий жарт. До мого вуха дiйшли чутки про деякi Гiммеровi
заходи в Якутську супроти вас. Але передати ©х вам не мiг - то ж були
тiльки чутки. Гiммер домагався, щоб вас i Гаврилових видворили з Вiлюйська
в рiзнi i притому далекi наслеги. Як там далi обернулася справа, як
пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не вiдаю, а от ви мусите ©хати в
Мархiно.
- Коли?
- Готуйтеся. Пiсля першого снiгу й вирушите.
Кочаровський надягнув шапку i вже в сiнях майже пошепки сказав:
- Зробiть менi, Павле Арсеновичу, одну послугу.
- Яку?
- Пообiцяйте, що про цi мо© вiдвiдини i нашу розмову нiхто не знатиме.
Ви ж по©дете, а менi доведеться стрiчатись з Гiммером.
- Обiцяю.
* * *
Несподiвана новина приголомшила друзiв Грабовського. По довгiй i
гнiтючiй мовчанцi першим обiзвався Ромась.
- Негiдник! Живорiз, - лаявся вiн. - Дивiться, якi коники викида . Ох i
лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого
вихопився, наче Пилип з конопель? I сам не довiв дiла до кiнця, i ми,
можна сказати, пошилися в дурнi.
Мисливець почервонiв, мов рак в окропi, i мовчки чухав потилицю, низько
схиливши голову.
Дулемба мiркував уголос:
- Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гiммер
повернеться. Ти ж сам казав...
- Казав, казав, - не вгамовувався Ромась. - Вiн випер Гаврилових у один
бiк, Грабовського - в другий, скоро, далебi, ще когось випре. Хто ж його,
гада, тодi судитиме, коли нас тут не буде?
Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
- Знайдуться такi. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
- Так, - пiдхопив Генрик Адамович. - Я теж думаю, що люди знайдуться.
Зараз справа не в судi, а в тiм, куди запроторять Павла. Це мене найбiльше
тривожить. Хоч би у Мархiно залишили.
- А чому в Мархiно? - здивувався Байбал. - У Бордонський наслег треба.
Там сво© люди, юрта. Я також по©ду з Павлом. Удвох не пропадемо.
- Егекеен[32], i мене вiзьмiть у наслег, - обiзвалася Аанис. - Там
гарнi книжки читатиму.
- Ой дитино моя, - тяжко зiтхнула Балбаара. - Скiнчилося вже тво
читання, назавжди скiнчилось.
- Таки по©ду. Правда, дядьку Павле?
- Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.
Балбаара витерла рiжком хустини затуманенi сльозою очi.
- Не по©деш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе?
Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тодi й продовжиш свою
науку.
- Я доти зовсiм забуду читати й писати.
До дiвчинки пiдiйшов Дулемба.
- Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замiсть дядька
Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
- Хочу. Але хай i дядько Павло зоста ться.
- Якби ж то наша воля.
4_
Дверi причинилися, i в юртi запала густа тиша. Тепер Грабовський ще
бiльше, нiж перед тим, вiдчув утому. Не спромiгся навiть покласти на
стiлець бiля лiжка книжку, з яко© тiльки-но диктував, - вона сама
випорснула з рук на долiвку. Рука безвiльно впала на груди, така важенна,
що й дихання забива . I пiдняти ©© не було сили.
Так бува майже пiсля кожного уроку. Доки учнi пишуть, читають,
жебонять, вiн ще якось трима ться, збира в собi всю снагу, аби не
виказати безсилля, пекучого болю. А як тiльки хлоп'ята пiдуть, тодi вже
зовсiм губить владу над собою. Не годен навiть кварту дiстати, зволожити
пересохлi губи. Коли дома Байбал, вiн допомага , а коли нема, то Павло
колодою лежить, зцiпивши зуби й заплющивши очi, доки спочине i бодай трохи
набереться сил.
Набереться сил. Та чи ж прибавляються тi сили? Чи мiцнi тiло? Ой, нi,
зда ться, нi. То вiн тiльки тiшить себе рожевими сподiванками, що одужу ,
що таки видужа . Тiшить, розважа ться, бо так нiби легше. Насправдi ж сили
вичерпуються з кожним днем, i свiтлi надi© меншають, наче священний
талiсман. Скiльки вже часу збiгло вiдтодi, як пере©хав з Вiлюйська в
Бордонський наслег i злiг, а здоров'я не полiпшу ться.
Тричi, залишаючись сам у юртi, пробував пiдвестися з лiжка i написати
листи, що наро©лися вже давно, та нiчого не виходило. I тепер щодня пише
©х подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокiше мстилася йому.
Не допомагають нi навари пахучих трав, якими щедро напува його Байбал, нi
ведмеже сало. нi риб'ячий жир, нi тепле молоко Арамааново© корови...
Листи. Цiлим натовпом юрмляться вони. Такi ряснi, скорботнi, що сльози