Страница:
- I вже до Бодяка: - А що далi було з тим злидарем?
- Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi.
- Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за такi
вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти.
Михайло Приходько одiрвався вiд книжки, мстиво глянув на Степана i
почав шпарко щось записувати.
Рiздво, що поволi наближалось, залихоманило духовним училищем,
перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчально© роботи. В
усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про арифметику,
географiю, словеснiсть, всiлякi iсторi©, навiть священну, слов'янську,
латинську, грецьку мови. Замiсть цих наук надолужували уставом,
вангелi м, спiвом.
Богослужiння в церквi припинялося тiльки на нiч, i вiд надсадного
горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла
геть знесиленими й напiвочманiлими.
Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж готувалися гарно
зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не ©хали на короткотривалi зимовi
вакацi© додому. Тепер за столом уже й картярi не змагаються, бо нема
вiльного мiсця. Там збивають дерев'янi зiрки, облiплюючи ©х барвистим
папером, обвiшуючи яскравими стрiчками, вистругують держаки, ладнають
лiхтарi з свiчками.
Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж собою мiстечковi
вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати.
Кожна ватага ма свого старшого, що зветься благочинним i носить зiрку,
заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош.
При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати благочинним,
аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано було Бодяка.
Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило - вiн охоче згодився на
роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати
ще на колядi, постара ться приховати i якусь копiйчину...
- Глянь, Степане, - хвалиться благочинному, показуючи величезний
валовий мiшок. - Я вже готовий i зараз рушати... А Михайло все
куздря ться. Зубряка нещасний!
Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь вечiр, Приходько лiниво
пiдвiвся.
- Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию
цiлий лантух...
- То ший зараз.
- А вкриюся чим?
Бодяк клопочеться iншим: примайстрову до високо© баранячо© шапки
Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха.
- Оце коза, мосьпане, - милу ться. - Тако© нi в кого не буде.
Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири днi, а
колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить.
- Що колядуватимемо? - пита хлопцiв, якi зiбралися навколо нього. -
Хто що радить?
- Я, - зголосився Приходько. - Скористаймось тими колядками, якi
позавчора учили в класi.
- А я проти, - вихопився Килавчук. - Треба знайти такi, щоб були
зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:
Нова радiсть стала, яка не бувала,
Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла.
Там, де бог родився, з дiви воплотився,
Там чоловiк преубогий пеленами оповився.
Кифiр невдоволено насупив брови:
- Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити людей... А
може б, ту, котру в нашому селi полюбляють?
- Пам'ята ш?
--Авжеж, не один раз колядував:
Добрий вечiр тобi, пане господарю!
Ой радуйся, земле, син божий народився.
Застеляйте столи та все килимами
Та кладiть калачi з яро© пшеницi.
- Ця краща, - мiрку Любинський. - Про калачi... I до хазя©на ясний
заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм ©© та й нiчого бiльше
мiзкувати.
Килавчук крутить носом.
- Заклик... У мо©й про хазя©в теж , та ще й так, що грiх не
почастувати:
Ой царю наш, царю, небесний володарю,
Даруй лiта щасливi© цього дому господарю.
Даруй господарю, його господинi
Довгi лiта й щасливi усiй його родинi.
- Справедливо, - згоджу ться Любинський. - За цю таки грiх не
почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому ще й тако©
врiжу:
Ой я тобi, дядьку, заколядую,
Дай менi пирiг.
Як не даси пирога,
Вiзьму вола за рога
Та й поведу на мурiг,
Волом буду робити,
А в рiг буду трубити...
- Так, - пiдсумову Павло, якому належить вирiшувати справу остаточно.
- Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану, Михаиле, починай
на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова.
13_
Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще в кiнцi
березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце блукало десь у
густому захмар'©, небо вдень i вночi сiялося то холодною мжичкою, то
зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися
рвучкi, мов ошалiлi, вiтровi©. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi
перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулицi,
сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чека .
У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi.
I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось
зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньо© козацько© могили, що
одиноко мрi серед мовчазних степiв. Та ще й днина видалась на диво
гарною, щедро позолоченою ясним промiнням. Попiд вуличними окопами,
огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро вичахають стежини, а
ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища i гiмназi©, мiж
якими зрiдка шмига також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими
поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди луна :
- Не я б'ю!
- Лоза б' !
- За тиждень великдень!
Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського.
- Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого по
головi цвiжиш? Цi © недiлi Iсус Христос в'©хав у русалим, а ти...
- Агу гетьте, раковi шийки! - кида ться на гiмназистiв Грицько. - Я дам
вам галушника, дам...
Але гiмназисти не вiдступалися. На пiдмогу ©м бiжать iншi "раковi
шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зника в ©хньому галасливому
натовпi.
- Хлопцi-i! - вола Любинський.
Веселе грище враз припиня ться, i строката юрба бурсакiв оточу
гiмназистський натовп. Спалаху чергова бiйка мiж училищем та гiмназi ю.
До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться
на них, мов на розвагу.
Грабовського не займають нi гра, нi сутичка, пiсля яко© ворогуючi
табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з розквашеними носами. Павловi
зараз не до того. Його морду , зда ться, непоправне горе - розлука з
найближчим другом.
Нема бiльше Бодяка в училищi. Нема i в Охтирцi. Учора випровадив
приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки, а
спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно й пiдло?
Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо
завжди хижились на Степана i в пересварках пiдтримували один одного.
Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
Позаминуло© суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув свою
скриньку i ахнув:
- Нема!
- Чого? - стривожився Павло.
- Зошита з вiршами...
- А де вiн був?
- Та тут же, а може...
Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки.
Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього уроку
Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi, за яким сидiли
смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу.
- Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель.
- Моя, - вiдповiв Бодяк.
- Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, полiцi ю,
скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу?
- Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду.
- Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про того
злодюгу? О-о:
На другий день, як кiнчався,
Попу тiльки й признався,
Чого марно умира ,
Бабу й дiток покида ...
- Так люди говорили на храмовому святi.
- Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз
же замкнiть баламута в карцер.
По обiдi iнспектор та субiнспектор перерили весь корпус.
Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi, але нiчого,
крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й сiрникiв, не
знайшли. Наполоханi хлопцi до пiзньо© ночi не могли заспоко©тись,
обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки Проценко i
Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий
сопiв над листом додому.
У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку "вовчий
бiлет", смотритель кинув:
- Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi.
- Вiддайте зошит.
- Iди!
Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов. Прощаючись з
Павлом, попросив:
- Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi.
Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали
настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й
здучковуються, то не розв'язують язикiв, боячись, що серед них
вивiдач-донощик.
- Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся.
Перед ним стояв Iван Огнивенко.
- Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi?
- Привiз Тимоху Степановича.
- За чимось для лавки та шинку?
- Ага. Накупля оселедцiв, горiлки, перцю, шафрану. А я до тебе
заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля.
- Яке?
- Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку.
- Кравцевi?
- Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски.
14_
Гарно просохла, але ще не затвердла дорога гра ться пiд ногами. Над
полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в
канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i
пахучим квiтом.
Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й шапка - в руках. Воля!
Нiхто тебе не понука , не заганя до класу а чи в смердючий корпус, не
збитку ться над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню тягне.
I думки вруняться - вiльнi, смiливi, як ота сонячна блакить, що
миготi -перелива ться над полями.
Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло пiдмiта подвiр'я,
Огнивенкова Дарина добiлю причiльну стiну, Олеся знадвору ми шибки, а
Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забива . На столi
та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого сиру,
в'язочка ковбас, крашанки.
- Звiдки це? - здивувався Павло.
Мати щасливо усмiхнулась.
- Зятьок наш постарався. Хiба б ми могли стiльки всього?.. Нiчого,
каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось,
а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам у носi закрутило... Ноги
набив?
- Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi.
- Не треба, синку, вiн i сам упора ться. Для тебе iнша робота. На©жся
та й махнеш до дядька Кузьми.
- Чого?
- Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
- Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставля Кузьмиха, - вiзьми
ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк на припiчку
або в печi.
Не сiв Павло ©сти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов
- бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiда йому новину. Таку
новину...
От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат, звернув у бiчну вуличку.
Степана застав коло ворiт.
Обнялися навхрест i тричi поцiлувались.
- Як пожива ш? - пита Павло.
Чекав гнiтючо© вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть
веселий.
- Живу середина на половину. Не гiрше, нiж бурсаки. Майже всi сво©
вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще не голодую, а
пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема?
- .
- Кажи.
- Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм.
- Ходiмо.
Павло неквапливо розгортав новину.
Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той,
звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через
два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель,
розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий учень,
казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чу ш рiзнi богопротивнi
балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив
Ткаченко: почув мерзеннi Бодяковi вiршi, сам роздобув ©х i принiс
начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..."
- Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан.
- Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А в
середу секрет зовсiм розсекретився: на заутренi смотритель з амвона
нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв винагородити на паску
крашанками...
- Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив.
- I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До вечора
ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому
темну.
- Одлупцювали?
- Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не вiдвiдував нi класу, нi
церкви. Бо©ться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки при©де батько.
- А смотритель не зна , хто бив?
- Мабуть, не зна . Та й нелегко дiзнатися: ми молотили Навуходоносора
посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель.
15_
У четвертому класi Грабовський наздогнав Любинського, якого не
випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько, давно звикши
просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче
так воно й мало бути.
- Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом?
- Виходить, - посмiхнувся Павло.
- А ти таки бестiя, братику.
- Чому?
- Самотужки перелазиш... Збира шся замагати мене й тут?
- А ти не пiддавайся.
- Еге, не пiддавайся. Легко балабонити рябо© кобили сон. Матвiя он
смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
- Перетягнув?
- Сам Матвiй менi хвалився. Заробив Бодяковими вiршами, ну й тато
пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство?
- Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло.
- Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж на вулицi не валяються, треба
лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
- Який?
- Батько, бодай йому колька пiд ребра.
- Такого зичити батькам не можна.
- Заслужив, то хай ма . Напоумляв дурня ще весною: зробiть, як зробив
Колупай, - одвезiть смотрителевi та спекторовi гостинця, не будьте
скупердя м. А вiн: "Годi, возив уже на вiтер. Не ледарюй, учись, як
людськi дiти". Чу ш - на вiтер, людськi дiти... Тепер я йому, гадовi,
навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варняка : "Кiнчай бурсу,
при вступi до семiнарi© пiдмащу..." Бачиш, ще й семiнарi© йому
багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене... Справедливо рають
мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина диного? Глянь, iроде,
он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу попiвну, та й по
всьому. Зна псалтир та часослов - доволi..."
- А батько що на те?
- Ла ться ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас ляка вiжками, дрюком.
Кажу ж - дурень як сть. Та я вчиню по-сво му.
- Збира шся одружуватись?
- А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi. Раз народився -
раз i помирати. Хоч на©мся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге?
- Дiло покаже...
Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом з Грабовським, а нинi
шепнув йому на вухо;
- Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед
очима вчителiв i слухати ©хнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi, можна
спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий.
Зiбрав сво© книжки та й поплентав до задньо© парти, яку хлопцi жартома
називали Савур-могилою.
- З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр.
- Не гавкай, iди пiд три -чорти, - буркнув Грицько. - Зараз прийде
Козак i покаже тобi...
Нового уроку хлопцi справдi чекали з насторогою i тривогою.
Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покiйного отця Агафона,
званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили, що цi два вчителi
грецько© мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва вони одруженi з
рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену
промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведiнку четвертого
класу...
Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласникiв
грецько© мови, хлопцi не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву
натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то його
усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав усе, що говорив на уроках,
навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять, повторювати слово в
слово, у мiфи й легенди вiрив, як у справжню релiгiю, а на бали дуже
скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько.
Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк.
Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув:
- Любинський!
Грицько лiнькувато пiдвiвся.
- Чийого собаку зна ш?
- Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
- Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея?
Грицько м'яв шаньки.
- Бровко, - тихенько пожартував хтось.
- Бровко, - повторив голоснiше Любинський.
- Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з двома мiнусами. А
пiсля урокiв стоятимеш на колiнах, тримаючи над головою в руках
двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавля шся. Килавчук! Як звати
Одiссе вого собаку?
- Аргус.
- Вiрно. Куди вiн подiвся?
- Здох.
- Сам ти здох.
Гаврик знизав плечима, обвiв здивованим поглядом клас i помiтив
ствердний кивок Грабовського.
- Таки здох, саме тодi, коли Одiссей пiсля довгих блукань нарештi
поверта ться...
Агафон посинiв.
- Брешеш, скотино! Нуль з трьома мiнусами. Без обiду й вечерi
залиша шся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
Михайло шпарко пiдхопився, наче йому припекло, мученицьки звiв очi
д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив:
- Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили говорити так: вiрний
собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного А©да.
- Вiрно. А кому той богопротивний А©д доводився кревним братом?
- Богопротивний А©д кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
- А ще яких одноутробних братiв Зевса зна ш?
- А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло
i затнувся
- Ну, ну?
- Ну, ну... А ще одноутробних братiв Зевса знаю - богiв Гермеса,
Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь.
- Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський.
- О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить, Персея, Агам... Гам...
Артем... Герас... Гер...
- Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi з очей! Два з п'ятьма мiнусами.
Проценко!
- Я! - гримнув партою Кифiр.
- Хто такий Крон?
- Живорiз, вампiр безсердечний, людо©д. П'ятеро власних дiтей злопав.
Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
- Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю?
- Людо©д, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не сходяться. В
одному мiсцi сказано, нiби Крон зжер свого сина Посейдона, а далi
мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере.
- Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди, потiм замахав безладно
руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу.
- Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов у мрачне царство
богопротивного А©да, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину.
Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми з тобою,
Гаврюшо, сьогоднi таки пообiда мо.
У п'ятницю Самти поховали, а в суботу iнспектор сповiстив: замiсть
злiсно убi нного раба божого Агафонiя грецьку мову в четвертому класi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,
16_
Отець Мирослав справдi скидався на слобожанського козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком", ходив у кунтушi, високiй баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях, шароварах навипуск, а по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими кутасиками. Походжав завжди неквапно, статечно i полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
Служив Козак у гiмназi©, а в духовному училищi вiв грецьку мову тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i, може, тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи, коли той позбудеться тих
двох класiв... Але що Козак робитиме з четвертим класом? Як-не-як, а
покiйний Самти - родич йому...
Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила знайома постать. Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло передурочну
молитву:
- Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
- Сiдайте, - кивнув вiн головою. - А ви чого аж на _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче, не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному i серед
ковбас невесело.
Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
- Отак. Далебi, зна те, чого я прийшов до вас?
- Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
- Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
Попереднiй урок хлопцям не хотiлося згадувати... От i ма ш, бабцю,
Юр'©в день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
Козак загадково усмiхнувся.
- Не пам'ята те? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
- Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
- Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд того не
розвалиться.
- I геро©в, - докинув Кифiр.
- I геро©в?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати геро©в - то гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
- Прошу.
Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
- А то ж нащо? - здивувався Козак.
- Про святих iнакше не можна...
Козак розгладив вуса, примружився.
- Не робiть цього нiколи. Ми не в церквi за молитвою, а вивча мо
древньогрецькi мiфи та легенди, а в них багато казкового, поетичних
вигадок, часами й небилиць.
- Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав, що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
А Любинський не стримався:
- Той юродивий навiть перед Одiссе вим псом бив поклони i нас мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
- Усопших не подоба поминати докiрливим словом. De mortuis aut bene
aut nihil[6], мовить латинська мудрiсть. Усi колись помремо, може, й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum est[7], говорили давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте з голови всiлякi забобони. Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не браку , а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один - п'яниця, другий - злодiяка непоправний, третiй -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
- Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
- Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
- А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
- Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж до геро©в,
хлопцi, то ©х потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але знову ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторi©.
- Iлля Муромець?
- Вiн - також поетична вигадка, легенда, створена нашими далекими
пращурами. Згадаймо краще славних запорожцiв - Дмитра Байду, Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Максима Кривоноса або ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися, у кого
навчатись мужностi й любовi до рiдно© землi.
- А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
- У тих, якi ви вивча те, на жаль, не написано, але ж не тiльки свiта,
що у вiкнi... книжки i про наших вiкопомних геро©в!
- Де ©х можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
- У книжкових лавках, бiблiотеках.
- I на ярмарку, - дода Грабовський.
- На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
- Авжеж. Я сам позавчора купив.
Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
- Назива ться "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але наших геро©в у нiй
нема.
Любинський скривився:
- Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
Отець Мирослав розгладив вуса:
- Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Укра©ну. А
в повiстi нашого земляка Миколи Гоголя "Тарас Бульба" написано про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарi©, у великi мiста, в бiблiотеки...
- Коли то ще буде... - журиться Проценко.
- На святого Миколи або й нiколи, - позiха Любинський.
- Розкажiть про наших геро©в, - просить Грабовський.
- Гаразд, - згоджу ться вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...
17_
Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй вулицi влiтку рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись, статечно вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць; де вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi про©хати
нi пройти.
Харкiв - велике мiсто, з славетним унiверситетом, молодим, але вже
популярним оперним театром, з понад стотисячним населенням, столиця
широкополого генерал-губернаторства, влада якого сяга не тiльки на
Харкiвщину, але й на Сумщину, Полтавщину, Чернiгiвщину, Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi, забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв, ресторацiй, багатих салонiв,
за©здiв - не злiчити. А ще - фабрики, рiзнi майстернi, великий завод
сiльськогосподарського машинобудування, що належить Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з яко© рейки бiжать у рiзних напрямах - до Ки ва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
Склавши вступнi iспити в духовну семiнарiю, Грабовський того ж дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi вiтрини, побував на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
Наступного дня схопився з лiжка раненько i зразу подався на Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут найбiльше вразив його похмурий будинок
- Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi.
- Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за такi
вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти.
Михайло Приходько одiрвався вiд книжки, мстиво глянув на Степана i
почав шпарко щось записувати.
Рiздво, що поволi наближалось, залихоманило духовним училищем,
перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчально© роботи. В
усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про арифметику,
географiю, словеснiсть, всiлякi iсторi©, навiть священну, слов'янську,
латинську, грецьку мови. Замiсть цих наук надолужували уставом,
вангелi м, спiвом.
Богослужiння в церквi припинялося тiльки на нiч, i вiд надсадного
горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла
геть знесиленими й напiвочманiлими.
Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж готувалися гарно
зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не ©хали на короткотривалi зимовi
вакацi© додому. Тепер за столом уже й картярi не змагаються, бо нема
вiльного мiсця. Там збивають дерев'янi зiрки, облiплюючи ©х барвистим
папером, обвiшуючи яскравими стрiчками, вистругують держаки, ладнають
лiхтарi з свiчками.
Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж собою мiстечковi
вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати.
Кожна ватага ма свого старшого, що зветься благочинним i носить зiрку,
заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош.
При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати благочинним,
аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано було Бодяка.
Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило - вiн охоче згодився на
роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати
ще на колядi, постара ться приховати i якусь копiйчину...
- Глянь, Степане, - хвалиться благочинному, показуючи величезний
валовий мiшок. - Я вже готовий i зараз рушати... А Михайло все
куздря ться. Зубряка нещасний!
Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь вечiр, Приходько лiниво
пiдвiвся.
- Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию
цiлий лантух...
- То ший зараз.
- А вкриюся чим?
Бодяк клопочеться iншим: примайстрову до високо© баранячо© шапки
Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха.
- Оце коза, мосьпане, - милу ться. - Тако© нi в кого не буде.
Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири днi, а
колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить.
- Що колядуватимемо? - пита хлопцiв, якi зiбралися навколо нього. -
Хто що радить?
- Я, - зголосився Приходько. - Скористаймось тими колядками, якi
позавчора учили в класi.
- А я проти, - вихопився Килавчук. - Треба знайти такi, щоб були
зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:
Нова радiсть стала, яка не бувала,
Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла.
Там, де бог родився, з дiви воплотився,
Там чоловiк преубогий пеленами оповився.
Кифiр невдоволено насупив брови:
- Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити людей... А
може б, ту, котру в нашому селi полюбляють?
- Пам'ята ш?
--Авжеж, не один раз колядував:
Добрий вечiр тобi, пане господарю!
Ой радуйся, земле, син божий народився.
Застеляйте столи та все килимами
Та кладiть калачi з яро© пшеницi.
- Ця краща, - мiрку Любинський. - Про калачi... I до хазя©на ясний
заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм ©© та й нiчого бiльше
мiзкувати.
Килавчук крутить носом.
- Заклик... У мо©й про хазя©в теж , та ще й так, що грiх не
почастувати:
Ой царю наш, царю, небесний володарю,
Даруй лiта щасливi© цього дому господарю.
Даруй господарю, його господинi
Довгi лiта й щасливi усiй його родинi.
- Справедливо, - згоджу ться Любинський. - За цю таки грiх не
почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому ще й тако©
врiжу:
Ой я тобi, дядьку, заколядую,
Дай менi пирiг.
Як не даси пирога,
Вiзьму вола за рога
Та й поведу на мурiг,
Волом буду робити,
А в рiг буду трубити...
- Так, - пiдсумову Павло, якому належить вирiшувати справу остаточно.
- Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану, Михаиле, починай
на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова.
13_
Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще в кiнцi
березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце блукало десь у
густому захмар'©, небо вдень i вночi сiялося то холодною мжичкою, то
зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися
рвучкi, мов ошалiлi, вiтровi©. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi
перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулицi,
сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чека .
У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi.
I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось
зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньо© козацько© могили, що
одиноко мрi серед мовчазних степiв. Та ще й днина видалась на диво
гарною, щедро позолоченою ясним промiнням. Попiд вуличними окопами,
огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро вичахають стежини, а
ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища i гiмназi©, мiж
якими зрiдка шмига також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими
поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди луна :
- Не я б'ю!
- Лоза б' !
- За тиждень великдень!
Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського.
- Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого по
головi цвiжиш? Цi © недiлi Iсус Христос в'©хав у русалим, а ти...
- Агу гетьте, раковi шийки! - кида ться на гiмназистiв Грицько. - Я дам
вам галушника, дам...
Але гiмназисти не вiдступалися. На пiдмогу ©м бiжать iншi "раковi
шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зника в ©хньому галасливому
натовпi.
- Хлопцi-i! - вола Любинський.
Веселе грище враз припиня ться, i строката юрба бурсакiв оточу
гiмназистський натовп. Спалаху чергова бiйка мiж училищем та гiмназi ю.
До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться
на них, мов на розвагу.
Грабовського не займають нi гра, нi сутичка, пiсля яко© ворогуючi
табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з розквашеними носами. Павловi
зараз не до того. Його морду , зда ться, непоправне горе - розлука з
найближчим другом.
Нема бiльше Бодяка в училищi. Нема i в Охтирцi. Учора випровадив
приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки, а
спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно й пiдло?
Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо
завжди хижились на Степана i в пересварках пiдтримували один одного.
Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
Позаминуло© суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув свою
скриньку i ахнув:
- Нема!
- Чого? - стривожився Павло.
- Зошита з вiршами...
- А де вiн був?
- Та тут же, а може...
Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки.
Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього уроку
Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi, за яким сидiли
смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу.
- Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель.
- Моя, - вiдповiв Бодяк.
- Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, полiцi ю,
скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу?
- Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду.
- Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про того
злодюгу? О-о:
На другий день, як кiнчався,
Попу тiльки й признався,
Чого марно умира ,
Бабу й дiток покида ...
- Так люди говорили на храмовому святi.
- Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз
же замкнiть баламута в карцер.
По обiдi iнспектор та субiнспектор перерили весь корпус.
Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi, але нiчого,
крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й сiрникiв, не
знайшли. Наполоханi хлопцi до пiзньо© ночi не могли заспоко©тись,
обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки Проценко i
Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий
сопiв над листом додому.
У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку "вовчий
бiлет", смотритель кинув:
- Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi.
- Вiддайте зошит.
- Iди!
Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов. Прощаючись з
Павлом, попросив:
- Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi.
Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали
настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й
здучковуються, то не розв'язують язикiв, боячись, що серед них
вивiдач-донощик.
- Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся.
Перед ним стояв Iван Огнивенко.
- Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi?
- Привiз Тимоху Степановича.
- За чимось для лавки та шинку?
- Ага. Накупля оселедцiв, горiлки, перцю, шафрану. А я до тебе
заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля.
- Яке?
- Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку.
- Кравцевi?
- Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски.
14_
Гарно просохла, але ще не затвердла дорога гра ться пiд ногами. Над
полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в
канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i
пахучим квiтом.
Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й шапка - в руках. Воля!
Нiхто тебе не понука , не заганя до класу а чи в смердючий корпус, не
збитку ться над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню тягне.
I думки вруняться - вiльнi, смiливi, як ота сонячна блакить, що
миготi -перелива ться над полями.
Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло пiдмiта подвiр'я,
Огнивенкова Дарина добiлю причiльну стiну, Олеся знадвору ми шибки, а
Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забива . На столi
та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого сиру,
в'язочка ковбас, крашанки.
- Звiдки це? - здивувався Павло.
Мати щасливо усмiхнулась.
- Зятьок наш постарався. Хiба б ми могли стiльки всього?.. Нiчого,
каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось,
а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам у носi закрутило... Ноги
набив?
- Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi.
- Не треба, синку, вiн i сам упора ться. Для тебе iнша робота. На©жся
та й махнеш до дядька Кузьми.
- Чого?
- Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
- Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставля Кузьмиха, - вiзьми
ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк на припiчку
або в печi.
Не сiв Павло ©сти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов
- бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiда йому новину. Таку
новину...
От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат, звернув у бiчну вуличку.
Степана застав коло ворiт.
Обнялися навхрест i тричi поцiлувались.
- Як пожива ш? - пита Павло.
Чекав гнiтючо© вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть
веселий.
- Живу середина на половину. Не гiрше, нiж бурсаки. Майже всi сво©
вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще не голодую, а
пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема?
- .
- Кажи.
- Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм.
- Ходiмо.
Павло неквапливо розгортав новину.
Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той,
звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через
два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель,
розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий учень,
казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чу ш рiзнi богопротивнi
балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив
Ткаченко: почув мерзеннi Бодяковi вiршi, сам роздобув ©х i принiс
начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..."
- Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан.
- Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А в
середу секрет зовсiм розсекретився: на заутренi смотритель з амвона
нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв винагородити на паску
крашанками...
- Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив.
- I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До вечора
ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому
темну.
- Одлупцювали?
- Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не вiдвiдував нi класу, нi
церкви. Бо©ться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки при©де батько.
- А смотритель не зна , хто бив?
- Мабуть, не зна . Та й нелегко дiзнатися: ми молотили Навуходоносора
посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель.
15_
У четвертому класi Грабовський наздогнав Любинського, якого не
випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько, давно звикши
просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче
так воно й мало бути.
- Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом?
- Виходить, - посмiхнувся Павло.
- А ти таки бестiя, братику.
- Чому?
- Самотужки перелазиш... Збира шся замагати мене й тут?
- А ти не пiддавайся.
- Еге, не пiддавайся. Легко балабонити рябо© кобили сон. Матвiя он
смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
- Перетягнув?
- Сам Матвiй менi хвалився. Заробив Бодяковими вiршами, ну й тато
пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство?
- Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло.
- Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж на вулицi не валяються, треба
лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
- Який?
- Батько, бодай йому колька пiд ребра.
- Такого зичити батькам не можна.
- Заслужив, то хай ма . Напоумляв дурня ще весною: зробiть, як зробив
Колупай, - одвезiть смотрителевi та спекторовi гостинця, не будьте
скупердя м. А вiн: "Годi, возив уже на вiтер. Не ледарюй, учись, як
людськi дiти". Чу ш - на вiтер, людськi дiти... Тепер я йому, гадовi,
навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варняка : "Кiнчай бурсу,
при вступi до семiнарi© пiдмащу..." Бачиш, ще й семiнарi© йому
багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене... Справедливо рають
мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина диного? Глянь, iроде,
он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу попiвну, та й по
всьому. Зна псалтир та часослов - доволi..."
- А батько що на те?
- Ла ться ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас ляка вiжками, дрюком.
Кажу ж - дурень як сть. Та я вчиню по-сво му.
- Збира шся одружуватись?
- А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi. Раз народився -
раз i помирати. Хоч на©мся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге?
- Дiло покаже...
Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом з Грабовським, а нинi
шепнув йому на вухо;
- Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед
очима вчителiв i слухати ©хнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi, можна
спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий.
Зiбрав сво© книжки та й поплентав до задньо© парти, яку хлопцi жартома
називали Савур-могилою.
- З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр.
- Не гавкай, iди пiд три -чорти, - буркнув Грицько. - Зараз прийде
Козак i покаже тобi...
Нового уроку хлопцi справдi чекали з насторогою i тривогою.
Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покiйного отця Агафона,
званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили, що цi два вчителi
грецько© мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва вони одруженi з
рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену
промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведiнку четвертого
класу...
Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласникiв
грецько© мови, хлопцi не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву
натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то його
усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав усе, що говорив на уроках,
навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять, повторювати слово в
слово, у мiфи й легенди вiрив, як у справжню релiгiю, а на бали дуже
скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько.
Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк.
Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув:
- Любинський!
Грицько лiнькувато пiдвiвся.
- Чийого собаку зна ш?
- Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
- Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея?
Грицько м'яв шаньки.
- Бровко, - тихенько пожартував хтось.
- Бровко, - повторив голоснiше Любинський.
- Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з двома мiнусами. А
пiсля урокiв стоятимеш на колiнах, тримаючи над головою в руках
двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавля шся. Килавчук! Як звати
Одiссе вого собаку?
- Аргус.
- Вiрно. Куди вiн подiвся?
- Здох.
- Сам ти здох.
Гаврик знизав плечима, обвiв здивованим поглядом клас i помiтив
ствердний кивок Грабовського.
- Таки здох, саме тодi, коли Одiссей пiсля довгих блукань нарештi
поверта ться...
Агафон посинiв.
- Брешеш, скотино! Нуль з трьома мiнусами. Без обiду й вечерi
залиша шся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
Михайло шпарко пiдхопився, наче йому припекло, мученицьки звiв очi
д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив:
- Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили говорити так: вiрний
собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного А©да.
- Вiрно. А кому той богопротивний А©д доводився кревним братом?
- Богопротивний А©д кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
- А ще яких одноутробних братiв Зевса зна ш?
- А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло
i затнувся
- Ну, ну?
- Ну, ну... А ще одноутробних братiв Зевса знаю - богiв Гермеса,
Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь.
- Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський.
- О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить, Персея, Агам... Гам...
Артем... Герас... Гер...
- Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi з очей! Два з п'ятьма мiнусами.
Проценко!
- Я! - гримнув партою Кифiр.
- Хто такий Крон?
- Живорiз, вампiр безсердечний, людо©д. П'ятеро власних дiтей злопав.
Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
- Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю?
- Людо©д, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не сходяться. В
одному мiсцi сказано, нiби Крон зжер свого сина Посейдона, а далi
мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере.
- Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди, потiм замахав безладно
руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу.
- Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов у мрачне царство
богопротивного А©да, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину.
Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми з тобою,
Гаврюшо, сьогоднi таки пообiда мо.
У п'ятницю Самти поховали, а в суботу iнспектор сповiстив: замiсть
злiсно убi нного раба божого Агафонiя грецьку мову в четвертому класi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,
16_
Отець Мирослав справдi скидався на слобожанського козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком", ходив у кунтушi, високiй баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях, шароварах навипуск, а по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими кутасиками. Походжав завжди неквапно, статечно i полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
Служив Козак у гiмназi©, а в духовному училищi вiв грецьку мову тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i, може, тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи, коли той позбудеться тих
двох класiв... Але що Козак робитиме з четвертим класом? Як-не-як, а
покiйний Самти - родич йому...
Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила знайома постать. Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло передурочну
молитву:
- Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
- Сiдайте, - кивнув вiн головою. - А ви чого аж на _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче, не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному i серед
ковбас невесело.
Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
- Отак. Далебi, зна те, чого я прийшов до вас?
- Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
- Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
Попереднiй урок хлопцям не хотiлося згадувати... От i ма ш, бабцю,
Юр'©в день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
Козак загадково усмiхнувся.
- Не пам'ята те? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
- Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
- Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд того не
розвалиться.
- I геро©в, - докинув Кифiр.
- I геро©в?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати геро©в - то гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
- Прошу.
Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
- А то ж нащо? - здивувався Козак.
- Про святих iнакше не можна...
Козак розгладив вуса, примружився.
- Не робiть цього нiколи. Ми не в церквi за молитвою, а вивча мо
древньогрецькi мiфи та легенди, а в них багато казкового, поетичних
вигадок, часами й небилиць.
- Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав, що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
А Любинський не стримався:
- Той юродивий навiть перед Одiссе вим псом бив поклони i нас мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
- Усопших не подоба поминати докiрливим словом. De mortuis aut bene
aut nihil[6], мовить латинська мудрiсть. Усi колись помремо, може, й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum est[7], говорили давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте з голови всiлякi забобони. Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не браку , а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один - п'яниця, другий - злодiяка непоправний, третiй -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
- Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
- Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
- А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
- Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж до геро©в,
хлопцi, то ©х потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але знову ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторi©.
- Iлля Муромець?
- Вiн - також поетична вигадка, легенда, створена нашими далекими
пращурами. Згадаймо краще славних запорожцiв - Дмитра Байду, Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Максима Кривоноса або ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися, у кого
навчатись мужностi й любовi до рiдно© землi.
- А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
- У тих, якi ви вивча те, на жаль, не написано, але ж не тiльки свiта,
що у вiкнi... книжки i про наших вiкопомних геро©в!
- Де ©х можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
- У книжкових лавках, бiблiотеках.
- I на ярмарку, - дода Грабовський.
- На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
- Авжеж. Я сам позавчора купив.
Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
- Назива ться "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але наших геро©в у нiй
нема.
Любинський скривився:
- Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
Отець Мирослав розгладив вуса:
- Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Укра©ну. А
в повiстi нашого земляка Миколи Гоголя "Тарас Бульба" написано про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарi©, у великi мiста, в бiблiотеки...
- Коли то ще буде... - журиться Проценко.
- На святого Миколи або й нiколи, - позiха Любинський.
- Розкажiть про наших геро©в, - просить Грабовський.
- Гаразд, - згоджу ться вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...
17_
Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй вулицi влiтку рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись, статечно вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць; де вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi про©хати
нi пройти.
Харкiв - велике мiсто, з славетним унiверситетом, молодим, але вже
популярним оперним театром, з понад стотисячним населенням, столиця
широкополого генерал-губернаторства, влада якого сяга не тiльки на
Харкiвщину, але й на Сумщину, Полтавщину, Чернiгiвщину, Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi, забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв, ресторацiй, багатих салонiв,
за©здiв - не злiчити. А ще - фабрики, рiзнi майстернi, великий завод
сiльськогосподарського машинобудування, що належить Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з яко© рейки бiжать у рiзних напрямах - до Ки ва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
Склавши вступнi iспити в духовну семiнарiю, Грабовський того ж дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi вiтрини, побував на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
Наступного дня схопився з лiжка раненько i зразу подався на Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут найбiльше вразив його похмурий будинок