Сиротюк М.. Забiлiли снiги

запобiгаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замiсть мiсцево©
обслуги до камер харкiвських народникiв поставити iнших вартових,
викликаних з печенiзько© центрально© каторжно© тюрми.
Цi вартiвники, що самi себе з гордiстю звали просто печенiгами, мабуть,
були гарно проiнструктованi, а ще краще настраханi: перший тиждень стояли
проти кожник дверей суворо насупленi, нiмi й неприступнi, мов фортецi.
Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тiльки вi© i товстi
вилицi, що зрiдка ворушились, видавали в них живих людей. Цвинтарна тиша
коридора скаламучувалася лише коли появлявся iзюмський справник, який
старанно перевiряв варту. Тодi задубiлi печенiги переступали з ноги на
ногу i глухо шморгали носами.
Якийсь час не виявляли себе також в'язнi: першi три днi по пере©здi
сюди продовжували голодування, розпочате в Харковi, а потiм, прийнявши
©жу, тихо лежали в сво©х закутках, мовчки оклигували - були так
збезсиленi, що не могли рухатися. На прогулянки, якi почалися згодом, теж
виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацiй, наче слухнянi, добре
вихованi дiти. Чемний кивок головою, сумний поблиск очей, мiцний потиск
рук, короткi шепiтнi перемови - ото i все. Дiти, божi дiти, безгрiшнi
ангелята, первiснi потомки Адама i ви. Ними б милуватися батькам,
сусiдам, з них би брати приклад, вчитися жити...
I, може, поведiнка арештантiв, як i довге спартанське нiмування, почала
впливати на печенiгiв, розворушувати ©х: вони поволi губили свою службову
врочистiсть та суворiсть - чухалися, нагинались, робили по два-три кроки,
виймали з пiхов шаблi, закурювали, переморгувалися, а то й перемовлялися
мiж собою. Людська природа брала сво - вона мудра, ©© не обдуриш, вона
зна , що робить, у не© сво© твердi закони.
- Дивнi якiсь рештанти, - мимрить, нiби сам собi, один. - Анiтрохи не
схожi на бандюг-кримiналiстiв печенiзько©. До тих справдi треба шаблi й
наручникiв, та й обережностi. А цi - молоденькi, худесенькi, як каченята,
дивися, не пиячать, не рiжуться мiж собою, не лаються, навiть кривого
слова не почу ш вiд них. Для чого запроторили ©х до одиночок, пощо так
пильно стерегти?
Це каже Перцов - чоловiк рокiв на сорок, якого поважають усi печенiги.
Говорять - вiн розумний, помiркований i слова на вiтер не кида .
- Хiба я знаю? - вiдповiда запитанням одноокий Филимонов. - Сам думаю
i нiяк не дошолопаю, що воно й куди. Так наганяв нам справник страху,
наказував, попереджав, лякав. Думалося - побачимо справдi щось
страхiтливе, якихось душогубiв, а вийшло...
- З грiзно© хмари завжди малий дощ, - докида Волков.
- Казав, страшнi злочинцi, революцiонери...
- Соцiалiсти...
- А хто вони, братцi, отi соцiалiсти?
- Запитай справника.
- Не скаже, юродивий.
- Ще й назад може вiдправити.
- Можна запитати в них, рештантiв.
- Еге, в них...
- 0т ти кажеш - назад вiдправити, - мiрку вголос вартовий з
перерубаним i марудним лицем. - Хай вiдправляють. Мене, мовити правду,
Iзюм не приваблю , навiть нудить. У нас дома знав одне - перед тобою
зарiзяки, що стерегти й чого самому остерiгатися. А це - монастир з
дiтлахiв, нема кого й за боже пришиття схопити, душу витрясти i
посмiхнутися. Нi, нi, як собi хочете, а тут невесело. I Прошцi, сам каже,
дуже сумно, нема нiяко© розваги-переваги.
- Ще б пак, - пода голос також Андреев. - Знайшов собi кумпанiю.
Прошка сам п'ять рокiв був каторжником за вбивство власно© дружини та
дiтей. Розважився... Вiн давно звик пиячити й витрушувати душi, то йому
тут i сумно, а менi цiкаво придивитися до цих юнакiв. Справдi, чого за
ними встановили такий суворий нагляд?
- Можливо, у них щось таке, чого ми не зна мо...
- Щось таке... I скаже розумна голова...
- А ти не лiзь з сво©ми клешнями. Може, i справдi в них...
- Плетеш дурне. В них, у них... Ти не бачив ©х? Голi, як соколи, до
того ж слухнянi i обходительнi. Це тобi не нашi душогуби.
- Агей, Перцов! Ти ж у нас майстер на всi руки, годен i мертвого
розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дiзнався..
- Поговорити... Зараз прибiжить справник, от i дiзна шся...
- Таки треба дiзнатися. Сторожимо, а кого?
- Треба, треба. . Всi розумнi, тiльки бояться вночi надвiр виходити, а
тому вранцi штани мокрi... Потрiбна якась приключка. Не зайду ж я нi з
сього нi з того в камеру i - здрастуйте, я ваш далекий родич, а далi
скажiть, хто ви такi i чого сюди попали... Необхiдно щось придумати.
- Ти чоловiк розумний, то й придумай...
За безжурними балачками печенiги й не помiтили, як покинули сво© пости
i скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького. Зате ©х бачив i чув
тонкий на вухо пожилець камери. Вiн, притулившись до вiчка, подумки також
шукав приводу, щоб зав'язати з ними розмову. Хотiв уже було постукати в
дверi, як зненацька набiгла iнша думка. Вiн заспiвав свою улюблену пiсню:

Та нема гiрш нiкому,
Як тiй сиротинi,
Нiхто не пригорне
При лихiй годинi.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тiльки той пригорне,
Хто дума взяти.

I побачив - _вартовi раптом розбiглися хто куди. Не рушив з мiсця один
Перцов. Щось показував на мигах (_зда ться, просив не гримiти чобiтьми) i
мимрив губами.

Та налетiли гуси
З далекого краю,
Замутили воду
В тихому Дунаю.

Почувши тихий стук у дверi, Рклицький перестав спiвати. Глянув у вiчко
i побачив посеред коридора iзюмського повiтового справника. Той грiзно
звiв брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенiгiв.
- Що тут у вас?
- Нiчого, - вiдповiв Перцов.
- Не бунтували?
- Навiть не шебернули. Сплять.
Справник поторгав тро дверей, приклався до вiчок.
- До ранку, - сказав, - вартуватимеш з Филимоновим. Решту заберу на
пiдмiну бiля карцерiв та на чорному дворi.
- Берiть.
- I мене залишiть з Перцовим, - викликався бородатий Волков.
Але справник недобре насупився.
- Пiшли, - кивнув головою, i коридор спорожнiв. Перцов показав
Филимонову на дверi, в якi вийшов справник з вартою, провiв очима по
коридору, пiдтягнув шаблю на боцi.
- Наглядай, щоб бува хто...
Сам постукав у дверi Рклицького.
- Чого? - запитав Михайло.
- Вибачай, що перервав твою спiванку. Начальство приходило. Продовжуй,
уже нiхто не заважа .
- Сподобалось?
- Гарнi слова. Можна голоснiше. Вiзьми спочатку.
Рклицький уважив прохання.
_
Як ми кохалися,
Мов голубiв пара, -
Тепер розiйшлися,
Як чорная хмара,

Перцов одсунув кватирку, через яку подавали ©жу.
- Слухай, чому воно так?
- Що?
- Слова уже нiби знаю, а на голос не втну.
Вiн спробував заспiвати.
- Нiчого не виходить, хоч караул кричи.
- Треба пiдучитися.
- Пiдучиш?
- Хочете?
- Дуже. Тут, розумi ш, дiло тонке. Буваю iнодi в сусiдiв, запрошують,
коли веселяться. Вони спiвають, пiдохочують i нас, а ми з жiнкою нi тпру,
нi но, нi дай, нi вiзьми. Незручно сидiти ступою. I, знову ж таки, душа
просить, хочеться... Трохи вже наловчився про Галю молодую та про гусей,
що йдуть на став, але того ж мало. Компанiя, брат... Хоч би ще оцю, що ти
спiва ш. Навчиш?
- Можу. Тiльки з мене спiвак, як з псячого хвоста сито. Послухали б
Сашка Енгеля, ого-го.
- Отой з п'ято© камери?
- Еге.
- Так вiн же юда.
- То й що з того?
- Пiсень, мабуть, не зна ваших.
- Зна i наших, i ваших.
- А такий непоказний, миршавий, рудий.
- Соловей також не дуже показний.
- Так, кажеш, вiн...
- Попросiть i почу те.
- Пiзно, хай уже завтра. Хотiв би ще запитати тебе одне.
- Питайте.
- Скажи менi, хто з вас найголовнiший i найрозумнiший?
Михайло посмiхнувся, але пiвтемрява сховала ту посмiшку вiд
простодушного Перцова.
- Найголовнiший i найрозумнiший... Нащо вам?
- одне дiло.
- Мабуть, Грабовський.
- I я так гадав.
- Чому?
--Розумi ш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, чита ...
- На попа вчився, семiнарист...
- Он воно що. А ти ж?
- Студент.
- Значить, менший вiд семiнариста?
- Трохи.
- А iншi ж хто такi?
- Рiзнi. Студенти, семiнаристи, гiмназисти, учнi фельдшерсько© школи,
майбутнi лiкарi.
- Дивися ж ти! I фершали?
- Лiда Лойко - готовий фельдшер, а Балабуха i Голосов майже лiкарi,
вчилися на медичному факультетi Харкiвського унiверситету.
- Справдi? Чому ж справник говорить?..
Що говорив справник, Перцов не встиг повiдати, бо його покликав
Филимонов. Вони шепталися, закурювали, а за якусь хвилину Перцов уже
вiдчиняв кватирку Грабовського.
Глянув - i здивувався: в'язень снувався по камерi, щось жебонячи.
- Не спиться? - запитав.
- Зараз ляжу.
- Можна й не лягати, коли сон не приходить. Ученi, кажуть люди, завжди
якiсь химернi. Думав трохи побалакати.
Грабовський пiдiйшов до кватирки.
- Про що?
Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одiмкнув дверi i став на порозi
камери, обтягуючи насокирену шинелю.
- От, iк примiру, нас привезли сюди i все лякають - соцiалiсти,
соцiалiсти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печенiги, хочемо знати. То
чи не могли б ви розтовкмачити менi, а я б передав сво©м.
Цього запитання, як i взагалi нiчних вiдвiдин вартового, Павло зовсiм
не сподiвався. Дивно справдi. Невже й похмурi печенiги оживають? А може,
пiдступ? Але який i для чого? Кому вiн потрiбен? Допити закiнчилися ще в
Харковi, жандармерi© вiдомi дi© та погляди народникiв, ©х справа давно
пiшла на розгляд найвищих державних iнстанцiй, арештанти не дочекаються
вирiшення сво © долi...
- Чи й ви того не зна те? - захвилювався Перцов.
- Знаю.
- Слава богу, - зрадiв печенiг. - То кажiть же, бо знову справник може
припертися.
- Соцiалiстами називають тих людей, якi хочуть знищити самодержавство i
встановити новий лад, справедливий, соцiалiстичний.
- Соцiалiстичний?
- Землю у панiв, а фабрики й заводи у капiталiстiв забрати i передати
трудовим людям - сiльським та мiським громадам. Завести рiвне право для
всiх, щоб не було голих, голодних, покривджених...
- I ви того домага тесь?
- I ми.
- О-о-о. А тюрми залишаться?
- Служба потрiбна?
- Ну, живий про живе дума .
- Залишаться, але тiльки для тих, якi не хочуть чесно працювати i
завдають шкоди суспiльству - злодi©, вбивцi, рiзнi здирники.
- Такi, як Проша?
- I такi. Його ж, зда ться, уже нема мiж вами.
- Нема, утiк, подався назад до насько© тюрми. Каже, невесело...
- Шука веселого життя?
- Атож. Вiн такий. Значить, кажете, соцiалiзм. Тепер ясно, спасибi, бо
справник торочить... Мабуть, сам не тямить.
- Тямить, та навмисне забива вам баки, нацькову на нас. Коли хочете,
завтра дам вам книжку, в якiй самi знайдете i про соцiалiстiв, i про царя,
навiть про таких, як Проша.
- I про Прошу, того п'янюгу, написано?
- Про таких, як вiн, що служать царевi. Вiзьмете?
- Взяти можна, але я неписьменний.
- А з ваших хто-небудь чита ?
- Один Волков трохи бека , але тiльки по молитовнику.
- Якщо хочете, вранцi сам прочитаю вам уголос на коридорi.
- Оце дiло iнше, ми до того вдатнi. Зна те, i страшно, i цiкаво.
- Без риску i блохи не зловиш...
- То правда. Пораджуся з сво©ми, а потiм скажу вам.
- Радьтеся.

9_

Уже в серединi великого посту Марченко почав не пiзнавати свою тюрму, а
як запахло весною, то вiд того жорстокого порядку, який встановив справник
зразу ж по при©здi харкiвських народникiв, не залишилося й слiду. Всi
камери полiтичних вiд самого ранку i до пiзнього вечора одчиненi,
арештанти ходять один до одного на посиденьки, збираються по три-чотири
разом, читають, сперечаються, навiть розiгрують водевiль
"Москаль-чарiвник", приймають вiдвiдувачiв коли хочуть, а печенiги з ними
запанiбрата, прямо-таки на дружнiй нозi, роблять ©м рiзнi покупки,
приносять свiжi газети.
Дуже змiнилися посланцi печенiзько© каторжно©. Згубили свою мовчазнiсть
та похмурiсть, стали балакучими, моторними, жвавiшими й веселiшими,
посмiливiшали. Сам городовий бачив i чув, як вони, вечеряючи в трактирi,
кричали: "Хай живе соцiалiзм!", "За здоров'я наших соцiалiстiв!" Гарно
навчилися нести службу: бiльше стоять не бiля камер, а при коридорних
вiкнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближа ться. Наглядач усе
це зна : iдеш подвiр'ям i бачиш вартового через шибку, а заскочиш у
коридор - тихо, дверi камер замкненi i печенiги стоять коло них, наче
жердки поковтали.
Так, так, Марченко зна , i його iнодi охоплю страх - легко можна
загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Вiн же не
звiрюка безсердечна, а живий чоловiк. Ма i власних дiтей. Хто зна , як
складеться ©хн життя, якими стежками пiдуть, де закiнчать тi стежки. От
був Брайловський - всього двадцять шiсть рокiв, тiльки жити та бога
хвалити - i нема: минуло© ночi преставився. Позавчора при©хала його
ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню дорогу.
Чи витрима , бiдна, тi проводи? Тут камiнь заплаче.
Нi, нi, Марченко таки не кривдитиме полiтичних в'язнiв. Славнi вони
люди - письменнi, чемнi i на всiлякi штуки вдатнi. От хоч би Лiда Лойко:
подивилася наглядачеву дружину, потерла скронi, перенiсся - i наче стерла
мiгрень, аж дома веселiше стало. Або Микола Голосов. Запеклий рибалка.
Каже, вмi ловити рибу i дорiжкою, i блешнею, i пiдсакою, i нахльостом
помiж кущами. Мастак. А яку сiтку зв'язав - не намилу шся, тако© i в
Харковi не знайдеш.
Наглядач давненько вже плека знадливу мрiю. Настане весна. Вiн
тихенько, щоб не знав справник, вiзьме Миколу Андрiйовича, i вони удвох
майнуть на Донець. Повудять рибку, наварять пресмачно© ухи, вихилять,
звiсно, по чарочцi мiцно© калганiвки i набалакаються досхочу. А
справниковi - дулю, все йому недогода, готовий облизувати начальство i
спереду i ззаду, аби вислужитися...
Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Зда ться,
теж наставився туди. Майже мiсяць уже хворi . I недуга якась незрозумiла.
Ночами рiдко спить, ©сть трошки-трошки, мов котеня, висох на трiску, з
кожним днем тане, наче свiчка лойова. Вдень чита , пише або ж лежить на
нарах, дивиться в стелю i щось шепче, а ночами... Зайдеш у камеру -
змовкне, запита ш, що з ним - вiдповiда :
- Нiчого, серце поболю ...
На вимогу завiдуючого iзюмсько© тюремно© лiкарнi Феоктистова пiвмiсяця
тому перевiв хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цiлих дванадцять
днiв i прийшов до страшного висновку - в'язень божеволi , робить, мовляв,
якiсь недоладнi рухи, iстерично рида , впада в тяжку меланхолiю. Недуга
затяжна, хронiчна i ледве чи пiддасться вилiкуванню.
Марченко несхитно певен: Грабовський хворий, тяжко хворий, але не
божевiльний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобi так пожити, як
вiн жив, стiльки поголодувати, поспати на цементi, коли б тебе так
помордували, так полiкували, як лiкували його в тво му арештантському
барацi рiзними мушками та бромом, одiрвали вiд товариства, дошукувалися в
тобi психопата, навмисно робили ним, ти б не ридав, не впадав у
меланхолiю, а лiз би на стiну, заводив скаженим вовком. От же повернувся
вчора хлопець до в'язницi, наглядач побалакав з ним i побачив: вiн
абсолютно нормальний, але дуже знервований i змучений. Всю нiч просидiв
при Брайловському, той i помер у нього на руках...
Уранцi всi арештанти i навiть печенiги просили наглядача зробити
людський похорон покiйному. Вiн не змiг вiдмовити - занадто важко все це,
подiбна смерть за час його нагляду ще не траплялася в iзюмськiй тюрмi.
Звелiв пофарбувати i оббити червоною китайкою домовину, покласти в не©
нову подушку. Попа не покликав - Брайловський не православний, - а равин
не прийде до в'язницi. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той
паскудний чоловiк може все зiрвати i лиха нако©ти. I виплодиться ж на свiт
таке нещастя.
...Похорон почався опiвднi. Самi в'язнi обмили, спорядили товариша в
його камерi, винесли труну в коридор i поклали на два стiльцi. Обличчя й
руки покiйного були блiдi й жовтi, наче навощенi, тiльки пiд очима синiли
густi слiди задавнено© муки. На бiлiй подушцi його буйнi кучерi здавалися
особливо чорними й гарними.
Коло домовини стояли в'язнi, а за ними - печенiги. Всi мовчки ковтали
терпку жалобу i витирали сльози на очах._ Скорботну тишу сколихнув Енгелiв
баритон. Завжди такий соковитий i дзвiнкий, тепер вiн тужив, ледь-ледь
вiдлунюючи хрипкими нотами:

Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил,
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил.

- Прощай, Соломоне.
- Прощай, товаришу.
- Прощай, друже.
- Рiдна земля тебе не забуде.
- Ми пiдемо далi тi ю ж дорогою, i тво iм'я завжди буде _мiж нами.
Грабовський не мiг вимовити слова, упав на груди покiйного i застогнав.
Михайло Рклицький та Лiда Лойко завели його в камеру i положили на нари.
Iншi товаришi винесли домовину до брами i передали тюремнiй обслузi.
Всю другу половину дня коридор нiмував. I в'язнi, i вартовi тинялися
кволi й маруднi, немов осiннi мухи. Камери були повiдчиненi навстiж, i
нiхто не остерiгався наскоку начальства. Так i звечорiло. Згодом арештанти
поснули, а Перцов та Филимонов вiдлучилися в мiсто повечеряти. Куняв
тiльки один Волков.
Раптом у коридор увiрвався справник. Розлютований, зразу кинувся до
Волкова.
- Спиш?!
- Вартую, - спокiйно вiдповiв той.
- Оце так?
- Погано?
- Що тут сьогоднi було?
--Похорон.
- Хто дозволив?
- Не мав же покiйник у камерi гнити.
- Демонстрацiю, манiфестацiю влаштували?
- Прощалися. Хороший хлопець був.
- Хоррроший?!
- Тихий, душевний. Мучився, бiдний.
- Замовкни, мурло!
- Мовчу.
- Де Перцов i Филимонов?
- Мовчу.
- Де, я тебе питаю?
- Пiшли по надобностi.
- Чому камери вiдчиненi?
- Провiтрюються, щоб хлопцям краще спалося. Пiсля похорону...
- Зараз же замкни!
- Хлопцi просили не замикати.
- Дай ключi!
- Не дам.
- Не даси?!
- Ти менi нiякий не начальник.
- Сахалiнщик!!
Волков нарештi також озлився.
- А на мене не кричи, бо я зараз...
Вiн вихопив з кобури свiй револьвер i почав зводити курок.
Справника наче вiтром видуло з коридора.
Пiсля похорону Соломона Брайловського життя-буття iзюмсько© тюрми круто
звернуло вбiк. Настали чорнi днi, i тепер полiтичнi в'язнi, принишклi в
камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов i
Волков були заарештованi, чекали суду, а обновлену варту безперервно
очолювали, чергуючись мiж собою, помiчник повiтового справника та два
старшi пристави з тi © ж полiцейсько© дiльницi. Марченко ходив немовби з
ополонки витягнутий, зiтхав i скаржився:
- Бiда. Напевно, ревiзiя буде, а в мене пiвсотнi нових халатiв не
вистача . Посадять i за розтрату, i за людяне ставлення до арештантiв.
Вони знають, як скрутити людинi в'язи. Та ще той справник, бодай йому ..
Пожвавiшали харкiвськi народники аж тодi, коли отримали присуд. Навiть
радiли. I не тiльки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало вiдбути
п'ятилiтн заслання в Сибiру, але й Коган та Енгель, покаранi
найжорстокiше (перший мав вiсiм, а другий десять рокiв прожити в холоднiй
Якутi©). Думали не про мiру, справедливiсть чи несправедливiсть присуду, а
про те, що нарештi вирвуться з-за грат, подихають чистим повiтрям,
побачать лiтн сонце i вiльних людей, розiмнуть засидженi ноги, забудуть
твердi в'язничнi нари.
Не радiв лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прiзвище навiть не
згадав. А в кiнцi пояснив:
- Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася.
- Чому?
- Можна тiльки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворiли, i тодi ми
просили вищi iнстанцi© не поспiшати з вирiшенням вашо© долi. Правда, в
кiнцi першо© половини квiтня я, посилаючись на iнформацiю Феоктистова,
рапортував губернаторовi про полiпшення вашого здоров'я, та, мабуть...
Щиро кажучи, нам хотiлося б i вас якомога скорiше спровадити, але...
- Що ж менi робити?
- Можу порадити одне: негайно йдiть на медичну комiсiю, хай вона ще раз
засвiдчить ваш нормальний психiчний стан, а ми оформимо новi документи i
спiшно надiшлемо прокуроровi харкiвсько© судово© палати.
Поважний лiкарський консилiум при iзюмському окружному судi справдi
зiбрався швидко i провiв ретельне обстеження, але на тому все, власне, й
скiнчилося. Минали днi, тижнi, нарештi з Iзюма в московську пересильну
тюрму вирушили всi засудженi харкiвськi народники, а прокурор не
вiдгукувався.
Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тодi й вирiшив
клопотатися, аби його повернули до харкiвсько© в'язницi. Причиною для
переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на
думцi також iнше - зустрiти бодай когось з сво © органiзацi©. Там, якщо
вони схопленi полiцi ю, мали бути i Олекса Макаревський, i Евелiна
Улановська, i Василь Бражников, а може, й брати Уси та Iван Пiщанський...
Цього разу губернатор не дуже зволiкав: пiд кiнець третього тижня
прийшло його розпорядження - перевести.
От i знову знайомi, рiднi й до щемкого болю милi мiсця. За вiкном
вагона, зовсiм недалеко вiд рейок, половiли пшеницi, похитувалося вусате
колосся ячменiв, пiнилися бiлi гречки, а за далеким обрi м мрiли лiси та
перелiски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукiпки, пустопаш
тирлувалися вiвцi, гуси.
Промайнули кучерявi садки Москалiвки, блиснула вузенька стрiчка Лопанi,
i по©зд спинився на станцi©.
Логвинов стрiв Грабовського з неприхованою радiстю.
- А-а-а, у-у... - мстиво прогув.
Видно, згадав, скiльки мороки завдав йому цей непокiрний бородань торiк
узимку.
- Зараз ми тебе...
Камера, в яку завiв наглядач в'язня, була навпiл перегороджена
суцiльними i так густо заплетеними гратами, що через них тiльки ледь-ледь
ряхтiло вiкно на протилежнiй стiнi. На хвiрточцi у гратах висiла мiцна
колодка.
- Одчинiть хвiртку, щоб можна пiдiйти до вiкна i дихати свiжим
повiтрям, я хворий.
- Що-о-о?
- Мене голова болить.
- Ха-ха-ха...
- Лiкаря надiшлiть.
- Ще, ще...
- Прошу вiдкрити менi абонемент...
- Тепер також збира шся викидати фiглi-мiглi? Я тобi влаштую пансiон,
влаштую, запам'ята ш...
Пообiцявши, ще раз зареготав зловiсне, гримнув дверима i крутнув у них
ключем з того боку.
Що вiн далi робив, аби виконати свою обiцянку, назавжди залишилося
та мницею для iсторi©, але таки виконав - через три днi Павло переступив
порiг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холоднiй горi. I
тепер почав пригадувати жахну розповiдь про цi роти Михайла Рклицького,
який побував у них зразу ж пiсля ув'язнення. Страшнi вони, страшнiшi й
придумати важко - табiр безправ'я, дикого свавiлля та цiлковитого
беззаконня.
Камера, вiдведена тут Грабовському, темнотою, плiснявою i брудом не
поступалася перед тi ю, з яко© прийшов вiд Логвинова, але в нiй, на
вiдмiну вiд тi ©, окрiм того, кишмом кишiли голоднi та настирливi, мов
пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночi налiтали цiлими
зграями, стрибали, гризлися мiж собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати
нiч, доводилося шинелю не тiльки застiбати, але й пiдперiзувати, комiр
пiдiймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати рушником
та бiлизною.
Найбiльше дошкуляв брак книжок: ©х заборонялося не лише брати в
тюремнiй бiблiотецi, але й отримувати ззовнi. Тi, що привiз з iзюмсько©
в'язницi, Павло перечитав по кiлька разiв. Щоб затамувати пекучу жагу,
накинувся на нiмецькi та французькi граматики i словники, почав писати й
перекладати...
Так спливли лiто, осiнь, поволi насувалася зима. Засилав клопотання,
домагаючись присуду, i в департамент полiцi©, i в мiнiстерство юстицi©, i
в харкiвську судову палату, а звiдтiля - нi слова, нi пiвслова, наче
змовилися мовчки доконувати його. Почав рiзко спадати на силi i губити
нервову рiвновагу. "Я, - скаржився прокуроровi судово© палати, - продовжую
хворiти, i нервово i фiзично зовсiм ослаб, останнього часу ледве ходжу i
ночами не сплю".
Сподiвання зустрiти когось з харкiвських народникiв також виявилися
марними - нi в тюрмi Логвинова, нi в арештантських ротах товаришiв по
органiзацi© не було. Раз на прогулянцi бачив трьох печенiгiв. Вони вже
стояли перед судом - Перцов та Филимонов одержали по шiсть, а Волков
дванадцять рокiв каторги - i того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували,
проклинали iзюмського справника, однак не каялися.
Щонедiлi навiдують його Михайло та Марiя. I тодi вiн щасливий, тодi
йому легко й радiсно: слухаючи рiднi дзвiнкi голосочки, забува i брудну
та холодну камеру, i напосiдливих пацюкiв, i глухий щем у грудях, i все на
свiтi.
От i сьогоднi прийшли, повернувшись пiсля рiздвяних вакацiй з
Пушкарного. Радiють, що застали брата, викладають подарунки вiд матерi,
Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанськi новини.
- За хату вже розплатилися. Григорiй прикупив ще пiвдесятини землi,
отам за вигоном, дума весною ярою пшеницею засiяти.
- Матвiя Колупая за великi хабарi вигнали з полiцi©, а вiн,
повернувшись додому, вижив Любинського i сам паламарю при Обухiвському.
Обидва не протверезюються i ночують у монопольцi.
- Тихiн також був дома, передав тобi привiт.
- Як вiн учиться?
- Гарно.
- Мати озута й одягнута?
- У тому, що ще ти купив на заробленi в Трутовського грошi. Збиралася
разом з нами ©хати до тебе, та простудила ноги i захворiла. Казала,
вичунявши, зразу ж при©де. Не зна ш, коли тебе вiдправлятимуть?
- Прокурор судово© палати передав начальниковi арештантських рот:
якнайскорiше.
- Куди?
- Мабуть, у Сибiр.
- На скiльки?
- Не знаю. Мо©м товаришам дали по п'ять-десять рокiв. Цього ж треба
сподiватися й менi.
- Десять рокiв, - тихо повторила Марiя, i в ©© зiницях хитнувся тяжкий
смуток. - Десять... Як у той Сибiр дiйти i стiльки перегибiти? Аж страшно.
- Нiчого страшного, сестричко, нема, - зiтхнув Павло, - я уже звик. - I
посмiхнувся. - Ти з Михайлом тим часом закiнчите науку, поодружу теся,
надба те дiтей, а я повернуся з ще бiльшою бородою, житиму бiля вас, коли
приймете, i няньчитиму небожат.
- Ат, iди ти, таке скажеш...
- Швидше повертайся, братику, - докинув Михайло, в якого теж уже
засiвалися вусенята. - На покутi посадимо тебе, не дамо пилинцi впасти на
твою дорогу голову.

10_

Дороги, дороги!
Примхливi й незавбаченi, як людськi долi. Де ваш початок, де ваш
кiнець? Хто змiряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька
фантазiя, плетиво? Хто? Бiжите, бiжите ви, не знаючи куди, не вiдаючи за
чим. Бiжите наослiп. Гори i доли, лiси й степи, рiчки й проярки - все, все
стелеться вам пiд ноги. I так - вiками.
От двi ненароком зустрiлися, посмiхнулись одна однiй мрiйними очима,
грайливо метнули вузькими стрiчками, перестрибнули одна одну й помчали в