Страница:
- То живи, коли можеш, бо я вже думав розвалити ©©.
- Для чого?
- Щоб батько сюди бiльше й ногою не ступав, щоб сидiв бiля мене. Де ж
вiн зараз може бути?
- Очевидно, в Мархiно, недавно передавав менi звiдти гостинець. Дивний
чоловiк.
- Може, набридав з осушенням озера, закликав до спiлки?
- Нi, не те. Пiшов вiн i незабаром повернувся з торбою борошна на
плечах. Думалося, до весни поживе тут зi мною. Та де там. Наступного ранку
- знову в дорогу. I борошно залишив менi, i грошей не схотiв брати.
- Пiзнаю батька, - вставив Дабиит. - Ти не бери того до серця.
- Вiдтодi вже тричi переда менi тутешнiми людьми, якi бувають у
Мархiно, борошно i ячну крупу. Де вiн ©х дiста ?
- Заробля . Батько майстер на всi руки, до всього здатний, i старiсть
йому не заважа . Косить сiно, муру печi, розпилю дерево на дошки,
рибалить, заготовля симу. Бiльше року не був у нас. Дружина й донька
напосiлися на мене - привези дiда Здавалося б чого тобi, старому, потрiбно
- сиди дома та грайся з онукою. Так нi ж, прямо бiда з ним. Та хай про це
потiм, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а ти тим часом приготуй
посуд - розберемо вепра.
- Де добув такого?
- Iду лiсом, дивлюсь - сновига помiж деревами: поживу шукав. От я його
й нагодував. Добрий вибухався дiдько. Сiм зарядiв випустив у нього,
усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а вiн - живий, насилу
докiнчив ножем.
Надворi Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старi ночви, вiн
повернувся, i взялись за вепра.
- Чому ж батько не хоче жити у вас? - цiкавиться Грабовський. - Не
подоба ться йому Вiлюйськ?
- Дiло складнiше.
- Яке саме?
Орудуючи ножем, Дабиит веде повагом i без особливих емоцiй, наче
йдеться не про його, а чи сь минуле. Вiн, найстарший Байбалiв син, був
пiдлiтком, коли померла мати. Батько, розорений ясачниками, довго
домагався правди i в Мархiно, i в Вiлюйську, i в Якутську, а Дабиит тим
часом доглядав сво©х менших братикiв i сестричку. Та що мiг зробити для
них, хворих, коли в юртi не було нiчого?
Повернувшись додому з порожнiми руками, принижений i зганьблений,
Байбал уже не застав двох молодших синiв-близнят, котрих задушила проказа.
Через якийсь час ослiпла вiд трахоми донька i також пiшла на той свiт. З
горя батько мало не збожеволiв. Навiть спробував руки накласти на себе, та
люди завчасно побачили його в зашморгу i перерiзали мотуз.
Як розтанули снiги, Байбал та Дабиит покинули рiдний наслег. Лiто
пронаймитували в одного мархiнського тойона. Восени помандрували до
Вiлюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова i полюючи на звiрину А
весною, зiбравши довкола себе таких, як самi, голодранцiв, пiдрядилися
заготовляти симу... Через два роки поставили собi юрту, i скоро в нiй
залунав голос молодо© Балбаари... До Дабиита прийшло мисливське щастя.
Жити стало легше, а недавн лихо почало забуватися...
Тодi Байбал найнявся до каторжно© тюрми, власне, до Чернишевського.
- - До Миколи Гавриловича? - вигукнув Грабовський, вражений
несподiваною новиною.
- Так, до нього. Чому диву шся?
- I ти знав Миколу Гавриловича?
- Трохи, а батько бiльше.
Байбал цiлими днями пропадав у тюремному подвiр'©, щоб чимось догодити
Чернишевському. Там частенько й ночував, коли не проганяли козацький
урядник i жандарм. Старий так звик до сво©х добровiльних обов'язкiв, що,
коли Чернишевського забрали з Вiлюйська, не мiг нагрiти собi мiсця дома.
Невдовзi пiсля того й почалися його мандри та клопоти з осушенням озера.
Так уже дев'ять рокiв. А як почув позаторiк, що до Вiлюйська припроваджено
учасникiв якутсько© трагедi©, - знову повернувся. I зразу ж - до тюрми.
Але його i в подвiр'я не пустили. Два мiсяцi тинявся попiд парканом, доки
не випровадили монастирiвцiв звiдти на каторгу...
12_
Пiсля купання йти по чистому i сипкому, мов цукор, пiску,
перестрибувати маленькi теплi калюжi легко й при мно. Сонце, що, зда ться,
спинилось у високостi, ласкаво гладить промiнням сиру землю, i вона,
рознiжена тi ю ласкою, лелi рожевими випарами, красуючись свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi спiваки вже розметали ©©
зимову дрiмоту. Розворушене ©хнiми спiвами, серце бринить, як нова
бандура, захлина ться радiстю i п'янi .
Грабовський пригаду Арамаанове застереження, i йому ста смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
- Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
- Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
- Iнакше не можна, iншо© дороги нема.
- То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
- Не купайся.
- Чому?
- Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск води, як ступив на берег, враз пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в ©© повiльну течiю. Вiдчував, що зараз не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
I не вистояв. Затамувавши подих, миттю роздягнувся, стиснув зуби i
стрибнув у воду. Вона справдi була крижаною, але не вилiз, доки не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i скрiзь, а модрини й
сосни - вiд самого кореня аж до перших гiлляк - зовсiм голi, наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив ©х? I коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
- Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
- Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
- Тому що пiд нею нема заболонi. Ми харчу мось тiльки з модрин та
сосон. А ви тут уперше?
- Так.
- То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
Зразу ж за узлiссям починалося селище. Воно було трохи бiльше, нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька будинкiв. Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
- Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
- Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким на подiбне привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського централу, коли ©х виводили на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
--Це вже щось нове.
- А чого нам до старого повертатися, хай воно згорить. По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди до хати, там Евелiна, а я зараз
докiнчу й злiзу.
Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в передпоко©. Так була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
- День добрий у хату.
Господиня пiдхопилася.
- Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко було не побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими i повiльнiшими в
рухах. Замiсть безтурботно© дiвочо© веселостi в ©© очах свiтилися спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси, завжди чепурно заплетенi, тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
Вона завважила його подив.
- Вибачай, що такою нечупарою застав, - хапливо розгладжувала свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату. - Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
- Так.
- Заходь, - показала на дверi сусiдньо© кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала домашнiм затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi, заскленому вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага вимогливо© до себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною й
затрушена дерев'яними стружками. Поглянув на не© - i аж плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе непри мне враження.
- Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в кiмнату, немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там, у тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо для себе.
Чого ж сто©ш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
- Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни з-за стiни. - Почекай
мене, я теж хочу послухати.
За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi, в яке вдягалася ранiш, а в новому - кольористому i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
- О, ти, бачу, гарно пiгменту шся, - вiдзначив Грабовський.
- Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не по©деш. Тут потрiбно бути як i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подоба ться. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
- Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
- Хворi ш знову?
- Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися до Верхоянська. Вiн там
перукарю й самотужки вивча медицину. Кланя ться вам од себе и Софi©.
Вони, либонь, також побралися.
- Уже?
- Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчува ться з листа.
- А ти бурлаку ш?
- Як бачите.
- На тому затявся?
- Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
- Не сушу голови, - докiрливо повторив Вiктор, голосно клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти тебе в руки Тобi найперше
треба одружитися. Добра, турботлива жiнка пiдтримала б, змiцнила тво
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
- Тут зараз, Вiтю, не про тебе, - вставила Евелiна. - I не повчай
Павла, сам не маленький.
- Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працю , як працював у тюрмi - днi i ночi, не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж зна ш, як йому потрiбнi затишок i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щиро© ради - кинь до лиха оте бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надi© полюбити iншу нелегко, але життя життям.
Вiзьми хоча б Софiю: вона теж кохала Юхима Новаковського, за ним
добровiльно пiшла в Сибiр, ма сина вiд нього, а тепер, сам ти кажеш, що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй хату. Ми посадили
картоплю, сподiва мось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для _будинку, i посiяти ячмiнь. Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
- Спасибi, що згадав Короленка, - перебив Грабовський. - Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
- Нiчого.
- Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду, Вiкторе, ти зайве
кажеш. Вона не сто©ть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, ©© нема i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху любитиму мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi мо©,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б поближче до
нього. Якби ж то пощастило.
- Щось уже робиш для цього?
- Трохи. Пам'ята те Олексу Макаревського, харкiв'янина?
- Того, що був на вечерi у Вiташевських?
- Вiн. Ну, так я вже перехрестив його на свого близького родича,
двоюрiдного брата.
- Як?
- Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на сво погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси, який, мовляв, доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав менi лiкар Гус в, - може, клюне.
Чекаю.
- Хай бог помага , як то кажуть, а ми вирiшили не рипатися. Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати. Евелiна уже й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
- Я б i виноград розвела, - докинула Улановська. - Але вiн тут не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть. Ну, та це ще побачимо. Зараз я
почастую тебе, Павле, сво©м обiдом. Коли б знала, що прийдеш, зварила б
укра©нський борщ, галушки з сиром.
Вона пiдвелася i пiшла до печi. В кiмнатi на деякий час запала
мовчанка. Павло знову поглянув на книжки в кутку, якi протягом усi ©
розмови не сходили йому з думки.
- Ще так i не розв'язували? - показав на них.
- Нема де розкласти, - вiдповiв Кранiхфельд. - Все чекають, поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiша мо, щоб не прогавити лiта.
- А над чим ти трудишся, Павле? - обiзвалася Евелiна, - Щось нове
написав?
- Та всiлякi дрiб'язки. Перекладаю Байронового "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi сво© вiршi, написанi в Iркутську. Хочу скомпонувати
збiрочку.
...Повертався додому з дивним, хворобливим настро м, не вiдаючи, як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
Евелiна. Вiктор, ©© знав ще з Харкова, його - з Балаганська. Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi гарячi й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би й не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не накликати на себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiря ться по в'язницях та в засланнi.
I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого щастя? Що це, друзi мо©
вiрнi, друзi хорошi? Вирiшили не рипатися. Газету лише зрiдка
переглядають, книжки й досi не розв'язанi. Нi з ким не листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають у кiмнатi вiкно, треба дбати, не ©х
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi, що не
бояться лютого морозу, що здатнi пiдiймати й надихати на прю проти
повсюдного лиха, - от якi ма мо вирощувати!
13_
Так, так, тут майже все якесь ненормальне. Масштабне, гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi: i ландшафт, i тайга, i довжина рiчок, i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури. Усього
цього нiколи не збагнеш, не осягнеш, не побачивши на власнi очi, не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi тут
мешкають, i тих, котрих недоля закида сюди, такими витривалими, мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперi©. Про ту холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та його друзям
пiсля суду не поминути Якутi©. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше, та й погожiсть ©хня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не повiрив би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка сво©м шаленством, очевидно, ще
перевершу сiчневi морози. Той, хто не бачив живо© Якутi©, вважа ©© лише
кра м страшного холоду i навiть не здогаду ться, що вона - край жахливо©
спеки.
Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не висто©ш пiд ним - шкура
болить, робиться моторошно. А в юртi - напiвтемрява й густа задуха,
перемiшана з димом. дине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче. Дверi вiдчиненi
навстiж, та це мало допомага : адже перед порогом безперервно, з рання до
смеркання, тлi копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
Працювати важко - солоний пiт залива очi, змокрiлi пальцi млiють, а в
головi думки плутаються i тануть.
- Ото ще хазя©н, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
- Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви ла те?
- Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу. -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
- Де ©© взяти?
- У хитонi за дiжкою.
- Я ж не знав, що вона там.
- Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
- Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
- А хто ж тобi молоко носить?
- Дiти.
- Ет!
Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни i невдовзi повернувся, несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину метнувся
рiй мурах.
- Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи сiтку. - Ми ©х
випровадимо.
Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два од вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
- Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
- Куди?
- До _озера.
- Чого?
- Побачиш його i будеш знати.
- Може, завтра?
- Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
- Знову пiдете?
- Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйну ш, а вранцi пiду. Ось
тобi.
Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
- А ви ж як?
- Вони мене знають._
Зiбралися скоро.
- Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
- Був. Отож вiн тодi, як ти його напоумив, знайшов мене в Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти комусь на
ши©? Доки ще сила, то мушу сам собi заробляти, а не жебрати. Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати. Хай вiн подавиться
сво©ми грiшми.
- Хто?
- Югай, бодай йому добра не було.
Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того будинку
морочилися всю весну, а як робота скiнчилася, старий вирiшив заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав - Павло тодi ходив у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста - йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба було сiдати на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове майно.
Але погодився на сво безголiв'я - староста обiцяв добре заплатити. I
заплатив...
Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
Не стерпiв тако© кривди, тако© наруги Байбал. Плюнув старостi в його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi. Та що з
того? Голова дослухався до тi © щиро© й правдиво© сповiдi, як до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не зна , хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу, тобто чорну дошку ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув роботу, не
добувши строку.
- Чу ш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi, я на них таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова. Я ©м покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що класти людину на хара
масу й бити? Вже забули про Монастирiвку? Завтра пiду до окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
- Дума те, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
- Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
- Мусить...
- А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
- Нi, не мовчати й не лягати, - вiдповiв Грабовський i, трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але протестувати не одному, а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
- А як же ©х зiбрати докупи?
- У цьому якраз головна бiда наша, особливо в Якутi©, де наслег вiд
наслега за сотнi верст.
За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в лiсову гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не гiрше, нiж свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.
***
Озеро показалось несподiвано, немовби зненацька пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало сво©ми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу. Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби хтось розвалив ©©, i там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
- Що там таке? - показу Грабовський на галявину.
- Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгу на озеро.
- Гарне.
- Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
- Певно.
- То-то ж.
- Глибоке воно?
- При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал руша берегом до галявини. Ступаючи за ним, Грабовський
огляда озеро й остаточно допевню ться, що iдея старого - химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його - скiльки ж тут рук потрiбно,
скiльки працi? А якою ма бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
Якби ж Байбал збагнув це. Не збагне. Навiть не тому, що не може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цi ю
мрi ю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше, в потребi здiйснення
©©, що розлучити його з нею зможе хiба смерть. Це Павло вiдчув усiм
серцем, тому й не намагався затьмарювати свiтлу надiю старого. Може,
тiльки вона, та надiя, трима його на свiтi, бодай трохи скраша його
нужденне життя.
Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою кочовий
табiр, густо уставлений шкiряними наметами, куренями, купами риби,
модриново© кори, берестовими дiжками, рiзним рибальським причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться сво©ми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
- От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Приста те до нас?
- Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав показати
Павловi озеро, а сам пiду.
Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
- Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак з того
твого дива не буде пива.
- Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти вже почина ш каркати? Тягнеш
тойонську руку?
- Бодай та рука всохла. Не в нiй, брате, дiло, а в тому, що отак
марну ш свiй вiк.
- Я марную?
- Авжеж. Ходиш, домага шся, а багачам i за вухом не свербить. Що ж це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
Бордонськi чоловiки, припинивши роботу, потягнулися до Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували про
новини.
- Чого це ти не поладнав iз старостою?
- Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i почина
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
Павловi нецiкаво вдруге слухати ©©. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв табором. I дивувався: паути тут не кусали, хоч i було ©х
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
Тут, у цьому таборi, всюди пану копiтка i тонко злагоджена праця. Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить сво .
Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз, а
над ним кипить i пару пузатий казан. Витягнувши з нього перемлiлу рибу,
жiнки розминають ©© ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли ж
вiн наповню ться до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
- То для чого? - диву ться Грабовський.
- Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiда одна з жiнок. - Потiм,
як стане холоднiше, ми ©© витягнемо.
У найдальшому кiпцi галявини натрапив на дивну споруду, бiля яко©
поралися старий дiдусь i маленький хлопчик. До чотирьох невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
- Що це? - пита дiдуся.
- Барчу робимо, - вiдповiда той. - Вiзьми спробуй, хоч вона ще й не
готова. Пiди-но, - зверта ться до маленького помiчника, --- принеси тi ©,
яку ми вчора зробили.
- Спасибi, - дяку Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив, як
вона готу ться. Мудро придумано.
За десяток сажнiв од сушарнi на модриновiй корi в'яляться окунi й
карасi. Це - майбутня хохту, котру дома ще треба пiдсмажувати. ©
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий улов i не вистача
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий тупiт i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
- Хто дозволив одлучатися з наслегу? - гримнув бордонський староста,
порiвнявшись. - Хто?
- Нiхто. Менi й не треба дозволу.
- Як?
- А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
--У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
- Там живуть мо© друзi, i я маю право вiдвiдувати ©х.
- Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. - Я в
управу!! До справника!
На галас збiглися бордонцi i обступили Грабовського, наче хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
- Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн рвонув повiд, i кiнь
- Для чого?
- Щоб батько сюди бiльше й ногою не ступав, щоб сидiв бiля мене. Де ж
вiн зараз може бути?
- Очевидно, в Мархiно, недавно передавав менi звiдти гостинець. Дивний
чоловiк.
- Може, набридав з осушенням озера, закликав до спiлки?
- Нi, не те. Пiшов вiн i незабаром повернувся з торбою борошна на
плечах. Думалося, до весни поживе тут зi мною. Та де там. Наступного ранку
- знову в дорогу. I борошно залишив менi, i грошей не схотiв брати.
- Пiзнаю батька, - вставив Дабиит. - Ти не бери того до серця.
- Вiдтодi вже тричi переда менi тутешнiми людьми, якi бувають у
Мархiно, борошно i ячну крупу. Де вiн ©х дiста ?
- Заробля . Батько майстер на всi руки, до всього здатний, i старiсть
йому не заважа . Косить сiно, муру печi, розпилю дерево на дошки,
рибалить, заготовля симу. Бiльше року не був у нас. Дружина й донька
напосiлися на мене - привези дiда Здавалося б чого тобi, старому, потрiбно
- сиди дома та грайся з онукою. Так нi ж, прямо бiда з ним. Та хай про це
потiм, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а ти тим часом приготуй
посуд - розберемо вепра.
- Де добув такого?
- Iду лiсом, дивлюсь - сновига помiж деревами: поживу шукав. От я його
й нагодував. Добрий вибухався дiдько. Сiм зарядiв випустив у нього,
усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а вiн - живий, насилу
докiнчив ножем.
Надворi Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старi ночви, вiн
повернувся, i взялись за вепра.
- Чому ж батько не хоче жити у вас? - цiкавиться Грабовський. - Не
подоба ться йому Вiлюйськ?
- Дiло складнiше.
- Яке саме?
Орудуючи ножем, Дабиит веде повагом i без особливих емоцiй, наче
йдеться не про його, а чи сь минуле. Вiн, найстарший Байбалiв син, був
пiдлiтком, коли померла мати. Батько, розорений ясачниками, довго
домагався правди i в Мархiно, i в Вiлюйську, i в Якутську, а Дабиит тим
часом доглядав сво©х менших братикiв i сестричку. Та що мiг зробити для
них, хворих, коли в юртi не було нiчого?
Повернувшись додому з порожнiми руками, принижений i зганьблений,
Байбал уже не застав двох молодших синiв-близнят, котрих задушила проказа.
Через якийсь час ослiпла вiд трахоми донька i також пiшла на той свiт. З
горя батько мало не збожеволiв. Навiть спробував руки накласти на себе, та
люди завчасно побачили його в зашморгу i перерiзали мотуз.
Як розтанули снiги, Байбал та Дабиит покинули рiдний наслег. Лiто
пронаймитували в одного мархiнського тойона. Восени помандрували до
Вiлюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова i полюючи на звiрину А
весною, зiбравши довкола себе таких, як самi, голодранцiв, пiдрядилися
заготовляти симу... Через два роки поставили собi юрту, i скоро в нiй
залунав голос молодо© Балбаари... До Дабиита прийшло мисливське щастя.
Жити стало легше, а недавн лихо почало забуватися...
Тодi Байбал найнявся до каторжно© тюрми, власне, до Чернишевського.
- - До Миколи Гавриловича? - вигукнув Грабовський, вражений
несподiваною новиною.
- Так, до нього. Чому диву шся?
- I ти знав Миколу Гавриловича?
- Трохи, а батько бiльше.
Байбал цiлими днями пропадав у тюремному подвiр'©, щоб чимось догодити
Чернишевському. Там частенько й ночував, коли не проганяли козацький
урядник i жандарм. Старий так звик до сво©х добровiльних обов'язкiв, що,
коли Чернишевського забрали з Вiлюйська, не мiг нагрiти собi мiсця дома.
Невдовзi пiсля того й почалися його мандри та клопоти з осушенням озера.
Так уже дев'ять рокiв. А як почув позаторiк, що до Вiлюйська припроваджено
учасникiв якутсько© трагедi©, - знову повернувся. I зразу ж - до тюрми.
Але його i в подвiр'я не пустили. Два мiсяцi тинявся попiд парканом, доки
не випровадили монастирiвцiв звiдти на каторгу...
12_
Пiсля купання йти по чистому i сипкому, мов цукор, пiску,
перестрибувати маленькi теплi калюжi легко й при мно. Сонце, що, зда ться,
спинилось у високостi, ласкаво гладить промiнням сиру землю, i вона,
рознiжена тi ю ласкою, лелi рожевими випарами, красуючись свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi спiваки вже розметали ©©
зимову дрiмоту. Розворушене ©хнiми спiвами, серце бринить, як нова
бандура, захлина ться радiстю i п'янi .
Грабовський пригаду Арамаанове застереження, i йому ста смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
- Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
- Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
- Iнакше не можна, iншо© дороги нема.
- То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
- Не купайся.
- Чому?
- Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск води, як ступив на берег, враз пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в ©© повiльну течiю. Вiдчував, що зараз не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
I не вистояв. Затамувавши подих, миттю роздягнувся, стиснув зуби i
стрибнув у воду. Вона справдi була крижаною, але не вилiз, доки не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i скрiзь, а модрини й
сосни - вiд самого кореня аж до перших гiлляк - зовсiм голi, наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив ©х? I коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
- Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
- Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
- Тому що пiд нею нема заболонi. Ми харчу мось тiльки з модрин та
сосон. А ви тут уперше?
- Так.
- То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
Зразу ж за узлiссям починалося селище. Воно було трохи бiльше, нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька будинкiв. Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
- Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
- Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким на подiбне привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського централу, коли ©х виводили на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
--Це вже щось нове.
- А чого нам до старого повертатися, хай воно згорить. По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди до хати, там Евелiна, а я зараз
докiнчу й злiзу.
Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в передпоко©. Так була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
- День добрий у хату.
Господиня пiдхопилася.
- Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко було не побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими i повiльнiшими в
рухах. Замiсть безтурботно© дiвочо© веселостi в ©© очах свiтилися спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси, завжди чепурно заплетенi, тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
Вона завважила його подив.
- Вибачай, що такою нечупарою застав, - хапливо розгладжувала свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату. - Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
- Так.
- Заходь, - показала на дверi сусiдньо© кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала домашнiм затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi, заскленому вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага вимогливо© до себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною й
затрушена дерев'яними стружками. Поглянув на не© - i аж плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе непри мне враження.
- Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в кiмнату, немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там, у тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо для себе.
Чого ж сто©ш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
- Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни з-за стiни. - Почекай
мене, я теж хочу послухати.
За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi, в яке вдягалася ранiш, а в новому - кольористому i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
- О, ти, бачу, гарно пiгменту шся, - вiдзначив Грабовський.
- Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не по©деш. Тут потрiбно бути як i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подоба ться. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
- Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
- Хворi ш знову?
- Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися до Верхоянська. Вiн там
перукарю й самотужки вивча медицину. Кланя ться вам од себе и Софi©.
Вони, либонь, також побралися.
- Уже?
- Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчува ться з листа.
- А ти бурлаку ш?
- Як бачите.
- На тому затявся?
- Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
- Не сушу голови, - докiрливо повторив Вiктор, голосно клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти тебе в руки Тобi найперше
треба одружитися. Добра, турботлива жiнка пiдтримала б, змiцнила тво
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
- Тут зараз, Вiтю, не про тебе, - вставила Евелiна. - I не повчай
Павла, сам не маленький.
- Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працю , як працював у тюрмi - днi i ночi, не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж зна ш, як йому потрiбнi затишок i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щиро© ради - кинь до лиха оте бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надi© полюбити iншу нелегко, але життя життям.
Вiзьми хоча б Софiю: вона теж кохала Юхима Новаковського, за ним
добровiльно пiшла в Сибiр, ма сина вiд нього, а тепер, сам ти кажеш, що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй хату. Ми посадили
картоплю, сподiва мось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для _будинку, i посiяти ячмiнь. Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
- Спасибi, що згадав Короленка, - перебив Грабовський. - Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
- Нiчого.
- Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду, Вiкторе, ти зайве
кажеш. Вона не сто©ть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, ©© нема i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху любитиму мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi мо©,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б поближче до
нього. Якби ж то пощастило.
- Щось уже робиш для цього?
- Трохи. Пам'ята те Олексу Макаревського, харкiв'янина?
- Того, що був на вечерi у Вiташевських?
- Вiн. Ну, так я вже перехрестив його на свого близького родича,
двоюрiдного брата.
- Як?
- Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на сво погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси, який, мовляв, доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав менi лiкар Гус в, - може, клюне.
Чекаю.
- Хай бог помага , як то кажуть, а ми вирiшили не рипатися. Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати. Евелiна уже й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
- Я б i виноград розвела, - докинула Улановська. - Але вiн тут не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть. Ну, та це ще побачимо. Зараз я
почастую тебе, Павле, сво©м обiдом. Коли б знала, що прийдеш, зварила б
укра©нський борщ, галушки з сиром.
Вона пiдвелася i пiшла до печi. В кiмнатi на деякий час запала
мовчанка. Павло знову поглянув на книжки в кутку, якi протягом усi ©
розмови не сходили йому з думки.
- Ще так i не розв'язували? - показав на них.
- Нема де розкласти, - вiдповiв Кранiхфельд. - Все чекають, поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiша мо, щоб не прогавити лiта.
- А над чим ти трудишся, Павле? - обiзвалася Евелiна, - Щось нове
написав?
- Та всiлякi дрiб'язки. Перекладаю Байронового "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi сво© вiршi, написанi в Iркутську. Хочу скомпонувати
збiрочку.
...Повертався додому з дивним, хворобливим настро м, не вiдаючи, як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
Евелiна. Вiктор, ©© знав ще з Харкова, його - з Балаганська. Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi гарячi й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би й не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не накликати на себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiря ться по в'язницях та в засланнi.
I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого щастя? Що це, друзi мо©
вiрнi, друзi хорошi? Вирiшили не рипатися. Газету лише зрiдка
переглядають, книжки й досi не розв'язанi. Нi з ким не листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають у кiмнатi вiкно, треба дбати, не ©х
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi, що не
бояться лютого морозу, що здатнi пiдiймати й надихати на прю проти
повсюдного лиха, - от якi ма мо вирощувати!
13_
Так, так, тут майже все якесь ненормальне. Масштабне, гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi: i ландшафт, i тайга, i довжина рiчок, i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури. Усього
цього нiколи не збагнеш, не осягнеш, не побачивши на власнi очi, не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi тут
мешкають, i тих, котрих недоля закида сюди, такими витривалими, мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперi©. Про ту холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та його друзям
пiсля суду не поминути Якутi©. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше, та й погожiсть ©хня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не повiрив би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка сво©м шаленством, очевидно, ще
перевершу сiчневi морози. Той, хто не бачив живо© Якутi©, вважа ©© лише
кра м страшного холоду i навiть не здогаду ться, що вона - край жахливо©
спеки.
Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не висто©ш пiд ним - шкура
болить, робиться моторошно. А в юртi - напiвтемрява й густа задуха,
перемiшана з димом. дине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче. Дверi вiдчиненi
навстiж, та це мало допомага : адже перед порогом безперервно, з рання до
смеркання, тлi копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
Працювати важко - солоний пiт залива очi, змокрiлi пальцi млiють, а в
головi думки плутаються i тануть.
- Ото ще хазя©н, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
- Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви ла те?
- Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу. -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
- Де ©© взяти?
- У хитонi за дiжкою.
- Я ж не знав, що вона там.
- Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
- Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
- А хто ж тобi молоко носить?
- Дiти.
- Ет!
Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни i невдовзi повернувся, несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину метнувся
рiй мурах.
- Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи сiтку. - Ми ©х
випровадимо.
Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два од вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
- Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
- Куди?
- До _озера.
- Чого?
- Побачиш його i будеш знати.
- Може, завтра?
- Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
- Знову пiдете?
- Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйну ш, а вранцi пiду. Ось
тобi.
Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
- А ви ж як?
- Вони мене знають._
Зiбралися скоро.
- Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
- Був. Отож вiн тодi, як ти його напоумив, знайшов мене в Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти комусь на
ши©? Доки ще сила, то мушу сам собi заробляти, а не жебрати. Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати. Хай вiн подавиться
сво©ми грiшми.
- Хто?
- Югай, бодай йому добра не було.
Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того будинку
морочилися всю весну, а як робота скiнчилася, старий вирiшив заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав - Павло тодi ходив у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста - йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба було сiдати на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове майно.
Але погодився на сво безголiв'я - староста обiцяв добре заплатити. I
заплатив...
Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
Не стерпiв тако© кривди, тако© наруги Байбал. Плюнув старостi в його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi. Та що з
того? Голова дослухався до тi © щиро© й правдиво© сповiдi, як до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не зна , хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу, тобто чорну дошку ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув роботу, не
добувши строку.
- Чу ш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi, я на них таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова. Я ©м покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що класти людину на хара
масу й бити? Вже забули про Монастирiвку? Завтра пiду до окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
- Дума те, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
- Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
- Мусить...
- А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
- Нi, не мовчати й не лягати, - вiдповiв Грабовський i, трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але протестувати не одному, а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
- А як же ©х зiбрати докупи?
- У цьому якраз головна бiда наша, особливо в Якутi©, де наслег вiд
наслега за сотнi верст.
За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в лiсову гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не гiрше, нiж свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.
***
Озеро показалось несподiвано, немовби зненацька пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало сво©ми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу. Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби хтось розвалив ©©, i там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
- Що там таке? - показу Грабовський на галявину.
- Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгу на озеро.
- Гарне.
- Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
- Певно.
- То-то ж.
- Глибоке воно?
- При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал руша берегом до галявини. Ступаючи за ним, Грабовський
огляда озеро й остаточно допевню ться, що iдея старого - химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його - скiльки ж тут рук потрiбно,
скiльки працi? А якою ма бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
Якби ж Байбал збагнув це. Не збагне. Навiть не тому, що не може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цi ю
мрi ю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше, в потребi здiйснення
©©, що розлучити його з нею зможе хiба смерть. Це Павло вiдчув усiм
серцем, тому й не намагався затьмарювати свiтлу надiю старого. Може,
тiльки вона, та надiя, трима його на свiтi, бодай трохи скраша його
нужденне життя.
Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою кочовий
табiр, густо уставлений шкiряними наметами, куренями, купами риби,
модриново© кори, берестовими дiжками, рiзним рибальським причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться сво©ми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
- От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Приста те до нас?
- Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав показати
Павловi озеро, а сам пiду.
Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
- Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак з того
твого дива не буде пива.
- Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти вже почина ш каркати? Тягнеш
тойонську руку?
- Бодай та рука всохла. Не в нiй, брате, дiло, а в тому, що отак
марну ш свiй вiк.
- Я марную?
- Авжеж. Ходиш, домага шся, а багачам i за вухом не свербить. Що ж це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
Бордонськi чоловiки, припинивши роботу, потягнулися до Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували про
новини.
- Чого це ти не поладнав iз старостою?
- Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i почина
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
Павловi нецiкаво вдруге слухати ©©. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв табором. I дивувався: паути тут не кусали, хоч i було ©х
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
Тут, у цьому таборi, всюди пану копiтка i тонко злагоджена праця. Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить сво .
Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз, а
над ним кипить i пару пузатий казан. Витягнувши з нього перемлiлу рибу,
жiнки розминають ©© ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли ж
вiн наповню ться до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
- То для чого? - диву ться Грабовський.
- Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiда одна з жiнок. - Потiм,
як стане холоднiше, ми ©© витягнемо.
У найдальшому кiпцi галявини натрапив на дивну споруду, бiля яко©
поралися старий дiдусь i маленький хлопчик. До чотирьох невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
- Що це? - пита дiдуся.
- Барчу робимо, - вiдповiда той. - Вiзьми спробуй, хоч вона ще й не
готова. Пiди-но, - зверта ться до маленького помiчника, --- принеси тi ©,
яку ми вчора зробили.
- Спасибi, - дяку Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив, як
вона готу ться. Мудро придумано.
За десяток сажнiв од сушарнi на модриновiй корi в'яляться окунi й
карасi. Це - майбутня хохту, котру дома ще треба пiдсмажувати. ©
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий улов i не вистача
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий тупiт i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
- Хто дозволив одлучатися з наслегу? - гримнув бордонський староста,
порiвнявшись. - Хто?
- Нiхто. Менi й не треба дозволу.
- Як?
- А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
--У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
- Там живуть мо© друзi, i я маю право вiдвiдувати ©х.
- Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. - Я в
управу!! До справника!
На галас збiглися бордонцi i обступили Грабовського, наче хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
- Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн рвонув повiд, i кiнь