Страница:
цього вже багато, а я сподiваюсь ще й на спiвчуття.
Прощавайте, мiй добрий друже, пам'ятайте душею люблячого Вас Ол.
Пассека.
Не забудьте Вашої обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших листiв,
Ви знаєте, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
Моя адреса поки що в Гейдельберзi: Poste restante (До запитання_
(франц.)_.
Поцiлуйте за мене Богдася".
Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати. А
вона чомусь перечитує його наодинцi, i на устах мимоволi з'являється
усмiшка.
Певне, вiн уже в Гейдельберзi. Чи напише звiдти? А може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцiї, новi знайомства затьмарять цi
випадковi п'ять днiв?
Власне, що їй цей юнак? її дружби бажає Герцен, з такою увагою i
нiжнiстю пише їй листи Iван Сергiйович Тургенев. Макаров збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обоє весь час жартують, i обом приємно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за неї, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд її погляду, її подиху, i це починає
мати якусь владу над нею, i вона все повертається до думки, а чи напише
вiн з Гейдельберга? Чи пам'ятає? Чи забув? Власне, нiчого ж було i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи думає вона скептично. Але часом
їй здається - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чиї листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити все, що є на цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист це для годиться?
Нi! нi! нi!
"От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось темно, неясно, а вiд цього все, що оточує,
здається не в справжнiх своїх барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя в
нас самих, i вiд стану душi нашої залежать погляди на речi, якi нас
оточують..."
...В юностi їй також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, здається, воно могло бути "завтра", - а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя - це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору. Давно-давно не вiдчуває вона анi опори, анi подiлу з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом", а потiм, потiм - нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада, що
їй далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчуває себе людиною, живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
Але при чому тут цей хлопчик? I не цiкавiший, i не розумнiший за
багатьох iнших, а саме вiд нього зовсiм особливо чекала листа з
Гейдельберга i радiє, що вiн написав одразу, як приїхав. Вiн дивився на
нове мiсто i думав про неї, про неї!
"...Що б там не було, а тут, напевне, дуже добре. Мiсто лежить мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
Як на самому мiстi, так i на всьому життi у Гейдельберзi нема анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста Нiмеччини, це
щось на зразок колонiї вiльних, освiчених людей, якi живуть тут з метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя - тому Ви розумiєте, як
легко тут живеться..."
Як вiн наївно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi, на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це не в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима... У неї, навпаки, виникає
якесь почуття ревнощiв - там так добре, легко, зручно, що йому лiтня,
неспокiйна, нещаслива жiнка? Вона в цю мить вiдчуває себе зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне, не знає,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить, палить цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачує все i всiх, а найдужче її. А про грошi
треба клопотатись їй, i що найважче - говорити з найближчими друзями,
позичати у них.
Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона читає вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя"...
Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
"...Я почав вiдвiдувати унiверситет, хочу продовжувати вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
Вихований мамин син. Марiя гiрко кусає губи. Затишне спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутнє, їй уже не хочеться дочитувати
листа. Ну, що можна вiдповiсти на нього, крiм банальних епiстолярних
звичайностей? Але вона читає далi.
"Та, проте, я буду самотнiй... Чи приїдете Ви сюди, мiй друже? Я все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для мене,
i для Богдася".
Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може, просто вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде до
Петербурга прискорити її нове видання, а вона ще лишиться долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й пише: "Здоровий клiмат i, можливо, спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування їй не дуже
допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лiкарi не доберуть, у неї
знову жахливi головнi болi...А вiн так наївно висловлює свою турботу про
неї.
"Прощавайте, мiй милий друже, приїздiть швидше.
Душею вiдданий вам
О. Пассек".
"Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi здається, краще Poste restante. Якщо Вас не
обтяжить, пришлiть менi слова двох українських пiсень: вашої любимої i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi приїдете i тодi самi скажете слова i
наспiваєте мотив. Так?"
...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама писатиме
"Poste restante".
...А добре було б переїхати до Гейдельберга...
* * *
Жiнка належить тому, хто її найдужче любить - про це вона прочитала у
Стендаля, одного з найулюбленiших своїх письменникiв.
Так, як Саша, її нiхто ще не любив. Вона подобалась, нею милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала всiм - повiтрям,
без якого не можна жити.
Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрiї розкрилися перед
нею пiсля поїздки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi? I нема чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi. Вiн - благородний, чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже любить все українське, бо з цим зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографiї України. А тепер ще
дужче цiкавиться Україною через неї, її оповiдання, її пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого дядю - Герцена, вiн слухає з
iнтересом, спiвчуттям - i тiльки. Вiн заклопотаний своїми лекцiями,
навчанням.
Досi вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим, що вiн одiйшов
вiд своїх юнацьких революцiйних настроїв i мрiй, а вона загорiлась тут
бажанням дiяльностi, бажанням стати ближче до людей справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши їхнi iдеї, вона жадала писати спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в їхнiй дiяльностi - не лише в розмовах за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчної родини?..
Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини будь-яким
своїм почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн ще молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не прийшов" - через свою юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всiєї родини. Вiн тiльки починає життя, i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти. Але про це, правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались вираз його очей, його тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались її руки, вона згадувала кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв на ньому i мимоволi то
всмiхалась, то супила брови, наче сама себе ловлячи на цьому. Раптом
згадувала, якою "недоступною" її всi вважають, як казився Кулiш,
"страждав" милий приємний Макаров, з яким вона вже тут - нема де правди
дiти, почала трохи, трохи кокетувати по-своєму: була безпосередня i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев? Хiба вона не вiдчуває, що йому
хотiлося б зайти трохи далi в їхнiх взаєминах? А як вона одразу
сподобалась Кавелiну!
Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" її серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi мислоньки забирає",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдiє.
Раптом вона почала доводити Опанасовi, що їм необхiдно переїхати до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi лiкарi i можна
з'їздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у неї робота йде, аж шкварчить. Закiнчила
"Червонного короля", закiнчує "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву для
неї повiсть - "Три долi".
Чого вона i зараз не зраджувала - це роботу. Вранцi зачинялась i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над своїм зошитом. Вона працювала, як
навiжена, весь час працювала. Що вiн їй мiг закинути? Поки що вiн не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо неї - вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чекає у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився i голосу не подає.
Опанас не такий уже дурний, розумiє, що Марусенька дала тому самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз своєю Сашунею на Кавказ. У
самого Каменецького багато неприємностей з друкарнею, скаржиться. Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Україну.
Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли чеську газету -
"Празькi новини".
- Вiтаємо! Вiтаємо! Марiє Олександрiвно! Опанасе Васильовичу! Ставте
могорич! От - у червневому номерi надруковано чеською мовою оповiдання
Марiї Олександрiвни "Одарка" Слухайте примiтку перекладача: "Взято iз
збiрки Марка Вовчка "Народнi оповiдання". Ця збiрка мiстить народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли торiк i користуються великим i
заслуженим успiхом, саме тому вiдомий росiйський романiст Тургенев
переклав їх росiйською мовою".
- Це вперше тебе переклали чужою мовою, - врочисто сказав Опанас
Васильович.
- Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
- Таку подiю треба вiдзначити!
- Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до кав'ярнi на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, їй було приємно!
Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать пиво,
але Маруся замахала руками:
- Що ви! Незручно!
I щось давнє, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж, справдi, iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як знає Що вiн може їй наказувати, коли й
не заробляє нiчого? I ще дужче хмурнiє, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина? I їй нiякої провини не може
закинути. I не хоче, вiдганяє вiд себе думку, що коли любов зникає - нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь, дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав - така вже
холодна, спокiйна вдача.
Та при очах вона ставала зовсiм iншою людиною, i це було нiяк
незрозумiле.
То що ж, їхати до Гейдельберга?
* * *
Усi як змовились - питають, коли їде на батькiвщину. У листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я нiяк не гадав,
Марiє Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi здавалося, що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд Олександра Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповiдала про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр про
дозвiл оселитися в Бельгiї. З її коротеньких листiв важко було уявити, як
i чим вона живе.
А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подiї, якi в дiйсностi i цiкавлять,
i зачiпають усiх?
Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати дiловi, друзям,
синовi Сашi, який поїхав учитися в Швейцарiю, в кожному листi, iнодi
спецiально, iнодi мимохiдь торкаючись того, що хвилювало Росiю, всю
Європу, бо не мiг одразу не подiлитися своїми думками, почуттями,
переконаннями.
Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не всi, а тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу - з її боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
Читаючи другого листа, що його одержала невдовзi, Марiя зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, Марiє Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять їх. Як це розiбрати? З Брюсселя
нiякої вiдповiдi не було, вони, певне (щоб не лишити документа),
повiдомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще пiдупав i ще ближче до
смертi. Брутальне втручання Наполеона в справи Iталiї i вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю людину, назвавши його в "Полярной звезде"
античним героєм, постаттю з iсторiї Корнелiя Непота. Тут усе готується до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
Усе падає... Ми передбачали, але вiд цього не легше. Кiнь - звiр, а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить смертi. Справдi, трапляються
хвилини такої втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
"...Строганов просив царя шмагати селян шпiцрутенами - ну, вже я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марiї Каспарiвни вiн тепер висилає i
їй номер "Колокола".
"Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
Марiя червонiє. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, її синiв, небожа, а зараз - нi, хай сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть, що
Олександр Iванович цiкавиться.
Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
- Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм поїхав у Дувр - писати вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
Цей лист свiжить їй голову i надихає знову думати не тiльки про того
гейдельберзького хлопчика.
А за її короткi листи i Iван Сергiйович її картає.
Вони бiльше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались
зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде - скрiзь, де вона
лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала своєчасно, бо
сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом маршрути.
Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того, щоб
написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi друзi пiдсмiювались,
але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював свої плани, бо був
зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i почуття
дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй завжди
належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон, i
вiн намагався зробити для неї те, що належить, i якнайлiпше.
Та найдужче попри всi цi сiмейнi й iнтимнi справи вiн зайнятий був
новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у
душi. Вiн навiть увi снi бачив їх, своїх героїв, вони жили з ним, не
давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настрої, бажання. Це було
дужчим над усе.
От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марiєю Олександрiвною так i
не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних знайомих, чи
не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга
"панi Маркович", i, одержавши її "листа", писав уже з свого Спаського:
"Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Марiє
Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як це можна у таку
далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося
щодня".
Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв, - але Iван Сергiйович
писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали - i
я Вам за це дуже вдячний".
I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi, Iван Сергiйович
докладно написав про себе, свою нову повiсть, здоров'я, про переклад
"Iнститутки", про який домовився з "Отечественными записками". Вiн
цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи вирiшили Ви провести
зиму в Петербурзi - чи нi. Приїздiть, далебi, менi здається, що ми добре
проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (нi, не-втрьох -
Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном".
"Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i не знає. А
може, краще, коли б тут був?
"Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви менi" нi
про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш, i Богдан
здоровi. Вклонiться вiд мене їм i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй
Мадоннi. Бувайте здоровi, веселi, працюйте й приїздiть. Кажу Вам до
побачення i дружньо тисну Вам руки.
Вiдданий Вам Iв. Тургенев".
Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не
манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з приводу
журналу i дорученi йому справи про видання оповiдань не вирiшенi. Вiд
листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-українського середовища.
"З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити за дорученням
Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не бачиться. Тургенева
ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашої також все
ще нема. Журналу українського також нема. Скiльки розладу виникло тут вiд
того, що вихiд журналу затримується! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять,
вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський огризається,
виправдується i бажає пiдтримати й здiйснити ту iдею журналу, яку собi
склав".
Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою журналу, -
писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загальної користi й окремих вигiд
усiх станiв i взагалi сприяння до становища морального й матерiального
побуту країни".
На жаль, вiн не тiльки писав це в реляцiї Цензурному комiтету, щоб
дозволили видавати український журнал, - в реляцiї можна було писати як
завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi!
Та от Марусине обличчя яснiє.
"Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, здається, навiть бiльше, нiж
ранiше. Вiн часто замислюється i, здається, обмiрковує i вже складає щось
дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут".
От уже кого не хочеться зовсiм бачити. Навiть не уявляє, як вони
зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натякає так, немов
вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота!
"Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно
думає!
"А я гадаю iнакше. Без Вас важко i навiть неможливо вести тут Вашi
справи".
Звичайно, вiн хворiє, кожен зайнятий своїм, своєю роботою, своїми
турботами, вони, може, й незадоволенi, от, мовляв, гуляє вона по
заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори, клопотатися про грошi.
Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi, повазi? От i Макаров
Микола Якович все ж таки пише:
"Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або
писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нiчого про Вас не
знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на
тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас i читаємо Вас. Згадайте ж i
Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну мiцно руку Опанасу
Васильовичу i цiлую Богдася".
Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять".
Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх цих "добрих"
людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чиї думки кращi.
Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посидiла б
мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн
любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого, хазяйнує. Зiбралась
би з думками бiля нього.
Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в поїзд, їй стало тривожно i вiд
покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi Богдася (а власне,
чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!), i вiд пiдсвiдомого
хвилювання: як зустрiне її Саша. I раптом вiдчула - вона опинилась зараз
на шляху якоїсь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала.
11
"Говоримо про Вас i читаємо Вас".
Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про неї. Говорять i
читають. Читають i говорять. Збираються то у Варвари Петрiвни
Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського.
Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не дуже молодого
Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали нове оповiдання вiд
Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може, й Кулiшi
будуть, може, ще хтось iз землякiв завiтає. Тарас Григорович, на жаль,
нездужає, певне, не прийде.
- А я б хотiла, щоб i Кулiшi не приходили, - раптом сказала вона
чоловiковi.
- Ну, що ти, Надiєчко, це ж нашi родичi, сестра моя, - зупинив її
Василь.
Та Надiєчка, дарма що молоденька, має свою думку i свої уподобання.
- Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумiєш. Вона не любить
Марiї Олександрiвни, Сашуня твоя, i ти зовсiм не любиш Пантелеймона
Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i починаєте дряпатись з приводу
кожної дрiбницi.
- У сперечаннях народжується iстина! - спробував жартом вiдбутися
Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих.
- Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього вечора, їй же богу,
хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марiї Олександрiвни. Макаров
їй друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме, коли не так. А
твоєму Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi! I я не хочу слухати натяки i
наклепи на Марiю Олександрiвну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра
зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром, Варвара
Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма знаменитими людьми цiкавиться i
хоче з ними приятелювати.
"Устами младенца истина глаголет", - подумав чоловiк, але, щоб не
образити дружини "младенцем", сказав миролюбно:
- От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що їй хочеться розумних,
цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та
панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають? Та, мовити правду, волiв би я
просто з тобою, Надiєчко, вдвох почитати, як ми обоє любимо. Але ж ти
знаєш, яке це буде задоволення i для iнших. Хiба можна їх позбавляти
цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту
та й, може, треба самому спочатку оповiдання прочитати, щоб не мекати,
розбираючи на людях.
- Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, - заперечила
Надiя.
Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вiтром по всiх
усюдах рознеслось, що готується український журнал i люди шлють та й шлють
i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання. Iй-право,
матерiалу вже на кiлька номерiв є!
А офiцiйного дозволу на видання українського журналу i досi нема.
Бiльш-менш погоджуються у Цензурному комiтетi та в мiнiстерствi, що
редактором буде Василь Бiлозерський, - людина помiркована, спокiйної,
лагiдної вдачi, нiяких "крайностей".
Був у Кирило-Мефодiївському братствi? Був арештований? Та то ж було
давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв. I, -
чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi, -
виявився на допитах досить слабкодухий, легковiрний. Завдяки його
легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала...
Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика для
того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм вiн. Кулiш,
але скiльки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в
юностi, в студентськi київськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша.
Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських, Кулiш вирiшив
не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються.
- Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину.
- Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося, щоб
чоловiк почав умовляти або принаймнi занепокоївся!
Але чоловiк байдужiсiнько мовив:
- Ну, то й нема чого йти. I я швидко повернуся, тiльки розпитаю про
справи у Василя. А ти краще полеж.
Справдi, навiщо їй нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання?
Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi, над якими
вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам увiрував, що працi
було бозна-скiльки!
Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш,
усi сидiли якiсь самi не свої. Надiя Олександрiвна була просто зарюмсана,
а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в
руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала.
Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не з того, що вiн не
прийшов.
Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав
Кулiш?
На нього майже не звернули уваги, бо були всi наче приголомшенi,
ошелешенi. Чемно привiтались, хазяїн запросив сiдати.
- Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А я й
не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо,
Прощавайте, мiй добрий друже, пам'ятайте душею люблячого Вас Ол.
Пассека.
Не забудьте Вашої обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших листiв,
Ви знаєте, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
Моя адреса поки що в Гейдельберзi: Poste restante (До запитання_
(франц.)_.
Поцiлуйте за мене Богдася".
Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати. А
вона чомусь перечитує його наодинцi, i на устах мимоволi з'являється
усмiшка.
Певне, вiн уже в Гейдельберзi. Чи напише звiдти? А може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцiї, новi знайомства затьмарять цi
випадковi п'ять днiв?
Власне, що їй цей юнак? її дружби бажає Герцен, з такою увагою i
нiжнiстю пише їй листи Iван Сергiйович Тургенев. Макаров збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обоє весь час жартують, i обом приємно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за неї, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд її погляду, її подиху, i це починає
мати якусь владу над нею, i вона все повертається до думки, а чи напише
вiн з Гейдельберга? Чи пам'ятає? Чи забув? Власне, нiчого ж було i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи думає вона скептично. Але часом
їй здається - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чиї листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити все, що є на цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист це для годиться?
Нi! нi! нi!
"От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось темно, неясно, а вiд цього все, що оточує,
здається не в справжнiх своїх барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя в
нас самих, i вiд стану душi нашої залежать погляди на речi, якi нас
оточують..."
...В юностi їй також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, здається, воно могло бути "завтра", - а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя - це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору. Давно-давно не вiдчуває вона анi опори, анi подiлу з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом", а потiм, потiм - нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада, що
їй далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчуває себе людиною, живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
Але при чому тут цей хлопчик? I не цiкавiший, i не розумнiший за
багатьох iнших, а саме вiд нього зовсiм особливо чекала листа з
Гейдельберга i радiє, що вiн написав одразу, як приїхав. Вiн дивився на
нове мiсто i думав про неї, про неї!
"...Що б там не було, а тут, напевне, дуже добре. Мiсто лежить мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
Як на самому мiстi, так i на всьому життi у Гейдельберзi нема анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста Нiмеччини, це
щось на зразок колонiї вiльних, освiчених людей, якi живуть тут з метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя - тому Ви розумiєте, як
легко тут живеться..."
Як вiн наївно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi, на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це не в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима... У неї, навпаки, виникає
якесь почуття ревнощiв - там так добре, легко, зручно, що йому лiтня,
неспокiйна, нещаслива жiнка? Вона в цю мить вiдчуває себе зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне, не знає,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить, палить цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачує все i всiх, а найдужче її. А про грошi
треба клопотатись їй, i що найважче - говорити з найближчими друзями,
позичати у них.
Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона читає вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя"...
Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
"...Я почав вiдвiдувати унiверситет, хочу продовжувати вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
Вихований мамин син. Марiя гiрко кусає губи. Затишне спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутнє, їй уже не хочеться дочитувати
листа. Ну, що можна вiдповiсти на нього, крiм банальних епiстолярних
звичайностей? Але вона читає далi.
"Та, проте, я буду самотнiй... Чи приїдете Ви сюди, мiй друже? Я все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для мене,
i для Богдася".
Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може, просто вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде до
Петербурга прискорити її нове видання, а вона ще лишиться долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й пише: "Здоровий клiмат i, можливо, спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування їй не дуже
допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лiкарi не доберуть, у неї
знову жахливi головнi болi...А вiн так наївно висловлює свою турботу про
неї.
"Прощавайте, мiй милий друже, приїздiть швидше.
Душею вiдданий вам
О. Пассек".
"Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi здається, краще Poste restante. Якщо Вас не
обтяжить, пришлiть менi слова двох українських пiсень: вашої любимої i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi приїдете i тодi самi скажете слова i
наспiваєте мотив. Так?"
...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама писатиме
"Poste restante".
...А добре було б переїхати до Гейдельберга...
* * *
Жiнка належить тому, хто її найдужче любить - про це вона прочитала у
Стендаля, одного з найулюбленiших своїх письменникiв.
Так, як Саша, її нiхто ще не любив. Вона подобалась, нею милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала всiм - повiтрям,
без якого не можна жити.
Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрiї розкрилися перед
нею пiсля поїздки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi? I нема чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi. Вiн - благородний, чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже любить все українське, бо з цим зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографiї України. А тепер ще
дужче цiкавиться Україною через неї, її оповiдання, її пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого дядю - Герцена, вiн слухає з
iнтересом, спiвчуттям - i тiльки. Вiн заклопотаний своїми лекцiями,
навчанням.
Досi вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим, що вiн одiйшов
вiд своїх юнацьких революцiйних настроїв i мрiй, а вона загорiлась тут
бажанням дiяльностi, бажанням стати ближче до людей справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши їхнi iдеї, вона жадала писати спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в їхнiй дiяльностi - не лише в розмовах за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчної родини?..
Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини будь-яким
своїм почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн ще молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не прийшов" - через свою юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всiєї родини. Вiн тiльки починає життя, i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти. Але про це, правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались вираз його очей, його тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались її руки, вона згадувала кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв на ньому i мимоволi то
всмiхалась, то супила брови, наче сама себе ловлячи на цьому. Раптом
згадувала, якою "недоступною" її всi вважають, як казився Кулiш,
"страждав" милий приємний Макаров, з яким вона вже тут - нема де правди
дiти, почала трохи, трохи кокетувати по-своєму: була безпосередня i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев? Хiба вона не вiдчуває, що йому
хотiлося б зайти трохи далi в їхнiх взаєминах? А як вона одразу
сподобалась Кавелiну!
Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" її серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi мислоньки забирає",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдiє.
Раптом вона почала доводити Опанасовi, що їм необхiдно переїхати до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi лiкарi i можна
з'їздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у неї робота йде, аж шкварчить. Закiнчила
"Червонного короля", закiнчує "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву для
неї повiсть - "Три долi".
Чого вона i зараз не зраджувала - це роботу. Вранцi зачинялась i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над своїм зошитом. Вона працювала, як
навiжена, весь час працювала. Що вiн їй мiг закинути? Поки що вiн не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо неї - вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чекає у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився i голосу не подає.
Опанас не такий уже дурний, розумiє, що Марусенька дала тому самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз своєю Сашунею на Кавказ. У
самого Каменецького багато неприємностей з друкарнею, скаржиться. Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Україну.
Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли чеську газету -
"Празькi новини".
- Вiтаємо! Вiтаємо! Марiє Олександрiвно! Опанасе Васильовичу! Ставте
могорич! От - у червневому номерi надруковано чеською мовою оповiдання
Марiї Олександрiвни "Одарка" Слухайте примiтку перекладача: "Взято iз
збiрки Марка Вовчка "Народнi оповiдання". Ця збiрка мiстить народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли торiк i користуються великим i
заслуженим успiхом, саме тому вiдомий росiйський романiст Тургенев
переклав їх росiйською мовою".
- Це вперше тебе переклали чужою мовою, - врочисто сказав Опанас
Васильович.
- Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
- Таку подiю треба вiдзначити!
- Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до кав'ярнi на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, їй було приємно!
Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать пиво,
але Маруся замахала руками:
- Що ви! Незручно!
I щось давнє, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж, справдi, iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як знає Що вiн може їй наказувати, коли й
не заробляє нiчого? I ще дужче хмурнiє, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина? I їй нiякої провини не може
закинути. I не хоче, вiдганяє вiд себе думку, що коли любов зникає - нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь, дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав - така вже
холодна, спокiйна вдача.
Та при очах вона ставала зовсiм iншою людиною, i це було нiяк
незрозумiле.
То що ж, їхати до Гейдельберга?
* * *
Усi як змовились - питають, коли їде на батькiвщину. У листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я нiяк не гадав,
Марiє Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi здавалося, що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд Олександра Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповiдала про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр про
дозвiл оселитися в Бельгiї. З її коротеньких листiв важко було уявити, як
i чим вона живе.
А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подiї, якi в дiйсностi i цiкавлять,
i зачiпають усiх?
Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати дiловi, друзям,
синовi Сашi, який поїхав учитися в Швейцарiю, в кожному листi, iнодi
спецiально, iнодi мимохiдь торкаючись того, що хвилювало Росiю, всю
Європу, бо не мiг одразу не подiлитися своїми думками, почуттями,
переконаннями.
Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не всi, а тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу - з її боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
Читаючи другого листа, що його одержала невдовзi, Марiя зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, Марiє Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять їх. Як це розiбрати? З Брюсселя
нiякої вiдповiдi не було, вони, певне (щоб не лишити документа),
повiдомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще пiдупав i ще ближче до
смертi. Брутальне втручання Наполеона в справи Iталiї i вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю людину, назвавши його в "Полярной звезде"
античним героєм, постаттю з iсторiї Корнелiя Непота. Тут усе готується до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
Усе падає... Ми передбачали, але вiд цього не легше. Кiнь - звiр, а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить смертi. Справдi, трапляються
хвилини такої втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
"...Строганов просив царя шмагати селян шпiцрутенами - ну, вже я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марiї Каспарiвни вiн тепер висилає i
їй номер "Колокола".
"Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
Марiя червонiє. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, її синiв, небожа, а зараз - нi, хай сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть, що
Олександр Iванович цiкавиться.
Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
- Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм поїхав у Дувр - писати вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
Цей лист свiжить їй голову i надихає знову думати не тiльки про того
гейдельберзького хлопчика.
А за її короткi листи i Iван Сергiйович її картає.
Вони бiльше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались
зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде - скрiзь, де вона
лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала своєчасно, бо
сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом маршрути.
Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того, щоб
написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi друзi пiдсмiювались,
але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював свої плани, бо був
зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i почуття
дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй завжди
належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон, i
вiн намагався зробити для неї те, що належить, i якнайлiпше.
Та найдужче попри всi цi сiмейнi й iнтимнi справи вiн зайнятий був
новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у
душi. Вiн навiть увi снi бачив їх, своїх героїв, вони жили з ним, не
давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настрої, бажання. Це було
дужчим над усе.
От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марiєю Олександрiвною так i
не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних знайомих, чи
не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга
"панi Маркович", i, одержавши її "листа", писав уже з свого Спаського:
"Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Марiє
Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як це можна у таку
далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося
щодня".
Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв, - але Iван Сергiйович
писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали - i
я Вам за це дуже вдячний".
I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi, Iван Сергiйович
докладно написав про себе, свою нову повiсть, здоров'я, про переклад
"Iнститутки", про який домовився з "Отечественными записками". Вiн
цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи вирiшили Ви провести
зиму в Петербурзi - чи нi. Приїздiть, далебi, менi здається, що ми добре
проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (нi, не-втрьох -
Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном".
"Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i не знає. А
може, краще, коли б тут був?
"Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви менi" нi
про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш, i Богдан
здоровi. Вклонiться вiд мене їм i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй
Мадоннi. Бувайте здоровi, веселi, працюйте й приїздiть. Кажу Вам до
побачення i дружньо тисну Вам руки.
Вiдданий Вам Iв. Тургенев".
Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не
манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з приводу
журналу i дорученi йому справи про видання оповiдань не вирiшенi. Вiд
листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-українського середовища.
"З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити за дорученням
Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не бачиться. Тургенева
ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашої також все
ще нема. Журналу українського також нема. Скiльки розладу виникло тут вiд
того, що вихiд журналу затримується! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять,
вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський огризається,
виправдується i бажає пiдтримати й здiйснити ту iдею журналу, яку собi
склав".
Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою журналу, -
писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загальної користi й окремих вигiд
усiх станiв i взагалi сприяння до становища морального й матерiального
побуту країни".
На жаль, вiн не тiльки писав це в реляцiї Цензурному комiтету, щоб
дозволили видавати український журнал, - в реляцiї можна було писати як
завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi!
Та от Марусине обличчя яснiє.
"Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, здається, навiть бiльше, нiж
ранiше. Вiн часто замислюється i, здається, обмiрковує i вже складає щось
дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут".
От уже кого не хочеться зовсiм бачити. Навiть не уявляє, як вони
зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натякає так, немов
вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота!
"Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно
думає!
"А я гадаю iнакше. Без Вас важко i навiть неможливо вести тут Вашi
справи".
Звичайно, вiн хворiє, кожен зайнятий своїм, своєю роботою, своїми
турботами, вони, може, й незадоволенi, от, мовляв, гуляє вона по
заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори, клопотатися про грошi.
Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi, повазi? От i Макаров
Микола Якович все ж таки пише:
"Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або
писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нiчого про Вас не
знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на
тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас i читаємо Вас. Згадайте ж i
Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну мiцно руку Опанасу
Васильовичу i цiлую Богдася".
Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять".
Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх цих "добрих"
людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чиї думки кращi.
Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посидiла б
мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн
любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого, хазяйнує. Зiбралась
би з думками бiля нього.
Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в поїзд, їй стало тривожно i вiд
покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi Богдася (а власне,
чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!), i вiд пiдсвiдомого
хвилювання: як зустрiне її Саша. I раптом вiдчула - вона опинилась зараз
на шляху якоїсь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала.
11
"Говоримо про Вас i читаємо Вас".
Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про неї. Говорять i
читають. Читають i говорять. Збираються то у Варвари Петрiвни
Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського.
Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не дуже молодого
Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали нове оповiдання вiд
Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може, й Кулiшi
будуть, може, ще хтось iз землякiв завiтає. Тарас Григорович, на жаль,
нездужає, певне, не прийде.
- А я б хотiла, щоб i Кулiшi не приходили, - раптом сказала вона
чоловiковi.
- Ну, що ти, Надiєчко, це ж нашi родичi, сестра моя, - зупинив її
Василь.
Та Надiєчка, дарма що молоденька, має свою думку i свої уподобання.
- Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумiєш. Вона не любить
Марiї Олександрiвни, Сашуня твоя, i ти зовсiм не любиш Пантелеймона
Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i починаєте дряпатись з приводу
кожної дрiбницi.
- У сперечаннях народжується iстина! - спробував жартом вiдбутися
Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих.
- Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього вечора, їй же богу,
хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марiї Олександрiвни. Макаров
їй друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме, коли не так. А
твоєму Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi! I я не хочу слухати натяки i
наклепи на Марiю Олександрiвну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра
зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром, Варвара
Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма знаменитими людьми цiкавиться i
хоче з ними приятелювати.
"Устами младенца истина глаголет", - подумав чоловiк, але, щоб не
образити дружини "младенцем", сказав миролюбно:
- От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що їй хочеться розумних,
цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та
панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають? Та, мовити правду, волiв би я
просто з тобою, Надiєчко, вдвох почитати, як ми обоє любимо. Але ж ти
знаєш, яке це буде задоволення i для iнших. Хiба можна їх позбавляти
цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту
та й, може, треба самому спочатку оповiдання прочитати, щоб не мекати,
розбираючи на людях.
- Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, - заперечила
Надiя.
Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вiтром по всiх
усюдах рознеслось, що готується український журнал i люди шлють та й шлють
i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання. Iй-право,
матерiалу вже на кiлька номерiв є!
А офiцiйного дозволу на видання українського журналу i досi нема.
Бiльш-менш погоджуються у Цензурному комiтетi та в мiнiстерствi, що
редактором буде Василь Бiлозерський, - людина помiркована, спокiйної,
лагiдної вдачi, нiяких "крайностей".
Був у Кирило-Мефодiївському братствi? Був арештований? Та то ж було
давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв. I, -
чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi, -
виявився на допитах досить слабкодухий, легковiрний. Завдяки його
легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала...
Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика для
того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм вiн. Кулiш,
але скiльки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в
юностi, в студентськi київськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша.
Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських, Кулiш вирiшив
не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються.
- Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину.
- Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося, щоб
чоловiк почав умовляти або принаймнi занепокоївся!
Але чоловiк байдужiсiнько мовив:
- Ну, то й нема чого йти. I я швидко повернуся, тiльки розпитаю про
справи у Василя. А ти краще полеж.
Справдi, навiщо їй нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання?
Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi, над якими
вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам увiрував, що працi
було бозна-скiльки!
Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш,
усi сидiли якiсь самi не свої. Надiя Олександрiвна була просто зарюмсана,
а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в
руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала.
Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не з того, що вiн не
прийшов.
Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав
Кулiш?
На нього майже не звернули уваги, бо були всi наче приголомшенi,
ошелешенi. Чемно привiтались, хазяїн запросив сiдати.
- Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А я й
не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо,