Страница:
щаслива вiд Сашиних слiв.
"О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу
проти смертної кари, а я - за те, що любов коханки для тебе була
важливiшою за кар'єру, становище, матерiальнi блага!"
Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталiї, розлучитися?
Вона знала - на неї чекали на батькiвщинi, на неї чекав Опанас. Але
хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як жiнка з чоловiком? Краще не
думати про це...
Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова. Уявлявся
Опанас, i його було шкода, та нiчого вже вона не могла поробити, крiм
того, що нiколи не згадувала Сашi в своїх листах, їй страшно було
замислюватись i щось остаточно вирiшувати, i, як за соломинку, вона
хапалась... за борги.
Так, так, хiба може вона зараз повернутися, коли в неї ще стiльки
несплачених боргiв?! Їй треба конче поїхати до Парижа там спокiйно
закiнчити (почати й закiнчити!) великий роман, який вона замислила -
"Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну облуду. О, в неї
багато спостережень з дитинства, а тут в Римi, в Неаполi, так близько
зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповiдь про
падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати цей
роман.
Вона закiнчує (це вже насправдi закiнчує) повiсть про трьох сестер,
частину якої вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт
Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки, з
несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися до Петербурга?
Звичайно, їй треба одразу до Петербурга - побувати в усiх редакцiях, в
"Современнике", де на неї чекають не тiльки Добролюбов, а й Некрасов i
Чернишевський. Всi вони вважають її "своєю" Чернишевський клопочеться про
видання її творiв, як ще нiхто не клопотався.
Сашi треба в Парижi завершити свiй проект. Вона допоможе йому. Вона
заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде далi.
Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права їй дорiкнути.
Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну?
Нема в неї зла й капелиночки проти Сашиної матерi, цю збiр ку
росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячує їй. Там так i
стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде в
неї самої з Богдасем?
Поки що i для нього найкраще i найрозумнiше продовжувати навчання в
паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти.
...А там видно буде.
Коли вона пише Опанасовi, їй самiй здається, що от тiльки розв'яжуться
цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще
швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.
Вона обiцяла Богдасевi написати про славного Кармеля Iнколи, правда,
останнiм часом дуже рiдко, коли вона сидить бiля сина увечерi, вона
вигадує рiзнi казки, їй хочеться все записати так, як розповiдає. Ще й
iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла.
Через Швейцарiю вони повертались до Парижа.
Це був кiнець чи початок?
ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ
1
Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно!
Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з тої митi,
коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли в зеленi
першi бiленькi хатки. Густi, таємничi, як у казках, ялинковi, а потiм
сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi, м'якi краєвиди, що голубили
очi, заспокоювали душу - гаї, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях,
то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Українi..."
Подорожнiй бачив - це вже Україна. "Свiте тихий, краю милий..."
Не дивно, що вiн згадував зараз один по одному рядки свого друга -
Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi цi вiршi, але зараз йому
хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху по
Бiлорусi, геть дощенту зубожiлої, з тими чорними хижками, що й хатами
назвати важко, з юрбами жебракiв у дрантi, пiсля цього похмурого
видовиська серце справдi вiдпочивало. Навколо розкошувало рiдне лiто,
стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi квiти... I серце хотiло,
жадало вiдпочити.
Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей.
Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталiї. Квiтучi помаранчевi й цитриновi
садки наче свято справляли. Буяли всiма кольорами пiвденнi дивовижнi
квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть, насолода. А вiн,
цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i там точилися
розмови про розтерзаний народ Iталiї, про нещасний народ Росiї, Польщi,
України, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантської молодi до
майбутнiх повстань. Багато вiдчув тодi спiльного лиха й необхiдностi
взаємної дружби i допомоги - рiдного краю i далекої чарiвної Iталiї - цей
подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав
уваги на всю красу й багатства iталiйської природи, а бачив тiльки людей.
Iталiйський герой Джузеппе Гарiбальдi, який гостинно приймав його на
Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку й просив передати привiт
усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та всi ж однодумцi були для нього
друзi. Просив передати привiт усьому народу.
Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти про все Тарасовi
Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар...
Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що їде
на Україну, що житиме в Києвi, працюватиме там, звичайно, не тiльки за
вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й за призначенням тiєї
таємної органiзацiї, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що
пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля".
У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з потрiбними людьми
на Українi i доручили як старшому i роками, й досвiдом органiзувати,
керувати, спрямовувати...
Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну, але дуже скромну людину,
позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
Найменше вiн думав про себе й своє мiсце, i тому з ним легко сходилися
люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти бадьоре дружнє слово для
студентської i вiйськової молодi, для якої i своєю освiченiстю, i бойовим
досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти i
просте щире слово до селян, якi б здивувались, дiзнавшись, що дядько у
вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i гуляти, й бути
вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала! Саме
за придушення польського повстання у 1830 роцi батько його й одержав
генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем лежало на душi
Андрiя Опанасовича, але й надихало на ще бiльшу непримиреннiсть i
боротьбу.
Зараз по дорозi до Києва вiн хотiв зупинитися на кiлька днiв у
Чернiговi. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в
Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою" в Чернiговi, з
"громадою" в Києвi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря.
Ще був лише початок серпня.
Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий. Тiльки й витяг з
нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом
Красовський спитав:
- А чому досi хлiб тут не звезений i людей не видко? Справдi, якiсь
незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж давно одiйшли, а хлiб не
звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього.
- А звiдки менi знати? Я з iншого села, - але не стримався i додав
злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до коней
i хльоснув їх так спересердя, що вони враз побiгли, наче за ними звiр
якийсь погнався.
Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi, мiркував Петро, може,
вiн сам iз тих, що наслали батальйони солдатiв на "усмирения" та
"роз'яснення" селянської волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали,
що цього замало - забирали до Чернiгова, у в'язницю. Кажуть, когось i
далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В їхньому селi, звiдки вiн,
Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися.
Це ж у їхньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка - нiчого не
скажеш, гарна молодичка, вiн сам на неї колись задивлявся, та Василь,
старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй, напевне, сто чортiв
сидить, - так от вона прийшла з чернiгiвського ярмарку i всiх бабiв
збаламутила:
- На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю
дав, а пани її сховали.
За це i їй з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за
гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi очi
виплакала.
Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi.
Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.
Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв.
I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив:
- I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до
самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли назустрiч їм
iшли загони солдатiв.
А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися на гору,
зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi карбованця i мовив
нiби мiж iншим:
- Дружнiй чередi вовк не страшний. Петро кiлька хвилин стояв
розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито:
- Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний? От i розберись
тепер, що воно за людина".
* * *
От Дорошенко, Iлля Петрович, учитель Чернiгiвської гiмназiї, одразу
розiбрався, що то за людина.
Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
Опанас Васильович тепер мешкав у Чернiговi, й Дорошенко радiв i
пiдсвiдоме сердився на нього, бо нiяк не мiг второпати, зрозумiти до
кiнця, що ж таке з Марiєю Олександрiвною?
Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчної розлуки одразу
зустрiлися, як брати. Обидва радiли, смiялися, обiймалися, щось
вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що
Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для
родини.
Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля Петрович такий
смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по котрiй
смуток наступає. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, - звiсно,
сумує за дружиною, за сином.. чекає на них..."
Багато не розповiдав Опанас Васильович, говорив, власне, багато -
згадував усi мiста, де були, згадував усiх людей, з ким доводилось
стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк
людей... не бiльше...
Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж,
Аахен, Лондон, Остенде без усякої послiдовностi. I це все називав i
перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, нiби хотiв
показати, що це все й не порiвняти з Чернiговом, з Десною, навiть з
маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марiєчка спокiйно працюватиме,
вiдпочине вiд баламутного закордонного життя.
Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi їм обом давно
прiзвища з журналiв, газет, книг, скоромовкою перелiчив... i, раптом
помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче
сам злякавшись визнання, вiв далi свiй перелiк перед здивованим
Дорошенком.
А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки щось поверхове,
загальне - працює, сам бачиш, скiльки написала, а ще бiльше задумала.
Друзiв нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних
усе погане липне, а до неї чи не найкращi. I це мовив без захоплення.
Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От картку надiшле -
подивишся.
Але ж її, Марiї, листи до Iллi Петровича були такi, що йому часто
ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче чогось до кiнця розповiдати
Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона,
заблукала, а чому - хiба звiдси, з Чернiгова. вiн може розiбрати,
зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними бажаннями й планами? От,
примiром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навiщо? Спитав
Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше чую, та то, певне,
хтось їй казав, що їде, от i вона одразу: "А що, якби и менi", - махнув
рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги.
А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи вiзьме вiн,
Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли
раптом захворiла в Iталiї... Та вже, дяка боговi, видужала.
Вiн прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що
допiру надрукували в "Основi", i знову чув її голос, бачив удавано
докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку.
Хiба ж вона знала, пишучи тодi вночi з Рима листа до "батька",
одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темрявi на самотi, що
надрукують цього листа, читатимуть його всi?.. Лише той, кому написано
було, не встиг прочитати...
А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою
колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що не може написати їй
усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчної школи їздив вiн
до Києва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше, й глибше,
нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не можна
написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надiя
на те, що побачаться незабаром.
Iлля Петрович саме був пiд враженням її листа до Шевченка, коли,
прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось вiйськового.
Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але
по мундиру побачив, що чин i ранг не малий, а от уся манера триматися
цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його
обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином.
- Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович, - одрекомендував його
Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марiєчки, Iлля Петрович Дорошенко,
старший викладач математики Чернiгiвської гiмназiї.
Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище, та одразу приязно
всмiхнувся Дорошенковi.
- Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А
щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу:
Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на його
могилу їде, а житиме в Києвi.
- Так, знову у милому серцю Києвi. Жив я там майже рiк, а в п'ятдесят
дев'ятому роцi мусив поїхати лiкуватися вiд ран до Iталiї. Потiм застряв у
Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на свiтi України, немає другого
Днiпра", їй же право, нема менi кращого мiсця, як на Українi, у вас.
Здається, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався. От
тiльки влаштуюся в Києвi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони поки
що там у її рiднi.
Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо.
- I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже
з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Iталiї. Пише, що
задумала низку оповiдань для дiтей з нашої iсторiї, iсторiї України. Це ж
скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з неї води не черпнув.
- Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її
давно вже знаю, поважаю i люблю.
- Та от її останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж
листа вчора одержав. - Вiн вийняв листа з нагрудної кишенi, прочитав
кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три сестры", дає її в
"Современник". У Неаполi дуже з Добролюбовим заприятелювала, а
Чернишевський, хоч i не бачив її нiколи, так ретельно узявся до її справ,
що Кожанчиков видає оце тепер її оповiдання, i грошi, значить, будуть, i,
значить, - приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для дiток
дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi, газету
видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з
особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович: "Обiймаємо
тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi".
Що ж, хороший лист дружини, розумної дiлової жiнки.
- От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу
школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрiйком вчитися, - сказав
Красовський.
- Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся Опанас Васильович. -
Там такi друзi! Певне, вже бачить мого Богдася у формi чернiгiвського
гiмназиста!
- Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко.
- Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав Красовський, - але я
мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, i щоб викладали
там українською мовою, i взагалi вчитимемо i виховуватимемо не так, як
мене в корпусi.
- Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович.
Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з одного табору.
Отак сталося мiж Красовським i Дорошенком. Чомусь пiсля читання листа
Марiї Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав.
- Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталiї може стiльки працювати! Це
така казкова, чарiвна країна!
- От побачите мою Марусю i зрозумiєте - завжди i скрiзь працює, -
похвалився Опанас Васильович, - поспитайте Iллю Петровича, не дасть
збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли
б чоловiк iншої вдачi, нiч я, - ревнував би, їй же богу!
- Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович.
- Та то я так. Ти ж - свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу
самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв прийти. Марусенька й про
нього завжди питає: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о, це добра
людина". Питає: "Чи так само мед варить?" Не забула.
Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усi цi
дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз, хоч обличчя
Красовського не втратило своєї теплоти i доброти, вiн якось в той же час
посерйознiшав.
- Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля Петровичу Я хотiв вас
бачити, бо дещо привiз вашому знайомому, Андрущенковi, з Петербурга, i
менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дiзнатися, де
вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув
на українськiй землi, i серце зрадiло, а потiм лише одну фразу кинув
вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково
- стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або
на екзекуцiї йшли, i завмерло все в менi.
- Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, - зiтхнув
Iлля Петрович.
- Нi, не принесла "воля" жаданого щастя. Не обманювали себе марними
надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" - Чернишевський i
Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде.
- На Чернiгiвщинi з самої весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. - Одне
село Безуглiвка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на
панщину виходити припинили i по iнших селах своїх людей послали, щоб разом
боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не
пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на своєму, як порiшили.
Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли заводiяк
забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого ще нiколи
не було.
- I що?
- Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врештi
сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили! Не хочуть
аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу землю,
черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi, та ще й такi, що й
скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От i спаш, от i
заганяють її, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то що худобу, гуски
нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат землi,
якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами.
- Нiде це нечувано, - похитав головою Красовський, - примушувати
купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не скривдити, щоб
їм обидно не було. А головне, що мене обурює без краю, це те, що на
приборкання селян посилають солдатiв - їхнiх же братiв i синiв, що самi з
села вийшли.
- I за екзекуцiї самi ж селяни платять. А простої - це ж такий розор
для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, - мовив Дорошенко. -
При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Україну
на приборкання селян було кинуто тридцять полкiв кавалерiї i тридцять
полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б пак,
щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi та
й скрiзь на Українi!
- Та й скрiзь на святiй Русi, - кинув Красовський. - Комiтети,
пiдкомiтети, новi установи, мировi посередники, а що мають вiд того
селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб
i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. .
- Та, певне, бiльше про те, щоб вовки були ситi. Недарма сам цар
напередоднi манiфесту сказав: "Здається, ми все зробили, щоб не ущемити
iнтереси помiщикiв".
Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина, як наш Опанас
Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв озброєна сила? Кожен
губернатор у губернiї сам особисто зацiкавлений, щоб землевласники
якнайменше втратили. Менi здається, на своїй посадi Опанас недовго
продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович.
- Приємна вiн людина, - мовив замислено Красовський. - Я радий, що
познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем, i дуже менi
було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися.
- Як розiйшлися? - аж пополотнiв Дорошенко. - Та ви ж самi листа
бачили, що вчора Опанас одержав!
- Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка
Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив крiзь зуби Кулiш з
презирством, коли зайшла мова про Марiю Марковичку, що стала вона
"європейською повiєю?" - Я вважаю, - переконано мовив Красовський, - що
Марiя Олександрiвна найкращий письменник на Українi. До того ж єдина
письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Українi? Хiба i в Росiї не
зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли
б на власнi очi сьогоднiшнє наше побачила, скiльки ще потрiбного створила
б для народу!
- Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила б так,
як воно є насправдi, без iлюзiй. А в нас на Українi ще важче, нiж скрiзь
на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються
взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, iсторiю, культуру
нам треба виборювати.
- Часто замiсть того, щоб людям розтлумачити спiльну нашу бiду,
однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових
бурбонiв, нацьковують один народ на iнший.
- Оцiєї нацiональної обмеженостi i нема у Марiї Олександрiвни, -
пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали її останню повiсть - "Тюлевую бабу"? Ви
звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i
зневажених євреїв?
Коли вiн сам, Iлля Петрович, читав цю повiсть, вiн згадував свої
прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всiлякої бiдноти,
незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так, як iншi, що звернули
увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з жиру казилися через
рецепт "тюлевої баби", нi, у нього сльози на очi навернулися, коли вiн
читав наприкiнцi про розор нi в чому неповинної єврейської родини, про
свавiлля одних i беззахиснiсть iнших.
А дружба Марiї Олександрiвни з поляками?! Не з багатiями графами
Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми i концерти, i вона
залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч
нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.
Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже вона не
вiдчуває вiдповiдальностi на собi, пiсля того як написала "Народнi
оповiдання", як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком,
полюбив, як "доню"?
Нi, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...
Красовський не мiг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на
якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Вiн зрадiв, що
вони з одного слова зрозумiли одне одного.
- Ваша правда. На Українi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i
звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки, що весь час виринали в
пам'ятi, коли їхав, тiльки зараз уже додавши й останнi:
Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
2
Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi Єлизавети Василiвни графинi
Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця Євгенiя Тур, збиралися до того
рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизує сама
господиня, i багато хто помилявся, зустрiвши тут своїх однодумцiв i
вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони.
Та сьогоднi Марiї здалося, що в цьому Ноєвому ковчезi, де переплуталися
"сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi без винятку
були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем.
Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у дверях I так
поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi i тiльки на їхнього й
чекали. А Єлизавета Василiвна i не попереджала про I нього! Певне,
готувала сюрприз. Вона любила сенсацiї! Марiя побачила величезну постать i
по тому, як прибулець h-обвiв усiх поглядом, одразу пiзнала легендарну
людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович Тургенев,
розповiдаючи про Бакунiна, обов'язково мальовничо описували "його
зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен! - чи
не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий ланцюгом
до стiни в камерi австрiйської тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення
в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи не втратив
вiн своєї левиної гриви, чи зберiг свiй гучний голос оратора, чи не
зiгнулись його широкi плечi. Давнi друзi боялися, що побачать його
дряхлим, немiчним, старим...
Але Марiя вмить схопила все: нi, хоч скуйовджене волосся посрiблив
сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся.
Вiн наче одразу заповнив усю кiмнату собою, своєю великою, могутньою
"О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу
проти смертної кари, а я - за те, що любов коханки для тебе була
важливiшою за кар'єру, становище, матерiальнi блага!"
Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталiї, розлучитися?
Вона знала - на неї чекали на батькiвщинi, на неї чекав Опанас. Але
хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як жiнка з чоловiком? Краще не
думати про це...
Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова. Уявлявся
Опанас, i його було шкода, та нiчого вже вона не могла поробити, крiм
того, що нiколи не згадувала Сашi в своїх листах, їй страшно було
замислюватись i щось остаточно вирiшувати, i, як за соломинку, вона
хапалась... за борги.
Так, так, хiба може вона зараз повернутися, коли в неї ще стiльки
несплачених боргiв?! Їй треба конче поїхати до Парижа там спокiйно
закiнчити (почати й закiнчити!) великий роман, який вона замислила -
"Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну облуду. О, в неї
багато спостережень з дитинства, а тут в Римi, в Неаполi, так близько
зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповiдь про
падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати цей
роман.
Вона закiнчує (це вже насправдi закiнчує) повiсть про трьох сестер,
частину якої вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт
Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки, з
несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися до Петербурга?
Звичайно, їй треба одразу до Петербурга - побувати в усiх редакцiях, в
"Современнике", де на неї чекають не тiльки Добролюбов, а й Некрасов i
Чернишевський. Всi вони вважають її "своєю" Чернишевський клопочеться про
видання її творiв, як ще нiхто не клопотався.
Сашi треба в Парижi завершити свiй проект. Вона допоможе йому. Вона
заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде далi.
Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права їй дорiкнути.
Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну?
Нема в неї зла й капелиночки проти Сашиної матерi, цю збiр ку
росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячує їй. Там так i
стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде в
неї самої з Богдасем?
Поки що i для нього найкраще i найрозумнiше продовжувати навчання в
паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти.
...А там видно буде.
Коли вона пише Опанасовi, їй самiй здається, що от тiльки розв'яжуться
цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще
швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.
Вона обiцяла Богдасевi написати про славного Кармеля Iнколи, правда,
останнiм часом дуже рiдко, коли вона сидить бiля сина увечерi, вона
вигадує рiзнi казки, їй хочеться все записати так, як розповiдає. Ще й
iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла.
Через Швейцарiю вони повертались до Парижа.
Це був кiнець чи початок?
ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ
1
Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно!
Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з тої митi,
коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли в зеленi
першi бiленькi хатки. Густi, таємничi, як у казках, ялинковi, а потiм
сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi, м'якi краєвиди, що голубили
очi, заспокоювали душу - гаї, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях,
то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Українi..."
Подорожнiй бачив - це вже Україна. "Свiте тихий, краю милий..."
Не дивно, що вiн згадував зараз один по одному рядки свого друга -
Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi цi вiршi, але зараз йому
хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху по
Бiлорусi, геть дощенту зубожiлої, з тими чорними хижками, що й хатами
назвати важко, з юрбами жебракiв у дрантi, пiсля цього похмурого
видовиська серце справдi вiдпочивало. Навколо розкошувало рiдне лiто,
стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi квiти... I серце хотiло,
жадало вiдпочити.
Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей.
Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталiї. Квiтучi помаранчевi й цитриновi
садки наче свято справляли. Буяли всiма кольорами пiвденнi дивовижнi
квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть, насолода. А вiн,
цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i там точилися
розмови про розтерзаний народ Iталiї, про нещасний народ Росiї, Польщi,
України, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантської молодi до
майбутнiх повстань. Багато вiдчув тодi спiльного лиха й необхiдностi
взаємної дружби i допомоги - рiдного краю i далекої чарiвної Iталiї - цей
подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав
уваги на всю красу й багатства iталiйської природи, а бачив тiльки людей.
Iталiйський герой Джузеппе Гарiбальдi, який гостинно приймав його на
Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку й просив передати привiт
усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та всi ж однодумцi були для нього
друзi. Просив передати привiт усьому народу.
Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти про все Тарасовi
Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар...
Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що їде
на Україну, що житиме в Києвi, працюватиме там, звичайно, не тiльки за
вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й за призначенням тiєї
таємної органiзацiї, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що
пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля".
У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з потрiбними людьми
на Українi i доручили як старшому i роками, й досвiдом органiзувати,
керувати, спрямовувати...
Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну, але дуже скромну людину,
позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
Найменше вiн думав про себе й своє мiсце, i тому з ним легко сходилися
люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти бадьоре дружнє слово для
студентської i вiйськової молодi, для якої i своєю освiченiстю, i бойовим
досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти i
просте щире слово до селян, якi б здивувались, дiзнавшись, що дядько у
вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i гуляти, й бути
вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала! Саме
за придушення польського повстання у 1830 роцi батько його й одержав
генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем лежало на душi
Андрiя Опанасовича, але й надихало на ще бiльшу непримиреннiсть i
боротьбу.
Зараз по дорозi до Києва вiн хотiв зупинитися на кiлька днiв у
Чернiговi. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в
Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою" в Чернiговi, з
"громадою" в Києвi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря.
Ще був лише початок серпня.
Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий. Тiльки й витяг з
нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом
Красовський спитав:
- А чому досi хлiб тут не звезений i людей не видко? Справдi, якiсь
незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж давно одiйшли, а хлiб не
звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього.
- А звiдки менi знати? Я з iншого села, - але не стримався i додав
злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до коней
i хльоснув їх так спересердя, що вони враз побiгли, наче за ними звiр
якийсь погнався.
Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi, мiркував Петро, може,
вiн сам iз тих, що наслали батальйони солдатiв на "усмирения" та
"роз'яснення" селянської волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали,
що цього замало - забирали до Чернiгова, у в'язницю. Кажуть, когось i
далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В їхньому селi, звiдки вiн,
Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися.
Це ж у їхньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка - нiчого не
скажеш, гарна молодичка, вiн сам на неї колись задивлявся, та Василь,
старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй, напевне, сто чортiв
сидить, - так от вона прийшла з чернiгiвського ярмарку i всiх бабiв
збаламутила:
- На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю
дав, а пани її сховали.
За це i їй з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за
гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi очi
виплакала.
Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi.
Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.
Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв.
I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив:
- I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до
самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли назустрiч їм
iшли загони солдатiв.
А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися на гору,
зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi карбованця i мовив
нiби мiж iншим:
- Дружнiй чередi вовк не страшний. Петро кiлька хвилин стояв
розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито:
- Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний? От i розберись
тепер, що воно за людина".
* * *
От Дорошенко, Iлля Петрович, учитель Чернiгiвської гiмназiї, одразу
розiбрався, що то за людина.
Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
Опанас Васильович тепер мешкав у Чернiговi, й Дорошенко радiв i
пiдсвiдоме сердився на нього, бо нiяк не мiг второпати, зрозумiти до
кiнця, що ж таке з Марiєю Олександрiвною?
Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчної розлуки одразу
зустрiлися, як брати. Обидва радiли, смiялися, обiймалися, щось
вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що
Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для
родини.
Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля Петрович такий
смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по котрiй
смуток наступає. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, - звiсно,
сумує за дружиною, за сином.. чекає на них..."
Багато не розповiдав Опанас Васильович, говорив, власне, багато -
згадував усi мiста, де були, згадував усiх людей, з ким доводилось
стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк
людей... не бiльше...
Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж,
Аахен, Лондон, Остенде без усякої послiдовностi. I це все називав i
перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, нiби хотiв
показати, що це все й не порiвняти з Чернiговом, з Десною, навiть з
маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марiєчка спокiйно працюватиме,
вiдпочине вiд баламутного закордонного життя.
Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi їм обом давно
прiзвища з журналiв, газет, книг, скоромовкою перелiчив... i, раптом
помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче
сам злякавшись визнання, вiв далi свiй перелiк перед здивованим
Дорошенком.
А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки щось поверхове,
загальне - працює, сам бачиш, скiльки написала, а ще бiльше задумала.
Друзiв нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних
усе погане липне, а до неї чи не найкращi. I це мовив без захоплення.
Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От картку надiшле -
подивишся.
Але ж її, Марiї, листи до Iллi Петровича були такi, що йому часто
ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче чогось до кiнця розповiдати
Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона,
заблукала, а чому - хiба звiдси, з Чернiгова. вiн може розiбрати,
зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними бажаннями й планами? От,
примiром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навiщо? Спитав
Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше чую, та то, певне,
хтось їй казав, що їде, от i вона одразу: "А що, якби и менi", - махнув
рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги.
А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи вiзьме вiн,
Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли
раптом захворiла в Iталiї... Та вже, дяка боговi, видужала.
Вiн прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що
допiру надрукували в "Основi", i знову чув її голос, бачив удавано
докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку.
Хiба ж вона знала, пишучи тодi вночi з Рима листа до "батька",
одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темрявi на самотi, що
надрукують цього листа, читатимуть його всi?.. Лише той, кому написано
було, не встиг прочитати...
А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою
колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що не може написати їй
усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчної школи їздив вiн
до Києва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше, й глибше,
нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не можна
написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надiя
на те, що побачаться незабаром.
Iлля Петрович саме був пiд враженням її листа до Шевченка, коли,
прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось вiйськового.
Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але
по мундиру побачив, що чин i ранг не малий, а от уся манера триматися
цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його
обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином.
- Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович, - одрекомендував його
Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марiєчки, Iлля Петрович Дорошенко,
старший викладач математики Чернiгiвської гiмназiї.
Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище, та одразу приязно
всмiхнувся Дорошенковi.
- Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А
щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу:
Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на його
могилу їде, а житиме в Києвi.
- Так, знову у милому серцю Києвi. Жив я там майже рiк, а в п'ятдесят
дев'ятому роцi мусив поїхати лiкуватися вiд ран до Iталiї. Потiм застряв у
Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на свiтi України, немає другого
Днiпра", їй же право, нема менi кращого мiсця, як на Українi, у вас.
Здається, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався. От
тiльки влаштуюся в Києвi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони поки
що там у її рiднi.
Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо.
- I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже
з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Iталiї. Пише, що
задумала низку оповiдань для дiтей з нашої iсторiї, iсторiї України. Це ж
скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з неї води не черпнув.
- Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її
давно вже знаю, поважаю i люблю.
- Та от її останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж
листа вчора одержав. - Вiн вийняв листа з нагрудної кишенi, прочитав
кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три сестры", дає її в
"Современник". У Неаполi дуже з Добролюбовим заприятелювала, а
Чернишевський, хоч i не бачив її нiколи, так ретельно узявся до її справ,
що Кожанчиков видає оце тепер її оповiдання, i грошi, значить, будуть, i,
значить, - приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для дiток
дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi, газету
видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з
особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович: "Обiймаємо
тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi".
Що ж, хороший лист дружини, розумної дiлової жiнки.
- От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу
школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрiйком вчитися, - сказав
Красовський.
- Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся Опанас Васильович. -
Там такi друзi! Певне, вже бачить мого Богдася у формi чернiгiвського
гiмназиста!
- Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко.
- Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав Красовський, - але я
мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, i щоб викладали
там українською мовою, i взагалi вчитимемо i виховуватимемо не так, як
мене в корпусi.
- Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович.
Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з одного табору.
Отак сталося мiж Красовським i Дорошенком. Чомусь пiсля читання листа
Марiї Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав.
- Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталiї може стiльки працювати! Це
така казкова, чарiвна країна!
- От побачите мою Марусю i зрозумiєте - завжди i скрiзь працює, -
похвалився Опанас Васильович, - поспитайте Iллю Петровича, не дасть
збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли
б чоловiк iншої вдачi, нiч я, - ревнував би, їй же богу!
- Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович.
- Та то я так. Ти ж - свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу
самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв прийти. Марусенька й про
нього завжди питає: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о, це добра
людина". Питає: "Чи так само мед варить?" Не забула.
Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усi цi
дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз, хоч обличчя
Красовського не втратило своєї теплоти i доброти, вiн якось в той же час
посерйознiшав.
- Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля Петровичу Я хотiв вас
бачити, бо дещо привiз вашому знайомому, Андрущенковi, з Петербурга, i
менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дiзнатися, де
вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув
на українськiй землi, i серце зрадiло, а потiм лише одну фразу кинув
вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково
- стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або
на екзекуцiї йшли, i завмерло все в менi.
- Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, - зiтхнув
Iлля Петрович.
- Нi, не принесла "воля" жаданого щастя. Не обманювали себе марними
надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" - Чернишевський i
Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде.
- На Чернiгiвщинi з самої весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. - Одне
село Безуглiвка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на
панщину виходити припинили i по iнших селах своїх людей послали, щоб разом
боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не
пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на своєму, як порiшили.
Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли заводiяк
забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого ще нiколи
не було.
- I що?
- Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врештi
сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили! Не хочуть
аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу землю,
черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi, та ще й такi, що й
скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От i спаш, от i
заганяють її, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то що худобу, гуски
нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат землi,
якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами.
- Нiде це нечувано, - похитав головою Красовський, - примушувати
купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не скривдити, щоб
їм обидно не було. А головне, що мене обурює без краю, це те, що на
приборкання селян посилають солдатiв - їхнiх же братiв i синiв, що самi з
села вийшли.
- I за екзекуцiї самi ж селяни платять. А простої - це ж такий розор
для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, - мовив Дорошенко. -
При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Україну
на приборкання селян було кинуто тридцять полкiв кавалерiї i тридцять
полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б пак,
щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi та
й скрiзь на Українi!
- Та й скрiзь на святiй Русi, - кинув Красовський. - Комiтети,
пiдкомiтети, новi установи, мировi посередники, а що мають вiд того
селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб
i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. .
- Та, певне, бiльше про те, щоб вовки були ситi. Недарма сам цар
напередоднi манiфесту сказав: "Здається, ми все зробили, щоб не ущемити
iнтереси помiщикiв".
Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина, як наш Опанас
Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв озброєна сила? Кожен
губернатор у губернiї сам особисто зацiкавлений, щоб землевласники
якнайменше втратили. Менi здається, на своїй посадi Опанас недовго
продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович.
- Приємна вiн людина, - мовив замислено Красовський. - Я радий, що
познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем, i дуже менi
було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися.
- Як розiйшлися? - аж пополотнiв Дорошенко. - Та ви ж самi листа
бачили, що вчора Опанас одержав!
- Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка
Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив крiзь зуби Кулiш з
презирством, коли зайшла мова про Марiю Марковичку, що стала вона
"європейською повiєю?" - Я вважаю, - переконано мовив Красовський, - що
Марiя Олександрiвна найкращий письменник на Українi. До того ж єдина
письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Українi? Хiба i в Росiї не
зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли
б на власнi очi сьогоднiшнє наше побачила, скiльки ще потрiбного створила
б для народу!
- Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила б так,
як воно є насправдi, без iлюзiй. А в нас на Українi ще важче, нiж скрiзь
на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються
взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, iсторiю, культуру
нам треба виборювати.
- Часто замiсть того, щоб людям розтлумачити спiльну нашу бiду,
однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових
бурбонiв, нацьковують один народ на iнший.
- Оцiєї нацiональної обмеженостi i нема у Марiї Олександрiвни, -
пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали її останню повiсть - "Тюлевую бабу"? Ви
звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i
зневажених євреїв?
Коли вiн сам, Iлля Петрович, читав цю повiсть, вiн згадував свої
прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всiлякої бiдноти,
незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так, як iншi, що звернули
увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з жиру казилися через
рецепт "тюлевої баби", нi, у нього сльози на очi навернулися, коли вiн
читав наприкiнцi про розор нi в чому неповинної єврейської родини, про
свавiлля одних i беззахиснiсть iнших.
А дружба Марiї Олександрiвни з поляками?! Не з багатiями графами
Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми i концерти, i вона
залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч
нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.
Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже вона не
вiдчуває вiдповiдальностi на собi, пiсля того як написала "Народнi
оповiдання", як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком,
полюбив, як "доню"?
Нi, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...
Красовський не мiг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на
якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Вiн зрадiв, що
вони з одного слова зрозумiли одне одного.
- Ваша правда. На Українi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i
звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки, що весь час виринали в
пам'ятi, коли їхав, тiльки зараз уже додавши й останнi:
Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
2
Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi Єлизавети Василiвни графинi
Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця Євгенiя Тур, збиралися до того
рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизує сама
господиня, i багато хто помилявся, зустрiвши тут своїх однодумцiв i
вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони.
Та сьогоднi Марiї здалося, що в цьому Ноєвому ковчезi, де переплуталися
"сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi без винятку
були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем.
Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у дверях I так
поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi i тiльки на їхнього й
чекали. А Єлизавета Василiвна i не попереджала про I нього! Певне,
готувала сюрприз. Вона любила сенсацiї! Марiя побачила величезну постать i
по тому, як прибулець h-обвiв усiх поглядом, одразу пiзнала легендарну
людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович Тургенев,
розповiдаючи про Бакунiна, обов'язково мальовничо описували "його
зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен! - чи
не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий ланцюгом
до стiни в камерi австрiйської тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення
в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи не втратив
вiн своєї левиної гриви, чи зберiг свiй гучний голос оратора, чи не
зiгнулись його широкi плечi. Давнi друзi боялися, що побачать його
дряхлим, немiчним, старим...
Але Марiя вмить схопила все: нi, хоч скуйовджене волосся посрiблив
сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся.
Вiн наче одразу заповнив усю кiмнату собою, своєю великою, могутньою