Страница:
Його гондолу наздоганяє iнша. Пепе - син його друга - заливається
веселими модними куплетами, а старий мугикає собi, та не дає обiгнати,
вправно лавiрує мiж гондолами, попiд мостами, то посерединi каналу, то
попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над каналом i до яких
можна дiстатися лише гондолою.
Русява синьйора, яка сидить у гондолi з своїм кавалером, - старий
гондольєр не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною косинкою
русявi коси - може, вона їх також мила в водi венецiанських каналiв i
сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки запевняють, що вiд цього у них
сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково
проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал
цiкавих приїжджих, i старий гондольєр кидає кiлька слiв про лорда Байрона,
немов вiн сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночi
закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки про його
дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецiї
i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi синьйори.
Перекази про незвичайних людей i рiзнi незвичайнi подiї переходять з
поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли.
Кожен старий гондольєр не гiрше за спецiалiста - чiчероне - розповiсть
сотнi страшних iсторiй про Палац дожiв. Мiсток зiтхань, по якому
переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до страти i з якого
нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом дожiв
з'єднана й найстрашнiша в'язниця.
Вузькi кам'янi нори-камери зберiгають жахливi таємницi про невинно
приречених, про неймовiрнi втечi, про геройську смерть. Скiльки iснує
прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба.
Синьйора розумiє iталiйську мову? Старий гондольєр усмiхається їй i не
втримується вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не вiн
сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча тi подiї
вiдбувались сотнi рокiв тому.
Марiя нiчим не видає подиву i не заперечує таку iсторичну плутанину.
Може здатися, що вона всьому вiрить, їй просто не хочеться порушити
зачарування.
- Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це все я бачу в
дiйсностi.
- Поглянь праворуч - i ти повiриш.
Гондольєр круто повертає лiворуч. Марiя бачить: праворуч, у пiд'їздi
якогось будинку - певне, це якась офiцiйна установа - стоїть загiн
австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi.
- От тобi дiйснiсть казкової Венецiї, улюбленицi Iталiї
...З старим гондольєром умовились, щоб покатав i другою дня, i
третього. Три днi в Венецiї - це ж мить! Не можна анi краплиночки з цiєї
митi загубити.
Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi вiд
постiйної вологи колишнi палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала
бiднота. Пропливли повз єврейське гетто.
Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах,
що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а й мотузки з бiлизною.
Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо.
- Венецiя гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа!
Як їй запобiгти? - з притаманною iталiйцям експресiєю, схвильованим
голосом, нервово ламаючи пальцi, говорив чiчероне, що водив групу
туристiв, до якої приєднались мимохiдь Марiя i Саша.
Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом
Сашi:
- Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?
- Я не знаю, чи встигнемо, - в тон їй вiдповiв Саша, - адже ти хочеш
оглянути кожну церкву i всi картиннi галереї.
Звичайно, їй хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя з її
творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки в Iталiї з ними
зазнайомилася. Тут, у Венецiї, вона найдужче вiдчула Тiцiана.
Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei
Frari - капуцинську церкву святої преславної Марiї, i там вона зупинилась
перед Марiєю Асунтою, тiцiанiвською Марiєю.
I як у Дрезденськiй галереї перед Сiкстинською мадонною, як в соборi
святого Петра перед Пiєтою - їй захотiлось бути самiй. Навiть без Сашi.
Тiльки отой старенький монах, який запалив для них свiчку i побожно
перехрестився, не заважав би їй отак стояти i - молитися. Молитися перед
її святою.
Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом тої, що
за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в життi
i з непохитною вiрою i любов'ю - не вмерла, а "вознеслася" на небо.
Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому обличчi, але це
вже не було обличчя юної Сiкстинської мадонни, в якої ще всi випробування
попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла в собi сили,
натхнення вiри, i до неї, як до своєї заступницi, було легше звернутися
кожнiй жiнцi, бо вiрили: зазнавши все, вона все зрозумiє, вона -
милосердна.
I Марiї, земнiй жiнцi Марiї, яка вже не молилася перед iконами й
хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цiєю Марiєю, вона не могла
вiдiрватися вiд образу.
Яку ж вiру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
- Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз вiд нього...
Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед
далеких її душi людей - вона згадає Венецiю, площу святого Марка, Палац
дожiв i її, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це в життi
насправдi?
* * *
- Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись:
- Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови!
А iталiєць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Лiппi брав за
моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та своїх власних синiв, веселих
бешкетникiв, а мадонну писав - iз своєї жiнки, яку викрав з монастиря!
Сiмеечка!
Нiчого "монастирського" i святого не було в цiй милолицiй грайливiй
мадоннi, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчикiв" i поготiв!
Певне, художник змалював їх тiєї митi, коли вони замислювали свої хлопчачi
витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе.
Видно, i сам художник був дуже життєрадiсною людиною.
Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i щось зосереджено,
уважно, незвично охайно виводить на паперi.
Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з вiньєточкою в
куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо, що лист надiслано аж з
Флоренцiї, i сказав, що хоче написати сам.
- Кому? - спитала Марiя.
- Дядьковi Дорошенковi, - сопучи вiд напруження i серйозностi, не
вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась.
За мить вона боялася, що вiн скаже - "татовi", а зараз їй стало
нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi".
- Ти й татовi напиши або припиши в моєму листi.
- Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд своєї роботи, вiдповiв
Богдась. - Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарiбальдi. Правда,
дядько Iлько буде радий?
- Авжеж, зрадiє.
Авжеж, Дорошенко зрадiє i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi.
У своїх листах Iлля Петрович завжди просить надiслати її фотографiю...
Треба буде. I йому, i Добролюбову...
Богдась зайнятий i не схильний до розмов.
Вона бере купку листiв, яку одержала в Римi, коли повернулася з
Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона затрималась у
Неаполi. Листи вiд Опанаса, вiд Дорошенка, вiд Таволги-Мокрицького -
давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала їх.
Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у Флоренцiї,
не було жодної вiльної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались.
У Флоренцiї їй подобалось. (А де в Iталiї не подобалось?)
Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю i йшла на горби
Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються
тi кипариси немов велетнi монахи, що дали обiтницю мовчанки i стоять
непорушнi, навiть коли здiймається трамонтана, - саме вони зберiгають
пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде
спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що вiн, Данте, блукав тут
зовсiм нещодавно...
Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона
нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв Мiкеланджело, що вiн
написав до своєї "Ночi":
Отрадно спать - отрадней камнем быть.
О, в этот век - преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать - удел завидный.
Прошу: молчи - не смей меня будить.
...I тут, у Флоренцiї, вона засумувала.
Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала
її до дiйсностi i нагадувала, що треба врештi вирiшити, куди i як
повертати?
На неї чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто
i лає рiдну сторону, - все ж таки вiн радить повертатися швидше. Вона
читає мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй, - чужина! А свiй-то
край? Не варт нiякої чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у сю яму,
то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку.
Вам треба хоч навiдатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам
почути".
Не "дечого", а багато почула i побачила б...
У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi
прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня прийти.
Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував
завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував їхнi любимi пiснi. "Тiльки й
розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть".
Важко читати цi рядки. А листа як пiдписав? "Цiлую кiнчик вашої
одежини"... Вона знає - там не один вiн, Мокрицький, "цiлує кiнчик
одежини" української письменницi - Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радiє кожному її новому твору:
"Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повiсть в "Русском
вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже сподобалась. А "Три
долi" ще бiльше".
Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу, i всi наче зойк, що, довго
стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи не насмiлювався говорити так
одверто, як оце написав.
"Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я нiколи не
змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що я побачу Вас
хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому, Марiє Олександрiвно. Напишiть,
коли Ви повернетесь до Росiї i чи повернетесь через Чернiгiв..."
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя.
Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею поставили. Потiм Париж.
Потiм Чернiгiв i Петербург?
У Чернiговi чекають на неї Опанас i Iлля Петрович Дорошенко.
"Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в головi, туман
якийсь, думки не в'яжуться.
А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi, менi
здається, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше.
Марiє Олександрiвно, надiшлiть менi свiй портрет, благаю вас,
надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталiї... Ваш навiки
Дорошенко".
Цьому вона вiрить, i її аж нiскiлечки не турбує, що вона сама не
вiдчувала i не вiдчуває до нього нiчого, крiм вдячної дружби, безмежного
довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього.
Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не
вiрить. Вiн завжди вiдданий своїй роботi, вiрний своїм iдеям, яким не
зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише, що їздив
до Києва познайомитися з органiзацiєю Педагогiчної школи вчителiв.
Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його неподiленої
любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши
про Сашу. Цей без неї, як без повiтря.
Вона не важить, не порiвнює, хто з усiх найдужче любить. Хiба це
можливо важити?
Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто
здається, нi, не здається, вона чує всiм своїм єством, що домiвка її -
"там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Лунає люба їй мова. Вона згадує:
коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що всi знайомi їй.
Кожен за давнiм звичаєм вiтався, - хоч уперше бачив, а вона вiдповiдала
так, наче саме цю людину радiсно їй зустрiти. Це їй колись i Iлля Петрович
зазначав...
Їй завжди легшає на серцi, коли згадує, що десь "удома" є вiн, ближчий
за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чекає i не вимагає для себе.
Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала свої твори. А коли б у
неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
Ну, що вона вигадує?!
Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталiї, не дуже, але
коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi Петровичу могла б
довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба Опанас
може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона. На нього не
було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого
не вийшло. Що вiн там розповiв Iллi Петровичу? Певне, що незабаром
повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише, що Опанас найняв
для них квартирку у Стародубi. Опанаса Васильовича зарахували незмiнним
членом мирових з'їздiв Чернiгiвської губернiї вiд Глухiвського,
Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв. Слава боговi, буде при
дiлi.
А квартира для неї найнята в Стародубi... Сумно. Що вона робитиме? Де
житиме? Стародуб?
Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть вони дратують її. Спочатку
лає, як завжди, за її коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те,
куди Ви гадаєте їхати з Рима i де гадаєте провести лiто - чи повернетесь
до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi супутники, чи є у Вас ще
супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому
дусi - Ви б дiзнались, як це приємно..."
Вона всмiхається. Вiн почав щось надто часто дорiкати їй. "Проте i в
Вашiй записочцi є хороше слово. Ви пишите, що вiдданi менi назавжди. Це
багато означає..."
Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви менi вiдданi, i завжди будете.
Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди".
Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i т. iн.
Це трапляється, коли дружба вже дає якусь трiщину, а в останнiх листах i
Марiї, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його листи щодо почуттiв.
"Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього почуття, в мене є
iнше, досить дивне, яке iнколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як
у моїй маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ятаєте?"
"Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його гарною
еластичною мовою", - подумала Марiя.
"Коли менi спадають на думку нашi тодiшнi бесiди - я не можу не
визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко. Принаймнi
менi досi не ясно, як зрозумiти все, що було, пiд яку рубрику все це
вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде - зовсiм невiдомо), я Вам
скажу, на якому припущеннi я зупинився - як на вiрогiдному - хоча й
такому, що мало менi лестить".
"Напевне, вiрогiдному, - подумала усмiхнувшись Марiя. - Коли й
дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з
якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньої нiжностi й небажання
образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"...
Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, їй не хотiлося гу; бити цiєї
дружби, теплих взаємин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним
авторитетом.
Iван Сергiйович пише ще докладно про свої намiри й плани, що новий
роман закiнчує, i що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре
скорiше побачитись i саме про це най; бiльше розпитати! Вiн заводить
школу. Потiм поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полiнька, а потiм -
Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi свої плани. Але
ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~.
мене таємниця". Невже для нього таємниця?
Власне, i вона не знає, вiд чого залежатимуть її плани. Навiщо вiн пише
про весну вдома?..
"Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як порох, всiлякою
зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш".
Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в Римi i в Неаполi -
вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з
якимось окисленим серцем у грудях - пiд цими золотими липами... Що
поробиш! Незабаром ще гiрше буде".
Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчує новий роман! А про старiсть
- вiн завжди говорить! Лист закiнчено i з докором, i з нiжнiстю.
"Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу,
зрозумiло. Тисну Вам руку - i роблю ще щось, на що Ви нiколи не
вiдповiдали". Вона смiється - ну, що ж, хай поцiлує!
"Поцiлуйте Богдася, про якого Ви менi анi слiвця не сказали - i
поклонiться - якщо є кому кланятися.
Ваш Iв. Тургенев".
"Поклонитися" є кому.
Он вiн - стукає вже в дверi! А невже вона нi слiвця не написала про
Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Лiппi,
щось старанно виводить на паперi.
Богдась iз захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу -
українськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б
сказати, з якої мови слiв було бiльше.
Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо головою - хлоп'я поплутало всi
мови!
Богдась старанно надписує картку - "Гарiбальдi". Вiн пише, що в
гарiбальдiйських загонах є хлопчики, яким по дванадцять рокiв, це йому
розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро мине десятий рiк, i вiн
також буде гарiбальдiйцем, тiльки козацьким. Вiн дружить з багатьма
iталiйськими хлопчиками. Богдась зiтхає i замислюється. Добре було б
написати дядьковi Iльковi, як у першi днi приїзду до Рима вiн вiдстав вiд
мами, мсьє Пассека i мсьє savant - Єшевського. Спочатку пiшов сам i набрiв
на фонтан Тревi, це зветься фонтан, а насправдi величезна стiна, нi,
навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами
ллється вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв
i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав уваги, i
багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i
трошки злякався, що не знайде її в Римi. Адже Рим такий великий i дивний,
не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони в
остерiї Лепре, але ж як до неї дiстатись?
Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як вiн,
i старших за нього. Вiн спитав у них.
Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не зрозумiли,
а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав, що
це недалеко вiд Колiзея, i юрба дружно пiшла з ним, галасуючи i
сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями, i вiн дiзнався, що
вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi.
Йому було трохи нiяково, коли по дорозi хлопчики раптом оточували
якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi вiн вiдходив
трохи осторонь (нi, про це вiн не писатиме, про це вiн розповiсть
товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського солдата,
а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну черницю
у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усi
хлопчиська в усiх мiстах усiх країн. Особливо в Римi i в Парижi)...
Проте вони все-таки дiйшли. В остерiї на ганку стояв її господар, i
всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку, вiдсапуючись
вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що
за тим столиком просто надворi, де вони сiдали обiдати, - нiкого нема.
Раптом вiн побачив усiх трьох - маму, мсьє Пассека i мсьє savant -
Єшевського.
Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно, вiн
тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. Єшевський дивився докiрливо,
а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн загубився. Про це все
вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко зiтхнув, бо
йому шкода було лишати це привiльне життя в Iталiї i повертатись до
пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i пристойно себе
поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну
вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi хлопчики
з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм виявилось, що у нього
вдома, у Швейцарiї, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто запрошував
до себе Богдася.
Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама починає для
нього вигадувати свої казки, i це не зовсiм казки, от, примiром, про
хлопчика, такого, як вiн, маленького козака українця, як вiн визволив з
турецької неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiдає.
Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було б надто
багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста, де вони
побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори
й монастирi, по яких бiгали дорослi. I все ж таки написав, що,
вiд'їжджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама i вiн. Про
Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але ж iз
ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився
своїм листом i нiяк не мiг закiнчити.
Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр
Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини.
- Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала мама i, не читаючи,
заклеїла конверт, i тому не жахнулася анi рiзномовностi, анi безлiчi
помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу.
* * *
Так само, як i в Парижi, так i в Флоренцiї, i в Мiланi - останнiй
зупинцi в Iталiї, вона любила заходити в маленькi крамнички, де часто
можна було побачити рiзнi рiдкiснi старовиннi дрiбнi речi. Особливо в
букiнiстичнi. Там так приємно було перебирати старi книги, гравюри. Вона
рiдко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лоткiв нiколи не
ремствували. Вони звикли, що "їхнi" вiдвiдувачi мало що купують, бо не
мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам! А
це також дає насолоду!
Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi невеличкої
площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода пара - русява дама i
чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазяїн крамнички одразу пiзнав, що
це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, їх нiчого не зацiкавить на
його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не так вiльно,
як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком правильно. Це
вже було приємно стариганчику.
- Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але
здається, це портрет славетного Беккарiа?
- О так, синьйоро! - розцвiв усмiшкою старий. - Це портрет нашого
Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим правом сказати "нашого",
нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цiєї невеличкої, але
славної пьяцца, отож i вiд моєї скромної книгарнi! Я зараз знiму цей
портрет з вiтрини.
Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам,
i вони заговорили незнайомою йому мовою.
- От твiй бог, - мовила Марiя.
- Один з моїх богiв, - поправив Саша.
- Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа. Вiн
перший у свiтi повстав проти смертної кари!
Почувши знову знайоме iм'я, хазяїн не мiг стриматися - вiн наче одержав
подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так
цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий їм повiдомити, що саме на цьому
майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви вiдвiдаєте
Мiлан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цiй великiй людинi. Вiн знає
скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! їх
знають усi мiланцi, i всi знають, що буде викарбувано на пам'ятнику,
звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero non essere
la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita".
- Ти розумiєш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна кара
не є нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою людства" - слова з
його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne".
- Мiж iншим, серед моїх книжок ви знайдете найстарiше видання цiєї
славетної книги, - заметушився стариганчик.
- Я куплю i подарую її тобi разом iз портретом, - сказала Марiя.
- Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша.
- Хай дорого. Це дорожче, - уперто мовила Марiя i легко додала: -
Однаково у нас майже нiчого не лишилось, - i засмiялась, розкриваючи
сумочку.
Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм
маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом роздивлялися б
цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще додалась така
приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки
подарував би їй i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi.
- Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я
б хотiла, щоб своїм проектом тюрмознавства - як я не люблю цього слова -
ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти не
схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог.
Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в
очах!
Вiн став працювати, але хiба це та праця, до якої вона звикла про яку
можна мрiяти? I хiба всiм дано силу волi, пристрасть у роботi i
переконаннях?
Обоє дивляться на портрет Чезаре Беккарiа. Цiкаво, вiн схожий, цей
галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцiї"?
- А знаєш, за що я особливо люблю його? - питає Саша.
- За що ж?
- За те, що коли вiн мав можливiсть чудесно влаштуватися в Парижi,
зривати лаври i користуватися успiхом при дворi, вiн злякався, що його
мiланська коханка вiд нього вiдвикне, махнув рукою на всi вигоди i
повернувся до неї. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над усе! За це
вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче я хочу бути
його учнем i послiдовником.
- Але ж вiн вiдстояв попри всi свої iнтимнi справи i новi закони. -
Марiї хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була
веселими модними куплетами, а старий мугикає собi, та не дає обiгнати,
вправно лавiрує мiж гондолами, попiд мостами, то посерединi каналу, то
попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над каналом i до яких
можна дiстатися лише гондолою.
Русява синьйора, яка сидить у гондолi з своїм кавалером, - старий
гондольєр не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною косинкою
русявi коси - може, вона їх також мила в водi венецiанських каналiв i
сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки запевняють, що вiд цього у них
сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково
проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал
цiкавих приїжджих, i старий гондольєр кидає кiлька слiв про лорда Байрона,
немов вiн сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночi
закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки про його
дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецiї
i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi синьйори.
Перекази про незвичайних людей i рiзнi незвичайнi подiї переходять з
поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли.
Кожен старий гондольєр не гiрше за спецiалiста - чiчероне - розповiсть
сотнi страшних iсторiй про Палац дожiв. Мiсток зiтхань, по якому
переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до страти i з якого
нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом дожiв
з'єднана й найстрашнiша в'язниця.
Вузькi кам'янi нори-камери зберiгають жахливi таємницi про невинно
приречених, про неймовiрнi втечi, про геройську смерть. Скiльки iснує
прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба.
Синьйора розумiє iталiйську мову? Старий гондольєр усмiхається їй i не
втримується вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не вiн
сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча тi подiї
вiдбувались сотнi рокiв тому.
Марiя нiчим не видає подиву i не заперечує таку iсторичну плутанину.
Може здатися, що вона всьому вiрить, їй просто не хочеться порушити
зачарування.
- Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це все я бачу в
дiйсностi.
- Поглянь праворуч - i ти повiриш.
Гондольєр круто повертає лiворуч. Марiя бачить: праворуч, у пiд'їздi
якогось будинку - певне, це якась офiцiйна установа - стоїть загiн
австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi.
- От тобi дiйснiсть казкової Венецiї, улюбленицi Iталiї
...З старим гондольєром умовились, щоб покатав i другою дня, i
третього. Три днi в Венецiї - це ж мить! Не можна анi краплиночки з цiєї
митi загубити.
Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi вiд
постiйної вологи колишнi палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала
бiднота. Пропливли повз єврейське гетто.
Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах,
що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а й мотузки з бiлизною.
Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо.
- Венецiя гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа!
Як їй запобiгти? - з притаманною iталiйцям експресiєю, схвильованим
голосом, нервово ламаючи пальцi, говорив чiчероне, що водив групу
туристiв, до якої приєднались мимохiдь Марiя i Саша.
Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом
Сашi:
- Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?
- Я не знаю, чи встигнемо, - в тон їй вiдповiв Саша, - адже ти хочеш
оглянути кожну церкву i всi картиннi галереї.
Звичайно, їй хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя з її
творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки в Iталiї з ними
зазнайомилася. Тут, у Венецiї, вона найдужче вiдчула Тiцiана.
Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei
Frari - капуцинську церкву святої преславної Марiї, i там вона зупинилась
перед Марiєю Асунтою, тiцiанiвською Марiєю.
I як у Дрезденськiй галереї перед Сiкстинською мадонною, як в соборi
святого Петра перед Пiєтою - їй захотiлось бути самiй. Навiть без Сашi.
Тiльки отой старенький монах, який запалив для них свiчку i побожно
перехрестився, не заважав би їй отак стояти i - молитися. Молитися перед
її святою.
Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом тої, що
за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в життi
i з непохитною вiрою i любов'ю - не вмерла, а "вознеслася" на небо.
Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому обличчi, але це
вже не було обличчя юної Сiкстинської мадонни, в якої ще всi випробування
попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла в собi сили,
натхнення вiри, i до неї, як до своєї заступницi, було легше звернутися
кожнiй жiнцi, бо вiрили: зазнавши все, вона все зрозумiє, вона -
милосердна.
I Марiї, земнiй жiнцi Марiї, яка вже не молилася перед iконами й
хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цiєю Марiєю, вона не могла
вiдiрватися вiд образу.
Яку ж вiру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
- Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз вiд нього...
Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед
далеких її душi людей - вона згадає Венецiю, площу святого Марка, Палац
дожiв i її, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це в життi
насправдi?
* * *
- Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись:
- Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови!
А iталiєць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Лiппi брав за
моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та своїх власних синiв, веселих
бешкетникiв, а мадонну писав - iз своєї жiнки, яку викрав з монастиря!
Сiмеечка!
Нiчого "монастирського" i святого не було в цiй милолицiй грайливiй
мадоннi, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчикiв" i поготiв!
Певне, художник змалював їх тiєї митi, коли вони замислювали свої хлопчачi
витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе.
Видно, i сам художник був дуже життєрадiсною людиною.
Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i щось зосереджено,
уважно, незвично охайно виводить на паперi.
Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з вiньєточкою в
куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо, що лист надiслано аж з
Флоренцiї, i сказав, що хоче написати сам.
- Кому? - спитала Марiя.
- Дядьковi Дорошенковi, - сопучи вiд напруження i серйозностi, не
вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась.
За мить вона боялася, що вiн скаже - "татовi", а зараз їй стало
нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi".
- Ти й татовi напиши або припиши в моєму листi.
- Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд своєї роботи, вiдповiв
Богдась. - Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарiбальдi. Правда,
дядько Iлько буде радий?
- Авжеж, зрадiє.
Авжеж, Дорошенко зрадiє i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi.
У своїх листах Iлля Петрович завжди просить надiслати її фотографiю...
Треба буде. I йому, i Добролюбову...
Богдась зайнятий i не схильний до розмов.
Вона бере купку листiв, яку одержала в Римi, коли повернулася з
Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона затрималась у
Неаполi. Листи вiд Опанаса, вiд Дорошенка, вiд Таволги-Мокрицького -
давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала їх.
Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у Флоренцiї,
не було жодної вiльної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались.
У Флоренцiї їй подобалось. (А де в Iталiї не подобалось?)
Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю i йшла на горби
Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються
тi кипариси немов велетнi монахи, що дали обiтницю мовчанки i стоять
непорушнi, навiть коли здiймається трамонтана, - саме вони зберiгають
пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде
спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що вiн, Данте, блукав тут
зовсiм нещодавно...
Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона
нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв Мiкеланджело, що вiн
написав до своєї "Ночi":
Отрадно спать - отрадней камнем быть.
О, в этот век - преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать - удел завидный.
Прошу: молчи - не смей меня будить.
...I тут, у Флоренцiї, вона засумувала.
Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала
її до дiйсностi i нагадувала, що треба врештi вирiшити, куди i як
повертати?
На неї чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто
i лає рiдну сторону, - все ж таки вiн радить повертатися швидше. Вона
читає мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй, - чужина! А свiй-то
край? Не варт нiякої чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у сю яму,
то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку.
Вам треба хоч навiдатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам
почути".
Не "дечого", а багато почула i побачила б...
У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi
прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня прийти.
Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував
завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував їхнi любимi пiснi. "Тiльки й
розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть".
Важко читати цi рядки. А листа як пiдписав? "Цiлую кiнчик вашої
одежини"... Вона знає - там не один вiн, Мокрицький, "цiлує кiнчик
одежини" української письменницi - Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радiє кожному її новому твору:
"Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повiсть в "Русском
вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже сподобалась. А "Три
долi" ще бiльше".
Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу, i всi наче зойк, що, довго
стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи не насмiлювався говорити так
одверто, як оце написав.
"Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я нiколи не
змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що я побачу Вас
хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому, Марiє Олександрiвно. Напишiть,
коли Ви повернетесь до Росiї i чи повернетесь через Чернiгiв..."
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя.
Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею поставили. Потiм Париж.
Потiм Чернiгiв i Петербург?
У Чернiговi чекають на неї Опанас i Iлля Петрович Дорошенко.
"Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в головi, туман
якийсь, думки не в'яжуться.
А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi, менi
здається, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше.
Марiє Олександрiвно, надiшлiть менi свiй портрет, благаю вас,
надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталiї... Ваш навiки
Дорошенко".
Цьому вона вiрить, i її аж нiскiлечки не турбує, що вона сама не
вiдчувала i не вiдчуває до нього нiчого, крiм вдячної дружби, безмежного
довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього.
Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не
вiрить. Вiн завжди вiдданий своїй роботi, вiрний своїм iдеям, яким не
зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише, що їздив
до Києва познайомитися з органiзацiєю Педагогiчної школи вчителiв.
Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його неподiленої
любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши
про Сашу. Цей без неї, як без повiтря.
Вона не важить, не порiвнює, хто з усiх найдужче любить. Хiба це
можливо важити?
Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто
здається, нi, не здається, вона чує всiм своїм єством, що домiвка її -
"там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Лунає люба їй мова. Вона згадує:
коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що всi знайомi їй.
Кожен за давнiм звичаєм вiтався, - хоч уперше бачив, а вона вiдповiдала
так, наче саме цю людину радiсно їй зустрiти. Це їй колись i Iлля Петрович
зазначав...
Їй завжди легшає на серцi, коли згадує, що десь "удома" є вiн, ближчий
за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чекає i не вимагає для себе.
Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала свої твори. А коли б у
неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
Ну, що вона вигадує?!
Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталiї, не дуже, але
коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi Петровичу могла б
довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба Опанас
може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона. На нього не
було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого
не вийшло. Що вiн там розповiв Iллi Петровичу? Певне, що незабаром
повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише, що Опанас найняв
для них квартирку у Стародубi. Опанаса Васильовича зарахували незмiнним
членом мирових з'їздiв Чернiгiвської губернiї вiд Глухiвського,
Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв. Слава боговi, буде при
дiлi.
А квартира для неї найнята в Стародубi... Сумно. Що вона робитиме? Де
житиме? Стародуб?
Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть вони дратують її. Спочатку
лає, як завжди, за її коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те,
куди Ви гадаєте їхати з Рима i де гадаєте провести лiто - чи повернетесь
до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi супутники, чи є у Вас ще
супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому
дусi - Ви б дiзнались, як це приємно..."
Вона всмiхається. Вiн почав щось надто часто дорiкати їй. "Проте i в
Вашiй записочцi є хороше слово. Ви пишите, що вiдданi менi назавжди. Це
багато означає..."
Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви менi вiдданi, i завжди будете.
Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди".
Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i т. iн.
Це трапляється, коли дружба вже дає якусь трiщину, а в останнiх листах i
Марiї, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його листи щодо почуттiв.
"Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього почуття, в мене є
iнше, досить дивне, яке iнколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як
у моїй маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ятаєте?"
"Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його гарною
еластичною мовою", - подумала Марiя.
"Коли менi спадають на думку нашi тодiшнi бесiди - я не можу не
визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко. Принаймнi
менi досi не ясно, як зрозумiти все, що було, пiд яку рубрику все це
вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде - зовсiм невiдомо), я Вам
скажу, на якому припущеннi я зупинився - як на вiрогiдному - хоча й
такому, що мало менi лестить".
"Напевне, вiрогiдному, - подумала усмiхнувшись Марiя. - Коли й
дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з
якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньої нiжностi й небажання
образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"...
Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, їй не хотiлося гу; бити цiєї
дружби, теплих взаємин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним
авторитетом.
Iван Сергiйович пише ще докладно про свої намiри й плани, що новий
роман закiнчує, i що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре
скорiше побачитись i саме про це най; бiльше розпитати! Вiн заводить
школу. Потiм поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полiнька, а потiм -
Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi свої плани. Але
ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~.
мене таємниця". Невже для нього таємниця?
Власне, i вона не знає, вiд чого залежатимуть її плани. Навiщо вiн пише
про весну вдома?..
"Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як порох, всiлякою
зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш".
Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в Римi i в Неаполi -
вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з
якимось окисленим серцем у грудях - пiд цими золотими липами... Що
поробиш! Незабаром ще гiрше буде".
Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчує новий роман! А про старiсть
- вiн завжди говорить! Лист закiнчено i з докором, i з нiжнiстю.
"Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу,
зрозумiло. Тисну Вам руку - i роблю ще щось, на що Ви нiколи не
вiдповiдали". Вона смiється - ну, що ж, хай поцiлує!
"Поцiлуйте Богдася, про якого Ви менi анi слiвця не сказали - i
поклонiться - якщо є кому кланятися.
Ваш Iв. Тургенев".
"Поклонитися" є кому.
Он вiн - стукає вже в дверi! А невже вона нi слiвця не написала про
Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Лiппi,
щось старанно виводить на паперi.
Богдась iз захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу -
українськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б
сказати, з якої мови слiв було бiльше.
Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо головою - хлоп'я поплутало всi
мови!
Богдась старанно надписує картку - "Гарiбальдi". Вiн пише, що в
гарiбальдiйських загонах є хлопчики, яким по дванадцять рокiв, це йому
розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро мине десятий рiк, i вiн
також буде гарiбальдiйцем, тiльки козацьким. Вiн дружить з багатьма
iталiйськими хлопчиками. Богдась зiтхає i замислюється. Добре було б
написати дядьковi Iльковi, як у першi днi приїзду до Рима вiн вiдстав вiд
мами, мсьє Пассека i мсьє savant - Єшевського. Спочатку пiшов сам i набрiв
на фонтан Тревi, це зветься фонтан, а насправдi величезна стiна, нi,
навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами
ллється вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв
i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав уваги, i
багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i
трошки злякався, що не знайде її в Римi. Адже Рим такий великий i дивний,
не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони в
остерiї Лепре, але ж як до неї дiстатись?
Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як вiн,
i старших за нього. Вiн спитав у них.
Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не зрозумiли,
а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав, що
це недалеко вiд Колiзея, i юрба дружно пiшла з ним, галасуючи i
сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями, i вiн дiзнався, що
вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi.
Йому було трохи нiяково, коли по дорозi хлопчики раптом оточували
якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi вiн вiдходив
трохи осторонь (нi, про це вiн не писатиме, про це вiн розповiсть
товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського солдата,
а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну черницю
у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усi
хлопчиська в усiх мiстах усiх країн. Особливо в Римi i в Парижi)...
Проте вони все-таки дiйшли. В остерiї на ганку стояв її господар, i
всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку, вiдсапуючись
вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що
за тим столиком просто надворi, де вони сiдали обiдати, - нiкого нема.
Раптом вiн побачив усiх трьох - маму, мсьє Пассека i мсьє savant -
Єшевського.
Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно, вiн
тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. Єшевський дивився докiрливо,
а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн загубився. Про це все
вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко зiтхнув, бо
йому шкода було лишати це привiльне життя в Iталiї i повертатись до
пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i пристойно себе
поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну
вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi хлопчики
з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм виявилось, що у нього
вдома, у Швейцарiї, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто запрошував
до себе Богдася.
Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама починає для
нього вигадувати свої казки, i це не зовсiм казки, от, примiром, про
хлопчика, такого, як вiн, маленького козака українця, як вiн визволив з
турецької неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiдає.
Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було б надто
багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста, де вони
побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори
й монастирi, по яких бiгали дорослi. I все ж таки написав, що,
вiд'їжджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама i вiн. Про
Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але ж iз
ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився
своїм листом i нiяк не мiг закiнчити.
Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр
Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини.
- Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала мама i, не читаючи,
заклеїла конверт, i тому не жахнулася анi рiзномовностi, анi безлiчi
помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу.
* * *
Так само, як i в Парижi, так i в Флоренцiї, i в Мiланi - останнiй
зупинцi в Iталiї, вона любила заходити в маленькi крамнички, де часто
можна було побачити рiзнi рiдкiснi старовиннi дрiбнi речi. Особливо в
букiнiстичнi. Там так приємно було перебирати старi книги, гравюри. Вона
рiдко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лоткiв нiколи не
ремствували. Вони звикли, що "їхнi" вiдвiдувачi мало що купують, бо не
мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам! А
це також дає насолоду!
Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi невеличкої
площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода пара - русява дама i
чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазяїн крамнички одразу пiзнав, що
це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, їх нiчого не зацiкавить на
його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не так вiльно,
як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком правильно. Це
вже було приємно стариганчику.
- Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але
здається, це портрет славетного Беккарiа?
- О так, синьйоро! - розцвiв усмiшкою старий. - Це портрет нашого
Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим правом сказати "нашого",
нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цiєї невеличкої, але
славної пьяцца, отож i вiд моєї скромної книгарнi! Я зараз знiму цей
портрет з вiтрини.
Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам,
i вони заговорили незнайомою йому мовою.
- От твiй бог, - мовила Марiя.
- Один з моїх богiв, - поправив Саша.
- Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа. Вiн
перший у свiтi повстав проти смертної кари!
Почувши знову знайоме iм'я, хазяїн не мiг стриматися - вiн наче одержав
подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так
цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий їм повiдомити, що саме на цьому
майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви вiдвiдаєте
Мiлан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цiй великiй людинi. Вiн знає
скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! їх
знають усi мiланцi, i всi знають, що буде викарбувано на пам'ятнику,
звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero non essere
la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita".
- Ти розумiєш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна кара
не є нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою людства" - слова з
його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne".
- Мiж iншим, серед моїх книжок ви знайдете найстарiше видання цiєї
славетної книги, - заметушився стариганчик.
- Я куплю i подарую її тобi разом iз портретом, - сказала Марiя.
- Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша.
- Хай дорого. Це дорожче, - уперто мовила Марiя i легко додала: -
Однаково у нас майже нiчого не лишилось, - i засмiялась, розкриваючи
сумочку.
Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм
маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом роздивлялися б
цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще додалась така
приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки
подарував би їй i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi.
- Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я
б хотiла, щоб своїм проектом тюрмознавства - як я не люблю цього слова -
ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти не
схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог.
Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в
очах!
Вiн став працювати, але хiба це та праця, до якої вона звикла про яку
можна мрiяти? I хiба всiм дано силу волi, пристрасть у роботi i
переконаннях?
Обоє дивляться на портрет Чезаре Беккарiа. Цiкаво, вiн схожий, цей
галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцiї"?
- А знаєш, за що я особливо люблю його? - питає Саша.
- За що ж?
- За те, що коли вiн мав можливiсть чудесно влаштуватися в Парижi,
зривати лаври i користуватися успiхом при дворi, вiн злякався, що його
мiланська коханка вiд нього вiдвикне, махнув рукою на всi вигоди i
повернувся до неї. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над усе! За це
вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче я хочу бути
його учнем i послiдовником.
- Але ж вiн вiдстояв попри всi свої iнтимнi справи i новi закони. -
Марiї хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була