Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Швидше! Швидше!
О боже мiй милий, хай уже кiнчаються оцi нестерпнi останнi хвилини
перед вiд'їздом.
Усе вже почуто безконечно - усi добрi напутнi слова, поради,
застереження, побоювання. Навiщо їх так багато? Та ще при людях, при
знайомих i незнайомих.
Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що я,
- обриває цi думки Марiя, - вiн не хизується, хiба я його не знаю? Вiн
справдi такий, та гадки не має, як це нудно i здебiльшого недоречно.
Але зараз так - не тiльки вiн. Вона вже швидко окинула своїм сiрим
зiрким оком усiх, що їдуть, усiх, що проводжають. Чому це в останнi
хвилини усi з дбайливим виглядом, найстурбованiшим тоном повторюють
прописнi iстини про поводження в дорозi, а тi, що вiд'їздять, хочуть,
нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож.
Але дилiжанс поки що стоїть. Скiльки вiн стоятиме?!
I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що промайнуло за
три мiсяцi, як за мить, закрутило, пiднесло, збаламутило, обдарувало
багатими скарбами i потаємно образило, бучно визнало i нишком укололо.
Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була завжди зовнi
спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння обставин, а саме
тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба було розiбратись як
слiд... але було нiколи... Думала - поїду, в усьому розберусь, все
вгамується. Та вiдчувала вже - мчить новий потiк i тягне непереможно
кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не в тiм, звичайно,
розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого чужоземного
мiста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя петербурзьке.
А що чекає її там, за кордоном? Лiкування хвороби - то лише привiд, не
обманюватиме ж вона сама себе.
Вона слухає чоловiка, погоджується, киває головою - знаю, знаю, ти вже
казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь
ласка, не самi ж ми їдемо, все буде гаразд... Але думки її вже не з ним.
Вiн дивиться на її великi яснi очi, в яких раптом мигнула лукава
смiшинка. О, вiн знає, це вже вона щось помiтила серед юрби, щось
занотувала для себе. Може, тих пань, що квокчуть над низеньким
опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що стоїть з таким виглядом,
немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова проїхати i його
тiльки обурює, що дилiжанс ще стоїть.
А дилiжанс таки стоїть.
Вмить смiшинка зникає з очей, їй хочсгься заспокiйливо поглянути на
чоловiка, але вiн знає: вона однаково зараз не з ним.
...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр усьому їй, усiм,
собi, головне собi, що вiн же її чоловiк, що вона його Манiчка, Маруся,
Марiєчка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на дружину, а як на
недосвiдчену дитину, яку треба освiчувати, виховувати, морально
наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче вилiпити жiнку по
образу i подобiю своєму, вiн знову напучує її...
Хiба це так давно було? Дивилась широко вiдкритими очима, боялась
пропустити слово. Брат, усi родичi заздрили - привiз жiнку-красуню,
освiчену, виховану, а вона так дивиться на їхнього, правда гарного, але
завжди розхристаного, невибагливого до життєвих умов Опанаса, немов
розумнiшого i на свiтi нема.
Куди це все подiлось? Коли?
У Немировi, коли написала перше оповiдання? Нi! У Немировi разом
радiли, там не було анi цiєї стриманої роздратованостi, анi цiєї
вiдчуженостi.
Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо неї? Нi, нi, це було б
надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову.
Вiн-то знає свого Вовчка!
Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Здається, усi закохались. Але
нi, i це вiн вiдкидає. Вiн знає свою Марусю. Що ж, що ж тодi? Чого вона
так змiнилась до нього?
Вже й слiду нема орловської провiнцiйної панночки, гувернантки у
багатих родичiв, яка наче на волю вирвалася, вiддалася за нього, не
роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою.
Вже й не та немирiвська Маруся. Адже й там, вiн-то знає, усi
колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в неї, дружину учителя
молодших класiв Марковича.
От iде вона з базару, на головi на тугих русявих косах хусточка
квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.їхня дiвчина, також з кошиком.
Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються разом: комуною з ними. Марiя
Олександрiвна - господиня. I всi на неї, на його Марусю, милуються. А вже
коли "Народнi оповiдання" вийшли - годi й казати. Вiн усе бачив i
пiдсмiювався тiльки, особливо з соромливого, як дiвчина, математика
Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть
пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було! Невже
вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай?
А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжнє життя.
I раптом саме тут, у Петербурзi, - "чоловiк Марка Вовчка". А вона -
самостiйна жiнка, з своєю працею, з своєю професiєю.
I зараз їде його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить свої поради
без кiнця i краю, а вона, спокiйно усмiхаючись, покивує головою, вiн
бачить у цьому лише поблажливiсть та її постiйне бажання - не сваритись.
Не треба, не треба було її вiдпускати саму. Могла б i почекати.
...Не могла, не могла я чекати!
Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть, та що менi люди, я була з
реп'яшок - та й то не зважала на людський поговiр! А Опанас - вiн же
приїде, незабаром приїде.
- Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе
вирядить, усе влаштує, як i менi. Чи не так?
Сiрi великi очi на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго
дядька. Вiн стоїть розгублений поряд з Опанасом.
- Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Марiє Олександрiвно,
дорогесенька ви наша. Себе тiльки бережiть, одужуйте. А я коректуру
вичитаю i одразу книжки надiшлю.
Усе вiн для неї зробить. Усе. Хiба не вiн переписував оповiдання по
кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш помалював своїми правками, а Марiя
Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було,
хiба в мене така покора?
Опанас Васильович утiшав: "Радiти треба. Першi оповiдання - i так
прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав".
А Марiя Олександрiвна як приїхала, все-таки наполягала - переписуйте,
Даниле Семеновичу, як у мене спочатку було, я з Пантелеймоном
Олександровичем домовлюсь.
I вiн - як мiж молотом i кувадлом.
Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе розумiє
i знає цiну всьому. I вже як вiн своєю власною рукою щось допише - хай за
щастя вважають!
Спробуй не послухай Марiї Олександрiвни. Вона так щиро, так довiрливо
гляне - i знаєш, що вона ж свою сердечну правду написала, отак як
побачила, так як вiдчула, ну й переписуєш, як вона хоче! Переписуєш - i
здається: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна лунає, от що вона з нашою
мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем
змалював.
Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився, коли дiзнався, що Кулiш
Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же їх опрозить, не давай, доню". А
хiба Тарасове слово не найвищий присуд?
Чи не з того казиться Кулiш?
I з того також. I не тiльки з того.
У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна:
"...З Кенiгсберга послав на ваше iм'я телеграфну депешу - нема
вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстроєна, або що б там у
неї не було в душi, але вам належало негайно передати її слово або ваше
власне про неї... Ви всi вважаєте жартом те, що вiдбувається в моєму
серцi".
На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмiє i кожне
своє почуття ладен, як небесне чудо, пiднести.
Аякже, передати її слово i свою думку!
Скривилась, знизала плечима, промовила:
- Ну до чого це все? Яке менi дiло до нього? А ще ж друг Опанаса.
Помирiть їх краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною.
Коли б це вони обоє чули! Олександра Михайлiвна люттю пашить. Такого
святого та божого її чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у свої тенета
заплутала, посварила, i життя їй немає... Чого тiльки ображена жiнка не
наверзе. "Оце ще ваше божество мовчуще" - це вона так про Марiю
Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж.
Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i всi звикли
не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних -
звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от
i Марiя Олександрiвна до нього також завжди:
- Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба.
- Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь ласка, щоб швидше коректуру
прочитати.
- Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його
обов'язки. Але потiм вона так вимовить:
"Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все для неї
зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють -
хто вона? Перша українська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка.
Хто до неї iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не можна? От
Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею своєю назвав, чистим пророком. їй
тiльки б писати й писати.
Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж знає Данило
Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розливається! А вдома -
немов звичайна єобi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i
про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про неї дбати!
Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд неї прибiгала Мотря з
якимись записочками. Вiн усi записочки зберiгає, на клаптиках паперу
списанi її стрiмким, не дуже розбiрливим, але таким красивим жiночим
почерком. Вiн усi записочки зберiгає, навiть мало значущi, примiром:
"Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до Тургенева їдемо". I оцю
останню, що сьогоднi одержав, теж збереже:
"...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко".
Це вона йому звiряється, нiкому бiльше не скаже, але не як друговi, а
як дитина няньцi. I це вже милiсть божа!
"Хоча є в мене надiя, що Опанас приїде в червнi, але все непевне на
землi..."
Це вона вiд своїх думок тiкає. Чого б це вiн не приїхав? Хоча вiн може
й таке втнути - хай на зло моєму батьковi у мене вуха мерзнуть. Може, й
бевкнув щось, а тепер замазує!
Зараз дилiжанс рушить, i зникне її миле, миле лице, може, й надовго. Як
їй там самiй з дитиною доведеться...
- Мамо, чи вже скоро? - торсає її за руку Богдась. - Татку, вже й коням
набридло стояти.
- Ой, ти мiй козаче любий, - обiймає хлопчика Данило Семенович. - Пиши
ж менi, не забувай.
- Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiдає Богдась.
Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцевi
забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою їде!
До чого добре, що вони удвох з мамою їдуть! Звичайно, вiн любить татка,
дуже любить, та волiє бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожi:
щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати.
I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось не так, i стiльки
казатиме, стiльки казатиме, що вiн, Богдась, з пантелику зiб'ється i
врештi заплутається слухаючи, а потiм i зовсiм перестане слухати, а про
щось своє замрiється i раптом серед довгої промови, чому завжди треба
казати правду, i тiльки правду, спитає: "Татусю, а як же Днiпро цiпами
перетинали?"
Тодi тато розсердиться, що вiн його не слухає, i почне казати, що
найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн його поважає, їй же богу,
поважає i любить, особливо коли татусь спiває старих пiсень.
З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори ходили, i то
було легко, хоч i дуже ноги болiли. При мамi вiн робить усе, що йому
хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзує, чи малює, мама нiколи не
примусить його робити щось iнше. Певне, їй завжди хочеться того, що i
йому, тiльки їй нiколи. Розпевiдає вона ще бiльше, нiж тато, бо вони
бiльше вдвох бувають. I розповiдає веселiше й цiкавiше, усе йому
зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому треба. Вона не примушує
його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та декого вiн
сам дуже любить i сам з охотою розповiдає все, що знає. Але коли його
починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова:
"Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-українськи розмовля", - вiн може
сказати: "А ви така велика, а не вмiєте". Тодi починають чомусь казати
мамi: "Ви йому даєте надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше:
"Вiн у тебе невихований". Мама насупить брови i скаже: "Я не терплю
насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась знає - на нього вона не
сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i люблять одних i тих же
людей.
От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком
Данилом, зайти з ним до друкарнi в рiзних справах, а по дорозi той
обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi.
Дядька Кулiша вiн не злюбив з першого разу. Здається, коли вiн
приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як завжди, i всi немов
бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити.
А дядько Тарас - ото найлюбiший, найрiднiший дядько. Приходив вiн
завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе
подивиться, що Богдась покаже, i все вислухає i сам розкаже, хоч трошечки,
а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив
сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не
заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна, притулиться
- i нiчого йому бiльше не треба. Йому приємно, що дядько Тарас зве маму
"донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумiє Богдась,
чому той був не дуже задоволений, що вони їдуть. Та врештi ж таки сказав:
"Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi
знаєте, про кого думаю".
Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох поїдуть. А вони ж не удвох, вони
втрьох поїдуть!
Оцей дядько, з яким вони їдуть, - велетень, справжнiй велетень, -
здається, добрячий дядько. Адже є велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважує,
не забороняє. Чого це тато хвилюється, коли з ними такий велетень їде? Вiн
усiх однiєю рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше
їхати!
От як славно! Богдась, мама i добрий велетень - його звуть Iван
Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що сидить собi
спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважає.
Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев - серед юрби
тих, що проводжали, i тих, що вiд'їздили. Йому треба-було трохи зiгнутись,
щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався з усiма,
хто вже сидiв, i з м'якою грацiєю, дивовижною для такої високої i мiцної
постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши, пройшов до свого мiсця
поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця.
Вiн думав про своє. Навiть не думав, а вiддавався тим вiдчуттям, що
охоплювали його. От вiн їхав знову, i, здавалось, щось нове починається в
життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже не
могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя, вiд розставання з
друзями - це ж було ще почуття молоде i зв'язане з почуттям надiї на
майбутнє. Може, все ж таки це ще ознака молодостi?
Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже старий, життя
закiнчується (а йому ж не було ще й сорока п'яти), i раптом творчiсть
вибухала з новою нечуваною силою i красою.
Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про
який загомонiли рiшуче всi, виривали з рук одне в одного сiчневий
"Современник" з його "Дворянским гнездом".
Вiн забув на мить, що вже в своєму Спаському тепер, навеснi, куди вiн
втiк вiд несподiваної слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив план нового
роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про
це.
Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний спокiй, його
супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилюється.
Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi чоловiки, але
щось миле, щире було в її обличчi, в розумних, iнколи з такою лукавою
смiшинкою очах. I - талант, справжнiй талант, який вiн вiдчув одразу,
читаючи її "Народнi оповiдання" i потiм з радiстю працюючи над їхнiм
перекладом. Саме це полонило його.
Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вкладає свої
внески в життя, i дай їй, боже, йти спокiйно i вiрно. Ще все у неї
попереду.
Йому було приємно, що вони їдуть разом, що вона сяде поряд i їм буде
легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного. Було
щось спiльне у їхньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб їй пощастило i на
трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi країни. Вiн
радий був бути коло неї.
- Марусенько! Одразу ж напиши! I лiкуйся! Лiкуйся! - це вигук її
чоловiка.
Нарештi дилiжанс рушає. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання.
- Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надiї покладаю!
Вiн, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився
розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберiг у дорозi Марiю
Олександрiвну i Богдасика.
Марiя Олександрiвна також розгублено усмiхалась, почувалася нiяково,
схвильовано.
Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув Богдась, що вже вмостився
бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли вiд задоволення. Нарештi
їдуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили!
Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула.
- Нарештi їдемо!
Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович - i обоє всмiхнулись
спокiйно i весело.
I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i лихими
людьми вiдходив усе далi й далi.
* * *
Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з другого ранку
вони їхали царством весни - адже був кiнець квiтня!
Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i
пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов ремствували ira береги, i,
набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, i розливалися на всю мiць,
на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна в
водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на своїх -маленьких човниках
мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв.
З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води,
цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева, кожного
кущика, кожної билинки. I її також особливо охоплювала жадоба росту,
життя.
На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка - Маша
Вiлiнська - їде з пансiону на великоднi канiкули до родичiв.
Степова весняна нiч. Конi чвалають по калюжах, у повiтрi свiжа
вогкiсть, де-не-де блимають далекi вогники. Хлопцi-"студенти" - дядько
Микола i його товаришi - починають пiсню. Раптом спалахує розмова,
сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати
саме зараз, негайно, саме їм, i вона прислухається до них i ще не
наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови для неї,
як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчуває стiльки сили в
собi, то раптом проймають сумнiви, навiть розпач, наче тi хмарки, що
закривають, пропливаючи, молодий мiсяць, побачивши вперше якого, треба
щось загадати, обов'язково загадати!
А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони
посваряться насправдi. I раптом знову виринає пiсня, i смiх, i жарти, поки
конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i
веселi канiкули з цiєю галасливою молоддю у милих її серцю родичiв -
Писарєвих, i ще багато весен попереду, ще все попереду!
Писарєви радiють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй радiє брат у
других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю.
...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду, немов i не лишився
там, позаду, Петербург.
А Митю Писарєва, тепер уже студента Петербурзького унiверситету,
випадково зустрiла перед вiд'їздом на Невському. Ранiше так i не
спромоглися побачитись як слiд.
Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це
ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що вiн її зустрiв саме
перед вiд'їздом. Вiн тепер аж нiяк не був схожий на того просто-таки
iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востаннє перед своїм
одруженням. Вона тодi втекла вiд орловської тiтки Мардовiної i жила деякий
час у Писарєвих, вiд них i вiнчатися їхала. Про Митю мати i тiтка казали:
"Вiн - кришталева коробочка: усе видно, нiчого приховати не може, анi
слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що
хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й
тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним?
Тепер, зустрiвши її на Невському, вiн аж злякав трохи Марiю своєю
несподiваною експансивнiстю, нестримнiстю, радiстю i якимось розпачем
водночас. Вiн справляв враження людини, що довго була замкнена та
вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши
її.
- Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж знаєш, я про тебе статтю написав,
про твої "Народнi оповiдання". От уже незабаром її надрукують. Я подарую
тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе
напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант!
Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i вiд його
похвали Марiї стало приємно i весело.
- I в тобi нема жодної писклявої, фальшивої ноти, - вiв вiн далi. - Ти
справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i ти
бачиш те, "що смертним мало вiдкриває божество". I це моя кузина Марi! Моя
улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня!
Митя дивився з захопленням.
- Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б закохався
у тебе.
Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства закоханiсть
у кузину Раїсу - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не
могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого?
Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба їй не докоряли,
коли вона виходила замiж, хiба не закидали однi одне, а iншi зовсiм
протилежне: "Вона його не варта" I в той же час: "За кого вона
вiддається!"
От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що, з своїм Опанасом
їдеш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще б ти за мене
вийшла, i ми б тепер удвох їхали. Хiба вiн вартий, цей Опанас, тебе -
королiвни?"
- Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти просто ревнуєш
усiх сестер. Ти егоїст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися i
тобi догоджали. А Опанаса ти не знаєш. Вiн - добра, порядна, чесна людина.
- Ой, як нудно, - скривився Митя.
- Крiм того, - додала вона задерикувато, - я їду з Богдасиком i... з
Тургенєвим. Ara! A Опанас потiм приїде. А ти менi п-иши, пиши, Митюшо, а
то через свою Раїсу всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас.
Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую.
- Нi, не через Раїсу. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Раїсу.
- Що ти, у кого ж?
- У мою журнальну працю.
- А наука? Хiба ти не народжений для науки?
- Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти.
Маруся навiть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано
мовила:
- Уяви, я розумiю тебе.
Митя, зрадiвши, захоплено пояснив:
- Розумiєш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти вiдкриваєш
перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезiї закладенi в народi. Ти
нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу,
звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити, i це в мене на
першому планi, це моє мiсце в життi!
- Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти, Митюшо! Та
ти ж став як вихор! Коли я читала твої першi статтi, я дивувалась, не
могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i твої статтi, навiть невеличкi.
А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти жити почав.
Що з тобою сталося?
- Знаєш, з кожним у життi трапляється - iнколи одна думка, одне слово
можуть примусити оглянутись, i щось почнеш перебудовувати всерединi, i
тодi починаєш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного - про це
довго говорити, але я певен, що це порятунок i повернення життя.
Признатися, бiблiографiя, як це не дивно, витягла мене силомiць iз
закоркованої келiї на свiже повiтря. Я вiдчув грiховну насолоду i,
звичайно, вже не повернуся до келiї.
- Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. -
Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди люблю,
Митенько! До побачення! Не забувай мене!
- I ти пам'ятай мене, Машенько!
Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського,
адже вiн їй доводиться братом i вона знає його змалку, з Богдасевих рокiв.
їй було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась вiд його
ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних рухiв. Але
сама себе заспокоїла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий,
ставний, яке гарне чисте обличчя i русяве хвилясте волосся вибивається
з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi.
Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд її петербурзького кола. Оце
тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч.
I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як
i розгублений вигляд Опанаса в хвилину вiд'їзду, i вся накопичена й
прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього.
...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною...
* * *
У вiкно станцiйної, досить брудної, як належить усiм станцiям, кiмнатки
видно було, як пiдстрибує Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Швидше! Швидше!
О боже мiй милий, хай уже кiнчаються оцi нестерпнi останнi хвилини
перед вiд'їздом.
Усе вже почуто безконечно - усi добрi напутнi слова, поради,
застереження, побоювання. Навiщо їх так багато? Та ще при людях, при
знайомих i незнайомих.
Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що я,
- обриває цi думки Марiя, - вiн не хизується, хiба я його не знаю? Вiн
справдi такий, та гадки не має, як це нудно i здебiльшого недоречно.
Але зараз так - не тiльки вiн. Вона вже швидко окинула своїм сiрим
зiрким оком усiх, що їдуть, усiх, що проводжають. Чому це в останнi
хвилини усi з дбайливим виглядом, найстурбованiшим тоном повторюють
прописнi iстини про поводження в дорозi, а тi, що вiд'їздять, хочуть,
нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож.
Але дилiжанс поки що стоїть. Скiльки вiн стоятиме?!
I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що промайнуло за
три мiсяцi, як за мить, закрутило, пiднесло, збаламутило, обдарувало
багатими скарбами i потаємно образило, бучно визнало i нишком укололо.
Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була завжди зовнi
спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння обставин, а саме
тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба було розiбратись як
слiд... але було нiколи... Думала - поїду, в усьому розберусь, все
вгамується. Та вiдчувала вже - мчить новий потiк i тягне непереможно
кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не в тiм, звичайно,
розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого чужоземного
мiста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя петербурзьке.
А що чекає її там, за кордоном? Лiкування хвороби - то лише привiд, не
обманюватиме ж вона сама себе.
Вона слухає чоловiка, погоджується, киває головою - знаю, знаю, ти вже
казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь
ласка, не самi ж ми їдемо, все буде гаразд... Але думки її вже не з ним.
Вiн дивиться на її великi яснi очi, в яких раптом мигнула лукава
смiшинка. О, вiн знає, це вже вона щось помiтила серед юрби, щось
занотувала для себе. Може, тих пань, що квокчуть над низеньким
опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що стоїть з таким виглядом,
немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова проїхати i його
тiльки обурює, що дилiжанс ще стоїть.
А дилiжанс таки стоїть.
Вмить смiшинка зникає з очей, їй хочсгься заспокiйливо поглянути на
чоловiка, але вiн знає: вона однаково зараз не з ним.
...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр усьому їй, усiм,
собi, головне собi, що вiн же її чоловiк, що вона його Манiчка, Маруся,
Марiєчка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на дружину, а як на
недосвiдчену дитину, яку треба освiчувати, виховувати, морально
наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче вилiпити жiнку по
образу i подобiю своєму, вiн знову напучує її...
Хiба це так давно було? Дивилась широко вiдкритими очима, боялась
пропустити слово. Брат, усi родичi заздрили - привiз жiнку-красуню,
освiчену, виховану, а вона так дивиться на їхнього, правда гарного, але
завжди розхристаного, невибагливого до життєвих умов Опанаса, немов
розумнiшого i на свiтi нема.
Куди це все подiлось? Коли?
У Немировi, коли написала перше оповiдання? Нi! У Немировi разом
радiли, там не було анi цiєї стриманої роздратованостi, анi цiєї
вiдчуженостi.
Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо неї? Нi, нi, це було б
надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову.
Вiн-то знає свого Вовчка!
Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Здається, усi закохались. Але
нi, i це вiн вiдкидає. Вiн знає свою Марусю. Що ж, що ж тодi? Чого вона
так змiнилась до нього?
Вже й слiду нема орловської провiнцiйної панночки, гувернантки у
багатих родичiв, яка наче на волю вирвалася, вiддалася за нього, не
роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою.
Вже й не та немирiвська Маруся. Адже й там, вiн-то знає, усi
колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в неї, дружину учителя
молодших класiв Марковича.
От iде вона з базару, на головi на тугих русявих косах хусточка
квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.їхня дiвчина, також з кошиком.
Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються разом: комуною з ними. Марiя
Олександрiвна - господиня. I всi на неї, на його Марусю, милуються. А вже
коли "Народнi оповiдання" вийшли - годi й казати. Вiн усе бачив i
пiдсмiювався тiльки, особливо з соромливого, як дiвчина, математика
Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть
пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було! Невже
вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай?
А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжнє життя.
I раптом саме тут, у Петербурзi, - "чоловiк Марка Вовчка". А вона -
самостiйна жiнка, з своєю працею, з своєю професiєю.
I зараз їде його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить свої поради
без кiнця i краю, а вона, спокiйно усмiхаючись, покивує головою, вiн
бачить у цьому лише поблажливiсть та її постiйне бажання - не сваритись.
Не треба, не треба було її вiдпускати саму. Могла б i почекати.
...Не могла, не могла я чекати!
Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть, та що менi люди, я була з
реп'яшок - та й то не зважала на людський поговiр! А Опанас - вiн же
приїде, незабаром приїде.
- Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе
вирядить, усе влаштує, як i менi. Чи не так?
Сiрi великi очi на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго
дядька. Вiн стоїть розгублений поряд з Опанасом.
- Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Марiє Олександрiвно,
дорогесенька ви наша. Себе тiльки бережiть, одужуйте. А я коректуру
вичитаю i одразу книжки надiшлю.
Усе вiн для неї зробить. Усе. Хiба не вiн переписував оповiдання по
кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш помалював своїми правками, а Марiя
Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було,
хiба в мене така покора?
Опанас Васильович утiшав: "Радiти треба. Першi оповiдання - i так
прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав".
А Марiя Олександрiвна як приїхала, все-таки наполягала - переписуйте,
Даниле Семеновичу, як у мене спочатку було, я з Пантелеймоном
Олександровичем домовлюсь.
I вiн - як мiж молотом i кувадлом.
Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе розумiє
i знає цiну всьому. I вже як вiн своєю власною рукою щось допише - хай за
щастя вважають!
Спробуй не послухай Марiї Олександрiвни. Вона так щиро, так довiрливо
гляне - i знаєш, що вона ж свою сердечну правду написала, отак як
побачила, так як вiдчула, ну й переписуєш, як вона хоче! Переписуєш - i
здається: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна лунає, от що вона з нашою
мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем
змалював.
Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився, коли дiзнався, що Кулiш
Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же їх опрозить, не давай, доню". А
хiба Тарасове слово не найвищий присуд?
Чи не з того казиться Кулiш?
I з того також. I не тiльки з того.
У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна:
"...З Кенiгсберга послав на ваше iм'я телеграфну депешу - нема
вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстроєна, або що б там у
неї не було в душi, але вам належало негайно передати її слово або ваше
власне про неї... Ви всi вважаєте жартом те, що вiдбувається в моєму
серцi".
На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмiє i кожне
своє почуття ладен, як небесне чудо, пiднести.
Аякже, передати її слово i свою думку!
Скривилась, знизала плечима, промовила:
- Ну до чого це все? Яке менi дiло до нього? А ще ж друг Опанаса.
Помирiть їх краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною.
Коли б це вони обоє чули! Олександра Михайлiвна люттю пашить. Такого
святого та божого її чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у свої тенета
заплутала, посварила, i життя їй немає... Чого тiльки ображена жiнка не
наверзе. "Оце ще ваше божество мовчуще" - це вона так про Марiю
Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж.
Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i всi звикли
не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних -
звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от
i Марiя Олександрiвна до нього також завжди:
- Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба.
- Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь ласка, щоб швидше коректуру
прочитати.
- Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його
обов'язки. Але потiм вона так вимовить:
"Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все для неї
зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють -
хто вона? Перша українська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка.
Хто до неї iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не можна? От
Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею своєю назвав, чистим пророком. їй
тiльки б писати й писати.
Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж знає Данило
Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розливається! А вдома -
немов звичайна єобi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i
про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про неї дбати!
Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд неї прибiгала Мотря з
якимись записочками. Вiн усi записочки зберiгає, на клаптиках паперу
списанi її стрiмким, не дуже розбiрливим, але таким красивим жiночим
почерком. Вiн усi записочки зберiгає, навiть мало значущi, примiром:
"Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до Тургенева їдемо". I оцю
останню, що сьогоднi одержав, теж збереже:
"...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко".
Це вона йому звiряється, нiкому бiльше не скаже, але не як друговi, а
як дитина няньцi. I це вже милiсть божа!
"Хоча є в мене надiя, що Опанас приїде в червнi, але все непевне на
землi..."
Це вона вiд своїх думок тiкає. Чого б це вiн не приїхав? Хоча вiн може
й таке втнути - хай на зло моєму батьковi у мене вуха мерзнуть. Може, й
бевкнув щось, а тепер замазує!
Зараз дилiжанс рушить, i зникне її миле, миле лице, може, й надовго. Як
їй там самiй з дитиною доведеться...
- Мамо, чи вже скоро? - торсає її за руку Богдась. - Татку, вже й коням
набридло стояти.
- Ой, ти мiй козаче любий, - обiймає хлопчика Данило Семенович. - Пиши
ж менi, не забувай.
- Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiдає Богдась.
Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцевi
забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою їде!
До чого добре, що вони удвох з мамою їдуть! Звичайно, вiн любить татка,
дуже любить, та волiє бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожi:
щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати.
I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось не так, i стiльки
казатиме, стiльки казатиме, що вiн, Богдась, з пантелику зiб'ється i
врештi заплутається слухаючи, а потiм i зовсiм перестане слухати, а про
щось своє замрiється i раптом серед довгої промови, чому завжди треба
казати правду, i тiльки правду, спитає: "Татусю, а як же Днiпро цiпами
перетинали?"
Тодi тато розсердиться, що вiн його не слухає, i почне казати, що
найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн його поважає, їй же богу,
поважає i любить, особливо коли татусь спiває старих пiсень.
З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори ходили, i то
було легко, хоч i дуже ноги болiли. При мамi вiн робить усе, що йому
хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзує, чи малює, мама нiколи не
примусить його робити щось iнше. Певне, їй завжди хочеться того, що i
йому, тiльки їй нiколи. Розпевiдає вона ще бiльше, нiж тато, бо вони
бiльше вдвох бувають. I розповiдає веселiше й цiкавiше, усе йому
зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому треба. Вона не примушує
його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та декого вiн
сам дуже любить i сам з охотою розповiдає все, що знає. Але коли його
починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова:
"Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-українськи розмовля", - вiн може
сказати: "А ви така велика, а не вмiєте". Тодi починають чомусь казати
мамi: "Ви йому даєте надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше:
"Вiн у тебе невихований". Мама насупить брови i скаже: "Я не терплю
насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась знає - на нього вона не
сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i люблять одних i тих же
людей.
От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком
Данилом, зайти з ним до друкарнi в рiзних справах, а по дорозi той
обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi.
Дядька Кулiша вiн не злюбив з першого разу. Здається, коли вiн
приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як завжди, i всi немов
бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити.
А дядько Тарас - ото найлюбiший, найрiднiший дядько. Приходив вiн
завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе
подивиться, що Богдась покаже, i все вислухає i сам розкаже, хоч трошечки,
а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив
сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не
заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна, притулиться
- i нiчого йому бiльше не треба. Йому приємно, що дядько Тарас зве маму
"донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумiє Богдась,
чому той був не дуже задоволений, що вони їдуть. Та врештi ж таки сказав:
"Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi
знаєте, про кого думаю".
Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох поїдуть. А вони ж не удвох, вони
втрьох поїдуть!
Оцей дядько, з яким вони їдуть, - велетень, справжнiй велетень, -
здається, добрячий дядько. Адже є велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважує,
не забороняє. Чого це тато хвилюється, коли з ними такий велетень їде? Вiн
усiх однiєю рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше
їхати!
От як славно! Богдась, мама i добрий велетень - його звуть Iван
Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що сидить собi
спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважає.
Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев - серед юрби
тих, що проводжали, i тих, що вiд'їздили. Йому треба-було трохи зiгнутись,
щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався з усiма,
хто вже сидiв, i з м'якою грацiєю, дивовижною для такої високої i мiцної
постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши, пройшов до свого мiсця
поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця.
Вiн думав про своє. Навiть не думав, а вiддавався тим вiдчуттям, що
охоплювали його. От вiн їхав знову, i, здавалось, щось нове починається в
життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже не
могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя, вiд розставання з
друзями - це ж було ще почуття молоде i зв'язане з почуттям надiї на
майбутнє. Може, все ж таки це ще ознака молодостi?
Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже старий, життя
закiнчується (а йому ж не було ще й сорока п'яти), i раптом творчiсть
вибухала з новою нечуваною силою i красою.
Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про
який загомонiли рiшуче всi, виривали з рук одне в одного сiчневий
"Современник" з його "Дворянским гнездом".
Вiн забув на мить, що вже в своєму Спаському тепер, навеснi, куди вiн
втiк вiд несподiваної слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив план нового
роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про
це.
Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний спокiй, його
супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилюється.
Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi чоловiки, але
щось миле, щире було в її обличчi, в розумних, iнколи з такою лукавою
смiшинкою очах. I - талант, справжнiй талант, який вiн вiдчув одразу,
читаючи її "Народнi оповiдання" i потiм з радiстю працюючи над їхнiм
перекладом. Саме це полонило його.
Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вкладає свої
внески в життя, i дай їй, боже, йти спокiйно i вiрно. Ще все у неї
попереду.
Йому було приємно, що вони їдуть разом, що вона сяде поряд i їм буде
легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного. Було
щось спiльне у їхньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб їй пощастило i на
трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi країни. Вiн
радий був бути коло неї.
- Марусенько! Одразу ж напиши! I лiкуйся! Лiкуйся! - це вигук її
чоловiка.
Нарештi дилiжанс рушає. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання.
- Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надiї покладаю!
Вiн, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився
розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберiг у дорозi Марiю
Олександрiвну i Богдасика.
Марiя Олександрiвна також розгублено усмiхалась, почувалася нiяково,
схвильовано.
Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув Богдась, що вже вмостився
бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли вiд задоволення. Нарештi
їдуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили!
Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула.
- Нарештi їдемо!
Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович - i обоє всмiхнулись
спокiйно i весело.
I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i лихими
людьми вiдходив усе далi й далi.
* * *
Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з другого ранку
вони їхали царством весни - адже був кiнець квiтня!
Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i
пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов ремствували ira береги, i,
набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, i розливалися на всю мiць,
на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна в
водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на своїх -маленьких човниках
мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв.
З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води,
цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева, кожного
кущика, кожної билинки. I її також особливо охоплювала жадоба росту,
життя.
На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка - Маша
Вiлiнська - їде з пансiону на великоднi канiкули до родичiв.
Степова весняна нiч. Конi чвалають по калюжах, у повiтрi свiжа
вогкiсть, де-не-де блимають далекi вогники. Хлопцi-"студенти" - дядько
Микола i його товаришi - починають пiсню. Раптом спалахує розмова,
сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати
саме зараз, негайно, саме їм, i вона прислухається до них i ще не
наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови для неї,
як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчуває стiльки сили в
собi, то раптом проймають сумнiви, навiть розпач, наче тi хмарки, що
закривають, пропливаючи, молодий мiсяць, побачивши вперше якого, треба
щось загадати, обов'язково загадати!
А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони
посваряться насправдi. I раптом знову виринає пiсня, i смiх, i жарти, поки
конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i
веселi канiкули з цiєю галасливою молоддю у милих її серцю родичiв -
Писарєвих, i ще багато весен попереду, ще все попереду!
Писарєви радiють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй радiє брат у
других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю.
...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду, немов i не лишився
там, позаду, Петербург.
А Митю Писарєва, тепер уже студента Петербурзького унiверситету,
випадково зустрiла перед вiд'їздом на Невському. Ранiше так i не
спромоглися побачитись як слiд.
Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це
ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що вiн її зустрiв саме
перед вiд'їздом. Вiн тепер аж нiяк не був схожий на того просто-таки
iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востаннє перед своїм
одруженням. Вона тодi втекла вiд орловської тiтки Мардовiної i жила деякий
час у Писарєвих, вiд них i вiнчатися їхала. Про Митю мати i тiтка казали:
"Вiн - кришталева коробочка: усе видно, нiчого приховати не може, анi
слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що
хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й
тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним?
Тепер, зустрiвши її на Невському, вiн аж злякав трохи Марiю своєю
несподiваною експансивнiстю, нестримнiстю, радiстю i якимось розпачем
водночас. Вiн справляв враження людини, що довго була замкнена та
вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши
її.
- Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж знаєш, я про тебе статтю написав,
про твої "Народнi оповiдання". От уже незабаром її надрукують. Я подарую
тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе
напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант!
Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i вiд його
похвали Марiї стало приємно i весело.
- I в тобi нема жодної писклявої, фальшивої ноти, - вiв вiн далi. - Ти
справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i ти
бачиш те, "що смертним мало вiдкриває божество". I це моя кузина Марi! Моя
улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня!
Митя дивився з захопленням.
- Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б закохався
у тебе.
Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства закоханiсть
у кузину Раїсу - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не
могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого?
Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба їй не докоряли,
коли вона виходила замiж, хiба не закидали однi одне, а iншi зовсiм
протилежне: "Вона його не варта" I в той же час: "За кого вона
вiддається!"
От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що, з своїм Опанасом
їдеш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще б ти за мене
вийшла, i ми б тепер удвох їхали. Хiба вiн вартий, цей Опанас, тебе -
королiвни?"
- Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти просто ревнуєш
усiх сестер. Ти егоїст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися i
тобi догоджали. А Опанаса ти не знаєш. Вiн - добра, порядна, чесна людина.
- Ой, як нудно, - скривився Митя.
- Крiм того, - додала вона задерикувато, - я їду з Богдасиком i... з
Тургенєвим. Ara! A Опанас потiм приїде. А ти менi п-иши, пиши, Митюшо, а
то через свою Раїсу всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас.
Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую.
- Нi, не через Раїсу. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Раїсу.
- Що ти, у кого ж?
- У мою журнальну працю.
- А наука? Хiба ти не народжений для науки?
- Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти.
Маруся навiть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано
мовила:
- Уяви, я розумiю тебе.
Митя, зрадiвши, захоплено пояснив:
- Розумiєш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти вiдкриваєш
перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезiї закладенi в народi. Ти
нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу,
звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити, i це в мене на
першому планi, це моє мiсце в життi!
- Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти, Митюшо! Та
ти ж став як вихор! Коли я читала твої першi статтi, я дивувалась, не
могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i твої статтi, навiть невеличкi.
А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти жити почав.
Що з тобою сталося?
- Знаєш, з кожним у життi трапляється - iнколи одна думка, одне слово
можуть примусити оглянутись, i щось почнеш перебудовувати всерединi, i
тодi починаєш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного - про це
довго говорити, але я певен, що це порятунок i повернення життя.
Признатися, бiблiографiя, як це не дивно, витягла мене силомiць iз
закоркованої келiї на свiже повiтря. Я вiдчув грiховну насолоду i,
звичайно, вже не повернуся до келiї.
- Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. -
Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди люблю,
Митенько! До побачення! Не забувай мене!
- I ти пам'ятай мене, Машенько!
Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського,
адже вiн їй доводиться братом i вона знає його змалку, з Богдасевих рокiв.
їй було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась вiд його
ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних рухiв. Але
сама себе заспокоїла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий,
ставний, яке гарне чисте обличчя i русяве хвилясте волосся вибивається
з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi.
Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд її петербурзького кола. Оце
тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч.
I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як
i розгублений вигляд Опанаса в хвилину вiд'їзду, i вся накопичена й
прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього.
...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною...
* * *
У вiкно станцiйної, досить брудної, як належить усiм станцiям, кiмнатки
видно було, як пiдстрибує Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в