Страница:
- Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.
- Богдась, слухай мами, - удавано строго насупив брови Герцен. -
Ходiмте, Марiє Олександрiвно, я покажу наш "парк", з дозволу сказати. Я
радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й дерева впливають як
щось бiльш рiдне, нiж море i гори!
Наталя Олексiївна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь
помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрвої.
Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповiдати про
старовинний парк у Качанiвцi. Марiя швидше пiдiйшла до Герцена. Вони
попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр Iванович
все ж таки обернувся i мовив лагiдно, немов вибачаючись, Наталi
Олексiївнi:
- Лiзi не завадить також бiльше побути на повiтрi. Наталя Олексiївна
тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши.
Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в своєму затишному крiслi.
- А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком освоївся, он вiн
навiть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не вiд того, щоб когось
помуштрувати! - I, нiби читаючи думки Марiї, мовив просто i сумно: -
Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на кожному
кроцi, та ще в умовах емiграцiї, та ще без рiдної матерi. Але деякi iстини
для мене беззаперечнi: надання великої волi змалку - дiя дуже шкiдлива,
так само як лестощi, поблажливiсть, наявна перевага одних дiтей перед
iншими в однiй сiм'ї - це все швидко псує дитину.
Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. I знову подумала
Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi, вiд його
безприкладної дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих
нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як в усiх
питаннях великих, громадських, так i тут, у своїй сiм'ї, вiн одразу
розглядає проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i не тiльки для
себе, для своїх дiтей, а все пiдносить до важливих людських проблем, бо
для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку, життя, не може
бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для
нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним було так цiкаво i якось
потрiбно для неї!
Коли Олександр Iванович спитав:
- Ви рано вийшли замiж?
Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати.
- Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я мусила вирватися
вiд родичiв, у яких жила. Я хотiла самостiйного життя. Я ставилася з
повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною. Але
вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч i, звичайно, не таким
шляхом можна досягти самостiйностi.
- Тисячолiття тягнеться ця несправедливiсть щодо жiнок, - мовив
Олександр Iванович. - I хiба тiльки у нас, в Росiї? Скiльки забобонiв
мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно я читав новий
твiр Прудона. Людина, яка рве стiльки усталеного в питаннях розвитку
суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його
останнiй книзi, - вiн пише цiлий том римсько-католицьких наклепiв проти
жiнок. Якось Прудон у розмовi зi мною наче жартома сказав про одного
знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти
приготувати доброї страви, i не настiльки розумна, щоб говорити про його
статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте, в цьому жартi
його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi, грубi почуття
сiльського чоловiка, який вважає жiнку тiльки за робiтницю, а себе
самодержцем - володарем у домi! Коли ми таке бачимо у Прудона, чи не
означає це оскудiння думки в країнах Захiдної Європи? Мiж iншим, молодий
лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в своїй
статтi на сторiнках "Современника".
- Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його своїм
захисником.
- Та справа не тiльки в тому, щоб говорити про права жiнки на
самостiйну працю, вищу освiту, участь у життi суспiльства, - справа в
тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над особистим,
суб'єктивним, до життя соцiального усiм своїм єством, жити iнтересами
суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких
жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась одна
талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як не вузько поставила вона
свої проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж сколихнула вона все
свiтове жiноцтво!
- I в мене романи Жорж Занд зробили просто переворот в думках, -
призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи.
- Власне, справжнє життя жiнки, iнтелектуальний розвиток, в силу
обставин, починається далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв.
- Невже ви так гадаєте? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою
уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в її молодому
обличчi, лише бажання слухати, зрозумiти, - i йому хотiлося дiлитися
своїми думками, своїми сумнiвами, переконаннями.
- Не ображайтесь за всiх жiнок, ви, напевне, все ж таки щасливий
виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так
гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар, як жiнки?
Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок - дiвчина полюбила, її люблять
також, все її серце, всi думки, емоцiї в цьому. Вона виходить замiж,
почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити. Адже
все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, - та справжня
жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся своєрiдна специфiчна
жiноча фiзiологiя, - де у неї, у жiнки, береться час, сили на
iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що i в
чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджується на особистому, тим бiльше
голих сторiн вона одкриває ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя
лише на сiмейнiй основi, - це будувати будинок на пiску. От рокiв у
п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки вийшли з пелюшок - бо ви ж
знаєте, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка нарештi звiльняється вiд
своїх жiночих пут i нарештi починається справжнє життя людини.
- О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя.
- Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну матiр
- саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в
нiй прокинулися жадоба знань, мандрiвок, цiкавiсть до всього, до
соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з жiнки вона вже
перетворилася на людину... На жаль, у неї рано обiрвалося це справжнє
життя...
Марiя знала вiд Марiї Каспарiвни Рейхель про трагiчну смерть матерi
Герцена. Вона загинула разом з маленьким внуком - сином Олександра
Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi.
- Я знаю про цю страшну катастрофу, - сказала Марiя з безмежним
спiвчуттям.
- Так, скiльки аварiй, скiльки штормiв, бур, катастроф пiдстерiгає
кожен корабель, що вирушає в плавання, - задумливо мовив Олександр
Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i реї, i щогли, i
палуба - вони зношуються вiд кожної перемоги над штормом. I треба ж ще
витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварiї, дрiбнi нспол.члки i
тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур" у своїй роботi
щоденнiй, у своєму домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на гучний
подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть, здiбностi, натхнення. Я
вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на поворотi,
переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому ясному таланту поширити
рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою
жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово -
я вiрю у вас, мила Марiє Олександрiвно! - I вiн якось широко подав їй руку
i потиснув її, невеличку, але мiцну, енергiйну.
* * *
Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали гречану кашу, без
якої, як казав Герцен, Огарьов почувається зовсiм нещасним, а в рештi, хоч
i казали господарi, що намагаються зберегти вiтчизнянi традицiї, все ж
таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи, рiзнi
кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович, допомагала Тата. Наталя
Олексiївна виходила до Лiзи, яку вкладала спати, на дiвчаток вона не
звертала уваги.
- Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан, я хочу, щоб ви вiдчули
справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам.
- Олександр Iванович певен, що треба починати з гастрономiї! -
шпигонула Наталя Олексiївна
- А хiба я не довiв у "Письмах из Парижа" про значення кухнi? -
напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець завжди схильний
до золотухи, слiз, романтизму, платонiчної любовi i мiщанського
благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному чаду.
Я вас запевняю, реформацiя, тридцятирiчна вiйна - це все причини
другоряднi, а головна, яку не розгледiли, бо вона надто близька, пiд
носом, - це нiмецька кухня. Я не можу згадати без огиди цю
прiсно-пряно-мучнисто-солодку трав'яну масу з корицею, гвоздикою та
шафраном, бр-р-р!..
Наталя Олексiївна роздратовано пересмикнула плечем, а Марiя
розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього!
- Це справдi цiкаво, - пiдхопив Опанас Васильович,- хiба характер
народу не виявляється i в їжi.
I розмова перейшла на рiзнi звички, традицiї у кожного народу, а вiд
цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба у
водi!
"Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. -
Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але
ж хiба можна цим обмежитись на все життя? Хiба можна, щоб усе життя
звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'їв? Це й менi потрiбно, я
без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка".
Проте їй було приємно, що Опанаса Васильовича з цiкавiстю слухають i
Герцен, i Огарьов.
- .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi
нашi багатства - приказки, перекази, пiснi, це дало б неоцiнимий опис
природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашої України, а ще й такi
мiцнi основи для письменникiв.
- На жаль, цензура завжди викидає найкраще й найцiкавiше - про попiв,
про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено! - сказала
Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може,
коли нарештi дозволять українцям видавати свiй журнал, - "Основою" хочемо
назвати, - можна буде i там частково вмiщати.
- I скiльки старої народної мудростi вiдкривається в цьому! - мовив
Огарьов.
- Але не можна нехтувати i тим новим, що народжується в народi, - не
мiг не подiлитися своїми виплеканими думками Опанас Васильович. - От,
примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках, пiснях,
раптово народжених дотепах - народ розкриває своє ставлення до тих змiн,
що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У нас на Українi пани
кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян працюють там, а не на
полях, а це ж зовсiм змiнює побут. Треба весь час вивчати, затоеувати
народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де
саме почув, вiд кого...
- Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору не тiльки на
селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезiї розсипано в народi саме у вас,
на Українi! - сказав Олександр Iванович. - Для мене народ український
завжди привабливий своєю поезiєю та одчайдушнiстю. I якi мiцнi суспiльнi
основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв!
Я переконаний, що ми цiлком вiрно i справедливо ставимо питання в
нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо українцiв, взагалi про народи, що
опинилися пiд владою росiйського самодержця. Хiба так легко забути i
закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але i
жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було за Речi
Посполитої, народ український також пам'ятає. Поляки абсолютно неправi,
коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо
Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi, нову фазу iсторiї,
тодi Україна i не захоче вiддiлятися, тодi не буде причини кидатися за
помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний шлях
прогресу.
Навiть з листiв, що одержуємо ми, навiть з тих звiсток про таємнi
студентськi товариства, луна про якi долiтає до нас, я певен - у нас
єдиний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного народу -
оце запорука волi, прогресу.
Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живої людини i чути, як
близько бере вона до серця справи рiдної України. У Марiї одразу виникає
рiшення. Вона повинна бути не просто однодумцем, не просто захопленою
шанувальницею, нi, вона хоче бути помiчницею, вона сама повинна щось
робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань "Вольной
русской типографии" додому, на Україну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона
мусить розпитати, як приїде, Дорошенка, його друзiв - адже вони їй
довiряють, - що тепер з тими таємними студентськими товариствами в Харковi
i Києвi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з ними, адже
надiслав їй Дорошенко дописи про чернiгiвськi подiї для передачi Герцену.
I хай це буде не епiзодично, а постiйно, її обов'язком. Хiба вона не
бачитиметься ще з Герценом i Огарьовим? Навiть коли тепер на зиму
повернеться, хiба не приїде знову? А Опанасовi i не казатиме, хоч вiн i
дивиться зараз з побожнiстю на Герцена, але ж вiн далеко не тих
радикальних поглядiв, що примушують зв'язатися з дiяльними
революцiонерами, з таємними гуртками. Вiн безперечно чесна i благородна
людина, але вiн покладає надiї лише на освiту, розвиток нацiональної
свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на своєрiднiсть, винятковiсть
розвитку української культури, в нiм вона не помiчала нiколи й ворожнечi
до росiян, але вiн обмежує свою дiяльнiсть i жтереси лише українською
народною творчiстю.
Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн
приймав їх, наче вiдповiдав за всю їхню поїздку. Другого дня, як i
вирiшив, обiдали всi в ресторанi, i Олександр Iванович як гостинний
хлiбосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп i
печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англiйський смак?
- Але зауважте, Олександр Iванович не може без шампанського. Це вже
цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексiївна.
- Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити її тон
Микола Платонович.
- Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовляєшся, - обрiзала Наталя
Олексiївна.
- Благородне шампанське не залишає гiрких докорiв на ранок, -
пожартував Герцен. Наталя Олексiївна лише красномовно глянула на нього.
Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто зовсiм неможливо
було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало.
А з Герценом i Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були
чудовими гiдами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи вiд
зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони
були тiльки вдвох. Маруся була рада, що нарештi сам на сам зможе
розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче по-справжньому
допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй
чомусь хотiлося розповiсти Герцену наодинцi, не пiдбираючи слiв, не
соромлячись своїх почуттiв. Вона знала: Герцен одразу все вiдчує i
зрозумiє, що то за людина.
I справдi, вона хоч тихо, зовнi стримано, але з таким внутрiшнiм
запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька, який
десять рокiв страшної миколаївської солдатчини перенiс у далекiй пустинi,
в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще бiльшим ворогом царя,
панiв, усякого насильства.
- Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в
Нижньому Новгородi, Тарас Григорович перемалював його, i знаєте, вiн
казав, що поцiлував його з благоговiнням.
Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю.
- Коли б вiн мiг вас побачити! Та де там! От тiльки тепереньки з
великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з
рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене вiтати
вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрiє надiслати вам свiй "Кобзар", це так
його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Українi - Кобзарем!
- Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги...
- Нiчиє слово не править для мене так багато, як його, - казала з
захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування
- про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперiєю, про
федералiзм i єднання. Я недовго була в Петербурзi, але Шевченко, Тарас
Григорович, встиг познайомити мене з своїми "соiзгнанниками", з
Сераковським, поетом Совою-Желiговським...
- Аз Чернишевським ви знайомi?
- Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я не встигла
познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла,
якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi зараз, керiвники
"Современника"! Вона забула про тi рядки в листi Герцена до Рейхель i
зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, i, захоплена
розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена.
* * *
Є друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi майбутнього.
Дуже рiдко, коли це поєднується - то вже розкiшне багатство. Але й старi
друзi теж не проста рiч.
Це лiто, лондонське лiто 1859 року, було насичене для Герцена
зустрiчами. Та й увесь рiк.
Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у своїй "Вольной
русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й не побачив Герцен на
власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева,
засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цiєї великої
когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести
далi їхнiй прапор i вiддати життя за свободу народу.
Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свiжiстю i
бадьорiстю, видання їх було нiби розмовою, потиском руки, що не ослабла
вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквiємом прозвучало в
"Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста.
У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, приїздили люди. Однi, справдi, просто
побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти.
Отак приїхав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про
студентське таємне товариство на Українi. Про це товариство писав i iнший
студент з Гейдельберга - українець Мазуренко. Олександр Iванович радiв за
Україну, за свiдому дiяльну молодь, хотiлося знати й про iншi
унiверситети. Зв'язки налагоджувалися поволi, хлопцi дiяли дуже
конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна поїде
додому, їй легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi
думка Герцена поверталась до неї. Тургенев не помилився, навпаки, вiн
настiльки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремлiння до
дiяльностi не лише лiтературної.
Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих рокiв.
Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що проглядає в кожному
творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францiї, а пише тiльки про
рiдне.
Далекий - спокiйним своїм лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника"
не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист за Огризка? У
Тургенева є високе благородство, i, звичайно, вiн зараз найвидатнiший
письменник у Росiї, хоча не все, нi, не все з його творiв подобається
Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято".
Потiм цим лiтом трапилась, як назвав Герцен, - "липнева революцiя"
Приїхав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони
були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час
Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi праворуч, i боявся Герцен, що
навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь, а може
скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'їзду Кавелiна Герцен з глибоким болем
сказав Огарьову:
- Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а цiлковитий розрив. У
глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зi
словами ненавистi.
...Чому ж, такий радикальний i небезпечний для давнiх друзiв, вiн,
Герцен, здався таким помiркованим i наче аж застарiлим Миколi
Чернишевському - людинi, яку молодь Росiї вважала своїм проводирем. Та й
сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в усiх
його творах, що з'являлись в "Современнике" i хоч iз запiзненням та
доходили до Лондона.
Герцену приємно було, що Чернишевський згадав i про нього в своїх
"Очерках гоголевского периода", звичайно, не iм'я його, заборонене i
кримiнальне в Росiї, а як "друга Огарьова" (тодi Огарьов ще не був
"злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж з читачiв не зрозумiв?
Герцену було це приємно. Вiн радiв, що, нарештi, заговорили про
Бєлiнського - саме в цiй статтi Чернишевського вперше пiсля довгої
мовчанки було згадано дорогоцiнне для всiх них iм'я У творах
Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок Правда, стиль
часто дратував.
З ентузiазмом згадували про Чернишевського i Добролюбова Михайлов i
Шелгунови.
А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв".
Коли в "Свистке", додатку до "Современника", з'явились нападки i
висмiювання "викривальної" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши, що йдеться
про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!".
Вiн був переконаний тодi, що чинить слушно. Як можна зараз припинити
викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким повiяло пiсля
смертi iмператора Миколи? Як можна припинити викривання напередоднi
реформ, якi обiцяє iмператор Олександр?
Неприємно згадувати..
..Навпроти Герцена в його великому кабiнетi сидiв невисокий,
худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на
це невiд'ємне право:
- Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер, не
розумiєте, що такi викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж
тiльки вигiдно урядовi, це тiльки вiдвертання уваги й енергiї вiд
справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею.
Адже всi цi комiтети, пiдкомiтети - це влаштовує лише помiщикiв,
власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi.
Раптом чоловiк розпалився. Вiн говорив, як усi прислухаються до
"Колокола", вiн говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у
нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену здалося його некрасиве
обличчя одухотвореним, а очi прекрасними. Але вiн пристрасно докоряв,
гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону.
- Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, - вiн
би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi викривання. Цi викривання
дають йому можливiсть тримати своїх агентiв на припонi, лишаючи весь
устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну
полiтичну програму - чи конституцiйну, чи республiканську, чи
соцiалiстичну, i ви б в усiх своїх викриваннях повторювали б "Cartnaginem
esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований.
Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази, i поради, i вiн
досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом
Чернишевський зупинився, уважно поглянув i немовби розсердився сам на
себе, що так "заiнтимничав" з людиною, яку бачить уперше, так одверто
виявив свої душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так
поважаю, так поважаю Герцена, менi здається, що нема такої справи, яку я
не зробив би для Герцена!"
А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн
сам, що жадали i чекали там, у Росiї, тi, що послали його сюди, здавалось,
не виникало.
Та чим бiльше минало часу, тим бiльше розумiв Герцен, що цi
"семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше
збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що їхнiй шлях єдино можливий.
Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато
вимог виставили один до одного.
Другого дня була вже спокiйна дiлова розмова. Домовлялись про
друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росiї, домовлялись
про дуже важливу справу - друк революцiйних листiвок та пересилку їх,
говорили про напрямок таємної росiйської органiзацiї, її першi вимоги.
- Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен.
- Земля i Воля - це найперше i найголовнiш - твердо повторив
Чернишевськнй.
Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспiрацiї,
про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме
через цю потребу i вимоги конспiрацiї врештi i Герцен, i Чернишевський
перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про побачення,
своє взаємне розчарування i невдоволення. Правда, в "Колоколе" потiм
Герцен написав пояснення до своєї статтi.
Той приїзд, те побачення не лишило радiсного слiду. I Олександр
Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi, коли возив по
всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або як нинi - з такою радiстю
приймав Маркевичiв.
Дивно, а Наталi так по-людяному, замислено й сердечно сказала по
вiд'їздi Чернишевського:
- Яка людина! Зовсiм не вродливий, коли розiбратися, а який
надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
- Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов.
Наталi спалахнула:
- Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн знає свою важку, може,
страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму.
У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так
прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча вiн про
- Богдась, слухай мами, - удавано строго насупив брови Герцен. -
Ходiмте, Марiє Олександрiвно, я покажу наш "парк", з дозволу сказати. Я
радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й дерева впливають як
щось бiльш рiдне, нiж море i гори!
Наталя Олексiївна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь
помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрвої.
Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповiдати про
старовинний парк у Качанiвцi. Марiя швидше пiдiйшла до Герцена. Вони
попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр Iванович
все ж таки обернувся i мовив лагiдно, немов вибачаючись, Наталi
Олексiївнi:
- Лiзi не завадить також бiльше побути на повiтрi. Наталя Олексiївна
тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши.
Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в своєму затишному крiслi.
- А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком освоївся, он вiн
навiть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не вiд того, щоб когось
помуштрувати! - I, нiби читаючи думки Марiї, мовив просто i сумно: -
Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на кожному
кроцi, та ще в умовах емiграцiї, та ще без рiдної матерi. Але деякi iстини
для мене беззаперечнi: надання великої волi змалку - дiя дуже шкiдлива,
так само як лестощi, поблажливiсть, наявна перевага одних дiтей перед
iншими в однiй сiм'ї - це все швидко псує дитину.
Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. I знову подумала
Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi, вiд його
безприкладної дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих
нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як в усiх
питаннях великих, громадських, так i тут, у своїй сiм'ї, вiн одразу
розглядає проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i не тiльки для
себе, для своїх дiтей, а все пiдносить до важливих людських проблем, бо
для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку, життя, не може
бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для
нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним було так цiкаво i якось
потрiбно для неї!
Коли Олександр Iванович спитав:
- Ви рано вийшли замiж?
Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати.
- Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я мусила вирватися
вiд родичiв, у яких жила. Я хотiла самостiйного життя. Я ставилася з
повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною. Але
вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч i, звичайно, не таким
шляхом можна досягти самостiйностi.
- Тисячолiття тягнеться ця несправедливiсть щодо жiнок, - мовив
Олександр Iванович. - I хiба тiльки у нас, в Росiї? Скiльки забобонiв
мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно я читав новий
твiр Прудона. Людина, яка рве стiльки усталеного в питаннях розвитку
суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його
останнiй книзi, - вiн пише цiлий том римсько-католицьких наклепiв проти
жiнок. Якось Прудон у розмовi зi мною наче жартома сказав про одного
знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти
приготувати доброї страви, i не настiльки розумна, щоб говорити про його
статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте, в цьому жартi
його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi, грубi почуття
сiльського чоловiка, який вважає жiнку тiльки за робiтницю, а себе
самодержцем - володарем у домi! Коли ми таке бачимо у Прудона, чи не
означає це оскудiння думки в країнах Захiдної Європи? Мiж iншим, молодий
лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в своїй
статтi на сторiнках "Современника".
- Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його своїм
захисником.
- Та справа не тiльки в тому, щоб говорити про права жiнки на
самостiйну працю, вищу освiту, участь у життi суспiльства, - справа в
тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над особистим,
суб'єктивним, до життя соцiального усiм своїм єством, жити iнтересами
суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких
жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась одна
талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як не вузько поставила вона
свої проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж сколихнула вона все
свiтове жiноцтво!
- I в мене романи Жорж Занд зробили просто переворот в думках, -
призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи.
- Власне, справжнє життя жiнки, iнтелектуальний розвиток, в силу
обставин, починається далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв.
- Невже ви так гадаєте? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою
уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в її молодому
обличчi, лише бажання слухати, зрозумiти, - i йому хотiлося дiлитися
своїми думками, своїми сумнiвами, переконаннями.
- Не ображайтесь за всiх жiнок, ви, напевне, все ж таки щасливий
виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так
гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар, як жiнки?
Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок - дiвчина полюбила, її люблять
також, все її серце, всi думки, емоцiї в цьому. Вона виходить замiж,
почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити. Адже
все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, - та справжня
жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся своєрiдна специфiчна
жiноча фiзiологiя, - де у неї, у жiнки, береться час, сили на
iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що i в
чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджується на особистому, тим бiльше
голих сторiн вона одкриває ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя
лише на сiмейнiй основi, - це будувати будинок на пiску. От рокiв у
п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки вийшли з пелюшок - бо ви ж
знаєте, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка нарештi звiльняється вiд
своїх жiночих пут i нарештi починається справжнє життя людини.
- О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя.
- Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну матiр
- саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в
нiй прокинулися жадоба знань, мандрiвок, цiкавiсть до всього, до
соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з жiнки вона вже
перетворилася на людину... На жаль, у неї рано обiрвалося це справжнє
життя...
Марiя знала вiд Марiї Каспарiвни Рейхель про трагiчну смерть матерi
Герцена. Вона загинула разом з маленьким внуком - сином Олександра
Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi.
- Я знаю про цю страшну катастрофу, - сказала Марiя з безмежним
спiвчуттям.
- Так, скiльки аварiй, скiльки штормiв, бур, катастроф пiдстерiгає
кожен корабель, що вирушає в плавання, - задумливо мовив Олександр
Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i реї, i щогли, i
палуба - вони зношуються вiд кожної перемоги над штормом. I треба ж ще
витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварiї, дрiбнi нспол.члки i
тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур" у своїй роботi
щоденнiй, у своєму домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на гучний
подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть, здiбностi, натхнення. Я
вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на поворотi,
переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому ясному таланту поширити
рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою
жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово -
я вiрю у вас, мила Марiє Олександрiвно! - I вiн якось широко подав їй руку
i потиснув її, невеличку, але мiцну, енергiйну.
* * *
Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали гречану кашу, без
якої, як казав Герцен, Огарьов почувається зовсiм нещасним, а в рештi, хоч
i казали господарi, що намагаються зберегти вiтчизнянi традицiї, все ж
таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи, рiзнi
кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович, допомагала Тата. Наталя
Олексiївна виходила до Лiзи, яку вкладала спати, на дiвчаток вона не
звертала уваги.
- Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан, я хочу, щоб ви вiдчули
справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам.
- Олександр Iванович певен, що треба починати з гастрономiї! -
шпигонула Наталя Олексiївна
- А хiба я не довiв у "Письмах из Парижа" про значення кухнi? -
напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець завжди схильний
до золотухи, слiз, романтизму, платонiчної любовi i мiщанського
благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному чаду.
Я вас запевняю, реформацiя, тридцятирiчна вiйна - це все причини
другоряднi, а головна, яку не розгледiли, бо вона надто близька, пiд
носом, - це нiмецька кухня. Я не можу згадати без огиди цю
прiсно-пряно-мучнисто-солодку трав'яну масу з корицею, гвоздикою та
шафраном, бр-р-р!..
Наталя Олексiївна роздратовано пересмикнула плечем, а Марiя
розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього!
- Це справдi цiкаво, - пiдхопив Опанас Васильович,- хiба характер
народу не виявляється i в їжi.
I розмова перейшла на рiзнi звички, традицiї у кожного народу, а вiд
цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба у
водi!
"Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. -
Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але
ж хiба можна цим обмежитись на все життя? Хiба можна, щоб усе життя
звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'їв? Це й менi потрiбно, я
без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка".
Проте їй було приємно, що Опанаса Васильовича з цiкавiстю слухають i
Герцен, i Огарьов.
- .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi
нашi багатства - приказки, перекази, пiснi, це дало б неоцiнимий опис
природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашої України, а ще й такi
мiцнi основи для письменникiв.
- На жаль, цензура завжди викидає найкраще й найцiкавiше - про попiв,
про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено! - сказала
Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може,
коли нарештi дозволять українцям видавати свiй журнал, - "Основою" хочемо
назвати, - можна буде i там частково вмiщати.
- I скiльки старої народної мудростi вiдкривається в цьому! - мовив
Огарьов.
- Але не можна нехтувати i тим новим, що народжується в народi, - не
мiг не подiлитися своїми виплеканими думками Опанас Васильович. - От,
примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках, пiснях,
раптово народжених дотепах - народ розкриває своє ставлення до тих змiн,
що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У нас на Українi пани
кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян працюють там, а не на
полях, а це ж зовсiм змiнює побут. Треба весь час вивчати, затоеувати
народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де
саме почув, вiд кого...
- Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору не тiльки на
селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезiї розсипано в народi саме у вас,
на Українi! - сказав Олександр Iванович. - Для мене народ український
завжди привабливий своєю поезiєю та одчайдушнiстю. I якi мiцнi суспiльнi
основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв!
Я переконаний, що ми цiлком вiрно i справедливо ставимо питання в
нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо українцiв, взагалi про народи, що
опинилися пiд владою росiйського самодержця. Хiба так легко забути i
закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але i
жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було за Речi
Посполитої, народ український також пам'ятає. Поляки абсолютно неправi,
коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо
Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi, нову фазу iсторiї,
тодi Україна i не захоче вiддiлятися, тодi не буде причини кидатися за
помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний шлях
прогресу.
Навiть з листiв, що одержуємо ми, навiть з тих звiсток про таємнi
студентськi товариства, луна про якi долiтає до нас, я певен - у нас
єдиний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного народу -
оце запорука волi, прогресу.
Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живої людини i чути, як
близько бере вона до серця справи рiдної України. У Марiї одразу виникає
рiшення. Вона повинна бути не просто однодумцем, не просто захопленою
шанувальницею, нi, вона хоче бути помiчницею, вона сама повинна щось
робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань "Вольной
русской типографии" додому, на Україну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона
мусить розпитати, як приїде, Дорошенка, його друзiв - адже вони їй
довiряють, - що тепер з тими таємними студентськими товариствами в Харковi
i Києвi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з ними, адже
надiслав їй Дорошенко дописи про чернiгiвськi подiї для передачi Герцену.
I хай це буде не епiзодично, а постiйно, її обов'язком. Хiба вона не
бачитиметься ще з Герценом i Огарьовим? Навiть коли тепер на зиму
повернеться, хiба не приїде знову? А Опанасовi i не казатиме, хоч вiн i
дивиться зараз з побожнiстю на Герцена, але ж вiн далеко не тих
радикальних поглядiв, що примушують зв'язатися з дiяльними
революцiонерами, з таємними гуртками. Вiн безперечно чесна i благородна
людина, але вiн покладає надiї лише на освiту, розвиток нацiональної
свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на своєрiднiсть, винятковiсть
розвитку української культури, в нiм вона не помiчала нiколи й ворожнечi
до росiян, але вiн обмежує свою дiяльнiсть i жтереси лише українською
народною творчiстю.
Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн
приймав їх, наче вiдповiдав за всю їхню поїздку. Другого дня, як i
вирiшив, обiдали всi в ресторанi, i Олександр Iванович як гостинний
хлiбосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп i
печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англiйський смак?
- Але зауважте, Олександр Iванович не може без шампанського. Це вже
цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексiївна.
- Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити її тон
Микола Платонович.
- Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовляєшся, - обрiзала Наталя
Олексiївна.
- Благородне шампанське не залишає гiрких докорiв на ранок, -
пожартував Герцен. Наталя Олексiївна лише красномовно глянула на нього.
Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто зовсiм неможливо
було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало.
А з Герценом i Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були
чудовими гiдами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи вiд
зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони
були тiльки вдвох. Маруся була рада, що нарештi сам на сам зможе
розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче по-справжньому
допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй
чомусь хотiлося розповiсти Герцену наодинцi, не пiдбираючи слiв, не
соромлячись своїх почуттiв. Вона знала: Герцен одразу все вiдчує i
зрозумiє, що то за людина.
I справдi, вона хоч тихо, зовнi стримано, але з таким внутрiшнiм
запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька, який
десять рокiв страшної миколаївської солдатчини перенiс у далекiй пустинi,
в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще бiльшим ворогом царя,
панiв, усякого насильства.
- Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в
Нижньому Новгородi, Тарас Григорович перемалював його, i знаєте, вiн
казав, що поцiлував його з благоговiнням.
Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю.
- Коли б вiн мiг вас побачити! Та де там! От тiльки тепереньки з
великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з
рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене вiтати
вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрiє надiслати вам свiй "Кобзар", це так
його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Українi - Кобзарем!
- Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги...
- Нiчиє слово не править для мене так багато, як його, - казала з
захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування
- про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперiєю, про
федералiзм i єднання. Я недовго була в Петербурзi, але Шевченко, Тарас
Григорович, встиг познайомити мене з своїми "соiзгнанниками", з
Сераковським, поетом Совою-Желiговським...
- Аз Чернишевським ви знайомi?
- Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я не встигла
познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла,
якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi зараз, керiвники
"Современника"! Вона забула про тi рядки в листi Герцена до Рейхель i
зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, i, захоплена
розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена.
* * *
Є друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi майбутнього.
Дуже рiдко, коли це поєднується - то вже розкiшне багатство. Але й старi
друзi теж не проста рiч.
Це лiто, лондонське лiто 1859 року, було насичене для Герцена
зустрiчами. Та й увесь рiк.
Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у своїй "Вольной
русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й не побачив Герцен на
власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева,
засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цiєї великої
когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести
далi їхнiй прапор i вiддати життя за свободу народу.
Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свiжiстю i
бадьорiстю, видання їх було нiби розмовою, потиском руки, що не ослабла
вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквiємом прозвучало в
"Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста.
У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, приїздили люди. Однi, справдi, просто
побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти.
Отак приїхав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про
студентське таємне товариство на Українi. Про це товариство писав i iнший
студент з Гейдельберга - українець Мазуренко. Олександр Iванович радiв за
Україну, за свiдому дiяльну молодь, хотiлося знати й про iншi
унiверситети. Зв'язки налагоджувалися поволi, хлопцi дiяли дуже
конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна поїде
додому, їй легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi
думка Герцена поверталась до неї. Тургенев не помилився, навпаки, вiн
настiльки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремлiння до
дiяльностi не лише лiтературної.
Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих рокiв.
Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що проглядає в кожному
творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францiї, а пише тiльки про
рiдне.
Далекий - спокiйним своїм лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника"
не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист за Огризка? У
Тургенева є високе благородство, i, звичайно, вiн зараз найвидатнiший
письменник у Росiї, хоча не все, нi, не все з його творiв подобається
Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято".
Потiм цим лiтом трапилась, як назвав Герцен, - "липнева революцiя"
Приїхав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони
були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час
Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi праворуч, i боявся Герцен, що
навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь, а може
скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'їзду Кавелiна Герцен з глибоким болем
сказав Огарьову:
- Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а цiлковитий розрив. У
глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зi
словами ненавистi.
...Чому ж, такий радикальний i небезпечний для давнiх друзiв, вiн,
Герцен, здався таким помiркованим i наче аж застарiлим Миколi
Чернишевському - людинi, яку молодь Росiї вважала своїм проводирем. Та й
сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в усiх
його творах, що з'являлись в "Современнике" i хоч iз запiзненням та
доходили до Лондона.
Герцену приємно було, що Чернишевський згадав i про нього в своїх
"Очерках гоголевского периода", звичайно, не iм'я його, заборонене i
кримiнальне в Росiї, а як "друга Огарьова" (тодi Огарьов ще не був
"злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж з читачiв не зрозумiв?
Герцену було це приємно. Вiн радiв, що, нарештi, заговорили про
Бєлiнського - саме в цiй статтi Чернишевського вперше пiсля довгої
мовчанки було згадано дорогоцiнне для всiх них iм'я У творах
Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок Правда, стиль
часто дратував.
З ентузiазмом згадували про Чернишевського i Добролюбова Михайлов i
Шелгунови.
А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв".
Коли в "Свистке", додатку до "Современника", з'явились нападки i
висмiювання "викривальної" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши, що йдеться
про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!".
Вiн був переконаний тодi, що чинить слушно. Як можна зараз припинити
викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким повiяло пiсля
смертi iмператора Миколи? Як можна припинити викривання напередоднi
реформ, якi обiцяє iмператор Олександр?
Неприємно згадувати..
..Навпроти Герцена в його великому кабiнетi сидiв невисокий,
худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на
це невiд'ємне право:
- Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер, не
розумiєте, що такi викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж
тiльки вигiдно урядовi, це тiльки вiдвертання уваги й енергiї вiд
справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею.
Адже всi цi комiтети, пiдкомiтети - це влаштовує лише помiщикiв,
власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi.
Раптом чоловiк розпалився. Вiн говорив, як усi прислухаються до
"Колокола", вiн говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у
нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену здалося його некрасиве
обличчя одухотвореним, а очi прекрасними. Але вiн пристрасно докоряв,
гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону.
- Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, - вiн
би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi викривання. Цi викривання
дають йому можливiсть тримати своїх агентiв на припонi, лишаючи весь
устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну
полiтичну програму - чи конституцiйну, чи республiканську, чи
соцiалiстичну, i ви б в усiх своїх викриваннях повторювали б "Cartnaginem
esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований.
Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази, i поради, i вiн
досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом
Чернишевський зупинився, уважно поглянув i немовби розсердився сам на
себе, що так "заiнтимничав" з людиною, яку бачить уперше, так одверто
виявив свої душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так
поважаю, так поважаю Герцена, менi здається, що нема такої справи, яку я
не зробив би для Герцена!"
А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн
сам, що жадали i чекали там, у Росiї, тi, що послали його сюди, здавалось,
не виникало.
Та чим бiльше минало часу, тим бiльше розумiв Герцен, що цi
"семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше
збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що їхнiй шлях єдино можливий.
Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато
вимог виставили один до одного.
Другого дня була вже спокiйна дiлова розмова. Домовлялись про
друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росiї, домовлялись
про дуже важливу справу - друк революцiйних листiвок та пересилку їх,
говорили про напрямок таємної росiйської органiзацiї, її першi вимоги.
- Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен.
- Земля i Воля - це найперше i найголовнiш - твердо повторив
Чернишевськнй.
Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспiрацiї,
про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме
через цю потребу i вимоги конспiрацiї врештi i Герцен, i Чернишевський
перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про побачення,
своє взаємне розчарування i невдоволення. Правда, в "Колоколе" потiм
Герцен написав пояснення до своєї статтi.
Той приїзд, те побачення не лишило радiсного слiду. I Олександр
Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi, коли возив по
всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або як нинi - з такою радiстю
приймав Маркевичiв.
Дивно, а Наталi так по-людяному, замислено й сердечно сказала по
вiд'їздi Чернишевського:
- Яка людина! Зовсiм не вродливий, коли розiбратися, а який
надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
- Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов.
Наталi спалахнула:
- Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн знає свою важку, може,
страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму.
У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так
прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча вiн про