Страница:
знайомству i дiлився своїми враженнями, вважав, що обоє вони люди
розвиненi й розумнi, i, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрi
Миколаївнi в її лiтературнiй дiяльностi. Сам Некрасов спочатку, навпаки,
не дуже сподобався Шурi. Та так, мiж iншим, було з багатьма, хто його
вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона
записувала:
"15 травня. 1867 року: ...Увечерi в Hotel d'Europe познайомилась iз
Некрасовим".
"16 травня. Вранцi з своїм лiкарем приїхав Некрасов. Вiн несимпатичний,
носить на собi печать якоїсь внутрiшньої тривоги".
Але це було перше враження. Чим далi, тим хотiлося бiльше бувати разом.
"Пiшли снiдати з Некрасовим до Nassari, вiн не один: з ним приїхали,
крiм лiкаря, француженка та ного сестра Буткевич. Пiсля снiданку поїхали в
Ватiкан...
Некрасов подарував менi на пам'ять свої твори".
Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на
кiлька днiв. "Я зовсiм готова, тiльки Валерiй сприймає все це з якоюсь
злобою та незадоволенням". Шурочка не поїхала.
"24 травня. Сьогоднi увечерi повернувся з Неаполя Некрасов, надiслав
менi дерев'яний нiж з Сорренто". При цьому була записка Некрасова, в якiй
писав: "Прошу дати менi банок, бо за росiйською прикметою - ножi дарувати
не слiд, навiть дерев'янi".
"25 травня Некрасов, лiкар i м-м Буткевич приїхали до мене:
менi нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирiшила вийти.
Разом з ними обiдала".
Врештi, вона насмiлилась i потiм, щаслива, записала до щоденника:
"Увечерi читала Некрасову своє оповiдання, i вiн знайшов, що дуже добре
написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий i його
дочка надто багато плачуть i скаржаться на своє горе, мало вiдчуваючи
журби про загальну справу..."
Та Шурочка, як i в Парижi з Марiєю, була ще молода, гарна жiнка, з
усiма багатьма притаманними жiнкам рисами, i, як у Парижi, завжди в
щоденнику перераховувала всi подарунки i покупки, так i зараз пiсля думки
Некрасова про її оповiдання все ж таки записала: "Я подарувала Буткевич
камею (голову медузи), вона менi плаття, квiти, пудру".
Але вже 26 травня треба було прощатися.
"Була цiлий день з Некрасовими, їздила ввечерi провести їх на
залiзницю, вiн обiцяв умiстити мою працю, сам надарував багато книг,
обiцяв писати".
8
Ну що ж, хiба скласти руки, що "Современник" заборонили зовсiм?
Звичайно, з його загону вирвано таких мiцних бiйцiв, але ж не припинилося
життя, воно йде, вимагає працi, боротьби. Треба боротися, треба
ризикувати!
Да! будем лучше рисковать,
Чем безопасному безделью
Остаток жизни отдавать...
Так Некрасов у своему вiршi сказав, i новi, з погляду декого з старих
соратникiв, неймовiрнi, несподiванi плани вже народжувалися в його
головi...
Спочатку вони здивували i Марiю, але вона швидко зрозумiла їхнiй сенс,
i її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспектi.
Там ранiше мiстилася редакцiя "Современника". Там жили Панаєви й
Некрасов. Панаєв помер. Авдотiя Якiвна Панаева, пiсля важкого остаточного
розриву з Некрасовим (нi для кого не був таємницею багаторiчний зв'язок її
з Миколою Олексiйовичем), тепер вийшла замiж за скромного працiвника
"Современника" Головачова i переїхала звiдси. У будинку на Литейному
лишився жити Некрасов, i всiх соратникiв по журналу завжди тягнуло сюди.
Марiю здивувало, коли вона вперше завiтала на квартиру Миколи
Олексiйовича.
Нiщо не нагадувало примiщення лiтератора, поета. Але потiм думала -
с-аме така обстановка i мусить бути у Некрасова, адже вiн сам зовнi нiяк
не вiдповiдав образу поета, "печальника горя народного", як уявляло багато
його читачiв i прихильникiв!
Марiя з цiкавiстю розглядала: скрiзь висiла мисливська зброя, стояли
чучела рiзних звiрят та птахiв.
А у великiй залi кожного, хто приходив уперше, несподiвано лякала
величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Нi, не живi, звичайно, а також
чучела.
- Це я сам забив, - пояснив тодi Некрасов не з пихатою гордiстю людини,
що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. - У мене
випав тодi щасливий рiк на ведмедiв. Я трьох поклав, вагою до десяти
пудiв. Одного подарував для зоологiчного кабiнету Медико-хiрургiчної
академiї, Сергiю Петровичу Боткiну, певне, знаєте, братовi Василя,
лiкаревi. Ото був радий! А цих моїх приятелiв, - кивнув вiн на чучела, - я
в найнебезпечнiше своє полювання здобув, трохи сам не загинув!
Потiм ведмедиця i ведмежата вже не лякали Марiю, навпаки, приходячи
сюди, їй хотiлося пiдморгнути їм i спитати: "Ну, як тут у вас? Як Микола
Олексiйович? Як його здоров'я?"
Сьогоднi, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе
знайоме птаство та звiр'я, i стiл, за яким розмiщувалися усi спiвробiтники
на некрасовських обiдах, i конторку, де вiн писав, i вiкно, що виходило на
Литейний i з якого видно було будинок департаменту удiлiв з тим пiд'їздом,
славнозвiсним пiд'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачiв-мужикiв i,
схвильований гнiтючою сценою, написав свої "Размышления у парадного
подъезда".
I велика кiмната, i спальня Некрасова - його кабiнет водночас, - i iншi
кiмнати виявляли характер самого хазяїна - роботящий, нiякої вишуканостi,
близький природi й люблячий її.
Марiя згадала кабiнет iншого енергiйного завзятого видавця, теж
захопленого своєю дiяльнiстю - П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленiсть, талант видавця - це було в них спiльне, але до чого вони
були рiзнi! Елегантний i в старостi, француз до самих кiсток - один;
другий - до самих кiсток - росiянин, великий органiзатор росiйської
журналiстики. До того ж поет, твори якого ставали народними пiснями. Зовнi
- дуже скромний iнтелiгент, росiйське просте обличчя, одразу здається вiн
суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, - але гляне добрими
уважними очима, i враз змiнюється враження, i зникає нiяковiсть i
скутiсть, i раптом помiчаєш у наче недбалому звичайному одязi.елегантнiсть
i смак.
- Ну, отцi, значить, домовились, з богом, - почула вона голос Некрасова
за дверима, усмiхнулась на це його звичне звернення "отцi", - вiн часто й
далеко молодшому за себе казав: "так от, отець", - i це одразу знищувало
межу, стiну мiж визнаним майстром i юнаком. Що ж за "отцi" були зараз у
нього? Е! Таки справдi "отцi"!
З кабiнету вийшли Салтиков, Слєпцов i Єлисєєв. Певне, тiльки-но
вiдбулась якась важлива розмова, бо навiть завжди наче застигле суворе
обличчя Салтикова виявляло хвилювання. "До чого й вони не схожi на
письменникiв! Хiба що Василь Олексiйович! Салтиков - поважний чиновник,
недарма був вiце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тiльки рясу
-справжнiсiнький пiп!"
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не
неприємнiстю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всiх був вигляд - наче
наважились на якийсь рiшучий крок.
- Чом ви ранiше не прийшли, Марiє Олександрiвно? Нам таки довелося
обмiрковувати та сперечатися, - тиснучи руку, сказав Єлисєєв. - I в нас
давно не були, дружина питала, куди подiлися.
- А що ж таке обмiрковували? - зацiкавилась Марiя.
- Микола Олексiйович вам розповiсть. Одне слово - готуйте новий роман!
- iнтригуюче повiдомив Слепцов.
Вiн був так само красивий, дiяльний,,iяк i тодi., коли вони вперше
познайомились, хоча за цi роки зазнав стiльки невдач у своїх починаннях.
Хоча б iз славнозвiсною Знаменською комуною! "Знаменською" вона звалась
тому, що органiзована була на Знаменськiй вулицi. Зiбралося кiлька молодих
жiнок та чоловiкiв, щоб жити комуною i запровадити в побутi тi iдеали, про
якi стiльки скрiзь красномовно говорили - самостiйна праця, спiльнi
витрати. Та нiчого з того не вийшло. Однi нiчого не вмiли й не хотiли
робити i пред'являли лише великi претензiї, iншi хотiли - та не вмiли, усе
було безладно, всi когось обвинувачували, а найдужче самого Василя
Олексiйовича, який один працював, про все турбувався, всiх намагався
примирити i мусив зовсiм закинути свою лiтературну роботу, хоча з перших
же крокiв мав заслужений успiх. Врештi, "комуна" стала буквально притчею
во язицех у Петербурзi - чого тiльки не плели про неї!
Як Марiї шкода було вiдданого захисника жiночих прав Слепцова, коли
вона чула неймовiрнi плiтки про нього i про життя комуни. Вона й недовго
проiснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексiйович не занепав
духом, не розчарувався у своїй дiяльностi!
- Готуйте, готуйте новий роман i давайте швидше! - повторив вiн.
- А вiн уже майже готовий, - в тон йому вiдповiла Марiя, - але ж куди
давати? Хто його вiзьме? - Вона вже догадувалася, в чiм справа, але
вдавала, що нiчого не розумiє. - З Благосвєтловим я не хочу мати справи!
- Тiльки з нами! Тiльки з нами! - насварив жартома пальцем Слепцов.
- Вiрно, отець, - пiдтвердив Некрасов, - новий роман Марiї
Олександрiвни нам буде дуже до речi.
-Та пояснiть же! Адже "Современника" нашого нема.
- Хай уже Микола Олексiйович розкаже. Панове, ходiмо. Вашу ручку,
шановна Марiє Олександрiвно! - статечно мовив Салтиков.
Вiн її справдi шанував, строгий i немов завжди сердитий Салтиков, i
Марiя це знала й не боялася його, як багато iнших лiтераторiв.
- Так ви менi розкажете? - спитала нетерпляче Марiй, коли вони
залишились самi. - Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
- Не зовсiм так, - сказав Некрасов. Вiн, як i його друзi, був також у
доброму, пiднесеному настрої, i вже не вперше Марiя вiдзначила, якi в
нього хорошi проникливi очi i як з ним усе попростому.
- Що тут довго розповiдати? I вам же зрозумiло, що треба, нарештi,
згуртувати нашi сили. От я й пiдписую угоду з Краєвським на "Отечественные
записки".
- Ви з Краєвським? "Отечественные записки"? - Марiя була просто
ошелешена. - Адже це зовсiм iншого напрямку, нiж був "Современник"!
- Напрямок можна змiнити. I ми змiнимо. Тепер, ви самi розумiєте, менi
свiй журнал видавати не дозволять. "Отечественные записки" зараз у
цiлковитому занепадi, крiм збиткiв, нiчого не дають, передплата впала до
непристойного, Краевському доводиться зовсiм скрутно. Вiн знає, що зi мною
журнал пiдведеться знову. У нас така угода: вiн- видавець, я - фактичний
редактор. Вiн одержуватиме певну орендну платню i не втручатиметься в
лiтературнi справи.
- I дозволять? - з недовiр'ям спитала Марiя.
- Уявiть собi, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих
iнстанцiях вирiшили, що їм легше буде впоратися з бродячими тепер силами
лiтераторiв, коли вони будуть зiбранi докупи - в даному разi в одному
журналi. Хай сподiваються!
- А ви сподiваєтесь упоратися з цензорами! - засмiялася Марiя.
- Така вже моя доля! Нiчого! Я сподiваюсь i вiрю в цю справу.
- Що ж, "будем лучше рисковать"! - процитувала Марiя його ж вiрш.
- Бездiяльнiсть лiтераторiв - це злочин. Сили ж у нас є, притягнемо й
новi, молодi. Головне - Салтиков дав згоду! Це, розумiєте, як важливо?
Вiн, Єлисєєв i я - от трiумвiрат для керiвництва журналу. Слєпцов буде
вiдповiдальним секретарем. Деякi старi нашi соратники з "Современника" не
вiрять у нашу справу, навiть засуджують - Антонович, Жуковський уже
виголошують: "Некрасов мiняє курс!" Нiчого! - навiть не роздратовано, а
впевнено мовив Некрасов, - вони побачать, no роботi, по творах побачать.
Ми не уронимо честi "Современника". "Отечественные записки" будуть нашi!
Так що, Марiє Олександрiвно, бачите - ваш роман є де друкувати.
Поспiшайте! Як його 'назва?
- "Жива душа", - поволi вiдповiла Марiя i чомусь злякалась, що
почервонiє.
"Жива душа" - їй хотiлося всю душу вкласти в цей роман!
- От, значить, добре, що я порвала з Благосвєтловим, - мовила вона й
подумала: "Треба про Митю сказати", але раптом Некрасов сказав:
- От би нам Писарєва притягти на критика!
- Так i Писарєв же порвав iз ним!
- Писарєв? Також? Та це ж нам пощастило! Саме вiн нам потрiбний! Ви з
ним стрiчаєтесь?
- Та вiн же мiй кузен. Ми мешкаємо в одному будинку. - I додала,
усмiхнувшись: - На рiзних поверхах тiльки!
Їй хотiлося одразу побiгти додому й розповiсти усе Митi! Некрасов склав
угоду з Краєвським! Вiн, Салтиков, який пише пiд псевдонiмом "Щедрiн", i
Єлисєєв керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження
"Современника". I вiн, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останнє
не казати? Хай довiдається, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно,
так буде краще й приємнiше Митi!
I раптом Марiя вiдчула, як ще нiколи, - вона зовсiм серед своїх! Не в
мрiях, не в планах! Оце її "сьогоднi", отут її робота, її мiсце в життi.
А будинок на розi Литейного знову ставав центром бойової росiйської
лiтератури.
* * *
Вранцi Митя трохи спiзнився на снiданок. Марiя уже хотiла спуститися до
нього, як вiн сам вбiг до кiмнати.
- Марi! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов
книгопродавець Звонарьов i сказав, що Некрасов бажав би побачитися зi мною
для розмови про збiрник, який хоче видати. "Якщо бажаєте, - сказав вiн,
Звонарьов, - Микола Олексiйович самi приїдуть до вас, а якщо ваша - себто
моя - ласка, то просять пожалувати сьогоднi ж уранцi до них, до
Некрасова". Я вiдповiв, що "пожалую" сам, i зараз їду. Руку на щастя.
Марi! Я поспiшаю!
- Ой, як добре! Але ж ти не снiдай! Випин хоч молока!
- Потiм, потiм.
- Нi, нi, випий швидше, це хвилинка. I хай щастить! Я чекатиму тебе
вдома!
Вiн на ходу поцiлував її руку й побiг.
Боже мiй, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною,
що через неї вiн лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хiба ж не
там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим мiсце Митi, критика Писарєва! Ой,
хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострi
статтi проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хiба Митя
не помилявся у своєму запалi? Але ж, певне, коли Некрасов надумав
запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це вже
вiн погодив i з Салтиковим, i з iншими. А що це за збiрник? Це, мабуть,
поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидiти без дiла,
справжнього, потрiбного дiла! Хай що завгодно кажуть про нього - але хто б
мiг у сучасних умовах, попри всi перешкоди, зробити це для лiтератури? Яка
"змiїна мудрiсть", як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрiбна у
взаєминах з цензорами! А його ставлення до авторiв!..
Як старий боєць, вiн збирає свою когорту. Звичайно, вiн перетворить цi
нiкчемнi "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому в
Марiї нема нi найменшого сумнiву. Некрасов - великий стратег. А з авторами
- їй же богу, як капельмейстер, добирає свiй оркестр - з рiзними
iнструментами, рiзними голосами цих iнструментiв, а все разом залунає, як
симфонiя. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марiя не встигла й слова
про це сказати, хоча йшла спецiально для цього.
I невже треба "прощати" чи "не прощати" цiй людинi, цьому найкращому
поетовi в Росiї i карти, й iншi "грiхи"? I знову поверталася до думки: "Ну
як мiг не прийняти його Герцен у Лондонi? Чому вони зовсiм розiйшлися з
Тургенєвим? Ну, хай би рiзнi святенники жбурляли камiння в Некрасова, але
ж вони, вони?.."
От i вона "розiйшлася" з Тургенєвим. I Герцен не може простити йому
вiдповiдей у сенатi... Вона згадувала, аналiзувала, якось намагалася
вiдволiкти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як
вiдбудеться це важливе перше побачення. Такi ж складнi людськi душi. Iнодi
якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть - i
потiм роки непорозумiння, навiть i тодi, коли нема протирiч. Нi, мiж
Герценом i Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша рiзниця
свiтоглядiв... Але ж Митя i Некрасов мусять, мусять порозумiтися!
Вона то пiдходила до вiкна, то сiдала за їхнiй спiльний робочий стiл,
але не робилося нiчого, то пiдходила до пiанiно - хазяйського пiанiно.
Вона зрадiла, коли вперше побачила його, i знову подумала: "Приїде
Богдась, вчитиму його .музицi". Богдась був зараз iз бабусею в Орлi.
Взяла кiлька акордiв. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мiй,
хоч. би все було гаразд у Богдасика й Митi!.. I сама здивувалась, як це
так подумалось поряд - Богдасик i Митя!.. Наче за Митю так само
вiдповiдальна, як за Богдасика. Пiдiйшла знову до вiкна. Яка
холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
Вона сама здивувалась тiй радостi, з якою побачила нарештi високу
струнку постать Митi. Його наче вiтер пiдганяв, такими швидкими кроками
поспiшав вiн.
- Ну як?
- Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
- Що ти? Вiн тiльки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповiдай усе
докладно!
- Знаєш, я чесно признаюсь тобi: одразу Некрасов менi просто жахливо не
сподобався, менi здалося в його обличчi навiть щось фальшиве. Нi, нi, не
лякайся, за кiлька хвилин розмови передi мною виявився такий чарiвний
дiяльний розум, що враження зовсiм змiнилося, навiть стало соромно менi.
за. перше! А може, я просто вiдвик вiд такої простоти? Вона менi здалася
неприродною, але ж за кiлька хвилин я зрозумiв - це не вимушено, вiн
справдi такий: розумний, простий, дiяльний, Ми довго розмовляли.
- Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
- З ним цiкаво було говорити зовсiм одверто, говорити й про журнал,
який вiн редагуватиме, певне, з наступного року. Вiн сподiвається, що
незабаром дадуть остаточний дозвiл на цю комбiнацiю - вiн i Краєвський.
Говорили й про сучасне становище лiтератури. А конкретно практичний
наслiдок нашого побачення - Некрасов запропонував менi написати для
збiрника, який вiн, хоче видати тепер, двi-три статтi аркушiв на десять.
- Ой, як добре, - аж зойкнула Марiя, - про що ж?
- Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про "Дым".
Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потiм про роман Андре Лео, а ще про
Дiдро - я це давно про себе замислив, про Дiдро написати, а про Андре Лео
саме на часi. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався i попередив, що менi
в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованцiв за аркуш i менше я
не вiзьму, я вирiшив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що вiн
нiколи не наважиться менi платити стiльки.
- Вiн сказав тобi так? -перелякалася Марiя: чого ж вiн радiє, Митя, хай
би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла
сказати це.
- Еге ж, вiн сказав саме так, i що норма в збiрнику за аркуш буде менi
75 карбованцiв. Ну, я погодився i на це!
- А ну тебе, ти мене перелякав!
- Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого
iснування, а для статей треба буде вiд них вiдмовитися. Некрасов
запропонував одразу дати скiльки менi треба, але я вiдмовився, навiщо
одразу починати з авансiв? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов
просто силомiць дав менi записку - в разi потреби видати менi негайно 200
карбованцiв - от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвiна й
Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладiв "для iснування" бiльше не
вiзьмемо!
- Я така щаслива за тебе!
- Це все через тебе так добре обернулося - iз Благосвєтловим порвав, i
з Некрасовим зiйшовся! А вiн передав тобi вiтання i сказав, що чекає на
роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
- I треба все встигнути! I Жюля Верна я обiцяла Етцелю не тягти. Ой! -
Марiя аж за голову схопилась обома руками.
- Марi, все встигнемо.
- Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе пiдганяю. Головне, твої
статтi чекає Некрасов! Якi вони були потрiбнi одне одному! Здавалося їм -
як двоє чесних трударiв лiтератури...
9
- Ти його любиш? - спитала Сонечка Пфьоль.
- Кого? - не зрозумiла одразу Марiя.
Перед тю майнуло обличчя Сашi.Але ж його нема. Нема.
- Як кого? Митю Писарєва!
Марiя глянула замислено й вiдповiла не одразу.
- Нi, звичайно, нi. Що ти? - i додала сумио: - Це зовсiм iнше.
Вона розумiла, таке питання цiлком природне. Та хiба було щось схоже в
її ставленнi до "братика" Митi з її почуттям, її нестримним коханням до
Сашi? Саме нестримним, попри всi роздуми, розголос, лють його матерi... А
що з Митею? Майже цiлий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навiть
дивно - вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за неї у
Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натякiв, та не
звернув на це нiякiсiнької уваги!
Пiсля її вiльного, самостiйного життя за кордоном про неї взагалi
бозна-що плели з легкої руки Кулiша. Хай плетуть. Вона звикла.
Нiхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю "з неба на землю" - на
нижчий поверх у його маленьку кiмнатку. Зовсiм не тому, що боїться
поговору. Тепер-то вона зовсiм цього не боялася! Вона боялася зради Сашi.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, вiдбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотностi. Певне, так боялася, як
кожна жiнка.
Iнколи жiнка, вдова, що загубила коханого чоловiка, раптом невдовзi
виходить знову замiж, i її всi ганять та гудять: "Як швидко вона забула".
А до того ж часто не може бути й порiвняння мiж першим та другим, i
почуття зовсiм не тi. I лише деякi чутливi люди розумiють - це вiд страху
самотностi.
Але ж Митя...
Нi, вона не порiвнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких
порiвнянь. З його дитячих рокiв вона ним милувалася, дивувалася з його
розуму, його розвитку, його чесностi й щиростi... Його й не треба, i не
можна було нi з ким порiвнювати.
- Коли б ти знала, який вiн... - роздумливо сказала Марiя Сонi.
- Вся Росiя знає! - жартома зауважила Соня.
- Розумiєш, я вiдчуваю себе вiдповiдальною за нього, за його життя. Я б
хотiла, щоб мiй Богдась був хоч трохи схожий на нього.
У неї нiколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше -
Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подiбний до батька.
- До речi, а як вiн з Митею?
- О, вiн його одразу полюбив, - усмiхнулась не без гiркоти Марiя. З
Сашею у них були цiлком пристойнi взаємини, нiяких конфлiктiв нiколи не
виникало, але до Митi було зовсiм iнше ставлення. - Вiн навiть не дуже
хотiв їхати з моєю мамою до Орла. Його кликали туди родичi, та й маму
вимагали! Треба ж йому i до батька поїхати, в Чернiгiв.
- Марусенько, а ти влiтку приїдеш до нас, на село, - прохаюче мовила
Соня, - тобi треба хоч трохи по-справжньому вiдпочити вiд усього, побути
на свiжому повiтрi!
- У мене стiльки роботи зараз, - сказала Марiя. - А втiм, справдi, я
залюбки поїхала б до вас, а потiм усе ж таки н;i Україну...'Як мене тягне
туди, коли б ти знала... Лежать мої бiдолашнi українськi твори, i старi, й
новi, а хто їх тепер друкуватиме? Правда, Пипiн, видавець, згодився
видати, але ж перший том - росiйський, i мої українськi твори - теж
росiйською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закiнчувати.
Перекладiв набралася. Ох, все не так просто - узяла та й поїхала
спочивати!
Що було простого в її заплутаному життi?
Ще ж їй хотiлося, - вона не згадала про це Сонi, вона писала Тетянi
Петрiвнi, Сашинiй матерi, - закiнчити початi разом з нею його статтi,
видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Сашi. Вона
мусила доробити все, що вiн не встиг через свою хворобу. Вона мусила це
зробити i заради Тетяни Петрiвни, яка тепер писала їй нiжнi, люблячi
листи. Сама Марiя вiдповiдала на них не дуже акуратно, та писала: "Вашi
листи для мене вiдрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли
хвора людина не може потиснути простягнуту їй руку, але розумiє цiну
потиску цiєї руки".
Про це нiкому не казала. Кому вона може сказати? Сонечцi? Митi? Вiн i
так iнколи буває нервовий, засмучений. Вона знає: це через неї.
- Сонечко, - раптом спитала вона, - ти не можеш попросити чоловiка, щоб
вiн допомiг дiстати Митi Писарєву дозвiл поїхати лiкуватися за кордон.
Йому так треба розвiятися пiсля в'язницi, та й взагалi, хто-хто, а вiн
повинен i для роботи своєї побачити свiт. Ми б уже якось збилися б
грошима. Я б поїхала влiтку до вас, а вiн - за кордон. - Вона знала, що це
пустi слова - без неї вiн би тепер не "розвiявся".
- Я скажу, обов'язково скажу чоловiковi! - пообiцяла подруга, з
спiвчуттям обiймаючи Марiю.
Справдi, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помiчала не лише
Марiя, це помiчали всi, особливо товаришi-журналiсти.
Якось зустрiвшись у кав'ярнi, куди заходили переглянути газети,
погомонiти, хтось iз журналiстiв спитав його:
- Що з вами? - I пожартував: - Чи не закохалися бува?
- Так, справдi закохався. Менi на роду написано нещасливо закохуватись
у своїх кузин.
Вiн сказав це так одвсрго й розпачливо, що навiть нiхто не засмiявся i
не продовжував жарту.
- То це ви, мабуть, у Марiю Олександрiвну закохалися? - як про справу
звичайну, але спiвчутливо мовив колега.
- А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи її? Якщо вона не буде
зi мною, - я загину.
До чого ж ми був одвертий i безпосереднiй юнак, незважаючи на вченiсть,
на свiй авторитет провiдного, критика! Йому дiйсно здавалося, що вiн
загине, к"я" Марiя не буде з ним, його, зовсiм його.
Коли Писарев пiшов, досить єхидний лiтератор Скабичевський мовив:
- Ця жiнка грає ним, як кiшка мишкою, - то пiдпустить, то вiджене, а
пазури вже напоготовi!
* * *
Вiн дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер iшла з дому,
коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов
не помiчаючи, як вiн це переживає.
Вона ще ретельнiше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе
всi турботи, як дбайлива старша сестра.
Господи! Коли б вiн знав, коли б вiн вiдчував, як терзало це її - що
вона насправдi старша сестра! Старша! Знову старша i на цiлих сiм рокiв.
Вiд Сашi вона була старша всього на три роки, i як цим колола його мати,
Тетяна Петрiвна.
Варвара Дмитрiвна, навпаки, просила Машеньку не кидати Митi. Марiя
розумiла: мати була у безвихiдному становищi, вона признавалася, вона
боялася - що, як Митя знову захворiє? Вона без тремтiння не могла згадати,
вона вiдганяла цей спогад - Митя-в лiкарняному халатi. Митя в
арештантському халатi. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться
з ним, як завгодно - сестрою, дружиною, коханкою, - як захоче, аби були
коло нього рiднi дбайливi руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така.
їй можна довiрити.
Марiя розумiла: з усiх лих мати вибрала для себе найлегше.
Але ж сама Марiя, сама перед собою?
розвиненi й розумнi, i, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрi
Миколаївнi в її лiтературнiй дiяльностi. Сам Некрасов спочатку, навпаки,
не дуже сподобався Шурi. Та так, мiж iншим, було з багатьма, хто його
вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона
записувала:
"15 травня. 1867 року: ...Увечерi в Hotel d'Europe познайомилась iз
Некрасовим".
"16 травня. Вранцi з своїм лiкарем приїхав Некрасов. Вiн несимпатичний,
носить на собi печать якоїсь внутрiшньої тривоги".
Але це було перше враження. Чим далi, тим хотiлося бiльше бувати разом.
"Пiшли снiдати з Некрасовим до Nassari, вiн не один: з ним приїхали,
крiм лiкаря, француженка та ного сестра Буткевич. Пiсля снiданку поїхали в
Ватiкан...
Некрасов подарував менi на пам'ять свої твори".
Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на
кiлька днiв. "Я зовсiм готова, тiльки Валерiй сприймає все це з якоюсь
злобою та незадоволенням". Шурочка не поїхала.
"24 травня. Сьогоднi увечерi повернувся з Неаполя Некрасов, надiслав
менi дерев'яний нiж з Сорренто". При цьому була записка Некрасова, в якiй
писав: "Прошу дати менi банок, бо за росiйською прикметою - ножi дарувати
не слiд, навiть дерев'янi".
"25 травня Некрасов, лiкар i м-м Буткевич приїхали до мене:
менi нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирiшила вийти.
Разом з ними обiдала".
Врештi, вона насмiлилась i потiм, щаслива, записала до щоденника:
"Увечерi читала Некрасову своє оповiдання, i вiн знайшов, що дуже добре
написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий i його
дочка надто багато плачуть i скаржаться на своє горе, мало вiдчуваючи
журби про загальну справу..."
Та Шурочка, як i в Парижi з Марiєю, була ще молода, гарна жiнка, з
усiма багатьма притаманними жiнкам рисами, i, як у Парижi, завжди в
щоденнику перераховувала всi подарунки i покупки, так i зараз пiсля думки
Некрасова про її оповiдання все ж таки записала: "Я подарувала Буткевич
камею (голову медузи), вона менi плаття, квiти, пудру".
Але вже 26 травня треба було прощатися.
"Була цiлий день з Некрасовими, їздила ввечерi провести їх на
залiзницю, вiн обiцяв умiстити мою працю, сам надарував багато книг,
обiцяв писати".
8
Ну що ж, хiба скласти руки, що "Современник" заборонили зовсiм?
Звичайно, з його загону вирвано таких мiцних бiйцiв, але ж не припинилося
життя, воно йде, вимагає працi, боротьби. Треба боротися, треба
ризикувати!
Да! будем лучше рисковать,
Чем безопасному безделью
Остаток жизни отдавать...
Так Некрасов у своему вiршi сказав, i новi, з погляду декого з старих
соратникiв, неймовiрнi, несподiванi плани вже народжувалися в його
головi...
Спочатку вони здивували i Марiю, але вона швидко зрозумiла їхнiй сенс,
i її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспектi.
Там ранiше мiстилася редакцiя "Современника". Там жили Панаєви й
Некрасов. Панаєв помер. Авдотiя Якiвна Панаева, пiсля важкого остаточного
розриву з Некрасовим (нi для кого не був таємницею багаторiчний зв'язок її
з Миколою Олексiйовичем), тепер вийшла замiж за скромного працiвника
"Современника" Головачова i переїхала звiдси. У будинку на Литейному
лишився жити Некрасов, i всiх соратникiв по журналу завжди тягнуло сюди.
Марiю здивувало, коли вона вперше завiтала на квартиру Миколи
Олексiйовича.
Нiщо не нагадувало примiщення лiтератора, поета. Але потiм думала -
с-аме така обстановка i мусить бути у Некрасова, адже вiн сам зовнi нiяк
не вiдповiдав образу поета, "печальника горя народного", як уявляло багато
його читачiв i прихильникiв!
Марiя з цiкавiстю розглядала: скрiзь висiла мисливська зброя, стояли
чучела рiзних звiрят та птахiв.
А у великiй залi кожного, хто приходив уперше, несподiвано лякала
величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Нi, не живi, звичайно, а також
чучела.
- Це я сам забив, - пояснив тодi Некрасов не з пихатою гордiстю людини,
що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. - У мене
випав тодi щасливий рiк на ведмедiв. Я трьох поклав, вагою до десяти
пудiв. Одного подарував для зоологiчного кабiнету Медико-хiрургiчної
академiї, Сергiю Петровичу Боткiну, певне, знаєте, братовi Василя,
лiкаревi. Ото був радий! А цих моїх приятелiв, - кивнув вiн на чучела, - я
в найнебезпечнiше своє полювання здобув, трохи сам не загинув!
Потiм ведмедиця i ведмежата вже не лякали Марiю, навпаки, приходячи
сюди, їй хотiлося пiдморгнути їм i спитати: "Ну, як тут у вас? Як Микола
Олексiйович? Як його здоров'я?"
Сьогоднi, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе
знайоме птаство та звiр'я, i стiл, за яким розмiщувалися усi спiвробiтники
на некрасовських обiдах, i конторку, де вiн писав, i вiкно, що виходило на
Литейний i з якого видно було будинок департаменту удiлiв з тим пiд'їздом,
славнозвiсним пiд'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачiв-мужикiв i,
схвильований гнiтючою сценою, написав свої "Размышления у парадного
подъезда".
I велика кiмната, i спальня Некрасова - його кабiнет водночас, - i iншi
кiмнати виявляли характер самого хазяїна - роботящий, нiякої вишуканостi,
близький природi й люблячий її.
Марiя згадала кабiнет iншого енергiйного завзятого видавця, теж
захопленого своєю дiяльнiстю - П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленiсть, талант видавця - це було в них спiльне, але до чого вони
були рiзнi! Елегантний i в старостi, француз до самих кiсток - один;
другий - до самих кiсток - росiянин, великий органiзатор росiйської
журналiстики. До того ж поет, твори якого ставали народними пiснями. Зовнi
- дуже скромний iнтелiгент, росiйське просте обличчя, одразу здається вiн
суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, - але гляне добрими
уважними очима, i враз змiнюється враження, i зникає нiяковiсть i
скутiсть, i раптом помiчаєш у наче недбалому звичайному одязi.елегантнiсть
i смак.
- Ну, отцi, значить, домовились, з богом, - почула вона голос Некрасова
за дверима, усмiхнулась на це його звичне звернення "отцi", - вiн часто й
далеко молодшому за себе казав: "так от, отець", - i це одразу знищувало
межу, стiну мiж визнаним майстром i юнаком. Що ж за "отцi" були зараз у
нього? Е! Таки справдi "отцi"!
З кабiнету вийшли Салтиков, Слєпцов i Єлисєєв. Певне, тiльки-но
вiдбулась якась важлива розмова, бо навiть завжди наче застигле суворе
обличчя Салтикова виявляло хвилювання. "До чого й вони не схожi на
письменникiв! Хiба що Василь Олексiйович! Салтиков - поважний чиновник,
недарма був вiце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тiльки рясу
-справжнiсiнький пiп!"
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не
неприємнiстю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всiх був вигляд - наче
наважились на якийсь рiшучий крок.
- Чом ви ранiше не прийшли, Марiє Олександрiвно? Нам таки довелося
обмiрковувати та сперечатися, - тиснучи руку, сказав Єлисєєв. - I в нас
давно не були, дружина питала, куди подiлися.
- А що ж таке обмiрковували? - зацiкавилась Марiя.
- Микола Олексiйович вам розповiсть. Одне слово - готуйте новий роман!
- iнтригуюче повiдомив Слепцов.
Вiн був так само красивий, дiяльний,,iяк i тодi., коли вони вперше
познайомились, хоча за цi роки зазнав стiльки невдач у своїх починаннях.
Хоча б iз славнозвiсною Знаменською комуною! "Знаменською" вона звалась
тому, що органiзована була на Знаменськiй вулицi. Зiбралося кiлька молодих
жiнок та чоловiкiв, щоб жити комуною i запровадити в побутi тi iдеали, про
якi стiльки скрiзь красномовно говорили - самостiйна праця, спiльнi
витрати. Та нiчого з того не вийшло. Однi нiчого не вмiли й не хотiли
робити i пред'являли лише великi претензiї, iншi хотiли - та не вмiли, усе
було безладно, всi когось обвинувачували, а найдужче самого Василя
Олексiйовича, який один працював, про все турбувався, всiх намагався
примирити i мусив зовсiм закинути свою лiтературну роботу, хоча з перших
же крокiв мав заслужений успiх. Врештi, "комуна" стала буквально притчею
во язицех у Петербурзi - чого тiльки не плели про неї!
Як Марiї шкода було вiдданого захисника жiночих прав Слепцова, коли
вона чула неймовiрнi плiтки про нього i про життя комуни. Вона й недовго
проiснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексiйович не занепав
духом, не розчарувався у своїй дiяльностi!
- Готуйте, готуйте новий роман i давайте швидше! - повторив вiн.
- А вiн уже майже готовий, - в тон йому вiдповiла Марiя, - але ж куди
давати? Хто його вiзьме? - Вона вже догадувалася, в чiм справа, але
вдавала, що нiчого не розумiє. - З Благосвєтловим я не хочу мати справи!
- Тiльки з нами! Тiльки з нами! - насварив жартома пальцем Слепцов.
- Вiрно, отець, - пiдтвердив Некрасов, - новий роман Марiї
Олександрiвни нам буде дуже до речi.
-Та пояснiть же! Адже "Современника" нашого нема.
- Хай уже Микола Олексiйович розкаже. Панове, ходiмо. Вашу ручку,
шановна Марiє Олександрiвно! - статечно мовив Салтиков.
Вiн її справдi шанував, строгий i немов завжди сердитий Салтиков, i
Марiя це знала й не боялася його, як багато iнших лiтераторiв.
- Так ви менi розкажете? - спитала нетерпляче Марiй, коли вони
залишились самi. - Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
- Не зовсiм так, - сказав Некрасов. Вiн, як i його друзi, був також у
доброму, пiднесеному настрої, i вже не вперше Марiя вiдзначила, якi в
нього хорошi проникливi очi i як з ним усе попростому.
- Що тут довго розповiдати? I вам же зрозумiло, що треба, нарештi,
згуртувати нашi сили. От я й пiдписую угоду з Краєвським на "Отечественные
записки".
- Ви з Краєвським? "Отечественные записки"? - Марiя була просто
ошелешена. - Адже це зовсiм iншого напрямку, нiж був "Современник"!
- Напрямок можна змiнити. I ми змiнимо. Тепер, ви самi розумiєте, менi
свiй журнал видавати не дозволять. "Отечественные записки" зараз у
цiлковитому занепадi, крiм збиткiв, нiчого не дають, передплата впала до
непристойного, Краевському доводиться зовсiм скрутно. Вiн знає, що зi мною
журнал пiдведеться знову. У нас така угода: вiн- видавець, я - фактичний
редактор. Вiн одержуватиме певну орендну платню i не втручатиметься в
лiтературнi справи.
- I дозволять? - з недовiр'ям спитала Марiя.
- Уявiть собi, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих
iнстанцiях вирiшили, що їм легше буде впоратися з бродячими тепер силами
лiтераторiв, коли вони будуть зiбранi докупи - в даному разi в одному
журналi. Хай сподiваються!
- А ви сподiваєтесь упоратися з цензорами! - засмiялася Марiя.
- Така вже моя доля! Нiчого! Я сподiваюсь i вiрю в цю справу.
- Що ж, "будем лучше рисковать"! - процитувала Марiя його ж вiрш.
- Бездiяльнiсть лiтераторiв - це злочин. Сили ж у нас є, притягнемо й
новi, молодi. Головне - Салтиков дав згоду! Це, розумiєте, як важливо?
Вiн, Єлисєєв i я - от трiумвiрат для керiвництва журналу. Слєпцов буде
вiдповiдальним секретарем. Деякi старi нашi соратники з "Современника" не
вiрять у нашу справу, навiть засуджують - Антонович, Жуковський уже
виголошують: "Некрасов мiняє курс!" Нiчого! - навiть не роздратовано, а
впевнено мовив Некрасов, - вони побачать, no роботi, по творах побачать.
Ми не уронимо честi "Современника". "Отечественные записки" будуть нашi!
Так що, Марiє Олександрiвно, бачите - ваш роман є де друкувати.
Поспiшайте! Як його 'назва?
- "Жива душа", - поволi вiдповiла Марiя i чомусь злякалась, що
почервонiє.
"Жива душа" - їй хотiлося всю душу вкласти в цей роман!
- От, значить, добре, що я порвала з Благосвєтловим, - мовила вона й
подумала: "Треба про Митю сказати", але раптом Некрасов сказав:
- От би нам Писарєва притягти на критика!
- Так i Писарєв же порвав iз ним!
- Писарєв? Також? Та це ж нам пощастило! Саме вiн нам потрiбний! Ви з
ним стрiчаєтесь?
- Та вiн же мiй кузен. Ми мешкаємо в одному будинку. - I додала,
усмiхнувшись: - На рiзних поверхах тiльки!
Їй хотiлося одразу побiгти додому й розповiсти усе Митi! Некрасов склав
угоду з Краєвським! Вiн, Салтиков, який пише пiд псевдонiмом "Щедрiн", i
Єлисєєв керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження
"Современника". I вiн, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останнє
не казати? Хай довiдається, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно,
так буде краще й приємнiше Митi!
I раптом Марiя вiдчула, як ще нiколи, - вона зовсiм серед своїх! Не в
мрiях, не в планах! Оце її "сьогоднi", отут її робота, її мiсце в життi.
А будинок на розi Литейного знову ставав центром бойової росiйської
лiтератури.
* * *
Вранцi Митя трохи спiзнився на снiданок. Марiя уже хотiла спуститися до
нього, як вiн сам вбiг до кiмнати.
- Марi! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов
книгопродавець Звонарьов i сказав, що Некрасов бажав би побачитися зi мною
для розмови про збiрник, який хоче видати. "Якщо бажаєте, - сказав вiн,
Звонарьов, - Микола Олексiйович самi приїдуть до вас, а якщо ваша - себто
моя - ласка, то просять пожалувати сьогоднi ж уранцi до них, до
Некрасова". Я вiдповiв, що "пожалую" сам, i зараз їду. Руку на щастя.
Марi! Я поспiшаю!
- Ой, як добре! Але ж ти не снiдай! Випин хоч молока!
- Потiм, потiм.
- Нi, нi, випий швидше, це хвилинка. I хай щастить! Я чекатиму тебе
вдома!
Вiн на ходу поцiлував її руку й побiг.
Боже мiй, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною,
що через неї вiн лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хiба ж не
там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим мiсце Митi, критика Писарєва! Ой,
хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострi
статтi проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хiба Митя
не помилявся у своєму запалi? Але ж, певне, коли Некрасов надумав
запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це вже
вiн погодив i з Салтиковим, i з iншими. А що це за збiрник? Це, мабуть,
поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидiти без дiла,
справжнього, потрiбного дiла! Хай що завгодно кажуть про нього - але хто б
мiг у сучасних умовах, попри всi перешкоди, зробити це для лiтератури? Яка
"змiїна мудрiсть", як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрiбна у
взаєминах з цензорами! А його ставлення до авторiв!..
Як старий боєць, вiн збирає свою когорту. Звичайно, вiн перетворить цi
нiкчемнi "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому в
Марiї нема нi найменшого сумнiву. Некрасов - великий стратег. А з авторами
- їй же богу, як капельмейстер, добирає свiй оркестр - з рiзними
iнструментами, рiзними голосами цих iнструментiв, а все разом залунає, як
симфонiя. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марiя не встигла й слова
про це сказати, хоча йшла спецiально для цього.
I невже треба "прощати" чи "не прощати" цiй людинi, цьому найкращому
поетовi в Росiї i карти, й iншi "грiхи"? I знову поверталася до думки: "Ну
як мiг не прийняти його Герцен у Лондонi? Чому вони зовсiм розiйшлися з
Тургенєвим? Ну, хай би рiзнi святенники жбурляли камiння в Некрасова, але
ж вони, вони?.."
От i вона "розiйшлася" з Тургенєвим. I Герцен не може простити йому
вiдповiдей у сенатi... Вона згадувала, аналiзувала, якось намагалася
вiдволiкти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як
вiдбудеться це важливе перше побачення. Такi ж складнi людськi душi. Iнодi
якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть - i
потiм роки непорозумiння, навiть i тодi, коли нема протирiч. Нi, мiж
Герценом i Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша рiзниця
свiтоглядiв... Але ж Митя i Некрасов мусять, мусять порозумiтися!
Вона то пiдходила до вiкна, то сiдала за їхнiй спiльний робочий стiл,
але не робилося нiчого, то пiдходила до пiанiно - хазяйського пiанiно.
Вона зрадiла, коли вперше побачила його, i знову подумала: "Приїде
Богдась, вчитиму його .музицi". Богдась був зараз iз бабусею в Орлi.
Взяла кiлька акордiв. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мiй,
хоч. би все було гаразд у Богдасика й Митi!.. I сама здивувалась, як це
так подумалось поряд - Богдасик i Митя!.. Наче за Митю так само
вiдповiдальна, як за Богдасика. Пiдiйшла знову до вiкна. Яка
холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
Вона сама здивувалась тiй радостi, з якою побачила нарештi високу
струнку постать Митi. Його наче вiтер пiдганяв, такими швидкими кроками
поспiшав вiн.
- Ну як?
- Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
- Що ти? Вiн тiльки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповiдай усе
докладно!
- Знаєш, я чесно признаюсь тобi: одразу Некрасов менi просто жахливо не
сподобався, менi здалося в його обличчi навiть щось фальшиве. Нi, нi, не
лякайся, за кiлька хвилин розмови передi мною виявився такий чарiвний
дiяльний розум, що враження зовсiм змiнилося, навiть стало соромно менi.
за. перше! А може, я просто вiдвик вiд такої простоти? Вона менi здалася
неприродною, але ж за кiлька хвилин я зрозумiв - це не вимушено, вiн
справдi такий: розумний, простий, дiяльний, Ми довго розмовляли.
- Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
- З ним цiкаво було говорити зовсiм одверто, говорити й про журнал,
який вiн редагуватиме, певне, з наступного року. Вiн сподiвається, що
незабаром дадуть остаточний дозвiл на цю комбiнацiю - вiн i Краєвський.
Говорили й про сучасне становище лiтератури. А конкретно практичний
наслiдок нашого побачення - Некрасов запропонував менi написати для
збiрника, який вiн, хоче видати тепер, двi-три статтi аркушiв на десять.
- Ой, як добре, - аж зойкнула Марiя, - про що ж?
- Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про "Дым".
Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потiм про роман Андре Лео, а ще про
Дiдро - я це давно про себе замислив, про Дiдро написати, а про Андре Лео
саме на часi. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався i попередив, що менi
в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованцiв за аркуш i менше я
не вiзьму, я вирiшив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що вiн
нiколи не наважиться менi платити стiльки.
- Вiн сказав тобi так? -перелякалася Марiя: чого ж вiн радiє, Митя, хай
би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла
сказати це.
- Еге ж, вiн сказав саме так, i що норма в збiрнику за аркуш буде менi
75 карбованцiв. Ну, я погодився i на це!
- А ну тебе, ти мене перелякав!
- Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого
iснування, а для статей треба буде вiд них вiдмовитися. Некрасов
запропонував одразу дати скiльки менi треба, але я вiдмовився, навiщо
одразу починати з авансiв? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов
просто силомiць дав менi записку - в разi потреби видати менi негайно 200
карбованцiв - от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвiна й
Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладiв "для iснування" бiльше не
вiзьмемо!
- Я така щаслива за тебе!
- Це все через тебе так добре обернулося - iз Благосвєтловим порвав, i
з Некрасовим зiйшовся! А вiн передав тобi вiтання i сказав, що чекає на
роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
- I треба все встигнути! I Жюля Верна я обiцяла Етцелю не тягти. Ой! -
Марiя аж за голову схопилась обома руками.
- Марi, все встигнемо.
- Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе пiдганяю. Головне, твої
статтi чекає Некрасов! Якi вони були потрiбнi одне одному! Здавалося їм -
як двоє чесних трударiв лiтератури...
9
- Ти його любиш? - спитала Сонечка Пфьоль.
- Кого? - не зрозумiла одразу Марiя.
Перед тю майнуло обличчя Сашi.Але ж його нема. Нема.
- Як кого? Митю Писарєва!
Марiя глянула замислено й вiдповiла не одразу.
- Нi, звичайно, нi. Що ти? - i додала сумио: - Це зовсiм iнше.
Вона розумiла, таке питання цiлком природне. Та хiба було щось схоже в
її ставленнi до "братика" Митi з її почуттям, її нестримним коханням до
Сашi? Саме нестримним, попри всi роздуми, розголос, лють його матерi... А
що з Митею? Майже цiлий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навiть
дивно - вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за неї у
Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натякiв, та не
звернув на це нiякiсiнької уваги!
Пiсля її вiльного, самостiйного життя за кордоном про неї взагалi
бозна-що плели з легкої руки Кулiша. Хай плетуть. Вона звикла.
Нiхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю "з неба на землю" - на
нижчий поверх у його маленьку кiмнатку. Зовсiм не тому, що боїться
поговору. Тепер-то вона зовсiм цього не боялася! Вона боялася зради Сашi.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, вiдбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотностi. Певне, так боялася, як
кожна жiнка.
Iнколи жiнка, вдова, що загубила коханого чоловiка, раптом невдовзi
виходить знову замiж, i її всi ганять та гудять: "Як швидко вона забула".
А до того ж часто не може бути й порiвняння мiж першим та другим, i
почуття зовсiм не тi. I лише деякi чутливi люди розумiють - це вiд страху
самотностi.
Але ж Митя...
Нi, вона не порiвнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких
порiвнянь. З його дитячих рокiв вона ним милувалася, дивувалася з його
розуму, його розвитку, його чесностi й щиростi... Його й не треба, i не
можна було нi з ким порiвнювати.
- Коли б ти знала, який вiн... - роздумливо сказала Марiя Сонi.
- Вся Росiя знає! - жартома зауважила Соня.
- Розумiєш, я вiдчуваю себе вiдповiдальною за нього, за його життя. Я б
хотiла, щоб мiй Богдась був хоч трохи схожий на нього.
У неї нiколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше -
Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подiбний до батька.
- До речi, а як вiн з Митею?
- О, вiн його одразу полюбив, - усмiхнулась не без гiркоти Марiя. З
Сашею у них були цiлком пристойнi взаємини, нiяких конфлiктiв нiколи не
виникало, але до Митi було зовсiм iнше ставлення. - Вiн навiть не дуже
хотiв їхати з моєю мамою до Орла. Його кликали туди родичi, та й маму
вимагали! Треба ж йому i до батька поїхати, в Чернiгiв.
- Марусенько, а ти влiтку приїдеш до нас, на село, - прохаюче мовила
Соня, - тобi треба хоч трохи по-справжньому вiдпочити вiд усього, побути
на свiжому повiтрi!
- У мене стiльки роботи зараз, - сказала Марiя. - А втiм, справдi, я
залюбки поїхала б до вас, а потiм усе ж таки н;i Україну...'Як мене тягне
туди, коли б ти знала... Лежать мої бiдолашнi українськi твори, i старi, й
новi, а хто їх тепер друкуватиме? Правда, Пипiн, видавець, згодився
видати, але ж перший том - росiйський, i мої українськi твори - теж
росiйською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закiнчувати.
Перекладiв набралася. Ох, все не так просто - узяла та й поїхала
спочивати!
Що було простого в її заплутаному життi?
Ще ж їй хотiлося, - вона не згадала про це Сонi, вона писала Тетянi
Петрiвнi, Сашинiй матерi, - закiнчити початi разом з нею його статтi,
видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Сашi. Вона
мусила доробити все, що вiн не встиг через свою хворобу. Вона мусила це
зробити i заради Тетяни Петрiвни, яка тепер писала їй нiжнi, люблячi
листи. Сама Марiя вiдповiдала на них не дуже акуратно, та писала: "Вашi
листи для мене вiдрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли
хвора людина не може потиснути простягнуту їй руку, але розумiє цiну
потиску цiєї руки".
Про це нiкому не казала. Кому вона може сказати? Сонечцi? Митi? Вiн i
так iнколи буває нервовий, засмучений. Вона знає: це через неї.
- Сонечко, - раптом спитала вона, - ти не можеш попросити чоловiка, щоб
вiн допомiг дiстати Митi Писарєву дозвiл поїхати лiкуватися за кордон.
Йому так треба розвiятися пiсля в'язницi, та й взагалi, хто-хто, а вiн
повинен i для роботи своєї побачити свiт. Ми б уже якось збилися б
грошима. Я б поїхала влiтку до вас, а вiн - за кордон. - Вона знала, що це
пустi слова - без неї вiн би тепер не "розвiявся".
- Я скажу, обов'язково скажу чоловiковi! - пообiцяла подруга, з
спiвчуттям обiймаючи Марiю.
Справдi, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помiчала не лише
Марiя, це помiчали всi, особливо товаришi-журналiсти.
Якось зустрiвшись у кав'ярнi, куди заходили переглянути газети,
погомонiти, хтось iз журналiстiв спитав його:
- Що з вами? - I пожартував: - Чи не закохалися бува?
- Так, справдi закохався. Менi на роду написано нещасливо закохуватись
у своїх кузин.
Вiн сказав це так одвсрго й розпачливо, що навiть нiхто не засмiявся i
не продовжував жарту.
- То це ви, мабуть, у Марiю Олександрiвну закохалися? - як про справу
звичайну, але спiвчутливо мовив колега.
- А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи її? Якщо вона не буде
зi мною, - я загину.
До чого ж ми був одвертий i безпосереднiй юнак, незважаючи на вченiсть,
на свiй авторитет провiдного, критика! Йому дiйсно здавалося, що вiн
загине, к"я" Марiя не буде з ним, його, зовсiм його.
Коли Писарев пiшов, досить єхидний лiтератор Скабичевський мовив:
- Ця жiнка грає ним, як кiшка мишкою, - то пiдпустить, то вiджене, а
пазури вже напоготовi!
* * *
Вiн дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер iшла з дому,
коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов
не помiчаючи, як вiн це переживає.
Вона ще ретельнiше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе
всi турботи, як дбайлива старша сестра.
Господи! Коли б вiн знав, коли б вiн вiдчував, як терзало це її - що
вона насправдi старша сестра! Старша! Знову старша i на цiлих сiм рокiв.
Вiд Сашi вона була старша всього на три роки, i як цим колола його мати,
Тетяна Петрiвна.
Варвара Дмитрiвна, навпаки, просила Машеньку не кидати Митi. Марiя
розумiла: мати була у безвихiдному становищi, вона признавалася, вона
боялася - що, як Митя знову захворiє? Вона без тремтiння не могла згадати,
вона вiдганяла цей спогад - Митя-в лiкарняному халатi. Митя в
арештантському халатi. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться
з ним, як завгодно - сестрою, дружиною, коханкою, - як захоче, аби були
коло нього рiднi дбайливi руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така.
їй можна довiрити.
Марiя розумiла: з усiх лих мати вибрала для себе найлегше.
Але ж сама Марiя, сама перед собою?