Iваненко Оксана. Марiя

вигаданих i невигаданих героїв.
Вона, Марiя, вiдчула, що вона ще жива, знову живе справжнiм життям
письменницi, коли справдi почала новий роман. Не з своїм молодшим
троюрiдним братом! Нi, а за своїм робочим столом.
Вона почала писати "Живу душу", i спогади юностi рiзнобарвним натовпом
наплинули на неї, але тепер усе вона бачила нiби iншими очима. Пiсля
польського повстання, пiсля пострiлу в царя Каракозова i його страти,з
багатьох спала маска i виявлялася справжня суть. То, що Марiя колись лише
iнстинктивно вiдчувала й вiд чого вiдверталася в тих провiнцiйних, нiбито
прогресивних, "салонах", тепер постало перед нею в усiй нiкчемнiй наготi.
Цiлий шерег рiзноманiтних балакунiв, якi вмiли так красномовно
виголошувати пишнi фрази про вищi iдеали, прогрес, любов до народу i не
хотiли поступитися найменшою дрiбничкою, щоб, бува, не порушити свiй
комфорт, своє благополуччя. Вона тепер дужче зрозумiла, чому й Митя в усiх
своїх працях пiдкреслює, що найбiльша небезпека саме в таких "лiбералах" i
молодi треба йти iншим шляхом.
Багато було автобiографiчного в цьому романi - її юнiсть у тiтки
Мардовiної, провiнцiйнi лiберальнi гуртки, шукання панночками "героїв" (а
заодно й женихiв), її власна жадоба самостiйної працi, живих людей.
Так, тiльки вона почала писати цей роман, як вiдчула, що хвиля понесла
її, понесла без упину. I якось, коли вона написала про чоловiка панi
Пiдколодної, лицемiрної дамочки-позерки, як вiн примушений був на догоду
жiнцi повторювати її сентенцiї на зразок: "Я тепер зрозумiв, що таке
женщина, що таке чесноти, свiдомiсть власної правоти, єдина мiцна
пiдтримка у важких випробуваннях..." - i раптом закiнчував несподiвано:
"Всiх цих праведникiв перевiшати треба", - вона, Марiя, сама розсмiялась:
так це було вiрно пiдхоплено серед тої метушливої орловської юрби i тепер
влучно використано'.
Недарма вона колись писала Єшевському, який здивувався, звiдки такi
правдивi образи в її "Записках дячка": "Адже я знала колись цих людей i
спостерiгала - живе враження завжди залишається у мене i не вмирає".
Коли вона розсмiялася, пишучи тепер у романi цi рядки, Митя здивовано
пiдвiв голову - вiн ще її не бачив такою жвавою, веселою.
- Почекай, я допишу цей роздiл i почитаю тобi, обов'язково почитаю.
Вона вже жила в цьому романi, вже заграли деталi побуту, вона
всмiхалася, тiшилася, пишучи про кота Друга, який: "...проживши вiк не без
помилок, вiдчував на собi наче гнiт суворої i невмолимої доброчесностi, що
просякала собою весь дiм (тих же Пiдколодних), i пирхав, наче хотiв
сказати: - Ну, добровiльно мене сюди не заманиш нiякими мишами на свiтi".
Вона любила отак пожартувати, веселими i смiшними деталями додати
жвавого колориту всiй картинi. А якi соковитi й зовсiм живi вийшли
розвiнчанi герої - Павло Iванович, Квач, Бурнашов i "дiвчина-титан"
Агнеса!
Це зовсiм не були фотографiчнi портрети якихось певних людей, зовсiм
нi! Рiзнi рисочки спливали в пам'ятi - в одних виразнiшi, в iнших блiдiшi,
але перед нею вже метушилися створенi живi люди - звичайно, не "живi" у
вищому розумiннi слова її Маша - "жива душа" - саме шукала живої людини. I
от поки що саме задумана "жива" людина не виходила дуже живою! Вона
розумiла: Загайного треба показати в дiяльностi, в роботi, - та про це ж
можна писати лише натяками! I перо вже не бiгло жваво, вона наче пiдтягала
образ до певної накресленої схеми. Адже полюбила Загайного її героїня -
Маша, бо вiдчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно?
Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала з-за
столу, виходила з кiмнати, вигадувала якiсь справи, йшла з дому.
Якось вона повернулася пiзно увечерi. Наталя Федорiвна вiдчинила дверi,
вона тихенько зайшла до кiмнати, де працював Митя. Вiн так захопився своїм
рукописом, що не почув її крокiв.
Вона дивилася на схилену голову над столом, заваленим книгами й
паперами, обличчя його було втомлене, зблiдле, але коли вiн глянув на неї
- вона зупинилась: нiколи не бачила вона його таким - вiн, певне, з мить
не мiг збагнути, що це вона прийшла, вiн ще був весь у своїй працi, в
полонi своїх думок, якi жадав швидше викласти. Хоч обличчя було й
стомлене, й зблiдле, очi дивилися радiсно, натхненно, i не її стосувалась
ця радiсть. Вiн зробив знак, щоб вона почекала, не займала його, не
звертала уваги, i рука не кидала писати, а очi знову звернулися до паперу.
Марiя раптом подумала, що отак i її Загайний весь вiддавався роботi - i
одразу вся картина постала перед нею: Маша тiкає з гомiнкого балу. Свiтлої
липневої ночi вона мимоволi поспiшає на околицю мiста, за рiчку, пiдходить
до халупки, де живе Загайний, жалюгiдної мiщанської хатинки, i в освiтлене
свiчкою вiкно бачить за столом Загайного... i розумiє, що нiякi мрiї про
"щастя" - спокiйне, забезпечене, - нiщо перед цим втомленим блiдим
обличчям людини, що вся вiддалася роботi: в цьому щастя, життя i сила!
"Милий мiй Митя, - подумала Марiя, - я тобi присвячу цей роман, тiльки
б вiн вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб вiн сподобався тобi".
Потiм вона читала йому окремi роздiли, i вiн теж смiявся над дотепними
малюнками, був задоволений з характеристики розвiнчаних героїв i майже
закричав, коли дiйшло до "дiвчини-титана":
- Машенько! До чого ж ти перевернула моїх "титанiв"! Ти ж сама казала,
що я так влучно й цiкаво написав у своїй статтi про Гейне про титанiв
думки й титанiв почуття!
- Надзвичайно влучно й цiкаво! Тому я й замислилась над цим! I менi
заманулося показати, як пародiйне вiдбиваються блискучi iдеї у
самозакоханих i холодних егоїстiв.
- Ти їх просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала на увазi,
коли писала про дiвчаток?
- Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать твою молодшу
сестру й мою орловську племiнницю, коло якої я була гувернанткою. Менi
завжди цiкаво писати про дiтей, пiдлiткiв, особливо дiвчаток. Я хочу, щоб
у них у всiх, ти розумiєш, було зовсiм iнше життя!
Їм обом здавалося - можна, можна наблизити ще iнше життя, хоч важко
було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, - всi повиннi й
зможуть працювати, i праця буде не ярмом, а радiстю. Про це вони писали
обоє, звичайно, по-рiзному, вiн - у своїх статтях, вона - в своїх художнiх
творах.
- Як це добре у тебе сказано: хай на небi, чи де там, спокiй, але
дiяльнiсть, але любов, але головне життя - це ж на землi!



14

Богдась! От хто був закоханий у Митю!
Вiн дивився на Митю наче широко розкритими очима i намагався йому
наслiдувати. Нiхто, нiхто в життi не подобався йому так з чоловiкiв, як
Митя. Скiльки маминих друзiв i знайомих бувало в них у Парижi, i вiн
багатьох iз них любив, до бiльшостi ставився приязно, але в Митю вiн був
просто закоханий, хоча той нiчого не робив, щоб привернути це хлоп'яче
серце.
До "мсьє Пассека" - Олександра Вадимовича (вiн змалку звик звати його
"мсьє Пассек") - Богдась ставився якось поблажливо, вiд нього Богдановi не
було нiяких прикрощiв або неприємностей. Навпаки, Богдась був певний, що
нiчого такого вiд Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась
пiдрiс, вiн зрозумiв, що це не тому, що вiн, Богдась, так уже подобається
мсьє Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамi, i Богдась навiть
вiдчував пiдсвiдоме якусь силу й владу, бо вiн завжди був непохитно
переконаний, що для мами вiн - найголовнiша iстота в свiтi, навiть коли
мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього "мiй тиран", "я його
раба", - i навiть писала так у листах до нього, - Богдась знав, що це не
лише жарт. Зi свого боку Богдась також, щоб догодити мамi, був завжди з
Олександром Вадимовичем чемний i досить витриманий, iнстинктивно вiн
вiдчував, що так потрiбно для всiх, своїх i стороннiх. Нiколи нi з ким,
навiть з бабусею вiн не говорив про маму i Сашу. Дiти часто бувають далеко
замкненiшi й витриманiшi в таких складних сiмейних ситуацiях, нiж гадають
дорослi! Але особливо близьких взаємин з Олександром Вадимовичем не було.
Нi в чому вiн не правив для Богдася за iдеал чоловiка, особливо останнiм
часом, коли став так часто хворiти.
Богдасевi було бiльше шкода мами - весь час вона з ним, стiльки вiддає
часу й сил. По натурi добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це
просила мама, але своєї iнiцiативи коло хворого не виявляв. Йому дужче
подобалися i Карл Беннi, i його вчитель Олександр Сахновськии, а потiм
Волков i галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже свої власнi
приятелiровесники, свої хлоп'ячi iнтереси, i його все менше цiкавило i
обходило життя дорослих у будиночку в Нейї.
У родичiв на Орловщинi - i в мiстi, й на селi - вiн вiдчув себе
дорослою людиною. У всякому разi, намагався так поводитися. Всiх родичiв
одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли вiн приїздив iз
мамою з Немирова, усiх дивувала його українська мова, українськi пiснi i
як - Марiя писала про це Опанасовi - вiн "навертав одпалих українцiв". А
тепер так само дивувалися з його блискучої паризької вимови, вiльних, але
в межах чемностi, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження
дикуватих помiщицьких синкiв-гiмназистiв. Усiх вражала його обiзнанiсть у
рiзних мiжнародних полiтичних подiях - адже скiльки вiн наслухався розмов
дорослих i про Гарiбальдi, i про Наполеона III i тепер з апломбом
розповiдав провiнцiйним тiтонькам та кузинам! Нiхто не спиняв його
втручання в розмови старших, i нiкого не дратував його апломб, з яким
удома, по правдi, вiн нiколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний,
веселий, добродушний. Це все привертало до нього, вносило пожвавлення в
провiнцiйне життя родичiв, i єдине, що його iнколи ображало, так це те, що
маминi тiтки - а, значить, його бабусi - та й рiдна бабуся не цiлком i не
завжди вважали його дорослою самостiйно мислячою людиною, хоча йому вже
минав п'ятнадцятий рiк! Це виявлялося в турботах i пiклуваннi, щоб вiн не
застудився, не "перекупався" i т. iн.
У родичiв на Орловщинi вiн швидко забув останнiй сумний час у Парижi,
смерть Сашi, тим бiльше, що це трапилось не на його очах, а в Нiццi. Вiн,
по правдi, не дуже переживав i ";мерть батька, бо вiдвик вiд нього.
Останнi роки хлопець був трохи ображений пiсля того, як одержав вiд батька
листа, в якому Опанас Васильович перераховував усi свої витрати, свої
борги й пояснював, чому не надсилає йому грошей. Власне, мама дуже часто
при ньому i навiть з ним пiдраховувала свої "достатки" i навiть радилися
разом, як можна "викрутитися" з скрутного становища, i разом накреслювали
плани економiї в побутi, якi, правда, рiдко витримували, тiльки-но грошi
з'являлися, але ж з мамою усе було разом i спiльне, i мама добре розумiла,
коли й що потрiбно Богдановi, щоб не похитнувся його авторитет i певне
"renommйe" серед хлопцiв! А от лист батька був у чомусь образливий для
нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але вiн
почув, як вона сказала бабусi: "Я гадала, що коли людина знає, що в неї
росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбується про
нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув вiд мене про батька i
нiколи не почує, але коли Опанас Васильович через свою нову сiм'ю вважає
неможливим для себе давати на його освiту - я нiколи вдруге не нагадаю
йому про це. Я сама вирощу свого сина".
Друга сiм'я! Богдась нiчого не спитав анi маму, анi бабусю: i, нiяково,
i якось страшно було розпитувати, саме - страшно. Не кажуть самi -
значить, не можна про це говорити. Про "другу сiм'ю" вiн почув i вiд
цiкавих до всього родичiв у Орлi. Голосним шепотом, прозорими натяками
говорили про якусь спiвачку, про маленьких дiтей, спiвчутливо поглядаючи
на Богдана. Щоб вiн говорив про батька й маму з родичами?! Та нiзащо в
свiтi! Мама була для нього непорiвнянною нi з ким! Хiба хоч одна жiнка
була схожа на неї?
Мама, вiдправляючи його в Орел, казала, що неодмiнно йому треба поїхати
побачитися з батьком, i вiн збирався. Мама нiчого не казала про "другу
сiм'ю", i вiн якось забув про це. Та от надiйшов лист про хворобу батька,
i тiтоньки-бабусi заквоктали навколо нього: "Бiдний хлопець, йому треба
хоч би попрощатися з батьком!" I всi хором виспiвували, який батько був
хороший, майже святий, i в усьому вiдчувалася догана мамi, але вiд'їзд
нiяк не влаштовувався, i поки його збирали -батько помер.
Кiлька днiв вiн намагався уникнути товариства, бо вже родичi з їхнiми
зойками та спiвчуттям ставали нестерпнi, з однiєю ба" бусею було легше, -
бо вона мовчала, певне, теж ображена осудом дочки. Але потiм почалися
турботи про наступнi iспити в гiмназiї, перше хлоп'яче захоплення дочкою
давнiх орловських приятелiв мами й батька - теж наче родичiв, наступна
подорож до Москви та Петербурга. Усе це вiддалило смерть призабутого
батька.
А в Петербурзi почалося нове життя, i в Петербурзi жив з ними Митя
Писарєв.
Писарєв доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась звав
його просто Митею, i не те щоб вони заприятелювали, - Митя був дуже
зайнятий, але вiн дiйсно правив для хлопця за iдеал людини й мужчини.
По-перше, вiн був "революцiонер", адже вiн тiльки-но вийшов з
Петропавловки. По-друге, вiн так багато читав i знав, як нiхто з їхнiх
знайомих, та аж нiяк не пишався, що вiн такий розумний. Про все, про що
хотiв дiзнатися Богдась, про все вiн мiг розповiсти просто i ясно. З ним
було цiкаво розмовляти! Шкода тiльки, що йому було нiколи. По-третє, вiн
був справжнiй мужчина - гарний, мiцний, здоровий. Здавалося, пройти з
кiнця в кiнець величезного Петербурга для нього - дрiбниця. Вiн казав, що
влiтку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, i Богдась мрiяв про лiто.
Митя не казав Богдасевi, щоб той готував уроки або читав щось потрiбне -
просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в
про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмовi. Вони
були зовсiм на рiвних, наче брати, тiльки один - старший брат, але такий
славний, не гордий старший брат, хоч i найрозумнiший серед усiх, хто буває
у них. Дарма що молодий, але ж всi прислухаються до його слiв, до його
думки, навiть мама.
Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозумiти, що для
мами Митя не просто "брат".
Митя нiяк i не приховував, як вiн любить маму, але вiн аж нiяк не
запобiгав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь,
запобiгав перед ним, i йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться
до Митi не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася їх не
можна було й порiвняти! Богдасевi iнколи навiть страшно ставало, що мама
якась байдужа до Митi, нi, не байдужа, це було не те слово; i Богдась не
мiг знайти вiрного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так,
не радилась так про свою роботу, як нiколи не радилася з Олександром
Вадимовичем, не зважала б так на його думки i навiть зауваження та
заперечення, коли читала iiюсь своє, i не любила б так сама слухати
уважно-уважно все, що написав вiн. А втiм, завжди Богдасевi було страшно,
що мама раптом не захоче жити спiльно з Митею, хоч про це нiколи й мови не
було, що раптом вони роз'їдуться - хоча нiколи вони не сварилися.
Богдасевi здавалося, що кращого за Митю не може бути, i коли вже мама, як
усi жiнки, хоче чи мусить, - в цьому Богдась ще не розбирався, - бути
знову замужем, то тiльки за Митею, тiльки з Митею! Богдан уже прочитав
його статтi про Базарова, "Мыслящий пролетариат", i вирiшив сам для себе:
вiн мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, i, звичайно, вiн
буде революцiонером!
Це було, правда, вирiшено вже давно, ще в Iталiї, коли вiн був зовсiм
малим i гасав iз римськими хлопчаками, якi вигукували гасла Гарiбальдi й
зачiпали ченцiв та черниць. У Парижi пiд впливом розповiдей Сахновського,
Тедзика, Павла Якобi це рiшення остаточно змiцнiло, йому було прикро, що
мсьє Пассек, хоч i спiвчував їм усiм, але сам зовсiм не такий.
А Митя - вiн писав сам листiвки! Вiн сидiв у Олексiївському равелiнi,
вiн зараз пише те, в чому глибоко переконаний, i хоче, щоб усi про це
знали!
Нi, незрозумiле, чому мама ставилася до мсьє Пассека далеко нiжнiше!
Багато вiн чого не розумiв, Богдась!
Де йому було знати, що iнколи вночi, дивлячися на сплячого Митю, Марiя
думала:
"Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб вiн був таким!.."
Так вона нi про кого нiколи не думала...
Коли б цi її думки i Митя знав - яким би вiн був щасливим!
Але йому теж було часто страшно, що вона його покине...
А в неї цього i на думцi не було... Нiколи...
Вона не про нього думала, коли писала в "Живiй душi": "А хто не знає
почуття жiнки, коли чуже щастя в її руках?.. Часто слова "Ви для мене все"
примушують битися її серце. В кожної жiнки, крiм того, є вiра в щось
чудесне в майбутньому - i жаль, спiвчуття, оточуюча порожнеча, ця вiра в
майбутнє, самотнiсть, надiя на якесь чудо опановують її i часто доводять
до любовi.
Така любов буває iнколи дуже мiцною i хорошою, але вiд неї, так би
мовити, не захоплює дух, i неспокiйнi характери, що зазнали лише такої
любовi, все бентежить iнколи якась пiдсвiдома тривога, все шукають, все
хвилюються..."
Нi, вона зовсiм не про нього це писала, хоч такi почуття їй були
знайомi. Колись. Давно. Але ж потiм у неї була iнша, та любов, вiд якої
захоплювало дух!
Вона не шукатиме бiльше такої.
Однаково - Митя став їй уже необхiдний, конче потрiбний! Опорою не
просто в самотньому життi, хай i самостiйної жiнки, а опорою в її
духовному, внутрiшньому, як нiхто нiколи. А разом з його незайманою, такою
щирою, ясною молодою любов'ю хiба це не був несподiваний дар для неї?
Нiколи вона не зрадить його, не покине його.
Вночi вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя i думала: "Хай
буде завжди так. Разом з ним. Менi бiльше нiхто не потрiбний. Вiн i
Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо разом. Хай йому буде
добре зi мною".

* * *

На "Живiй душi", романi, який вона так швидко з натхненням написала i
якого чекав Некрасов для "Отечественных записок", вона поставила присвяту:
"Дмитровi Iвановичу Писарєву на знак глибокої пошани".
I хай всi про це знають!
- Бачиш? - похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису.
- А менi мама присвятила "Невiльничку", - не поступився Богдан, - там
так i надписано: "Богдановi Опанасовичу Марковичу".
- Як важно! - удавано здивувався Митя.
- От хлопчиська! - знизала плечима, смiючись, Марiя, але до чого їй
була приємна їхня приязнь, невимушенiсть!
Ще коли вона була в Москвi, у груднi шiстдесят сьомого року, Митя
написав їй, що з "Отечественными записками" все у Некрасова поладнано, i
хоч ще стоятиме iм'я Краєвського, але перший номер шiстдесят восьмого року
пiдiбрано Некрасовим з "його" матерiалiв, i що: "Некрасов питав про тебе i
дуже хотiв, щоб ти швидше закiнчила "Живу душу", яка, напевне, вся, в
цiлому, пiде в першу книгу. Туди ж пiдуть вiршi Некрасова й оповiдання
Щедрiна. А мене почекають пускати, i я з свого боку схвалюю цю
обережнiсть".
Але i в першому номерi все ж таки дали його роботу - без пiдпису, у
вiддiлi "Iноземної лiтератури" - поки що лише переказ романiв Андре Лео.
Та вiн уже готував для Некрасова статтю про Дiдро. I його вже запросив
Некрасов на обiд, не просто сiмейний, для розваги та вiдпочинку, а на
"традицiйний" обiд, якi влаштовував Некрасов, будучи редактором
"Современника", i на яких спочатку розв'язували рiзнi серйознi редакцiйнi
справи. Традицiя "Современника" жила далi!
Серед колишнiх соратникiв - тут були присутнi Щедрiн, Слепцов, Єлисєєв
- з'явився новий - молодий Писарєв, i всi розумiли, що незабаром саме вiн
вестиме критику журналу. На цьому обiдi остаточно вирiшувався склад
редколегiї, взаємини з Краєвським, змiст перших номерiв.
У якому доброму товариствi з'являлася i Марiя з першого номера!
Ох, як непевне усе в свiтi журналiстики, лiтератури взагалi!
От i з "Живою душею" вийшло зовсiм не так гладко, як чекалося. Та
господи, боже! А з чим було "гладко", з яким романом? "Записки дячка"
(тепер назвала - "причетника") лежали вже не перший рiк то в звичайнiй
цензурi, то в духовнiй, а ще коли той самий Благосвєтлов збирався
надрукувати їх у своєму журналi! Адже Марiя надiслала цей роман ще з
Парижа!
Як вiдчували на собi всi лiтератори та видавцi цей бич цензури, цей
страх перед розправою!
Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тiсному колi знову заговорили
про цензуру, й особливо її вразило, як Некрасов своїм глухим вiд хвороби
горла голосом мовив:
- Сидить письменник i пише, i на кiнчику пера в нього прекрасне слово,
таке слово, яке вдесятеро краще за все, що вiн у життi написав, i раптом
вiн боїться його написати, бо спаде йому невiльно думка - а що, як
увiйдуть жандарми та схоплять!
- Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, - сердито забурчав Щедрiн. - Це
ж не тiльки мука, це ж цiлiсiньке душевне пекло. Крапля за краплею
точиться письменницька кров, ранiше нiж потрапить твiр у друкарську
машину. Чого тiльки й зi мною це робили! I вирiзали, i пiдрiзали, i
перероблювали, i в цiлому твiр забороняли та ще й оголошували, що я
шкiдливий, шкiдливий, шкiдливий! Я просто дивуюсь Миколi Олексiйовичу -
якi потрiбнi сили, щоб витримувати бої з цензурою. Як хочете - це
величезна заслуга! I знаєте, Миколо Олексiйовичу, коло мiцного коня i
слабший потягне, отак i я подумав i погодився увiйти в редколегiю.
- Та, отець, таке скажете! Без вашої участi i я не потягну тепер
"Отечественные записки" i не поверну їх на шлях "Современника"!
Нiхто не заплющував очi, що i для всiх спiльно, i для кожного автора
зокрема без перешкод, труднощiв не обiйдеться. Справдi, наче краплю по
краплi кров виточують, коли примушують викреслювати, скорочувати,
перероблювати виношенi, виплеканi рядки!
Довелось i Марiї перехвилюватися немало з "Живою душею".
В один номер роман не вклався, в цьому винний був лише розмiр, але
зняли присвяту, i це була перша прикрiсть. Не все однаково сподобалось у
романi самому Некрасову, хоч вiн i не наполягав, щоб вона щось змiнювала,
та якому авторовi це приємно? Проте записка вiд Некрасова трохи
заспокоїла: "Хоч я, може, з надмiрною суворiстю поставився до III частини
"Живої душi", тому вважаю за обов'язок сказати, що п'ять роздiлiв
четвертої частини, якi я вчора прочитав, категорично i беззаперечно
хорошi".
Вона писала цей роман з пiднесенням i любов'ю, та, як i в кожному
творi, вона була незадоволена рiвно всiм, особливо останньою частиною, там
були лише натяки на дiяльнiсть Загайного. Не могла ж вона писати напрямки
про революцiйну органiзацiю!
Напрямки вона написала про табiр лiбералiв, який скочувався до одвертої
реакцiї, i саме проти цих колоритних образiв розвiнчаних героїв, їхнiх
висловлювань, запобiгання перед владою заперечив Краєвський i наполягав у
листi до Некрасова, щоб викреслити цi сторiнки.
Марiя сидiла, насупивши свої густi темнi брови.
- Некрасов пропонує менi викинути цi мiсця, проти яких заперечує"
Краєвський. Але ж у них уся сiль, весь сенс викриття цих балакунiв, без
цього все буде беззубо, все губить свою гостроту й спрямованiсть, -
скаржилася вона Митi, - i правду тобi сказати. найдужче прикро менi, що
зняли присвяту. Чого боятися твого iменi тепер?
Їй так хотiлося, щоб на романi стояла, стояла ця присвята, наче перед
усiм свiтом сказати: "Так, я поважаю його, я з ним, ми разом, у нас
спiльнi думки, життя, праця!"
- А може, це навiть приємно, що бояться? От уже через це не варт
хвилюватися, адже я-то знаю, що роман мiй! А в книжцi ти поновиш вилученi
цензурою мiсця.
- Якщо цензура в книжцi пропустить! Скiльки вона завжди спотворює! I
перед читачами ми з'являємося такими добропорядними, причесаними,
спокiйними...
- Або зовсiм не з'являємось!
- Хочеться, щоб тебе швидше почули, а воно. написане, лежить та й
лежить!
- Що ж ти робитимеш iз "Живою душею"? Ти зваж. Марi, Некрасов не може
вiдстоювати все в журналi. Ти подумай, його "Ведмеже полювання", яке так
тобi подобалося, зовсiм випало.
- Що робитиму? - Марiя зiтхнула. - Звичайно, для журналу скорочу, а в
книзi спробую вставити. I присвяту. Ти не уявляєш, як менi боляче, що
присвяту зняли.
- Ну, про це найменше турбуйся! - усмiхнувся Митя. їй неприємно, що
зняли його iм'я. Хiба вiн не щасливий з самого бажання її? А щодо людей -
хiба це має для нього якесь значення, справдi, хай це її зовсiм не турбує!
- Ну, нiчого. Чого на свiтi не бува, аби здорова наша голова! -
махнувши рукою, згадала своє улюблене прислiв'я Марiя, яким завжди
заспокоювала себе. - Я не повинна скаржитись саме тобi, що пишеш, а все
лежить, - вже лагiдно мовила вона.
Хто-хто, а Митя на собi це найдужче вiдчував, i тим бiльше для критика
так важливо одразу, своєчасно подати свiй голос!
Вонa сказала:
- Коли подумати - хто губить бiльше вiд того, що в "Деле" надрукована
лише перша частина твоєї статтi "Будничные стороны жизни"? Авжеж, не ти, а
читачi, читачi роману Достоєвського. Я певна, що саме пiсля твоєї статтi
не лише я зрозумiла ще краще увесь химерний характер Раскольиикова, усю
шкiдливiсть його теорiї про людей незвичайних, яким усе можна, якi можуть
розпоряджатися життям i кров'ю людей звичайних. Так у тебе добре написано
про огиду справжнiх генiїв людства до кровопролиття, до злочину.
- А як же революцiя? Повстання? - раптом спитав Богдась, вiдiрвавшись
вiд читання. Здавалося, вiн заглиблений був у своє i не прислухався.
- Так у Митi ж про це й було! - гаряче пояснила Марiя. - Коли вже треба
наважитися на кривави бої i перевороти, то лише заради полiпшення життя
тисяч, пiд впливом захоплюючої любовi до iдеї!
- Саме це й налякало цензуру. Ти ж помiтила - в журналi викинуто усi
важливi соцiальнi моменти, - нагадав Митя.
"I Благосвєтлов ще смiв казати, що вiн "видохся"!" - подумала Марiя,
але стримала себе. Навiщо тепер згадувати? Проте як можна казати
"видохся"? Тiльки-но вийшов новий роман Достоєвського "Преступление и
наказание", i Митя одразу написав такий гострий аналiз його.
А Митина стаття "Старое барство" також одразу написана пiсля появи
"1805 года" Льва Толстого. Правда, в статтi лише поки що про двi постатт,