Iваненко Оксана. Марiя

завжди за всiх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'є, хто
яку шкоду ненавмисне зробить, - Маша завжди казала: "Мамо, то я,
пробачте".
- Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на Машу. Ти ж
знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi не жити тут,
краще я її до якоїсь iз сестер вiдвезу. Однаково з осенi у пансiон. Ти
згодна, Машенько?
- Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша. їхати з дому?
Але ж коли "дому" й не було?
- Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi Мардовiної, або у
Варюшi Писарєвої? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi.
- Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня.
Нiде їй не було краще. Нiде їй не було гiрше. Усе було тимчасовим -
чеканням справжнього.
Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше
- у Писарєвих. Тому їх любила дужче.
Не раз iз рiдними їздила на прощу в монастирi. I багато переживань,
думок, здивування i навiть перший час захоплення викликали у дiвчинки
черницi - їхнє самозречення, їхня дол-я. Потiм, коли пiдросла, уважнi її
очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого
жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна
iєрархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена навiки в
особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi тирани -
її помiчницi й пiдлабузницi - мати-казначея, iншi, на нижчих сходинах
чернечої iмперiї. О! Як рiдко можна було побачити справжню християнську
вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес, i рiзнi релiгiйнi
ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим - дитяча слiпа
вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з
немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися
чудотворнiй iконi, святим мощам, за останнiй мiдяк налити у пляшечку
святої водички, яку напередоднi наливала iз звичайного колодязя на
монастирському подвiр'ї одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць.
Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це
було вже неможливо. Давно неможливо.
Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн їй, коли була
ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але його
листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали її настроям,
її вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатичної покори, не захоплення
аскетичними iдеалами, що вiдгонили у звичайних людей звичайним
святенництвом (трохи цього було i в Опанасових листах), а ствердження
любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра. Потiм вона
почала сперечатися з ним. Потiм перестала сперечатись. Коли вчителював,
вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона, як
дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiякої ваги цьому
не надавала. Дещо, правда, робила навiть залюбки, тому що нагадувало
дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила
"розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала
хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i
кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це все не мало нiякого
вiдношення до вiри!
Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для
яких питання вiри, релiгiї давно вже не мало особистого значення. Це було
лише тiєю темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбi проти
монархiв церкви i всього їхнього вiйська. Так робив весь час Олександр
Iванович Герцен. I саме тут, у Римi, був центр наймiцнiшої i
найпiдступнiшої клерикальної сили, тут був центр держави намiсника
апостола Петра на землi - самого папи. Вiн жив у Ватiканi. Важко було
поєднати в думках, у розумiннi Ватiкан - мiсце мешкання монарха
католицької церкви, i Ватiкан, про який писав Герцен: "Коли нестерпнi
сумнiви ятрять серце, коли перестаєш вiрити, що люди могли бути здатнi на
щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, - я раджу йти до
Ватiкану. Там людина заспокоїться i знову щось благословить у життi". Вiн
писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський.
Але там, у цьому ж Ватiканi, за стiною, що вiдмежовувала вiд залiв
Рафаеля, його станцiє, вiд Сiкстинської капели, вже багато вiкiв плутав
таємничий зловiсний лабiринт клерикальної держави i мав свої палати папа.
У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у
вербну недiлю - в соборi святого Петра.
- Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi, -
такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла Марiя своїх
постiйних супутникiв, до яких ще приєднався сусiда по дому, один
швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв.
- Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i Єшевський.
- Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець.
- Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. - Я хочу бачити папу, я хочу
бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже iталiйцi так палко,
пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi їхнi врочистi церемонiї, i я рада,
що ми опинились у Римi саме на великдень.
- А я волiв би краще опинитися пiд час карнавалу, хоча вже й
спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне, i справдi треба саме на
карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те.
- Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь до всього, -
заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки?
- Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на таких церемонiях, як на
прем'єрах у театрi, - сказав швейцарець.
Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс їй з поштивою
усмiшкою квиток на вiдправу у вербну недiлю. Йому дуже хотiлося
прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але напередоднi Марiї вже надiслали з
росiйського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже
потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю -
подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого!
Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла.
Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю, -
своєрiдна театральна вистава, навiть не прем'єра, бо учасники зовсiм не
хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролi
завчено-машинально, бо виконували їх .багато рокiв, а до того багато рокiв
бачили, як виконували iншi, їхнi попередники.
Єшевський побачив: Марiя Олександрiвна ледь стрималась, щоб не
чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу - невеличкого, з круглим
байдужим, навiть добродушним обличчям.
- Наче пирiг! - шепнула Марiя.
Нiякiсiнького натхнення, врочистого пiднесення не побачила вона на
обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й байдужiсть. Вiн сидiв
пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами.
Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантiях i
високих клобуках, потiм єпископи, канонiки, рiзнi високi чини чорного
вiйська, що нагадували часи iнквiзицiї, потiм звичайне вiйсько у
незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони
папських гвардiйцiв. Вiд усiєї .червоної, золотої пишноти аж очi слiпило.
Усi в церквi стали навколiшки, але Марiя помiчала лише цiкавiсть на
обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було,
були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось з її
запитань, стоячи поблизу Марiї навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей
славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, i
бiльшiсть була така, як вона сама, - цiкавi глядачi у справжнiсiнькому
театрi. Але нi, вона помиляється: цей вдосконалений театр - це ж
величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям
втомленого хазяїна, папи, у зловiсних кардиналiв, деяких висхлих, наче
кiстяки, з обличчями хижих птахiв, зголоднiлих хижакiв, а деяких
вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про якусь тупiсть, глупоту,
нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли таким злим розумом i
хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живi очi. Це
були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом
руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi фортецi
Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного з
тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i
там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали своїх перших
мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження!
Їй захотiлося швидше з цього театру на свiже повiтря. Нарештi кiнець
урочисто театральної вiдправи.
- Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору й Сашi. Саша знав -
Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кiлька
разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пiєти" Мiкеланджело.
Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, Єшевський сказав:
- Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:
"Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли б волею
злої долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський".
- Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався
античним i iншим мистецтвом Рима, вiн був зв'язаний i з карбонарiями!
Погляньте на майдан - скiльки тут їхнiх синiв i дочок!
На майданi була сила-силенна людей, живих людей, - не глядачiв, а
палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi
ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же час вже
пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю
до свого Гарiбальдi, якого чекали, чекали! Та вiн, незрозумiле для
бiльшостi чому, пiсля свого славетного, героїчного походу "тисячi",
трiумфальної перемоги в Неаполi, знову поїхав на свою Капреру. Але ж вiн
сказав: "Рим або смерть!"
Переказували його слова: "До побачення - в Римi!"
Так, Рим був володiнням папи, в тенетах європейських дипломатичних
iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король
Вiктор-Еммануїл, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталiї бачив
у об'єднаннi своє визволення i вiрив Гарiбальдi! Це розумiли король i
мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'єднання i боячись
народного запалу, коротко кажучи - революцiї.
- Ви пам'ятаєте, - сказала Марiя, - рядки Альфiєрi: "Siarn servi, ma
servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi!
- Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор,
- коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках!
- Марiя Олександрiвна вивчає мову по Альфiєрi i Данте, - вставив Саша.
- А ви, я знаю, не розлучаєтесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони такi
несхожi! - засмiявся Єрошевський.
- Свята iстина, - погодився Саша. - Щоб не тiльки вивчити мову, а
пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того, це
в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi.
Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i любов'ю,
а подумати й про свою неприємну спецiальнiсть!
Але ж Марiя надихає його, повертає його думки i в цьому на якийсь
зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно
працює. Вiн використає також подорож до Iталiї для досконалого знайомства
з батьком юриспруденцiї - Беккарiа.
- Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. - Скiльки
там викривається притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще мало в
нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, - святi монастирi,
про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не
написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i в дитинствi
не раз їздила на рiзнi прощi i дивувалась та жахалась. Звичайно, кожен
народ, кожна країна має в усьому свою специфiку Але я дедалi все дужче
закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в Неаполь!
Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз побачити народ
Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не поїдете
з нами до Неаполя?
- На жаль, нiяк не зможу.
- А от Бородiн буде з нами.
"Дуже їм там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як вона майже
без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти вже
бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на двох
щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до
Неаполя?



6

Нарештi Iван Сергiйович одержав уперше такi чеканi, такi жаданi
звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею лист вiд
Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про визволення селян пiдписано й
оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй!
Тремтячими руками Iван Сергiйович розриває конверт з листом Анненкова.
Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малює картину - адже
благав його Iван Сергiйович все-все описати!
"...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований аркуш Народ раптом
принишк, у мертвiй мовчанцi вислухали промову, складену з сумiшi
канцелярської редакцiї i фальшивобiблiйної витiюватостi... Все це
дивовижно i невже так буде по всiй Росiї, а напевне..."
Та незважаючи на це, хотiлося швидше побачити своїх спiввiтчизникiв,
росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих людей вiддавали своє
життя, про яку мрiяли...
...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
И рабство, падшее по манию царя...
"Рабство, падшее по манию царя".
У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей. Не розходяться
пiсля обiднi. Багато старих людей.
Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича - Миколи Iвановича
Тургенева - одного з славних братiв Тургенєвих, декабриста, приреченого до
смертної кари Миколою Першим. Але Микола Iванович волiв залишитися у
вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому з'явитися в кращому разi на
довiчне ув'язнення.
- Тепер я можу сказати: "Нинi отпущаєши раба твого", - говорить вiн, -
чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри - мiй
брат i Олександр Пушкiн!
Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 роцi,
викликала величезний iнтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала
якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все в
життi країни. Микола Тургенев був тiсно зв'язаний з керiвною верхiвкою
декабристiв, i ще в своєму "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому рядки,
якими можна було пишатися:
Друг Марса, Вакха и Венеры,
Тут Лунин дерзко предлагал
Свои решительные меры
И вдохновенно бормотал.
Читал свои ноэли Пушкин,
Меланхолический Якушкин,
Казалось, молча обнажал
Цареубийственный кинжал.
Одну Россию в мире видя,
Преследуя свой идеал.
Хромой Тургенев им внимал
И, плети рабства ненавидя,
Предвидел в сей толпе дворян
Освободителей крестьян.
Не менше любили й шанували найкращi люди Росiї - вченi, лiтератори -
його старшого брата Олександра Iвановича, хоча той i не подiляв
радикальних революцiйних поглядiв брата, але не боявся стояти в чеснiй
благороднiй опозицiї уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу своєю
"Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому
"Современнике" Пушкiна. Це була надзвичайна людина по душевному
благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму, освiченостi,
працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе на
мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись на батькiвщину i
все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав роботi
- розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах Парижа,
Лондона, Рима. Вiн приятелював iз видатними людьми Європи, такими, як
Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете.
А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що один, один
вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче любимого
Олександра Сергiйовича в Святi Гори...
Iван Сергiйович познайомився з ним ще в молодi свої роки пiд час
навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до самої його смертi.
А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок
у Парижi.
Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Тургенєвим стояв
другий живий творець росiйської iсторiї, який вiдбув важку кару, пiзнав
сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь Сергiй Григорович
Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому дозволено було повернутися з
родиною з Сибiру.
- Все-таки дожили ми до цього великого дня...
Виходить священик служити молебень, який замовили вони всi, борцi й
соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь, хай вiруючi й невiруючi, але
якось треба вiдзначити разом цю подiю, не тiльки за столом. I вони
слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витирає очi старий
Волконський, майже ридає Микола Iванович Тургенев, плачуть їхнi жiнки й
дiти. Плаче Iван Сергiйович, який ще пiдлiтком дав свою "ганнiбалову
клятву" боротися проти крiпацтва i своїми "Записками охотника" примусив
замислитись навiть царську родину.
Вiн знає: багато росiйських панiв, мандруючих i вiдпочиваючих за
кордоном, не лишились пiсля обiднi. Вони схвильованi зовсiм iнакше, вони
обуренi, вони переконанi, що їх "пограбовано" цим знищенням крiпаччини,
навiть цим куцим, важким для селян визволенням.
Та тепер не хоче, не може Iван Сергiйович про це думати. Вiн хоче щастя
своєму народу, в який вiрить, який любить.
Це в Парижi.
Лондон. Орсет Хауз. "Колокол" - квiтень 1861 року.
"Визволення селян!
Вольна Росiйська Друкарня в Лондонi i видавцi "Колокола" святкують
увечерi I0 квiтня початок звiльнення селян в Orsett-house,
Westbourne-terrace. Кожен росiянин, до якої б партiї вiн не належав, але
який спiвчуває великiй справi, - буде прийнятий по-братерськи".
Олександр Iванович кипить, горить, вiн живе тiльки цим, вiн чекає
листiв вiд Тургенева, вiн чекає телеграм з Росiї, офiцiйних повiдомлень у
газетах. Вiн пише друзям, знайомим, пише в "Колокол".
Одному з перших надсилають удвох з Огарьовим листа Миколi Iвановичу
Тургеневу.
"Вельмишановний Миколо Iвановичу! Ви були одним iз перших, що почали
говорити про звiльнення росiйського народу; Ви нещодавнозворушенi, з
слiзьми на очах, святкували перший день цього звiльнення. Дозвольте ж нам,
вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше поздоровлення i з почуттям
братерської, або краще, синiвської любовi потиснути Вам руку i обняти Вас
гаряче вiд усього щирого серця. Такий же наш привiт просимо передати князю
Волконському. З живим розчуленням ми написали цi рядки й пiдписуємо нашi
iмена з тiєю глибоко релiгiйною вiдданiстю, яку ми на все життя зберегли
до старших дiячiв росiйської свободи.
Олександр Герцен Микола Огарьов".
Не тiльки цих двох старiйших дiячiв росiйського визволення хочеться
Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумiв кожен
росiянин, кожна людина, якої б не була нацiональностi, якi населяють
безмежнi простори батькiвщини, а також i тi, що примушенi були втекти з
неї, сотнi емiгрантiв-росiян, українцiв, полякiв, вiрменiв, грузинiв. Йому
хочеться, щоб його настрiй зрозумiли, подiлили сотнi емiгрантiв Францiї,
Iталiї, всiх країн, люди, якi прагнуть волi й щастя для всiх.
Олександр Iванович гаряче обмiрковує: iлюмiнацiя, прапор з словами
"Emancipation in Russia" - визволення в Росiї. Раут для всiх росiян, для
всiх робiтникiв друкарнi, для всiх полiтичних емiгрантiв, якої б
нацiональностi вони не були. Обов'язково прийде друг-iталiєць Мадзiнi,
славний Мадзiнi!
Буде музика. "Марсельєза". Князь Голiцин - емiгрант, аматор-композитор,
створив прекрасну росiйську фантазiю "Визволення" - аранжемент улюбленої
росiйської пiснi "Вниз по матушке по Волге". Потiм обов'язково "Еще
Польска нє згiнєла"...
Звичайно, обов'язково оркестр князя Голiцина виконає увертюру й марш з
"Вiльгельма Телля" - "Це мiй спiвгромадянин по швейцарськiй прописцi", -
жартує Герцен. Адже вiн з родиною натуралiзований в одному з швейцарських
кантонiв, де ним пишаються i приймають на славу, коли вiн приїздить.
Потiм для всiх частування. Дами й дiти в святкових вбраннях. Усiм радi.
Усiх запрошуємо, хто спiвчуває справi визволення!
Вiн, Герцен, ще не знає - можливо, вiн пiдiйме бокал за iмператора,
який пiдписав цей манiфест?..

Iталiя. Неаполь.
- Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам вiд цiєї реформи? Мудрували,
мудрували, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi!
Хто-хто, а вовки ситi залишаться, видiлять мужичкам негiднi шматки
землi, одроблятимуть за неї, може, й гiрше, нiж на панщинi, та ще й нi
реманенту, нi коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то помiщицькою
лишилась! - говорив Микола Олександрович Добролюбов Марiї.
- А все ж таки не крiпаки бiльше! Як сумно, що Тарас Григорович не
дожив до цього дня! I шкода, що на власнi очi ми не бачимо, як там, удома,
- зiтхнула Марiя. - Менi важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розумiють
свої права?
- Якi там права, Марiє Олександрiвно! Друзi пишуть - нiчого вони,
селяни, поки що не розумiють, але вiдчувають - обплутують, оббрiхують їх.
Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправдi треба.
- А що треба?
- Хiба ви не знаєте? Докорiнна змiна всього А то цар кинув подачку - i
всi радiють: цар, мовляв, визволитель! А що селя нин насправдi одержав?
Помiркуйте над цим!

Україна. Чернiгiвщина (Та, мабуть, не тiльки на Чернiгiвщинi, а так
було по багатьох селах) Усiм загадали йти до церкви.
- Волю читатимуть.
Вдосвiта зашарудiло все село.
У кожнiй хатi прокидалися ще поночi. Надягали що було лiпше, святкове.
Баби витягали прихованi на Великдень хустки, дiтлашня вовтузилася,
метушилася пiд ногами, та сьогоднi батьки нiкого за це не надiляли
штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям i їх зiбрати.
- Хай i воно почує, що вже вiльне, нiхто вiд батька-матерi не вiднiме,
не забере.
А коли почало ледь яснiти на сходi i з'явилась лише рожева передранкова
смужечка, село загомонiло, ще неголосно, несмiливо, ще стиха, немов
голосний гомiн завадив би врочистостi небувалого дня. Ще не закалатав
старий дзвiн на дзвiницi, а вже купи людей стояли бiля церкви, i тiльки-но
вiдчинили браму - враз стало в нiй повнiсiнько, так тiсно, що й вужу не
пролiзти.
I тихо. Навiть жiнки не шепотiлися, навiть дiвчата потай не зиркали на
парубкiв. А парубки, а дядьки, а старi дiди аж шиї повитягали, боячися хоч
слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обiдня. Втiм, нiхто не
виходив з церкви.
Вуж не пролiз би, а от коли пiсля обiднi почав отець Пантелiй, начебто
й несподiвано, хоча всi чогось незвичайного чекали, правити молебня - усi
заворушилися, потiснилися i невеличким проходом, що невiдомо якою силою
проклався аж до самiсiнького олтаря, пройшов i зупинився полiцейський
пристав. I вiн дивився не на iкони i не на олтар, а, ставши поруч з
панотцем, на людей. I вiд цього багатьом стало якось нiяково i навiть
моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув
пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотiв:
"Манiфеста читатимуть". Всi завмерли.
- Осени себя крестним знаменем, православний народ... - почав читати
батюшка розгорнутий аркуш i широко перехрестився, i всi, зiтхнувши, почали
хреститися.
Та як напружено не слухали, далi важко було щось зрозумiти, второпати,
зв'язати, бо як не чекали - не почули простих i жаданих слiв, що цар i бог
дарують їм волю i землю. Про волю були якiсь слова, але ж пiсля читання
манiфесту батюшка промимрив якось навiть нiяково, що ще два роки треба
обробляти помiщикам землю i викуповувати її, i тут же додав своїм
звичайним церковним голосом, яким правив вiдправи:
- Вознесемо ж подяку за цей день царевi-визволителю i помолимося за
нього боговi! Амiнь!
Селяни мовчали, i як не хотiв би пристав доповiсти потiм по начальству,
що люди "з радiстю звеселилися", не мiг вiн побачити на обличчях дядькiв
(на одних - строгих та суворих, на iнших - здивованих та розгублених) анi
радостi, анi задоволення.
- За що ж дякувати? - вирвалося неголосно, але всi почули, у молодого
дядька - Василя Злидня.
- Тихше! - сiпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. - Он
бачиш - солдати.
Справдi, у вiдкриту браму видно було солдатськi папахи. Вийшли усi з
церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна
ж так задаром вiдiбрати у панiв-помiщикiв землю, треба її ще викупити, ще
одробити, отже, треба ще обробляти i пiдписати з помiщиком "уставну
грамоту", де про все буде записано, скiльки i що мають вони зробити.
- Та як же "обробити"? Ще нашi дiди й прадiди наших дiдiв з
давнього-давна своєю кров'ю її обробили!
- Що там ще пiдписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас
знову у крiпацтво?
- Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а
цю по-своєму написали, як схотiли! Отакi вигуки покривали слова i
пристава, i мирового посередника, i несмiливi реплiки отця Пантелiя.
- А бабам! - раптом закричала Василева жiнка Марина. - Про бабiв усi
забули! Анi слiвця про нас! Не пiду бiльше на Панщину i на панський двiр
ногою не ступлю! ...
- Авжеж! - пiдхопила її сусiдка, вже лiтня i, видно, також, ' як i
Марина, не з мовчазних та боязких. - Робиш, робиш, нi за Тобою, нi перед
тобою, не те що свiту божого, своїх вилупкiв нещасних не бачиш!
- Тихше ви! - аж сердито гукнув пристав. - Ще бабiв тут не чули! Не
вашого розуму справа!
- А як робити - то нашого?
- I жати, i прясти, i садове одробляти!
- I панi, i пановi годити!
Це вже жiнки кричали та верещали.
- Цитьте менi! - аж затрусився пристав. - Батюшко, та що це у вас таке?
Пiп зовсiм розгубився. Заздалегiдь наказано було йому втлумачити
селянам, що треба дякувати боговi й царевi, смирно й тихо працювати i ще
два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке
страшне убожество, злиднi, голодну босу дiтлашню. Що ж їм ця воля? Та що
вiн може? Треба ж про себе i про свою сiм'ю дбати - проти пана не пiдеш.
- Коли почнете тут баламутити, - сказав пристав, як трохи притихли, -