Iваненко Оксана. Марiя

триматися, i Марiї було байдужiсiнько, що вiн був такий красивий,
Дон-Жуан, як казала графиня Салiас. До того ж вона зрозумiла, що це
неправда. Звичайно, жiнки закохувалися в нього, iнакше й не могло бути,
але ж вiн справдi був захисником i борцем за жiночi права, тут вiн
перейняв естафету вiд Михайлова, i вiн радiв, що познайомився з
жiнкою-письменницею, яка розумiла, що справа не в дрiбних подачках,
полегшеннях i дозволах, а жiноче питання - одне з основних засад
докорiнної змiни всього устрою життя. Марiя швидко зрозумiла, що вiн тої ж
вiри, на яку навертав її Добролюбов, - соцiалiстичної.
Слепцов багато їздив, ходив по селах, вiдвiдував фабрики й заводи не
тiльки для того, щоб записати влучнi слова та приказки i ефектно
використати в лiтературнiй працi, а справдi дiзнатися, як живе народ,
показати це i боротися за нього.
Вiн зображував перед нею майстерно рiзнi сценки, зустрiчi на фабриках,
з селянами, так що iнколи не можна було втриматися вiд смiху, та раптом
зовсiм iншим тоном вiн робив серйознi висновки з цього.
- Не може бути нiяких полюбовних згод з помiщиком, народ обманутий, i
чим бiльше загострюються їхнi взаємини, тим швидше знайдуть пригнiченi
вiрний шлях.
- Шлях революцiї?
- Атож. I ми не маємо права стояти осторонь. Менi становище нас,
лiтераторiв, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги:
праворуч - "вузька стезя доброчесностi", лiворуч - "тернистий шлях
беззаконiя", посерединi - "дверi милосердя", для всiх напiввiдчиненi,
дверi, через якi ми можемо ступити на "шлях поблажливостi". Звичайно,
важко вибрати, навiть коли й вiриш, що єдино чесний шлях - "тернистий шлях
беззаконiя". Ми ж знаємо, куди вiн завiв Михайлова, Шелгунова,
Чернишевського...
- Писарєва, - додала тихо Марiя.
- Та попри все, хiба ми, лiтератори, маємо право стояти осторонь i не
боротися не лише словом, але й дiлом, особливо тi, кому, як вам, бог дав
талант?
Хiба вона сама не замислювалась над цим?
А що їй робити з її заплутаним "сiмейним" життям? Хiба не благає її
Саша - все сказати Опанасу Васильовичу i одружитися з ним, нi перед ким не
ховатися, бути завжди разом, хiба ж вони не люблять одне одного? Вона
одержувала тут вiд нього листи, повнi розпачу, суму за нею, зневiр'я i
навiть, навiть недовiр'я. Боже, невже вiн їй не вiрить? Невже вiн не
бачить, як їй важко? Вона сама вже вiдчувала, як їй не вистачає його, вона
звикла, що вiн коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з
його?
Хоч кожен день був заповнений справами, клопотом, вона нудьгувала i
сумувала без нього все дужче i дужче. Хiба вона коли нудьгувала так без
Опанаса? Розлука - теж найвiрнiше випробування.
- Марусенько, ти схудла за цi днi, - похитала докiрливо головою
Сонечка. - Ти весь час заклопотана, кудись поспiшаєш, та так не можна. У
Петербурзi зараз я вiдповiдаю за тебе.
- Перед ким? - гiрко всмiхнулася Маруся.
- Перед усiма! - вихопилося у Сонечки, i раптом вона замовкла. Правда,
перед ким? Нi, вона вiрно вiдповiла - "перед усiма".
А Маруся увечерi, перед тим, як лягти, уважно глянула на себе у
дзеркало. Вона справдi схудла? I що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай
i так. Нi, нi! Я хочу, щоб вiн любив мене. Я не хочу старiти i марнiти.
Вона сiла за стiл, їй захотiлося швидше написати йому, швидше - щоб вiн
знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб вiн чекав на неї. I хай не
дивується, що вона змiнилася.
"Чи пiзнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, i скажу тобi, що
приїду сумнiшою, нiж була, хоч вiдчуваю, що спочатку про це все забуду i,
побачивши тебе, зрадiю як божевiльна"...
Ох, як вона хоче його побачити! Коли б вiн знав, цей дурненький Саша,
який ще сумнiвається в її любовi!
"Я люблю тебе, мiй друже, дуже люблю, вiр менi. I завжди, i скрiзь.
Не одержиш моїх листiв - не думай, що любов моя змiнилася. Твої
приходять раптово i бог вiдає як i чи всi, - не знаю... Я завжди любитиму
тебе, мiй дорогий, милий, i не менше вiд того, якщо замiж за тебе не пiду.
Щоб замiж пiти, на завадi стоїть Опанас Васильович, якому це буде гiрше
вiд смертi..."
Звичайно, як Саша не розумiє, не може вона цим убити Опанаса -
офiцiйною розлукою, офiцiйним другим шлюбом. Не може... Та й чи потрiбно
це... "А потiм, моє серце, чи будеш ти щасливий зi мною, як з дружиною?"
Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом з Сашею, але
чоловiк i жiнка - то вже зовсiм iнше, нiж закоханi. Нi, нi, так складно
зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
"Кажуть - все минає, i як часто я сама бачила, що все минає". Але про
це гiрко писати, хоча й думається.
"А потiм третє i, може, найголовнiше. Хiба час тепер щастю, коли
стiльки нещастя навколо скрiзь.
Хiба час думати про себе, адже важко вiдiрватися вiд свого куточка,
коли його заведеш, i працювати для незнайомих, коли є таке знайоме i своє
рiдне.
Ось тобi, милий, зовсiм не забутий, уся правда. Ти не сердься, я
сказала тобi найпотаємнiше, що в душi у мене.
Хiба ти думаєш, що можна, смiючись, вiдкинути вiд себе дороге й рiдне i
вийти з свого дому на бездомiв'я? Не знаю, як iншим жiнкам..."
I раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у неї, хiба - через
Сашу, через Опанаса - не бездомiв'я?..
I вона заплакала, не скiнчивши листа...

* * *

Їй не хотiлося повертатися до Пфьолiв, не хотiлося заходити до
Бiлозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймнi вiн такий далекий
вiд усього її життя, а все ж таки брат, рiдний брат, навiть незручно,
дiзнається, що була тут i не завiтала. Навiщо вона розсентиментальничалась
i зайшла? Валер'ян зустрiв здивовано, якось звисока-поблажливо. Навiть
зрозумiти не могла Марiя - з якого дуру? Майже не розпитуючи її, почав з
апломбом казати, як вiн клопочеться про встановлення свого дворянського
звання, в якихось паперах щось було наплутано, вiн тепер установлює
iстину. До чого це було байдуже Марiї!
- Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже - повертай додому,
до чоловiка. Втеряти легше, нiж здобути, а то i'i пiзно буде.
- Що ти верзеш? - здвигнула плечима Марiя.
- А те, що не думай, що навiть така терпляча людина, як Опанас, буде до
смертi чекати. I йому терпець увiрвався. Тож моя порада, швидше кидай там
свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди
- займуть твоє мiсце. Святе мiсце порожнiм не буває - хе-хе-хе!
Марiя не знала, що сказати.
- Там, кажуть, така актрисочка-спiвачка коло нього зiтхає. Вiн уже i на
квартиру до неї переїхав, дарма що замiжня. Кажуть, там таке сопрано, що
крига тане, як вона спiває. А тиiii Опанас - ти ж сама знаєш - почує вашу
малоросiйську пiсню, та й розтане - хе-хе-хе!
- Годi. Не твоє дiло, - рiзко зупинила Марiя.
- Та ти все-таки сестра, хоч i легковажна. Пора тобi за розум узятися i
своїм хлопцем займатися, а не чужими молодиками. А то, може, надiшлеш
Богдана сюди? Все-таки родичi - не дадуть загинути.
- До побачення. Нi, краще прощавай! - встала Марiя i, похапцем
одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тiльки чула за спиною: "хе-хе".
Який був уредний, такий i лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до
нього? Iнше муляло й пекло.
Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марiя про це "сопрано",
якусь спiвачку Меланiю Овдiївну. Та якось пропускала повз увагу, не
надавала значення.
Влiтку одержала вiд Дорошенка коротенького листа, що їде до Парижа
добрий його знайомий студент Павло Косач, вiн розповiсть про їхнє життя,
про Опанаса Васильовича. Марiя радо, як завжди, прийняла земляка. Вiн про
Опанаса Васильовича не так багато розповiдав, їх обох iншi справи бiльше
цiкавили. Проте казав, що Опанас Васильович захопився аматорськими
виставами. "Наталка Полтавка" в Чернiговi мала величезний успiх, брала
участь чудова спiвачка Меланiя Овдiївна Загорська. Була б вона
першокласною актрисою, так у неї чоловiк - звiрюка, старий, ревнивий i
горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на свiт. Тодi Марiя не
надала особливого значення, знала душевну добрiсть Опанаса, бажання
допомогти людинi та ще й талановитiй. А зараз, хоч i обурилася до нестями
на Валерка, якимось жiночим чуттям раптом повiрила, вiдчула - Опанас уже
не з нею.
А кличе ж її? Вiн сам не знає, що робити... Але ж вiн коло тої.
Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловiка?
Ну й добре. Навiть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить. Вона
ж не принесла йому щастя.
I в той же час, всупереч всiй логiцi, десь глибоко всерединi муляло
почуття образи - хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна,
що Опанас нiколи її не розлюбить i що нiхто її замiнити не може?
Геть це низьке жiноче почуття!
Хай вiн буде щасливим. Якщо вiн змiг полюбити iншу, вона нiколи в свiтi
не повернеться до нього.
Вона раптом вiдчула себе самотньою. Саша? Нi, нi, не треба Сашi. Коли
Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усмiхнулася
гiрко, вона боялася розплакатися тут, на вулицi. Вона нiкого не
обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. "Нiхто не винен, сама я,
сама я", - як спiвала колись. I чому для своїх почуттiв у неї iнша мiрка й
iншi вимоги? I чому вона хоче тiльки брати, нiчого не даючи? Вона згадала
вiрного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нiчого.
Вона повернулася до Пфьолiв майже заспокоєною. Принаймнi зовнi. А
сьогоднi був таки важкий день, хоч i не понедiлок. Сонечка повiдомила
досить весело:
- А ти знаєш, що менi розповiли? Твiй друг Дорошенко, i я ж з ним
знайома була, вiн, нарештi, одружився. От не уявляю!
- Чому? - спитала наче байдуже Марiя. - Вiн досить цiкавий, гарний
чоловiк, зовсiм ще не старий i дуже порядна людина. Вiн менi пише iнколи.
- Але вiн здавався менi якимось анахоретом i поза всякими почуттями.
- Аз ким же? - так само, наче байдуже, спитала Марiя. Про себе
подумала: "Далi очi, далi серце..." Так от чому останнiм часом не було вiд
нього листiв.
- Кажуть, дочка начальника акцизного управлiння, нiчого особливого
собою не являє. Звичайна собi провiнцiйна панночка. Ну, тепер зрозумiло,
як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
- Вiн уже, здається, не мiй, - примусила себе усмiхнутися Марiя.
- А й до тебе дiйшло? - почервонiла Сонечка. - А може, це все неправда,
плiтки?
- Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш - i добре, мiж iншим, робиш,
- то ти ж мусиш знати й розумiти, що менi це байдуже, а може, навiть i
легше. Опанас - хороша, добра людина. Характер тiльки нелегкий, правду
кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тiльки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
- Не думаю, - похитала головою Сонечка. - А може, тобi краще швидше
повернутись, їхати до нього в Чернiгiв?
- Тепер? Коли я знаю? Нiзащо! Я повернуся в Париж.
- Як? Назовсiм? - злякалася Сонечка.
- Нi, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.
Коли вона вже лягла в лiжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше
їхати, завтра ж їхати. Боже мiй, господи! Там же Богдась, там Саша, як
зрадiють вони, як вони її люблять. Там друзi й вiльне повiтря. Швидше
їхати з цiєї iмли, мжички, темряви...

* * *

На тiй станцiї стрiчалися поїзди - з Варшави до Петербурга, з
Петербурга до Варшави. На станцiї був великий буфет. Iнколи з "невiдомих"
причин поїзди стояли довше, нiж мали за розкладом, i простiшi люди з
другого й третього класiв ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо
пани з першого класу просто не встигли пообiдати. А тепер часто моталися
великi сановники до Варшави i з Варшави.
Коли поїзд, яким поверталася Марiя до Парижа, зупинився на цiй
"обiденнiй" станцiї, там уже стояв поїзд iз Варшави. Марiя нi з ким не
познайомилась, як трапляється в подорожах, i рада була, що зараз сама.
Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет i
стояли столики. Всi столики були вже зайнятi, та їй їсти не хотiлося, їй
хотiлося швидше їхати, бути "дома". Дiм її там, де Богдась, Саша i її
письмовий стiл з її рукописами.
Думала про своє, але мимоволi усе вiдбивалося наче на фотоплiвцi, усе,
що бачила навколо.
От пробiг чепурун-повар з тарiллю пирiжкiв - запахло м'ясним i
капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офiцiантам, i
сусiдам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-пiд якого
вибивались дрiбно завитi кучерики. Вона гiрко ображена, що до телячої
котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрi.
Даму заспокоює солiдний пан з хвилястими баками кольору пiску, з
орденом на грудях.
За сусiднiм столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому
першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка,
розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському мiсцi,
а в своїй їдальнi, i наче те, що вони кажуть, найважливiше i всi повиннi
чути.
Пройшовши поволi зал, щоб не зiткнутися з кимось iз офiцiантiв, котрi
стрiмголов розносять борщi, пирiжки, котлети, Марiя вловлює, навiть не
бажаючи прислухатися, рiзноманiтну розмову:
- Весiлля буде а l'anglais...
- Хiба це риба, рибка повинна бути не бiльше за чотири вершки...
- Ваш брат посилає пару кадетiв, вiн хоче вирвати дiтей з поганого
грунту й пересадити в добрий.
- Що за фантазiя?
Марiя виходить на перон. Краще подихати свiжим повiтрям, а перекусити
уже в вагонi тим, що нав'язала їй силомiць дбайлива Сонечка. На перонi не
було такої метушнi, як у залi. Вона одразу помiтила двох хлопчикiв у
кадетськiй формi; одному було рокiв дванадцять. "Старший трохи за Богдася,
- вiдзначила зразу Марiя, - а той менший, мабуть, рокiв восьми, певне,
братики".
Щось зацiкавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив
фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок
та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красi, але з досить
добродушним рум'яним обличчям.
А от хлопчики були блiдi й сумнi. Безмежно сумнi. По сiрих очах пiд
густими довгими вiями, по цих тонких личках Марiя одразу пiзнала полякiв.
Проходячи повз них, Марiя iз спiвчуттям глянула на хлопчикiв, i так її
вразила гiрка журба дитячих очей, змученi блiдi личка, що вона, не
замислюючись, спитала по-польськи:
- Може, я можу чимось вам допомогти?
Вони були ошелешенi, але старший, опанувавши себе, захлияаючись i
поспiшаючи, пояснив: їх забрано вiд мами. його, Адама, i братика, оцього
братика Чесю, вночi забрали, i мама не знає, де вони, i писати їм не
дозволяють... Якби мiг вiн передати мамi, коханiй мамi, що вiн усе
пам'ятає, нiколи не забуде i Чесю берегтиме... I хай вона знає... Тiльки
якiй передати...
- Я передам, - мовила Марiя i сунула йому в руки свою маленьку записну
книжечку.
Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся i суворо,
що не в'язалося з його дурнуватим виглядом, сказав, що розмовляти з
паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
Марiя не заперечувала, хлопчики, тремтячи, вiдiйшли, а вона зупинилася
коло фельдфебеля.
Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно! Вона
так спокiйно перепросила його й почала розмовляти з ним, що в нього не
було нiяких причин не вiдповiдати такiй "благороднiй" дамi. Вона ж бо
розпитувала про його службу й звiдки вiн родом, чи не сумує в Варшавi за
своєю родиною i зовсiм непомiтно для нього перейшла на розмову про цих
хлопчикiв. I вiн сказав, що це дiти бунтiвника, яких його
превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з
корiнням вирвати у цих гадюченят бунтiвливi замашки. Вiн говорив докладно,
бо дама спiвчутливо дивилася на нього. А в цiєї дами хололо серце, коли
вона слухала його. Та їй треба було обмiркувати, як же взяти наз-ад свою
записну книжечку.
Пiсля першого дзвоника починається метушня. Фельдфебель поспiшає до
хлопчикiв, i тут розумненький Адам наче навмисне ронить свiй кадетський
кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дiстати, - адже вiн
вiдповiдає за цих "гадюченят". Вони мусять бути в повному порядку. I в цей
час записна книжечка уже в руках Марiї. Пасажири юрмляться коло вагонiв.
Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вiкнi голiвки хлопчикiв. От
вони, братики, притулились один до одного. I не може забути, нiколи не
може забути Марiя останнiй погляд Адама, i як Чеся склав свої рученята на
грудях...



10

Повстання було придушене. Настрої в суспiльствi, давiть у людей
спiвчуваючих до того полякам, мiнялися. Це не первина в iсторiї. Схиляння
перед переможцями i картання переможених.
Тепер уже бiльше бачили не просто непiдготовленiсть i огрi.хн
проводирiв i усього керування "рухавкою", а говорили обурливо про самi
iдеї, прагнення повстрання. В Росiї починав панувати реакцiйний "квасний",
патрiотизм, i вже голосно, особливо колишнi лiберали, лаяли Герцена i його
"Колокол", лаяли тi люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його
незламне спiвчуття полякам, i прiрва мiж балакунами-лiбералами i
справжнiми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська
справа тепер була критерiєм дiйсних переконань.
За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у
повстанськi загони, вже з ледь прихованим докором за легковажнiсть,
нерозважливiсть або з лицемiрним жалем стрiчали поранених i переможних
втiкачiв, чудом врятованих.
Марiя проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само
жадiбно перечитувала "Колокол". Який невимовний сум огорнув її, коли
прочитала в "Колоколе" про загибель Андргя Потебнi в бою повстанського
загону. З розповiдей Сахновського вона наче добре знала його, i здавалося
їй - вона бачила його, бачила. Може, у Желiговського? Може, у Салїас? Адже
казав Сахн&вський, що вiн, Потебня, так змiнював свiй зовнiшнiй вигляд
i так перевтiлювався для конспiрацiї, що часто й' друзi його не
впiзнавали. Та, може, тi сiрi уважнi очi мовчазного юнака, що так пильно
одного, вечора вглядався в неї, - може, то були його? Чому вона тодi не
заговорила з ним?
Вона потiм дорiкала Сахновському, - чому не показав, не познайомив з
Потебнею?
- Не довелося, - тiльки й вiдповiв Сахновський.
I Сераковський загинув. Його повiсили...
Якi жалiбнi, журливi години настали в родинi Желiговських... Вона
бувала там, як i ранiше. Як i ранiше, часто бачилася з Єлизаветою Салiас.
У салонi Салiас, як завжди, точилися бурнi розмови. Та порятунок для себе
був тiльки в роботi-тiльки, коли сидiла за столом.

* * *

Писати для Марiї - це ж щоразу жити чужим життям, коли i в своєму
стiльки, що не упораєшся, не встигаєш нiчого. А час бiжить, як шалений, i
все змiнюється, i всi навколо змiнюються, i ти сама змiнюєшся - не тiльки
зовнi. У життя входять новi й новi люди, i приязнь до них накладає
вiдповiдальнiсть. Так, вiдповiдальнiсть за них, бажання допомогти,
пiдтримати, навiть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь - куди
складнiша й вiдповiдальнiша, нiж ворожнеча або й просто антипатiя. Але в
той же час приязнь, дружба, це така незрiвнянна нi з чим радiсть у свiтi!
З першої ж хвилини Марiя пройнялася приязню до цього подружжя.
Єлизавета Василiвна Салiас знайомить Марiю з новими гостями.
- Художник Якобi Валерiй Iванович, а це диво - його дружина Олександра
Миколаївна.
Жiнка - справдi диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить i
привертає до себе. У синiх-синiх очах, повненьких по-дитячому вустах
стiльки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся вiдтiняє нiжну з
легким рум'янцем матовiсть обличчя. Наче художник пiдiбрав найлегшу,
найтоншу пастель. Але головне не цi нiжнi й тонкi риси, найбiльша краса -
усмiшка, що немов усiх зiгрiває.
Трапляється така краса, що одразу скажуть - "яка мила", а потiм уже
"красива", бо це якась людяна рiдна краса, в присутностi якої легше
дихати. Це одразу вiдчуває Марiя i дружньо потискує немов виточену бiлу
ручку.
Вона ще дуже молода, ця жiнка. Марiя прикидає в думках - певне, їй
рокiв двадцять - двадцять один. У нiй непомiтно анi зайвої
сором'язливостi, анi самозакоханої самовпевненостi, як трапляється часто у
красунь.
- Я дуже рада познайомитися з вами, - каже Олександра Миколаївна. - Я
читала вашi твори, ваш роман у "Современнике" про трьох сестер i радiла,
що побачу вас у Парижi.
- Я певна, що ви будете обидвi задоволенi знайомством, тому т;ж хотiла,
щоб ви швидше у мене зустрiлися, - пiдхопила графиня. - Я просто нудьгую,
коли довго не бачу Марiю Олександрiвну.
- Хоча ми живемо в одному будинку i бачимось досить часто, -
усмiхнулась Марiя. - У Єлизавети Василiвни завжди стрiчаєш цiкаве
товариство. Проте нам i вдвох не буває нудно.
- Так, так, навпаки, нам - двом письменницям, старiй i молодiй - завжди
є про що поговорити.
- О, з вами про рiзницю вiку не думаєш, - щиро сказала Марiя. - Дай
боже, щоб усi були такi молодi душею. Крiм того, менi здається, в нашiй
працi стирається вiк.
- Аби тiльки в цiй працi не стиралися, не нiвелювалися нашi жiночi
риси, наша жiноча суть. Та приклади iсторiї доводять, що нi -
жiнки-письменницi, жiнки мистецтва лишаються жiнками i страждають не менше
вiд притаманних усiм жiнкам переживань, а може, ще й дужче, - засмiялася
графиня. - Тому нам, самостiйним жiнкам, далеко важче, нiж чоловiкам, i я
радiю, коли наш гурт самостiйних жiнок збiльшується.
- Щоб чинити опiр?
- Можливо, просто допомагати, пiдтримувати одна одну. Я ще познайомлю
вас з однiєю дiвчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росiї. Це також
жiнка нової формацiї, Аполлiнарiя Суслова. - Нахилившись до обох жiнок -
Марiї i Олександри Миколаївни, - графиня Салiас мовила трохи тихiше, щоб
почули лише вони: - Надзвичайно цiкава дiвчина, але зараз переживає
особисту трагедiю. Якось не находить мiсця в життi. - I додала
багатозначно: - Вона була близьким другом письменника Достоєвського,
ближче нiж другом, але чомусь наступив розрив.
- Шурочка, - покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як
вона, звичайнiший i старший за неї рокiв на десять.
- Гарна пара, - мовила графиня i знову конфiденцiйно зашепотiла Марiї:
- Не зважайте на її молодiсть, вона самостiйних передових поглядiв i
досить смiливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий i
нещасливий, i вона покинула чоловiка, який не хоче давати їй розлуки.
Отже,з Валерiєм Iвановичем вони живуть невiнчанi. Погодьтеся, для цього
потрiбна i рiшучiсть, i смiливiсть. У них уже є син, немовлятко, i
Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловiком вони закоханi одне в
одного, тiльки вiн ревнивий до нестями. Певне, i до нас з вами
ревнуватиме, - добродушно усмiхнулася Єлизавета Василiвна.
Вона все про всiх знала, але ж при всiй своїй екзальтованостi i
експансивностi завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, i
справдi, деякi жiночi риси аж нiяк не стиралися, як вона не намагалася
удати з себе полiтичного дiяча, її, як i кожну жiнку, цiкавило особисте
життя, не вигаданi в белетристицi, а в самому життi щасливi й нещасливi
романи, вона охоче давал;i поради, переживала за своїх молодших подруг -
одне слово, зберiгала всi риси, притаманнi пiдстаркуватим жiнкам, коли
свої романи уже вiдходять у спогади.
Марiї було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу
жiнку, i в той же час, дiзнавшись про її особисте життя, вiдчула її
ближчою, її, як подругу, хотiлося взяти пiд руку, пiти кудись удвох,
гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомiнкими, де на тебе
нiхто не зверне уваги, або принаймнi хотiлося сiсти десь. у куточку,
подалi вiд усiх i розмовляти одвертiше й, щирiше, нiж iз Єлизаветою
Василiвною.
А графиня Салiас дiйсно високо цiнила Марiю i симпатизувала їй.
Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла i тiй сказати:
- Яка чудова, надзвичайна жiнка! Який талант! Який розум! - Але,
зiтхнувши, додала: - I яке нещасливе життя Чоловiк зараз у Росiї -
абсолютно не вартий її А тут - її так кохає один молодий чоловiк. Ви
познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, i, звичайно, обоє
страждають.
- Вона i син? - спитала Олександра Миколаївна
- Нi, нi, вона й той молодий чоловiк. Ви побачите його. Вiн як тiнь
коло неї,
А втiм, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала цi iнтимнi
подробицi, їх ще дужче потягло одну до одної. I невдовзi вони вже
вiдокремились вiд решти й сидiли удвох на низенькiй канапцi. Олександра
Миколаївна розповiдала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму
альбомчику...
- Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дiвчини, куди вона вiршi
записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
- Михайлова? Боже мiй, господи! - Марiя схвильовано приклала обидвi
долонi до свого обличчя. - Михайла Ларiоиовича? Того, що заслали в Сибiр,
i у вас є ця фотографiя, яка? - Марiя дужче присунулась до Олександри
Миколаївни.
- Це фотографiя з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани
перед вiдправкою у Сибiр. Вiн вийшов такий схожий. Я бачила його ранiше,
тiльки, звичайно, вiн дуже змiнився в тюрмi. Але такий спокiйний, сидить i
спокiйно дивиться, що з ним роблять. Менi здається, художнику пощастило
схопити його суть, аж моторошно глянути.
- А хто ж змiг його змалювати в таких умовах?
- О. - пiдняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її
тонкi, наче вимальованi брiвки, строго зiйшлися, мовляв, про це не можна
го'ворити. Та в ту ж мить синi очi скосилися на чоловiка, i знову вона
наче насварила пальчиком i похитала головою з високою зачiскою. Каштанове
волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно
довге i багате, коли розпустити.
- В альбомчику, - вела далi Олександра Миколаївна, - в мене були
переписанi вiршi Гейне i тi вiршi Огарьова, якi не друкуються нiде.
- Крiм "Колокола".
- Авжеж. З "Колокола" ми всi в Росiї i переписуємо.тце вiршi
Добролюбова. На кордонi нiхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я
намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
- Ну, це вам легко вдалося, - усмiхнулась Марiя.
- Що поробиш? Тут навiть Валерiй Iванович не ревнував i був
задоволений, що я провезла фотографiю.
- Ви покажете менi?
- Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем
влаштувалися. Одразу стiльки турбот, роботи. Валерiй Iаанович задумав