Страница:
зрозумiла, що не про те думає Iван Сергiйович, i зараз Лабуле його мало
цiкавить.
- Ви теж були на лекцiї?
- Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно:
- Я нiчого тут не можу поробити, Iване Сергiйовичу. Вiн мене дуже
любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто закоханий, вiн мене любить.
Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене нiчого з ним не
було.
I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але
вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович.
А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi:
- Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж є, про iнших?
Ще вранцi й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не знаєш, що
робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж i з вами я
їздила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли починають
цiкавитися життям iнших.
- Це не так, - лагiдно мовив Iван Сергiйович, - Олександр Iванович
любить i поважає вас...
- I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже мiй,
господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема?
- Хiба ви не знаєте людей? Коли читаєш вашi твори, думаєш, що ви добре
розбираєтесь! А до нього долинули чутки, i вiн турбується про вас, бо,
може, комусь дiйсно здаються неймовiрними вашi стосунки пiсля ваших
спiльних подорожей. Але ж знаєте, - вiн по-дружньому засмiявся, - це
виходить, що ви берете на себе всi невигоди певного становища, не
одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапляється.
Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспокоїлась. їй
таки нелегко жити. Як кожнiй самостiйнiй жiнцi. Про чоловiка вiд
заздростi, вiд злостi можуть наговорити хтознащо, але найменше
торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний
матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину.
- Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович.
- Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що Олександр
Iванович питав - значить, турбується про мене по-справжньому!
Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила про своє
подружнє життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що вiн,
дещо почувши, турбується про неї.
Одверто кажучи, цiєю "iнтрижкою", як вiн називав, Герцен лише злегка
цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для
нього не був якоюсь цiкавою, значною особою!
Проте образ Марiї для нього трохи змiнився - невже ця самостiйна
талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком?
Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не виправдував. Його "корчевська кузина"
зараз багатьох намагалася вплутати в свої сiмейнi справи i так бiдкалася,
що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з
ним, писав їй:
"Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви
худнете i в нудьгу впадаєте i т. iн. Велика справа своєчасно вiдпускати на
волю дiтей, рабiв i все, що в неволi. Я батькiвську несамовитiсть не
приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитинi
двадцять п'ять рокiв, - адже це безглуздя. Залиште поки на волю -
переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) нi -
ви нiчим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не
давайте багато грошей, а скiльки треба".
Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна Петрiвна раптом подумала:
"На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба послати.
Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи".
"Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською
Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi, ви побачите -
все пiде як по маслу, i старовину згадаєм i нове забудемо..."
Марiя все-таки постала перед ним з якоїсь невигiдної сторони. Чому?
Адже сам вiн бачив, що щастя в її шлюбi нема?
Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою думку про нього, i хоча
пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд її ламентацiй лишився. Правда, вiн
обурився вкрай, коли дiзнався про наївнi й дурнi плани та мрiї давньої
подруги - одружити Сашу з його Татою!
Що з цими бабами поробиш?
Вiн сердився i на Марiю, i на Тетяну Петрiвну, i саме в цей час
надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про
все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки
полюбляють такi справи, мало що вiн може написати друговi, як чоловiк
чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв
"доганою" Тургеневу.
Справдi, таки "Європа" була зайнята сердечними справами Марiї!
"Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його у
спокiйному, навiть веселому гуморi, що останнiм часом не так часто
траплялось.
"Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому
йдуть пункти:.."
"Пункти" повiдомляли про рiзних авторiв, про рiзнi книги, про якi
запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для одного хлопчика,
позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер,
лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
Iван Сергiйович одразу уявив цю маленьку безпомiчну i безпорадну
iстоту, вiдчув якусь вiдповiдальнiсть за дитячу душу й почав серед
знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзiв, чого вiн
втручається, вiн вiдповiдав жартома, що в Європi тепер лише двi безкориснi
людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi.
I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою".
А що ж, звичайно, Iван Сергiйович одверто розповiв усе Марiї
Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо
Марiї Олександрiвни в становищi дядi або дядька i розмовляю з нею дуже
одверто..."
Саме на правах дядi або дядька. Вони бачаться майже, та нi, просто
щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона обов'язково приходить до
нього в його "визначений" день - четвер - на обiд. Вона приходить з
професором Єшевським i цим Пассеком.
Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом дуже
приємно й цiкаво проводять час, бувають на музичних зiбраннях у
Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його
кабiнетику. Вiн уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку i живе
"сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон, i з її гувернанткою,
розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс.
Сiм'я - поняття вiдносне, але все ж таки якась подiбнiсть сiм'ї.
Полiнька щиро всмiхається, коли приходить Марiя Олександрiвна, i взаємини
у них простi й легкi... Зовсiм не те, що в Куртавнелi... I нiяких
ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла, що,
на жаль, нiяка iнша жiнка не може стати поряд з ненависною їй madame
Viardot.
...Але ж чому, чому, проте, iнколи хочеться, щоб вона, Марiя
Олександрiвна, була тут коло нього, от саме хочеться - "мати її коло
себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував її присутнiсть, говорив з
нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки
критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б дивилась, широко
вiдкривши свої чудеснi яснi великi очi.
Iнколи вона так близько коло нього. Iнколи напiвжартома, прощаючись,
вiн пригортає її до себе i хоче поцiлувати в "уста сахарные", але вона
завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уникає цього, тiльки мiцно
тисне руку, та iнколи пригортається до плеча. Справдi - дядько, та й годi.
Ну, що ж, вiн звик сидiти на краєчку чужого гнiзда, а тут була тiльки
"amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без палких
бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки зiгрiває i
яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я цiлком
переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це переконання
базується саме на тих психологiчних даних, про якi ти згадуєш: але les
apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти неї. А тому я
й став їй доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не
отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в пiдтвердження того,
що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв твiй авторитет, бо
знаю, що вона тебе поважає i любить. Я не вважав за потрiбне обумовлювати
й вимагати вiд неї таємниць, я забув зважити на її наївнiсть i добродушшя.
Бiди, проте, в усьому цьому нiякої нема; вона так само вдячна тобi, як i
менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я їй
доставив - а живе вона rue de Clichy № I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, №
19 у панi Борiон)_. В неї цими днями син трохи не помер вiд крупу, i вона
дуже перелякалася..."
Треба буде зайти до неї. Адже останнiй тиждень вона не приходила. Всi
вони, її друзi, перелякались.
Слава богу, це вже позаду.
* * *
Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого
випадку, стихiйної бiди, хвороби?
Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося.
Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не
заважав. Бачила тiльки тих, кого хотiла бачити, i це було коротким
перепочинком у роботi, їй хотiлося швидше закiнчити "Лихого чоловiка" i
взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, їй зараз
хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового життя, дiяльностi,
взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити
старших, їхнiх провiнцiйних родичiв, провiнцiйний старий побут. Образи
тiльки майорiли, тiльки манили.
Пансiон, який пiдшукав їй Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш
жiночий монастир" - називав його Степан Васильович Єшевський. Навiть його,
такого статечного, сiмейного серйозного savant (Вчений_ (франц.)_, як
одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо не захотiла приймати на
квартиру. У неї було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише
жiнок. Юлiю Петрiвну Єшевську викликали до дiтей у Росiю, до того ж вона
була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непокоїлась вона дуже, як чоловiк буде
без неї в Парижi, куди вiн обов'язково мусив поїхати, i доручила вже
близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це
виконувала сумлiнно. Єшевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь i ще
дужче полюбив її. Працює вона силу-силенну, надiслала вже три повiстi
українськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок її працi.
- Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це
йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче.
Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у пансiон, звичайно,
iнший - для навчання i "вимуштрування".
Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж той
вiк, коли дiти, особливо хлопчики, зовнi витягуються, набувають
специфiчних школярських звичок, а внутрiшньо - перестають бути
безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi i дiвчатка, якi намагаються
виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась був
не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв у шори, але
хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили - вiн аж
нiяк не вiдчував себе пригнiченим або нещасним через пансiонську
дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що на уроках
розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн
у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому - побачить
маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя його не
обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний, що це
ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi треба поїхати влаштуватися на
роботу, приготувати все до їхнього повернення, а йому краще поки що
лишитися з мамою тут, у Парижi. Про що може бути мова? Для нього,
звичайно, краще лишитися з мамою! Там тато вiддав би його тимчасово
якимось родичам або в гiмназiю, добре ще, як у ту, де учителює любий
дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або в Орлi?
Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та нiзащо
в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумiє дуже багато. Коли мама
пише - вiн нiколи з нею не розмовляє, вiн знає, що то значить, i вiн
пишається нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi, де вона живе, i
перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама
у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i тому зовсiм
не соромно її слухатись, як взагалi батькiв.
Коли у мами болить голова i вона сидить за столом, обмотавши голову
рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, - вiн ходить тодi
навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже люблять з ним гратися,
люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам думає, наказуючи не галасувати,
i, їй же богу, вони його бояться i слухають!
Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiдає iз щирим бажанням про
все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали
на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама, i тому
частiше обмежується лише початком - зверненням i питанням, як поживає, - i
заспокоює себе i маму, що вона ж однаково написала про все. Вiн любив
пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав i
пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що
це не вiрно i треба всю сторiнку переписати.
- А менi так дужче подобається, - з жалем мовив Богдась.
- Ти менi так пiдписуватимеш, - заспокоїла його мама. З мамою, як
завжди, про все можна було домовитись.
Сьогоднi була субота i вiн повертався додому особливо радiсний i
веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена. Завтра
недiля, вона обiцяла поїхати з ним в Jardin des plantes (Ботанiчний сад_
(франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi. А якщо буде холодно, вони
зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I раптом мама
знайде в якiйсь шухлядцi чи в гаманцi грошi, якi не прихованi нi за
пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто знайде
грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду i його
любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й сама не питиме i не
з'їсть теж тiстечко!
А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i погуляє
з дiвчатками.
Мама була дуже рада його оцiнкам.
- Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач який
червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти в Лувр. Степан Васильович
скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по кiлька годин. Я
хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила.
- Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась.
- А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне.
- А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась.
- Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не
встигнеш занудьгувати без мене!
- Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху. I я завжди сумую за
тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, - розсудливо мовив
Богдась.
Марiя потрiпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцiлувала в
кiнчик носа й пiшла. Вона ж обiцяла Юлi турбуватися про її чоловiка,
замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник i
в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив цього, тiльки
за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано
його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто водою з рiвчачка.
Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками йому
допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила
молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж
таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дiвчинка,
ровесниця Богдася, теж гарненька i теж завжди дуже чепурно вдягнена i
схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, i вона сама
перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman
дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася.
Богдась, звичайно, волiв би гратися з хлопцями, але що ж, коли в
їхньому будинку не було хлопцiв його вiку, або надто малi, або зовсiм
дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi, дарма що
була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз неї пиху
швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки в пансiонi. До
них iнколи приєднувалась дiвчинка-англiйка, з четвертого поверху. Вона
була нiчого собi дiвчинка, не задавачка й миролюбна, але з
Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати, як i Богдась,
тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за
все вiдповiдав Богдась. Але вiн їй це полицарськи прощав.
Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити
iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не виказували своїх товаришiв.
Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку.
Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась вiдчув, що
йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув - наче
в дiжку.
- Ти кашляєш, як пес гавкає, - засмiялась Лулу.
Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною.
- Я пiду додому. У мене є справи, - сказав вiн Лулу.
- Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i ще
ранiше казав, що в суботу будеш вiльний!
- Казав ранiше, а тепер обставини змiнились, - по-дорослому вiдповiв
вiн i поволi потупав у свою кiмнатку.
По дорозi вiн зустрiв сусiдок по table d'hote, двох молоденьких
панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
- Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю?_ (франц.)_ - спитали
вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
- Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ - вiдповiв чемно Богдась, але
навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова.
Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться.
Йому було дуже важко привiтатися з приязною немолодою панночкою з
Португалiї - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними не
сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки були,
i цi замки цiкавили Богдася.
Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, i з вусами, вона
дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати про свої мандрiвки по
свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не було в
їдальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, i
вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував
i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi без
нагадування старших.
Взагалi в цьому пансiонi, де жила мама, були люди з усього свiту,
здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну
вiтальню, охоче розмовляла з усiма.
Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних країн, а всi немов схожi, i
розмови у них про роботу, книги, паризькi театральнi новини, як у
звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з своїми обручками...
Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх.
Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому
гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але ж майже
однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко знайомився з усiма,
аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i
мама, вiльно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було
байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки.
Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, українську. Як це
Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою
росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де б вiн не
їздив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся "додому", у немирiвський
будиночок, його стрiчає дядько Дорошенко - i не впiзнає його! А вiн,
Богдась, розмовляє з ним i по-французьки, i по-нiмецьки, i
по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий
приїхав, з яких таких земель? I раптом Богдась починає спiвати пiсню, яку
навчив спiвати любий Дорошенко:
Он, на горi та й женцi жнуть...
I тодi дядько Дорошенко пiзнає його i кидається обiймати! Ой, як добре!
Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в
їхнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це думав, i хотiв заспiвати, i
раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
- Богдасику, що з тобою?
Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
- Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура.
Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося перед
очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi маминi очi, вони
здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп".
Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсьє Пассек", як iнколи чемно
казав Богдась, i мама його кудись посилала, заходила товста добра
португалка, у дверi просувалась голова господарки пансiону в бiлому
чепчику з широким рюшем.
Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiгає i зникає, вiн щось
приносить, когось приводить... Так, приводить лiкарiв, бо тi починають
його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили анi сiсти,
анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло
обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi захотiлося, щоб вiн знову став
"добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича
руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!"
Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не лягала спати,
навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було
зовсiм тихо, i було б моторошно, якби вiн не тримав маму за руку.
Здається, в кутку на стiльцi сидiв Олександр Вадимович i не хотiв iти
звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв, щоб вiн
лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся, що
прийде якийсь "круп" i почне його давити, тому, певне, i мама не
вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк у хатi. Вiн хотiв
сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв.
Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи день, чи нiч. Вiн марив,
приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан,
але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i
вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi
вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи
легше, навiть добре - мама весь час була коло нього i вiн засинав,
тримаючи її за руку.
Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший - третiй - криза.
Уже не казали "круп", а казали - "криза".
У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Ранiше вiн
нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому
здалося, хтось її скривдив, її треба втiшити, i вiн прошепотiв:
- Мамо...
- Богдасику, серце моє, любий мiй хлопчику! Вiн прийшов до тями.
Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже
пiзнав мене!
Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав мами! Але
вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смiється; вони обоє
плакали...
До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович, i, здається, португалка
була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали
якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар сказав, що
вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович
принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла:
- Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику!
Вiн це знав i так, i поблажливо їй всмiхався, - вiн уже мiг
всмiхнутися, - i гладив її волосся.
Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов
Єшевський.
Вiн подивився на маму й похитав головою.
- Марiє Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на годинку вийти на
повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
- Нi, нi, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу
дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!
- Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити.
- Марiє Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть iз Степаном
Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
її нарештi умовили, i вони лишились удвох - Богдась i Олександр
Вадимович.
Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама, i
його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо Олександра Вадимовича вiн
був непевний, тут вiн не мiг збагнути.
То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами - дивно!
Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти кудись
вона раптом вiдповiдає категорично i навiть рiзко: "Нi".
Богдась знає, тодi вже мама нiколи не поступиться, i Олександр
Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина. То навпаки,
вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась
трохи починає ревнувати, як нiколи не ревнує до Єшевського або до Iвана
Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до кожного вона ставилась
по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене ставлення у
нього було до Олександра Вадимовича. Той нiколи не цiкавився його
справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно, не завдавав нiяких
прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те, що їх
не обходить! Але ж нiчого особливо приємного вiд нього також не було.
Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсьє Пассек далеко жвавiше розмовляє з
мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче
уривається, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить.
Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що той дивиться на
нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось стороннiй
сказав би - "з нiжнiстю".
Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав:
- Хочеш, ми пограємо в шашки?
Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь
там дитячу розвагу, а шашки, i навiть не спитавши, чи вмiє вiн. Вiн,
цiкавить.
- Ви теж були на лекцiї?
- Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно:
- Я нiчого тут не можу поробити, Iване Сергiйовичу. Вiн мене дуже
любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто закоханий, вiн мене любить.
Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене нiчого з ним не
було.
I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але
вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович.
А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi:
- Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж є, про iнших?
Ще вранцi й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не знаєш, що
робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж i з вами я
їздила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли починають
цiкавитися життям iнших.
- Це не так, - лагiдно мовив Iван Сергiйович, - Олександр Iванович
любить i поважає вас...
- I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже мiй,
господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема?
- Хiба ви не знаєте людей? Коли читаєш вашi твори, думаєш, що ви добре
розбираєтесь! А до нього долинули чутки, i вiн турбується про вас, бо,
може, комусь дiйсно здаються неймовiрними вашi стосунки пiсля ваших
спiльних подорожей. Але ж знаєте, - вiн по-дружньому засмiявся, - це
виходить, що ви берете на себе всi невигоди певного становища, не
одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапляється.
Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспокоїлась. їй
таки нелегко жити. Як кожнiй самостiйнiй жiнцi. Про чоловiка вiд
заздростi, вiд злостi можуть наговорити хтознащо, але найменше
торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний
матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину.
- Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович.
- Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що Олександр
Iванович питав - значить, турбується про мене по-справжньому!
Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила про своє
подружнє життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що вiн,
дещо почувши, турбується про неї.
Одверто кажучи, цiєю "iнтрижкою", як вiн називав, Герцен лише злегка
цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для
нього не був якоюсь цiкавою, значною особою!
Проте образ Марiї для нього трохи змiнився - невже ця самостiйна
талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком?
Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не виправдував. Його "корчевська кузина"
зараз багатьох намагалася вплутати в свої сiмейнi справи i так бiдкалася,
що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з
ним, писав їй:
"Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви
худнете i в нудьгу впадаєте i т. iн. Велика справа своєчасно вiдпускати на
волю дiтей, рабiв i все, що в неволi. Я батькiвську несамовитiсть не
приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитинi
двадцять п'ять рокiв, - адже це безглуздя. Залиште поки на волю -
переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) нi -
ви нiчим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не
давайте багато грошей, а скiльки треба".
Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна Петрiвна раптом подумала:
"На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба послати.
Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи".
"Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською
Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi, ви побачите -
все пiде як по маслу, i старовину згадаєм i нове забудемо..."
Марiя все-таки постала перед ним з якоїсь невигiдної сторони. Чому?
Адже сам вiн бачив, що щастя в її шлюбi нема?
Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою думку про нього, i хоча
пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд її ламентацiй лишився. Правда, вiн
обурився вкрай, коли дiзнався про наївнi й дурнi плани та мрiї давньої
подруги - одружити Сашу з його Татою!
Що з цими бабами поробиш?
Вiн сердився i на Марiю, i на Тетяну Петрiвну, i саме в цей час
надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про
все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки
полюбляють такi справи, мало що вiн може написати друговi, як чоловiк
чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв
"доганою" Тургеневу.
Справдi, таки "Європа" була зайнята сердечними справами Марiї!
"Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його у
спокiйному, навiть веселому гуморi, що останнiм часом не так часто
траплялось.
"Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому
йдуть пункти:.."
"Пункти" повiдомляли про рiзних авторiв, про рiзнi книги, про якi
запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для одного хлопчика,
позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер,
лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
Iван Сергiйович одразу уявив цю маленьку безпомiчну i безпорадну
iстоту, вiдчув якусь вiдповiдальнiсть за дитячу душу й почав серед
знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзiв, чого вiн
втручається, вiн вiдповiдав жартома, що в Європi тепер лише двi безкориснi
людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi.
I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою".
А що ж, звичайно, Iван Сергiйович одверто розповiв усе Марiї
Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо
Марiї Олександрiвни в становищi дядi або дядька i розмовляю з нею дуже
одверто..."
Саме на правах дядi або дядька. Вони бачаться майже, та нi, просто
щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона обов'язково приходить до
нього в його "визначений" день - четвер - на обiд. Вона приходить з
професором Єшевським i цим Пассеком.
Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом дуже
приємно й цiкаво проводять час, бувають на музичних зiбраннях у
Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його
кабiнетику. Вiн уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку i живе
"сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон, i з її гувернанткою,
розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс.
Сiм'я - поняття вiдносне, але все ж таки якась подiбнiсть сiм'ї.
Полiнька щиро всмiхається, коли приходить Марiя Олександрiвна, i взаємини
у них простi й легкi... Зовсiм не те, що в Куртавнелi... I нiяких
ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла, що,
на жаль, нiяка iнша жiнка не може стати поряд з ненависною їй madame
Viardot.
...Але ж чому, чому, проте, iнколи хочеться, щоб вона, Марiя
Олександрiвна, була тут коло нього, от саме хочеться - "мати її коло
себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував її присутнiсть, говорив з
нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки
критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б дивилась, широко
вiдкривши свої чудеснi яснi великi очi.
Iнколи вона так близько коло нього. Iнколи напiвжартома, прощаючись,
вiн пригортає її до себе i хоче поцiлувати в "уста сахарные", але вона
завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уникає цього, тiльки мiцно
тисне руку, та iнколи пригортається до плеча. Справдi - дядько, та й годi.
Ну, що ж, вiн звик сидiти на краєчку чужого гнiзда, а тут була тiльки
"amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без палких
бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки зiгрiває i
яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я цiлком
переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це переконання
базується саме на тих психологiчних даних, про якi ти згадуєш: але les
apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти неї. А тому я
й став їй доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не
отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в пiдтвердження того,
що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв твiй авторитет, бо
знаю, що вона тебе поважає i любить. Я не вважав за потрiбне обумовлювати
й вимагати вiд неї таємниць, я забув зважити на її наївнiсть i добродушшя.
Бiди, проте, в усьому цьому нiякої нема; вона так само вдячна тобi, як i
менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я їй
доставив - а живе вона rue de Clichy № I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, №
19 у панi Борiон)_. В неї цими днями син трохи не помер вiд крупу, i вона
дуже перелякалася..."
Треба буде зайти до неї. Адже останнiй тиждень вона не приходила. Всi
вони, її друзi, перелякались.
Слава богу, це вже позаду.
* * *
Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого
випадку, стихiйної бiди, хвороби?
Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося.
Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не
заважав. Бачила тiльки тих, кого хотiла бачити, i це було коротким
перепочинком у роботi, їй хотiлося швидше закiнчити "Лихого чоловiка" i
взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, їй зараз
хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового життя, дiяльностi,
взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити
старших, їхнiх провiнцiйних родичiв, провiнцiйний старий побут. Образи
тiльки майорiли, тiльки манили.
Пансiон, який пiдшукав їй Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш
жiночий монастир" - називав його Степан Васильович Єшевський. Навiть його,
такого статечного, сiмейного серйозного savant (Вчений_ (франц.)_, як
одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо не захотiла приймати на
квартиру. У неї було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише
жiнок. Юлiю Петрiвну Єшевську викликали до дiтей у Росiю, до того ж вона
була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непокоїлась вона дуже, як чоловiк буде
без неї в Парижi, куди вiн обов'язково мусив поїхати, i доручила вже
близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це
виконувала сумлiнно. Єшевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь i ще
дужче полюбив її. Працює вона силу-силенну, надiслала вже три повiстi
українськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок її працi.
- Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це
йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче.
Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у пансiон, звичайно,
iнший - для навчання i "вимуштрування".
Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж той
вiк, коли дiти, особливо хлопчики, зовнi витягуються, набувають
специфiчних школярських звичок, а внутрiшньо - перестають бути
безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi i дiвчатка, якi намагаються
виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась був
не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв у шори, але
хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили - вiн аж
нiяк не вiдчував себе пригнiченим або нещасним через пансiонську
дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що на уроках
розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн
у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому - побачить
маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя його не
обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний, що це
ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi треба поїхати влаштуватися на
роботу, приготувати все до їхнього повернення, а йому краще поки що
лишитися з мамою тут, у Парижi. Про що може бути мова? Для нього,
звичайно, краще лишитися з мамою! Там тато вiддав би його тимчасово
якимось родичам або в гiмназiю, добре ще, як у ту, де учителює любий
дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або в Орлi?
Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та нiзащо
в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумiє дуже багато. Коли мама
пише - вiн нiколи з нею не розмовляє, вiн знає, що то значить, i вiн
пишається нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi, де вона живе, i
перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама
у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i тому зовсiм
не соромно її слухатись, як взагалi батькiв.
Коли у мами болить голова i вона сидить за столом, обмотавши голову
рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, - вiн ходить тодi
навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже люблять з ним гратися,
люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам думає, наказуючи не галасувати,
i, їй же богу, вони його бояться i слухають!
Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiдає iз щирим бажанням про
все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали
на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама, i тому
частiше обмежується лише початком - зверненням i питанням, як поживає, - i
заспокоює себе i маму, що вона ж однаково написала про все. Вiн любив
пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав i
пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що
це не вiрно i треба всю сторiнку переписати.
- А менi так дужче подобається, - з жалем мовив Богдась.
- Ти менi так пiдписуватимеш, - заспокоїла його мама. З мамою, як
завжди, про все можна було домовитись.
Сьогоднi була субота i вiн повертався додому особливо радiсний i
веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена. Завтра
недiля, вона обiцяла поїхати з ним в Jardin des plantes (Ботанiчний сад_
(франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi. А якщо буде холодно, вони
зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I раптом мама
знайде в якiйсь шухлядцi чи в гаманцi грошi, якi не прихованi нi за
пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто знайде
грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду i його
любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й сама не питиме i не
з'їсть теж тiстечко!
А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i погуляє
з дiвчатками.
Мама була дуже рада його оцiнкам.
- Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач який
червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти в Лувр. Степан Васильович
скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по кiлька годин. Я
хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила.
- Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась.
- А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне.
- А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась.
- Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не
встигнеш занудьгувати без мене!
- Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху. I я завжди сумую за
тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, - розсудливо мовив
Богдась.
Марiя потрiпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцiлувала в
кiнчик носа й пiшла. Вона ж обiцяла Юлi турбуватися про її чоловiка,
замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник i
в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив цього, тiльки
за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано
його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто водою з рiвчачка.
Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками йому
допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила
молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж
таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дiвчинка,
ровесниця Богдася, теж гарненька i теж завжди дуже чепурно вдягнена i
схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, i вона сама
перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman
дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася.
Богдась, звичайно, волiв би гратися з хлопцями, але що ж, коли в
їхньому будинку не було хлопцiв його вiку, або надто малi, або зовсiм
дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi, дарма що
була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз неї пиху
швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки в пансiонi. До
них iнколи приєднувалась дiвчинка-англiйка, з четвертого поверху. Вона
була нiчого собi дiвчинка, не задавачка й миролюбна, але з
Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати, як i Богдась,
тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за
все вiдповiдав Богдась. Але вiн їй це полицарськи прощав.
Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити
iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не виказували своїх товаришiв.
Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку.
Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась вiдчув, що
йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув - наче
в дiжку.
- Ти кашляєш, як пес гавкає, - засмiялась Лулу.
Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною.
- Я пiду додому. У мене є справи, - сказав вiн Лулу.
- Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i ще
ранiше казав, що в суботу будеш вiльний!
- Казав ранiше, а тепер обставини змiнились, - по-дорослому вiдповiв
вiн i поволi потупав у свою кiмнатку.
По дорозi вiн зустрiв сусiдок по table d'hote, двох молоденьких
панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
- Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю?_ (франц.)_ - спитали
вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
- Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ - вiдповiв чемно Богдась, але
навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова.
Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться.
Йому було дуже важко привiтатися з приязною немолодою панночкою з
Португалiї - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними не
сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки були,
i цi замки цiкавили Богдася.
Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, i з вусами, вона
дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати про свої мандрiвки по
свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не було в
їдальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, i
вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував
i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi без
нагадування старших.
Взагалi в цьому пансiонi, де жила мама, були люди з усього свiту,
здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну
вiтальню, охоче розмовляла з усiма.
Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних країн, а всi немов схожi, i
розмови у них про роботу, книги, паризькi театральнi новини, як у
звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з своїми обручками...
Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх.
Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому
гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але ж майже
однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко знайомився з усiма,
аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i
мама, вiльно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було
байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки.
Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, українську. Як це
Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою
росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де б вiн не
їздив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся "додому", у немирiвський
будиночок, його стрiчає дядько Дорошенко - i не впiзнає його! А вiн,
Богдась, розмовляє з ним i по-французьки, i по-нiмецьки, i
по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий
приїхав, з яких таких земель? I раптом Богдась починає спiвати пiсню, яку
навчив спiвати любий Дорошенко:
Он, на горi та й женцi жнуть...
I тодi дядько Дорошенко пiзнає його i кидається обiймати! Ой, як добре!
Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в
їхнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це думав, i хотiв заспiвати, i
раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
- Богдасику, що з тобою?
Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
- Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура.
Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося перед
очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi маминi очi, вони
здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп".
Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсьє Пассек", як iнколи чемно
казав Богдась, i мама його кудись посилала, заходила товста добра
португалка, у дверi просувалась голова господарки пансiону в бiлому
чепчику з широким рюшем.
Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiгає i зникає, вiн щось
приносить, когось приводить... Так, приводить лiкарiв, бо тi починають
його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили анi сiсти,
анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло
обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi захотiлося, щоб вiн знову став
"добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича
руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!"
Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не лягала спати,
навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було
зовсiм тихо, i було б моторошно, якби вiн не тримав маму за руку.
Здається, в кутку на стiльцi сидiв Олександр Вадимович i не хотiв iти
звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв, щоб вiн
лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся, що
прийде якийсь "круп" i почне його давити, тому, певне, i мама не
вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк у хатi. Вiн хотiв
сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв.
Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи день, чи нiч. Вiн марив,
приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан,
але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i
вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi
вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи
легше, навiть добре - мама весь час була коло нього i вiн засинав,
тримаючи її за руку.
Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший - третiй - криза.
Уже не казали "круп", а казали - "криза".
У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Ранiше вiн
нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому
здалося, хтось її скривдив, її треба втiшити, i вiн прошепотiв:
- Мамо...
- Богдасику, серце моє, любий мiй хлопчику! Вiн прийшов до тями.
Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже
пiзнав мене!
Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав мами! Але
вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смiється; вони обоє
плакали...
До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович, i, здається, португалка
була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали
якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар сказав, що
вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович
принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла:
- Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику!
Вiн це знав i так, i поблажливо їй всмiхався, - вiн уже мiг
всмiхнутися, - i гладив її волосся.
Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов
Єшевський.
Вiн подивився на маму й похитав головою.
- Марiє Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на годинку вийти на
повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
- Нi, нi, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу
дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!
- Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити.
- Марiє Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть iз Степаном
Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
її нарештi умовили, i вони лишились удвох - Богдась i Олександр
Вадимович.
Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама, i
його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо Олександра Вадимовича вiн
був непевний, тут вiн не мiг збагнути.
То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами - дивно!
Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти кудись
вона раптом вiдповiдає категорично i навiть рiзко: "Нi".
Богдась знає, тодi вже мама нiколи не поступиться, i Олександр
Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина. То навпаки,
вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась
трохи починає ревнувати, як нiколи не ревнує до Єшевського або до Iвана
Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до кожного вона ставилась
по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене ставлення у
нього було до Олександра Вадимовича. Той нiколи не цiкавився його
справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно, не завдавав нiяких
прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те, що їх
не обходить! Але ж нiчого особливо приємного вiд нього також не було.
Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсьє Пассек далеко жвавiше розмовляє з
мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче
уривається, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить.
Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що той дивиться на
нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось стороннiй
сказав би - "з нiжнiстю".
Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав:
- Хочеш, ми пограємо в шашки?
Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь
там дитячу розвагу, а шашки, i навiть не спитавши, чи вмiє вiн. Вiн,