Страница:
повiсять, а як повiсять - то не поб'ють". А мати їй: "Цур тобi пек за такi
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
Так i уявилася Тедзиковi та нiч страшна - лежить побита Марина та
намагається жартом заспокоїти стару, а стара бiдкається коло неї, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
I в кожнiй хатi своє, своя драма, як i в його власнiй.
- А Марина й не соромилася аж нiяк, що її рiзками покарано було, -
помовчавши, навiть з якоюсь гордiстю сказав Петро. - На третiй день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам воля, а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що баба, а
її на селi всi слухають.
- А ви жонатий? - спитав Тедзик.
- Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся. - Хiба таку другу Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденнi! - гукнув
вiн на коней, раптом стало нiяково, що з чужим подорожнiм так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах, як вiн
сам.
Вже їхали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий комiр кожуха i вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi та
почутого вiд Петра.
- А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
- До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
- А що ж, на вiку, як на довгiй нивi. То, може, я вас куди треба
пiдвезу.
- Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило, пiдбадьорило, i вiн пiшов
упевнено й швидко.
Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава на пiджацi. Вiн не розпитував поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше нiколи не бував у Чернiговi. Та йому добре
пояснили київськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, - казали,
- постукаєш або подзвониш i тодi спитаєш, чи дома".
Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався, що саме
тут учителює його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але "всякого" випадку тут не
мусить статися. Його тут нiхто не знає.
Тедзик смикнув на дверях саморобне калатальце. Визирнула покоївка,
певне, хазяїв - моторна, гостроносенька.
- Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
- Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й маєш!
- А чи скоро буде?
- Нi, авжеж, нi! Хiба ви не знаєте? Вони ж на виставi. Усi, усi туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
Яка вистава? Хто усi? Але Тедзик, не виказуючи нiякого здивування,
мовив у тон дiвчинi:
- Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
- Так пан же Дорошенко сам квитки продавав, може, лишився хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз цiлий
свiт.
- А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити? Додому менi далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
Дiвчина чмихнула.
- Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа вiд
нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди
збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
- Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
- Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не знаєте? Моя панi з дочкою.
- Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж таки прийду до тебе!
Чекай!
Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов, ще з мить дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi неймовiрнi втiхи, як вистава,
були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич їй усмiхнувся, i вона, наспiвуючи пiсеньку, зовсiм як
Попелюшка з незнаної їй вiчної казки, побiгла на кухню. А що, як справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi, певне, вся iнтелiгенцiя мiста? Але ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить своїх друзiв i знайомих i, головне, - Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке природне у
молодої людини - бажання свiтла, вогнiв, безтурботних облич, посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн оглянув себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком пристойний одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому? Просто тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на сцену. У нього нiхто не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим виглядом зайшов, що
служителям i на думку не Могло спасти, що в нього нема нi квитка, нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до зали, на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
У залi було глядачiв, що й яблуку нiде впасти. Багато стояло попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув нiякiсiнької уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля великої афiшi, що висiла бiля дверей, йому було до цього
цiлком байдуже.
Та раптом знайомi слова, знайома музика примусили його внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з iншого, але його, його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинствi, нiжно й
весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пiсень -
скiльки разiв довелося йому повторювати на своїй скрипочцi одну й ту ж
музичну фразу, а педантичний i невблаганний щодо музики капельмейстер
оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр, - не припускав нiяких потурань. Вiн
простоював коло кожного i рукою вiдмахував такти. Старий музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн же
допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомi пiснi. Тедзику не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн був гордий, що його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати якнайкраще,
бо саме тодi вiн таємниче безтямно закохався в Марiю Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано дивилися
на неї. Правда, своїм ревнивим серцем пiдлiтка вiн вiдчував, що таких
мало.
Зi сцени линуло:
Он я дiвчина Наталка,
А зовуть мене Полтавка...
I губи Тедзика мимоволi розтягалися в посмiшку. Зараз спiвала якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназiї, звичайно, i жiночi ролi
грали хлопцi. Наталку грав гiмназист сьомого класу, кругловидий i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита сорочка i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не вiн переодягнутий був дiвчиною, а тому, що вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було її власне? А може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело розмовляла з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з нього одразу немов водою змивало усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна. Музиканта
аж нiяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась
крихiтка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов мiж iншим
питала i перепрошувала при цьому, i пан Ляндвер брався виправляти, а
iнколи вiн просив проспiвати її те або iнше мiсце, i вона, трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
На репетицiї вона частiше заходила не одна, а з своїм чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi костюми, i їх було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до неї, ту щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i, коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима того, для кого сюди
прийшов.
Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив цiєю виставою, успiхом,
вiн був у своїй улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його не бачив, а начебто якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
- Пане вчителю! Iлля Петровичу! - прошепотiв, нахилившись до нього,
Тедзик.
Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i раптом схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
- Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзнаєш? Це ж Теобальд!
Шуазель!
Ще не розiбравши, хто це i чому так радiє друг, Опанас Васильович, сам
перебуваючи в пiднесеному настрої, мiцно обняв Тедзика. Адже той прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
- Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторюємо.
- Я щасливий, що потрапив одразу сюди, - мовив Тедзик. - Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
- Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
"На тутешнiм театрi
на пiдмогу убогим студентам нашої губернiї товариством, кохаючим рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
Далi йшов перелiк дiйових осiб.
- А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя Овдiївна Загорська спiває, правда,
Iлько? Її сопрано не порiвняти з цим! Ну, та вона в дивертисментi у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви її почуєте - увесь хор перекриє!
- Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн хотiв би одразу пiти з
Iллею Петровичем.
- Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний прочитаю повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:
За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)
4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).
Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
- Це ж ще робота нашого немирiвського Иоганна Ляндвера, - пояснив
Маркович.
- А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
- Нас просять ще повторити ближчими днями, - з задоволенням мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст починається, а то заробили б для нашої
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
"Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб. Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка, а в день представленi? у
театрi.
- I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. - Добре, хто
заранi купив.
- Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся Тедзик. - Капельдинер i
швейцар так були захопленi дiєю, що я спокiйно пройшов без квитка.
- От i добре! - зрадiв Опанас Васильович. - Нi, це таки подiя для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя України. От ще
послухаєте хор! Мене можете не слухати - в цей час покурiть собi та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдiївну - такого голосу в нас ще
не чували, обов'язково надалi Наталку вона спiватиме. Ну, любi мої,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава має такий успiх.
Вiн радiв, що так добре грав Нiс. Вiн радiв, що серед аматорок хору
виявилося чудесне сопрано.
- Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
- Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
- Що? Знову поїхала?
- Вона й не приїздила.
- Як? З того часу?
- Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часi. Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. - Вiн говорив про це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
- Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з воза на "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
- Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
- А ви не боїтеся? - напрямки спитав Тедзик. - Може, я навiть дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
- Навiть коли є чого боятися, ви повиннi зупинитися у мене. Хiба не
так? Так що ж, слухатимемо "Вуса" у виконаннi Марковича i хор з
незрiвнянним сопрано панi За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
- Слово гонору, до сопрано менi байдуже. Крiм того, не треба
випробовувати долi - поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не
звернули уваги.
- От i добре. Ходiмо мерщiй до дзвоника, а сопрано за нас Опанас
Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
- Iлля Петровичу! Невже ви не будете до кiнця? - спитала, як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче брала його в полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiваємося, що пiсля вистави
ви повечеряєте у нас у невеличкому товариствi, i Опанас Васильович
попереджений.
- Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi, тому й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав, що до
нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати своє прiзвище. Та
Тедзик сам тактовно вiдiйшов, але бачив, як Лiзонька, певне, дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
- Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, - вирiшив пом'якшити свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
- Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й приємнiша,
але з досить невиразним обличчям.
- Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
- Ви користуєтесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони вийшли на
вулицю.
- Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цiєї панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
-Ну, а дружина цього чоловiка, певне, має намiр влаштувати вас?
- Я сподiваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нiчого поганого не можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися в
невеличкiй кiмнатцi Iллi Петровича, звичайнiй кiмнатцi провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазяї великої квартири або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвської, куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка книг, портрет Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов до столу - фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марiї Олександрiвни
Маркович!
У пам'ятi вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмировi, -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося, через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографiї зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога, як у людини, яка не тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчуває, що й попереду невiдоме
майбутнє не вiщує радощiв.
Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську, але здалася юнаковi ще
кращою, привабливiшою, якоюсь таємничою через цей незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
- Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
- Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля Петрович, i щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в його голосi, але вiн зовсiм не
знiяковiв, як колись у Немировi, коли Тедзик побачив картку Марiї
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком належне. - Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталiї. Вона
з ним торiк в Iталiї була. Писала, що дуже там з Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до своєї смертi їй писав i її справами турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту й людей До Лондона
їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в "Колоколе" написав,
захистив вiд несправедливої критики Читали?
Тедзик кивнув головою.
- Що їй Чернiгiв? У неї зовсiм iншi обрiї тепер. Не бачу я, щоб вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
- А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто не можна? Самi ж
кажете, з якими людьми зв'язана, це ж неспроста! Нi, можливо, їй
небезпечно повертатися! - палко сказав Тедзик, нiби повинен був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
- Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв той. - У листах до Опанаса
Васильовича вона весь час обiцяє незабаром приїхати. Вiн так за ними
сумує.
- Ну, я сьогоднi не помiтив!
- Це вiн за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але що я - теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
- Та ще з якої дороги!
- Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-покоївка ще не спить, -
щось вигадає для нас.
- От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
- Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати своєю
волею заради "чечевичної похльобки"!
- А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова, -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
- Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
- Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
- Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже старожил. Ви,
певне, знаєте Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив у Москвi
Межовий iнститут?
- I працює тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн
живе в "куренi" у батька "отамана курiнного" - Носа. Ви його бачили
сьогоднi в ролi Миколи.
- А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут проводир,
чи що?
- Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом", та ви ж
знаєте самi, який далекий сам Кулiш вiд революцiйних настанов. Менi
здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозумiння у поглядах i
справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дiї, а не
балачок у приємному товариствi. Нiс - добра людина, нiчого не скажеш,
порядна, український просвiтитель, але далi цього не пiде. Андрущенко,
його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом.
- Зрозумiло. Власне, в київськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише
в українськiй, у польськiй гмiнi немало людей, якi дбають лише про
нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля Петровичу, бачите,
що полякам терпець урвався.
- А українцям?
- Звичайно, також. Але коли б усi зрозумiли, що справа не лише в
польських та українських школах. Я знаю, знаю, - гадаючи, що Дорошенко
хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, - рiдна мова,
навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацiї, але ж
ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта нiщо, коли народ
безправний i голодний, коли все в руках панiвної верстви, якої б нацiї
вона не була! Тепер, ви самi знаєте, ми напередоднi великої рухавки -
польського повстання. Але ж треба, щоб зрозумiли, за що повстання! Чи
пiдтримає нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб селяни
не вiдвели мене до вiйськової сторожi, тiльки тому, що я лях, селян
нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої
тих груп польських панiв, якi мрiють про вiдродження Польщi в якихось
ефемерних кордонах сивої давнини...
- Нехтуючи тим, скiльки тодi українцi терпiли вiд шляхти.
- Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки.
- А ви, Тедзику, гадаєте - нашi села, наш народ не напередоднi
повстання? Адже здебiльшого не хочуть пiдписувати уставнi грамоти,
вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв та в одне
рiчище... Адже я певен, не скрiзь i не всi селяни ладнi кожного ляха
вiдвести до полiцiї!
- О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I Тедзик хотiв
розповiсти про останню свою зупинку в сiм'ї Василя та Марини, але
Дорошенко вiв роздумливо далi:
- Менi здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд
народу, по-друге, i серед нашої iнтелiгенцiї, серед нашої молодi нема
також цiлковитого розумiння нагальних потреб i навiть просто
взаєморозумiння помiж себе. Iнколи менi здається, що i Герцен, i листiвки
"Молодої Росiї", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що розумiють
i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з
кожним днем вона ростиме, наша жменька!
- Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою i
розповiсти, що робиться у нас i що ми гадаємо робити.
- Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви матимете
вiд мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гiмназиста Немирiвської
гiмназiї Стефана Бобровського. Та нi, певне, нi, вчився вiн тiльки в
молодших класах, а потiм переїхав до Санкт-Петербурга.
- Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув.
- Один брат, юрист, зараз на Бердичiвщинi, другий - офiцер,
штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого польського поета. Його
вiршi спiвають тепер у костьолах,, як гiмни й молитви! Вони, брати i
сестра, рано лишились сиротами, i Стефан мусив просто змалку заробляти
репетиторством, щоб самому вчитися. Але здiбностi в його блискучi, в
шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького унiверситету, та,
здається, з другого чи третього курсу перевiвся до Києва й швидко перейшов
на нелегальне становище.
- Значить, не для навчання перевiвся?
- Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Києвi, друкарню. Тепер я можу
вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську листiвку "Великоросе",
видав польську газетку "Вiдродження", в якiй писав саме за настановами
Герцена: кожен народ має право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим
лише за власним бажанням...
- До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може, в Андрущенка
є, так вiн менi показав би.
- Певне, нема, оце й є мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я мушу
подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи прояснiло. Ви не
уявляєте, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану...
До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським.
- Чому "був"?
- Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де.
- Його заарештовано?
- На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню.
Уявiть собi його винахiдливiсть i смiливiсть! Вiн налагодив друк
прокламацiй i своєї газетки - знаєте де? У друкарнi Києво-Печерської
лаври!
- Києво-Печерської лаври!? - не вiрячи власним вухам, перепитав Iлля
Петрович.
- Так, так, там, де друкували житiя святих та портрети архiєреїв та
митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцiї, ну,
там усякi бланки тощо, i поряд iз цим - першi у Києвi революцiйнi
листiвки!
- Нова iсторiя для Києво-Печерського патерика! - усмiхнувся Дорошенко.
- Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману.
- На жаль, це не в романi, а в дiйсностi. Якийсь негiдник,
мерзотник-провокатор виказав майже весь пiдпiльний гурток у Києвi.
Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi, примiрники
надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести ранiше
й розповсюдити, навiть пiд час київських славнозвiсних контрактiв.
- А сам Бобровський?
- Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i мiй добрий товариш,
студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка i Марка Вовчка. Де
вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не раз казав,
Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з тими
князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом". Я
певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам собi не
вiрю, що я тут iз вами сиджу. Пiсля кожної панахиди по розстрiляних
поляках, по Лелевелю у Житомирi, Києвi та скрiзь - сотнi арештiв. Наче
якийсь морок насунувся на свiт. Знаєте, у мене весь час перед очима
величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами...
- Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до такої мiри... Який
хрест? Чому це вам ввижається хрест?
- Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба ви не чули? У
Житомирi вночi проти собору на площi водрузили хреста, мабуть, близько
шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим i з написом: "Na
pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки з
живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим послали
до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усiєї трагедiї. Полiцiя ще
вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся
пожежний реманент.
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
Так i уявилася Тедзиковi та нiч страшна - лежить побита Марина та
намагається жартом заспокоїти стару, а стара бiдкається коло неї, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
I в кожнiй хатi своє, своя драма, як i в його власнiй.
- А Марина й не соромилася аж нiяк, що її рiзками покарано було, -
помовчавши, навiть з якоюсь гордiстю сказав Петро. - На третiй день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам воля, а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що баба, а
її на селi всi слухають.
- А ви жонатий? - спитав Тедзик.
- Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся. - Хiба таку другу Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденнi! - гукнув
вiн на коней, раптом стало нiяково, що з чужим подорожнiм так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах, як вiн
сам.
Вже їхали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий комiр кожуха i вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi та
почутого вiд Петра.
- А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
- До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
- А що ж, на вiку, як на довгiй нивi. То, може, я вас куди треба
пiдвезу.
- Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило, пiдбадьорило, i вiн пiшов
упевнено й швидко.
Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава на пiджацi. Вiн не розпитував поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше нiколи не бував у Чернiговi. Та йому добре
пояснили київськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, - казали,
- постукаєш або подзвониш i тодi спитаєш, чи дома".
Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався, що саме
тут учителює його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але "всякого" випадку тут не
мусить статися. Його тут нiхто не знає.
Тедзик смикнув на дверях саморобне калатальце. Визирнула покоївка,
певне, хазяїв - моторна, гостроносенька.
- Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
- Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й маєш!
- А чи скоро буде?
- Нi, авжеж, нi! Хiба ви не знаєте? Вони ж на виставi. Усi, усi туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
Яка вистава? Хто усi? Але Тедзик, не виказуючи нiякого здивування,
мовив у тон дiвчинi:
- Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
- Так пан же Дорошенко сам квитки продавав, може, лишився хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз цiлий
свiт.
- А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити? Додому менi далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
Дiвчина чмихнула.
- Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа вiд
нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди
збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
- Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
- Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не знаєте? Моя панi з дочкою.
- Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж таки прийду до тебе!
Чекай!
Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов, ще з мить дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi неймовiрнi втiхи, як вистава,
були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич їй усмiхнувся, i вона, наспiвуючи пiсеньку, зовсiм як
Попелюшка з незнаної їй вiчної казки, побiгла на кухню. А що, як справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi, певне, вся iнтелiгенцiя мiста? Але ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить своїх друзiв i знайомих i, головне, - Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке природне у
молодої людини - бажання свiтла, вогнiв, безтурботних облич, посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн оглянув себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком пристойний одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому? Просто тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на сцену. У нього нiхто не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим виглядом зайшов, що
служителям i на думку не Могло спасти, що в нього нема нi квитка, нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до зали, на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
У залi було глядачiв, що й яблуку нiде впасти. Багато стояло попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув нiякiсiнької уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля великої афiшi, що висiла бiля дверей, йому було до цього
цiлком байдуже.
Та раптом знайомi слова, знайома музика примусили його внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з iншого, але його, його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинствi, нiжно й
весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пiсень -
скiльки разiв довелося йому повторювати на своїй скрипочцi одну й ту ж
музичну фразу, а педантичний i невблаганний щодо музики капельмейстер
оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр, - не припускав нiяких потурань. Вiн
простоював коло кожного i рукою вiдмахував такти. Старий музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн же
допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомi пiснi. Тедзику не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн був гордий, що його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати якнайкраще,
бо саме тодi вiн таємниче безтямно закохався в Марiю Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано дивилися
на неї. Правда, своїм ревнивим серцем пiдлiтка вiн вiдчував, що таких
мало.
Зi сцени линуло:
Он я дiвчина Наталка,
А зовуть мене Полтавка...
I губи Тедзика мимоволi розтягалися в посмiшку. Зараз спiвала якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназiї, звичайно, i жiночi ролi
грали хлопцi. Наталку грав гiмназист сьомого класу, кругловидий i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита сорочка i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не вiн переодягнутий був дiвчиною, а тому, що вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було її власне? А може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело розмовляла з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з нього одразу немов водою змивало усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна. Музиканта
аж нiяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась
крихiтка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов мiж iншим
питала i перепрошувала при цьому, i пан Ляндвер брався виправляти, а
iнколи вiн просив проспiвати її те або iнше мiсце, i вона, трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
На репетицiї вона частiше заходила не одна, а з своїм чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi костюми, i їх було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до неї, ту щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i, коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима того, для кого сюди
прийшов.
Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив цiєю виставою, успiхом,
вiн був у своїй улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його не бачив, а начебто якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
- Пане вчителю! Iлля Петровичу! - прошепотiв, нахилившись до нього,
Тедзик.
Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i раптом схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
- Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзнаєш? Це ж Теобальд!
Шуазель!
Ще не розiбравши, хто це i чому так радiє друг, Опанас Васильович, сам
перебуваючи в пiднесеному настрої, мiцно обняв Тедзика. Адже той прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
- Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторюємо.
- Я щасливий, що потрапив одразу сюди, - мовив Тедзик. - Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
- Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
"На тутешнiм театрi
на пiдмогу убогим студентам нашої губернiї товариством, кохаючим рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
Далi йшов перелiк дiйових осiб.
- А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя Овдiївна Загорська спiває, правда,
Iлько? Її сопрано не порiвняти з цим! Ну, та вона в дивертисментi у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви її почуєте - увесь хор перекриє!
- Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн хотiв би одразу пiти з
Iллею Петровичем.
- Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний прочитаю повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:
За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)
4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).
Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
- Це ж ще робота нашого немирiвського Иоганна Ляндвера, - пояснив
Маркович.
- А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
- Нас просять ще повторити ближчими днями, - з задоволенням мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст починається, а то заробили б для нашої
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
"Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб. Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка, а в день представленi? у
театрi.
- I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. - Добре, хто
заранi купив.
- Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся Тедзик. - Капельдинер i
швейцар так були захопленi дiєю, що я спокiйно пройшов без квитка.
- От i добре! - зрадiв Опанас Васильович. - Нi, це таки подiя для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя України. От ще
послухаєте хор! Мене можете не слухати - в цей час покурiть собi та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдiївну - такого голосу в нас ще
не чували, обов'язково надалi Наталку вона спiватиме. Ну, любi мої,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава має такий успiх.
Вiн радiв, що так добре грав Нiс. Вiн радiв, що серед аматорок хору
виявилося чудесне сопрано.
- Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
- Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
- Що? Знову поїхала?
- Вона й не приїздила.
- Як? З того часу?
- Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часi. Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. - Вiн говорив про це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
- Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з воза на "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
- Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
- А ви не боїтеся? - напрямки спитав Тедзик. - Може, я навiть дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
- Навiть коли є чого боятися, ви повиннi зупинитися у мене. Хiба не
так? Так що ж, слухатимемо "Вуса" у виконаннi Марковича i хор з
незрiвнянним сопрано панi За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
- Слово гонору, до сопрано менi байдуже. Крiм того, не треба
випробовувати долi - поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не
звернули уваги.
- От i добре. Ходiмо мерщiй до дзвоника, а сопрано за нас Опанас
Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
- Iлля Петровичу! Невже ви не будете до кiнця? - спитала, як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче брала його в полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiваємося, що пiсля вистави
ви повечеряєте у нас у невеличкому товариствi, i Опанас Васильович
попереджений.
- Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi, тому й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав, що до
нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати своє прiзвище. Та
Тедзик сам тактовно вiдiйшов, але бачив, як Лiзонька, певне, дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
- Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, - вирiшив пом'якшити свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
- Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й приємнiша,
але з досить невиразним обличчям.
- Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
- Ви користуєтесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони вийшли на
вулицю.
- Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цiєї панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
-Ну, а дружина цього чоловiка, певне, має намiр влаштувати вас?
- Я сподiваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нiчого поганого не можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися в
невеличкiй кiмнатцi Iллi Петровича, звичайнiй кiмнатцi провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазяї великої квартири або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвської, куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка книг, портрет Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов до столу - фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марiї Олександрiвни
Маркович!
У пам'ятi вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмировi, -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося, через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографiї зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога, як у людини, яка не тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчуває, що й попереду невiдоме
майбутнє не вiщує радощiв.
Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську, але здалася юнаковi ще
кращою, привабливiшою, якоюсь таємничою через цей незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
- Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
- Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля Петрович, i щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в його голосi, але вiн зовсiм не
знiяковiв, як колись у Немировi, коли Тедзик побачив картку Марiї
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком належне. - Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталiї. Вона
з ним торiк в Iталiї була. Писала, що дуже там з Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до своєї смертi їй писав i її справами турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту й людей До Лондона
їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в "Колоколе" написав,
захистив вiд несправедливої критики Читали?
Тедзик кивнув головою.
- Що їй Чернiгiв? У неї зовсiм iншi обрiї тепер. Не бачу я, щоб вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
- А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто не можна? Самi ж
кажете, з якими людьми зв'язана, це ж неспроста! Нi, можливо, їй
небезпечно повертатися! - палко сказав Тедзик, нiби повинен був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
- Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв той. - У листах до Опанаса
Васильовича вона весь час обiцяє незабаром приїхати. Вiн так за ними
сумує.
- Ну, я сьогоднi не помiтив!
- Це вiн за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але що я - теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
- Та ще з якої дороги!
- Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-покоївка ще не спить, -
щось вигадає для нас.
- От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
- Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати своєю
волею заради "чечевичної похльобки"!
- А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова, -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
- Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
- Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
- Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже старожил. Ви,
певне, знаєте Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив у Москвi
Межовий iнститут?
- I працює тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн
живе в "куренi" у батька "отамана курiнного" - Носа. Ви його бачили
сьогоднi в ролi Миколи.
- А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут проводир,
чи що?
- Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом", та ви ж
знаєте самi, який далекий сам Кулiш вiд революцiйних настанов. Менi
здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозумiння у поглядах i
справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дiї, а не
балачок у приємному товариствi. Нiс - добра людина, нiчого не скажеш,
порядна, український просвiтитель, але далi цього не пiде. Андрущенко,
його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом.
- Зрозумiло. Власне, в київськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише
в українськiй, у польськiй гмiнi немало людей, якi дбають лише про
нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля Петровичу, бачите,
що полякам терпець урвався.
- А українцям?
- Звичайно, також. Але коли б усi зрозумiли, що справа не лише в
польських та українських школах. Я знаю, знаю, - гадаючи, що Дорошенко
хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, - рiдна мова,
навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацiї, але ж
ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта нiщо, коли народ
безправний i голодний, коли все в руках панiвної верстви, якої б нацiї
вона не була! Тепер, ви самi знаєте, ми напередоднi великої рухавки -
польського повстання. Але ж треба, щоб зрозумiли, за що повстання! Чи
пiдтримає нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб селяни
не вiдвели мене до вiйськової сторожi, тiльки тому, що я лях, селян
нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої
тих груп польських панiв, якi мрiють про вiдродження Польщi в якихось
ефемерних кордонах сивої давнини...
- Нехтуючи тим, скiльки тодi українцi терпiли вiд шляхти.
- Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки.
- А ви, Тедзику, гадаєте - нашi села, наш народ не напередоднi
повстання? Адже здебiльшого не хочуть пiдписувати уставнi грамоти,
вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв та в одне
рiчище... Адже я певен, не скрiзь i не всi селяни ладнi кожного ляха
вiдвести до полiцiї!
- О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I Тедзик хотiв
розповiсти про останню свою зупинку в сiм'ї Василя та Марини, але
Дорошенко вiв роздумливо далi:
- Менi здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд
народу, по-друге, i серед нашої iнтелiгенцiї, серед нашої молодi нема
також цiлковитого розумiння нагальних потреб i навiть просто
взаєморозумiння помiж себе. Iнколи менi здається, що i Герцен, i листiвки
"Молодої Росiї", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що розумiють
i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з
кожним днем вона ростиме, наша жменька!
- Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою i
розповiсти, що робиться у нас i що ми гадаємо робити.
- Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви матимете
вiд мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гiмназиста Немирiвської
гiмназiї Стефана Бобровського. Та нi, певне, нi, вчився вiн тiльки в
молодших класах, а потiм переїхав до Санкт-Петербурга.
- Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув.
- Один брат, юрист, зараз на Бердичiвщинi, другий - офiцер,
штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого польського поета. Його
вiршi спiвають тепер у костьолах,, як гiмни й молитви! Вони, брати i
сестра, рано лишились сиротами, i Стефан мусив просто змалку заробляти
репетиторством, щоб самому вчитися. Але здiбностi в його блискучi, в
шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького унiверситету, та,
здається, з другого чи третього курсу перевiвся до Києва й швидко перейшов
на нелегальне становище.
- Значить, не для навчання перевiвся?
- Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Києвi, друкарню. Тепер я можу
вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську листiвку "Великоросе",
видав польську газетку "Вiдродження", в якiй писав саме за настановами
Герцена: кожен народ має право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим
лише за власним бажанням...
- До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може, в Андрущенка
є, так вiн менi показав би.
- Певне, нема, оце й є мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я мушу
подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи прояснiло. Ви не
уявляєте, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану...
До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським.
- Чому "був"?
- Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де.
- Його заарештовано?
- На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню.
Уявiть собi його винахiдливiсть i смiливiсть! Вiн налагодив друк
прокламацiй i своєї газетки - знаєте де? У друкарнi Києво-Печерської
лаври!
- Києво-Печерської лаври!? - не вiрячи власним вухам, перепитав Iлля
Петрович.
- Так, так, там, де друкували житiя святих та портрети архiєреїв та
митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцiї, ну,
там усякi бланки тощо, i поряд iз цим - першi у Києвi революцiйнi
листiвки!
- Нова iсторiя для Києво-Печерського патерика! - усмiхнувся Дорошенко.
- Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману.
- На жаль, це не в романi, а в дiйсностi. Якийсь негiдник,
мерзотник-провокатор виказав майже весь пiдпiльний гурток у Києвi.
Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi, примiрники
надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести ранiше
й розповсюдити, навiть пiд час київських славнозвiсних контрактiв.
- А сам Бобровський?
- Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i мiй добрий товариш,
студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка i Марка Вовчка. Де
вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не раз казав,
Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з тими
князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом". Я
певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам собi не
вiрю, що я тут iз вами сиджу. Пiсля кожної панахиди по розстрiляних
поляках, по Лелевелю у Житомирi, Києвi та скрiзь - сотнi арештiв. Наче
якийсь морок насунувся на свiт. Знаєте, у мене весь час перед очима
величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами...
- Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до такої мiри... Який
хрест? Чому це вам ввижається хрест?
- Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба ви не чули? У
Житомирi вночi проти собору на площi водрузили хреста, мабуть, близько
шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим i з написом: "Na
pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки з
живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим послали
до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усiєї трагедiї. Полiцiя ще
вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся
пожежний реманент.