Iваненко Оксана. Марiя

Залишаючи камеру, на своїх нарах хлопцi так поклали ковдри i всяке шмаття,
яким укривалися, нiби пiд нимхтось лежить.. Антось присвiчував малесеньким
лiхтариком, який їм заздалегiдь передали. От повiяло свiжим повiтрям. Вони
виходять. На смерть чи на волю? Вени, всi. троє, вилiзли за тюремною
стiною, справдi, над яром. На розi стiни побачили постать солдата з
рушницею, але в ту ж мить вiн зайшов за рiг стiни, зникнувши з очей.
Хлопцi тремтiли. Вiд хвилювання чи вiд холоду? Адже була майже зимова
холодна нiч.
- Швидше вниз! - пошепки скомандував Антось. їм допомагав вiтер, за ним
не чути було шереху. Вони полiзли плазом додолу... Раптом покотилися.
Здавалося - у безодню. Якi ж то високi надднiпрянськi гори! Вони нiколи
ранiше не здавалися їм такими!
"В Антося ж поранена нога, - подумав тодi Тедзик, - хоч би вiн не
пошкодив її дужче!" I ця думка так заволодiла ним, що вiн не думав про
небезпеку i не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпає йому обличчя
- от клята шипшина, а як гарно цвiте повеснi!
- Лiзьте по струмку, - прошепотiв Антось. Слава богу, значить", живий!
Це, певне, був перший весняний струмок. Як це вiн не пiдмерз цiєї
холодної ночi. Вiн навiть дзюрчав! От молодець! А шлях, вiрнiше, полiт -
здавався нескiнченним.
Раптом вони почули тихе iржання. I вже не треба було нi котитися, нi
плазом спускатися, можна було стати на ноги, i випростатися, i вiддихнути
на повнi груди.
- Це, певне, нашi десь тут, - сказав Антось.
А де ж вони опинилися? Десь за Лисою горою? Чи за Видубецьким
монастирем? Нiчого вночi не розiбрати. Пройшли трохи в тому напрямку,
звiдки почули iржання. У темрявi ледь помiтно стало видно фаетон,
запряжений двома кiньми. Може, той, що чекає на них, а може, й не той...
Однаково треба пiдiйти й дiзнатися. Iншого виходу нема. Коли
розвидниться - вони повиннi бути вже далеко. Тут їх однаково схоплять
уранцi - не по-зимовому вдягнених, в подертому, пошматованому одязi, за
час перебування в тюрмi якого вигляду вiн набув! А арештантського одягу не
вистачало...
Вони обнялися троє - може ж, треба попрощатися? - i попрямували до
фаетона.
- "Чорний ангел"? - спитав Антось. Це був пароль.
- Сiдайте мерщiй, - вiдповiв кучер, i вони помчали. Не на мiст на
Бровари i не в Київ.
- Переночуєте в Корчуватому.
Мокрi, подряпанi, замерзлi, нiчого не розпитуючи, опинилися вони в
маленькiй хатцi. Хазяйка й хазяїн тiльки привiталися; i так само нiчого не
розпитуючи, тiльки зiтхнувши, дала хазяйка умитися, поставила на стiл
хлiб, картоплю, квашену капусту... а сама стала готувати постiль. Якщо
органiзатори втечi обрали цих людей для їхньої схованки, значить, вони в
них певнi. Хазяї були українцi, це почули з розмови. Хазяїн скидався на
якогось робочого - чи то сторожа, чи доглядача на мосту, чи з якоїсь
артiлi. Мовчазний i трохи насуплений, але з добрими сумними очима. Видно,
що верховодила жiнка. Вранцi вона також пiшла на роботу, зачинивши хату на
замок i залишивши їм їсти.
Хлопцi, втомленi фiзично, нервово перенапруженi, довго спали, все нiяк
не могли отямитися... Трохи очунявши, поснiдавши, Тедзик почав
роздивлятися в хатi, бiднiй, але чистiй, з вишитими рушниками на iконах i
навiть iз стосиком книг у кутку.
Вiн зацiкавився. Згори лежало євангелiє, потiм якiсь лубочнi видання, а
потiм, потiм...
- Дивiться, хлопцi, - гукнув вiн, наче побачив щось надзвичайне. -
Дивiться! "Кобзар" i "Народнi оповiдання" Марка Вовчка! - Тепер було
зрозумiло, чому саме цю сiм'ю вибрали для їхньої схованки.

* * *

- Марiє Олександрiвно, - мовив Тедзик, розповiвши їй усе. - Ви тiльки
збагнiть. Вашi "Народнi оповiдання" я побачив пiд час утечi. Потiм
з'ясувалося: цей робiтник вiдвiдував недiльну школу на Подолi. Нi, вiн не
був анi революцiонер, анi пiдпiльник, але ж вiн читав уже "Кобзаря" i вашi
"Народнi оповiдання", i це дало пiдставу повiрити йому, довiритися. О, ви
не уявляєте, як я зрадiв! Я хотiв попросити у нього цю книжечку, та потiм
подумав: "Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди".
Марiя сумно глянула на нього.
- Ая була так далеко вiд них, - мовила вона. - Ну, а далi, далi як
було?
- За тиждень "Чорний ангел" надiслала нам офiцерський одяг, i ми
помчали далi.
- А ви побачились iз нею?
- Нi, нi з нею, нi з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно,
попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили, щоб повiдомили
нашi одчайдушнi панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.
- А тi, що лишилися там? Утекли?
- Не знаю. Невiдомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди.
Антось тепер долiковує рани, якi, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що
менi накажуть, може, поїду до Iталiї, може, в Гейдельберг, а може, лишуся
поки що тут...

* * *

Що Антось Юр'євич втiк iз Прозорiвської башти, стало там вiдомо не
одразу. Ще кiлька днiв дурили голови вартовим i контролю, i до втечi
готувалася друга партiя. Адже нiкому з начальства й на думку не могло
спасти, яким саме чином могли втекти першi. Розкрили зовсiм випадково, i
друга партiя втекти вже не змогла.
Потеплiшало, вже вiяло справжньою весною. Снiг танув. Раптом вартовий,
що ходив повз стiну фортецi, ставши на снiг, провалився пiд землю! Зняв
несамовитий крик. Так було вiдкрито пiдкоп iз в'язницi i стало зрозумiло,
як втiк Юр'євич, але спiймати його вже не могли.
Щодо Тедзика й Михася-тут сталася цiлковита плутанина, бо вони були у
в'язницi пiд вигаданими iменами й прiзвищами.

* * *

- Чи знатимуть про це все потiм, про кожного З вас? Вашi справжнi
iмена? - мовила Марiя.
- А яке це має значення! - безтурботно вiдповiв Тедзик;- Аби, нас було
багато,!, хай хоч через багато рокiв, щоб перемога була за нами.



12

- Як добре, що ми самi, без чоловiкiв, чотири, жiнкиписьменницi, - каже
Єлизавета Василiвна Салiас, щирогостинним жестом запрошуючи сiсти навколо
круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали i який тепер
правитиме за чайний.
Олександра Миколаївна - Шурочка - з жалем заперечливо хитає
пишноволосою голiвкою.
- Я ще далеко не письменниця. Я тiльки бажаю, Пiдстрижена, як належить
сучасним передовим жiнкам" Аполлiнарiя Суслова скептично пiдбирає губи. В
її високiй постатi, худорлявому обличчi є iдось дражливе й спокусливе.
Марiя про себе вiдзначає; "Мабуть, вона чомусь ображена на людей". Вона
сама, як завжди, на людях спокiйна i недуже говiрка. На зауваження "про
чотирьох письменниць" вона ледь усмiхається без iронiї, письменницi так
письменницi. Адже двi молодшi в цiй счетвiрцi - Шурочка Якобi й Суслова -
теж пробують писати. I внутрiшнє чуття пiдказує Марiї, що Шурочка, яка ще
не знайшла себе, - обов'язково знайде. В неї є добра увага до людей,
цiкавiсть до життя без зосередження на собi, на своїх жiночих
переживаннях, хоча їх у неї доволi! Покинула жорстокого першого чоловiка,
розлучена з дочкою, яка лишилась у її матерi i за якою нестерпно сумує.
Життя з любимою людиною - Валерiем Якобi - весь час затьмарюється його
ревнощами, турботами за малятко, вона втомлюється вiд художницького
богемногопобуту, вiд постiйних нальотiв гостей-художникiв, вiд того, що
весь час доводиться викручуватись iз грошима, вiд того, що нiколи не може
розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самiй, i попри
всi цi незгоди вона завжди з доброю усмiшкою дивиться на всiх, наче
вважає, що все це тимчасово.
А чи буде писати, працювати самостiйно в. будь-якiй галузi Аполлiнарiя
Прокопiвна - важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на
самому початку, тим бiльше, коли людина в такому збентеженому станi, як
тепер Аполлiнарiя Прокопiвна. Адже Салiас уже встигла
спiвчутлнво-конфiденцiально розповiсти про її нещасливий роман з цим
дивним i мало приємним письменником Федором Достоевським. Власне, з її
слiв важко було зрозумiти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо
графиня то починала жалiти дiвчину й ганити Достоевського, то виходило, що
сама Аполл.iнарiя йому зрадила з якимось палким iспанцем,
студентом-медиком, а тепер страждає. Марiя знала, що Суслову часто
вiдвiдують i її лейб-медик Карл Беннi. i син самої графинi Салiас - Євген.
Якось у Карла прорвалось у розмовi з Марiєю: "Ой, то страшна жiнка. Комусь
добрi кислицi сняться". Сама ж вона справила на Марiю якесь непевне
враження. Коли прийшла вперше до Марiї - була тодi й Шурочка, - раптом
розплакалася. Шура й Марiя злякалися, кинулися втiшати. Виявилося, що та
зустрiла по дорозi бiдну голодну жiнку й розхвилювалась. Все було не те
щоб штучно або неприродно, але з ноткою iстеричностi, що не зблизило
жiнок, i вони не могли знайти вiрного потрiбного тону для взаємного
контакту.
А оповiдання, яке дала Суслова потiм читати Марiї, здалося якимось
безпомiчним i примiтивним - про якусь нещасливу любов, не було за що
зачепитися, щоб похвалити. Хоч би якийсь цiкавий поворот чи вдалий
своєрiдний образ, сама постановка питання- нiчого не могла знайти Марiя.
Та в Марiї завжди була якась милостива поблажливiсть, особливо до
жiнокписьменниць. їй завжди хотiлося знайти якiсь виправдовуючi мотиви.
Розмовляти ж саме про лiтературу, творчiсть, про свою працю з Сусловою їй
раптом стало нецiкаво, i вона з трудом пiдшукувала нейтральнi теми для
розмови; Певне, та це вiдчувала й проеебе вирiшила, що Марковичка надто
багато про себе думає, i хiба ж може передова жiнка цiкавитися, де вона
шиє плаття t чи хороший у неї пансiон? А те, що Марковичка ретельно
взялася допомогти її молодшiй сестрi, яка хотiла приїхати вчитисй на
лiкаря, - це Аполлiнарiя сприйняла як належне, тим бiльше, що й Марiя не
чекала за це подяки.
Нi, не виникло у них приятельських взаємин, та й тiєї душевної
близькостi, як у Марiї з Шурочкою, як не намагалася цього Єлизавета
Василiвна Салiас. не виникло! От i зараз Салiас здавалось, що мусить бути
дуже iнтересно, адже в її салонi зустрiлися, познайомилися чотири неабиякi
жiнки. Єлизавета Василiвна, звичайно, розумiла, що справжнiй талант - це
Марiя Олександрiвна, але вона любила опiкувати, протегувати, вiрити сама в
уявленi образи i примушувати iнших так само захоплюватися тим, чого
насправдi нема. II експансивнiй iстотi потрiбна була завжди кипуча
дiяльнiсть, яка найдужче проявляється в слозах, нестримнiй мовi, вона
завжди щось доводила, переконувала iнших, приписувала їм сама думки, проти
яких гаряче заперечувала. Першi враження вiд неї були як вiд людини, життя
якої наповнене вищими iнтересами, потiм, придивившись ближче, особливо до
її строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися самi собi,
як могли вони її неглибокi переконання, мiнливi думки вважати за щось
стале й серйозне. Але потiм все ж таки розрiзняли, що за шарами всiх
химерних екзальтацiй є мiсце й для справжнього спiвчуття друзям i
спроможностi допомогти в скрутний час. Може, тому й було в неї так багато
рiзноманiтних знайомих i друзiв. З багатьма вона листувалася, улаштовувала
зустрiчi й знайомства.
- Ну, як вашi вiдвiдини установ для слiпих та глухонiмих дiтей i для
малолiтнiх злочинцiв? - питає вона Марiю i Шурочку. - Ви ж удвох ходили?
Шурочка ствердно киває головою.
- О, я уявляю, скiльки дають цi прогулянки й вiдвiдини таких установ
матерiалу для вашої творчостi!
- Це не зовсiм те, про що я хотiла зараз писати, - каже Марiя. - Я
домовилась з газетою у Петербурзi написати низку нарисiв -"Листи з Парижа
та Iталiї", але ж я все частiше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я
б краще щось iнше робила, нiж писала. Що тi писання? Читають їх тi, кому
не дуже потрiбно. А тим, якi не читають? Тим однаково - як дудка в
очеретi.
Аполлiнарiя Прокопiвна недовiрливо скептично усмiхнулась.
Шурочка аж руками сплеснула.
- Марiє Олександрiвно, хiба можна так думати, маючи талант?
- Це щастя, коли є талант! - гаряче скрикнула Єлизавета Василiвна.
- Невже потрiбний тiльки талант для щастя? - спитала Аполлiнарiя, i
Єлизавета Василiвна враз змiнила напрямок розмови й почала так само гаряче
доводити:
- Я вважаю, що жiнка i без таланту може бути щасливою, знайти щастя в
сiм'ї. Iнколи талант, навпаки, заважає сiмейному щастю, якщо чоловiк не
розумiє цiлком жiнки. Я певна, коли б я не покинула чоловiка, я б i не
писала нiколи.
- Однаково талант не дав би вам мовчати.
- Та я ж почала писати зовсiм з iнших причин. Я абсолютно не могла жити
з моїм чоловiком, а коли лишилася одна з дiтьми, менi ж треба було
заробляти, бо чоловiк зовсiм ними не турбувався. Нашi батьки дали нам,
дiтям, добру освiту. Мене вчили кращi професори Москви.
Це було все справдi так. А все ж таки, незважаючи на одверту розмову,
вона не розповiла, що серед тих професорiв був молодий видавець
"Телескопа", професор Надєждiн. Як вони полюбили одне одного! Як мрiяли
одружитися! Але батьки, гонористi столбовi дворяни, i слухати не хотiли
про такий мезальянс - видати дочку за "поповича", "семiнариста". Заборона
батькiв так на неї вплинула, що вона трохи не збожеволiла, певне, вiдтодi
й лишилася така нервознiсть.
Потiм їй було байдуже, її повезли за кордон, там зустрiвся миршавий
график Салiас де Турнемiр, нiкчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь
професор iз семiнаристiв! Любовi не було. Щастям i не пахло. Чоловiк
кидався на рiзнi афери, поки не протринькав усе придане дружини. За якусь
скандальну дуель йому запропонували покинути Росiю - вiн був французький
пiдданий. Єлизавета Василiвна не захотiла їхати й лишилася з трьома малими
дiтьми на руках.
Лiтературнi здiбностi - це було щось сiмейне. Адже її рiдний брат
Сухово-Кобилiн був вiдомий i цiкавий лiтератор-драматург. На жаль, вiдомий
i страшною своєю справою - убивством коханки, за яку постраждав не вiн, а
його безвиннi крiпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжiла над ним усе
життя.
Яке вже там щастя в сiмейному життi графинi! Та то було давно, не
хотiлося їй згадувати... Не хотiлося згадувати й про свою пiзнiшу
закоханiсть у друга дитинства - Огарьова, саме тодi, коли той полюбив
Наталiю Олексiївну. Але з Огарьовим лишилися друзями. Навiть iнколи
запевняла себе i його Єлизавета Василiвна, що вони - однодумцi. Це останнє
було далеко не так, i дедалi виявлялося все дужче.
- А втiм, щастя, коли робиш i заробляєш улюбленою справою, - зауважила
Шура на слова Єлизавети Василiвни. - Адже одразу ваш перший твiр
"Племянница" так добре прийняли. Тургенев написав про неї.
- Не кажiть менi нiчого про Тургенева, - спалахнула графиня. Вона не
любила його з тої першої рецензiї, у якiй вiн почав з комплiментiв її
щиростi, лiричностi, а закiнчив тим, що назвав її талант "непершокласним",
а головне, написав, що їй не страшно наповнювати десятки сторiнок або
непотрiбними розмiрковуваннями, або розповiдями, що не мають нiякiсiнького
вiдношення до справи, або просто базiканням. Цього нiколи не могла
простити графиня.
Правда, дальшi її твори зазнали ще дужчої критики з боку Чернишевського
й Добролюбова. I. звичайно, письменниця Євгенiя Тур назавжди зненавидiла
їх i їхнiй "Современник".
Але тих уже не було, а Тургенев, хоча був зовсiм не з ними. жив
близько, не намагався нiяк пiдтримувати знайомство з нею, яке почалося ще
в її московському салонi. Зараз, коли всi друзi Герцена, Огарьова були
обуренi ного поведiнкою, вона наче мала всi пiдстави докоряти йому i дати
волю своїм почуттям
- Як це можна вiдректися вiд своїх друзiв! - палала вона.Марiе
Олександрiвно, ви ж знаєте, у своїх вiдповiдях сенату вiн написав, що
давно порвав з ними, з Герценом i Огарьовим.
- Вiн не подiляв їхнiх думок, це вiдомо, але справдi так сумно й
неприємно почути таке про Iвана Сергiйовича, - мовила Марiя.
-Ми сперечаємось з моїм другом Огарьовим, - хвилювалася графиня. - Вiн
пише менi, що у нас iз ним спiльний ворог- свавiлля, деспотизм, та друзi у
нас рiзнi. Я не заперечую, вони надто вiрять в селян на Русi, а я зараз
нiчому вже доброму в Росiї не вiрю, не вiрю i не вiрю. I сама я думаю - я
вже нiколи не писатиму для дорослих, я не можу бути матерiалiсткою.
Принаймнi для дiтей можна писати за старими правилами-та звичаями - з
вiрою в доброчеснiсть, справедливiсть, право, у вищий дух i безсмертну
душу.
- Так i до бога близько, - усмiхнулась скептично Марiй. Як часто вона
тепер думала сама про твори для дiтей. Але ж хiба є одна справедливiсть,
одне право для внукiв графинi Салiас i для тих дiвчаток, яких злиднi
викидають-на вулицю, а потiм вони потрапляють, у; тюрми i- в. колонiї для
малолiтнiх злочинцiв.
Пiсля "затишного" вечора у Салiас вона повернулася розстроєною.
- Сашенько, - сказала вона, - а знаєш, що б я хотiла?
Вiн дивився на неї, як завжди, захоплено й закохано.
- Ми повернемось додому i влаштуємо школу для дiвчатоксирiт, яких
жахливо звуть "малолiтнi злочинницi" Я сама вчитиму їх, вони й житимуть у
школi, працюватимуть у саду, на городi. Десь на селi, в гарному мiсцi у
нас на Українi. Ти б хотiв? Ми-б разом довели, як можна виростити з них
чесних трудящих людей, порядних працьовитих жiнок. Не смiйся з цiєї думки,
я серйозно кажу. Ну, що моє писання? Для кого? Для чого?
Але ж не писати вона не могла...
їй справдi дуже захотiлося писати для дiтей - i писати про щось
героїчне, славне, не про слабкiсть людську, а про Велич i благородство
душi людини, хай i в маленької iстоти.
Вона спробує написати казки, адже дiти так люблять казки, I в казцi
можна про все сказати й показати рiзнi вдачi, i рiзнi випробування в
життi, i щоб це було схоже на правду.
Звичайно, буде схоже на правду - адже, пишучи, вона думатиме, що це все
вiдбувалося на Українi.
Вона заплющила очi, i здалося: вона не тут, не в маленькому будиночку
над Сеною... i наче почула плескiт та лелiння днiпрових хвиль.
Не писати вона не могла.

* * *

Серце моє! Ми вже нiколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у
цей маленький .будиночок яа березi Сени коло справжнього зеленого лiсу.
Це нiчого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такi розкiшнi
книжковi шафи, з червоного дерева, з вигадливими iнкрустацiями, майже
зовсiм такi, якi ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсiм
такi, а все ж таки дуже, дуже гарнi! .Я й не мрiяла про такi! Давай не
картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкiш i таку дорогу
витрату! Ми так мало дозволяємо собi! А це ж наш подарунок одне одяому.
Це зовсiм нiчого, що ми не в самому Парижi. Дивись, скiльки човнiв на
Сенi, скiльки рибалок, скiльки закоханих на цих човнах, на березi!
Невже ми тут живемо? Я сама собi не вiрю. А як буде далi?.. Так само!
Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще бiльше.
I я така рада, що ти написав статтю-про колонiї для пiдлiткiв. Я така
рада, що ми вдвох над цим думаємо, я багато думаю над цим, над цими
бiдолашними дiтьми, я бачу що це твоє справжня дiло, щоб усi закони про це
переглянули i щоб не мали їх за покидьки серед людей...
Нi, таки справдi, дуже красивi шафи! Це нашi першi спiльнi меблi!
Добре, що ми почали з них, а не з господарчого, начинания, адже те все
обов'язково буде, без нього не обiйдешся.. А от шафи - статечнi люди,
може, саме б цю купiвлю вiдкладали, ну, i що ж, що ми з тобою ще нiяк не
стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися нашi книжки!
Бачиш - он "Фауст" у зеленiй з золотом оправi, це менi Iван Сергiйович
подарував ще В.Петербурзi, коли ми познайомилися.
Ну, звичайно, на чiльному мiсцiу мене "Кобзар" - а як же iнакше? -
дорогий мiй "батько"! Так i не привелося бiльше побачитись. А поряд буде
Пушкiн.
Отут я поставлю моїх друзiв - Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше
мене люблять, але ж їхнi книги мене не зраджують. I Добролюбов тут. Як ти
гадаєш - ха-ха. - на полицях вони порозумiються? Не посваряться бiльше? От
сюди-Мiцкевича, Гейне, Баратинського. Це менi Макаров надiслав, давно вже,
тепер не пише менi... А як добре на цiй полицi стали Стендаль, i Байрон, i
Шеллi. Я його дуже люблю, Шеллi.
А поряд мої улюбленi iталiйцi, i тут стоятиме Мюссе. Але ж вiн завжди
на твоєму столику, коло твого лiжка, Альфред Мюссе Милий мiй, чого ти так
часто читаєш "Tristesse", адже я з тобою - i завжди буду з тобою.
А отут, у цiй шафi, стоятимуть мої любимi фiлософи - Вольтер,
Монтескье, Дiдро. Коран i бiблiя також будуть у "фiлософськiй" шафi. Я
дуже зрадiла, коли побачила бiблiю у букiнiста. Це нiчого, що цi книги в
перекладi французькою мовою, що ж поробиш, в оригiналi нi я, нi ти все
одно не прочитали б, i вони були б тiльки для окраси та наших хвастощiв -
от бачите, якi у нас книги! А ти навiть смiєшься, що я надто часто читаю i
коран, i бiблiю. Мiж iншим, ти знаєш, менi казали, що Кулiш мрiє
перекласти бiблiю українською мовою. Це було б надзвичайно! В ньому таки
"демонськi сили", як казав добряга Каменецький, я тобi розповiдала про
нього. Але яка загалом плутана людина, той Кулiш, наче вся з протирiч,
пiдозр та честолюбства! Важко такiй жити на свiтi, та бог iз ним! Коло нас
такi хорошi тут друзi, i люди, i книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не
лайте, я не можу не купувати книжки i квiти!



13

Тетяна Петрiвна Пассек була сама не своя. Та тепер вона нi з ким не
розмовляла, нi з ким не дiлилася своїм хвилюванням. Вона терпляче чекала.
Володя, її молодший син, поїхав до Парижа. Вiн зупинився у Сашi. Так, у
будиночку Нельї, в передмiстi Парижа, де Саша жив iз цiєю вовчихою. Тетяна
Петрiвна була певна, що Володя зупиниться в готелi, але одержала
коротеньку листiвочку, в якiй була зворотна адреса - "Нельї" - i кiлька
слiв, що в нього все гаразд i що вiн зупинився у Сашi. Боже мiй, вiн там,
у них...
Вiн приїде i все розкаже. Вiн бачитиме це жахливе, ганебне життя на
власнi очi.
Вона нiкому нiчого не казала, вона чекала. Приїде Володя i з ним вона
зможе дати волю i сльозам, i словам. Вона вiрить, що молодший син не
покине її. Але чому вiн зупинився у цьому вовчому лiгвi? Йому ж, певне,
неприємно.
Може, це жертва для брата, щоб не образити його, жертва для неї,
матерi, щоб потiм усе докладно розповiсти.
Володя повернувся з Парижа веселий, змужнiлий, якийсь трохи не такий,
яким поїхав. Адже материнськi очi пiдмiчають найменшу змiну.
Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох i наодинцi вiн докладно про
все розповiсть.
Але вiн почав одразу, розбираючи чемодана i виймаючи подарунки, тут же,
в присутностi Iполита.
Це тобi Саша й Марiя Олександрiвна передали А це Iполитовi. На, не
заздри, незабаром i ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провiв час.
Тетяна Петрiвна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала
фуляровi хустки, якесь матiне-накидку.
Вона, вона, вовчиця, передає разом iз Сашею їй подарунки!
- Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! "Маша" - вiн, Володя, зве її
просто Машею, наче це дружина його брата.
- Мамочко, вони найняли чудесний будиночок у передмiстi Парижа, з
садком, i Сена недалеко, i лiс. Маша дуже задоволена, що можна гуляти,
бути на природi i в той же час дуже швидко опинитися в центрi Парижа -
сполучення там прекрасне. Я просто радiв, що зупинився у них, не мав справ
iз готелями i нi про що не турбувався. Знаєш, там же тепер з ними живе
Машина мати, така мила старенька, освiчена, добра. Вона порядкує
хазяйством, а Маша i Бритя працюють.
"Бритя" - так звали Сашу брати в дитинствi.
Кожне повiдомлення кололо серце Тетяни Петрiвни. Вона уявляла богемне
паризьке життя, хвiст поклонникiв i коханцiв, поневiряння її бiдолашного
сина, а виявляється - там сiм'я, щаслива сiм'я, навiть мати з ними - "мила
старенька" - не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марiї.
Володя який не був легковажний та веселий, а помiтив розгублене, сумне
обличчя матерi. Вiн лишив свiй розкритий чемодан, сiв коло неї i обняв.
- Мамо, ти не хвилюйся. I ти змiни своє ставлення до Машi, до Марiї
Олександрiвни. Я її дуже полюбив.
О! Вона причарувала i цього юнака!
Але Володя зрозумiв її переляк. Вiн насварив жартома пальцем i мовив:
- Мамо, Марiя Олександрiвна менi стала як сестра. Але, слово честi, я
заздрю Сашi. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка, я б хотiв, щоб у мене
була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала ти
менi цю пiдступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тодi
добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я скажу тобi
правду - нашому Бритi саме така дружина й потрiбна була.
- Дружина? - перелякано спитала Тетяна Петрiвна
- Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою
людиною. Вони живуть разом, як чоловiк i жiнка, з ними i її мати, її син,
це сiм'я! Хiба треба обов'язково вiнчатися? Особливо коли обидва не вiрять
Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша - ти ж знаєш
його млявий характер! I уяви - вона якось вплинула на нього в роботiЯ от
привiз його статтю, понесу в журнал, вiн сам- незабаром приїде зi своїм
проектом.
Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списанi зошити.
- Вiн багато чита", слухає лекцiї, i вона, вона в усьому бере участь.
Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого
Сашi! Вiн так змiнився, посолiднiшав, ти б його не впiзнала, вiн тепер
серйозно, навiть iз захопленням працює. Ти це бачила ранiше? Вiн серйозно
вивчає справу перевиховання малолiтнiх злочинцiв. А якi в них цiкавi люди
бувають! Я познайомився з нашими росiйськими художниками, чоловiк i жiнка
Якобi, мiж iншим, як i нашi голубчики, невiнчанi. Подумаєш! У Парижi на це
нiхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрiзь. Вона працює.
безупинно.
Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього вiд неї не вiднiмеш.
- Ти даремно так береш до серця, мамо. Сашi .нашому пощастило. Хiба тут
вiн мiг би знайти таку подругу душi?
- - А як його здоров'я? - упалим голосом спитала мати, Володя трохи
посерйознiшав.
- Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковiсть вiд батька, а легенями
у нього негаразд, i дуже добре, що вони живуть не в самому Парижi, а в
передмiстi, на свiжому повiтрi.
Так, вiн хворий, її син, його божевiльна любов розслабила дужче його
слабке здоров'я, а її, її нема поряд iз ним.
- Вона його любить? - спитала тихо мати.
- О! - Володя знову прояснiв усмiшкою. - Я ж: тобi кажу, що я йому
заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала i не кинулася виконувати, а коли