Страница:
статурою, рухами, голосом.
Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як при
виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не було в
ньому. Одразу вiдчувалася людина невсипущої, непереможної енергiї,
захопленої дiї.
Графиня Салiас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозностi
жiнка, кинулась до нього.
- Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в моєму
домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунiн,
чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають жiнки в
костьолах до Христа.
- Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши її руки.
- Бог любовi? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, -
з почуттям мовила графиня, i в очах її замигтiли сльози.
- Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я ожив,
але з неволi я врятувався, вiддавшись не богу любовi, а могутнiй
сибiрськiй рiцi Амуру, i от проїхав Японiю, Тихий океан, Сан-Францiско,
Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув якiр у
Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi!
- Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських друзiв ми й
дiзналися про вашу втечу, про ваш порятунок i дякували їм за це
повiдомлення в "Колоколе".
Марiя теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торiк, восени
шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталiї оселилася в Парижi, чотири
короткi рядки, але великим курсивом на початку першої сторiнки "Колокола".
"Михайло Олександрович Бакунiн в С.-Францiско. Вiн вiльний! Бакунiн
виїхав з Сибiру через Японiю i збирається до Англiї. Повiдомляємо з
захопленням про це всiх друзiв Бакунiна"
А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього, 1862, року наприкiнцi
журналу - "М.О. Бакунiн приїхав 27 грудня в Лондон" - i все.
Та вже наступний номер вiдкривався великою статтею Iскандера-Герцена
"М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i з
подвiйною любов'ю до народу, i ще дужче загартований "свiжим молодим
повiтрям Сибiру".
Як Марiї захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що
Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до
неї, але не пояснювала чому.
Бакунiн тиснув усiм руки, i Марiї здалося - вiн певний, що потрапив у
коло своїх однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв.
Насамперед графиня познайомила його з професором Вiзинським, своїм
близьким другом. Професор Вiзинський мав посаду в секретарiатi князя
Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило
полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi з цим професором,
але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для
багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам Герцен
у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять рiзнi
"крила" польського орла - i праве, i лiве...
Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe fixe, i вже за хвилину
гуркотiв його голос оратора, ватажка мас, немов вiн був не в салонi
графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь принаймнi на площi, якщо не на
барикадi.
- Росiя! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
- I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня.
- Сказати "дiло" - це надто честолюбно! - заперечив Бакунiн, немов
одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на неї, а обводячи поглядом
усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я ладен iти в барабанщики й
навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного життя,
жадаю цiєї дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дiє. Для мене мета -
славна вiльна слов'янська федерацiя - єдиний вихiд для Росiї, України,
Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв!
- Познайомтеся, ось письменниця України - Марко Вовчок, Марiя
Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю i трошки пiдштовхнула до
Бакунiна.
- Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! - потиснув їй руку
Бакунiн. Та Марiї здалося, хоч вiн i дивиться на неї, але не бачить. Вiн
захоплений своїми думками, своїми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн
не милується собою, але вiн сприймає усiх у цiлому, не зупиняючись на
кожному, i її справдi саме так, як "дочку славної України", поневоленої
України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марiї. А втiм,
вона помилялася. Вiн зупинився коло неї на хвильку.
- Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось
вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марiї, а Бакунiн вiв далi:
- Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя?
Ми ще побачимось!
- Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею народу,
- тихо сказав Марiї юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел Налбандян.
Вiн також нещодавно приїхав з Лондона i познайомився з Марiєю тут, у
салонi Салiас, але їх наче ранiше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян
приїхав з його дорученнями, i Марiя допомагала їх виконати. Вона завжди не
просто охоче, а з радiстю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язкiвця,
квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, вiддана
безкорисливо, вiддана наївно, до святостi". Це одразу вiдчула Марiя i
заприятелювала з ним.
- Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакунiна,
котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв.
- Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода його.
Вiн не вважає на реальнi можливостi, i вражає якась дитяча безпораднiсть в
реальному життi, якої вiн сам не помiчає...
- Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його
дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про це з Iваном
Сергiйовичем.
- Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в
помiч. Але це необхiдно зробити для нього. Слава богу, дружина вже
вирвалася з Сибiру, зараз вона у його рiдних. Треба, щоб її випустили
сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн безмежно сумує
за нею i непокоїться.
- Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала: "А
ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i Бакунiн,
- раптом сказала вона.
- О, так, - погодився Мiкаел. - Вони тепер пiсля радостi першої
зустрiчi багато сперечаються. Бакунiн далеко ближчий з Миколою
Платоновичем Огарьовим, i, уявiть, Герцен, хоч i нехотя, iнколи
поступається i дiє за їхнiм бажанням.
- Герцен? Людина таких мiцних власних уподобань, з таким тверезим,
блискучим, самостiйним розумом?
- Не скидайте з терезiв сили дружби.
Справдi. Сила дружби. Пам'ять молодостi! I - схиляння перед
перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та значить, їй,
Марiї, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в Сибiру, що торкався
Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що
ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!"
Все-таки ця жадоба дiї така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з
Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн думає про конкретнi дiї. Про це,
звичайно, не заговориш у салонi Єлизавети Василiвни. Вона одразу
вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, буває
дуже мало, - i завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває
багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох.
- А ви не збираєтесь скоро до Росiї? - спитав Налбандян.
- Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно радить
тепер не їхати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя.
- Справдi, може, вам i небезпечно їхати пiсля такого розгрому? Михайлов
засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писарєв,
Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи
були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з Лондоном. Нi,
таки справдi вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.
- Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя. Вона
замовкла, думаючи про своє. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею
з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i
чекає, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чекає на неї
в її пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з Салiас в одному
домi, тiльки на рiзних поверхах.
...Сумну її мовчанку увiрвали ще голоснiшi, нiж ранiше, вигуки
Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов.
- Ви задушите милого Фрiча! - кинулася рознiмати їх графиня, але
Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем, не
пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна.
- Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв!
- О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви ж
його, певне, знаєте, вiн же був у Лондонi, про нього писали менi i
Олександр Iванович, i Iван Сергiйович, щоб я обов'язково з ним
познайомилася. Ви ж знаєте його?
- Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
- Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову Марiя. - Яка
чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила родина, i
жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна i з щасливим розчервонiлим
обличчям дивився на присутнiх.
- Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи.
- Ви не знайомi? - спитав вiн Бакунiна. - Це ж українська Вожена
Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от - це
українська Вожена - Марко Вовчок, їй тiльки розкажеш якусь чеську казку, а
вона у вiдповiдь з десяток українських варiантiв! Наш Неруда заграв
колискову, - а вона двадцять українських проспiвала, одна вiд одної краще!
Познайомтеся!
- А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу Марiї здалося -
вiн глянув справдi на неї.
Єлизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що було на
столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла, що
у неї в салонi вiдбувалися такi зустрiчi, вона пишалася ними, їй
здавалося: саме тут, у неї, вершаться великi справи, розв'язуються
серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що саме вона
була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального
i досить скромного щодо передових iдей). Але ж пiсля студентських
заворушень у Москвi, в яких брав участь її син, а в її московському
"салонi", як i тепер тут, у Парижi, збиралися рiзноманiтнi люди - вiд
помiркованих професорiв до революцiйної молодi, - їй все-таки натякнули,
щоб вона поїхала з Москви.
Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка, його
й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до полiцiї
i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн поїхав у числi
трьох делегатiв вiд студентiв до Петербурга клопотатися за потерпiлих.
Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не
стояли осторонь громадського життя. Переконання їхнi були нестiйкi i якiсь
строкатi, як i їхнє оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цiєї
строкатостi голова йшла обертом.
Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не
веселить, а тiльки шумить їм". I коли їй здавалось, що з'явилась от людина
дiї, - вона загоралась i хотiла пiзнати її дужче. Адже її жива душа жадала
живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Україною, як цей милий Фрiч, або
неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, - як
не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi?
3
Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi матерiали
треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював, -
треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi,
як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на стрiлки
- i на ту, що показує години, i на ту, що показує хвилини, i розраховував
у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя?
Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за столом, своє писання, над
яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок.
Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, їй навiть сняться i
не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година -
снiданок у всьому Парижi! Значить, вона нашвидку поїла в пансiонi, де
мешкає, або по дорозi в якiйсь "crйmerie", якщо спiзнилась своєчасно
спуститися до їдальнi i не схотiла завдавати зайвих турбот господинi i
служницям, i побiгла. Куди?
Вчора вона сказала, що їй неодмiнно треба забiгти хоч на хвилинку до
лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну жiнку, яка жила на
мансардi того ж дому, де й Марiїн пансiон Вона, ця ще не стара жiнка,
зовсiм самотня, i, крiм Марiї, нiхто не вiдвiдує її, безнадiйно хвору, вже
приречену Саша знає - Марiя обов'язково купить по дорозi якiсь фрукти,
найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку.
Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб так любили
квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi, бульвари, парижан
без квiтiв? Бiжить якась бiдна модисточка з роботи i обов'язково
зупиниться купити мiкроскопiчний букетик з кiлькох фiалочок. "Дивись,
дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя, - он,
бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе, а на
кашкетi у нього квiтка!"
Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки їх тут, у Парижi, i
в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один, найпишнiший
та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять i приїздять
розчепуренi панi i купують розкiшнi квiти, дивовижнi рослини, що їх
квiтникарi викохують i доглядають як дорогоцiннi скарби i серед зими
продають дари лiта й пiвдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця
купiвля не хвилює Марiї, її бiльше зворушує, коли якась бiдна жiнка,
рахуючи i перераховуючи в своєму гаманцi заощадженi кiлька су, виторговує
малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково приглядається, щоб
були пуп'янки, з надiєю, що цвiстимуть довго, вона поставить його у себе
на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у своїй мансардi, i
радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени - цiлi поля
троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж на
звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квiтникових - вони
найпривiтнiшi, невимушене люб'язнi, доброзичливi, особливо люблять
продавати й давати рiзнi iнтимнi поради при цьому молодим дiвчатам та
юнакам.
Але Маруся волiє купувати квiти у вуличних продавщиць - невеличких
дiвчаток, їх тут безлiч - i пiдлiткiв, i зовсiм маленьких. Однi жвавi,
моторнi, задерикуватi, вони своїм базiканням забивають памороки покупцям,
вулиця - їх рiдна домiвка, вони й спiвають, i пританцьовують, а вже як
посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся одна
однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i раптом, несподiвано для всiх,
вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних,
худеньких,тихих дiвчаток.
Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну дiвчинку, блiденьку,
як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик у її кошичку був уже
прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - їй явно було
не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на блискучi, залитi
газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла
церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей
мрiйний, вiдчужений вiд злиденної повсякденностi звичних принизливих
турбот погляд, у якому були i милування, i насолода, i мрiя про щось
неясне, але казково чарiвне.
Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останнiй прив'ялий
букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв.
Дiвчинка спокiйно пояснила, що вона живе у дорослої квiтникарки, яка
продає квiти на базарi, а вона робить свої букетики iз забракованих
рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i, значить,
сама заробляє на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла.
- Ти знаєш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене дивує в цих
дiвчатках, i в цьому бiднятковi, якась власна гiднiсть, абсолютна
вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви,
певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я не можу
намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить розпродати все, так, як
сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" -
спитала я її. "Про все. Про все, що хочу, можу думати".
Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька разiв проходила
вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної
квiтникарки, щоб знайти ту маленьку мрiйницю. Але хiба це можливо в
Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй душi. Спочатку Марiї
важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть
Сашi не признавалась, навпаки, усiх дивувало, як швидко вона
пристосувалась до всього. Може, в своїх попереднiх мандрах i в Iталiї, i в
Лондонi, i в перших поїздках до Парижа вона вже звикла i до рiзноманiтної
юрби, блиску багатства i поряд жахливих злиднiв жебрацтва, до галасу
великих мiст.
Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному мiсцi, вона бiльше
почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого
гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулкiв,
де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала там
сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й на свiт не
благословлялось, робочi люди... Люди! Скрiзь її притягали, вабили,
цiкавили люди. Не багатiї, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала
й не напише, а найдужче - робочi, працьовитi люди: старi, молодi i
особливо дiвчатка, пiдлiтки, дiти. I в кожнiй iстотi їй хотiлося
розгледiти власне життя цiєї iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i
збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i
бездомного, i такого, що всiх може притулити, мiста, як Париж. Бо так
легко загубитися в ньому...
I от зараз вона йде до хворої жiнки, яка лежить у величезнiй лiкарнi
для бiдних. I коли Марiя вперше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила
людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках,
в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь схожих до
жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець.
Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах,
Марiя боялася, що не знайде свою сусiдку. Але знайшла. А потiм уже,
придивляючись до кожної з сусiдок у довгiй, як казарма, палатi,
познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожної, чимось подiбну
до драми iншої, але в чомусь свою особисту, своєрiдну, i вiдчувала, як
потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти людинi
видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або
не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт...
Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому
кiнцi Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам
Беннi, обов'язково тодi, коли Карл Беннi, молодший її син-лiкар, брат
загадкового знайомого Герцена - Артура Беннi, у своїй клiнiцi. Вона
уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощiв. Карл
Беннi її "придворний медик", її Богдася, та й самого Сашi. I хоч Карл,
звичайно, чудово розумiє їхнi взаємини, все ж таки i сам iнколи так млосно
дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтхає. Багато їх сумно зiтхають. Що
поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi, їй треба побачити
матiр Карла наодинцi. Старший її син Артур нещодавно був у Лондонi, часто
навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, i вiд
нього мати давно не має листiв, дуже хвилюється. Марiя знає: його
заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонськi
зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще запевняти,
що материнське передчуття помиляється?
- Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого не
допоможе...
Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-своєму.
...Вона вмiє заспокоїти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У
вас дар робити з людьми, що хочете".
А з ним, iз Сашею? Так, i з ним також, може, ще й дужче, нiж з
будь-ким... Варто тiльки побачити її, вловити її погляд, її усмiшку при
зустрiчi, варто їй шепнути на людях, мимохiдь "серце моє", якесь ласкаве,
тiльки "їхнє" слово - i вiн знає: вона з ним, адже вона з ним!
Але чому ж увечерi, вiрнiше вночi, треба розходитись по рiзних
квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i для всiх вона -
"панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце
одержала листа вiд чоловiка, з України, вiн пише..."
У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не звертає уваги
на їхнi взаємини, наче все це природно, наче так i повинно бути: гарна
молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно, при нiй, як тiнь, стовбичить
молодий чоловiк.
При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як
усе може бути iнакше? Вiн не знає...
Вiн дивиться на годинник i знову пiдраховує. Зараз вона у свого
давнього знайомого - польського поета Сови-Желiговського. Саша iнколи
також заходить з Марiєю до нього. Але частiше вона буває там сама.
Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там вона зустрiнеться, -
вона сказала Сашi про це, - з офiцером Олександром Сахновським, який
приїхав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росiї. Вона сказала:
"Олександр Iванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися,
знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що там знайдемо - хай зараз
пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не дужi мастаки!
Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потiм тобi
розкажу все - зараз нiколи..."
Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм" i не
настане...
Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути зовсiм прозорi
одне для одного. Ми нiчого не повиннi таїти в собi. Я вся перед тобою
розкрита, i ти також!"
Що з того, що вона це казала? У нього й справдi нема нiяких таємниць
вiд неї. Якi у нього можуть бути таємницi, якими вiн не подiлився б з нею?
Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних життєвих справ
i її особистого, сердечного... Хiба вона щось своє приховує вiд нього? Але
ж це не стосувалося її зв'язкiв, її взаємин з людьми, з якими вона
стрiчалася у Желiговського, у Салiас, якi приїздили з Гейдельберга, з
Лондона. То ж були не її особистi власнi таємницi, не її власнi справи.
Про те вона не мала права говорити навiть Сашi. Саша це розумiв. От i
зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасевi - це лише
привiд тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумiв подiлиться
останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи сумних спiвчутливих очей,
поставить просто тарiлочку смажених каштанiв, коли нiчого iншого нема
вдома, або, проходячи разом з якимось бiдолашним прибульцем метушливими
паризькими вулицями, запропонує, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi випити
чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж
тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, i зараз вам кожне су дороге". I
нiхто, нiхто не почуває себе нiяково.
Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була
людина, яка потопає в боргах i не знає, як виплутатися, i Iван Сергiйович
не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже
не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася в Клiшi! Але порiвнюючи з
емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської
молодi, - однi втекли вiд репресiй, iншi приїхали для налагодження
зв'язкiв, з важливими таємними дорученнями i просто не мали змоги дбати
про своє власне життя i добробут, - порiвнюючи з усiма такими, вона ж
письменниця з досить вiдомим iм'ям, i хоч нечiтким, нерiвним, а втiм,
якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона має квартиру - недорогий
пансiон, i хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно,
порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами,
без будь-якої професiї, якою могли б тимчасово заробити, - вона здається
їм просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в неї було
легше позичити, нiж у справдi "iмущих".
Саша це все бачить, i розумiє, i... хвилюється. Хвилюється за неї, i в
цьому вiн, не признаючись їй, на боцi Тургенева, який казав i писав щоб
"не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента"
* * *
Не має вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для неї людинi.
Адже Марiї довiряють дуже багато. Навiть добре, що є заборона хоч комусь
прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна казати - навiщо
його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як у собi
самiй, - нi за яких обставин вiн нiкого не викаже, не зробить нiчого
зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навiщо ставити його, бодай
випадково, у прикре становище?
Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи iншi подiї вiд
своїх польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони про це читали
вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I Сашi
було зрозумiло, що вона знала про це ранiше.
"Колокол" їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказiєю. Листiв уже не
писав, як колись, а "Колокол" i майже всi видання надсилав, передавав
рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно виконає. А листiв не писав.
Чому? Марiї було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцiнення багатьох
цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася, як i
ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище з усiх знайомих
тепер людей, їй приємно було, що вiн доручає їй прийняти, влаштувати,
Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як при
виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не було в
ньому. Одразу вiдчувалася людина невсипущої, непереможної енергiї,
захопленої дiї.
Графиня Салiас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозностi
жiнка, кинулась до нього.
- Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в моєму
домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунiн,
чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають жiнки в
костьолах до Христа.
- Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши її руки.
- Бог любовi? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, -
з почуттям мовила графиня, i в очах її замигтiли сльози.
- Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я ожив,
але з неволi я врятувався, вiддавшись не богу любовi, а могутнiй
сибiрськiй рiцi Амуру, i от проїхав Японiю, Тихий океан, Сан-Францiско,
Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув якiр у
Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi!
- Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських друзiв ми й
дiзналися про вашу втечу, про ваш порятунок i дякували їм за це
повiдомлення в "Колоколе".
Марiя теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торiк, восени
шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталiї оселилася в Парижi, чотири
короткi рядки, але великим курсивом на початку першої сторiнки "Колокола".
"Михайло Олександрович Бакунiн в С.-Францiско. Вiн вiльний! Бакунiн
виїхав з Сибiру через Японiю i збирається до Англiї. Повiдомляємо з
захопленням про це всiх друзiв Бакунiна"
А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього, 1862, року наприкiнцi
журналу - "М.О. Бакунiн приїхав 27 грудня в Лондон" - i все.
Та вже наступний номер вiдкривався великою статтею Iскандера-Герцена
"М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i з
подвiйною любов'ю до народу, i ще дужче загартований "свiжим молодим
повiтрям Сибiру".
Як Марiї захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що
Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до
неї, але не пояснювала чому.
Бакунiн тиснув усiм руки, i Марiї здалося - вiн певний, що потрапив у
коло своїх однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв.
Насамперед графиня познайомила його з професором Вiзинським, своїм
близьким другом. Професор Вiзинський мав посаду в секретарiатi князя
Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило
полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi з цим професором,
але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для
багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам Герцен
у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять рiзнi
"крила" польського орла - i праве, i лiве...
Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe fixe, i вже за хвилину
гуркотiв його голос оратора, ватажка мас, немов вiн був не в салонi
графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь принаймнi на площi, якщо не на
барикадi.
- Росiя! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
- I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня.
- Сказати "дiло" - це надто честолюбно! - заперечив Бакунiн, немов
одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на неї, а обводячи поглядом
усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я ладен iти в барабанщики й
навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного життя,
жадаю цiєї дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дiє. Для мене мета -
славна вiльна слов'янська федерацiя - єдиний вихiд для Росiї, України,
Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв!
- Познайомтеся, ось письменниця України - Марко Вовчок, Марiя
Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю i трошки пiдштовхнула до
Бакунiна.
- Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! - потиснув їй руку
Бакунiн. Та Марiї здалося, хоч вiн i дивиться на неї, але не бачить. Вiн
захоплений своїми думками, своїми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн
не милується собою, але вiн сприймає усiх у цiлому, не зупиняючись на
кожному, i її справдi саме так, як "дочку славної України", поневоленої
України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марiї. А втiм,
вона помилялася. Вiн зупинився коло неї на хвильку.
- Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось
вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марiї, а Бакунiн вiв далi:
- Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя?
Ми ще побачимось!
- Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею народу,
- тихо сказав Марiї юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел Налбандян.
Вiн також нещодавно приїхав з Лондона i познайомився з Марiєю тут, у
салонi Салiас, але їх наче ранiше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян
приїхав з його дорученнями, i Марiя допомагала їх виконати. Вона завжди не
просто охоче, а з радiстю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язкiвця,
квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, вiддана
безкорисливо, вiддана наївно, до святостi". Це одразу вiдчула Марiя i
заприятелювала з ним.
- Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакунiна,
котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв.
- Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода його.
Вiн не вважає на реальнi можливостi, i вражає якась дитяча безпораднiсть в
реальному життi, якої вiн сам не помiчає...
- Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його
дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про це з Iваном
Сергiйовичем.
- Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в
помiч. Але це необхiдно зробити для нього. Слава богу, дружина вже
вирвалася з Сибiру, зараз вона у його рiдних. Треба, щоб її випустили
сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн безмежно сумує
за нею i непокоїться.
- Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала: "А
ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i Бакунiн,
- раптом сказала вона.
- О, так, - погодився Мiкаел. - Вони тепер пiсля радостi першої
зустрiчi багато сперечаються. Бакунiн далеко ближчий з Миколою
Платоновичем Огарьовим, i, уявiть, Герцен, хоч i нехотя, iнколи
поступається i дiє за їхнiм бажанням.
- Герцен? Людина таких мiцних власних уподобань, з таким тверезим,
блискучим, самостiйним розумом?
- Не скидайте з терезiв сили дружби.
Справдi. Сила дружби. Пам'ять молодостi! I - схиляння перед
перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та значить, їй,
Марiї, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в Сибiру, що торкався
Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що
ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!"
Все-таки ця жадоба дiї така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з
Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн думає про конкретнi дiї. Про це,
звичайно, не заговориш у салонi Єлизавети Василiвни. Вона одразу
вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, буває
дуже мало, - i завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває
багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох.
- А ви не збираєтесь скоро до Росiї? - спитав Налбандян.
- Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно радить
тепер не їхати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя.
- Справдi, може, вам i небезпечно їхати пiсля такого розгрому? Михайлов
засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писарєв,
Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи
були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з Лондоном. Нi,
таки справдi вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.
- Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя. Вона
замовкла, думаючи про своє. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею
з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i
чекає, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чекає на неї
в її пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з Салiас в одному
домi, тiльки на рiзних поверхах.
...Сумну її мовчанку увiрвали ще голоснiшi, нiж ранiше, вигуки
Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов.
- Ви задушите милого Фрiча! - кинулася рознiмати їх графиня, але
Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем, не
пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна.
- Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв!
- О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви ж
його, певне, знаєте, вiн же був у Лондонi, про нього писали менi i
Олександр Iванович, i Iван Сергiйович, щоб я обов'язково з ним
познайомилася. Ви ж знаєте його?
- Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
- Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову Марiя. - Яка
чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила родина, i
жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна i з щасливим розчервонiлим
обличчям дивився на присутнiх.
- Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи.
- Ви не знайомi? - спитав вiн Бакунiна. - Це ж українська Вожена
Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от - це
українська Вожена - Марко Вовчок, їй тiльки розкажеш якусь чеську казку, а
вона у вiдповiдь з десяток українських варiантiв! Наш Неруда заграв
колискову, - а вона двадцять українських проспiвала, одна вiд одної краще!
Познайомтеся!
- А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу Марiї здалося -
вiн глянув справдi на неї.
Єлизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що було на
столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла, що
у неї в салонi вiдбувалися такi зустрiчi, вона пишалася ними, їй
здавалося: саме тут, у неї, вершаться великi справи, розв'язуються
серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що саме вона
була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального
i досить скромного щодо передових iдей). Але ж пiсля студентських
заворушень у Москвi, в яких брав участь її син, а в її московському
"салонi", як i тепер тут, у Парижi, збиралися рiзноманiтнi люди - вiд
помiркованих професорiв до революцiйної молодi, - їй все-таки натякнули,
щоб вона поїхала з Москви.
Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка, його
й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до полiцiї
i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн поїхав у числi
трьох делегатiв вiд студентiв до Петербурга клопотатися за потерпiлих.
Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не
стояли осторонь громадського життя. Переконання їхнi були нестiйкi i якiсь
строкатi, як i їхнє оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цiєї
строкатостi голова йшла обертом.
Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не
веселить, а тiльки шумить їм". I коли їй здавалось, що з'явилась от людина
дiї, - вона загоралась i хотiла пiзнати її дужче. Адже її жива душа жадала
живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Україною, як цей милий Фрiч, або
неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, - як
не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi?
3
Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi матерiали
треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював, -
треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi,
як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на стрiлки
- i на ту, що показує години, i на ту, що показує хвилини, i розраховував
у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя?
Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за столом, своє писання, над
яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок.
Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, їй навiть сняться i
не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година -
снiданок у всьому Парижi! Значить, вона нашвидку поїла в пансiонi, де
мешкає, або по дорозi в якiйсь "crйmerie", якщо спiзнилась своєчасно
спуститися до їдальнi i не схотiла завдавати зайвих турбот господинi i
служницям, i побiгла. Куди?
Вчора вона сказала, що їй неодмiнно треба забiгти хоч на хвилинку до
лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну жiнку, яка жила на
мансардi того ж дому, де й Марiїн пансiон Вона, ця ще не стара жiнка,
зовсiм самотня, i, крiм Марiї, нiхто не вiдвiдує її, безнадiйно хвору, вже
приречену Саша знає - Марiя обов'язково купить по дорозi якiсь фрукти,
найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку.
Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб так любили
квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi, бульвари, парижан
без квiтiв? Бiжить якась бiдна модисточка з роботи i обов'язково
зупиниться купити мiкроскопiчний букетик з кiлькох фiалочок. "Дивись,
дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя, - он,
бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе, а на
кашкетi у нього квiтка!"
Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки їх тут, у Парижi, i
в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один, найпишнiший
та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять i приїздять
розчепуренi панi i купують розкiшнi квiти, дивовижнi рослини, що їх
квiтникарi викохують i доглядають як дорогоцiннi скарби i серед зими
продають дари лiта й пiвдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця
купiвля не хвилює Марiї, її бiльше зворушує, коли якась бiдна жiнка,
рахуючи i перераховуючи в своєму гаманцi заощадженi кiлька су, виторговує
малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково приглядається, щоб
були пуп'янки, з надiєю, що цвiстимуть довго, вона поставить його у себе
на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у своїй мансардi, i
радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени - цiлi поля
троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж на
звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квiтникових - вони
найпривiтнiшi, невимушене люб'язнi, доброзичливi, особливо люблять
продавати й давати рiзнi iнтимнi поради при цьому молодим дiвчатам та
юнакам.
Але Маруся волiє купувати квiти у вуличних продавщиць - невеличких
дiвчаток, їх тут безлiч - i пiдлiткiв, i зовсiм маленьких. Однi жвавi,
моторнi, задерикуватi, вони своїм базiканням забивають памороки покупцям,
вулиця - їх рiдна домiвка, вони й спiвають, i пританцьовують, а вже як
посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся одна
однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i раптом, несподiвано для всiх,
вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних,
худеньких,тихих дiвчаток.
Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну дiвчинку, блiденьку,
як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик у її кошичку був уже
прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - їй явно було
не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на блискучi, залитi
газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла
церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей
мрiйний, вiдчужений вiд злиденної повсякденностi звичних принизливих
турбот погляд, у якому були i милування, i насолода, i мрiя про щось
неясне, але казково чарiвне.
Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останнiй прив'ялий
букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв.
Дiвчинка спокiйно пояснила, що вона живе у дорослої квiтникарки, яка
продає квiти на базарi, а вона робить свої букетики iз забракованих
рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i, значить,
сама заробляє на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла.
- Ти знаєш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене дивує в цих
дiвчатках, i в цьому бiднятковi, якась власна гiднiсть, абсолютна
вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви,
певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я не можу
намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить розпродати все, так, як
сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" -
спитала я її. "Про все. Про все, що хочу, можу думати".
Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька разiв проходила
вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної
квiтникарки, щоб знайти ту маленьку мрiйницю. Але хiба це можливо в
Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй душi. Спочатку Марiї
важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть
Сашi не признавалась, навпаки, усiх дивувало, як швидко вона
пристосувалась до всього. Може, в своїх попереднiх мандрах i в Iталiї, i в
Лондонi, i в перших поїздках до Парижа вона вже звикла i до рiзноманiтної
юрби, блиску багатства i поряд жахливих злиднiв жебрацтва, до галасу
великих мiст.
Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному мiсцi, вона бiльше
почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого
гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулкiв,
де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала там
сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й на свiт не
благословлялось, робочi люди... Люди! Скрiзь її притягали, вабили,
цiкавили люди. Не багатiї, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала
й не напише, а найдужче - робочi, працьовитi люди: старi, молодi i
особливо дiвчатка, пiдлiтки, дiти. I в кожнiй iстотi їй хотiлося
розгледiти власне життя цiєї iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i
збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i
бездомного, i такого, що всiх може притулити, мiста, як Париж. Бо так
легко загубитися в ньому...
I от зараз вона йде до хворої жiнки, яка лежить у величезнiй лiкарнi
для бiдних. I коли Марiя вперше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила
людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках,
в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь схожих до
жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець.
Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах,
Марiя боялася, що не знайде свою сусiдку. Але знайшла. А потiм уже,
придивляючись до кожної з сусiдок у довгiй, як казарма, палатi,
познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожної, чимось подiбну
до драми iншої, але в чомусь свою особисту, своєрiдну, i вiдчувала, як
потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти людинi
видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або
не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт...
Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому
кiнцi Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам
Беннi, обов'язково тодi, коли Карл Беннi, молодший її син-лiкар, брат
загадкового знайомого Герцена - Артура Беннi, у своїй клiнiцi. Вона
уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощiв. Карл
Беннi її "придворний медик", її Богдася, та й самого Сашi. I хоч Карл,
звичайно, чудово розумiє їхнi взаємини, все ж таки i сам iнколи так млосно
дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтхає. Багато їх сумно зiтхають. Що
поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi, їй треба побачити
матiр Карла наодинцi. Старший її син Артур нещодавно був у Лондонi, часто
навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, i вiд
нього мати давно не має листiв, дуже хвилюється. Марiя знає: його
заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонськi
зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще запевняти,
що материнське передчуття помиляється?
- Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого не
допоможе...
Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-своєму.
...Вона вмiє заспокоїти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У
вас дар робити з людьми, що хочете".
А з ним, iз Сашею? Так, i з ним також, може, ще й дужче, нiж з
будь-ким... Варто тiльки побачити її, вловити її погляд, її усмiшку при
зустрiчi, варто їй шепнути на людях, мимохiдь "серце моє", якесь ласкаве,
тiльки "їхнє" слово - i вiн знає: вона з ним, адже вона з ним!
Але чому ж увечерi, вiрнiше вночi, треба розходитись по рiзних
квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i для всiх вона -
"панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце
одержала листа вiд чоловiка, з України, вiн пише..."
У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не звертає уваги
на їхнi взаємини, наче все це природно, наче так i повинно бути: гарна
молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно, при нiй, як тiнь, стовбичить
молодий чоловiк.
При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як
усе може бути iнакше? Вiн не знає...
Вiн дивиться на годинник i знову пiдраховує. Зараз вона у свого
давнього знайомого - польського поета Сови-Желiговського. Саша iнколи
також заходить з Марiєю до нього. Але частiше вона буває там сама.
Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там вона зустрiнеться, -
вона сказала Сашi про це, - з офiцером Олександром Сахновським, який
приїхав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росiї. Вона сказала:
"Олександр Iванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися,
знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що там знайдемо - хай зараз
пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не дужi мастаки!
Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потiм тобi
розкажу все - зараз нiколи..."
Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм" i не
настане...
Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути зовсiм прозорi
одне для одного. Ми нiчого не повиннi таїти в собi. Я вся перед тобою
розкрита, i ти також!"
Що з того, що вона це казала? У нього й справдi нема нiяких таємниць
вiд неї. Якi у нього можуть бути таємницi, якими вiн не подiлився б з нею?
Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних життєвих справ
i її особистого, сердечного... Хiба вона щось своє приховує вiд нього? Але
ж це не стосувалося її зв'язкiв, її взаємин з людьми, з якими вона
стрiчалася у Желiговського, у Салiас, якi приїздили з Гейдельберга, з
Лондона. То ж були не її особистi власнi таємницi, не її власнi справи.
Про те вона не мала права говорити навiть Сашi. Саша це розумiв. От i
зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасевi - це лише
привiд тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумiв подiлиться
останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи сумних спiвчутливих очей,
поставить просто тарiлочку смажених каштанiв, коли нiчого iншого нема
вдома, або, проходячи разом з якимось бiдолашним прибульцем метушливими
паризькими вулицями, запропонує, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi випити
чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж
тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, i зараз вам кожне су дороге". I
нiхто, нiхто не почуває себе нiяково.
Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була
людина, яка потопає в боргах i не знає, як виплутатися, i Iван Сергiйович
не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже
не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася в Клiшi! Але порiвнюючи з
емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської
молодi, - однi втекли вiд репресiй, iншi приїхали для налагодження
зв'язкiв, з важливими таємними дорученнями i просто не мали змоги дбати
про своє власне життя i добробут, - порiвнюючи з усiма такими, вона ж
письменниця з досить вiдомим iм'ям, i хоч нечiтким, нерiвним, а втiм,
якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона має квартиру - недорогий
пансiон, i хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно,
порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами,
без будь-якої професiї, якою могли б тимчасово заробити, - вона здається
їм просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в неї було
легше позичити, нiж у справдi "iмущих".
Саша це все бачить, i розумiє, i... хвилюється. Хвилюється за неї, i в
цьому вiн, не признаючись їй, на боцi Тургенева, який казав i писав щоб
"не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента"
* * *
Не має вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для неї людинi.
Адже Марiї довiряють дуже багато. Навiть добре, що є заборона хоч комусь
прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна казати - навiщо
його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як у собi
самiй, - нi за яких обставин вiн нiкого не викаже, не зробить нiчого
зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навiщо ставити його, бодай
випадково, у прикре становище?
Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи iншi подiї вiд
своїх польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони про це читали
вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I Сашi
було зрозумiло, що вона знала про це ранiше.
"Колокол" їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказiєю. Листiв уже не
писав, як колись, а "Колокол" i майже всi видання надсилав, передавав
рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно виконає. А листiв не писав.
Чому? Марiї було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцiнення багатьох
цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася, як i
ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище з усiх знайомих
тепер людей, їй приємно було, що вiн доручає їй прийняти, влаштувати,