Страница:
З Антосем Тедзик познайомився з перших днiв вступу до Київського
унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним
слухачем" iсторико-фiлологiчного, а Тедзик - юридичного. Та вони
стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва
з запалом працювали в недiльних школах. Антось приятелював з Стефаном
Бобровським.
У Антося, Стефана, Тедзика, - так само, як i мiж їхнiми старшими
друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите взаєморозумiння в
питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, України, Литви. Для них
головним була справа народу. Та серед "українських громад" i польських
товариств - "гмiн" - такого розумiння, на жаль, не було. Багато хто
вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i що
саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький,
нi Антось Юр'євич i їхнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на
селi, ще не могли вiдстояти своїх позицiй. А коли спочатку примушений був
зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського, якому замiнили
смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки вивезли з Києва, молодий
"диктатор на Русi" мусив прийняти на свої плечi великий i важкий тягар
вiдповiдальностi. Вiн, як i його друзi, покладав надiї на "Золоту
грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках Комiтет. Це
було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане
було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю золоту фарбу метикованi
хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для сяйва
навколо святих! А друкували таємно в унiверситетськiй друкарнi. "Золота
грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне володiння
землю без усяких там вiдробiткiв на пана. Обiцянки в цiй грамотi були
розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'євич, i ватажки iнших повстанських
загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй бiк українських
селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють i свої
права.
Багато полякiв - шляхти, студентської молодi - бiльше мрiяли про
нацiональне вiдродження Польщi, а не про права селян, - не лише
українських, бiлоруських, литовських, а й своїх -- польських.
Та гасла повстання вже об'єднували тисячi рiзноманiтних людей, i палка
й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над
усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранiї росiйського самодержця.
Тедзик не бував на засiданнях Комiтету, де розроблялися плани, але
догадувався, що київськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi
в Антося, який жив на Мало-Володимирськiй вулицi, i звiдки керували
пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання.
Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала цi
назви знайомих вулиць у любому Києвi. Адже вона жила там, ходила ними,
вони всi поставали перед її очима з своїми тополями та каштанами. I,
помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю.
Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися в манежi у Ромуальда
Ольшанського.
. О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав
туди Тедзик! Нiде правди дiти, крiм дiлових зустрiчей, вiн навiть не
по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди. Аякже,
вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Вiн дуже полюбив
коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя.
Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинської, який також
стояв в унiверситетському манежi i якого дивак берейтор, вiдданий друг
Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому, звичайно, не
давав.
- Це кiнь графинi Мощинської, -казав вiн таким тоном, немов це був
недоторканий кiнь Королеви. .
I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав цього коня
ватажковi найбiльшого загону, поручику Київської iнженерної команди
Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;".
- А як же графиня Мощинська? - здивувалися тодi хлопцi - київськi
студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн, та й сам
ватажок, козак Сава - Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи
розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи своїм очам.
- Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному
поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив Ольшанський. - Вабiя у неї
конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону.
Хлопцi вважали за краще не допитуватися, чия була постанова i хто
конфiскував.
Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi.
Увечерi 26 квiтня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях
загiн юнакiв, озброєних рушницями та шаблями: Такi ж чималi загони i
зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Києва - пiшi й на конях.
Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а.
вже звiдти, розбившись на десятки й сотнi, iшли на села Романiвку,
Баланiвку, Бородянку, Пiски. Якою свiжiстю, бадьорiстю вiяв цей
київський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що зброї мало, що до Києва,
Житомира, Кам'янець-Подiльського вже, стягаються вiйська. Вiдкладати
однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку. Мало
зброї? "Зброя повстанцiв у руках ворога" - передавались слова Стефана
Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання у Варшавi. Проти
них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть "косiнери". Клеплять
коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах.
Тедзик iз загоном Юр'євича їхав по Василькiвськiй дорозi. Загiн
розмiстився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули,
перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули своє повстанське майно,
знамено. Це знамено вишили польськi жiнки, якi попри всi накази
губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому червоно-чорному знаменi були
хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть".
Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi
"Золотої грамоти".
- Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному хуторi,
- сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось "за нашу i
вашу свободу".
Хiба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе своє
молоде життя?
.Вони проходили Села - Мотовилiвку, Фастiв, Дiдiвщину, Голяки... В
деяких мiсцях їх зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з рушниками, але
здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'євича i,
головне - читання "Золотої грамоти". Так. Виймали аркуш, оздоблений
золотою фарбою, i на цьому аркушi вгорi був зображений хрест та Iсус
Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав:
- Во iм'я отця i;сина, i святого духа. Разом з .Польщею i Литвою
пiднявшись проти московського панування, щоб добути вiчну свободу й
щасливу долю цiлої нашої країни, заявляємо перед богом,-цiлим .свiтом i
народом,, що iншого щастя не жадаємо для нашої дорогої країни й не
знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, якої
б вони вiри i якоvo стану не були. Ажадаючи найбiльше щастя
сiльському.людовi на вiчнi наси,постановляємо..."
Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти,
про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де їм було збагнути, що,
написавши про "дорогу країну", "бiлi" мали на увазi Польщу в старих її
межах i що дiдичi не втратять своєї вигоди!
Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: "Сiльський люд у
селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i т. д. вiд
сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями країни.
Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або за
вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного хазяїна
без жодної за них плати..."
Вiд тих слiв загоралися очi, всi присувалися ближче, щоб нiчого не
пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий нiкому манiфест, як
було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його
дужче торкалося.
Ох, як тодi Тедзик обвiв усiх очима й повторив двiчi навiть
задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз
цих людей:
- "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто
їм у тому перешкоджати не буде".
А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi, що звичайно юрмилася тут
попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають право вчитися
по всiх школах i бути в крайовiй службi нарiвнi з iншими обивателями
країн".
I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати очi
кiнчиками хусток - дiти їхнi мають право вчитися по всiх школах...
Ще були пакти про священикiв, про їхнi права й обов'язки перед народом,
щоб i вони мали з чого жити, але не стягали з людей грошi за духовнi
послуги.
- А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся.
- Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що
похрестити, - промовила коло неї молодиця, притуливши до себе мiцнiше
прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало очима, i було йому поки що
байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли.
Ще юнаки закликали пристати до них i обiцяли за це, хто залишиться
живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу.
Тедзику здавалося, та нi, не здавалось, вiн знав напевне, що це
найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його товаришiв
люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення.
Приєднувалося до їхнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах виносили
хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було несподiванкою
те, що сталося в селi Солов'ївцi.
Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь у багатьох селах провадила
вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки повстали,
щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усiх повернути пiд своїх
польських панiв, усе спольщити, православну вiру заборонити. Вербували
людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi, що вiдiб'ють
вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди.
Увечерi, коли повстанцi вийшли з Києва, полiцiї вже наказали бути на
вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв у волосне правлiння,
сповiщати полiцiю. У перших селах, якi проходив Юр'євич, ще не було
проведено цiєї полiцейської роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi
Солов'ївцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi, коли повстанцi
пiд'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою iти до
волосного правлiння.
- Ми й так маємо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'євич. - Ми не
воюємо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход, i ми
пояснимо вам усе.
Вiн навiть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже
порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут має бути так само.
Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами
прийшли вони воювати? Загiн рушив до волосного правлiння, оточений
сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн.
Самi селяни з варти були розгубленi, вони гадали, що зустрiнуться з
розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком миролюбно
розмовляли з ними.
Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських
найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi i сам же зняв
гвалт:
- А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхнi
теревенi, бийте їх одразу, ворогiв наших! - i перший кинувся на групу
повстанцiв. Це був наче той сiрник, вiд якого може початися пожежа в
цiлому лiсi.
- Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! - горлала
тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кiлками.
Нiхто не вийшов з цiєї сутички цiлим. Дванадцять юнакiв лежали побитi
до смертi. Решта була покалiчена, поранена. I їх, поранених, побитих,
зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до київської фортецi - в'язницi.
Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось
Юр'євич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик..
* * *
...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже не приходив до
пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не водили на допити.
Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався
про нього. Йому здавалося - Антось помирає. Отут, у тюремнiй баштi, вiн
помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i
товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось заворушився,
застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
- Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?
- Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно,
у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно, дуже зле, -
зашепотiв Антось, - а втiм, не настiльки, як я ще удаю. Менi треба
зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волi. Ми мусимо втекти
звiдси. Ти розумiєш, коли я пiду на допит - кiнець один: шибениця. Це
надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло...
Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi. Тедзик в
усьому поклався на Антося.
Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик з iншими
хлопцями пересвiдчувалися, що i варта куняє. Тодi Антось вставав i
тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна.
Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй баштi київської
фортецi, те, що чув колись малим..Про це,'здається, казав його батько
матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва i сидiли, i тiкали, i
були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо, хто з них казав, а
Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик, навпаки,
боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу.
У в'язницях Києва, Житомира, Вiнницi сидiли сотнi повстанцiв, та це
зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше, їх дурили
цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали, всiлякими
засобами тiкали.
Багато ув'язнених називалися не своїми прiзвищами, казали iмена вже
забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у полон
узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком Савою",
а прiзвище його було Iванський. За кiлька днiв хтось довiв, що це
Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла. Та
радiсть її була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд її носа, i згодом було
виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських чиновникiв,
i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! I
був це начальник повстання в Київськiй губернiї, поручик київської
iнженерної команди Володислав Рудницький!
На волi дiяла безупинно пiдпiльна органiзацiя допомоги ув'язненим,
дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi вчинки. Розлютованi
жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цiєї органiзацiї, бо
"зараза" проникла 'навiть у варту, навiть у їхнє середовищеi Однi
допомагали ув'язненим iз спiвчуття до ув'язнених, з ненавистi до
начальства, iншi - не вважали за потрiбне втримуватися перед пiдкупами,
третi - пiд загрозою помсти.
Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем i доводив
на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту колотнечу, його взяли
помилково, вiн i в Києвi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його
взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме вiн - ватажок
київського загону i взагалi київського пiдпiлля. Та вдень Антось лежав:,
стогнучи i не рухаючись...
На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо
дiвчата. Вони збирали кошти, пiдкупляли варту, зав'язували близькi
знайомства, з офiцерами полiцiї, у кожної з них сидiв "наречений", з яким
благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб не
лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при втечi. ,
Молодь є молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв
весело повiдомляв усiй камерi:
- .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!
"Чорним ангелом" назвали невiдому поки що, тонку високу паненку, в
усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого
вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося
- вартовi її просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i Тедзик, не
знали, хто вона.
Камера їхня була вщерть переповнена. "Скрiзь так, - проговорився з
нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно
вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи господи.
Косий капонiр!"
Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його
збудували спрадавна як форт київської фортецi та використовували для
ув'язнення. Київський Шлiссельбург. Вiн мiстився в ущелинi київських
валiв, коло вiйськового госпiталю: Крiм природних неприступних стiн -
крутих високих горбiв, ще збудували високу огорожу, i скрiзь стояла
посилена варта.
Випадково, - а може, й не випадково, - вiд одного з офiцерiв; варти
дiзналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий
унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови.
Звiдти порятунку не могло бути!
За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив:
-От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабiєм? Невже Вабiя забрали й вiддали
графинi?
- Нi! - озвався iнший. - Вабiй був наш до кiнця - його забили в
сутичцi.
Прозорiвська башта не була така безнадiйна, як Косий капонiр. їхня
камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще їм було видно ноги -
багато нiг - у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих
офiцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певнi години
прийому передач починали мелькати жiночi нiжки.
- Дивiться, за "Чорним ангелом" вже з'явилось наше Чортенятко, -
повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по гратах", як
жартома називав таких Тедзик. - Дивiться, слово гонору, воно менi до
вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"!
- Я розумiю, що варта боїться "Чорного ангела", я б сам її боявся! -
признався Тедзик.
- Ой, товаришi! Чортенятко iз своїми усмiшками та бiсиками в оченятах
просто заговорює зуби черговому офiцеру.
- Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька нiхто
нас не застукав, - мовив iз своїх нар Антось. - Що ви гадаєте, що я з
каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко, i на "Чорного
ангела".
Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця.
- Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко - Зуня - наречена
Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
- Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з солдатами, коли
мене водили на допит - вiн же офiцер!
- Значить, вiн як офiцер буває тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним i
з Зунею! А я хворiю далi, i нога не дає менi ходити, - мовив Антось,
вкладаючись знову на нари.
Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а й у коридорi,
куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко до
тюремної лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти, ви вже не
сердьтеся - приходьте до мене", а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з
вартовими, чи далеко їм, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут
близько, - взагалi, всi були зайнятi виясненням всiлякими способами
топографiї i географiї їхньої фортецi i навколишнiх мiсць, головне -
шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку передали
дiвчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, -
Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець.
- Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути!
- З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось.
- Ой, тут треба не читати, а розглядати...
На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано план
фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти, де вартують
караульнi, а головне, було пiдписано i вказано стрiлкою, що пiд стiною
мусить проходити давнiй пiдземний хiд!
Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв
Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали, поки вiн сам не
подiлився своїм планом.
План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх захопив.
- Ми робимо пiдкоп. Нам треба мати вихiд, хоча б найвужчий, щоб
дiстатися цього стародавнього пiдземного ходу. Нi, не з нашої камери, це
неможливо, з пiдвалу, куди є вхiд з нашого коридорчика i яким нiхто не
користується, як уже ви всi помiтили, бо це занедбане пiдвальне
примiщення, де звалений рiзний мотлох, i от iз нього, з цього пiдвалу,
треба пiдкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому планi, що нам
надiслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас
уже такi налагодженi зв'язки з частиною варти, що тепер ви всi просто
гуляєте спокiйно собi в коридорчику, палите цигарки й базiкаєте з
черговими офiцерами.
- З тими, яких оплела Зуня! - вставив Тедзик.
- I яких пiдкупляє весь час. Але ж довiряти їм, звичайно, не можна, те,
що передаємо записки, - i то велика довiра i риск. Так от, коли, нарештi,
нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночi ми тiкаємо
невеличкими партiями, виходимо над яром, спускаємось до Днiпра, а там уже
справа легша. Попереджую - пiдготовка довга, риск великий, хто не
наважується - хай все ж таки присягнеться найсильнiшою присягою, що
мовчатиме й нiкого не викаже анi за яких обставин. Можливо, тi, проти кого
нема явних прямих доказiв, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибiр або
шибениця...
- Я однаково з тобою, - сказав Тедзик.
Присягнулися всi, так, як присягалися їхнi батьки, вони самi, як кожен,
хто тiкав "до лясу" й починав боротьбу. Тепер знали - це присяга на
смерть, i вiдбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нiчної тишi.
Вiдтодi всi й почали потай i вголос, власне, впiвголоса, майже пошепки
молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має бути навеснi, -
про це також повiдомили їх спiвчуваючi офiцери, - вони могли закiнчити
пiдкоп i здiйснити втечу.
Антось керував усiм. Його слухали беззаперечно, хоч вiн нiколи не
наказував, а коротко й розумно доводив. Iнколи гiрко замислювався Тедзик:
чому ж, коли такi розумнi вiдданi люди, як старий Коперницький, Стефан
Бобровський, Антось Юр'евич, iншi, стояли на чолi "рухавки", чом так усе
вийшло жахливо? I чи не надто був благородний вчинок Антося - спокiйно
там, у селi, покласти зброю на вози i цим довести, що вони не з боєм.
iдуть до селян, а несуть волю! Але ж у iнших рейдах з тих або iнших причин
теж повстанцiв було переможено...
- Це образливо, гiрко, - сказав вiн Антосевi уже тут, у тюрмi. - Ми
йшли до них з вiдкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
-Що ж, хiба вперше люди побивають своїх пророкiв? Згадай Голгофу... Та
ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче виннi ми самi, нашi проводирi? Адже i
серед нас, хто брав участь i хто тiльки допомагав, хiба було цiлковите
взаєморозумiння щодо остаточної мети? I зараз, коли нашi смiливi дiвчата,
як "Чорний ангел", як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, i ранiше, коли
нашi збирачi ходили з кружками по всьому пiвденному й захiдному краю
начебто для бiдних, - а насправдi на потреби ."рухавки". I всi поляки про
це знали, i давали хто що мiг, адже навiть i магнати давали немало, але ж
вони мрiяли про вiдновлення, своїх можновладних прав, а зовсiм не про
права, того бiдного люду, якому треба, було втлумачити, що нi. землi, нi
волi анi з царських, анi з панських рук вiн не матиме. Яку ворожнечу зараз
знову розпалили мiж поляками, українцями, росiянами, яку. дику ненависть
розвивають!
Оце було найболючiше, адже' i в тiй юрбi, що напала на нас, було кiлька
найманих заводiяк, а решта хiба розбиралася, хiба розумiла? Але ж її, як i
всяку юрбу, захопив дикий момент, коли дiють, не усвiдомлюючи, собi ж на
зле. Нi, нам нiяк не можна загинути й занапастити наше справедливе дiло, -
твердо закiнчив Антось, - а поки що - змiнимо наших копачiв - риємо, риємо
далi! Ходiмо, Тедзику!
I вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стiну i
молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто Єзуса
Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, нiж йому належить.
Особливо вночi.
Нiколи не забути тiєї, останньої, ночi. Втечу вже не можна було
вiдкладати, як не можна було вже вiдволiкати явку на допит Антосевi
Останнi днi Антось весь час був у пiдземеллi, але перевiрку робили вже
давно абияк.'Антось мав тiкати першим. з'ням ще три товаришi. Якщо втеча
пройде щасливо, за першою партiєю за кiлька днiв втечуть ще кiлька... З
яру над Днiпром вони мають дiстатися за Видубецький монастир, в останнiй
записцi з волi, зашифрованiй. Звичайно, було зазначено, де на них
чекатимуть конi.
- А як же спуститись до Днiпра цим яром? Та" тiльки скотитися можна! -
сказав Бронек, теж з "першої черги".
- А хоч би й так, - спокiйно сказавАнтось.
- Зараз у Ярах ще снiг, - легковажно зауважив Тедзик, - не боляче буде
котитися.
- Побачимо, як ти там пожартуєш, - образився Бронек. Так, ще снiг не
розтанув. Була провесiнь, ще холодна мiнлива провесiнь, з рiзким вiтром,
мокрим снiгом, сiрим хмарним небом. Першим лiз Антось - коли що не так,
вiн перший прийме на себе удар долi. За ним Тедзик. Потiм Бронек.. Потiм
Михась.
-У разi тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
- До вiдзення, товажишi! Ми чекатимемо на вас. Ми дамо звiстку, коли
все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у пiдвал спустилися ще кiлька
- для варти. Першим полiз Антось. За ним Тедзик.
- Я не можу, - сказав третiй, Бронек. - Це вiрна смерть, а иа судi,
може, ще якось викручусь.
- Пусти мерщiй мене, - вiдштовхнув його Михась i зник в отворi.
Панувала цiлковита тиша. Особливо тут, пiд землею, в цьому ходi,
виритому, може, кiлька сторiч тому. Троє втiкачiв пробиралися мовчки,
кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; №, тривоги не було чути.
унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним
слухачем" iсторико-фiлологiчного, а Тедзик - юридичного. Та вони
стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва
з запалом працювали в недiльних школах. Антось приятелював з Стефаном
Бобровським.
У Антося, Стефана, Тедзика, - так само, як i мiж їхнiми старшими
друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите взаєморозумiння в
питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, України, Литви. Для них
головним була справа народу. Та серед "українських громад" i польських
товариств - "гмiн" - такого розумiння, на жаль, не було. Багато хто
вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i що
саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький,
нi Антось Юр'євич i їхнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на
селi, ще не могли вiдстояти своїх позицiй. А коли спочатку примушений був
зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського, якому замiнили
смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки вивезли з Києва, молодий
"диктатор на Русi" мусив прийняти на свої плечi великий i важкий тягар
вiдповiдальностi. Вiн, як i його друзi, покладав надiї на "Золоту
грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках Комiтет. Це
було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане
було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю золоту фарбу метикованi
хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для сяйва
навколо святих! А друкували таємно в унiверситетськiй друкарнi. "Золота
грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне володiння
землю без усяких там вiдробiткiв на пана. Обiцянки в цiй грамотi були
розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'євич, i ватажки iнших повстанських
загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй бiк українських
селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють i свої
права.
Багато полякiв - шляхти, студентської молодi - бiльше мрiяли про
нацiональне вiдродження Польщi, а не про права селян, - не лише
українських, бiлоруських, литовських, а й своїх -- польських.
Та гасла повстання вже об'єднували тисячi рiзноманiтних людей, i палка
й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над
усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранiї росiйського самодержця.
Тедзик не бував на засiданнях Комiтету, де розроблялися плани, але
догадувався, що київськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi
в Антося, який жив на Мало-Володимирськiй вулицi, i звiдки керували
пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання.
Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала цi
назви знайомих вулиць у любому Києвi. Адже вона жила там, ходила ними,
вони всi поставали перед її очима з своїми тополями та каштанами. I,
помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю.
Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися в манежi у Ромуальда
Ольшанського.
. О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав
туди Тедзик! Нiде правди дiти, крiм дiлових зустрiчей, вiн навiть не
по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди. Аякже,
вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Вiн дуже полюбив
коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя.
Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинської, який також
стояв в унiверситетському манежi i якого дивак берейтор, вiдданий друг
Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому, звичайно, не
давав.
- Це кiнь графинi Мощинської, -казав вiн таким тоном, немов це був
недоторканий кiнь Королеви. .
I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав цього коня
ватажковi найбiльшого загону, поручику Київської iнженерної команди
Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;".
- А як же графиня Мощинська? - здивувалися тодi хлопцi - київськi
студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн, та й сам
ватажок, козак Сава - Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи
розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи своїм очам.
- Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному
поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив Ольшанський. - Вабiя у неї
конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону.
Хлопцi вважали за краще не допитуватися, чия була постанова i хто
конфiскував.
Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi.
Увечерi 26 квiтня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях
загiн юнакiв, озброєних рушницями та шаблями: Такi ж чималi загони i
зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Києва - пiшi й на конях.
Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а.
вже звiдти, розбившись на десятки й сотнi, iшли на села Романiвку,
Баланiвку, Бородянку, Пiски. Якою свiжiстю, бадьорiстю вiяв цей
київський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що зброї мало, що до Києва,
Житомира, Кам'янець-Подiльського вже, стягаються вiйська. Вiдкладати
однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку. Мало
зброї? "Зброя повстанцiв у руках ворога" - передавались слова Стефана
Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання у Варшавi. Проти
них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть "косiнери". Клеплять
коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах.
Тедзик iз загоном Юр'євича їхав по Василькiвськiй дорозi. Загiн
розмiстився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули,
перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули своє повстанське майно,
знамено. Це знамено вишили польськi жiнки, якi попри всi накази
губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому червоно-чорному знаменi були
хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть".
Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi
"Золотої грамоти".
- Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному хуторi,
- сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось "за нашу i
вашу свободу".
Хiба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе своє
молоде життя?
.Вони проходили Села - Мотовилiвку, Фастiв, Дiдiвщину, Голяки... В
деяких мiсцях їх зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з рушниками, але
здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'євича i,
головне - читання "Золотої грамоти". Так. Виймали аркуш, оздоблений
золотою фарбою, i на цьому аркушi вгорi був зображений хрест та Iсус
Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав:
- Во iм'я отця i;сина, i святого духа. Разом з .Польщею i Литвою
пiднявшись проти московського панування, щоб добути вiчну свободу й
щасливу долю цiлої нашої країни, заявляємо перед богом,-цiлим .свiтом i
народом,, що iншого щастя не жадаємо для нашої дорогої країни й не
знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, якої
б вони вiри i якоvo стану не були. Ажадаючи найбiльше щастя
сiльському.людовi на вiчнi наси,постановляємо..."
Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти,
про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де їм було збагнути, що,
написавши про "дорогу країну", "бiлi" мали на увазi Польщу в старих її
межах i що дiдичi не втратять своєї вигоди!
Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: "Сiльський люд у
селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i т. д. вiд
сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями країни.
Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або за
вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного хазяїна
без жодної за них плати..."
Вiд тих слiв загоралися очi, всi присувалися ближче, щоб нiчого не
пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий нiкому манiфест, як
було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його
дужче торкалося.
Ох, як тодi Тедзик обвiв усiх очима й повторив двiчi навiть
задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз
цих людей:
- "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто
їм у тому перешкоджати не буде".
А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi, що звичайно юрмилася тут
попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають право вчитися
по всiх школах i бути в крайовiй службi нарiвнi з iншими обивателями
країн".
I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати очi
кiнчиками хусток - дiти їхнi мають право вчитися по всiх школах...
Ще були пакти про священикiв, про їхнi права й обов'язки перед народом,
щоб i вони мали з чого жити, але не стягали з людей грошi за духовнi
послуги.
- А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся.
- Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що
похрестити, - промовила коло неї молодиця, притуливши до себе мiцнiше
прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало очима, i було йому поки що
байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли.
Ще юнаки закликали пристати до них i обiцяли за це, хто залишиться
живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу.
Тедзику здавалося, та нi, не здавалось, вiн знав напевне, що це
найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його товаришiв
люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення.
Приєднувалося до їхнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах виносили
хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було несподiванкою
те, що сталося в селi Солов'ївцi.
Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь у багатьох селах провадила
вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки повстали,
щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усiх повернути пiд своїх
польських панiв, усе спольщити, православну вiру заборонити. Вербували
людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi, що вiдiб'ють
вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди.
Увечерi, коли повстанцi вийшли з Києва, полiцiї вже наказали бути на
вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв у волосне правлiння,
сповiщати полiцiю. У перших селах, якi проходив Юр'євич, ще не було
проведено цiєї полiцейської роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi
Солов'ївцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi, коли повстанцi
пiд'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою iти до
волосного правлiння.
- Ми й так маємо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'євич. - Ми не
воюємо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход, i ми
пояснимо вам усе.
Вiн навiть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже
порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут має бути так само.
Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами
прийшли вони воювати? Загiн рушив до волосного правлiння, оточений
сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн.
Самi селяни з варти були розгубленi, вони гадали, що зустрiнуться з
розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком миролюбно
розмовляли з ними.
Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських
найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi i сам же зняв
гвалт:
- А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхнi
теревенi, бийте їх одразу, ворогiв наших! - i перший кинувся на групу
повстанцiв. Це був наче той сiрник, вiд якого може початися пожежа в
цiлому лiсi.
- Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! - горлала
тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кiлками.
Нiхто не вийшов з цiєї сутички цiлим. Дванадцять юнакiв лежали побитi
до смертi. Решта була покалiчена, поранена. I їх, поранених, побитих,
зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до київської фортецi - в'язницi.
Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось
Юр'євич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик..
* * *
...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже не приходив до
пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не водили на допити.
Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався
про нього. Йому здавалося - Антось помирає. Отут, у тюремнiй баштi, вiн
помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i
товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось заворушився,
застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
- Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?
- Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно,
у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно, дуже зле, -
зашепотiв Антось, - а втiм, не настiльки, як я ще удаю. Менi треба
зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волi. Ми мусимо втекти
звiдси. Ти розумiєш, коли я пiду на допит - кiнець один: шибениця. Це
надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло...
Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi. Тедзик в
усьому поклався на Антося.
Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик з iншими
хлопцями пересвiдчувалися, що i варта куняє. Тодi Антось вставав i
тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна.
Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй баштi київської
фортецi, те, що чув колись малим..Про це,'здається, казав його батько
матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва i сидiли, i тiкали, i
були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо, хто з них казав, а
Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик, навпаки,
боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу.
У в'язницях Києва, Житомира, Вiнницi сидiли сотнi повстанцiв, та це
зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше, їх дурили
цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали, всiлякими
засобами тiкали.
Багато ув'язнених називалися не своїми прiзвищами, казали iмена вже
забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у полон
узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком Савою",
а прiзвище його було Iванський. За кiлька днiв хтось довiв, що це
Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла. Та
радiсть її була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд її носа, i згодом було
виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських чиновникiв,
i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! I
був це начальник повстання в Київськiй губернiї, поручик київської
iнженерної команди Володислав Рудницький!
На волi дiяла безупинно пiдпiльна органiзацiя допомоги ув'язненим,
дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi вчинки. Розлютованi
жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цiєї органiзацiї, бо
"зараза" проникла 'навiть у варту, навiть у їхнє середовищеi Однi
допомагали ув'язненим iз спiвчуття до ув'язнених, з ненавистi до
начальства, iншi - не вважали за потрiбне втримуватися перед пiдкупами,
третi - пiд загрозою помсти.
Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем i доводив
на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту колотнечу, його взяли
помилково, вiн i в Києвi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його
взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме вiн - ватажок
київського загону i взагалi київського пiдпiлля. Та вдень Антось лежав:,
стогнучи i не рухаючись...
На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо
дiвчата. Вони збирали кошти, пiдкупляли варту, зав'язували близькi
знайомства, з офiцерами полiцiї, у кожної з них сидiв "наречений", з яким
благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб не
лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при втечi. ,
Молодь є молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв
весело повiдомляв усiй камерi:
- .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!
"Чорним ангелом" назвали невiдому поки що, тонку високу паненку, в
усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого
вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося
- вартовi її просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i Тедзик, не
знали, хто вона.
Камера їхня була вщерть переповнена. "Скрiзь так, - проговорився з
нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно
вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи господи.
Косий капонiр!"
Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його
збудували спрадавна як форт київської фортецi та використовували для
ув'язнення. Київський Шлiссельбург. Вiн мiстився в ущелинi київських
валiв, коло вiйськового госпiталю: Крiм природних неприступних стiн -
крутих високих горбiв, ще збудували високу огорожу, i скрiзь стояла
посилена варта.
Випадково, - а може, й не випадково, - вiд одного з офiцерiв; варти
дiзналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий
унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови.
Звiдти порятунку не могло бути!
За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив:
-От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабiєм? Невже Вабiя забрали й вiддали
графинi?
- Нi! - озвався iнший. - Вабiй був наш до кiнця - його забили в
сутичцi.
Прозорiвська башта не була така безнадiйна, як Косий капонiр. їхня
камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще їм було видно ноги -
багато нiг - у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих
офiцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певнi години
прийому передач починали мелькати жiночi нiжки.
- Дивiться, за "Чорним ангелом" вже з'явилось наше Чортенятко, -
повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по гратах", як
жартома називав таких Тедзик. - Дивiться, слово гонору, воно менi до
вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"!
- Я розумiю, що варта боїться "Чорного ангела", я б сам її боявся! -
признався Тедзик.
- Ой, товаришi! Чортенятко iз своїми усмiшками та бiсиками в оченятах
просто заговорює зуби черговому офiцеру.
- Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька нiхто
нас не застукав, - мовив iз своїх нар Антось. - Що ви гадаєте, що я з
каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко, i на "Чорного
ангела".
Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця.
- Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко - Зуня - наречена
Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
- Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з солдатами, коли
мене водили на допит - вiн же офiцер!
- Значить, вiн як офiцер буває тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним i
з Зунею! А я хворiю далi, i нога не дає менi ходити, - мовив Антось,
вкладаючись знову на нари.
Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а й у коридорi,
куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко до
тюремної лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти, ви вже не
сердьтеся - приходьте до мене", а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з
вартовими, чи далеко їм, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут
близько, - взагалi, всi були зайнятi виясненням всiлякими способами
топографiї i географiї їхньої фортецi i навколишнiх мiсць, головне -
шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку передали
дiвчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, -
Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець.
- Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути!
- З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось.
- Ой, тут треба не читати, а розглядати...
На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано план
фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти, де вартують
караульнi, а головне, було пiдписано i вказано стрiлкою, що пiд стiною
мусить проходити давнiй пiдземний хiд!
Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв
Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали, поки вiн сам не
подiлився своїм планом.
План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх захопив.
- Ми робимо пiдкоп. Нам треба мати вихiд, хоча б найвужчий, щоб
дiстатися цього стародавнього пiдземного ходу. Нi, не з нашої камери, це
неможливо, з пiдвалу, куди є вхiд з нашого коридорчика i яким нiхто не
користується, як уже ви всi помiтили, бо це занедбане пiдвальне
примiщення, де звалений рiзний мотлох, i от iз нього, з цього пiдвалу,
треба пiдкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому планi, що нам
надiслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас
уже такi налагодженi зв'язки з частиною варти, що тепер ви всi просто
гуляєте спокiйно собi в коридорчику, палите цигарки й базiкаєте з
черговими офiцерами.
- З тими, яких оплела Зуня! - вставив Тедзик.
- I яких пiдкупляє весь час. Але ж довiряти їм, звичайно, не можна, те,
що передаємо записки, - i то велика довiра i риск. Так от, коли, нарештi,
нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночi ми тiкаємо
невеличкими партiями, виходимо над яром, спускаємось до Днiпра, а там уже
справа легша. Попереджую - пiдготовка довга, риск великий, хто не
наважується - хай все ж таки присягнеться найсильнiшою присягою, що
мовчатиме й нiкого не викаже анi за яких обставин. Можливо, тi, проти кого
нема явних прямих доказiв, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибiр або
шибениця...
- Я однаково з тобою, - сказав Тедзик.
Присягнулися всi, так, як присягалися їхнi батьки, вони самi, як кожен,
хто тiкав "до лясу" й починав боротьбу. Тепер знали - це присяга на
смерть, i вiдбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нiчної тишi.
Вiдтодi всi й почали потай i вголос, власне, впiвголоса, майже пошепки
молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має бути навеснi, -
про це також повiдомили їх спiвчуваючi офiцери, - вони могли закiнчити
пiдкоп i здiйснити втечу.
Антось керував усiм. Його слухали беззаперечно, хоч вiн нiколи не
наказував, а коротко й розумно доводив. Iнколи гiрко замислювався Тедзик:
чому ж, коли такi розумнi вiдданi люди, як старий Коперницький, Стефан
Бобровський, Антось Юр'евич, iншi, стояли на чолi "рухавки", чом так усе
вийшло жахливо? I чи не надто був благородний вчинок Антося - спокiйно
там, у селi, покласти зброю на вози i цим довести, що вони не з боєм.
iдуть до селян, а несуть волю! Але ж у iнших рейдах з тих або iнших причин
теж повстанцiв було переможено...
- Це образливо, гiрко, - сказав вiн Антосевi уже тут, у тюрмi. - Ми
йшли до них з вiдкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
-Що ж, хiба вперше люди побивають своїх пророкiв? Згадай Голгофу... Та
ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче виннi ми самi, нашi проводирi? Адже i
серед нас, хто брав участь i хто тiльки допомагав, хiба було цiлковите
взаєморозумiння щодо остаточної мети? I зараз, коли нашi смiливi дiвчата,
як "Чорний ангел", як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, i ранiше, коли
нашi збирачi ходили з кружками по всьому пiвденному й захiдному краю
начебто для бiдних, - а насправдi на потреби ."рухавки". I всi поляки про
це знали, i давали хто що мiг, адже навiть i магнати давали немало, але ж
вони мрiяли про вiдновлення, своїх можновладних прав, а зовсiм не про
права, того бiдного люду, якому треба, було втлумачити, що нi. землi, нi
волi анi з царських, анi з панських рук вiн не матиме. Яку ворожнечу зараз
знову розпалили мiж поляками, українцями, росiянами, яку. дику ненависть
розвивають!
Оце було найболючiше, адже' i в тiй юрбi, що напала на нас, було кiлька
найманих заводiяк, а решта хiба розбиралася, хiба розумiла? Але ж її, як i
всяку юрбу, захопив дикий момент, коли дiють, не усвiдомлюючи, собi ж на
зле. Нi, нам нiяк не можна загинути й занапастити наше справедливе дiло, -
твердо закiнчив Антось, - а поки що - змiнимо наших копачiв - риємо, риємо
далi! Ходiмо, Тедзику!
I вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стiну i
молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто Єзуса
Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, нiж йому належить.
Особливо вночi.
Нiколи не забути тiєї, останньої, ночi. Втечу вже не можна було
вiдкладати, як не можна було вже вiдволiкати явку на допит Антосевi
Останнi днi Антось весь час був у пiдземеллi, але перевiрку робили вже
давно абияк.'Антось мав тiкати першим. з'ням ще три товаришi. Якщо втеча
пройде щасливо, за першою партiєю за кiлька днiв втечуть ще кiлька... З
яру над Днiпром вони мають дiстатися за Видубецький монастир, в останнiй
записцi з волi, зашифрованiй. Звичайно, було зазначено, де на них
чекатимуть конi.
- А як же спуститись до Днiпра цим яром? Та" тiльки скотитися можна! -
сказав Бронек, теж з "першої черги".
- А хоч би й так, - спокiйно сказавАнтось.
- Зараз у Ярах ще снiг, - легковажно зауважив Тедзик, - не боляче буде
котитися.
- Побачимо, як ти там пожартуєш, - образився Бронек. Так, ще снiг не
розтанув. Була провесiнь, ще холодна мiнлива провесiнь, з рiзким вiтром,
мокрим снiгом, сiрим хмарним небом. Першим лiз Антось - коли що не так,
вiн перший прийме на себе удар долi. За ним Тедзик. Потiм Бронек.. Потiм
Михась.
-У разi тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
- До вiдзення, товажишi! Ми чекатимемо на вас. Ми дамо звiстку, коли
все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у пiдвал спустилися ще кiлька
- для варти. Першим полiз Антось. За ним Тедзик.
- Я не можу, - сказав третiй, Бронек. - Це вiрна смерть, а иа судi,
може, ще якось викручусь.
- Пусти мерщiй мене, - вiдштовхнув його Михась i зник в отворi.
Панувала цiлковита тиша. Особливо тут, пiд землею, в цьому ходi,
виритому, може, кiлька сторiч тому. Троє втiкачiв пробиралися мовчки,
кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; №, тривоги не було чути.