Страница:
кiлька крокiв до кафе "Ель Греко". Це вона знала з розповiдей Анненкова.
Єшевський вiдзначив про себе, що їй усi так вiдповiдають, наче для
кожного приємно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi.
- Невже це тут? - здивувався Саша.
- Я уявляв кав'ярню далеко бiльшою i багатшою, - мовив i Степан
Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат.
- Саме такою вона менi й подобається, - переконано сказала Марiя. -
Тiльки подумати - тут бував Байрон!
Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче
показала, де сидiв завжди синьйор Нiколо - так вона називала Миколу
Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала її дядьковi з дядиною, а вона
була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ятає синьйора Нiколо. Його всi
поважали i, сказати правду, побоювались. Вiн розмовляв чужою для неї
мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн з таким серйозним виглядом щось
розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було
щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась, бо всi починали так
смiятися, що дядина приносила сидр, щоб заспокоїти. А взагалi всi
намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя навiть власноручно варив для
нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати!
- О, так, - смiючись, сказала Марiя своїм супутникам, - мiй чоловiк був
з ним добре знайомий, колись, невдовзi перед нашим одруженням, вiн iз
Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i примхи
прощали, навiть не те слово, не "прощали", а залюбки зносили, аби бути
близько коло нього.
Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою.
- Так, так, його всi синьйори художники дуже любили, а мiй дядя був
просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на кого з
гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору, очевидно,
удаючи дядька, - це великий росiйський пiтторо! У нас всi великi
письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з погордою. -
Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон!
Марiя здивовано глянула на неї:
- Хiба ви...
- Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не
було тодi на свiтi, але ж дядько повiсив, бачите, от на стiнi, його
портрет i розповiдав про нього. А чому, гадаєте, так зветься наша
кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за
грекiв, i за iталiйцiв, за всiх, кому потрiбнi були його пiснi про
свободу. Це наш поет! - вона глянула на дверi й сказала зовсiм iншим,
довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу пiзнаю
людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего,
чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi
буде до смаку!
- Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'ємо по чашечцi кави
з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi, але
ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон.
- I Брюллов, - нагадав Саша.
- I Герцен, - додала Марiя.
- I Марко Вовчок, - в тон їй проказав Єшевський.
- А ну вас, - жартома ляснула його по руцi Маруся. - Я справдi
зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода
менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя. Опанас стрiчався з
ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися.
Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.
- Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив потрiбну справу,
перший зiбравши його твори, листи, але, менi здається, вiн подав його
зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi, вiн зменшив
його...
- Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не владний
зробити по-своєму, - мовив Єшевський. - Як не репетує Англiя, всi її
лорди, всi її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усiх
народiв, кому потрiбнi були його пiснi!
- Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталiєю i Грецiєю, - сказала Марiя. -
Яке життя! З карбонарiями боровся за Iталiю, як за свою батькiвщину,
вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi!
- Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив Єшевський, З кав'ярнi, де
дружньо попрощалися з господинею i дали слово прийти ще, Марiя йшла
мовчазна й замислена.
Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi приїхали з Гейдельберга не як
цiкавi туристи, а щоб бути в загонах Гарiбальдi, з тими поляками,
росiянами й українцями.
- Милий Степане Васильовичу, ви ще не дiзналися, я вас просила, де
тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у Римi, але ж його тут нема.
Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника".
- Що ж, вам i карти в руки, - задоволене сказав Єшевський. - I не
дорiкайте менi, ви ж знаєте, я для вас про все дiзнаюсь - навiть про що
зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Еммануїл, бо про це пише в
"Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про твори Марка Вовчка,
тому вже я пройнявся до нього величезною симпатiєю i дiзнався, що зараз
вiн у Неаполi.
- Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я
не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити!
* * *
Художники знайшли для Марiї Олександрiвни чудову кiмнату! Досить
велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi. У внутрiшньому дворику
був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була екзотично: прикрашена
вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею або старого
палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але Марiї
дуже подобалось. А художники найбiльше були задоволенi й пишались, що
знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi
була з темними й просто страшними пiд'їздами.
На тiй же вулицi у маленькiй кiмнатцi оселився Олександр Вадимович.
Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама працювала. Першу
половину дня мама завжди працювала. I часто вночi. Увечерi iнколи
сходилися усi разом. Свої вiдвiдини музеїв i рiзних пам'яток професор, як
i до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому не хотiлося заважати цим
явно щасливим людям...
Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi, майже вночi, щоб
поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному освiтленнi.
Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали
кiшки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавнiх руїнах. Якась жiноча
самотня постать вийшла з брами.
- Марiє Олександрiвно! Ви? Самi? Чому?
- Хiба ви не знаєте, що я люблю блукати сама?
- Але вночi, в Колiзеї?
- Хiба страшно? Саме отак i вiдчуваєш те далеке життя. Пiд цiєю брамою
проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи,
Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут блукати
i згадувати.
- I ви згадуєте те далеке життя? - пожартував Єшевський.
Марiя нiчого не вiдповiла. Вони пiшли вдвох мовчки. Навiть такому
доброму друговi, як Єшевський, не хотiлося казати, що вона "згадувала".
Вона згадувала тут рядки "Неофiтiв", якi Тарас Григорович власноручно
переписав для неї i подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала
їх, але зараз, тут у Римi, коло стiн Колiзею, уночi, вона особливо
переживала усю їхню силу слова, уяви, мислi.
Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв, перших нескоримих борцiв,
вiддану матiр, але ж усе це було про їхню рiдну землю, про рiдний народ, i
не лише про рiдний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про
кожен, що конає пiд владою тиранiв.
Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках повторювала рядок за
рядком:
Ликуе Рим. Перед кумира
Везуть возами ладан, мiрро,
Женуть гуртами християн
У Колiзей. Мов у рiзницi
Кров потекла. Ликує Рим!
I гладiатор, i патрицiй,
Обидва п'янi. Кров i дим
Їх упоїв. Руїну слави
Рим пропиває. Тризну править
По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй,
Мерзенний старче! Розкошуй
В своїх гаремах! Iз-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють. Ножем тупим
Тебе зарiжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.
Вона думала про всiх неофiтiв, усiх борцiв, i для неї найближчою
ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не дивно було б почути
комусь, Iталiя її "батька", Тараса Григоровича.
Захотiлося йому написати про всi враження, його розпитати. Опанас
повiдомляв у останньому листi, що хворiє, писав про невдале сватання, про
сумну подорож на Україну i брутальний арешт. Тургенев збирався написати
про цей обурливий арешт Олександру Iвановичу, щоб той надрукував у
"Колоколе".
Мабуть, важко йому, Тарасовi Григоровичу, нема коло нього
по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути на
самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це
найстрашнiше в життi. От i люблять його, i шанують, а вiн однаково
самотнiй - її названий батько, i нiяка слава, нiякi успiхи не можуть
замiнити найрiднiшої, найближчої людини.
Уночi, пiсля прогулянки до Колiзею писала йому листа. Бажалось
якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi.
"Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
Чую, що Ви усе нездужаєте та болiєте, а сама вже своїм розумом доходжу,
як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер. Оце добрi люди скажуть:
"Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з
себе кидаєте. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..." - а
Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово
вимовляєте: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток. Я все добре
знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i прошу Вас дуже: бережiть себе. Чи
таких, як Ви, в мене поле засiяно?"
Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для неї.
Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi присягалася,
своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою
панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль за ним -
чого так склалось його життя?
Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса Григоровича любила хрещена
мати Богдасика - княжна Рєпнiна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як
був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марiю своїм прямодушним
розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав її,
звiрявся їй багато в чому, але ж не любив. I вiн самотнiй. I вона вже
нiкого не полюбила i теж сама-одна доживає свiй вiк. А от здалося йому, що
полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу
"вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого,
лукава, ледаща i не любить його аж нiскiлечки". Нещасливий "батько"!
Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усi "друзi" з порадами лiзли, з
осудами та пересудами. Вона розумiє, вiн жахнувся своєї самотностi, а те,
що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна! Її й
Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його до неї потягло, але
одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде".
Може, й добре, що одразу все порвалось.
Не пощастило йому у подорожi, такiй жаданiй, такiй чеканiй, на
Батькiвщину.
"Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали менi Коли-то
побачимось? Буду дожидати".
Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з ним бачилась, усi
навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не хотiв спочатку,
щоб вона їхала, а потiм казав: "їдь, доню, подивись свiта!"
"Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди занiс який човничок,
щоб Ви не од людей почули, а на свої очi побачили, якi тут руїни, дерева,
квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзеї на самому вишку, на вiкнi
сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..."
Еге ж. Єшевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i блiднув, бо не
помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як звiдти махала,
щоб стояли там унизу, на неї чекали.
"Була у Ватiканi..."
Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копiї, а "справжнiх",
так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не бачили
її супутники, незручно стало за свою таку вразливiсть, вона й сама не
чекала такої реакцiї. Потiм, уже отямившись трохи, слухала пояснення
Єшевського. А в Сiкстинську капелу ходила потiм не раз; i, закинувши
голову, їй хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог
Саваоф торкається пальцем Адама. Вона мимоволi всмiхалась, i нiби все
набувало iншого значення. На це створення свiту вона волiла бiльше
дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр її заспокоювала,
яка наче благала сина про милосердя. Вона i в дитинствi найдужче любила
образ дiви Марiї... А створення свiту було для неї чимось життєствердним.
Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари.
"Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографiї,
та як їх передати? Я тут i працюю, i вчуся, i гуляю. Ви напишiть менi
словечко, коли час буде. Ви забули чи нi, що ви названий батько? Коли
взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте".
Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднiшнє щастя, її "миле
горе" - бiдою батькiвською?
Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала досi, яка то є справжня
любов! А любовi, як долi, конем не об'їдеш, не обминеш...
"Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже".
Вона знала - йому буде приємно, радiсно, коли вона багато працюватиме,
писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромнiй
кiмнатi-майстернi в Академiї художеств вона затишно вмоститься на його
турецькому диванi - єдинiй розкошi! - i розповiдатиме про подорожi,
зустрiчi, враження, i вiн прочитає їй новi свої твори, а потiм попросить
її заспiвати, i вона спiватиме не тiльки українськi пiснi, а й iталiйськi,
що чує тут.
Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, вiн-то далеко бiльше
знає, нiж Єшевський та Бородiн, та й росiйськi художники, з якими вони
стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на затишшя
перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi
солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерiгаючи,
шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами.
В останньому "Современнике" була дуже прихильна рецензiя на нове
видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i їй тiльки написали, що на
ньому стоїть присвята їй!
Але їй так хотiлося одержати листа вiд самого Тараса Григоровича.
Надходили листи вiд Тургенева - не дуже приємнi, вiд Опанаса - пiсля них
ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе.
А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так тяжко нездужає,
що й написати нема сили?
Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн
їй, веселий i добрий, - удвох спiвали "Зiроньку". I вона прокинулась
весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як завжди,
пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона.
- Prego, синьйора! - як знайомiй, з усмiшкою простягнув їй листа
чорненький юнак.
Вона вже впiзнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною
почерком Iвана Сергiйовича, - вiн їй пересилає пошту з Парижа: так i є - в
першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса Васильовича. Саша нiколи не
питав, намагався нiчим не виявити свого хвилювання, але вiд Марiї не
крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi.
- Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув її за руку. -
Читай, читай швидше!
Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повитої плющем i трояндами.
Саша удавав, що цiкавиться невеличкою статуєю мадонни, їх тут багато
стоїть в нiшах коло невеличких стiнних фонтанчикiв, звiдки простi люди
п'ють воду. Богдась торсав матiр за руку, i вона квапливо надiрвала
другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i раптом Богдась побачив, як
великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами.
- Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i зляканий Олександр
Вадимович.
Марiя слабо махнула рукою:
- Пiдiть, пiдiть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович
помер...
Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над Тiбром,
не звертаючи нi на кого i нi на що уваги i не стримуючи слiз. Тараса
Григоровича, її "батька", вже не було на свiтi. Як у неї болiла душа!
Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого,
i, написавши новий твiр, вже не думатиме, як завжди: "А йому
сподобається?" Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для
неї.
Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в її життя? А
вона так багато думала про нього останнiм часом, як нiколи за все
перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли їхала з
Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце тепер останнiй свiй
лист звiдси: "Прощавайте"?
Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до
повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона такий
бачила i у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й не пiзнала
пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його вже не таким, але одразу
зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його ще
мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його.
Вiн подарував їй ще свiй зошит, що списав у Орськiй фортецi, своє
євангелiє, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне її серцю подарував їй, сам
подарував, хiба вона насмiлилась би просити, навiть натякнути? А вона
сказала притуливши тi подарунки до грудей- "Нехай у вас буде, поки
повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому?
А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина? Треба, щоб Опанас
потурбувався, забрав для неї, зберiг для неї. Яка вона була легковажна,
нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона думала, що нiколи вже не
побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли думаєш, що близькi пiдуть вiд
нас одного разу i нiколи вже не повернуться?..
Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша
скрiзь. Добре, що у пiд'їздi свiтив цей лiхтар, яким так пишались
художники. Саша сидiв коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її
заплаканi очi, мовчки поцiлував їй руку i, нiчого не спитавши, пiшов до
себе.
Вiн завжди був такий. Нiчому не заважав i розумiв її бажання з
пiвпогляду.
Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого.
Цiлу нiч вона наче розмовляла з "батьком", присягалася, що вона не
зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у неї, Марiю, Марка Вовчка, i
хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив вiн це своє страдницьке
життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на
самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й невiдомо, чи
встиг вiн прочитати її останнiй лист iз Рима? Невже не дiзнався вiн, як
вона думає про нього, схиляється перед ним?
Вона наче оглядала своє життя i червонiла за багато днiв i годин цих
двох рокiв i думала, думала над своєю працею i над тим, що та як треба
робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою".
Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось, що тiльки зараз
вона пiзнала справжнє жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все поєднати
i бути ще матiр'ю.
Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для оточення,
не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона
- Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свiй "Кобзар"! Це
щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки її, а щоб вона, Марко
Вовчок, так само, як вiн, любила Україну, народ пригноблений, скривджений,
для нього працювала.
Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив i розумiв. Не для купки
"избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього.
Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом.
А день - це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрiбними
щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями i
втiхами.
Може, коли б "бог" не посилав людям рiзнi дрiбнi напастi, якi
вiдвертають увагу вiд того, що терзає до глибини душу, i жити не можна
було б!
Вночi здається: зайшла людина в безвихiдь. Як можна далi жити, не
розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем?
А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше
дати поснiдати, треба навiдатися, чи надiйшли грошi, треба швидше
перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi.
А тут ще Саша...
5
Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно?
Вона сидiла коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят,
незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади, далекi
картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак!
Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим!
Який ясний пiднесений настрiй був тодi, у дитинствi, в днi цих
великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася,
вiдчувала себе чистою, безгрiшною i дуже любила з мамою i нянею
вiдвiдувати весь страсний тиждень убогу сiльську церковку. Вона з
особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять євангелiй у страсний
четвер, i тремтiла вiд жалю i слiз, коли у святу п'ятницю виносили
плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi - старi, молодицi, дiвчата.
Багато з них плакали. Чому?
У страсну суботу пiсля хатньої метушнi - адже, мабуть, цiлий тиждень
пекли паски, смажили, варили, - готували "пасхальний стiл", як якийсь
вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, i завжди лишалось на
останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi,
на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом, вона
i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в її тугi довгi коси няня
вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама й тато,
так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж їхав з ними до
церкви, - i всi люди були у святкових вбраннях, квiтчастих хустках. У
церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче нетерпляче
чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те ж самiсiньке. О
дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося на
очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi й дiди, жiнки, дiвчата, лiтнi
дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i вiрилось,
що Христос, i божа матiр, i всi святi ангели саме тут зараз, невидимi
летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав великий
дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i прекраснiшого нiчого не
може бути.
Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був
тато...
Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм, i кожного свята.
Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями вiтчим. Зовсiм
iншi, нiж ранiше, при татовi, почали приїздити до них гостi. Нi, не до
них, до нього. Мама заводила дiтей у спальню, забороняла виходити, щоб
вони нiчого не бачили й не чули. Старший Валерко цiкавився, якось
неприємно цiкавився, намагався заглянути у щiлинку, прислухався, а їй,
Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi
дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж її сестричка, i
вона її любила й жалiла. I самiй їй не хотiлося нiчого чути.
Якось вона втекла. Вона бiгла до своєї колишньої нянi на село. їй
здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем i
спiвчуттям шепотiлись за її спиною: "Хоч i панночка, а сирiтка",
зустрiнуть її, сховають. Але на вулицi гуляли, i вона засоромилась,
звернула з вулицi, побiгла городами.
Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн,
безладнi спiви, п'янi голоси. От рипнули дверi з чорного ходу. Вона
причаїлася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось
- на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось верзли,
переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк
обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i
таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "Єдин бог без грiха!" Аж
тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом i штовхати у
дверi додому, а пiп, так само пiднявши руку, виголошував козлиним
тенорком: "Єдин бог без грiха!"
Дiвчинка найдужче злякалась, що її помiтять, i, коли вони зникли в
хатi, дременула далi знайомою стежкою.
Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена нянина хижа.
Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу, як мама
вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками.
- Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась,
нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв.
- Гуляють?
Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до
хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може її покликати! Адже не раз
плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi слiвця, але ж,
певне, i їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба
повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, їй ще
гiрше буде. I потiм, поки бiгла, хвилювалась, щоб не побачили, поки
попiвський двiр поминула, наче те хвилювання та домашня бiда вiдiйшли
далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало її.
- Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то я так, захотiлося просто до
тебе.
Немов уранцi не бачились, не христосувались.
- Я пiду з тобою! - Стара обняла дiвчинку, прикрила своєю темною
хусткою - подарунок ще панi. Пiшли обережно вдвох. Де-не-де виринали
пiснi, голоси.
- От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе почути,
хоч у свята...
Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена.
- Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи їй руки, перепрошувала
Маша. - Ти хвилювалась за мене?
- Дуже! - прошепотiла мати. Вона не смiла сказати, вона боялась
признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi
чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка боговi! Вона
ходила до нянi.
- Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати
ходила! - мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дiвчинку, яка
Єшевський вiдзначив про себе, що їй усi так вiдповiдають, наче для
кожного приємно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi.
- Невже це тут? - здивувався Саша.
- Я уявляв кав'ярню далеко бiльшою i багатшою, - мовив i Степан
Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат.
- Саме такою вона менi й подобається, - переконано сказала Марiя. -
Тiльки подумати - тут бував Байрон!
Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче
показала, де сидiв завжди синьйор Нiколо - так вона називала Миколу
Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала її дядьковi з дядиною, а вона
була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ятає синьйора Нiколо. Його всi
поважали i, сказати правду, побоювались. Вiн розмовляв чужою для неї
мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн з таким серйозним виглядом щось
розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було
щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась, бо всi починали так
смiятися, що дядина приносила сидр, щоб заспокоїти. А взагалi всi
намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя навiть власноручно варив для
нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати!
- О, так, - смiючись, сказала Марiя своїм супутникам, - мiй чоловiк був
з ним добре знайомий, колись, невдовзi перед нашим одруженням, вiн iз
Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i примхи
прощали, навiть не те слово, не "прощали", а залюбки зносили, аби бути
близько коло нього.
Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою.
- Так, так, його всi синьйори художники дуже любили, а мiй дядя був
просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на кого з
гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору, очевидно,
удаючи дядька, - це великий росiйський пiтторо! У нас всi великi
письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з погордою. -
Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон!
Марiя здивовано глянула на неї:
- Хiба ви...
- Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не
було тодi на свiтi, але ж дядько повiсив, бачите, от на стiнi, його
портрет i розповiдав про нього. А чому, гадаєте, так зветься наша
кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за
грекiв, i за iталiйцiв, за всiх, кому потрiбнi були його пiснi про
свободу. Це наш поет! - вона глянула на дверi й сказала зовсiм iншим,
довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу пiзнаю
людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего,
чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi
буде до смаку!
- Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'ємо по чашечцi кави
з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi, але
ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон.
- I Брюллов, - нагадав Саша.
- I Герцен, - додала Марiя.
- I Марко Вовчок, - в тон їй проказав Єшевський.
- А ну вас, - жартома ляснула його по руцi Маруся. - Я справдi
зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода
менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя. Опанас стрiчався з
ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися.
Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.
- Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив потрiбну справу,
перший зiбравши його твори, листи, але, менi здається, вiн подав його
зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi, вiн зменшив
його...
- Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не владний
зробити по-своєму, - мовив Єшевський. - Як не репетує Англiя, всi її
лорди, всi її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усiх
народiв, кому потрiбнi були його пiснi!
- Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталiєю i Грецiєю, - сказала Марiя. -
Яке життя! З карбонарiями боровся за Iталiю, як за свою батькiвщину,
вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi!
- Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив Єшевський, З кав'ярнi, де
дружньо попрощалися з господинею i дали слово прийти ще, Марiя йшла
мовчазна й замислена.
Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi приїхали з Гейдельберга не як
цiкавi туристи, а щоб бути в загонах Гарiбальдi, з тими поляками,
росiянами й українцями.
- Милий Степане Васильовичу, ви ще не дiзналися, я вас просила, де
тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у Римi, але ж його тут нема.
Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника".
- Що ж, вам i карти в руки, - задоволене сказав Єшевський. - I не
дорiкайте менi, ви ж знаєте, я для вас про все дiзнаюсь - навiть про що
зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Еммануїл, бо про це пише в
"Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про твори Марка Вовчка,
тому вже я пройнявся до нього величезною симпатiєю i дiзнався, що зараз
вiн у Неаполi.
- Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я
не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити!
* * *
Художники знайшли для Марiї Олександрiвни чудову кiмнату! Досить
велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi. У внутрiшньому дворику
був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була екзотично: прикрашена
вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею або старого
палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але Марiї
дуже подобалось. А художники найбiльше були задоволенi й пишались, що
знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi
була з темними й просто страшними пiд'їздами.
На тiй же вулицi у маленькiй кiмнатцi оселився Олександр Вадимович.
Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама працювала. Першу
половину дня мама завжди працювала. I часто вночi. Увечерi iнколи
сходилися усi разом. Свої вiдвiдини музеїв i рiзних пам'яток професор, як
i до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому не хотiлося заважати цим
явно щасливим людям...
Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi, майже вночi, щоб
поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному освiтленнi.
Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали
кiшки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавнiх руїнах. Якась жiноча
самотня постать вийшла з брами.
- Марiє Олександрiвно! Ви? Самi? Чому?
- Хiба ви не знаєте, що я люблю блукати сама?
- Але вночi, в Колiзеї?
- Хiба страшно? Саме отак i вiдчуваєш те далеке життя. Пiд цiєю брамою
проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи,
Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут блукати
i згадувати.
- I ви згадуєте те далеке життя? - пожартував Єшевський.
Марiя нiчого не вiдповiла. Вони пiшли вдвох мовчки. Навiть такому
доброму друговi, як Єшевський, не хотiлося казати, що вона "згадувала".
Вона згадувала тут рядки "Неофiтiв", якi Тарас Григорович власноручно
переписав для неї i подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала
їх, але зараз, тут у Римi, коло стiн Колiзею, уночi, вона особливо
переживала усю їхню силу слова, уяви, мислi.
Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв, перших нескоримих борцiв,
вiддану матiр, але ж усе це було про їхню рiдну землю, про рiдний народ, i
не лише про рiдний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про
кожен, що конає пiд владою тиранiв.
Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках повторювала рядок за
рядком:
Ликуе Рим. Перед кумира
Везуть возами ладан, мiрро,
Женуть гуртами християн
У Колiзей. Мов у рiзницi
Кров потекла. Ликує Рим!
I гладiатор, i патрицiй,
Обидва п'янi. Кров i дим
Їх упоїв. Руїну слави
Рим пропиває. Тризну править
По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй,
Мерзенний старче! Розкошуй
В своїх гаремах! Iз-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють. Ножем тупим
Тебе зарiжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.
Вона думала про всiх неофiтiв, усiх борцiв, i для неї найближчою
ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не дивно було б почути
комусь, Iталiя її "батька", Тараса Григоровича.
Захотiлося йому написати про всi враження, його розпитати. Опанас
повiдомляв у останньому листi, що хворiє, писав про невдале сватання, про
сумну подорож на Україну i брутальний арешт. Тургенев збирався написати
про цей обурливий арешт Олександру Iвановичу, щоб той надрукував у
"Колоколе".
Мабуть, важко йому, Тарасовi Григоровичу, нема коло нього
по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути на
самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це
найстрашнiше в життi. От i люблять його, i шанують, а вiн однаково
самотнiй - її названий батько, i нiяка слава, нiякi успiхи не можуть
замiнити найрiднiшої, найближчої людини.
Уночi, пiсля прогулянки до Колiзею писала йому листа. Бажалось
якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi.
"Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
Чую, що Ви усе нездужаєте та болiєте, а сама вже своїм розумом доходжу,
як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер. Оце добрi люди скажуть:
"Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з
себе кидаєте. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..." - а
Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово
вимовляєте: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток. Я все добре
знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i прошу Вас дуже: бережiть себе. Чи
таких, як Ви, в мене поле засiяно?"
Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для неї.
Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi присягалася,
своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою
панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль за ним -
чого так склалось його життя?
Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса Григоровича любила хрещена
мати Богдасика - княжна Рєпнiна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як
був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марiю своїм прямодушним
розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав її,
звiрявся їй багато в чому, але ж не любив. I вiн самотнiй. I вона вже
нiкого не полюбила i теж сама-одна доживає свiй вiк. А от здалося йому, що
полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу
"вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого,
лукава, ледаща i не любить його аж нiскiлечки". Нещасливий "батько"!
Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усi "друзi" з порадами лiзли, з
осудами та пересудами. Вона розумiє, вiн жахнувся своєї самотностi, а те,
що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна! Її й
Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його до неї потягло, але
одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде".
Може, й добре, що одразу все порвалось.
Не пощастило йому у подорожi, такiй жаданiй, такiй чеканiй, на
Батькiвщину.
"Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали менi Коли-то
побачимось? Буду дожидати".
Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з ним бачилась, усi
навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не хотiв спочатку,
щоб вона їхала, а потiм казав: "їдь, доню, подивись свiта!"
"Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди занiс який човничок,
щоб Ви не од людей почули, а на свої очi побачили, якi тут руїни, дерева,
квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзеї на самому вишку, на вiкнi
сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..."
Еге ж. Єшевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i блiднув, бо не
помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як звiдти махала,
щоб стояли там унизу, на неї чекали.
"Була у Ватiканi..."
Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копiї, а "справжнiх",
так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не бачили
її супутники, незручно стало за свою таку вразливiсть, вона й сама не
чекала такої реакцiї. Потiм, уже отямившись трохи, слухала пояснення
Єшевського. А в Сiкстинську капелу ходила потiм не раз; i, закинувши
голову, їй хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог
Саваоф торкається пальцем Адама. Вона мимоволi всмiхалась, i нiби все
набувало iншого значення. На це створення свiту вона волiла бiльше
дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр її заспокоювала,
яка наче благала сина про милосердя. Вона i в дитинствi найдужче любила
образ дiви Марiї... А створення свiту було для неї чимось життєствердним.
Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари.
"Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографiї,
та як їх передати? Я тут i працюю, i вчуся, i гуляю. Ви напишiть менi
словечко, коли час буде. Ви забули чи нi, що ви названий батько? Коли
взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте".
Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднiшнє щастя, її "миле
горе" - бiдою батькiвською?
Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала досi, яка то є справжня
любов! А любовi, як долi, конем не об'їдеш, не обминеш...
"Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже".
Вона знала - йому буде приємно, радiсно, коли вона багато працюватиме,
писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромнiй
кiмнатi-майстернi в Академiї художеств вона затишно вмоститься на його
турецькому диванi - єдинiй розкошi! - i розповiдатиме про подорожi,
зустрiчi, враження, i вiн прочитає їй новi свої твори, а потiм попросить
її заспiвати, i вона спiватиме не тiльки українськi пiснi, а й iталiйськi,
що чує тут.
Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, вiн-то далеко бiльше
знає, нiж Єшевський та Бородiн, та й росiйськi художники, з якими вони
стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на затишшя
перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi
солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерiгаючи,
шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами.
В останньому "Современнике" була дуже прихильна рецензiя на нове
видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i їй тiльки написали, що на
ньому стоїть присвята їй!
Але їй так хотiлося одержати листа вiд самого Тараса Григоровича.
Надходили листи вiд Тургенева - не дуже приємнi, вiд Опанаса - пiсля них
ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе.
А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так тяжко нездужає,
що й написати нема сили?
Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн
їй, веселий i добрий, - удвох спiвали "Зiроньку". I вона прокинулась
весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як завжди,
пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона.
- Prego, синьйора! - як знайомiй, з усмiшкою простягнув їй листа
чорненький юнак.
Вона вже впiзнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною
почерком Iвана Сергiйовича, - вiн їй пересилає пошту з Парижа: так i є - в
першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса Васильовича. Саша нiколи не
питав, намагався нiчим не виявити свого хвилювання, але вiд Марiї не
крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi.
- Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув її за руку. -
Читай, читай швидше!
Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повитої плющем i трояндами.
Саша удавав, що цiкавиться невеличкою статуєю мадонни, їх тут багато
стоїть в нiшах коло невеличких стiнних фонтанчикiв, звiдки простi люди
п'ють воду. Богдась торсав матiр за руку, i вона квапливо надiрвала
другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i раптом Богдась побачив, як
великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами.
- Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i зляканий Олександр
Вадимович.
Марiя слабо махнула рукою:
- Пiдiть, пiдiть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович
помер...
Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над Тiбром,
не звертаючи нi на кого i нi на що уваги i не стримуючи слiз. Тараса
Григоровича, її "батька", вже не було на свiтi. Як у неї болiла душа!
Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого,
i, написавши новий твiр, вже не думатиме, як завжди: "А йому
сподобається?" Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для
неї.
Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в її життя? А
вона так багато думала про нього останнiм часом, як нiколи за все
перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли їхала з
Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце тепер останнiй свiй
лист звiдси: "Прощавайте"?
Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до
повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона такий
бачила i у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й не пiзнала
пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його вже не таким, але одразу
зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його ще
мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його.
Вiн подарував їй ще свiй зошит, що списав у Орськiй фортецi, своє
євангелiє, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне її серцю подарував їй, сам
подарував, хiба вона насмiлилась би просити, навiть натякнути? А вона
сказала притуливши тi подарунки до грудей- "Нехай у вас буде, поки
повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому?
А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина? Треба, щоб Опанас
потурбувався, забрав для неї, зберiг для неї. Яка вона була легковажна,
нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона думала, що нiколи вже не
побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли думаєш, що близькi пiдуть вiд
нас одного разу i нiколи вже не повернуться?..
Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша
скрiзь. Добре, що у пiд'їздi свiтив цей лiхтар, яким так пишались
художники. Саша сидiв коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її
заплаканi очi, мовчки поцiлував їй руку i, нiчого не спитавши, пiшов до
себе.
Вiн завжди був такий. Нiчому не заважав i розумiв її бажання з
пiвпогляду.
Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого.
Цiлу нiч вона наче розмовляла з "батьком", присягалася, що вона не
зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у неї, Марiю, Марка Вовчка, i
хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив вiн це своє страдницьке
життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на
самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й невiдомо, чи
встиг вiн прочитати її останнiй лист iз Рима? Невже не дiзнався вiн, як
вона думає про нього, схиляється перед ним?
Вона наче оглядала своє життя i червонiла за багато днiв i годин цих
двох рокiв i думала, думала над своєю працею i над тим, що та як треба
робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою".
Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось, що тiльки зараз
вона пiзнала справжнє жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все поєднати
i бути ще матiр'ю.
Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для оточення,
не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона
- Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свiй "Кобзар"! Це
щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки її, а щоб вона, Марко
Вовчок, так само, як вiн, любила Україну, народ пригноблений, скривджений,
для нього працювала.
Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив i розумiв. Не для купки
"избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього.
Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом.
А день - це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрiбними
щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями i
втiхами.
Може, коли б "бог" не посилав людям рiзнi дрiбнi напастi, якi
вiдвертають увагу вiд того, що терзає до глибини душу, i жити не можна
було б!
Вночi здається: зайшла людина в безвихiдь. Як можна далi жити, не
розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем?
А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше
дати поснiдати, треба навiдатися, чи надiйшли грошi, треба швидше
перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi.
А тут ще Саша...
5
Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно?
Вона сидiла коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят,
незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади, далекi
картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак!
Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим!
Який ясний пiднесений настрiй був тодi, у дитинствi, в днi цих
великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася,
вiдчувала себе чистою, безгрiшною i дуже любила з мамою i нянею
вiдвiдувати весь страсний тиждень убогу сiльську церковку. Вона з
особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять євангелiй у страсний
четвер, i тремтiла вiд жалю i слiз, коли у святу п'ятницю виносили
плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi - старi, молодицi, дiвчата.
Багато з них плакали. Чому?
У страсну суботу пiсля хатньої метушнi - адже, мабуть, цiлий тиждень
пекли паски, смажили, варили, - готували "пасхальний стiл", як якийсь
вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, i завжди лишалось на
останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi,
на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом, вона
i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в її тугi довгi коси няня
вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама й тато,
так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж їхав з ними до
церкви, - i всi люди були у святкових вбраннях, квiтчастих хустках. У
церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче нетерпляче
чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те ж самiсiньке. О
дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося на
очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi й дiди, жiнки, дiвчата, лiтнi
дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i вiрилось,
що Христос, i божа матiр, i всi святi ангели саме тут зараз, невидимi
летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав великий
дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i прекраснiшого нiчого не
може бути.
Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був
тато...
Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм, i кожного свята.
Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями вiтчим. Зовсiм
iншi, нiж ранiше, при татовi, почали приїздити до них гостi. Нi, не до
них, до нього. Мама заводила дiтей у спальню, забороняла виходити, щоб
вони нiчого не бачили й не чули. Старший Валерко цiкавився, якось
неприємно цiкавився, намагався заглянути у щiлинку, прислухався, а їй,
Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi
дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж її сестричка, i
вона її любила й жалiла. I самiй їй не хотiлося нiчого чути.
Якось вона втекла. Вона бiгла до своєї колишньої нянi на село. їй
здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем i
спiвчуттям шепотiлись за її спиною: "Хоч i панночка, а сирiтка",
зустрiнуть її, сховають. Але на вулицi гуляли, i вона засоромилась,
звернула з вулицi, побiгла городами.
Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн,
безладнi спiви, п'янi голоси. От рипнули дверi з чорного ходу. Вона
причаїлася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось
- на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось верзли,
переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк
обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i
таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "Єдин бог без грiха!" Аж
тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом i штовхати у
дверi додому, а пiп, так само пiднявши руку, виголошував козлиним
тенорком: "Єдин бог без грiха!"
Дiвчинка найдужче злякалась, що її помiтять, i, коли вони зникли в
хатi, дременула далi знайомою стежкою.
Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена нянина хижа.
Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу, як мама
вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками.
- Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась,
нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв.
- Гуляють?
Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до
хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може її покликати! Адже не раз
плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi слiвця, але ж,
певне, i їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба
повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, їй ще
гiрше буде. I потiм, поки бiгла, хвилювалась, щоб не побачили, поки
попiвський двiр поминула, наче те хвилювання та домашня бiда вiдiйшли
далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало її.
- Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то я так, захотiлося просто до
тебе.
Немов уранцi не бачились, не христосувались.
- Я пiду з тобою! - Стара обняла дiвчинку, прикрила своєю темною
хусткою - подарунок ще панi. Пiшли обережно вдвох. Де-не-де виринали
пiснi, голоси.
- От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе почути,
хоч у свята...
Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена.
- Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи їй руки, перепрошувала
Маша. - Ти хвилювалась за мене?
- Дуже! - прошепотiла мати. Вона не смiла сказати, вона боялась
признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi
чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка боговi! Вона
ходила до нянi.
- Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати
ходила! - мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дiвчинку, яка