Страница:
своєї фiрми, та, головне, - вiн весь час повертався до цього, - щоб вона
не забувала, що вона, українська письменниця Марко Вовчок - член
редколегiї журналу для дiтей та юнацтва "Magazine d'йducation et de
rйcrйation" - журналу виховання та розваг, i там друкуються i завжди
друкуватимуться її твори, i поки iснує журнал, її iм'я стоятиме на титулцi
серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть участь у цьому
журналi.
Їй хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише
мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но з'являтиметься
на книжковому ринку в Європi цiкавого - у Францiї, Англiї" Нiмеччинi, -
вона матиме перша для перекладiв, хай притягає для цього своїх друзiв, хай
подумає з приводу цього. Вона мовчки кивала головою.
Так, так. Вона думатиме над цим. Про що їй ще думати? Адже треба
ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що
не маєш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються, бояться лишити
її саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити
вигляд, що живеш.
Добрий Етцель не мiг спокiйно дивитись на неї. Вона була якась
потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у неї, а в нього на
очах, вiн починав пестити її руки, маленькi бiднi руки, що стiльки
винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче:
- Mon enfant, je vous aime de tout mon c ur. Je suis votre ami toute ma
vie. (Дитя моє, я люблю вас усiм серцем. Я вам друг на все життя
_(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами, вона часто
приїздитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме її, як рiдну дитину.
Вона мовчки поцiлувала його, коли сiдала в вагон. Етцель уважно,
багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!"
Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до
Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер їй треба
для своєї роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь життєву колiю. Це
можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива?
Поїхали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий снiданок на
довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!"
Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшавi! У неї витягли грошi! А
може, загубила у такому своєму розгубленому станi? Вона кусала губи вiд
досади.
- Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Бiлозерський, - сказала
Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а
Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у Петербург. У
мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю.
- Звичайно, мамо, - заспокоював її Богдась. - Чого ти так турбуєшся i
хвилюєшся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось!
Не було тепер чого дивитися Варшаву пiсля придушення повстання.
Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не дивує десь
у селi i так пригнiчує у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов,
якого недаремно прозвали "вiшателем".
"Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марiї. Давно, як
давно передали вони їй привiт з Iталiї, куди подалися з Парижа.
А тут вона потрапила зовсiм в iнше оточення. Вона знала, що Василь
Бiлозерський пiсля неприємностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук був
у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою i
перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить помiркований,
вiн ще дужче "поправiв" i у Варшавi займає статечну посаду урядового
чиновника. Проте вiн зустрiв її дуже радо, гостинно, так само, як колись у
Петербурзi, коли вона приїздила з Парижа. I так само, як тодi, ще дужче,
нiж чоловiк, зрадiла їй Надя.
- Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви, мабуть,
застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька днiв,
- обнiмаючи її, казала Надя.
- I не сперечайтесь, i не заперечуйте, Марiє Олександрiвно, дорога
наша! Зробiть нам таку ласку й честь! - щиро пiдтакував дружинi Василь
Михайлович.
У Марiї потеплiшало на серцi, її пам'ятають, її люблять
земляки-українцi! I, може, саме через це тепло так вразила її друга
зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських. Обоє вони
панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що їхнiй хлопчик
помер, i це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мiй, кожний в
свiтi своє лихо має.
Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всi
хвилюються за неї. Треба було написати матерi, Параскевi Дмитрiвнi, що
вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi, Марiя поверталась на
квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь жiнку. Жiнка зупинилася
також коло тiєї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже мiй! Та
це ж Олександра Михайлiвна, дружина Кулiша! Сестра Василя Михайловича
Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Свої ж, свої люди - хiба вона
пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що
було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним!
- Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла
Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.
Та дивилася здивовано.
- Хiба не пiзнаєте? Марiя Маркович!
Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку, мляво
вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала її, свою суперницю, й
неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всiх прикрих
спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi.
Надiя намагалась завести якусь спiльну розмову, не могла зрозумiти,
чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А
гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже:
- Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли гаманець з грошима. А
втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу своїх друзiв.
- Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi Кулiш.
Як її дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справдi
не пiзнала Марiї Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи
змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку.
Нi, нi, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там, за
кордонами!
Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю. Марiя
враз змiнилася. Вона глянула гордо i навiть трохи примруживши очi на
Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки:
- Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по сутi, неприємностi, бо цс
дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марiю Олександрiвну. Марiє
Олександрiвно, ви ж знаєте, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi.
- Так? - байдуже, холодно спитала Марiя. - Пробачте, менi треба до
Богдася. Я повернуся зараз, Надiє Олександрiвно, - вона кивнула недбало
головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася.
- Чого це вона корчить iз себе королеву? - обурилася Олександра
Михайлiвна. - Що, до чоловiка повертається? Кажуть, її полюбовник помер,
довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна!
- Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову! Я
не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну
письменницю!
Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася, що
самi друзi чекають на неї на батькiвщинi? Треба триматися.
З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й Кулiшиху. Надiя
була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя, пам'ятаючи про важку втрату
Надiї, хай хоч i не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю
невигойних спогадiв, бiльше говорили не на особистi теми, i обидвi
розумiли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки - з чулостi й
тактовностi.
Обоє Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них у Варшавi,
поки вона влаштується в Петербурзi. За Богдасем погодилася приїхати
бабуся, Параскева Дмитрiвна.
Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш якось вплинула на
Марiю. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом
впевненої в собi людини. А насправдi...
Боже! Невже нiхто не чекатиме її нiколи, не жадатиме нiколи так її
погляду, її мови, її подиху, як Саша?
Нiколи? Нiхто?
2
А на неї чекали, її жадали двоє людей...
Їй i на думку не спадало, i уявити собi не могла, як чекає на неї,
думає, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович.
Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим переїхав, i жив "на квартирi" в
домi Меланiї Овдiївни Загорської. Власне, її чоловiка. її чоловiк - злий
невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут. I їхнi дiти - його, Опанаса
Марковича i Меланiї Овдiївни. А вiн, Опанас Маркович, чекав на свою
дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i найдужче, до
нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.
Iлля Петрович Дорошенко знав усе.
Вiн знав, що Марiя Олександрiвна повертається до Петербурга, можливо,
вже повернулася з сином, що невдовзi до того вона приїздила, привезла
труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв за
кордоном.
- Вона повернеться до мене? - спитав, дiзнавшись про це, Опанас
Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн
з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надiєю.
- Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко.
Меланiї Овдiївни не було в кiмнатi. Немов її зовсiм не було на свiтi
зараз для Опанаса.
- Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася мого, мого
сина єдиного.
Немов там, за стiною, були не його дiти...
- Iлько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю,
почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже на свiтi
немає?
- Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержуєш.
- I вона ж пише. Писала, - поправився, зiтхнувши, Опанас. - Довго
писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку на пiснi збери.
Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирiв, Iлько? От i
ти не дочекався... То б вона приїхала i у тебе зупинилася б, поки б я
знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався! - з докором казав Опанас.
Дорошенковi здалося - вiн марить.
...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто не знав,
що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав: з
якоїсь такої безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все
рукою махнула. Нi, у нього нiколи не було нiяких навiть найпотаємнiших
надiй на якусь взаємнiсть, але ж поки вона була з Опанасом, - вiн був
рiдний усiй сiм'ї, її друг, брат. I йому нiчого бiльше наче не було
потрiбно. А тепер - яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсiм чужа
людина, i нiхто не знає, навiть Опанас, як вiн картає себе весь час... А
зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче -
як смiється.
Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся
цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати.
- Iлько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я
не можу вмерти, не побачивши його.
- Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
- Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши, може,
й вона приїде. Попрощатися. Навiки попрощатися. Тодi прощалися - хiба
знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба їй
з такими, як ми? Не вмiли ми її цiнити... I той, що вмер. Що вiн перед
нею? Я на нього зла не маю. Побачив - i збожеволiв... А зi мною їй
непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала.
Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше
прикрi, якi нiколи й не згадував.
- Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києвi...
Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi
слiвця не казала, немов так i належить.
А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще орловське, перешивала,
зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене
пiдбадьорює, смiється: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр
купиш". Їй-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми й
за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i сказала
сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не знаєш... У Немировi так
не було, як тодi в Києвi... Нiякої роботи... I раптом розшу.кує нас Чалий,
ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене непроданi мої книжки,
каже: "Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра - i вже
грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i вiн менi
щось чи тридцять, чи iНавiть п'ятдесят карбованцiв виручив i дав. Ти
думаєш, я їх додоiму вiднiс? Марiєчцi вiддав? Аякже! Отак з доброго дуру
думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось ласощiв. Казала
вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти
знаєш, фрукти рiзнi у цукрi, такi, справдi, тiльки у нас у Києвi в
Балабухи роблять, i попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крiм сухого
того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком
чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вiтринi -
цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав її жарт: купиш собi цилiндра.
Зайшов i таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом
прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда, не
тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю непотрiбну.
Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокiнний. Iду й
уявляю - ото зрадiє, ото здивується! По дорозi ще Чалого побачив, вiн аж
очi вирячив, а я помахав йому рукою в новiй рукавичцi - знай, мовляв,
наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай.
Вибiгає моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я їй
i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона зблiдла, а
губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться, як я
карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан, дав. I знову - анi
слiвця, а я ще й образився, що не зрадiла подарункам, хотiв вже її
розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув, йолоп такий, адже нi на
хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А їй на черевики й
поготiв...
Вiн схлипнув. Так уже згадалася чiтко та безжальна сцена, хоч би
вилаяла добре - легше було б!
- Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде?
Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи наче не
пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь час
усi цi роки намагався нанизувати всi її огрiхи проти нього, щоб себе
виправдати, хоча нiхто вiд нього цього не вимагав, усi бiльше її
засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому нiби так i належало -
зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане, людям не
знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру,
вiддану дiвчину, яка так вразила його, а потiм як узявся вiн її
"виховувати", в якi шори забрав, якi умови створив! I нiколи докору,
ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край...
Вiн i зараз не хотiв думати, не припускав, що нiколи вона його не
любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити
якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем,
не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що цi борги,
нестатки, мiзернi розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж
дивилися на нього з докором в уявi її очi, так як нiколи не дивились у
дiйсностi - може, лише тодi, одненький разочок, коли в цилiндрi, з
шампанським i ласощами вiд Балабухи приїхав на ту куренiвську "дачу"... I
вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн
пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною щось зашарудiло, щось
рипнуло:
- Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдiївна.
- Боїться. I досi боїться, що приїде Марiечка, i я її покину. Покину,
та не для Марiечки. Шкода менi її, Меласi, - не зазнала щастя. Була зi
мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А
я ж їй листи показував: "Меланiї Овдiївнi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю,
а Меланiю Овдiївну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може, й радiла,
що коло мене Мелася - їй спокiйнiше там було. Та що я? Любила. Вiрила.
Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обiймаємо тебе, наш друже..."
Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок...
Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
- На води, випий води, Опанасе, тобi краще буде. До кiмнати вбiгла
Меланiя Овдiївна.
- Опанасе Васильовичу, вам погано?
От клята та Марiєчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все
життя!
Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших покоїв:
- Меланiє! А ну швидше сюди!
- Знаєте що, Меланiє Овдiївно? Треба Опанаса Васильовича мерщiй до
лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдiївна заридала.
3
А другий, хто чекав на неї, -нi, не Дорошенко. Це був її троюрiдний
брат, Митя Писарєв.
Вона зустрiлася з ним пiсля семи рокiв життя за кордоном, пiсля
похорону Сашi в Москвi, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами,
їхала через Петербург.
Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з
ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собi ради.
Вона всоте переживала останнiй день у Нiццi, все до краплинки, кожне
слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива подорож - Париж,
Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна Пассек, i ця
яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi
поїхала мерщiй до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа.
Їй страшно було самiй, i їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у
Петербурзi, їй спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й
Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортецi, вiн пережив такi
страшнi роки! А улюблена її тiтка - що вона перенесла за цей час! До них
можна зайти. До них треба зайти.
Дверi вiдчинив Митя, i обоє зупинилися. Вони не бачилися з вiд'їзду
Марiї у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в неї, i
в нього!
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жiнку,
таку несхожу на всiх знайомих i родичок, на всiх петербурзьких i
провiнцiйних дам.
Марiя завжди одягалася зi смаком, але тепер можна було додати - з
паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся на цьому, - якось
недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, i в
дзеркало не поглянула - байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна
косинка, накинута на плечi, вiдтiняла русяве хвилясте волосся, недбало
заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав її довгi коси, спущенi долу або вiнком,
як короною, на головi. Зараз - звичайнiсiнька зачiска, немов також -
розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi
на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очi глянули йому в живi очi й нагадали давню милу i добру кузину
М.чнiу, Марi. Та зараз очi її були зовсiм iншими, наче вони вже набачились
невблаганної дiйсностi, i не було вже в них тої сповненої життєлюбства
цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло
повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi
### вiдсутнi сторiнки 452-453 ###
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою - старий наш Пирогов
i старий Гарiбальдi.
- Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про роман Чер нишевського
"Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарiбальдi, старостi,
давнини не iснує - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв!
Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для
неї, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як вiн захопився
розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що
та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка -
самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн мрiяв, коли писав
про свого Базарова, такої жадали Базаров i вiн. Вони обидва помилилися -
той iз своєю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз своєю любов'ю
до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порiвняння! Ця талановита
самостiйна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, i та пiгалiца,
звичайнiсiнька панночка - Раїса! Як це вiн мiг колись казати, що її,
Раїси, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз
мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори другої
"сiмейної знаменитостi"?
Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина!
А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття заздростi
й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось юнака,
задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на поговiр, на непевне
становище, весь час сама працювала.
Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!.. А от тепер
поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й спiвчуття,
бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона i сестра
його, рiдна Маша, мила Марi, яку вiн завжди так нетерпляче чекав у
дитинствi!
Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття
її губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише при згадцi
про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi руки
в своїх, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському!
Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво.
- Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти
можеш, звичайно, розповiв про себе.
- Звичайно, я тобi все можу розповiсти, абсолютно все, - з такою
готовнiстю вирвалося у Митi, що у матерi мимоволi заворушилося почуття
ревнощiв.
- Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Знаєш, правду
кажучи, я ще не отямився як слiд пiсля чотирирiчного самотнього
перебування в равелiнi, пiсля тiєї тишi, мовчання. Життя зовсiм
перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не
помiчаєте. Я ще нiяк не знайду себе.
Марiя здивовано глянула на нього.
- Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав,
та й писав, що Петропавловська фортеця - великий вселенський собор.
Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи! Та я
схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там
писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче i мусить
сказати собi та iншим.
- Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк
не можу призвичаїтись, пристосуватися пiсля свого становища казенної
тюремної речi до звичайних умов. Менi ще часто буває нiяково, важко з
людьми, я тiльки цього їм не показую. А тобi я справдi можу все сказати.
Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув.
Дивно було матерi чути це. Та й Марiї також.
- А менi самiй, коли читала твої статтi, здавалося - свiжий вiтер
вривається в моє життя i всi думки переполошує, хоч iнколи хотiлося
закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!"
- Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала
мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань, з чим
вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв!
- Менi вже двадцять сiм, i прошу ставитись до мене з повагою, -
засмiявся Митя.
- Та зараз щось застопорилося з виданням, - стурбовано вела далi
Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура присiкується. Нам треба повертатися
додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у
Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.
- Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, -
комiчно закивав головою Митя.
Марiї хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то я зараз бiдна i
безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i зараз ще не
пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марiя це
все одразу зрозумiла.
- Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi
дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару Дмитрiвну,
завжди розважливу i справедливу до всiх "maman". - Я ж тiльки їду за
Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки, але ж лишуся в
Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радiстю. -
Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми ж i
по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують.
- Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за
кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен швець,
кожен пекар чи кравець пишається своєю майстернiстю.
-Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер тримає себе
як король! I таки вмiє визискувати своїх пiдмайстрiв та учнiв.
- Як наш Благосвєтлов у журналi, - пiдморгнув матерi Митя. - А пiд
твоїм доглядом я радий бути, навiть коли вiн буде суворiшим, нiж у
равелiнi! - звернувся вiн до Машi.
- Ну, що ти! Я дам тобi повну волю, крiм часу снiданкiв, обiдiв та
вечерi, - усмiхнулась Марiя.
Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з Марiєю, цiлуючи її,
вона сказала:
- Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому
допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його.
Митя пiшов її проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi.
- Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я з такою охотою
виконаю все, поки ти приїдеш. Я вiдчув - ми будемо друзями, справжнiми
великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя зрозумiла - вiн усе знає,
перед ним нема чого критися:
- Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши менi обов'язково, - i
притиснув її руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може на
нього спертися.
...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлує вона його на прощання?
Вона поцiлувала. По-сестринському.
- Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому так
сказала. Навiть з Етцелем мовчала.
- Я знаю! - тихо сказав Митя.
Але хiба вiн мiг знати всю безодню її болю?
* * *
Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його
обирала?
А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i два, i три? I
коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що дiялося
не забувала, що вона, українська письменниця Марко Вовчок - член
редколегiї журналу для дiтей та юнацтва "Magazine d'йducation et de
rйcrйation" - журналу виховання та розваг, i там друкуються i завжди
друкуватимуться її твори, i поки iснує журнал, її iм'я стоятиме на титулцi
серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть участь у цьому
журналi.
Їй хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише
мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но з'являтиметься
на книжковому ринку в Європi цiкавого - у Францiї, Англiї" Нiмеччинi, -
вона матиме перша для перекладiв, хай притягає для цього своїх друзiв, хай
подумає з приводу цього. Вона мовчки кивала головою.
Так, так. Вона думатиме над цим. Про що їй ще думати? Адже треба
ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що
не маєш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються, бояться лишити
її саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити
вигляд, що живеш.
Добрий Етцель не мiг спокiйно дивитись на неї. Вона була якась
потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у неї, а в нього на
очах, вiн починав пестити її руки, маленькi бiднi руки, що стiльки
винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче:
- Mon enfant, je vous aime de tout mon c ur. Je suis votre ami toute ma
vie. (Дитя моє, я люблю вас усiм серцем. Я вам друг на все життя
_(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами, вона часто
приїздитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме її, як рiдну дитину.
Вона мовчки поцiлувала його, коли сiдала в вагон. Етцель уважно,
багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!"
Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до
Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер їй треба
для своєї роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь життєву колiю. Це
можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива?
Поїхали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий снiданок на
довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!"
Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшавi! У неї витягли грошi! А
може, загубила у такому своєму розгубленому станi? Вона кусала губи вiд
досади.
- Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Бiлозерський, - сказала
Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а
Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у Петербург. У
мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю.
- Звичайно, мамо, - заспокоював її Богдась. - Чого ти так турбуєшся i
хвилюєшся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось!
Не було тепер чого дивитися Варшаву пiсля придушення повстання.
Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не дивує десь
у селi i так пригнiчує у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов,
якого недаремно прозвали "вiшателем".
"Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марiї. Давно, як
давно передали вони їй привiт з Iталiї, куди подалися з Парижа.
А тут вона потрапила зовсiм в iнше оточення. Вона знала, що Василь
Бiлозерський пiсля неприємностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук був
у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою i
перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить помiркований,
вiн ще дужче "поправiв" i у Варшавi займає статечну посаду урядового
чиновника. Проте вiн зустрiв її дуже радо, гостинно, так само, як колись у
Петербурзi, коли вона приїздила з Парижа. I так само, як тодi, ще дужче,
нiж чоловiк, зрадiла їй Надя.
- Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви, мабуть,
застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька днiв,
- обнiмаючи її, казала Надя.
- I не сперечайтесь, i не заперечуйте, Марiє Олександрiвно, дорога
наша! Зробiть нам таку ласку й честь! - щиро пiдтакував дружинi Василь
Михайлович.
У Марiї потеплiшало на серцi, її пам'ятають, її люблять
земляки-українцi! I, може, саме через це тепло так вразила її друга
зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських. Обоє вони
панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що їхнiй хлопчик
помер, i це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мiй, кожний в
свiтi своє лихо має.
Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всi
хвилюються за неї. Треба було написати матерi, Параскевi Дмитрiвнi, що
вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi, Марiя поверталась на
квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь жiнку. Жiнка зупинилася
також коло тiєї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже мiй! Та
це ж Олександра Михайлiвна, дружина Кулiша! Сестра Василя Михайловича
Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Свої ж, свої люди - хiба вона
пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що
було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним!
- Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла
Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.
Та дивилася здивовано.
- Хiба не пiзнаєте? Марiя Маркович!
Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку, мляво
вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала її, свою суперницю, й
неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всiх прикрих
спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi.
Надiя намагалась завести якусь спiльну розмову, не могла зрозумiти,
чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А
гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже:
- Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли гаманець з грошима. А
втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу своїх друзiв.
- Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi Кулiш.
Як її дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справдi
не пiзнала Марiї Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи
змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку.
Нi, нi, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там, за
кордонами!
Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю. Марiя
враз змiнилася. Вона глянула гордо i навiть трохи примруживши очi на
Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки:
- Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по сутi, неприємностi, бо цс
дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марiю Олександрiвну. Марiє
Олександрiвно, ви ж знаєте, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi.
- Так? - байдуже, холодно спитала Марiя. - Пробачте, менi треба до
Богдася. Я повернуся зараз, Надiє Олександрiвно, - вона кивнула недбало
головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася.
- Чого це вона корчить iз себе королеву? - обурилася Олександра
Михайлiвна. - Що, до чоловiка повертається? Кажуть, її полюбовник помер,
довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна!
- Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову! Я
не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну
письменницю!
Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася, що
самi друзi чекають на неї на батькiвщинi? Треба триматися.
З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й Кулiшиху. Надiя
була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя, пам'ятаючи про важку втрату
Надiї, хай хоч i не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю
невигойних спогадiв, бiльше говорили не на особистi теми, i обидвi
розумiли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки - з чулостi й
тактовностi.
Обоє Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них у Варшавi,
поки вона влаштується в Петербурзi. За Богдасем погодилася приїхати
бабуся, Параскева Дмитрiвна.
Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш якось вплинула на
Марiю. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом
впевненої в собi людини. А насправдi...
Боже! Невже нiхто не чекатиме її нiколи, не жадатиме нiколи так її
погляду, її мови, її подиху, як Саша?
Нiколи? Нiхто?
2
А на неї чекали, її жадали двоє людей...
Їй i на думку не спадало, i уявити собi не могла, як чекає на неї,
думає, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович.
Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим переїхав, i жив "на квартирi" в
домi Меланiї Овдiївни Загорської. Власне, її чоловiка. її чоловiк - злий
невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут. I їхнi дiти - його, Опанаса
Марковича i Меланiї Овдiївни. А вiн, Опанас Маркович, чекав на свою
дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i найдужче, до
нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.
Iлля Петрович Дорошенко знав усе.
Вiн знав, що Марiя Олександрiвна повертається до Петербурга, можливо,
вже повернулася з сином, що невдовзi до того вона приїздила, привезла
труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв за
кордоном.
- Вона повернеться до мене? - спитав, дiзнавшись про це, Опанас
Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн
з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надiєю.
- Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко.
Меланiї Овдiївни не було в кiмнатi. Немов її зовсiм не було на свiтi
зараз для Опанаса.
- Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася мого, мого
сина єдиного.
Немов там, за стiною, були не його дiти...
- Iлько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю,
почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже на свiтi
немає?
- Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержуєш.
- I вона ж пише. Писала, - поправився, зiтхнувши, Опанас. - Довго
писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку на пiснi збери.
Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирiв, Iлько? От i
ти не дочекався... То б вона приїхала i у тебе зупинилася б, поки б я
знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався! - з докором казав Опанас.
Дорошенковi здалося - вiн марить.
...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто не знав,
що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав: з
якоїсь такої безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все
рукою махнула. Нi, у нього нiколи не було нiяких навiть найпотаємнiших
надiй на якусь взаємнiсть, але ж поки вона була з Опанасом, - вiн був
рiдний усiй сiм'ї, її друг, брат. I йому нiчого бiльше наче не було
потрiбно. А тепер - яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсiм чужа
людина, i нiхто не знає, навiть Опанас, як вiн картає себе весь час... А
зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче -
як смiється.
Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся
цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати.
- Iлько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я
не можу вмерти, не побачивши його.
- Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
- Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши, може,
й вона приїде. Попрощатися. Навiки попрощатися. Тодi прощалися - хiба
знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба їй
з такими, як ми? Не вмiли ми її цiнити... I той, що вмер. Що вiн перед
нею? Я на нього зла не маю. Побачив - i збожеволiв... А зi мною їй
непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала.
Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше
прикрi, якi нiколи й не згадував.
- Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києвi...
Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi
слiвця не казала, немов так i належить.
А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще орловське, перешивала,
зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене
пiдбадьорює, смiється: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр
купиш". Їй-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми й
за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i сказала
сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не знаєш... У Немировi так
не було, як тодi в Києвi... Нiякої роботи... I раптом розшу.кує нас Чалий,
ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене непроданi мої книжки,
каже: "Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра - i вже
грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i вiн менi
щось чи тридцять, чи iНавiть п'ятдесят карбованцiв виручив i дав. Ти
думаєш, я їх додоiму вiднiс? Марiєчцi вiддав? Аякже! Отак з доброго дуру
думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось ласощiв. Казала
вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти
знаєш, фрукти рiзнi у цукрi, такi, справдi, тiльки у нас у Києвi в
Балабухи роблять, i попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крiм сухого
того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком
чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вiтринi -
цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав її жарт: купиш собi цилiндра.
Зайшов i таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом
прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда, не
тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю непотрiбну.
Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокiнний. Iду й
уявляю - ото зрадiє, ото здивується! По дорозi ще Чалого побачив, вiн аж
очi вирячив, а я помахав йому рукою в новiй рукавичцi - знай, мовляв,
наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай.
Вибiгає моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я їй
i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона зблiдла, а
губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться, як я
карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан, дав. I знову - анi
слiвця, а я ще й образився, що не зрадiла подарункам, хотiв вже її
розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув, йолоп такий, адже нi на
хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А їй на черевики й
поготiв...
Вiн схлипнув. Так уже згадалася чiтко та безжальна сцена, хоч би
вилаяла добре - легше було б!
- Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде?
Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи наче не
пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь час
усi цi роки намагався нанизувати всi її огрiхи проти нього, щоб себе
виправдати, хоча нiхто вiд нього цього не вимагав, усi бiльше її
засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому нiби так i належало -
зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане, людям не
знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру,
вiддану дiвчину, яка так вразила його, а потiм як узявся вiн її
"виховувати", в якi шори забрав, якi умови створив! I нiколи докору,
ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край...
Вiн i зараз не хотiв думати, не припускав, що нiколи вона його не
любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити
якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем,
не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що цi борги,
нестатки, мiзернi розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж
дивилися на нього з докором в уявi її очi, так як нiколи не дивились у
дiйсностi - може, лише тодi, одненький разочок, коли в цилiндрi, з
шампанським i ласощами вiд Балабухи приїхав на ту куренiвську "дачу"... I
вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн
пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною щось зашарудiло, щось
рипнуло:
- Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдiївна.
- Боїться. I досi боїться, що приїде Марiечка, i я її покину. Покину,
та не для Марiечки. Шкода менi її, Меласi, - не зазнала щастя. Була зi
мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А
я ж їй листи показував: "Меланiї Овдiївнi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю,
а Меланiю Овдiївну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може, й радiла,
що коло мене Мелася - їй спокiйнiше там було. Та що я? Любила. Вiрила.
Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обiймаємо тебе, наш друже..."
Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок...
Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
- На води, випий води, Опанасе, тобi краще буде. До кiмнати вбiгла
Меланiя Овдiївна.
- Опанасе Васильовичу, вам погано?
От клята та Марiєчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все
життя!
Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших покоїв:
- Меланiє! А ну швидше сюди!
- Знаєте що, Меланiє Овдiївно? Треба Опанаса Васильовича мерщiй до
лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдiївна заридала.
3
А другий, хто чекав на неї, -нi, не Дорошенко. Це був її троюрiдний
брат, Митя Писарєв.
Вона зустрiлася з ним пiсля семи рокiв життя за кордоном, пiсля
похорону Сашi в Москвi, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами,
їхала через Петербург.
Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з
ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собi ради.
Вона всоте переживала останнiй день у Нiццi, все до краплинки, кожне
слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива подорож - Париж,
Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна Пассек, i ця
яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi
поїхала мерщiй до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа.
Їй страшно було самiй, i їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у
Петербурзi, їй спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й
Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортецi, вiн пережив такi
страшнi роки! А улюблена її тiтка - що вона перенесла за цей час! До них
можна зайти. До них треба зайти.
Дверi вiдчинив Митя, i обоє зупинилися. Вони не бачилися з вiд'їзду
Марiї у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в неї, i
в нього!
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жiнку,
таку несхожу на всiх знайомих i родичок, на всiх петербурзьких i
провiнцiйних дам.
Марiя завжди одягалася зi смаком, але тепер можна було додати - з
паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся на цьому, - якось
недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, i в
дзеркало не поглянула - байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна
косинка, накинута на плечi, вiдтiняла русяве хвилясте волосся, недбало
заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав її довгi коси, спущенi долу або вiнком,
як короною, на головi. Зараз - звичайнiсiнька зачiска, немов також -
розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi
на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очi глянули йому в живi очi й нагадали давню милу i добру кузину
М.чнiу, Марi. Та зараз очi її були зовсiм iншими, наче вони вже набачились
невблаганної дiйсностi, i не було вже в них тої сповненої життєлюбства
цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло
повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi
### вiдсутнi сторiнки 452-453 ###
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою - старий наш Пирогов
i старий Гарiбальдi.
- Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про роман Чер нишевського
"Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарiбальдi, старостi,
давнини не iснує - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв!
Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для
неї, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як вiн захопився
розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що
та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка -
самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн мрiяв, коли писав
про свого Базарова, такої жадали Базаров i вiн. Вони обидва помилилися -
той iз своєю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз своєю любов'ю
до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порiвняння! Ця талановита
самостiйна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, i та пiгалiца,
звичайнiсiнька панночка - Раїса! Як це вiн мiг колись казати, що її,
Раїси, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз
мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори другої
"сiмейної знаменитостi"?
Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина!
А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття заздростi
й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось юнака,
задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на поговiр, на непевне
становище, весь час сама працювала.
Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!.. А от тепер
поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й спiвчуття,
бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона i сестра
його, рiдна Маша, мила Марi, яку вiн завжди так нетерпляче чекав у
дитинствi!
Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття
її губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише при згадцi
про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi руки
в своїх, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському!
Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво.
- Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти
можеш, звичайно, розповiв про себе.
- Звичайно, я тобi все можу розповiсти, абсолютно все, - з такою
готовнiстю вирвалося у Митi, що у матерi мимоволi заворушилося почуття
ревнощiв.
- Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Знаєш, правду
кажучи, я ще не отямився як слiд пiсля чотирирiчного самотнього
перебування в равелiнi, пiсля тiєї тишi, мовчання. Життя зовсiм
перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не
помiчаєте. Я ще нiяк не знайду себе.
Марiя здивовано глянула на нього.
- Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав,
та й писав, що Петропавловська фортеця - великий вселенський собор.
Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи! Та я
схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там
писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче i мусить
сказати собi та iншим.
- Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк
не можу призвичаїтись, пристосуватися пiсля свого становища казенної
тюремної речi до звичайних умов. Менi ще часто буває нiяково, важко з
людьми, я тiльки цього їм не показую. А тобi я справдi можу все сказати.
Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув.
Дивно було матерi чути це. Та й Марiї також.
- А менi самiй, коли читала твої статтi, здавалося - свiжий вiтер
вривається в моє життя i всi думки переполошує, хоч iнколи хотiлося
закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!"
- Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала
мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань, з чим
вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв!
- Менi вже двадцять сiм, i прошу ставитись до мене з повагою, -
засмiявся Митя.
- Та зараз щось застопорилося з виданням, - стурбовано вела далi
Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура присiкується. Нам треба повертатися
додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у
Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.
- Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, -
комiчно закивав головою Митя.
Марiї хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то я зараз бiдна i
безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i зараз ще не
пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марiя це
все одразу зрозумiла.
- Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi
дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару Дмитрiвну,
завжди розважливу i справедливу до всiх "maman". - Я ж тiльки їду за
Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки, але ж лишуся в
Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радiстю. -
Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми ж i
по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують.
- Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за
кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен швець,
кожен пекар чи кравець пишається своєю майстернiстю.
-Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер тримає себе
як король! I таки вмiє визискувати своїх пiдмайстрiв та учнiв.
- Як наш Благосвєтлов у журналi, - пiдморгнув матерi Митя. - А пiд
твоїм доглядом я радий бути, навiть коли вiн буде суворiшим, нiж у
равелiнi! - звернувся вiн до Машi.
- Ну, що ти! Я дам тобi повну волю, крiм часу снiданкiв, обiдiв та
вечерi, - усмiхнулась Марiя.
Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з Марiєю, цiлуючи її,
вона сказала:
- Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому
допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його.
Митя пiшов її проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi.
- Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я з такою охотою
виконаю все, поки ти приїдеш. Я вiдчув - ми будемо друзями, справжнiми
великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя зрозумiла - вiн усе знає,
перед ним нема чого критися:
- Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши менi обов'язково, - i
притиснув її руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може на
нього спертися.
...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлує вона його на прощання?
Вона поцiлувала. По-сестринському.
- Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому так
сказала. Навiть з Етцелем мовчала.
- Я знаю! - тихо сказав Митя.
Але хiба вiн мiг знати всю безодню її болю?
* * *
Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його
обирала?
А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i два, i три? I
коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що дiялося