Страница:
Вона не збрехала Сонi. Вона не любила його так, як Сашу, тiєю жагучою
любов'ю, та дедалi вiн ставав їй усе потрiбнiшим i все дорожчим.
Вони працюють укупi. Вони мусять бути вкупi в життi, їй потрiбна його
вiддана дружба, допомога i... його любов... I те, що вiн такий молодий, i
завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, цi очi...
Перед ким вона согрiшить?
Як я тодi людям у очi гляну? Коли - "тодi"? Хiба можливе - "тодi"? Нi,
нi, мабуть, треба тiкати свiт за очi. Я собi не прощу. Тiльки рiк, як
Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло
нього, коло Митi, я вiдчуваю тс життя про яке завжди мрiяла, I як я втечу,
покину його тепер? Тепер, коли вiн, може, мусить, .жадає стiльки, зробити?
Вiд неї, Марiї, залежить пiдтримати його. Я вiдповiдаю за нього перед
усiма. Я ж обiцяла матерi берегти його.
* * *
Вона таки перевтомилася i до того ж, певне, застудилася, i треба було
хоч кiлька днiв полежати. Як перелякався Митя!'Вiн боявся лишити її саму.
- А що, як тобi захочеться пити? А що, як хтось прийде? Нi, нi, за
книгою я можу пiти завтра, хазяйка буде вдома, i я її попрошу'посидiти
тут. Марi, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина - я тiльки-но
нагрiв, воно пiдкрiпить тебе.
Марiї було i смiшно, й приємно вiд таких турбот, тим бiльше, що вона
знала: нiякої хвороби нема - просто безмежно втомилась, але як добре, коли
про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всiх турбуватися!
I саме в цi днi вона одержала листа з Орла вiд тiтки Мардовiної
Катерини Петрiвни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона
описувала провiнцiйний "салон" лiберальної Дамочки в своєму новому романi
"Жива душа". Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився
з-пiд пера на папiр. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював
зараз пiд Орлом у старих друзiв Маркевичiв - Корнiльєвих, вiн бачився
часто i з Мардовiними.
Родичi й друзi прийняли юного парижанина а обiймами. Вiн був веселий;
дотепний, товариський хлопець. Особливо йому радiли двоюрiднi й троюрiднi
кузини! Вiн "зажився" на Орловщинi, бо, по-перше, нiяк не траплялося
оказiї, щоб хтось з ним поїхав у Чернiгiв до батька, по-друге - йому тут
подобалося! Вiн удавав цiлком дорослого, самостiйного й не дуже
замислювався, що незабаром iспити. Куди та як-- навiть мама ще остаточно
не вирiшила!
Побачивши листа вiд тiтки Мардовiної, одразу Марiя страшенно злякалась.
'Може, що трапилось iз Богдасем?
Нi, з Богдасем усе було гаразд, а втiм, лист був жахливий i в конверт
вкладено було ще й iншого.
"Мила Машо! - писала тiтка. - Надсилаю тобi листа, що одержала вчора
вiд Дорошенка. З нього ти довiдаєшся про безнадiйну хворобу Опанаса i про
його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усiх на
свiтi стала б протидiяти цьому бажанню.
Бог менi свiдок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня,
одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воiстину кажу, в
мене на сен час для цього нема зовсiм нiяких коштiв..."
"Коли б i були, то не завдала б собi нiякої мороки", - подумала Марiя,
- адже в кожному листi вона, Марiя, просить орловських родичiв швидше
послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужiсть iз
боку всiх.
Хiба справа в грошах - вона б одразу надiслала чи повернула б! Адже
вона писала й просила про це давнього знайомого i друга Федора Матвiйовича
Лазаревського, i той обiцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана.
Хвилюючись, вона читала далi:
"Не бачачи з боку Лазаревського нiяких вимог, я три днi тому писала
йому, додавши листа Дорошенка, i просила його переконливо вiдповiсти менi
якнайшвидше, щоб у випадку вiдмови я могла написати до тебе - i що ти,
напевне, кинеш усi свої справи для виконання останнього бажання чоловiка".
Так, Лазаревський вiдповiв Мардовiнiй, що дiйсно обiцяв вирядити
Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кiлька днiв iз
Орла, а потiм вiн простежить, хто їхатиме до Чернiгова.
Тiтка переконана, що Маша все кине й поїде до "свого чоловiка".
Вона читала далi:
"Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобi необхiдно бачити Афанасiя в
останнi хвилини його життя - i вiн помре спокiйнiше, i тобi спокiйнiше
буде доживати свiй вiк, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вiчну-вiчну
розлуку.
Боже мiй, боже мiй! Краще створiння твоє готується покинути нашу землю!
Я не знайду слiв, щоб сказати тобi, як важко менi на душi i до чого менi
шкода Афанасiя..."
Цi ламентацiї роздратували Марiю, бо вона знала ставлення тiтки до
Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тiтка переконана, що
Маша одразу поїде.
"Я ще раз дуже тебе прошу - телеграфуй. Про те, щоб ти поспiшала їхати,
вважаю зайвим говорити, - хто краще за тебе може вiдчувати, що було б
страшно запiзнитися! Так, це страшнiше. нiж запiзнитися для себе".
Марiя не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з
такої далечини, наче з диiсгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас
хворий. Незалежно вiд його хвороби хотiла, щоб Богдан поїхав до батька.
Нiде правди дiти - вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч i
родичiв, вона була заклопотана своїми справами i якось легковажно вважала,
що все зробиться само собою.
Але Опанас умирає, її чоловiк. Опанас Маркович. Як це далеко вiд неї. В
неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Нiцци до Москви. Шлях
з хрестом на Голгофу. їй здавалось - вона вже мертва. Що там! Людина
живуча. Кажуть, жiнка живуча, як кiшка. Коло неї з'явився Митя,
надзвичайний Митя Писарєв, простягнув мiцну юнацьку руку, i вона наче
ковтнула живої води й воскресла. I от їй треба повернутися в царство
мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорiв, покути й
прощення. В неї нема на це сил.
Вона не брехала, нiчого, крiм доброго й щасливого, не бажала Меланiї
Овдiївнi. Але бачитися з нею там, коло лiжка вмираючого, красти одна в
одної останнi слова i останнi погляди, i вiдчувати на собi її ревнивi, а
може, й докiрливi! О! З докором на неї глядiтимуть усi. А може, з жалем?
Нi, нi, в неї на це нема зараз сил. Хай їде Богдась.
А може, їхати все ж таки їй? Опанас... "Друже мiй, Опанасю", - казала
вона йому колись. Адже вiн вирвав її з того провiнцiйного орловського
болота, вiн дав їй читати "Кобзаря", вiн перший читав, i вiн, вiн, а не
Кулiш, правив перший її оповiдання!
Може, треба перемогти себе й справдi, як пише тiтка, востаннє обнятися
з ним на вiчну-вiчну розлуку?
Коли вони бачилися востаннє? У Нiмеччинi, суворим передсвiтанком на
сiрому похмурому вокзалi...
Хоче вiн тепер її бачити?
Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише
Меланiя Овдiївна - "український соловейко", який щебетав коло нього
останнi роки.
Марiя вiдчувала, що обманює себе, але ж доводила сама собi:
у них дiти, а тут приїде вона й отруїть останнi хвилини нещаснiй
вiдданiй жiнцi, останнi хвилини, якi нiколи, нiколи не забуваються...
I до кого з них двох зверне вiн своє останнє слово, кого з них двох
почує востаннє?
- Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? - раптом заговорила вона, але не
Опанасовi, їй вбачалося обличчя Сашi. Це вона Сашi казала останнi слова,
якi вiн почув на цiй землi. -Ти чуєш мене? Тобi краще? Ти чуєш мене?
- Машенько! Марi! Ти мариш! - кинувся до неї Митя, який був у сусiднiй
кiмнатi. - Що з тобою. Марi? Я зараз покличу лiкаря!
Її била пропасниця. Усе i всi мiшалися в головi.
- Не йди! Не кидай мене саму! - крикнула вона раптом.
- Що ти? Ти мене не кидай! - якось простой лагiдно, як малiй дитинi,
мовив Митя i став гладити її руки.
Богдась до батька запiзнився. Цього нiколи не могла простити собi Марiя
i нiколи, нi з ким про це не говорила.
10
Марiя поїхала до Москви зустрiти Богдана, який нарештi повертався з
Орла.
Митя проводжав її на вокзал. Вона була нiжна до нього, але вся та
нiжнiсть була начебто якась машинальна, зовнiшня, а її думки були вже
далеко, далеко вiд нього, уже там, у Москвi. Та вона наказувала йому, щоб
вiн писав їй щодня, обов'язково щодня i обов'язково про все, про все.
Потiм уже, коли вона була в вагонi, а вiн стояв коло вiкна i намагався
протерти рукавичкою замерзле вiкно, - адже був останнiй день листопада, -
i коли востаннє неясно майнуло її обличчя, - йому стало сумно, не тiльки
сумно за себе, а без краю шкода її. Митi хотiлося сказати, що живому треба
жити з живими, дiяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже вiн
передбачав, якi сумнi думки охоплять Її там, у Москвi. Вона силомiць, так,
вiн певний, що силомiць, усмiхнулась йому i гукнула, вiрнiше показала
жестом, щоб вiн iшов, бо холодно. Звичайно, вiн чекав, поки поїзд рушить,
i тодi тiльки побрiв додому, де враз усе йому здалося порожнiм, злннялим,
позбавленим змiсту.
Йому все ж таки не хотiлося йти з кiмнати, де вони разом працювали i де
вiн раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним,
випадковим...
I наче все було давно-давно, i хоча в'iд її вiд'їзду минуло лише кiлька
годин, - кiлька годин вiн просидiв майже непорушне в цiй кiмнатi, - усе,
що трапилось мiж ним i Марiєю, здавалося якимось "plusquamperfectum" -
давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало її сумне обличчя у вагонi
поїзда, вимушена усмiшка, розвiяний погляд...
Але ж не повиннi, не повиннi з'являтися сумнiви, що вона не повернеться
до нього, що вона не буде з ним! Вiн вiзьме себе в руки, працюватиме, вiн
пiдготує до її приїзду Брема - треба швидше купити книги, треба уважно
виконати всi її дрiбнi доручення i,звичайно, писати щодня! Вона це
повторювала кiлька разiв, значить, вони, його листи, їй потрiбнi! I вiн
писав їй. Щодня.
Поряд iз його блискучими, iскрометними статтями, де буяли думки,
несподiванi, часто такi гострi, пронизливi, що одразу примушували кожного
читача замислитися i - або захопитися, або, навпаки, обуритися, тiльки не
лишали спокiйним та байдужим нiкого, - поряд з цими статтями листи його до
Марiї, безмежно коханої та жаданої, були до дитячої наївностi простодушнi,
їдвертi в своєму смутку, iнколи така безпораднiсть просякала їх, лейтмотив
лунав один- повертайся .швидше!'
"Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення i замислився з пером у
руках. Не знаю, що я тобi хотiв сказати, не вмiю ясно висловити, про що я
думав. Та основний мотив все тогi же:
люби ти мене, а вже я - так тебе люблю i ще любитиму, що тобi,
звичайно, не буде холодно й журно жити на свiтi. Мила! Як м'и з тобою
можемо весело працювати й розумно розважитись!"
Тiльки б вона його любила!
Вiн писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто
заходив - Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель- Карл Беннi,
в них зупинився, ходили з ним у лазню... Вiн сам вiдчував, що пише їй
нецiкаво, не те, що треба.
"Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповiдаю тобi
найдрiбнiшi факти, замiсть того, щоб подiлитися з тобою моїми думками й
почуттями. Але що ж, друже мiй, робити, коли нiякi думки не спадають у
голову i коли почуття все тi ж самiсiнькi: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю i
бажаю з твоєю допомогою мiцного, доброго i живого щастя".
Вона вiдповiдала коротенькими записочками на кiлька рядкiв. Вона
взагалi не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев смiявся з її звички
слати телеграми. I цi записочки були схожi на телеграми.
"Вiд Богдана ще нема депешi. Сьогоднi я всi справи закiнчу. Поспiшаю
тобi надiслати цього листа i тому не розповiдаю нiчого. Обiймаю тебе. До
побачення.
Вiддана тобi M. M. Сьогоднi писатиму увечерi".
Але й увечерi лист був довший лише на кiлька рядкiв. Тiльки й того, що
"вiддана тобi M. M."
Але ж так вона i чужим, стороннiм людям листи пiдписувала, не вкладаючи
особливого змiсту. Просто формула епiстолярного етикету.
Хоч би вона в цьому листi, де пише йому про побачення з Володимиром
Вадимовичем i що поїхала разом з ним до "них", додала б щось нiжнiше,
заспокоююче... А от у листi до Наталi Федорiвни, жiнки, яка стала вести
їхнє господарство - чи то домоуправительки, чи то економки, - було
написано, що приїхав один знайомий, якого анi вона, Наталя Федорiвна, анi
Дмитро Iванович Писарев не знають, а знає Беннi. Наталя Федорiвна
повiдомила про це без усякого навмисного злого намiру за обiдом,
переказуючи взагалi листа - далеко довшого, нiж Митi.
- Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра
Вадимовича, - вихопилося у Беннi. - Вiн же до них приїздив у Париж! -
Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний,
вимушено смiявся до речi й не до речi. Митя зiбрав усi свої сили, щоб не
виказати нiяких емоцiй з приводу цього, але Марiї вiн i про це одверто
написав.
"Я, зрозумiло, лишився незворушним, тому що зважив i обмiркував цю
звiстку ще ранiше. Не можу сказати, щоб вона була для мене приємною або що
я сприйняв її байдуже, але ж тут, як i в iнших випадках, я скажу з вiрою в
мою богиню: "Да святится iмя твое, да приидет царствие твое и да будет
воля твоя!" I я буду сподiватись, що менi дадуть мiй насущний хлiб i не
"введут во искушение и избавят от лукавого".
Марiю зворушували цi почуття, i в листах-записочках частiше стало
з'являтися: "Бережи себе i чекай мене", "Я тебе не забуваю i часто думаю",
"Ти не зажурюйся, що листи мої такi короткi. Менi тут важко i душно, i я
пишу тобi лише тому, що знаю, ти будеш неспокiйним, якщо не одержиш листа.
Все, що тут робиться i говориться, дуже дрiбно та вбого, а думати я тепер
думаю тiльки про те, коли додому поїду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе
є надiйний i вiрний друг. Обiймаю тебе. Вiддана тобi Marie".
Вiн любив, коли вона пiдписувалася не M. M., a Марi. Це було його iм'я
для неї. Треба вiрити й чекати. В одному листi вiн вiдзначив - аж двiчi
було "бережи себе".
У кожному майже листi вона нагадувала:
"Ти приготуй якнайбiльше працi. Я навiть увi снi бачила наш робочий
стiл".
I знову:
"Приготуй бiльше роботи i чекай мене!"
Не треба нарiкати, їй там нелегко. Праця для неї порятунок. Але добре
вже й те, що працю вона зв'язує з ним. Вона призналася в одному листi, як
їй сумно:
"Вчора я тобi не писала, тому що вчора менi було важко i сумно, так що
я весь час розмiрковувала".
Про що, про що вона там розмiрковувала вдалинi вiд нього i поблизу
могили того, коханого i близького?
"Я винна. Можна було i мiркувати, i тобi все-таки написати. Ти прости
мене".
Її "простити"? Тiльки б вона його хоч крихту любила! Вонгi пише, що
буде краще, нiж було. Вiн вiрить.
I Марiя хотiла вiрити, i сама вiдганяла думки про це i хапалася за
них... Адже вона вже зрозумiла - живому треба жити i дiяти з живими.
У Москвi, спр'а'вдi, було важко.
Приїхав Володя, молодший брат Бритi, з яким так добре породичалися в
Парижi i якому ще так недавно писала з Петербурга: "Все задушливiше з
кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Менi важко, мiй
любий брате, i порожньо. Ця розлука iнша, iнакша. У колишнiх розставаннях
було, лишалося менi стiльки ще доброго i солодкого, незважаючи на тугу, а
тепер нiчого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливiший за минулий".
В одному листi Володi писала: "Я вiдiйду з часом, але до того часу?"
Вона тепер розумiла - зустрiнуться з Володею, i Сашин брат не знатиме,
що казати, що робити, аби втiшити її, самотню, безнадiйну, яка так кохала
його Бритю... Невже вона вже "вiдiйшла"? Невже настав уже "той час"?
Але ж Митя, думки про нього, про спiльну роботу... Вона згадувала все
дужче i частiше - саме роботу. Якiр порятунку.
Вона зупинилася, як i пiд час похорону Сашi, у Юлiї Петрiвни Єшевської.
Бавилася з її дiтьми - своїми "хрещениками", згадували обидвi приязного,
розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.
Марiя зустрiлася з Володею Пассеком i їздила з ним до них - до Тетяни
Петрiвни, з якою були тепер i не як свекруха з ненависною невiсткою, i не
як мати з дочкою, - їхнi взаємини нiколи не були i не могли бути такими!
Дивно! Вони були як подруги - рiзного вiку, доброзичливi одна до одної i
навiть люблячi, бо їх поєднало одне горе i народилася взаємна повага й
увага.
Тетяна Петрiвна торiк враз дуже змарнiла, постарiла, постарiла, але в
неї ще був син, внуки вiд нього, - значить, клопiт, турботи за сiм'ю i -
навiть своє "особисте" життя, дитячий журнал "Игрушечка", який вона
редагувала, вона i сама писала для дiтей науково-популярнi оповiдання.
Вона теж намагалася якось жити, а не животiти...
У Москвi Марiя обiцяла Митi вiдвiдати одного безнадiйно хворого кжэка,
який-жив у богадiльнi. В нього були паралiзованi ноги i трохи права рука,
але вiн хотiв учитися, багато читав i, поїнайв"""вiи"сь iз творами
Писарєва, став зистуватися. Митя як мiг, допомагав йому, насамперед
книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: "Вiн, Митя, писав про теорiю
егоїзму, вiн завжди переконано казав, що вiн, звичайно, егоїст, а сам? От
i зараз - цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо
так просив Митя". Правда, про ласощi Митя не казав, але ж то в Парижi вона
приносила хворим у лiкарню дешевi букетики квiтiв, що найдужче тiшили;
тут, певне, хлопець найдужче жадає книжок. Митя ще просив договорити -
"так, як i:" вмiєш" - i з хлопцем, i з лiкарями, i вияснити, що вони
зможуть зробити для хлопця.
Марiя згадала, як зараз турбується Митя, щоб надiслати потрiбнi книги
засланому Шелгунову, з яким листується. Так, справжнiй егоїст Митюша! От у
кого слово не розходиться з дiлом!
Хоч би швидше приїхав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами
здавалось - пiшли її лiта, як вiтри круг свiта, минула її молодiсть,
починається її справжнє життя - робо-че, просте, як шматок чорного хлiба,
такого потрiбного кожнiй людинi.
Перед вiд'їздом вона сама знову пiшла i, хоч було зимно, сiла пiд
стiною Симонового монастиря на вогкому ослiнчику.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Нiкого вона и не любитиме так. Але як їй бути без нього, того, iншого?
Швидше до Петербурга, туди, за їхнiй спiльний робочий стiл! Вона ж
писала Митi: "Не вдаватися в тугу, милий робiтниче. Багато проститься в
iм'я роботи".
Може, i їй "проститься" в iм'я роботи?
11
В одному з листiв (записочок!) Марiя з Москви написала: "Сьогоднi
Миколи-угодника, i всi в Москвi веселi. Оглушливий дзвiн i метушня така,
наче Гарiбальдi святкують".
"...наче Гарiбальдi" - мимоволi порiвняла вона. Навiщо їй згадувати
Iталiю?
Навiть у розмовах з Юленькою Єшевською намагалася обминати ту подорож -
Степан Васильович Єшевський, Бородiн, вона з Богдасем... Саша...
Але ж скрiзь у тих колах, де їй доводилось тепер бувати, знову почали
згадувати Гарiбальдi i стежити за його дiяльнiстю.
Там, за кордоном, у Парижi завжди здавалось - все, що вiдбувається в
Iталiї, дуже близько, поряд, i як близько приймали до серця усi подiї
18(i2 року, як обурювалися, коли король Вiктор-Еммануїл, якому Гарiбальдi
здобув перемогу, оголосив його просто бунтiвником i направив проти його
загонiв, якi вирушили з гаслом "Рим або смерть!", свою армiю разом iз
французьким вiйськом. Пiд горою Аспромонте Гарiбальдi було поранено i
взято в полон. Якийсь дивний, нiби почесний полон! Ця рана в ногу була
найважча з усiх ран, слiди вiд яких вiн мав на своєму тiлi. Та ще була i
найважча, моральна, рана. По всiх усюдах усе прогресивне людство, всi
робiтники країн Європи i палка молодь чекали нетерпляче повiдомлень про
стан його здоров'я, скликали мiтинги, збирали кошти. Отодi й вiдзначилася
росiйська молодь у Гейдельберзi, надiславши до Гарiбальдi славнозвiсного
професора Пирогова.
Гарiбальдi дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хiба вiн
заспокоївся? У тисяча вiсiмсот шiстдесят шостому роцi вiн у лавах
iталiйської армiї виступає проти Австрiї. Цього раз-у прекрасна Венецiя
нарештi приєднана до Iталiї.
I знову, коли перемогу одержано, Гарiбальдi вже не тiльки не потрiбний
урядовi, а навiть небезпечний - бо страшно, що народ пiд його проводом
пiде на боротьбу за свої права не тiльки проти чужоземних ворогiв!
Але 1866 рiк - важкий Марiїн рiк. Усе вiдбувалося наче за тридев'ять
земель, i коли їй щось розповiдали, вона примушувала себе удавати, що це
її цiкавить, а до неї нiщо як слiд не доходило.
Та у вереснi 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали i
розпитували кого тiлькимогли про мiжнародний конгрес "Лiги миру i
свободи", який вiдбувався в Женевi, У президiю серед iнших були обранi
Гарiбальдi й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марiї,
коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не поїхав. Казали - не
захотiв. Росiйська емiгрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалi у
Герцена тепер були непорозумiння. На конгрес приїхав i другий знайомий
Марiї - Михайло Олександрович Бакунiн. Учасники конгресу являли цiлковиту
сумiш думок, переконань, настанов i бажань. Соцiалiсти рiзних вiдтiнкiв,
анархiсти, буржуазнi пацифiсти i навiть клерикали.
Може, тому Герцен i не поїхав. що не вiрив у якийсь путнiй наслiдок?
Вже набридли i дратували безпiдставнi захоплення Бакушна, бакунiнськi
анархiчнi заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли i не згодний з Бакунiним,
не може йому протидiяти. Авторитет "Колокола" в Росiї пiсля поразки
польського повстання пiдупав саме через пiдтримку Герценом полякiв. Марiя
не знала, що все бiльше замислювався Гернен над настановами "марксидiв",
як вiн називав оточення Маркса, з якими не сходився i не знайомився ближче
через того ж давнього друга - Бакунiна.
Про це все потiм дiзналася Марiя, коли все ж таки їй довелося ще в
життi зустрiтися з Герценом, знову писати йому...
Кожна групка однодумцiв хотiла використати трибуну конгресу, щоб
довести правоту своїх iдей.
Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрiв народного героя -
Гарiбальдi, коли вiн вийшов у своєму гарiбальдiйському плащi, сивокудрий,
простий i в той же час упевнений в правдi своїх дiй, та голосно i водночас
проникливе й щиро зачитав свої тезиси, сповненi гуманiзму й вiри в добру
волю людства.
"Всi нацiї - сестри, - виголошував вiн, - лише демократiя спроможна
знищити бич людства - вiйну... Лише раб має право воювати з тираном! Це
єдиний випадок, коли вiйна дозволяється".
Гарiбальдi готував громадську думку всiєї прогресивної Європи до
остаточного об'єднання Iталiї. Адже Рим був ще пiд владою папи - тiльки
Рим в усiй Iталiї був вiдокремленою, дивною i страшною державою!
Пiсля конгресу Гарiбальдi вирiшив, що час наспiв, уже треба розпочинати
свiй "хрестовий похiд", i вiдвiдав рiзнi провiнцiї. Його знову
заарештували i знову вiдправили на Капреру! Полонений у власному домi.
Капреру оточили вiйськовi суда - фрегати, броненосцi, невеличкi
пароплави, зафрахтованi урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува,
Гарiбальдi не залишив свiй острiвець i не опинився серед своїх вiрних
сподвижникiв.
Яке ж було здивування всiх - i прихильникiв, i ворогiв, коли в серединi
жовтня Флоренцiя з захватом приймала й вiтала народного героя!
А про подробицi його неймовiрної, фантастичної втечi серед буряних
хвиль та ворожих кораблiв дiзналися значно пiзнiше.
Похiд почався вдало, та пiд Ментаною, недалечко вiд Рима, загiн
Гарiбальдi був розбитий об'єднаними силами папських i французьких вiйськ.
Про цю подiю несподiвано Марiї довелося дiзнатися докладнiше, коли вона
повернулася з Москви до Петербурга.
Вона знала, що в неї на квартирi зупинився Карл Беннi.
Ще ранiше Марiя дала йому на це дозвiл, бо Кардовi треба було тримати
iспит на лiкаря при Петербурзькiй медико-хiрургiчнiй академiї.
Повертаючись до Петербурга, вона непокоїлась. Нiде правди дiти -
звичайно, непокоїлася.
Карл Беннi, паризький приятель, близький приятель, свiдок її життя з
Сашею, його хвороби, її горя...
У листах Митя згадував Беннi. Як вони зустрiнуться? Вона i Карл? Як
триматимуться? Як розвинуться їхнi стосунки?
Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...
Як важко стрiчатися з друзями з iншого життя! Мимоволi хвилюєшся, наче
їхня оцiнка, їхнi критерiї, їхнiй присуд мусять на щось вплинути, можуть
щось змiнити, наче чекаєш на якесь виправдання.
На жаль, так, на жаль, нiчого цього було непотрiбно. Всiлякi думки щодо
цього виявились зайвi.
Карл стояв перед нею такий пригнiчений, такий зажурений, яким нiколи не
бачила його Марiя в Парижi.
- Що з вами, Карле, милий? - вирвалося у неї, коли вiн мовчки нахилився
поцiлувати їй руку при зустрiчi, i їй здалося - не хотiв, щоб вона
помiтила сльози на його очах. Неприємностi з академiєю? Нi, вiн не з
таких, щоб з приводу цього вiшати голову, - хiба мало труднощiв довелося
йому подолати в життi, щоб iти вибраним своїм шляхом!
- Марiє Олександрiвно, дорога, я тiльки-но дiзнався, що мiй брат Артур,
ви знаєте його, вiн познайомив нас у Парижi, - вiн загинув у битвi пiд
Ментаною у гарiбальдiйському загонi.
Перед смертю, та ще такою несподiваною, все здається дрiбним, не вартим
уваги. I де б бiдний Карл мав одразу стiльки щирого спiвчуття, як не у
Марiї Олександрiвни? Адже i в Парижi всi завжди звикли бiгти до неї з
бiльшими i меншими прикрощами.
Це ж вона у Парижi ходила до їхньої старої матерi, щоб розрадити,
заспокоїти її, коли Артура було заарештовано в Росiї, i вигадувала рiзнi
причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на її
запитання в листi про Беннi,вiн тодi насмiшкувато вiдповiв: "...що вам
Беннi загорiвся?"
Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Беннi, англiйцем
за паспортом, поляком по батьковi, росiянином по любовi до Росiї, а врештi
- патрiотом кожної країни, де точилася боротьба за визволення, за
незалежнiсть, за краще життя пригнiчених? I от - загинув у Iталiї!..
Марiя розпитувала всiх, хто хоч трохи бiльше знав про подiї в Iталiї не
лише з газет.
Торiк друкував свої кореспонденцiї у "Санкт-Петербургских ведомостях"
Володимир Онуфрiйович Ковалевський, з яким зустрiчалися, i саме тепер вiн,
захоплений природознавством, запропонував Митi перекладати Брема. У своїх
кореспонденцiях вiн як очевидець писав про виступи гарiбальдiйцiв, гостро
критикував iталiйських лiбералiв. Повернувся вiн з Iталiї на початку
шiстдесят сьомого року. До цього часу Марiя говорила з ним бiльше про
роботу, свою й Митину, i не дуже дослухалася, коли чоловiки дуетом
починали лаяти не тiльки iталiйських лiбералiв.
любов'ю, та дедалi вiн ставав їй усе потрiбнiшим i все дорожчим.
Вони працюють укупi. Вони мусять бути вкупi в життi, їй потрiбна його
вiддана дружба, допомога i... його любов... I те, що вiн такий молодий, i
завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, цi очi...
Перед ким вона согрiшить?
Як я тодi людям у очi гляну? Коли - "тодi"? Хiба можливе - "тодi"? Нi,
нi, мабуть, треба тiкати свiт за очi. Я собi не прощу. Тiльки рiк, як
Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло
нього, коло Митi, я вiдчуваю тс життя про яке завжди мрiяла, I як я втечу,
покину його тепер? Тепер, коли вiн, може, мусить, .жадає стiльки, зробити?
Вiд неї, Марiї, залежить пiдтримати його. Я вiдповiдаю за нього перед
усiма. Я ж обiцяла матерi берегти його.
* * *
Вона таки перевтомилася i до того ж, певне, застудилася, i треба було
хоч кiлька днiв полежати. Як перелякався Митя!'Вiн боявся лишити її саму.
- А що, як тобi захочеться пити? А що, як хтось прийде? Нi, нi, за
книгою я можу пiти завтра, хазяйка буде вдома, i я її попрошу'посидiти
тут. Марi, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина - я тiльки-но
нагрiв, воно пiдкрiпить тебе.
Марiї було i смiшно, й приємно вiд таких турбот, тим бiльше, що вона
знала: нiякої хвороби нема - просто безмежно втомилась, але як добре, коли
про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всiх турбуватися!
I саме в цi днi вона одержала листа з Орла вiд тiтки Мардовiної
Катерини Петрiвни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона
описувала провiнцiйний "салон" лiберальної Дамочки в своєму новому романi
"Жива душа". Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився
з-пiд пера на папiр. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював
зараз пiд Орлом у старих друзiв Маркевичiв - Корнiльєвих, вiн бачився
часто i з Мардовiними.
Родичi й друзi прийняли юного парижанина а обiймами. Вiн був веселий;
дотепний, товариський хлопець. Особливо йому радiли двоюрiднi й троюрiднi
кузини! Вiн "зажився" на Орловщинi, бо, по-перше, нiяк не траплялося
оказiї, щоб хтось з ним поїхав у Чернiгiв до батька, по-друге - йому тут
подобалося! Вiн удавав цiлком дорослого, самостiйного й не дуже
замислювався, що незабаром iспити. Куди та як-- навiть мама ще остаточно
не вирiшила!
Побачивши листа вiд тiтки Мардовiної, одразу Марiя страшенно злякалась.
'Може, що трапилось iз Богдасем?
Нi, з Богдасем усе було гаразд, а втiм, лист був жахливий i в конверт
вкладено було ще й iншого.
"Мила Машо! - писала тiтка. - Надсилаю тобi листа, що одержала вчора
вiд Дорошенка. З нього ти довiдаєшся про безнадiйну хворобу Опанаса i про
його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усiх на
свiтi стала б протидiяти цьому бажанню.
Бог менi свiдок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня,
одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воiстину кажу, в
мене на сен час для цього нема зовсiм нiяких коштiв..."
"Коли б i були, то не завдала б собi нiякої мороки", - подумала Марiя,
- адже в кожному листi вона, Марiя, просить орловських родичiв швидше
послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужiсть iз
боку всiх.
Хiба справа в грошах - вона б одразу надiслала чи повернула б! Адже
вона писала й просила про це давнього знайомого i друга Федора Матвiйовича
Лазаревського, i той обiцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана.
Хвилюючись, вона читала далi:
"Не бачачи з боку Лазаревського нiяких вимог, я три днi тому писала
йому, додавши листа Дорошенка, i просила його переконливо вiдповiсти менi
якнайшвидше, щоб у випадку вiдмови я могла написати до тебе - i що ти,
напевне, кинеш усi свої справи для виконання останнього бажання чоловiка".
Так, Лазаревський вiдповiв Мардовiнiй, що дiйсно обiцяв вирядити
Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кiлька днiв iз
Орла, а потiм вiн простежить, хто їхатиме до Чернiгова.
Тiтка переконана, що Маша все кине й поїде до "свого чоловiка".
Вона читала далi:
"Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобi необхiдно бачити Афанасiя в
останнi хвилини його життя - i вiн помре спокiйнiше, i тобi спокiйнiше
буде доживати свiй вiк, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вiчну-вiчну
розлуку.
Боже мiй, боже мiй! Краще створiння твоє готується покинути нашу землю!
Я не знайду слiв, щоб сказати тобi, як важко менi на душi i до чого менi
шкода Афанасiя..."
Цi ламентацiї роздратували Марiю, бо вона знала ставлення тiтки до
Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тiтка переконана, що
Маша одразу поїде.
"Я ще раз дуже тебе прошу - телеграфуй. Про те, щоб ти поспiшала їхати,
вважаю зайвим говорити, - хто краще за тебе може вiдчувати, що було б
страшно запiзнитися! Так, це страшнiше. нiж запiзнитися для себе".
Марiя не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з
такої далечини, наче з диiсгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас
хворий. Незалежно вiд його хвороби хотiла, щоб Богдан поїхав до батька.
Нiде правди дiти - вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч i
родичiв, вона була заклопотана своїми справами i якось легковажно вважала,
що все зробиться само собою.
Але Опанас умирає, її чоловiк. Опанас Маркович. Як це далеко вiд неї. В
неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Нiцци до Москви. Шлях
з хрестом на Голгофу. їй здавалось - вона вже мертва. Що там! Людина
живуча. Кажуть, жiнка живуча, як кiшка. Коло неї з'явився Митя,
надзвичайний Митя Писарєв, простягнув мiцну юнацьку руку, i вона наче
ковтнула живої води й воскресла. I от їй треба повернутися в царство
мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорiв, покути й
прощення. В неї нема на це сил.
Вона не брехала, нiчого, крiм доброго й щасливого, не бажала Меланiї
Овдiївнi. Але бачитися з нею там, коло лiжка вмираючого, красти одна в
одної останнi слова i останнi погляди, i вiдчувати на собi її ревнивi, а
може, й докiрливi! О! З докором на неї глядiтимуть усi. А може, з жалем?
Нi, нi, в неї на це нема зараз сил. Хай їде Богдась.
А може, їхати все ж таки їй? Опанас... "Друже мiй, Опанасю", - казала
вона йому колись. Адже вiн вирвав її з того провiнцiйного орловського
болота, вiн дав їй читати "Кобзаря", вiн перший читав, i вiн, вiн, а не
Кулiш, правив перший її оповiдання!
Може, треба перемогти себе й справдi, як пише тiтка, востаннє обнятися
з ним на вiчну-вiчну розлуку?
Коли вони бачилися востаннє? У Нiмеччинi, суворим передсвiтанком на
сiрому похмурому вокзалi...
Хоче вiн тепер її бачити?
Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише
Меланiя Овдiївна - "український соловейко", який щебетав коло нього
останнi роки.
Марiя вiдчувала, що обманює себе, але ж доводила сама собi:
у них дiти, а тут приїде вона й отруїть останнi хвилини нещаснiй
вiдданiй жiнцi, останнi хвилини, якi нiколи, нiколи не забуваються...
I до кого з них двох зверне вiн своє останнє слово, кого з них двох
почує востаннє?
- Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? - раптом заговорила вона, але не
Опанасовi, їй вбачалося обличчя Сашi. Це вона Сашi казала останнi слова,
якi вiн почув на цiй землi. -Ти чуєш мене? Тобi краще? Ти чуєш мене?
- Машенько! Марi! Ти мариш! - кинувся до неї Митя, який був у сусiднiй
кiмнатi. - Що з тобою. Марi? Я зараз покличу лiкаря!
Її била пропасниця. Усе i всi мiшалися в головi.
- Не йди! Не кидай мене саму! - крикнула вона раптом.
- Що ти? Ти мене не кидай! - якось простой лагiдно, як малiй дитинi,
мовив Митя i став гладити її руки.
Богдась до батька запiзнився. Цього нiколи не могла простити собi Марiя
i нiколи, нi з ким про це не говорила.
10
Марiя поїхала до Москви зустрiти Богдана, який нарештi повертався з
Орла.
Митя проводжав її на вокзал. Вона була нiжна до нього, але вся та
нiжнiсть була начебто якась машинальна, зовнiшня, а її думки були вже
далеко, далеко вiд нього, уже там, у Москвi. Та вона наказувала йому, щоб
вiн писав їй щодня, обов'язково щодня i обов'язково про все, про все.
Потiм уже, коли вона була в вагонi, а вiн стояв коло вiкна i намагався
протерти рукавичкою замерзле вiкно, - адже був останнiй день листопада, -
i коли востаннє неясно майнуло її обличчя, - йому стало сумно, не тiльки
сумно за себе, а без краю шкода її. Митi хотiлося сказати, що живому треба
жити з живими, дiяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже вiн
передбачав, якi сумнi думки охоплять Її там, у Москвi. Вона силомiць, так,
вiн певний, що силомiць, усмiхнулась йому i гукнула, вiрнiше показала
жестом, щоб вiн iшов, бо холодно. Звичайно, вiн чекав, поки поїзд рушить,
i тодi тiльки побрiв додому, де враз усе йому здалося порожнiм, злннялим,
позбавленим змiсту.
Йому все ж таки не хотiлося йти з кiмнати, де вони разом працювали i де
вiн раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним,
випадковим...
I наче все було давно-давно, i хоча в'iд її вiд'їзду минуло лише кiлька
годин, - кiлька годин вiн просидiв майже непорушне в цiй кiмнатi, - усе,
що трапилось мiж ним i Марiєю, здавалося якимось "plusquamperfectum" -
давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало її сумне обличчя у вагонi
поїзда, вимушена усмiшка, розвiяний погляд...
Але ж не повиннi, не повиннi з'являтися сумнiви, що вона не повернеться
до нього, що вона не буде з ним! Вiн вiзьме себе в руки, працюватиме, вiн
пiдготує до її приїзду Брема - треба швидше купити книги, треба уважно
виконати всi її дрiбнi доручення i,звичайно, писати щодня! Вона це
повторювала кiлька разiв, значить, вони, його листи, їй потрiбнi! I вiн
писав їй. Щодня.
Поряд iз його блискучими, iскрометними статтями, де буяли думки,
несподiванi, часто такi гострi, пронизливi, що одразу примушували кожного
читача замислитися i - або захопитися, або, навпаки, обуритися, тiльки не
лишали спокiйним та байдужим нiкого, - поряд з цими статтями листи його до
Марiї, безмежно коханої та жаданої, були до дитячої наївностi простодушнi,
їдвертi в своєму смутку, iнколи така безпораднiсть просякала їх, лейтмотив
лунав один- повертайся .швидше!'
"Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення i замислився з пером у
руках. Не знаю, що я тобi хотiв сказати, не вмiю ясно висловити, про що я
думав. Та основний мотив все тогi же:
люби ти мене, а вже я - так тебе люблю i ще любитиму, що тобi,
звичайно, не буде холодно й журно жити на свiтi. Мила! Як м'и з тобою
можемо весело працювати й розумно розважитись!"
Тiльки б вона його любила!
Вiн писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто
заходив - Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель- Карл Беннi,
в них зупинився, ходили з ним у лазню... Вiн сам вiдчував, що пише їй
нецiкаво, не те, що треба.
"Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповiдаю тобi
найдрiбнiшi факти, замiсть того, щоб подiлитися з тобою моїми думками й
почуттями. Але що ж, друже мiй, робити, коли нiякi думки не спадають у
голову i коли почуття все тi ж самiсiнькi: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю i
бажаю з твоєю допомогою мiцного, доброго i живого щастя".
Вона вiдповiдала коротенькими записочками на кiлька рядкiв. Вона
взагалi не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев смiявся з її звички
слати телеграми. I цi записочки були схожi на телеграми.
"Вiд Богдана ще нема депешi. Сьогоднi я всi справи закiнчу. Поспiшаю
тобi надiслати цього листа i тому не розповiдаю нiчого. Обiймаю тебе. До
побачення.
Вiддана тобi M. M. Сьогоднi писатиму увечерi".
Але й увечерi лист був довший лише на кiлька рядкiв. Тiльки й того, що
"вiддана тобi M. M."
Але ж так вона i чужим, стороннiм людям листи пiдписувала, не вкладаючи
особливого змiсту. Просто формула епiстолярного етикету.
Хоч би вона в цьому листi, де пише йому про побачення з Володимиром
Вадимовичем i що поїхала разом з ним до "них", додала б щось нiжнiше,
заспокоююче... А от у листi до Наталi Федорiвни, жiнки, яка стала вести
їхнє господарство - чи то домоуправительки, чи то економки, - було
написано, що приїхав один знайомий, якого анi вона, Наталя Федорiвна, анi
Дмитро Iванович Писарев не знають, а знає Беннi. Наталя Федорiвна
повiдомила про це без усякого навмисного злого намiру за обiдом,
переказуючи взагалi листа - далеко довшого, нiж Митi.
- Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра
Вадимовича, - вихопилося у Беннi. - Вiн же до них приїздив у Париж! -
Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний,
вимушено смiявся до речi й не до речi. Митя зiбрав усi свої сили, щоб не
виказати нiяких емоцiй з приводу цього, але Марiї вiн i про це одверто
написав.
"Я, зрозумiло, лишився незворушним, тому що зважив i обмiркував цю
звiстку ще ранiше. Не можу сказати, щоб вона була для мене приємною або що
я сприйняв її байдуже, але ж тут, як i в iнших випадках, я скажу з вiрою в
мою богиню: "Да святится iмя твое, да приидет царствие твое и да будет
воля твоя!" I я буду сподiватись, що менi дадуть мiй насущний хлiб i не
"введут во искушение и избавят от лукавого".
Марiю зворушували цi почуття, i в листах-записочках частiше стало
з'являтися: "Бережи себе i чекай мене", "Я тебе не забуваю i часто думаю",
"Ти не зажурюйся, що листи мої такi короткi. Менi тут важко i душно, i я
пишу тобi лише тому, що знаю, ти будеш неспокiйним, якщо не одержиш листа.
Все, що тут робиться i говориться, дуже дрiбно та вбого, а думати я тепер
думаю тiльки про те, коли додому поїду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе
є надiйний i вiрний друг. Обiймаю тебе. Вiддана тобi Marie".
Вiн любив, коли вона пiдписувалася не M. M., a Марi. Це було його iм'я
для неї. Треба вiрити й чекати. В одному листi вiн вiдзначив - аж двiчi
було "бережи себе".
У кожному майже листi вона нагадувала:
"Ти приготуй якнайбiльше працi. Я навiть увi снi бачила наш робочий
стiл".
I знову:
"Приготуй бiльше роботи i чекай мене!"
Не треба нарiкати, їй там нелегко. Праця для неї порятунок. Але добре
вже й те, що працю вона зв'язує з ним. Вона призналася в одному листi, як
їй сумно:
"Вчора я тобi не писала, тому що вчора менi було важко i сумно, так що
я весь час розмiрковувала".
Про що, про що вона там розмiрковувала вдалинi вiд нього i поблизу
могили того, коханого i близького?
"Я винна. Можна було i мiркувати, i тобi все-таки написати. Ти прости
мене".
Її "простити"? Тiльки б вона його хоч крихту любила! Вонгi пише, що
буде краще, нiж було. Вiн вiрить.
I Марiя хотiла вiрити, i сама вiдганяла думки про це i хапалася за
них... Адже вона вже зрозумiла - живому треба жити i дiяти з живими.
У Москвi, спр'а'вдi, було важко.
Приїхав Володя, молодший брат Бритi, з яким так добре породичалися в
Парижi i якому ще так недавно писала з Петербурга: "Все задушливiше з
кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Менi важко, мiй
любий брате, i порожньо. Ця розлука iнша, iнакша. У колишнiх розставаннях
було, лишалося менi стiльки ще доброго i солодкого, незважаючи на тугу, а
тепер нiчого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливiший за минулий".
В одному листi Володi писала: "Я вiдiйду з часом, але до того часу?"
Вона тепер розумiла - зустрiнуться з Володею, i Сашин брат не знатиме,
що казати, що робити, аби втiшити її, самотню, безнадiйну, яка так кохала
його Бритю... Невже вона вже "вiдiйшла"? Невже настав уже "той час"?
Але ж Митя, думки про нього, про спiльну роботу... Вона згадувала все
дужче i частiше - саме роботу. Якiр порятунку.
Вона зупинилася, як i пiд час похорону Сашi, у Юлiї Петрiвни Єшевської.
Бавилася з її дiтьми - своїми "хрещениками", згадували обидвi приязного,
розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.
Марiя зустрiлася з Володею Пассеком i їздила з ним до них - до Тетяни
Петрiвни, з якою були тепер i не як свекруха з ненависною невiсткою, i не
як мати з дочкою, - їхнi взаємини нiколи не були i не могли бути такими!
Дивно! Вони були як подруги - рiзного вiку, доброзичливi одна до одної i
навiть люблячi, бо їх поєднало одне горе i народилася взаємна повага й
увага.
Тетяна Петрiвна торiк враз дуже змарнiла, постарiла, постарiла, але в
неї ще був син, внуки вiд нього, - значить, клопiт, турботи за сiм'ю i -
навiть своє "особисте" життя, дитячий журнал "Игрушечка", який вона
редагувала, вона i сама писала для дiтей науково-популярнi оповiдання.
Вона теж намагалася якось жити, а не животiти...
У Москвi Марiя обiцяла Митi вiдвiдати одного безнадiйно хворого кжэка,
який-жив у богадiльнi. В нього були паралiзованi ноги i трохи права рука,
але вiн хотiв учитися, багато читав i, поїнайв"""вiи"сь iз творами
Писарєва, став зистуватися. Митя як мiг, допомагав йому, насамперед
книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: "Вiн, Митя, писав про теорiю
егоїзму, вiн завжди переконано казав, що вiн, звичайно, егоїст, а сам? От
i зараз - цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо
так просив Митя". Правда, про ласощi Митя не казав, але ж то в Парижi вона
приносила хворим у лiкарню дешевi букетики квiтiв, що найдужче тiшили;
тут, певне, хлопець найдужче жадає книжок. Митя ще просив договорити -
"так, як i:" вмiєш" - i з хлопцем, i з лiкарями, i вияснити, що вони
зможуть зробити для хлопця.
Марiя згадала, як зараз турбується Митя, щоб надiслати потрiбнi книги
засланому Шелгунову, з яким листується. Так, справжнiй егоїст Митюша! От у
кого слово не розходиться з дiлом!
Хоч би швидше приїхав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами
здавалось - пiшли її лiта, як вiтри круг свiта, минула її молодiсть,
починається її справжнє життя - робо-че, просте, як шматок чорного хлiба,
такого потрiбного кожнiй людинi.
Перед вiд'їздом вона сама знову пiшла i, хоч було зимно, сiла пiд
стiною Симонового монастиря на вогкому ослiнчику.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Нiкого вона и не любитиме так. Але як їй бути без нього, того, iншого?
Швидше до Петербурга, туди, за їхнiй спiльний робочий стiл! Вона ж
писала Митi: "Не вдаватися в тугу, милий робiтниче. Багато проститься в
iм'я роботи".
Може, i їй "проститься" в iм'я роботи?
11
В одному з листiв (записочок!) Марiя з Москви написала: "Сьогоднi
Миколи-угодника, i всi в Москвi веселi. Оглушливий дзвiн i метушня така,
наче Гарiбальдi святкують".
"...наче Гарiбальдi" - мимоволi порiвняла вона. Навiщо їй згадувати
Iталiю?
Навiть у розмовах з Юленькою Єшевською намагалася обминати ту подорож -
Степан Васильович Єшевський, Бородiн, вона з Богдасем... Саша...
Але ж скрiзь у тих колах, де їй доводилось тепер бувати, знову почали
згадувати Гарiбальдi i стежити за його дiяльнiстю.
Там, за кордоном, у Парижi завжди здавалось - все, що вiдбувається в
Iталiї, дуже близько, поряд, i як близько приймали до серця усi подiї
18(i2 року, як обурювалися, коли король Вiктор-Еммануїл, якому Гарiбальдi
здобув перемогу, оголосив його просто бунтiвником i направив проти його
загонiв, якi вирушили з гаслом "Рим або смерть!", свою армiю разом iз
французьким вiйськом. Пiд горою Аспромонте Гарiбальдi було поранено i
взято в полон. Якийсь дивний, нiби почесний полон! Ця рана в ногу була
найважча з усiх ран, слiди вiд яких вiн мав на своєму тiлi. Та ще була i
найважча, моральна, рана. По всiх усюдах усе прогресивне людство, всi
робiтники країн Європи i палка молодь чекали нетерпляче повiдомлень про
стан його здоров'я, скликали мiтинги, збирали кошти. Отодi й вiдзначилася
росiйська молодь у Гейдельберзi, надiславши до Гарiбальдi славнозвiсного
професора Пирогова.
Гарiбальдi дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хiба вiн
заспокоївся? У тисяча вiсiмсот шiстдесят шостому роцi вiн у лавах
iталiйської армiї виступає проти Австрiї. Цього раз-у прекрасна Венецiя
нарештi приєднана до Iталiї.
I знову, коли перемогу одержано, Гарiбальдi вже не тiльки не потрiбний
урядовi, а навiть небезпечний - бо страшно, що народ пiд його проводом
пiде на боротьбу за свої права не тiльки проти чужоземних ворогiв!
Але 1866 рiк - важкий Марiїн рiк. Усе вiдбувалося наче за тридев'ять
земель, i коли їй щось розповiдали, вона примушувала себе удавати, що це
її цiкавить, а до неї нiщо як слiд не доходило.
Та у вереснi 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали i
розпитували кого тiлькимогли про мiжнародний конгрес "Лiги миру i
свободи", який вiдбувався в Женевi, У президiю серед iнших були обранi
Гарiбальдi й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марiї,
коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не поїхав. Казали - не
захотiв. Росiйська емiгрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалi у
Герцена тепер були непорозумiння. На конгрес приїхав i другий знайомий
Марiї - Михайло Олександрович Бакунiн. Учасники конгресу являли цiлковиту
сумiш думок, переконань, настанов i бажань. Соцiалiсти рiзних вiдтiнкiв,
анархiсти, буржуазнi пацифiсти i навiть клерикали.
Може, тому Герцен i не поїхав. що не вiрив у якийсь путнiй наслiдок?
Вже набридли i дратували безпiдставнi захоплення Бакушна, бакунiнськi
анархiчнi заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли i не згодний з Бакунiним,
не може йому протидiяти. Авторитет "Колокола" в Росiї пiсля поразки
польського повстання пiдупав саме через пiдтримку Герценом полякiв. Марiя
не знала, що все бiльше замислювався Гернен над настановами "марксидiв",
як вiн називав оточення Маркса, з якими не сходився i не знайомився ближче
через того ж давнього друга - Бакунiна.
Про це все потiм дiзналася Марiя, коли все ж таки їй довелося ще в
життi зустрiтися з Герценом, знову писати йому...
Кожна групка однодумцiв хотiла використати трибуну конгресу, щоб
довести правоту своїх iдей.
Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрiв народного героя -
Гарiбальдi, коли вiн вийшов у своєму гарiбальдiйському плащi, сивокудрий,
простий i в той же час упевнений в правдi своїх дiй, та голосно i водночас
проникливе й щиро зачитав свої тезиси, сповненi гуманiзму й вiри в добру
волю людства.
"Всi нацiї - сестри, - виголошував вiн, - лише демократiя спроможна
знищити бич людства - вiйну... Лише раб має право воювати з тираном! Це
єдиний випадок, коли вiйна дозволяється".
Гарiбальдi готував громадську думку всiєї прогресивної Європи до
остаточного об'єднання Iталiї. Адже Рим був ще пiд владою папи - тiльки
Рим в усiй Iталiї був вiдокремленою, дивною i страшною державою!
Пiсля конгресу Гарiбальдi вирiшив, що час наспiв, уже треба розпочинати
свiй "хрестовий похiд", i вiдвiдав рiзнi провiнцiї. Його знову
заарештували i знову вiдправили на Капреру! Полонений у власному домi.
Капреру оточили вiйськовi суда - фрегати, броненосцi, невеличкi
пароплави, зафрахтованi урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува,
Гарiбальдi не залишив свiй острiвець i не опинився серед своїх вiрних
сподвижникiв.
Яке ж було здивування всiх - i прихильникiв, i ворогiв, коли в серединi
жовтня Флоренцiя з захватом приймала й вiтала народного героя!
А про подробицi його неймовiрної, фантастичної втечi серед буряних
хвиль та ворожих кораблiв дiзналися значно пiзнiше.
Похiд почався вдало, та пiд Ментаною, недалечко вiд Рима, загiн
Гарiбальдi був розбитий об'єднаними силами папських i французьких вiйськ.
Про цю подiю несподiвано Марiї довелося дiзнатися докладнiше, коли вона
повернулася з Москви до Петербурга.
Вона знала, що в неї на квартирi зупинився Карл Беннi.
Ще ранiше Марiя дала йому на це дозвiл, бо Кардовi треба було тримати
iспит на лiкаря при Петербурзькiй медико-хiрургiчнiй академiї.
Повертаючись до Петербурга, вона непокоїлась. Нiде правди дiти -
звичайно, непокоїлася.
Карл Беннi, паризький приятель, близький приятель, свiдок її життя з
Сашею, його хвороби, її горя...
У листах Митя згадував Беннi. Як вони зустрiнуться? Вона i Карл? Як
триматимуться? Як розвинуться їхнi стосунки?
Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...
Як важко стрiчатися з друзями з iншого життя! Мимоволi хвилюєшся, наче
їхня оцiнка, їхнi критерiї, їхнiй присуд мусять на щось вплинути, можуть
щось змiнити, наче чекаєш на якесь виправдання.
На жаль, так, на жаль, нiчого цього було непотрiбно. Всiлякi думки щодо
цього виявились зайвi.
Карл стояв перед нею такий пригнiчений, такий зажурений, яким нiколи не
бачила його Марiя в Парижi.
- Що з вами, Карле, милий? - вирвалося у неї, коли вiн мовчки нахилився
поцiлувати їй руку при зустрiчi, i їй здалося - не хотiв, щоб вона
помiтила сльози на його очах. Неприємностi з академiєю? Нi, вiн не з
таких, щоб з приводу цього вiшати голову, - хiба мало труднощiв довелося
йому подолати в життi, щоб iти вибраним своїм шляхом!
- Марiє Олександрiвно, дорога, я тiльки-но дiзнався, що мiй брат Артур,
ви знаєте його, вiн познайомив нас у Парижi, - вiн загинув у битвi пiд
Ментаною у гарiбальдiйському загонi.
Перед смертю, та ще такою несподiваною, все здається дрiбним, не вартим
уваги. I де б бiдний Карл мав одразу стiльки щирого спiвчуття, як не у
Марiї Олександрiвни? Адже i в Парижi всi завжди звикли бiгти до неї з
бiльшими i меншими прикрощами.
Це ж вона у Парижi ходила до їхньої старої матерi, щоб розрадити,
заспокоїти її, коли Артура було заарештовано в Росiї, i вигадувала рiзнi
причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на її
запитання в листi про Беннi,вiн тодi насмiшкувато вiдповiв: "...що вам
Беннi загорiвся?"
Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Беннi, англiйцем
за паспортом, поляком по батьковi, росiянином по любовi до Росiї, а врештi
- патрiотом кожної країни, де точилася боротьба за визволення, за
незалежнiсть, за краще життя пригнiчених? I от - загинув у Iталiї!..
Марiя розпитувала всiх, хто хоч трохи бiльше знав про подiї в Iталiї не
лише з газет.
Торiк друкував свої кореспонденцiї у "Санкт-Петербургских ведомостях"
Володимир Онуфрiйович Ковалевський, з яким зустрiчалися, i саме тепер вiн,
захоплений природознавством, запропонував Митi перекладати Брема. У своїх
кореспонденцiях вiн як очевидець писав про виступи гарiбальдiйцiв, гостро
критикував iталiйських лiбералiв. Повернувся вiн з Iталiї на початку
шiстдесят сьомого року. До цього часу Марiя говорила з ним бiльше про
роботу, свою й Митину, i не дуже дослухалася, коли чоловiки дуетом
починали лаяти не тiльки iталiйських лiбералiв.