Iваненко Оксана. Марiя

воно мене просто бiсить.
З Андрiєм непотрiбно було анi зайвих красивих слiв, анi запевнень.
Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його
дiтей, вiн з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою
турботою) ставився до Генрi, сина Мерi Сетерленд, яку так ненавидiла
Наталi, вiрної Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в життi. Та Андрiй
був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав би мати рiдного сина - саме
такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як
цей молодий офiцер, українець родом. До речi, коли Микола Платонович
показав йому свої записки, свої потаємнi, заповiтнi "записки про таємне
товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi про федеративний
подiл майбутньої республiки на територiї теперiшньої Росiйської iмперiї в
перелiку членiв цiєї республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя.
- Ми звемо наш край Україною. Для України й українцiв звучить
зневажливо - Малоросiя, малороси, - зауважив Андрiй. Тодi, при цiй
розмовi, навiдався i Олександр Iванович.
- Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! - пiдхопив вiн i, взявши
ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Україна".
Адже i в статтях своїх, завжди тепер писав - Україна, українцi!
- Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися до марномовних
"гультяїв язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб ви, Андрiю
Панасовичу, лишили нам список росiйських офiцерiв, причетних до нашої
органiзацiї, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. - Герцен
пiшов.
- Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку, i
той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв
- Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на чолi в
кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше.
- Та, на жаль, все ж таки не стiльки, як уявляє Бакунiн! - зiтхнув
Огарьов.
- Нiчого, щодня нас стає бiльше, - переконливо мовив Андрiй.
- Як ви тримаєте в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як
швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi, а переписуючи з якогось
списку. Андрiй усмiхнувся.
- I не лише прiзвища, а й вдачi їхнi. От Костянтин Гнатович Крупський -
це розсудливий, завжди справедливий до всiх, користується великим
авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i
слухають беззаперечно.
Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному своєму товаришевi.
- А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов.
I вони записали свої конспiративнi означення. Паролем органiзацiї була
назва - "Єрусалим", Центр польського революцiйного руху - "Берлiн", хоча
насправдi це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний
комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий комiтет- "берлiнською
поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв - звався умовно
"Гамбург", а Петербург - "Любек", i Росiйський революцiйний центральний
комiтет - "любецький банкiр".
Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна записна
книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом з
планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного
устрою суспiльства, разом з усiма прекрасними, хоча й багато в чому
утопiчними мрiями й положеннями, ще досить далекими вiд справжнього
наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, -
цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже багато
з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках
ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола", "Веча", з листiвок, з усних
розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i закладали основи перших
революцiйних органiзацiй.
А тодi не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогоднi турбувало i вже
немолодого мислителя Огарьова, i юного одчайдушного дiяча - офiцера
росiйської армiї - Андрiя Потебню.
- От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся Андрiй своєю дитячою
посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi.
Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд цих слiв, наче
справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
- Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я попрощався,
- сказав Андрiй. - Менi вже треба йти.
- Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов.
- Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй.
- Так завжди в Лондонi. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не
звертати уваги, поки не примушує мiй органiзм.
А надворi справдi була типова осiння лондонська мряка, густий туман
наче заволiк усе навколо.
- Таки справдi неприємно, я вже змерз, - мовив, здригнувшись, Микола
Платонович. Дерева почорнiли вiд дощу, насувалися сутiнки, i вiд них
ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут, у Рiчмонд-парку, я знаю один
кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрiємось,
- запропонував вiн Потебнi.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного
службового люду. Зараз вiдвiдувачiв було мало. Дене-де сидiли дрiбнi
клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зiгрiвався трохи
солiднiше.
- Може, попросимо грогу? Ви п'єте? - спитав Огарьов.
- Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно
усмiхнувся Андрiй.
I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе
якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
- Ну, вип'ємо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович
- Наш успiх, - поправив Андрiй.
- Звичайно, за наш спiльний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас
особисто, конкретно, щоб ви знову пiсля всiх подiй приїхали в Лондон!
- А ще краще, щоб ми зустрiлися з вами в Росiї.
- Щоб ми могли там уже вiльно всi зустрiтися! - зрозумiв його Огарьов.
- Та випити по добрiй чарцi i в нас десь у якiйсь корчмi на Українi. Ви
бували там?
- Лише проїздом, коли їхав до Криму.
- I я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлiв.
Власне, обидва думали про одне...
На думку Андрiя раптом спливли, замайорiли далекi, майже забутi
спогади. Маленький хутiр, смерть матерi, i його, ще зовсiм мало-го
хлоп'ятка, вiдвозять у Кадетський Корпус. I з того часу - вiйськова
муштра, вiйськове училище в Петербурзi, вiйськова служба. Та на щастя, -
зустрiчi й дружба з старшими товаришами по училищу i по вiйськовiй службi,
з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них -
знайомство з членами "Землi i волi" в Петербурзi. На вiйськовiй службi у
Варшавi - вже велика вiдповiдальнiсть за все: за налагодження зв'язкiв, за
солдатiв, за той народ, який цих солдатiв посилає "усмиряти",
приборкувати. За все, за все вiдчув вiн вiдповiдальнiсть i вирiшив, що
життя його належить тiй справi, яка змiнить долю людей, пригнiчених i
безправних, де б не жили вони - в Росiї, на Українi, - вiд якої берiг у
глибинi серця пiснi почутi в дитинствi, та вiршi Кобзаря, змiнить долю
людей розтерзаної Польщi, жебрацької Бiлорусi та всiх, усiх... Що ж,
старший брат вчився в гiмназiї, закiнчив унiверситет, вiн присвятив себе
науцi, а його, Андрiя, тихого, мрiйного хлопчика, який наче не мав нiякого
потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, - вiддали у корпус, вiн i
пiшов шляхом вiйськової професiї. Але ж е обов'язки вищi понад будь-якi
професiї i присяги!
Дивно! У цi хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що
цьому юнаковi лише двадцять три роки! I з семи рокiв вiн уже "вiйськовий"
- корпус, вiйськове училище, полк. Та як пiзнав вiн людей, а головне, -
свiй обов'язок, свiй головний обов'язок! Нi, вiн таки правий, Огарьов,
коли твердив, що тепер саме серед вiйськових, офiцерiв, розвинулися зовсiм
iншi, вiдмiннi вiд старого, почуття честi, обов'язку, почуття
вiдповiдальностi за свою дiяльнiсть... Коли б тiльки зрозумiли проводирi
польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями,
позбавленими честолюбства i жадання особистої слави, йде ця молодь за
"нашу i вашу свободу!"
Щось є в цьому юнаковi вiд його предкiв, славних запорожцiв, вiд
небагатослiвного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А може, трохи
мрiйностi та лiричностi i вiд Андрiя? Коли б вiн повернувся живий i цiлий
з того виру, що вже шумує на пiвденному заходi матiнки Росiї, по всiх
шляхах, великих i малих мiстах i селах України i Польщi. Та i йому,
Огарьову, i Герцену звiдси, здалека, зрозумiло, що там, на жаль, усе
дiється без керма i без вiтрил, а може, ще гiрше, з кермом, яке скеровують
не тi руки, що треба, з вiтрилами, якi напинає надто свавiльний вiтер, i
чи має право Бакунiн, хай навiть з найщирiшим почуттям, - в цьому нема
сумнiвiв, - так безоглядно запалювати i використовувати вiру i вiдданiсть
такої молодi? Не раз Герцен спиняв Бакунiна:
- Де купка спiвчуваючих - тобi вже уявляються тисячi готових до
повстання! А в дiйсностi їх нема.
- Нема - так буде! - впевнено виголошував Бакунiн. А за цього юнака, за
Андрiя Потебню, що вирушає тепер
битися на боцi повстанцiв, боязко i тривожно, як за кревного
сина.
- Ну, останнiй, на дорiжку! Щасти вам!
- А як менi i друзям моїм, росiйським офiцерам, не пощастить, невже не
спом'януть нас, за Росiю розп'ятих во оставленiє її грiхiв? - раптом
спитав Андрiй з якоюсь гiркою посмiшкою.



6

Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це було єдиним бажанням Тедзика
Шуазеля, студента Київського унiверситету, колишнього немирiвського
гiмназиста, який зараз тiкав iз Києва i мусив, що б там не було, дiстатися
до Чернiгова.
Здавалося, коли б, ну двi-три години абсолютно спокiйних, без думки, що
це може обернутися непоправною бiдою, просто заснути, в якомусь закапелку,
в якiйсь комiрчинi, тодi б вiн вiльно подолав цю вiдстань.
Хай вiн ще молодий i сили йому не позичати, але ж вiн утiк з-пiд
арешту, i бiда може спiткати його на кожнiм кроцi. Житомир. Василькiв.
Київ. Бровари. Козелець. А по дорозi скiльки тих Iванiвок, Лемешiв,
Бобрикiв та хуторiв без числа i без наймення! I невiдомо, де краще - у
великому мiстечку чи на малолюдному хуторi. Як знати, де його приймуть i
сховають, а де одразу вiддадуть сторожi?
Хоч би швидше Чернiгiв, i там, у друзiв, перш за все - заснути i не
бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарiв... лiнiю солдатiв..
Вiн згадав розширенi жахом очi матерi, коли вiн забiг додому,
вислизнувши з казарми, куди їх зiгнали.
- Тедзику, тiкай з Києва, негайно тiкай!
Бiдна мама, вона не мала спокою все життя. У повстаннi 1830 року брав
участь її батько i батько Тедзика. З ними були її свекор i її брат...
Тепер сини...
Вона змолоду зазнала жах переслiдувань, ризикованих втеч, обшукiв,
приниження дозволених побачень крiзь тюремнi грати, чекання з заслання...
Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хiба сини могли йти iншим шляхом?
Вона хрестила i сама квапила:
- Швидше, швидше. Тiльки не в Житомир. Тiльки не лишайся в Києвi...
Звичайно, вiн про це сам знав. Адже в Житомирi його розшукували пiсля
манiфестацiї з хрестом, а в Києвi його заарештували з юрбою студентiв, i
вiн утiк з-пiд арешту.
- Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернiгова.
- Ти гадаєш, там спокiйнiше?
- Нiде не спокiйнiше. Але в Чернiговi є надiйнi друзi, i менi було
наказано пробратися туди. Ще ранiше було наказано. I ти ж розумiєш,
однаково вчитися спокiйно не довелося б. Тепер усi збираємося до лясу.
До лясу! Он де тепер їхня батькiвщина.
- Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
- Якщо менi буде наказано - тодi кордон. Ти ж сама знаєш, кого я мушу
слухатись i кому пiдкорятись. Що накаже Жонд. Хiба ти, полька, дружина
мого батька, дочка мого славного дiда, хотiла б, щоб я ховався вдома? Щоб
я зразково й спокiйно закiнчив унiверситет i пiшов на службу, коли
готуються до великої рухавки за святу справу визволення?
Звичайно, цього вона хотiти не могла!
I вона нiчого не просила, нiчого не наказувала, що вона могла просити
або наказувати? Берегтись? Ховатись? На це вона не мала права. Бути
смiливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна - вiн триматиметься
за всяких умов гiдно.
- Мамо, пам'ятай: професор Iзидор Коперницький i його дружина - це для
тебе найближчi люди.
- О, я знаю, дарма що панi Коперницька українка, вона завжди до серця
бере нашi справи. Ми ж знайомi були ще дiвчатами, коли вона була панночкою
Березовською...
- Ну, от-от. Може, менi буде легше дати звiстку про себе пановi
Коперницькому, нiж тобi.
Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибiг якийсь не знайомий
зовсiм студентик i похапцем сунув конверта:
- Вiд професора Коперницького. Вiдповiдi не треба. До вiдзення!
У конвертi були грошi без записки i конверт без.адреси. Значить, у
комiтетi дiзнались, що вiн утiк. Мама не знала, що професор Коперницький
не просто професор Київського унiверситету, а й стоїть на чолi таємного
польського комiтету.
Треба було поспiшати!
Вона ще хрестила його, коли вiн уже зник за дверима, i у вiкно вже не
видно було його стрункої постатi, а вона все стояла i хрестила, хрестила,
шепочучи: "Матка боска, збережи його, хоч його збережи менi в цьому
життi..."
Тедзику треба було поспiшати. Але як поспiшати?
Деколи вiн iшов пiшки, деколи пiд'їздив на випадкових санях, а то
раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого мiстечка стояла каретка,
видно, наймана. Вiн спитав у фурмана:
- Куди ви? Кого везете?
- Та двох панiй до Козельцiв.
"Може, вони дозволять йому сiсти поряд з фурманом на козлах?" - майнула
думка.
З брудного будинку, заляпаного аж по вiкна грязюкою, - лютий мiсяць, а
розвезло наче в березнi, - вийшли двi дами: одна вже лiтня, друга молода.
Обидвi суворi й смутнi, в глибокiй жалобi. "Нашi. Польки", - збагнув
Тедзик. Пiдiйшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
- Пшепрошем, яснi панi, чи не дозволите проїхати з вами до Козельцiв? Я
сяду поруч з фурманом на передку.
Молодша глянула перелякано.
- Будьте ласкавi, - тихо й спокiйно вiдповiла старша i поважно кивнула
головою. - Сiдайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тiсно. Там є
вiдкидний ослiнчик, - наказовим тоном мовила старша панi.
Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед
спiввiтчизникiв-полякiв є рiзнi, i серед великих панiв, i серед дрiбної
шляхти. Однi великi магнати допомагали войовничо настроєнiй частинi,
особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за
стару "Жеч Посполиту", iншi - зараз їх була меншiсть, - боячися втратити
свої мiсця i привiлеї, якi мали тепер, - навпаки, запобiгали перед
росiйським iмператором i присягалися у вiрностi росiйському престолу. Та
була невеличка частина i серед можновладцiв, дiти яких йшли разом з
ремiсниками, бiднотою, дрiбною шляхтою, не вважали кожного росiянина чи
українця ворогом. Правда, крiм купки запроданцiв, що запобiгала перед
урядом, майже всiх полякiв об'єднувало одне прагнення - прагнення
нацiонального визволення.
Та все-таки краще мовчати цi кiлька годин переїзду.
- Дзенькую бардзо, - подякував вiн скромно, коли карета зупинилася коло
гарної садиби. Обидвi жiнки вийшли з карети, i раптом старша панi,
озирнувшись i побачивши, що фурман пiдiйшов до коней i не дивиться на них,
поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
- Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
Вiн нахилився i з почуттям поцiлував їй руку. А в цей час дверi будинку
вiдчинилися i молодша з плачем кинулася до старого чоловiка, який вийшов
на ганок. Тедзик поспiшав далi...
Так, важко було зараз знайти польську родину, в якiй би не зазнали
горя... А жiнки, - усi без винятку, чи втратили кого, чи нi, - носили
жалобу. У жалобi були всi жiнки, коли правили панахиду по розстрiляних у
Варшавi в житомирському соборi. У жалобi були всi'жiнки у київському
костьолi, коли правили панахиду по Лелевелю, i вже генерал-губернатор
вiддав наказ - заборону носити жiнкам жалобу, так само, як юнакам
заборонено було одягати нацiональне вбрання - чи польське, чи українське.
Урядовцi казали зневажливо - "хлопське".
...Однаково носили. I жалобу, i "хлопське" вбрання. Навiть пiдполковник
Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив
вишиту сорочку. Цей одяг був i знак приналежностi до свого народу, i знак
протесту. Красовський був давнiй знайомий Коперницького, ще з Кримської
вiйни, а тепер, незважаючи на свiй вiйськовий чин, вiн ще бiльший чин мав
серед молодi в революцiйнiй роботi, вiн стояв на чолi таєм-ного товариства
на Українi - "Земля i воля", i це так добре було, що вони обидва -
Красовський i Коперницький - давнi, випробуванi в боях друзi. Авторитет
їхнiй серед молодi був непохитним, i до того ж обидва такi розумнi,
освiченi, завжди тримались з усiма зовсiм просто.
Тедзик згадав про них, i наче легше стало йти, легше було забути одну з
небезпечних зупинок на хуторi, - як його назва - Колодяжне, чи що? На тому
хуторi писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повиннi приглядатися до
кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Поднiпров'я спольщити,
перевернути на свою вiру, щоб усi люди, як колись, пiд польськими панами
та ксьондзами були, а треба тiльки царя-батюшку росiйського iмператора
слухати, за нього бога молити i його ворогiв нищити.
Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього нiяк
не можна було зараз робити - його б схопили i все, а вiн же мусив за всяку
цiну дiстатися до Чернiгова.
Та весь час по дорозi з усiх уривкiв розмов, чуток вiн вiдчував, який
розгублений, який роздратований народ, зневiр'я у нього до всiх i до
всього, i що не давши народовi того, що вiн по праву мав одержати - землю
i волю, уряд у пiвденному краї пiдкладав трiски для розпалення ворожнечi
мiж поляками й українцями, а поляки теж у нестямнiй образi на утиски вже
не зважали на права українцiв, не розумiючи, хто ж справжнiй винуватець.
Хтозна-що творилося на очах.
Коли б можна було розтлумачити всiм, хто справжнiй ворог, де корiнь
зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх
спiввiтчизникiв i До полякiв Герцен на сторiнках "Колокола", закликав
об'єднатися в боротьбi не за Польщу "вiд можа до можа", а за права народiв
- польського, українського, росiйського...
Тедзик сам стiльки разiв переписував статтю з "Колокола" i сам
роздавав, пiдсовував її скрiзь, де було можливо й неможливо, та ще одного
разу з газеткою "Великоросе", що надрукував їхнiй меткий органiзатор,
невловимий Стефан Бобровський.
Вiн пiдходив до невеличкого сiльця. Навiть бiднi села на Українi влiтку
не виглядають жалюгiдними. Завдяки щедрiй зеленi, вишнякам, маку та
соняшникам, а слiзьми загорьована осiнь, безнiжна зiма або холодна
несмiлива провесiнь начеви валяють, дужче пiдкреслюють усi злиднi,
убозтво, безпросвiтнiсть життя. I невiдомо, куди м зайти. Хто одразу
повтрить, що вiн поспiшає з сусiднього хутора у Чернiгiв до родичiв,
тiльки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a
той "хтось" i побiжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано
наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до
мiста недалеко, та хлопець вiдчував, що сил майже нема... Гарна висока
молодиця несла воду.
- З повними? На щастя? - спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й
безтурботно, блиснув синiми очима. Знаючи свою принадну зовнiшнiсть, вiн
завжди волiв розпитувати дiвчат або молодиць, взагалi жiнок. Вiн умiв з
ними пожартувати без образливої вольностi i навести на потрiбну розмову.
- Коли б тiльки вiд моїх повних вiдер та щастя, - я б їх з ранку до
ночi по селу носила! - кинула молодиця, i не жарт, а щось гiрке пролунало
у вiдповiдi.
- Щоб кожному на щастя? А коли б якийсь лях клятий, то, мабуть,
крижаною так i ошпарила б?
Молодиця раптом iз злiстю зиркнула на юнака:
- А що як лях? Не людина, чи що?
- Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай i йому повнi! Краще тiльки з
зайцем, попом та становим не спiткатися, еге ж? - добродушно мовив Тедзик.
Молодиця з острахом глянула на нього.
- Та ви ж самi з яких? Видно ж, панич?
- Та скорше недопанок! - засмiявся Тедзик. - Нас таких зараз багато,
хоч греблю гати. Вчився - не довчився. Залицявся - не оженився. Гуляв -
усе прогуляв, а йшов, тебе побачив - не дiйшов.
- А куди ж ви йдете? - ледь стримала усмiшку жiнка.
- До Чернiгова.
- Пiшака? Чого ж так?
- Кажу ж: гуляв - усе прогуляв. Та тут же недалечко. А може, й добрi
люди стрiнуться то й пiдвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то гарна,
а чи добра?
- Як до кого. До всiх доброю будеш - проковтнуть.
- Твоя правда. А втiм, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи, де менi
тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
Тедзик базiкав та весь час стежив за собою, щоб за звичкою не
заприсягнутися "маткою боскою", не запевнити "словом гонору", або йе
встругнути якогось польського комплiмента.
Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких, i слiвця
гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все
ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й справдi прогулявся, а тепер
пiшака верстає. Вона одразу збагнула - чоловiковi треба завтра до
Чернiгова їхати, мо, й вiзьме, а як не чоловiк, то брат ного молодший -
Петро. Той. хоч i не треба, а Марина, тобто вона, накаже - усе зробить. А
Тедзик, почувши, як вона вiдрубала про ляха, одразу впевнився, що цю
молодицю можна попросити.
Вже за кiлька хвилин сидiв вiн, здалося йому, в теплiй хатi. Правда,
незабаром вiн вiдчув, що не дуже теплiй, але чистiй, охайнiй, хоч i досить
порожнiй. Чоловiк навiть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком увiйшла
до хати.
- Василю, паничу треба до Чернiгова. Ти ж намiрявся їхати, то, може,
пiдвезеш? їм ще й сьогоднi треба було б.
- Як треба, то й треба, - спокiйно вiдповiв чоловiк. - Сiдайте в нашiй
хатi. Ти б. Марино, обiдати дала, а по обiдi рушимо.
Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався - чому?
Молодиця швиденько загуркотiла рогачем, витягла з пiчки казанок з
темними галушками, миску картоплi.
- Призволяйтесь, паничу, - приязно мовив хазяїн, подаючи дерев'яну
ложку. - Мамо! Злазьте там та йдiть до столу.
Пришкандибала стара-престара, ну, зовсiм древня бабуся, уся схожа на
зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й не подивилася на
нього.
Перехрестилися, почали сьорбати юшку, i здалася вона хлопцевi дуже
смачною, i, може, те, що вiн з таким смаком, не гребуючи, їв з ними з
однiєї миски, - а вiн був просто голодний, - одразу привернуло до нього
хазяїв.
- Сказано Злиднi, нема чим людину подорожню пригостити, - несподiвано
зашамотiла беззубим ротом стара.
- Це наше прiзвище Злиднi, - пояснив Василь таким тоном, нiби хотiв
застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
- Хiба ми злиднi, мамо, - заперечила Марина. - Он у сусiдiв i жменьки
борошна вже нема, i картопля - одне гнилля перемерзле, а у нас юшка i з
цибулею, i з сiллю.
- Ще й така смачна! - похвалив Тедзик. Стара пiдсмикнула губи, сердито
закивала головою, аж страшно стало, що вiдвалиться.
- Як у тюрязi ще посидить, так i без солi звикне!
- Хiба вiн один сидiв? - заступилася Марина.
- А ти б язика придержала. Забула, що й тебе рiзками вчили.
- На свою голову навчили! - огризнулася молодиця.
- Помовч, - спокiйно стримав її Василь. - Тобi що, небезпремiнно, щоб
твоє зверху було? Вони старi, хай говорять.
Та я хiба що? Мамо, їжте! Я й справдi така язиката вдаiдася, ви ж,
мамо, знаєте. Берiть картоплi, паничу, у нас ще добра! -раптом весело
мовила Марина, i Тедзик зрозумiв, що справжньої сварки тут нема. Отак за
звичкою стара свекруха бубонить, невiстка без серця огризається, для
годиться чоловiк репиняє, але й вiдчув одразу, що в цiй хатi траплялось
щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, i рiзки, якими молодицю вчили.
Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самi бiди немалої скуштували? Шкода,
що не можна було розпитати - незручно.

- Хай краще Петро їде, -пiсля обiду раптом сказала Марина, - а то
староста побачить, що не один їдеш, присiкається.
Вона дивилася на Василя стривоженими очима, i Тедзик подумав, що їй не
хочеться Василя вiдпускати, непокоїться за нього. Може, це вiн i сидiв у
тюрязi?
Прийшов Петро, схожий на брата, тiльки похмурiший.
- Василь нездужає, - заторохтiла Марина. - Ти замiсть нього поїдеш, а
за одним заходом панича одвезеш.
- Про мене, хай їдуть.
- Та ти не кажи нiкому, вже вечорiє, отак простенько на шлях i берiть.
А як що - скажеш, тiльки-но сiв.
- Про мене, - знову буркнув Петро.
- Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, - проскрипiла, вмощуючись на
своєму сiдалi на печi, стара, i закашлялась, закректала, наче якийсь
нiчний лiсовий птах. - Ох-хо-хох, старiй бабi i на пiчцi ухаби.
Марина, всмiхаючись, допомагала їй. Василь витяг iз скринi старого
кожуха.
- Може, й нашому Миколi хтось кожуха кине по дорозi, охох, - долiтало з
печi шамотiння. Поїхали.
- Хороша ваша мати, - сказав Тедзик. - Удає, що сердита, а добра.
Старенька вже зовсiм.
- Не такi вони старi, як спрацьованi та згорьованi. З восьмерих дiтей
нас двiйко лишилося - я та Василь. А тих - кого хвороба згубила, кого в
солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали - однаково, що
вмерла, а Миколу жандарi застрелили, ще як я малим був, та матерi брати
сказали, що його в Сибiр заслано, а то збожеволiла б. Нехай дожидають, їм
так легше, а побачаться вже на тамтешнiм свiтi.
- А батько? - спитав Тедзик.
- Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами, як та чайка при
дорозi, а була - ого! - молодиця на все село. Не гiрша за Марину... То
вона так на невiстку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту рiзками
торiк карали, мати наша, як вовчиця, вила-голосила та так кляла, ми
боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу
в хату затягли сусiди. Василя ж забрали до в'язницi. А Марина причвалала
додому й каже: "Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а менi,
як на собацi, хiба на панському дворi не куштувала, не звикла?" Вона,
справдi, на панському дворi дiвчам ще була. Каже: "Як поб'ють - то не