Страница:
Єшевський. - За життя їм доводиться ще гiрше, нiж простим смертним. Адже
Шiллер майже весь час бiдував, не мiг заробити достатньо своєю
лiтературною працею, i лише наприкiнцi свого недовгого життя, нарештi,
одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш спокiй вiд матерiальних
турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним.
Тетяна Петрiвна не могла, щоб про її бога говорили, як про звичайну
смертну людину. Вона вела далi, похитавши тiльки з докором головою -
докором не Нiмеччинi, а професору Єшевському, що в такий урочистий день
мiг згадувати низькi прикростi:
- Який пам'ятник зрiвняється з тим, що вiн звiв собi в людствi!
Її зворушливу мову урвав прихiд нових гостей. Степан Васильович
Єшевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу
Сеченову - медику-фiзiологу, хiмiкам Дмитровi Iвановичу Менделєєву,
Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi
Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з ними -
невiд'ємний вiд них гомiн, галас, смiх.
- От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна
Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?
- Ще б пак, ми почали його з самого ранку, - мовив Сеченов. У нього
було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час
якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як
завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне, вже бачили
тутешнiх баронiв студентiв...
- Чистi барани! - чмихнув iполит. Тетяна Петрiвна хотiла грiзно
подивитись, але не вийшло.
- Якi набундюченi вони ходять по мiсту в бiлих капелюхах з довгими
нагаями в руках i з величезними датськими догами на повiдках, - вставив
красивий, ставний Бородiн.
- Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов.
- Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх студентiв -
їхнi рiзнi партiї - з рiзними кашкетами - жовтими, червоними, бiлими,
величезнi ботфорти неймовiрної форми. Нiяк не розбереш, у чому ж рiзниця
їхнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного
на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний
хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так,
подряпають одне одному фасад!
Усi зареготали.
- Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. - Ви, Iване
Михайловичу, почали про ювiлейний обiд.
- Так, так. Ми справдi потрапили на ювiлейний обiд. З прусськими
баронами сидiв старий професор юридичного факультету. Вiн виголосив
промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити
цю велику людину.
- Це справдi щастя, - зiтхнула Тетяна Петрiвна, i Юленька Єшевська
спiвчутливо кивнула їй головою.
- Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера, зупинився
на жiночих образах у його творах. Одверто кажучи, нiчого захоплюючого,
пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас у
Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй спокiйнiй лекцiї зникло, не
чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_.
- Наче всi його iдеали обмежились мiщанським спокоєм i добробутом, який
ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Менделєєв.
- А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, - iронiчно сказав
Борщов.
- Що ж, "наш век для идеалов не созрел. Я - гражданин грядущих
поколений"! - процитував Єшевський слова маркiза Поза.
- Увечерi ми були тiльки на площi, - розповiдав далi Сеченов. - Ми
опинились на театральнiй виставi. Давали "Табiр Валленштейна". Апофеоз.
Але, правду кажучи, ми не досидiли до кiнця i вирiшили вiдзначити й
закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв.
- Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру! Проспiвати, примiром,
шiллерiвську пiсню, перекладену нашим Пушкiним, - лукаво, змовницьки
усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ятаєте, панове, "Пуншеву пiсню".
Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай!
- Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит:
- Що ви! Хiба можна! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Що подумають
господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi!
- Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай знають, як росiяни
шанують його! Олександр Порфирович заграє! - доводив, розвеселившись.
Менделєєв.
- Нi, ви тiльки погляньте, як розiйшлася наша Леонора! - засмiявся
Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома називали Менделєєва, бо вiн дуже
любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти її.
- Шкода, нема нашої Марiї Олександрiвни, - мовила Юленька, - вона б
напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi.
- А справдi, де Марiя Олександрiвна? - спитав занепокоєно Степан
Васильович. - Може, вона захворiла?
- Вiд такого чоловiка захворiєш! - зiтхнула Тетяна Петрiвна. - Хiба
можна до творчої талановитої людини так присiкуватися, як вiн до неї?
- Ви помиляєтесь, Тетяно Петрiвно, - сказав миролюбно Єшевський. -
Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марiя Олександрiвна
талант, її думкам потрiбнi воля, простiр...
- А не постiйнi обмеження. Нi, нi, вона дуже терпить вiд його
характеру! - стояла на своєму Тетяна Петрiвна. - Може, вiн просто не
пустив її сьогоднi?
- Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити!
- Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод, висловив
своє невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися.
- Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит, - ми з
Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... - але тут Володя непомiтно
сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна
разом з Сашею Пассеком.
- Ну, нарештi! А ми вже турбувались про вас, Марiє Олександрiвно! -
кинулась до Марiї Тетяна Петрiвна i обняла її й тому не побачила, як
Маруся знiяковiла. Знiяковiли i Єшевськi - i чоловiк, i жiнка, а молодь,
на щастя, галасливо сперечалась i особливої уваги не звернула.
Тетяна Петрiвна так була переконана, що Опанас Васильович пригнiчує
свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не цч 'i я чя нiякого
значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли поруч
за стiл. Мати тiльки побачила, що її завжди блiдуватий смаглявий Саша
зараз наче палає.
"Як вiн переживає це свято, - подумала вона задоволено. - Усiм, усiм
вiн схожий на батька".
Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому
на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв її руку - дорослi сини не
розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi!
- А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день?
- О, так, так, ми все бачили.
Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати. Хоч йому щиро
здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона!
- А де ви зустрiлись з Марiєю Олександрiвною? - без жодної прихованої
думки спитала мати.
- А ми весь час були вдвох, - просто вiдповiла Марiя. Раптом вона
подумала: що їй ховати? Навiщо їй брехати? Так, вони були вдвох, i мати
нiчого не сказала на це, але чомусь її пiдсвiдомо вколола ця одверта
спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого не скажеш. Нi, нi, вона пiдсвiдомо
хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй.
- Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього
виняткова радiсть бути свiдком його ювiлею. Я певна, що i ви, Марiє
Олександрiвно, схиляєтесь перед цим генiальним письменником i вiн i для
вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю.
- Я думала сьогоднi, - мовила замислено Марiя, - як усi нiмецькi
патрiархальнi родини, всi бюргери, всi фiлософипрофесори, у цi днi
уславляють Шiллера за те, що вiн висловив їхнi iдеали, їхнi мрiї, вiн так
багато промовляє саме до них.
- Але ж, мила Марiє Олександрiвно, за "Розбiйникiв" Французька
республiка оголосила його своїм Громадянином! - нагадав Єшевський.
- Вiн у цьому творi революцiонер, як можна заперечувати? I я завжди
любила "Розбiйникiв", але деякi його твори мене трохи дратували.
Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi образи i в "Марiї Стюарт", i в
"Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до боротьби, бiль за
щастя всього людства?
- Але ж скiльки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських
iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна.
- Звичайно, людям приємнiше сприймати його пiзнiшi погляди, - гаряче
мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому, i пасивнiсть.
Пам'ятаєте? В перекладi нашого Курочкiна:
Заключись в святом уединеньи,
В мире сердца, чуждом суеты.
Красота цветет лишь в песнопеньи.
А свобода - в области мечты.
Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"!
- Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! -
похитала головою Тетяна Петрiвна. - Ви згоднi зi мною, Марiє
Олександрiвно?
- З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя,
- але йому й не гадають поставити пам'ятник i, певне, ще довго не
святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi.
- А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн.
- Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя.
- Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте,
ви обурювались, - нагадав Єшевський якусь розмову з Марiєю. - А Гейне ви
симпатизуєте як людинi, вигнанцю.
- Менi багато говорить кожен його твiр, його iронiя, навiть його
пiдсмiювання над самим собою, що робить його поезiю такою своєрiдною,
несподiваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиреннiсть до
пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в своїй Нiмеччинi i як болiв
за неї i не тiльки за неї. Як вiн писав, що "через його серце пройшла
трiщина, яка подiляє весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв
не визнає його.
Саша слухав Марiю, як заворожений.
- Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав Єшевський.
- А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв
гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив Борщов, той,
що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню".
- О, так. Це навiки його слова! Vivos voco! Як чудово! - гаряче
пiдхопила Марiя.
- Iлля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, - сказала Тетяна Петрiвна,
- а Марiя Олександрiвна нещодавно була там.
- I ще поїду! - впевнено вигукнула Марiя.
Iлля Григорович Борщов тiльки-но повернувся з надзвичайно цiкавої
наукової експедицiї в Прикаспiї, та вiн бiльше нiж хто iнший з молодих
вчених цiкавився i соцiальними питаннями.
Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на своє рiдне -
"Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росiї.
- Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, - зауважив
Єшевський. - А я нiяк не зберуся поїхати. Ще хочу закiнчити тут свою
роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково поїду.
- Може, тому, що я не буваю в унiверситетi i на ваших наукових
засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi здається, що тут, у Гейдельберзi,
росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька Єшевська.
- Олександр Iванович писав: "Нiмцiв не люблять, а їдуть сюди", -
згадала Марiя лист Герцена.
- А втiм, деякi тутешнi професори дивуються з наполегливостi наших
студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутнє в науцi.
- Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва i його товаришiв.
- Тут, на жаль, є багато старих професорiв, - сказав Бородiн, - якi,
власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, їхнi лекцiї i
заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь є Вагнери в науцi, а
студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв.
- Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть,
варто їхати на край свiту, - мовив Сеченов. - Для них наука - подвиг,
любов, вiра.
- Ви запевняли, що у Гельмгольца очi як у Сiкстинської мадонни, -
засмiявся Менделєєв.
- Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться -
вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекцiях цим буршам, дурним баронам з
догами, вiн читає так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно.
- Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн.
- Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути на
вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало сказати, що
його було цiкаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас -
весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже немає
факту дрiбного для науки. Вiн описував аналiз звукiв, а суддею обрав
папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, i
ви б бачили щасливу усмiшку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц,
експериментуючи на ньому, доводив свої гiпотези.
А Бунзен, вiн так звик безбоязно сам нюхати всiлякi речовини, сам
експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око
одне постраждало вiд вибуху.
- Я нiчого не розумiю нi в хiмiї, нi в фiзiологiї, - шепнула Юленька
Марусi, - але я захоплююсь їхньою вiдданiстю науцi. Я розумiю свого
Степана Васильовича - вiн перевертає гори архiвних пожовклих паперiв i
радий якомусь одному рядочку.
- Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторiєю, - призналася Маруся. -
Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторiї Англiї. Як це я ранiше
його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як i
ви, перед їхньою вiдданiстю науцi, своїй роботi, i я розумiю, що i для
науки треба вiддати всього себе. Це теж їхня вiра й любов.
Саша ревниво мовчав. Вiн приїхав сюди удосконалювати свої юридичнi
знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому:
- Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час, коли
вони будуть непотрiбнi i їх знищать.
- Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. - Поки що треба принаймнi
полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це уряд не
розумiє?
- Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого не вийде з
ваших проектiв!
- О, ви стаєте справжньою послiдовницею Герцена. Але ж бачите, сам
iмператор дбає про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i потрiбна
змiна багатьох законiв, змiна покарань.
Нi, її вернуло вiд цього i в той же час все дужче й дужче тягло до
Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову, тiльки
її бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом. Звичайно,
вiн повинен тут i лекцiї прослухати, i роботу написати, але все це
другорядне. Найголовнiше, щоб вiн її бачив i чув. Щоб вона була близько.
Нарештi заметушилась хазяйка, поспiшила на кухню, звiдти полинули
невимовне приємнi пахощi.
- Щось нагадує лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн.
- Куди йому до лабораторiї мамашi Пассек! - схопився Володя. - Я не
можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я вiдчуваю, що там створено
чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю.
За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках -
величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг.
- Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя.
Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки, задзвенiли ножi,
виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх.
Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi, як завжди,
дивувались, як вiн, хiмiк, так добре грає напам'ять, по слуху, i багато
речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн тiльки
кине: "Забув, десь чув".
Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в
Гойл.рльї'iерчi, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема
такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але
ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою.
Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i
подумала: "Я в юностi довго не розумiла цiєї шiллерiвської балади, я
навiть трохи боялася її. По правдi, я й зараз не розумiю її всю. Чому так
боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i хiба не може
цього заслужити своїм життям?"
Тетяна Петрiвна глянула на свої руки, роботящi, жiночi, материнськi
руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який надiв їй колись Вадим
поруч з вiнчальним, коли народився первiсток - Саша. Це була єдина
дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi свої днi не розлучалася. Та коли
Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як її дочку, вона вiддасть
йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня любов, як її i
Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона звела очi на Сашу i
раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими
очима, говорив Марiї Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба
можна було так дивитись в очi юнаковi?
У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все наче померкло. "Бiда,
бiда над домом цим", - спливли в головi рядки балади. Вона стисла руки
так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то їй здалося!
14
- Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля", - сказала Марiя
Єшевським.
- Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька.
- I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час ви
написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою працездатнiстю,
- мовив Степан Васильович.
Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато
читає, з непiдробним iнтересом слухає, коли вiн розповiдає про професора
Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, її цiкавить не те,
який сам Гейсер i як вiн i кому читає, а самий змiст його лекцiй. I нiколи
вона не соромиться спитати, коли чого не розумiє або не знає. Одразу
видно: цiкавиться не для афiшування своєї жадоби знань, допитливостi, або
навiть просто задля свiтської балаканини, - а справдi хоче багато знати.
Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних i до того ж
талановитих жiнок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.
- Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав Єшевський.
- Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, - загорiлася i Юля.
- Обов'язково почитаю, - обняла її Маруся. - Менi самiй хочеться швидше
знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким - нiколи не знаєш.
- Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович.
- Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля.
- Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньої iсторiї - це
далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко читати редакторам
або критикам, ну, в їхньому товариствi. Здається завжди, що вони не можуть
просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи
пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi,
менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi я,
звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi, якi мiсця, якi слова
зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати.
- Сьогоднi, сьогоднi ж! I знаєте що? Давайте дома, у нас, -
запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн тут
же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до
нас, купимо ще фруктiв до чаю...
- От жiнки! Хiба в цьому рiч? - усмiхаючись, знизав плечима Степан
Васильович.
- Ти нiчого не розумiєш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити
до їдальнi, щоб увесь вечiр був наш!
- Звичайно, - пiдтримала Маруся. - I Опанас Васильович буде
задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм часом не витягнеш з
хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися.
- Взаємно, - сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичнi - i Марiя
Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна i не треба
нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на свою професорську
зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта.
- А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч.
- Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них буваємо, i Тетяна Петрiвна
так любить Марiю Олександрiвну.
От i розумна, та така безхитрiсна його Юленька поки що нiчого не
помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе трохи вiльнiше,
нiж удома, та вже й не дивує нiкого, коли Марiєю Олександрiвною
захоплюються, наче так i належить.
А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постiйною тривогою
за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi.
З "вченої братiї", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки Бородiн,
сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв - сама Тетяна
Петрiвна.
Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком
надто гарячої суперечки, що вибухнула мiж Марiєю Олександрiвною i Опанасом
Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться,
розiйдуться, роз'їдуться.
А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя
хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав дуже добре, спокiйно,
проникливе.
- Просто наче з школи Щепкiна, - шептав Єшевський Бородiну.
Легкий, ледь помiтний український акцент не заважав, навiть ще дужче
переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна,
але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так само як i
"Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її "Рассказы из
русского народного быта".
Але ж допiру Марiя написала по-українськи "Два сини" i "Три долi".
Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i не звернув уваги,
якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут
мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у своєму юному
ще життi в глухiй провiнцiї, так розiбралася у постатях, у характерах, так
невимушено, поряд з сумною драмою дiвочого серця, раптом кидала якiсь
деталi провiнцiйного тупого побуту. Хiба можна було не всмiхнутись,
слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забуває
наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!"
Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а Тетянi Петрiвнi не витерти
сльозинки.
- Прегарна рiч! - перша вимовила вона.
- Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. - Я вирiшила: якщо вам
сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши свої страхи, панiть
не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що її синiв
нема тут.
- Ви всiм присвячуєте, кому подобається? Тодi вам треба буде дуже
багато писати! - сказав Єшевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також
подобається, а присвячується не менi, я вам помщуся i попрошу дозволу
зробити маленьке зауваження.
- О, будь ласка! Це ж зовсiм не помета, я для того i читала. Я,
навпаки, буду дуже вдячна!
- Менi здається, - делiкатно мовив Єшевський, - ви iнколи зловживаєте
українiзмами.
- Але ж це дiється на Українi, - встала на захист подруги Юля. - А
згадай Гоголя!
- Менi здається, - не вiдступав Єшевський, - тут нема в них такої
потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз
такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi.
- А я вважаю, що взагалi цю рiч треба було вiдразу писати
по-українськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши.
- Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача такого талановитого
письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи - переклад
не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя Олександрiвна так вiльно пише
обома мовами!
Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
- Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли наша рiдна українська
лiтература тiльки-но починає по-справжньому подавати свiй голос за народ,
- а власне тiльки в словi й зберiг народ своє життя, свою iсторiю, свою
самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, - я не соромлюсь
так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, - як можна вiддавати
свої сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?!
- Опанасе, - мовила Марiя, - ти забуваєш, що письменник мусить боротися
проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо
неволя i рабство скрiзь однаковi - чи у селян на Полтавщинi, чи на
Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення має тодi якою мовою? Крiм того, ти
знаєш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - українська, я це
одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я
можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарештi наш
журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що ж
менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер - значить,
бути осторонь життя.
- Так коли б ти жила у Францiї чи в Iталiї, ти б перейшла на їхню мову?
- О! Не чiпай Iталiї! Там напевне я б вивчила iталiйську i писала б
так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi!
- Менi здається, - сказав Єшевський, - Марiя Олександрiвна нiчим не
завинила, що пише i по-росiйськи i цим поширює коло читачiв, масштаби
своєї дiяльностi.
- Адже i Тарас Григорович писав повiстi росiйською мовою, а хто
палкiше, вiдданiше за нього любить Україну? - нагадала Маруся.
- Але ж вiн опинився в таких умовах, хiба порiвняти? - обурювався
Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову, iсторiю мого
бiдолашного народу...
- Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя.
- Саме тому, що я знаю це, вiрю цьому, я хочу, щоб ти всi сили
вiддавала для нашої лiтератури, яку так гнiтять, утискують, не дають
розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого не порiвняю з тобою. Але в
українськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де є вже Тургенев,
Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой...
- Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив Єшевський.
- А як Олександр Iванович Герцен високо ставить оповiдання Марiї
Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона, казала, як
цей Опанас Васильович присiкується до бiдної Марiї Олександрiвни! Замiсть
того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр
Iванович вважає Марка Вовчка в колi передових письменникiв!
- А ви вiдтягаєте її в дуже обмежене, - вставила i Юленька.
- Хiба писати рiдною мовою, для свого пригнiченого народу - це
звужувати свою дiяльнiсть?
- Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона лунає
революцiйним закликом на весь свiт.
- Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською!
- Там зовсiм iнша ситуацiя. Не порiвняти нiчого з нашою матiнкою
Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо
Шiллер майже весь час бiдував, не мiг заробити достатньо своєю
лiтературною працею, i лише наприкiнцi свого недовгого життя, нарештi,
одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш спокiй вiд матерiальних
турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним.
Тетяна Петрiвна не могла, щоб про її бога говорили, як про звичайну
смертну людину. Вона вела далi, похитавши тiльки з докором головою -
докором не Нiмеччинi, а професору Єшевському, що в такий урочистий день
мiг згадувати низькi прикростi:
- Який пам'ятник зрiвняється з тим, що вiн звiв собi в людствi!
Її зворушливу мову урвав прихiд нових гостей. Степан Васильович
Єшевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу
Сеченову - медику-фiзiологу, хiмiкам Дмитровi Iвановичу Менделєєву,
Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi
Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з ними -
невiд'ємний вiд них гомiн, галас, смiх.
- От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна
Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?
- Ще б пак, ми почали його з самого ранку, - мовив Сеченов. У нього
було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час
якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як
завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне, вже бачили
тутешнiх баронiв студентiв...
- Чистi барани! - чмихнув iполит. Тетяна Петрiвна хотiла грiзно
подивитись, але не вийшло.
- Якi набундюченi вони ходять по мiсту в бiлих капелюхах з довгими
нагаями в руках i з величезними датськими догами на повiдках, - вставив
красивий, ставний Бородiн.
- Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов.
- Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх студентiв -
їхнi рiзнi партiї - з рiзними кашкетами - жовтими, червоними, бiлими,
величезнi ботфорти неймовiрної форми. Нiяк не розбереш, у чому ж рiзниця
їхнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного
на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний
хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так,
подряпають одне одному фасад!
Усi зареготали.
- Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. - Ви, Iване
Михайловичу, почали про ювiлейний обiд.
- Так, так. Ми справдi потрапили на ювiлейний обiд. З прусськими
баронами сидiв старий професор юридичного факультету. Вiн виголосив
промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити
цю велику людину.
- Це справдi щастя, - зiтхнула Тетяна Петрiвна, i Юленька Єшевська
спiвчутливо кивнула їй головою.
- Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера, зупинився
на жiночих образах у його творах. Одверто кажучи, нiчого захоплюючого,
пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас у
Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй спокiйнiй лекцiї зникло, не
чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_.
- Наче всi його iдеали обмежились мiщанським спокоєм i добробутом, який
ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Менделєєв.
- А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, - iронiчно сказав
Борщов.
- Що ж, "наш век для идеалов не созрел. Я - гражданин грядущих
поколений"! - процитував Єшевський слова маркiза Поза.
- Увечерi ми були тiльки на площi, - розповiдав далi Сеченов. - Ми
опинились на театральнiй виставi. Давали "Табiр Валленштейна". Апофеоз.
Але, правду кажучи, ми не досидiли до кiнця i вирiшили вiдзначити й
закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв.
- Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру! Проспiвати, примiром,
шiллерiвську пiсню, перекладену нашим Пушкiним, - лукаво, змовницьки
усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ятаєте, панове, "Пуншеву пiсню".
Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай!
- Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит:
- Що ви! Хiба можна! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Що подумають
господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi!
- Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай знають, як росiяни
шанують його! Олександр Порфирович заграє! - доводив, розвеселившись.
Менделєєв.
- Нi, ви тiльки погляньте, як розiйшлася наша Леонора! - засмiявся
Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома називали Менделєєва, бо вiн дуже
любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти її.
- Шкода, нема нашої Марiї Олександрiвни, - мовила Юленька, - вона б
напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi.
- А справдi, де Марiя Олександрiвна? - спитав занепокоєно Степан
Васильович. - Може, вона захворiла?
- Вiд такого чоловiка захворiєш! - зiтхнула Тетяна Петрiвна. - Хiба
можна до творчої талановитої людини так присiкуватися, як вiн до неї?
- Ви помиляєтесь, Тетяно Петрiвно, - сказав миролюбно Єшевський. -
Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марiя Олександрiвна
талант, її думкам потрiбнi воля, простiр...
- А не постiйнi обмеження. Нi, нi, вона дуже терпить вiд його
характеру! - стояла на своєму Тетяна Петрiвна. - Може, вiн просто не
пустив її сьогоднi?
- Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити!
- Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод, висловив
своє невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися.
- Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит, - ми з
Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... - але тут Володя непомiтно
сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна
разом з Сашею Пассеком.
- Ну, нарештi! А ми вже турбувались про вас, Марiє Олександрiвно! -
кинулась до Марiї Тетяна Петрiвна i обняла її й тому не побачила, як
Маруся знiяковiла. Знiяковiли i Єшевськi - i чоловiк, i жiнка, а молодь,
на щастя, галасливо сперечалась i особливої уваги не звернула.
Тетяна Петрiвна так була переконана, що Опанас Васильович пригнiчує
свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не цч 'i я чя нiякого
значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли поруч
за стiл. Мати тiльки побачила, що її завжди блiдуватий смаглявий Саша
зараз наче палає.
"Як вiн переживає це свято, - подумала вона задоволено. - Усiм, усiм
вiн схожий на батька".
Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому
на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв її руку - дорослi сини не
розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi!
- А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день?
- О, так, так, ми все бачили.
Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати. Хоч йому щиро
здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона!
- А де ви зустрiлись з Марiєю Олександрiвною? - без жодної прихованої
думки спитала мати.
- А ми весь час були вдвох, - просто вiдповiла Марiя. Раптом вона
подумала: що їй ховати? Навiщо їй брехати? Так, вони були вдвох, i мати
нiчого не сказала на це, але чомусь її пiдсвiдомо вколола ця одверта
спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого не скажеш. Нi, нi, вона пiдсвiдомо
хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй.
- Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього
виняткова радiсть бути свiдком його ювiлею. Я певна, що i ви, Марiє
Олександрiвно, схиляєтесь перед цим генiальним письменником i вiн i для
вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю.
- Я думала сьогоднi, - мовила замислено Марiя, - як усi нiмецькi
патрiархальнi родини, всi бюргери, всi фiлософипрофесори, у цi днi
уславляють Шiллера за те, що вiн висловив їхнi iдеали, їхнi мрiї, вiн так
багато промовляє саме до них.
- Але ж, мила Марiє Олександрiвно, за "Розбiйникiв" Французька
республiка оголосила його своїм Громадянином! - нагадав Єшевський.
- Вiн у цьому творi революцiонер, як можна заперечувати? I я завжди
любила "Розбiйникiв", але деякi його твори мене трохи дратували.
Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi образи i в "Марiї Стюарт", i в
"Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до боротьби, бiль за
щастя всього людства?
- Але ж скiльки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських
iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна.
- Звичайно, людям приємнiше сприймати його пiзнiшi погляди, - гаряче
мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому, i пасивнiсть.
Пам'ятаєте? В перекладi нашого Курочкiна:
Заключись в святом уединеньи,
В мире сердца, чуждом суеты.
Красота цветет лишь в песнопеньи.
А свобода - в области мечты.
Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"!
- Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! -
похитала головою Тетяна Петрiвна. - Ви згоднi зi мною, Марiє
Олександрiвно?
- З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя,
- але йому й не гадають поставити пам'ятник i, певне, ще довго не
святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi.
- А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн.
- Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя.
- Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте,
ви обурювались, - нагадав Єшевський якусь розмову з Марiєю. - А Гейне ви
симпатизуєте як людинi, вигнанцю.
- Менi багато говорить кожен його твiр, його iронiя, навiть його
пiдсмiювання над самим собою, що робить його поезiю такою своєрiдною,
несподiваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиреннiсть до
пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в своїй Нiмеччинi i як болiв
за неї i не тiльки за неї. Як вiн писав, що "через його серце пройшла
трiщина, яка подiляє весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв
не визнає його.
Саша слухав Марiю, як заворожений.
- Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав Єшевський.
- А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв
гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив Борщов, той,
що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню".
- О, так. Це навiки його слова! Vivos voco! Як чудово! - гаряче
пiдхопила Марiя.
- Iлля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, - сказала Тетяна Петрiвна,
- а Марiя Олександрiвна нещодавно була там.
- I ще поїду! - впевнено вигукнула Марiя.
Iлля Григорович Борщов тiльки-но повернувся з надзвичайно цiкавої
наукової експедицiї в Прикаспiї, та вiн бiльше нiж хто iнший з молодих
вчених цiкавився i соцiальними питаннями.
Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на своє рiдне -
"Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росiї.
- Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, - зауважив
Єшевський. - А я нiяк не зберуся поїхати. Ще хочу закiнчити тут свою
роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково поїду.
- Може, тому, що я не буваю в унiверситетi i на ваших наукових
засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi здається, що тут, у Гейдельберзi,
росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька Єшевська.
- Олександр Iванович писав: "Нiмцiв не люблять, а їдуть сюди", -
згадала Марiя лист Герцена.
- А втiм, деякi тутешнi професори дивуються з наполегливостi наших
студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутнє в науцi.
- Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва i його товаришiв.
- Тут, на жаль, є багато старих професорiв, - сказав Бородiн, - якi,
власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, їхнi лекцiї i
заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь є Вагнери в науцi, а
студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв.
- Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть,
варто їхати на край свiту, - мовив Сеченов. - Для них наука - подвиг,
любов, вiра.
- Ви запевняли, що у Гельмгольца очi як у Сiкстинської мадонни, -
засмiявся Менделєєв.
- Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться -
вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекцiях цим буршам, дурним баронам з
догами, вiн читає так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно.
- Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн.
- Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути на
вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало сказати, що
його було цiкаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас -
весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже немає
факту дрiбного для науки. Вiн описував аналiз звукiв, а суддею обрав
папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, i
ви б бачили щасливу усмiшку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц,
експериментуючи на ньому, доводив свої гiпотези.
А Бунзен, вiн так звик безбоязно сам нюхати всiлякi речовини, сам
експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око
одне постраждало вiд вибуху.
- Я нiчого не розумiю нi в хiмiї, нi в фiзiологiї, - шепнула Юленька
Марусi, - але я захоплююсь їхньою вiдданiстю науцi. Я розумiю свого
Степана Васильовича - вiн перевертає гори архiвних пожовклих паперiв i
радий якомусь одному рядочку.
- Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторiєю, - призналася Маруся. -
Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторiї Англiї. Як це я ранiше
його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як i
ви, перед їхньою вiдданiстю науцi, своїй роботi, i я розумiю, що i для
науки треба вiддати всього себе. Це теж їхня вiра й любов.
Саша ревниво мовчав. Вiн приїхав сюди удосконалювати свої юридичнi
знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому:
- Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час, коли
вони будуть непотрiбнi i їх знищать.
- Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. - Поки що треба принаймнi
полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це уряд не
розумiє?
- Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого не вийде з
ваших проектiв!
- О, ви стаєте справжньою послiдовницею Герцена. Але ж бачите, сам
iмператор дбає про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i потрiбна
змiна багатьох законiв, змiна покарань.
Нi, її вернуло вiд цього i в той же час все дужче й дужче тягло до
Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову, тiльки
її бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом. Звичайно,
вiн повинен тут i лекцiї прослухати, i роботу написати, але все це
другорядне. Найголовнiше, щоб вiн її бачив i чув. Щоб вона була близько.
Нарештi заметушилась хазяйка, поспiшила на кухню, звiдти полинули
невимовне приємнi пахощi.
- Щось нагадує лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн.
- Куди йому до лабораторiї мамашi Пассек! - схопився Володя. - Я не
можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я вiдчуваю, що там створено
чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю.
За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках -
величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг.
- Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя.
Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки, задзвенiли ножi,
виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх.
Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi, як завжди,
дивувались, як вiн, хiмiк, так добре грає напам'ять, по слуху, i багато
речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн тiльки
кине: "Забув, десь чув".
Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в
Гойл.рльї'iерчi, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема
такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але
ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою.
Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i
подумала: "Я в юностi довго не розумiла цiєї шiллерiвської балади, я
навiть трохи боялася її. По правдi, я й зараз не розумiю її всю. Чому так
боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i хiба не може
цього заслужити своїм життям?"
Тетяна Петрiвна глянула на свої руки, роботящi, жiночi, материнськi
руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який надiв їй колись Вадим
поруч з вiнчальним, коли народився первiсток - Саша. Це була єдина
дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi свої днi не розлучалася. Та коли
Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як її дочку, вона вiддасть
йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня любов, як її i
Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона звела очi на Сашу i
раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими
очима, говорив Марiї Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба
можна було так дивитись в очi юнаковi?
У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все наче померкло. "Бiда,
бiда над домом цим", - спливли в головi рядки балади. Вона стисла руки
так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то їй здалося!
14
- Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля", - сказала Марiя
Єшевським.
- Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька.
- I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час ви
написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою працездатнiстю,
- мовив Степан Васильович.
Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато
читає, з непiдробним iнтересом слухає, коли вiн розповiдає про професора
Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, її цiкавить не те,
який сам Гейсер i як вiн i кому читає, а самий змiст його лекцiй. I нiколи
вона не соромиться спитати, коли чого не розумiє або не знає. Одразу
видно: цiкавиться не для афiшування своєї жадоби знань, допитливостi, або
навiть просто задля свiтської балаканини, - а справдi хоче багато знати.
Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних i до того ж
талановитих жiнок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.
- Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав Єшевський.
- Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, - загорiлася i Юля.
- Обов'язково почитаю, - обняла її Маруся. - Менi самiй хочеться швидше
знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким - нiколи не знаєш.
- Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович.
- Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля.
- Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньої iсторiї - це
далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко читати редакторам
або критикам, ну, в їхньому товариствi. Здається завжди, що вони не можуть
просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи
пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi,
менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi я,
звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi, якi мiсця, якi слова
зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати.
- Сьогоднi, сьогоднi ж! I знаєте що? Давайте дома, у нас, -
запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн тут
же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до
нас, купимо ще фруктiв до чаю...
- От жiнки! Хiба в цьому рiч? - усмiхаючись, знизав плечима Степан
Васильович.
- Ти нiчого не розумiєш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити
до їдальнi, щоб увесь вечiр був наш!
- Звичайно, - пiдтримала Маруся. - I Опанас Васильович буде
задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм часом не витягнеш з
хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися.
- Взаємно, - сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичнi - i Марiя
Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна i не треба
нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на свою професорську
зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта.
- А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч.
- Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них буваємо, i Тетяна Петрiвна
так любить Марiю Олександрiвну.
От i розумна, та така безхитрiсна його Юленька поки що нiчого не
помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе трохи вiльнiше,
нiж удома, та вже й не дивує нiкого, коли Марiєю Олександрiвною
захоплюються, наче так i належить.
А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постiйною тривогою
за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi.
З "вченої братiї", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки Бородiн,
сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв - сама Тетяна
Петрiвна.
Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком
надто гарячої суперечки, що вибухнула мiж Марiєю Олександрiвною i Опанасом
Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться,
розiйдуться, роз'їдуться.
А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя
хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав дуже добре, спокiйно,
проникливе.
- Просто наче з школи Щепкiна, - шептав Єшевський Бородiну.
Легкий, ледь помiтний український акцент не заважав, навiть ще дужче
переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна,
але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так само як i
"Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її "Рассказы из
русского народного быта".
Але ж допiру Марiя написала по-українськи "Два сини" i "Три долi".
Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i не звернув уваги,
якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут
мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у своєму юному
ще життi в глухiй провiнцiї, так розiбралася у постатях, у характерах, так
невимушено, поряд з сумною драмою дiвочого серця, раптом кидала якiсь
деталi провiнцiйного тупого побуту. Хiба можна було не всмiхнутись,
слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забуває
наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!"
Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а Тетянi Петрiвнi не витерти
сльозинки.
- Прегарна рiч! - перша вимовила вона.
- Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. - Я вирiшила: якщо вам
сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши свої страхи, панiть
не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що її синiв
нема тут.
- Ви всiм присвячуєте, кому подобається? Тодi вам треба буде дуже
багато писати! - сказав Єшевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також
подобається, а присвячується не менi, я вам помщуся i попрошу дозволу
зробити маленьке зауваження.
- О, будь ласка! Це ж зовсiм не помета, я для того i читала. Я,
навпаки, буду дуже вдячна!
- Менi здається, - делiкатно мовив Єшевський, - ви iнколи зловживаєте
українiзмами.
- Але ж це дiється на Українi, - встала на захист подруги Юля. - А
згадай Гоголя!
- Менi здається, - не вiдступав Єшевський, - тут нема в них такої
потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз
такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi.
- А я вважаю, що взагалi цю рiч треба було вiдразу писати
по-українськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши.
- Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача такого талановитого
письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи - переклад
не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя Олександрiвна так вiльно пише
обома мовами!
Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
- Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли наша рiдна українська
лiтература тiльки-но починає по-справжньому подавати свiй голос за народ,
- а власне тiльки в словi й зберiг народ своє життя, свою iсторiю, свою
самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, - я не соромлюсь
так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, - як можна вiддавати
свої сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?!
- Опанасе, - мовила Марiя, - ти забуваєш, що письменник мусить боротися
проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо
неволя i рабство скрiзь однаковi - чи у селян на Полтавщинi, чи на
Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення має тодi якою мовою? Крiм того, ти
знаєш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - українська, я це
одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я
можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарештi наш
журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що ж
менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер - значить,
бути осторонь життя.
- Так коли б ти жила у Францiї чи в Iталiї, ти б перейшла на їхню мову?
- О! Не чiпай Iталiї! Там напевне я б вивчила iталiйську i писала б
так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi!
- Менi здається, - сказав Єшевський, - Марiя Олександрiвна нiчим не
завинила, що пише i по-росiйськи i цим поширює коло читачiв, масштаби
своєї дiяльностi.
- Адже i Тарас Григорович писав повiстi росiйською мовою, а хто
палкiше, вiдданiше за нього любить Україну? - нагадала Маруся.
- Але ж вiн опинився в таких умовах, хiба порiвняти? - обурювався
Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову, iсторiю мого
бiдолашного народу...
- Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя.
- Саме тому, що я знаю це, вiрю цьому, я хочу, щоб ти всi сили
вiддавала для нашої лiтератури, яку так гнiтять, утискують, не дають
розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого не порiвняю з тобою. Але в
українськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де є вже Тургенев,
Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой...
- Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив Єшевський.
- А як Олександр Iванович Герцен високо ставить оповiдання Марiї
Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона, казала, як
цей Опанас Васильович присiкується до бiдної Марiї Олександрiвни! Замiсть
того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр
Iванович вважає Марка Вовчка в колi передових письменникiв!
- А ви вiдтягаєте її в дуже обмежене, - вставила i Юленька.
- Хiба писати рiдною мовою, для свого пригнiченого народу - це
звужувати свою дiяльнiсть?
- Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона лунає
революцiйним закликом на весь свiт.
- Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською!
- Там зовсiм iнша ситуацiя. Не порiвняти нiчого з нашою матiнкою
Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо