Страница:
тут за тi роки, що вона жила за кордоном, - хiба можна було б сказати: от
краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко.
Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись
новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до працi,
до боротьби за права i людське життя знедолених.
Палкi шiстдесятi роки! Вони увiйшли в iсторiю росiйського народу
бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко
зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти, що разом з невеличкими
подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще жорстокiше i
невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по одному, а
то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою.
1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально - вiд
хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневiряння
довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А восени
того ж року - смерть Добролюбова.
Увесь цей рiк по всiй iмперiї - селянськi заколоти. Студентськi
хвилювання по всiх унiверситетських мiстах.
Арешти. Заслання. Кари.
1862 рiк. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писарєва.
Тимчасова заборона прогресивних рупорiв - "Современника" та "Русского
слова".
Арешти. Заслання. Кари.
1863 рiк. Вже й "Основа", перший український журнал, припинив своє
iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний Валуев видав циркуляр
про заборону видання книжок українською мовою, якщо це не художня
лiтература, та й для художньої лiтератури були створенi посиленi цензурнi
рогатки. У таємному ж листi до мiнiстерства народної освiти цей
"лiберальний", як вiн себе вважав, мiнiстр Валуев писав: "...нiякої
малоросiйської мови немає i бути не може".
Усе "тайне" стає "явним". Не тiльки явний циркуляр, але й про лист
знали всi, i увiйшли вони в iсторiю української лiтератури ганебними
вiхами.
А тодi, в тi роки, вiдчули на собi цi розпорядження усi українськi
письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ.
I, звичайно, особливо гостро вiдчула це українська письменниця - Марко
Вовчок.
(Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а як i своє
особисте: адже перед тим запропонували їй українськi дiячi, про цс з нею
говорив Василь Бiлозсрський, коли була вона в Петербурзi наприкiнцi
шiстдесят другого року, - щоб заходилася вона працювати над iсторiєю
України для дiтей; i скiльки планiв уже виникло тодi у неї з приводу
популярних книжок українською мовою для шкiл, для простого народу).
Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний
кiнець польське повстання. Загибель сотень молодих життiв. Розправа
Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я не з тих,
кого вiшають, я з тих, хто вiшає!" Скiлькох же вiн перевiшав!
А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках -
скiльки знайомих i друзiв Марiї!
Арешти. Заслання. Кари.
1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури.
Арешти. Заслання. Кари.
1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра II. Яка страшна
розправа з усiма причетними i непричетними! Недарма на розслiдування i
ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн
i розправився!
Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони
"особи, вiдданi злочинному вченню соцiалiзму та комунiзму". Багато iз
забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ пiд впливом
соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?".
"Современник" заборонили зовсiм.
Арешти. Заслання. Кари.
Страшний Марiїн рiк. Вона навiть не могла стежити, дослухатися, що
робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подiї, зв'язанi з
ним, одразу не викликали значимої реакцiї, - вона боролася за життя Сашi,
i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй далинi. I
тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба було
думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема, Бiлозерський
i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i вiдiйшли вiд
українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з "Русским словом", iншими
росiйськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси -
"Листи з Парижа", зв'язки з видавцями.
Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. I не
думати, що нiхто її не чекає.
4
"Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але й досi
його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе i, певне, почну не
скоро, але вважаю своєчасним написати тобi i потiм спокiйно i терпляче
чекати твоєї вiдповiдi. Менi тепер не те щоб сумно, а якось мляво
живеться, я такого становища i настрою не терплю, хотiлося б сiсти за
працю, зробити якнайбiльше, почасти для того, щоб очистити собi кiлька
вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй
клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене їздити по мiсту,
i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення".
А клопiт у Дмитра Iвановича Писарєва трапився неприємний. Класна дама в
гiмназiї, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоцi
дiвчинцi в присутностi її подруг. Дмитро Iванович вважав, що не можна
залишити так цю iсторiю - дiвчинка не повинна була примиритися з
незаслуженою образою, це могло зломити її волелюбний чесний характер. Вiн
любив своїх сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали
її дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i
їй уже тепер хотiлося прикладати в життi, запроваджувати всi тi iдеї
справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба тiльки для
рiдних сестер його статтi вiдкривали новi обрiї, руйнували усталенi
поняття людських взаємин у родинi, в суспiльствi i разом з своєрiдним
гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о, як пiсля читання їх хотiлося
вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з цим
виховували його думки прагнення до "емансипацiї особи"! Як часто тепер
лунали серед молодi вирази з його статей: "емансипацiя особи", "вiрно
зрозумiлi вигоди", "розумний егоїзм". Цей "розумний" писарєвський
"егоїзм", про який вiн писав: "Люди, якi мислять, освiченi, вiльнi вiд
забобонiв, керуючись лише велiнням свого егоїзму, неодмiнно дiйдуть до
загального добра".
Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з
дорослої людини. У гiмназiї хотiли затерти цей iнцидент. Батьки
дiвчаток-подруг, якi були свiдками, суворо заборонили своїм дочкам
розповiдати, що вони бачили.
Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо нестерпною
i принциповою. Вiн вирiшив довести все до вiдома попечителя жiночих
гiмназiй принца Ольденбурзького, який був i головним управителем IV
вiддiлу власної її величностi канцелярiї, що вiдала всiма установами
iмператрицi Марiї.
Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотiлося врятувати
Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн, як i до фортецi (i в
фортецi!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав "Дело".
Так усi спiвробiтники н казали:
"Працюємо у Благосвєтлова" - наче у хазяїна, бо вiн i тримався як
"хазяїн" i з Писарєвим, i з iншими молодими та й немолодими працiвниками.
Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi поєднуються революцiйнi iдеї,
приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя
своїх спiвробiтникiв, самовпевнений беззаперечний тон, i просто
смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати,
що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писарєва пiсля звiльнення з фортецi,
Писарєва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче
надихнув у нього душу.
Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi
в журнальних колах, що Писарєв "видохся", що вiн змiнився, що це зовсiм
уже не та людина, яка була до фортецi. Послужливi"друзi" залюбки
переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало
зневiр'я у свої сили - а що, як Благосвєтлов має рацiю?..
Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакцiйний фрак для вiзиту
до принца!
Фрак був власнiстю редакцiї i завжди висiв у редакцiї на випадок
побачень з поважними особами - найчастiше, коли вирушали на битви з
цензорами.
Примiрка фрака трохи розвеселила.
- Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi.
- Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо, коли жадаєте
перемоги над якимось жiночим серцем!
- Але поскiльки вам треба вплинути не на жiноче серце, головне, не
виявляйте нiякої iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте.
- Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо!
- А то ще скажуть: "мовчать" - i край!
- Я й сам вирiшив триматися такої методи у принца, - признався Писарєв,
завжди одвертий iз товаришами, - а то й справдi, коли виявлюся надто
заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!", - i вже нiчим
тодi справi не зарадиш. Постараюся не вiдступати вiд програми цього
вiзиту, як я накреслив собi.
З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосвєтлова не
було, - вiн поїхав за Катею.
Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, - проте
з другого року ця класна дама в цiй гiмназiї вже не працювала, а Катю
спокiйно перевели до iншої. В очах подруг вона лишилася "героїнею".
Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писарєв на самотi, пишучи листа
сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому хотiлося усiм-усiм
подiлитися з нею.
"Всю сцену розгляду я розповiм тобi докладно, дотримуючись усього
колориту в словах, коли ми побачимося..."
Коли ж вiн її побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав:
"Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться
в це".
Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi, вiн сам пояснить це
несподiване звернення: "Тобi дивним здається, що я раптом написав тобi
"Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми, яким я
звичайно кажу "ти", тодi у мене обов'язково з'являється "Ви". Це "Ви"
замiняє у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер".
Цей лист розминувся з Марiєю. Вiн був написаний напередоднi її приїзду
до Петербурга.
Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у
Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку.
"Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я
ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить?
Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi.
Вона боялася самотностi.
* * *
Вони обоє ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному! Саме тепер.
Саме зараз. Обоє пiсля таких життєвих шквалiв, але обоє ще молодi.
Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марiї:
"Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився вiд своїх праць,
надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважаєш його працi:
чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, - пам'ятаєш, коли вiн усе
рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш
i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб йому було
зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от коли ви переїдете на iншу
квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього дуже
тiсно".
Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: "Бережи його", вона
радiла, що Марiя знайшла i перебралася на "свою" квартиру i в тому ж
будинку поверхом нижче оселився Митя.
Вона мусила його берегти.
Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби сил йому прибуло. i справдi
починалося життя.
Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею.
Так, працювати вiн приходив до неї. В них був спiльний переклад. Кожен,
правда, мав свої роздiли, але вони одразу радилися, допомагали одне
одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй новий
роман, а Митя статтю, - їм було якось легше працювати, коли вони сидiли за
тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало, а
навпаки - немов додавало сили. Глянуть, зведуть очi, усмiхнуться - i
працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це ж
Митя, брат, тому так просто", - спочатку думала вона. Ну й добре, що
просто. Вона його опiкає.
А йому так приємно, коли Марi турбується, щоб вiн випив кави з
вершками, щоб з'їв булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть дiтей!
Це зовсiм не дратує, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть коли
Марiя перевiряє своїми вправними пальцями, чи добре вiн замотав шарф
навколо шиї, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлує цi пальцi. Що
вона думає про це?
Коли вiн iде з дому, Марiя наказує своєчасно прийти обiдати, i вiн
поспiшає додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею.
А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома
додає - i не нудьгував без неї, - вiн виконує все, крiм останнього.
Найкраще, коли вони обоє "вдома" - себто у Марiї. У своїй маленькiй
кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночує.
Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi думки про її невiдоме
йому жiноче життя - де вона буває, з ким стрiчається, кому надсилає листи
до Парижа, кому до Москви (коли вона їх пише? Не тодi, коли вони сидять за
робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержує. Вона не
розказує. Вiн не розпитує. Навiть, коли вона дуже сумна пiсля листiв, -
вiн не розпитує, тiльки намагається розважити. Найбiльше йому щастить
вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться своїми задумами, про що
вiн хоче ще написати, може, не зараз. Вона нiколи не каже: "Так пиши
швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так уважно,
зацiкавлено слухає його, iнколи перепитує, просить пояснити, але вона сама
нiколи не починає розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це
зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона
розумiє - йому ще важко зiбратися з думками...
Вiн одверто писав про свiй стан Тургеневу. Так, Iвану Сергiйовичу
Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Тургенєвим вiн
докладно розповiв Марiї, i їй якось дивно було, - вона слухала Митину
розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для
себе людину. їй кортiло спитати - а про неї вiн не згадав? А вiн знає, що
вони мешкають разом?
Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович, певне, вiн просто не
знав i не здогадувався, не зв'язував їх - Марiю Олександрiвну Маркович i
"нiгiлiста" Писарєва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм уже
не цiкавиться нею?
Вона Митю нiчого про це не спитала. А Митя був i задоволений, i
здивований, i трохи збентежений цiєю зустрiччю.
* * *
Здивований був i сам Тургенев.
До того вiн нiколи не бачив Писарєва. Iван Сергiйович читав його
статтi, i коли пiсля виходу його роману Тургенева лаяли i "батьки", i
"дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у своїх твердженнях
молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався
з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма
i з усiм, в азартi помилявся, в азартi не схилявся нi перед якими
авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i
з азартом i енергiєю кинувся захищати його Базарова.
Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в журнал Каткова.
Та в Петербурзi знову "стара знайома" - подагра - зупинила Iвана
Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн жив у давнього приятеля - лiтератора
Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi.
До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг Великий Могол,
сердитий i збентежений.
- Там Писарєв прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?
- Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев. - Адже я хотiв його
бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi неприємно,
ти б пiшов до себе.
- Нi, я лишуся! - уперто мовив Великий Могол. Iвану Сергiйовичу,
навпаки, хотiлося, щоб Боткiн пiшов. Приємнiше було б познайомитися,
поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного творець,
наодинцi. Але Боткiн сидiв у крiслi з упертим, просто-таки бридливим
виглядом. Iван Сергiйович мiг сподiватися на будь-який вибрик з боку
Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря з його
господи!
Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить добре вихованiй
людинi. "Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, - одразу
подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писарєва. - А ручки - ач
якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!"
Боткiн ледь кивнув головою.
"Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева. I дiйсно: тiльки
сказав щось Писарєв про журнал "Дело", про статтю, яку вони збираються
надрукувати, навiть не дуже розiбравшись у чому питання, Боткiн, наче
вжалений, схопився i майже закричав:
- Та як ви смiєте, хлопчиська, молокососи, невiгласи...
Писарєв навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив:
- Певне, добродiй Боткiн не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом
називає її невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не
провина, прийде час - i молодь виросте, визрiє. Хiба не так?
Боткiн червонiв, пихтiв. Як було неприємно Iвану Сергiйовичу! Але
здавалося - Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткiна. Вiн
спокiйно передавав Iвану Сергiйовичу прохання редактора - мати їхнiй
журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на серцi.
Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься в "Русском
вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про думку щодо цього
роману його, Дмитра Iвановича Писарєва.
- Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писарєв.
Вiн вiдкланявся, такий же чемний, спокiйний, з привiтною усмiшкою
Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така
застарiла рiч, на яку й уваги звертати не варто, i пiшов, лишивши в
Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i з життям. Нi, Iван
Сергiйович не чекав, що цей "близнюк" Базарова така вихована приємна
людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць.
- Тобi не соромно? - смiючись, мовив Тургенев Боткiну, коли Писарєв
пiшов. - Ти - найпалкiший прихильник всього прекрасного, вишуканого,
витонченого, ти поводився як брутальний забiяка, а цей "нiгiлiст" i
"цинiк", як ти його обзиваєш, - як справжнiй джентльмен!
- Я не можу їх переносити, - пихтiв Боткiн. - На мистецтво руку
здiймає! Тому i твого Базарова так розписав!
- Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", - замислено мовив Тургенев.
Навiть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато
важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним.
5
Як завжди, кожен новий роман Тургенева - наче бомба, що несподiвано
розривається, i гуркiт вiд неї довго не затихає. Отже, i "Дым" - тiльки-но
вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже, вони пiзнали
себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на неї.
- Тобi подобається? - спитала Марiя Митю. - Яке в тебе враження вiд
цього роману?
- Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Каїн, де брат твiй Авель?
Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви подiли Базарова? Невже ви справдi
думаєте, що єдиний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема нiкого
на його мiсцi?"
- А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навiщо вiн так вивiв
революцiйне настроєних людей?
- Ну, знаєш, дурнiв i в олтарi б'ють! Не сприймай так прямолiнiйно.
Менi здається, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому, що
вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так блискуче Ратмiрових.
Адже основний удар праворуч, проти них!
Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер
Тургенев.
Митя жадiбно прочитав його. Спочатку задоволення засвiтилося в його
очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли нiколи приховати. Та за якусь
хвильку вiн явно зажурився.
Вiн простягнув листа Марiї, вiд неї у нього не було таємниць. Марiя так
само, як i вiн, нетерпляче почала читати:
"Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на
зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього
- по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний,
коли б i не зiйшлися б, то поговорили б одверто. Я цiную Ваш талант,
поважаю Ваш характер..."
Рука Марiї мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
- Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю Ваш характер", -
усмiхнулась вона йому й читала про себе далi:
"...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам
причину моєї незгоди - не вiд надiї повернути Вас, а маючи на метi
скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашої дiяльностi. Я не знаю, коли я
потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон i
дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами".
Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт.
I однаково серце Марiї защемiло. Не може, не може вона їхати навiть iз
ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
Що вiн пише далi, Iван Сергiйович?
"Я поставив собi цими днями питання: яке враження справив "Дым" на Вас
i на Ваш гурток - чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова i чи не
застили цi сцени для Вас змiст усiєї повiстi?
За всiма звiстками, що доходять до мене, "Дым" збуджує мало не
ненависть та презирство до мене у бiльшостi читачiв: двiтри статтi, якi
менi довелося прочитати, - у тому ж дусi. Я не можу не бути справедливим
до себе -
Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt -
Und was ich gemalt hab'hab' ich gemalt ,
(Не стану за працю себе вихваляти:_
Я те змалював, що зумiв змалювати._
Гете. _(З нiм. переклала Наталя Забiла.)_
а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не вiдчую нiяковостi, коли б i
Ви вiдгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, - бо, хоча я, з
одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише
тi плоди, якi йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собi нiяких
iлюзiй щодо свого таланту - мого дерева, - я бачу в ньому досить звичайну,
ледь прищеплену, росiйську яблуню. В усякому разi. Ваша думка - якщо вона
буде висловлена i мотивована, однаково буде приємною".
- Бачиш, вiн хоче з тобою ближче спiзнатися, - мовила Марiя.
Так, Iван Сергiйович жадає знати думку Митi. Вiн з Митею розмовляє "на
рiвних". I раптом боляче вколов спогад - до Сашi вiн завжди ставився дуже,
дуже приязно, але яка рiзниця! Та що там! Хiба вiн так чекав думки навiть
Добролюбова i Чернишевського!
- Вiн тебе цiнує бiльше за Добролюбова та Чернишевського, - сказала
вона. - Тих вiн не любив i зовсiм не виявляв бажання зiйтися ближче. Вiн
сам менi розповiдав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: "Ви
просто змiя, а Добролюбов - очкова, але є ще й гримуча - це юний Писарєв -
той сповiщає про своє наближення".
Митя розсмiявся, а потiм сумно мовив:
- Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще
неспроможний.
- Але ж ти вiдповiси йому?
- Безперечно. I я не приховаю свого першого враження вiд роману. Я
гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм дiловим вiзитом. Слово
честi. Марi, його лист для мене несподiванка - значить, вiн пам'ятає про
мене, не хоче забувати, i менi було б цiкаво поговорити з ним. Та ти ж
знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й нiколи. Хiба мене
випустять?
Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу i все-таки не мiг
не написати хоч кiлька слiв про новий роман, з вiдвертiстю, яка знову i
схвилювала, й полонила старого письменника.
"Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймнi тепер, - писав Митя. - Не
буду з двох причин. По-перше, менi необхiдний деякий простiр, щоб я мiг
висловити тi думки, на якi мене наводить Ваша повiсть. А цього простору в
мене нема, тому що на моєму журналi лежить рука попередньої цензури".
О, ця цензура, найлютiше зло, що не тiльки гальмує, а спотворює все в
лiтературi!
"По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре i захоплююче або
зовсiм не писати. А я весь цей час, уже близько пiвроку, вiдчуваю себе
нездатним працювати так, як працював ранiше у зачиненiй клiтцi. Вся моя
нервова система струшена переходом до волi, i я й досi не можу оправитися
вiд цього потрясiння. Ви бачите самi, як недоладно написано цього листа i
як тремтить моя рука. Я почекаю писати про "Дым", поки не вiдчую себе
спокiйнiше й мiцнiше. Але я передам Вам, наскiльки зумiю, основнi риси
мого погляду на Вашу повiсть".
I вiн одверто написав про те, про що говорив i Марiї, i що сцени у
Губарьова аж нiскiлечки не завдають йому прикростi, i так само навiв
прислiв'я: "Дурнiв i в олтарi б'ють".
"Я сам, - писав вiн, - глибоко ненавиджу всiх дурнiв взагалi i особливо
глибоко ненавиджу тих дурнiв, якi прикидаються моїми однодумцями та
спiльниками. Далi, я бачу, що сцени у Губарьова складають епiзод, пришитий
до повiстi на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю
силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рiвноваги i не опинився в
невластивому йому товариствi червоних демократiв. Що удар дiйсно падає
праворуч, а не лiворуч, на Ратмiрова, а не на Губарьова - це зрозумiли i
самi Ратмiрови..."
До речi, про те, що це зрозумiли самi Ратмiрови - Iван Сергiйович
дiзнався одразу. Вiн сам знав, як вони йому добре "вдалися" в. романi, i
як вiн влучно поцiлив! Йому розповiли знайомi: "справжнi" генерали так
образилися, що, зiбравшись у Англiйському клубi, ухвалили написати автору
колективного листа з рiшенням виключити його зi свого товариства! Тургенев
шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, i вiдмовив це
робити. А Тургенев смiявся i скаржився друзям: "Не можу простити цього
Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотiй
рамцi на стiнi повiсив би!"
Звичайно, нi Писарєв, нi Марiя про це не знали.
А над листом Писарєва Iван Сергiйович замислився. Той напрямки писав:
"При всьому при тому "Дым" мене рiшуче не задовольняє: вiн уявляється менi
краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко.
Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись
новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до працi,
до боротьби за права i людське життя знедолених.
Палкi шiстдесятi роки! Вони увiйшли в iсторiю росiйського народу
бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко
зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти, що разом з невеличкими
подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще жорстокiше i
невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по одному, а
то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою.
1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально - вiд
хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневiряння
довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А восени
того ж року - смерть Добролюбова.
Увесь цей рiк по всiй iмперiї - селянськi заколоти. Студентськi
хвилювання по всiх унiверситетських мiстах.
Арешти. Заслання. Кари.
1862 рiк. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писарєва.
Тимчасова заборона прогресивних рупорiв - "Современника" та "Русского
слова".
Арешти. Заслання. Кари.
1863 рiк. Вже й "Основа", перший український журнал, припинив своє
iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний Валуев видав циркуляр
про заборону видання книжок українською мовою, якщо це не художня
лiтература, та й для художньої лiтератури були створенi посиленi цензурнi
рогатки. У таємному ж листi до мiнiстерства народної освiти цей
"лiберальний", як вiн себе вважав, мiнiстр Валуев писав: "...нiякої
малоросiйської мови немає i бути не може".
Усе "тайне" стає "явним". Не тiльки явний циркуляр, але й про лист
знали всi, i увiйшли вони в iсторiю української лiтератури ганебними
вiхами.
А тодi, в тi роки, вiдчули на собi цi розпорядження усi українськi
письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ.
I, звичайно, особливо гостро вiдчула це українська письменниця - Марко
Вовчок.
(Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а як i своє
особисте: адже перед тим запропонували їй українськi дiячi, про цс з нею
говорив Василь Бiлозсрський, коли була вона в Петербурзi наприкiнцi
шiстдесят другого року, - щоб заходилася вона працювати над iсторiєю
України для дiтей; i скiльки планiв уже виникло тодi у неї з приводу
популярних книжок українською мовою для шкiл, для простого народу).
Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний
кiнець польське повстання. Загибель сотень молодих життiв. Розправа
Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я не з тих,
кого вiшають, я з тих, хто вiшає!" Скiлькох же вiн перевiшав!
А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках -
скiльки знайомих i друзiв Марiї!
Арешти. Заслання. Кари.
1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури.
Арешти. Заслання. Кари.
1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра II. Яка страшна
розправа з усiма причетними i непричетними! Недарма на розслiдування i
ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн
i розправився!
Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони
"особи, вiдданi злочинному вченню соцiалiзму та комунiзму". Багато iз
забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ пiд впливом
соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?".
"Современник" заборонили зовсiм.
Арешти. Заслання. Кари.
Страшний Марiїн рiк. Вона навiть не могла стежити, дослухатися, що
робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подiї, зв'язанi з
ним, одразу не викликали значимої реакцiї, - вона боролася за життя Сашi,
i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй далинi. I
тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба було
думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема, Бiлозерський
i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i вiдiйшли вiд
українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з "Русским словом", iншими
росiйськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси -
"Листи з Парижа", зв'язки з видавцями.
Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. I не
думати, що нiхто її не чекає.
4
"Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але й досi
його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе i, певне, почну не
скоро, але вважаю своєчасним написати тобi i потiм спокiйно i терпляче
чекати твоєї вiдповiдi. Менi тепер не те щоб сумно, а якось мляво
живеться, я такого становища i настрою не терплю, хотiлося б сiсти за
працю, зробити якнайбiльше, почасти для того, щоб очистити собi кiлька
вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй
клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене їздити по мiсту,
i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення".
А клопiт у Дмитра Iвановича Писарєва трапився неприємний. Класна дама в
гiмназiї, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоцi
дiвчинцi в присутностi її подруг. Дмитро Iванович вважав, що не можна
залишити так цю iсторiю - дiвчинка не повинна була примиритися з
незаслуженою образою, це могло зломити її волелюбний чесний характер. Вiн
любив своїх сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали
її дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i
їй уже тепер хотiлося прикладати в життi, запроваджувати всi тi iдеї
справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба тiльки для
рiдних сестер його статтi вiдкривали новi обрiї, руйнували усталенi
поняття людських взаємин у родинi, в суспiльствi i разом з своєрiдним
гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о, як пiсля читання їх хотiлося
вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з цим
виховували його думки прагнення до "емансипацiї особи"! Як часто тепер
лунали серед молодi вирази з його статей: "емансипацiя особи", "вiрно
зрозумiлi вигоди", "розумний егоїзм". Цей "розумний" писарєвський
"егоїзм", про який вiн писав: "Люди, якi мислять, освiченi, вiльнi вiд
забобонiв, керуючись лише велiнням свого егоїзму, неодмiнно дiйдуть до
загального добра".
Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з
дорослої людини. У гiмназiї хотiли затерти цей iнцидент. Батьки
дiвчаток-подруг, якi були свiдками, суворо заборонили своїм дочкам
розповiдати, що вони бачили.
Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо нестерпною
i принциповою. Вiн вирiшив довести все до вiдома попечителя жiночих
гiмназiй принца Ольденбурзького, який був i головним управителем IV
вiддiлу власної її величностi канцелярiї, що вiдала всiма установами
iмператрицi Марiї.
Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотiлося врятувати
Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн, як i до фортецi (i в
фортецi!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав "Дело".
Так усi спiвробiтники н казали:
"Працюємо у Благосвєтлова" - наче у хазяїна, бо вiн i тримався як
"хазяїн" i з Писарєвим, i з iншими молодими та й немолодими працiвниками.
Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi поєднуються революцiйнi iдеї,
приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя
своїх спiвробiтникiв, самовпевнений беззаперечний тон, i просто
смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати,
що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писарєва пiсля звiльнення з фортецi,
Писарєва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче
надихнув у нього душу.
Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi
в журнальних колах, що Писарєв "видохся", що вiн змiнився, що це зовсiм
уже не та людина, яка була до фортецi. Послужливi"друзi" залюбки
переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало
зневiр'я у свої сили - а що, як Благосвєтлов має рацiю?..
Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакцiйний фрак для вiзиту
до принца!
Фрак був власнiстю редакцiї i завжди висiв у редакцiї на випадок
побачень з поважними особами - найчастiше, коли вирушали на битви з
цензорами.
Примiрка фрака трохи розвеселила.
- Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi.
- Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо, коли жадаєте
перемоги над якимось жiночим серцем!
- Але поскiльки вам треба вплинути не на жiноче серце, головне, не
виявляйте нiякої iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте.
- Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо!
- А то ще скажуть: "мовчать" - i край!
- Я й сам вирiшив триматися такої методи у принца, - признався Писарєв,
завжди одвертий iз товаришами, - а то й справдi, коли виявлюся надто
заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!", - i вже нiчим
тодi справi не зарадиш. Постараюся не вiдступати вiд програми цього
вiзиту, як я накреслив собi.
З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосвєтлова не
було, - вiн поїхав за Катею.
Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, - проте
з другого року ця класна дама в цiй гiмназiї вже не працювала, а Катю
спокiйно перевели до iншої. В очах подруг вона лишилася "героїнею".
Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писарєв на самотi, пишучи листа
сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому хотiлося усiм-усiм
подiлитися з нею.
"Всю сцену розгляду я розповiм тобi докладно, дотримуючись усього
колориту в словах, коли ми побачимося..."
Коли ж вiн її побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав:
"Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться
в це".
Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi, вiн сам пояснить це
несподiване звернення: "Тобi дивним здається, що я раптом написав тобi
"Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми, яким я
звичайно кажу "ти", тодi у мене обов'язково з'являється "Ви". Це "Ви"
замiняє у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер".
Цей лист розминувся з Марiєю. Вiн був написаний напередоднi її приїзду
до Петербурга.
Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у
Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку.
"Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я
ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить?
Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi.
Вона боялася самотностi.
* * *
Вони обоє ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному! Саме тепер.
Саме зараз. Обоє пiсля таких життєвих шквалiв, але обоє ще молодi.
Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марiї:
"Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився вiд своїх праць,
надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважаєш його працi:
чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, - пам'ятаєш, коли вiн усе
рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш
i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб йому було
зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от коли ви переїдете на iншу
квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього дуже
тiсно".
Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: "Бережи його", вона
радiла, що Марiя знайшла i перебралася на "свою" квартиру i в тому ж
будинку поверхом нижче оселився Митя.
Вона мусила його берегти.
Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби сил йому прибуло. i справдi
починалося життя.
Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею.
Так, працювати вiн приходив до неї. В них був спiльний переклад. Кожен,
правда, мав свої роздiли, але вони одразу радилися, допомагали одне
одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй новий
роман, а Митя статтю, - їм було якось легше працювати, коли вони сидiли за
тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало, а
навпаки - немов додавало сили. Глянуть, зведуть очi, усмiхнуться - i
працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це ж
Митя, брат, тому так просто", - спочатку думала вона. Ну й добре, що
просто. Вона його опiкає.
А йому так приємно, коли Марi турбується, щоб вiн випив кави з
вершками, щоб з'їв булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть дiтей!
Це зовсiм не дратує, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть коли
Марiя перевiряє своїми вправними пальцями, чи добре вiн замотав шарф
навколо шиї, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлує цi пальцi. Що
вона думає про це?
Коли вiн iде з дому, Марiя наказує своєчасно прийти обiдати, i вiн
поспiшає додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею.
А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома
додає - i не нудьгував без неї, - вiн виконує все, крiм останнього.
Найкраще, коли вони обоє "вдома" - себто у Марiї. У своїй маленькiй
кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночує.
Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi думки про її невiдоме
йому жiноче життя - де вона буває, з ким стрiчається, кому надсилає листи
до Парижа, кому до Москви (коли вона їх пише? Не тодi, коли вони сидять за
робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержує. Вона не
розказує. Вiн не розпитує. Навiть, коли вона дуже сумна пiсля листiв, -
вiн не розпитує, тiльки намагається розважити. Найбiльше йому щастить
вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться своїми задумами, про що
вiн хоче ще написати, може, не зараз. Вона нiколи не каже: "Так пиши
швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так уважно,
зацiкавлено слухає його, iнколи перепитує, просить пояснити, але вона сама
нiколи не починає розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це
зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона
розумiє - йому ще важко зiбратися з думками...
Вiн одверто писав про свiй стан Тургеневу. Так, Iвану Сергiйовичу
Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Тургенєвим вiн
докладно розповiв Марiї, i їй якось дивно було, - вона слухала Митину
розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для
себе людину. їй кортiло спитати - а про неї вiн не згадав? А вiн знає, що
вони мешкають разом?
Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович, певне, вiн просто не
знав i не здогадувався, не зв'язував їх - Марiю Олександрiвну Маркович i
"нiгiлiста" Писарєва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм уже
не цiкавиться нею?
Вона Митю нiчого про це не спитала. А Митя був i задоволений, i
здивований, i трохи збентежений цiєю зустрiччю.
* * *
Здивований був i сам Тургенев.
До того вiн нiколи не бачив Писарєва. Iван Сергiйович читав його
статтi, i коли пiсля виходу його роману Тургенева лаяли i "батьки", i
"дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у своїх твердженнях
молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався
з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма
i з усiм, в азартi помилявся, в азартi не схилявся нi перед якими
авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i
з азартом i енергiєю кинувся захищати його Базарова.
Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в журнал Каткова.
Та в Петербурзi знову "стара знайома" - подагра - зупинила Iвана
Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн жив у давнього приятеля - лiтератора
Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi.
До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг Великий Могол,
сердитий i збентежений.
- Там Писарєв прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?
- Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев. - Адже я хотiв його
бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi неприємно,
ти б пiшов до себе.
- Нi, я лишуся! - уперто мовив Великий Могол. Iвану Сергiйовичу,
навпаки, хотiлося, щоб Боткiн пiшов. Приємнiше було б познайомитися,
поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного творець,
наодинцi. Але Боткiн сидiв у крiслi з упертим, просто-таки бридливим
виглядом. Iван Сергiйович мiг сподiватися на будь-який вибрик з боку
Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря з його
господи!
Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить добре вихованiй
людинi. "Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, - одразу
подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писарєва. - А ручки - ач
якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!"
Боткiн ледь кивнув головою.
"Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева. I дiйсно: тiльки
сказав щось Писарєв про журнал "Дело", про статтю, яку вони збираються
надрукувати, навiть не дуже розiбравшись у чому питання, Боткiн, наче
вжалений, схопився i майже закричав:
- Та як ви смiєте, хлопчиська, молокососи, невiгласи...
Писарєв навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив:
- Певне, добродiй Боткiн не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом
називає її невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не
провина, прийде час - i молодь виросте, визрiє. Хiба не так?
Боткiн червонiв, пихтiв. Як було неприємно Iвану Сергiйовичу! Але
здавалося - Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткiна. Вiн
спокiйно передавав Iвану Сергiйовичу прохання редактора - мати їхнiй
журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на серцi.
Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься в "Русском
вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про думку щодо цього
роману його, Дмитра Iвановича Писарєва.
- Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писарєв.
Вiн вiдкланявся, такий же чемний, спокiйний, з привiтною усмiшкою
Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така
застарiла рiч, на яку й уваги звертати не варто, i пiшов, лишивши в
Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i з життям. Нi, Iван
Сергiйович не чекав, що цей "близнюк" Базарова така вихована приємна
людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць.
- Тобi не соромно? - смiючись, мовив Тургенев Боткiну, коли Писарєв
пiшов. - Ти - найпалкiший прихильник всього прекрасного, вишуканого,
витонченого, ти поводився як брутальний забiяка, а цей "нiгiлiст" i
"цинiк", як ти його обзиваєш, - як справжнiй джентльмен!
- Я не можу їх переносити, - пихтiв Боткiн. - На мистецтво руку
здiймає! Тому i твого Базарова так розписав!
- Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", - замислено мовив Тургенев.
Навiть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато
важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним.
5
Як завжди, кожен новий роман Тургенева - наче бомба, що несподiвано
розривається, i гуркiт вiд неї довго не затихає. Отже, i "Дым" - тiльки-но
вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже, вони пiзнали
себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на неї.
- Тобi подобається? - спитала Марiя Митю. - Яке в тебе враження вiд
цього роману?
- Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Каїн, де брат твiй Авель?
Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви подiли Базарова? Невже ви справдi
думаєте, що єдиний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема нiкого
на його мiсцi?"
- А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навiщо вiн так вивiв
революцiйне настроєних людей?
- Ну, знаєш, дурнiв i в олтарi б'ють! Не сприймай так прямолiнiйно.
Менi здається, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому, що
вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так блискуче Ратмiрових.
Адже основний удар праворуч, проти них!
Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер
Тургенев.
Митя жадiбно прочитав його. Спочатку задоволення засвiтилося в його
очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли нiколи приховати. Та за якусь
хвильку вiн явно зажурився.
Вiн простягнув листа Марiї, вiд неї у нього не було таємниць. Марiя так
само, як i вiн, нетерпляче почала читати:
"Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на
зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього
- по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний,
коли б i не зiйшлися б, то поговорили б одверто. Я цiную Ваш талант,
поважаю Ваш характер..."
Рука Марiї мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
- Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю Ваш характер", -
усмiхнулась вона йому й читала про себе далi:
"...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам
причину моєї незгоди - не вiд надiї повернути Вас, а маючи на метi
скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашої дiяльностi. Я не знаю, коли я
потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон i
дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами".
Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт.
I однаково серце Марiї защемiло. Не може, не може вона їхати навiть iз
ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
Що вiн пише далi, Iван Сергiйович?
"Я поставив собi цими днями питання: яке враження справив "Дым" на Вас
i на Ваш гурток - чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова i чи не
застили цi сцени для Вас змiст усiєї повiстi?
За всiма звiстками, що доходять до мене, "Дым" збуджує мало не
ненависть та презирство до мене у бiльшостi читачiв: двiтри статтi, якi
менi довелося прочитати, - у тому ж дусi. Я не можу не бути справедливим
до себе -
Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt -
Und was ich gemalt hab'hab' ich gemalt ,
(Не стану за працю себе вихваляти:_
Я те змалював, що зумiв змалювати._
Гете. _(З нiм. переклала Наталя Забiла.)_
а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не вiдчую нiяковостi, коли б i
Ви вiдгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, - бо, хоча я, з
одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише
тi плоди, якi йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собi нiяких
iлюзiй щодо свого таланту - мого дерева, - я бачу в ньому досить звичайну,
ледь прищеплену, росiйську яблуню. В усякому разi. Ваша думка - якщо вона
буде висловлена i мотивована, однаково буде приємною".
- Бачиш, вiн хоче з тобою ближче спiзнатися, - мовила Марiя.
Так, Iван Сергiйович жадає знати думку Митi. Вiн з Митею розмовляє "на
рiвних". I раптом боляче вколов спогад - до Сашi вiн завжди ставився дуже,
дуже приязно, але яка рiзниця! Та що там! Хiба вiн так чекав думки навiть
Добролюбова i Чернишевського!
- Вiн тебе цiнує бiльше за Добролюбова та Чернишевського, - сказала
вона. - Тих вiн не любив i зовсiм не виявляв бажання зiйтися ближче. Вiн
сам менi розповiдав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: "Ви
просто змiя, а Добролюбов - очкова, але є ще й гримуча - це юний Писарєв -
той сповiщає про своє наближення".
Митя розсмiявся, а потiм сумно мовив:
- Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще
неспроможний.
- Але ж ти вiдповiси йому?
- Безперечно. I я не приховаю свого першого враження вiд роману. Я
гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм дiловим вiзитом. Слово
честi. Марi, його лист для мене несподiванка - значить, вiн пам'ятає про
мене, не хоче забувати, i менi було б цiкаво поговорити з ним. Та ти ж
знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й нiколи. Хiба мене
випустять?
Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу i все-таки не мiг
не написати хоч кiлька слiв про новий роман, з вiдвертiстю, яка знову i
схвилювала, й полонила старого письменника.
"Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймнi тепер, - писав Митя. - Не
буду з двох причин. По-перше, менi необхiдний деякий простiр, щоб я мiг
висловити тi думки, на якi мене наводить Ваша повiсть. А цього простору в
мене нема, тому що на моєму журналi лежить рука попередньої цензури".
О, ця цензура, найлютiше зло, що не тiльки гальмує, а спотворює все в
лiтературi!
"По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре i захоплююче або
зовсiм не писати. А я весь цей час, уже близько пiвроку, вiдчуваю себе
нездатним працювати так, як працював ранiше у зачиненiй клiтцi. Вся моя
нервова система струшена переходом до волi, i я й досi не можу оправитися
вiд цього потрясiння. Ви бачите самi, як недоладно написано цього листа i
як тремтить моя рука. Я почекаю писати про "Дым", поки не вiдчую себе
спокiйнiше й мiцнiше. Але я передам Вам, наскiльки зумiю, основнi риси
мого погляду на Вашу повiсть".
I вiн одверто написав про те, про що говорив i Марiї, i що сцени у
Губарьова аж нiскiлечки не завдають йому прикростi, i так само навiв
прислiв'я: "Дурнiв i в олтарi б'ють".
"Я сам, - писав вiн, - глибоко ненавиджу всiх дурнiв взагалi i особливо
глибоко ненавиджу тих дурнiв, якi прикидаються моїми однодумцями та
спiльниками. Далi, я бачу, що сцени у Губарьова складають епiзод, пришитий
до повiстi на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю
силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рiвноваги i не опинився в
невластивому йому товариствi червоних демократiв. Що удар дiйсно падає
праворуч, а не лiворуч, на Ратмiрова, а не на Губарьова - це зрозумiли i
самi Ратмiрови..."
До речi, про те, що це зрозумiли самi Ратмiрови - Iван Сергiйович
дiзнався одразу. Вiн сам знав, як вони йому добре "вдалися" в. романi, i
як вiн влучно поцiлив! Йому розповiли знайомi: "справжнi" генерали так
образилися, що, зiбравшись у Англiйському клубi, ухвалили написати автору
колективного листа з рiшенням виключити його зi свого товариства! Тургенев
шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, i вiдмовив це
робити. А Тургенев смiявся i скаржився друзям: "Не можу простити цього
Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотiй
рамцi на стiнi повiсив би!"
Звичайно, нi Писарєв, нi Марiя про це не знали.
А над листом Писарєва Iван Сергiйович замислився. Той напрямки писав:
"При всьому при тому "Дым" мене рiшуче не задовольняє: вiн уявляється менi