Страница:
перечитати до снiданку те, що мушу далi перекласти, а то потiм не
захочеться".
Але сiла на плетений дачний стiлець i - так не хотiлося рухатися! Не
хотiлося нi про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопцi.
Поснiдаємо. Пiдемо усi на пляж. Побачила долi в садку хазяйку. Та,
усмiхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, - у неї
була власна корова, i її мукання надавало дачi ще бiльшого затишку та
сiмейностi.
Марiя глянула на годинник. Зараз хлопцi повернуться, як завжди пiсля
ранкового купання, зголоднiлi й жвавi. Кава готова. Вершки, булочки - все
на столi.
- Ма-а-амо-о! - чує вона крик Богдана. Так i є - вони повертаються.
Вона швидко збiгає долу й зупиняється. Богдась один, i вiн щось
кричить. Ще нiчого не розумiє Марiя, але їй здається, що все падає на неї
- сосни, дiм, небо... Що вiн кричить, Богдась? Вона не може зрозумiти,
тiльки враз усе тьмариться в очах.
- Митя! Митя!
Що вiн кричить? Нiчого ще не доходить до свiдомостi, лише чує - горе,
бiда, нещастя! Вона бiжить - як була в ранковому халатику, простоволоса,
тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан i Митя, годину тому, нi, менше, оце
зараз спускалися до моря такi веселi, такi щасливi...
А зараз Богдан один, i, ще не чуючи слiв, а тiльки глянувши на нього,
напiводягненого, на його розширенi вiд жаху очi, його мокре настовбурчене
волосся, вона розумiє - щось трапилось з Митею!
- Митю! Митю! - кричить вона. їй здається, вiн мусить почути. Вона
гукає i бiжить, i за нею бiжать i Богдан, i хазяйка дачi, i люди з
сусiднiх дач.
- Людина потонула! Рятуйте швидше! - кричать вони, передають страшну
вiсть по всьому селищу.
- Митю! Митю! - кличе несамовито Марiя, i шукає його на березi, i
дивиться на хвилi, не такi вже великi й бурхливi хвилi! Вiн мусить почути,
виринути, вiн, може, просто далеко заплив, вiн почує її голос i припливе
назад!.. Хiба то не його русява голова? Нi, нi, то здалося! На човнах, на
шаландах, з баграми. з сiтями поспiшають у море люди, мiж шаландами -
шаланда i тих рибакiв, з якими провели вони вечiр.
- Як вона кричить, ця жiнка! - шепочуться на березi.
- Коли б зараз витягти, може б, i вiдкачали ще!
- А давно, хлопчику, давно вiн зник? - питають розгубленого Богдася.
Але до пуття той нiчого не може пояснити.
- Вiн плив i плив все далi, я вже лежав на березi, - захлинаючись, каже
Богдась. - Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мiлина, а
там знову глиб. Вiн плив i повертав голову i кричав: "Тут мiлко! Тут
глибоко! Тут знову мiлко!" Потiм закричав: "Я повертаюсь!" I не
повернувся. Я чекав i кричав, а вiн не чув, i його не видно було.
- Його вже не видно було, - пiдтвердив якийсь старий. - Я тут сидiв.
Марiя нiчого не чує. Скiльки народу зiбралося...
- А де? Де? Не витягай ще? -скiльки цiкавих все прибуває на берег.
Вона нiкого не бачить, перед нею лише зеленкуватi хвилi, зовсiм
невеличкi хвилi. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому
стало погано у водi? Та витягнiть же його шиидше!
Вона мечеться берегом, як пiдстрелена птиця, вона кидається до
чоловiкiв, благає всiх:
- Витягнiть його швидше!
- Вiн аж туди заплив, а я лежав на пiску i чекав на нього! -
захлинаючись вiд слiз, повторює Богдась. - Вiн там, он там, де ота шаланда
з вiтрилом!
Якийсь старий, - завжди в юрбi знаходяться такi, що все розумiють i
передбачають, каже:
- Тут одразу мiлина, потiм глибоко, потiм знову мiлина, а потiм уже й
дна нема! Треба знати це мiсце. Хiба можна аж туди запливати? - бурчить
вiн докiрливо.
- Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю
вас, витягнiть швидше, його можна буде вiдкачати, це ж тiльки зараз
трапилось, правда, Богдасику, тiльки зараз! Його можна буде вiдкачати! -
благає Марiя.
I раптом знову починає несамовито гукати:
- Митю! Митенько!
Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибiгли, нетерпляче
чекали, гомонiли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море,
- пристають похмуро до берега, на змiну їм випливають iншi. Лише та
шаланда, на якiй сидять вечiрнi знайомi, весь час кружляє, шукає,
кидаються у воду з неї хлопцi, знову виринають, вiдпливають, припливають,
мовчазнi, суворi, стурбованi.
Минає година. Друга. Третя. I вже дивляться жiнки не на море, даючи
всiлякi доречнi й недоречнi поради чоловiкам, а з неприхованою скорботою
дивляться на Марiю. Вони вже знають. Ця жiнка приречена найстрашнiшому
горю. Поряд з нею - смерть.
Нарештi його витягли. Митю.
Люди стоять, безнадiйно опустивши руки.
Хiба можливо повернути до життя людину пiсля стiлькох годин у водi, на
днi!
Як цього не розумiє його жiнка?
Вона витирає йому волосся, вона цiлує його, намагається привести до
пам'ятi.
- Ну, зробiть же, зробiть йому штучне дихання! Адже рятують так! -
просить вона молодого лiкаря i старенького фельдшера, яких- привели сюди.
I раптом починає голосити, так голосити, як нiколи не голосять тут, на
пiвночi.
- Вiдведiть її, вiдведiть її додому, - каже лiкар. Але її неможливо
вiдiрвати вiд небiжчика. Вона вчепилася за нього руками.
- Нi, нi, нi, я не вiдiйду, вiн ще може отямитися! I лiкар каже:
- Не чiпайте її. Панi, заспокойтеся, ми спробуємо ще. Вiн-то знає, що
це безнадiйно. Розрив серця у водi.
Вона не вiдходить анi на мить.
Митю витирають, одягають - хто про все турбується? Вона не знає. Завжди
знаходяться чулi, добрi люди. Його везуть до маленької церкви. Звiдки
з'явилася труна? Вона вже мовчить i рухається, як сомнамбула.
- Я буду тут, коло нього, - каже вона таким голосом, що всi розумiють -
будь-якi розмови i вмовляння надаремнi. Вона все ще не вiрить, що вiн
мертвий, їй здається - вiн отямиться.
Цiлу нiч вона сидить в церквi коло Митi. Люди приходять i йдуть собi,
вже увечерi нiкого нема, крiм церковного сторожа, який час вiд часу
заходить, запалює нову свiчку, поправляє лампади i, похитуючи докiрливо
головою, знову куняє на подвiр'ї коло дверей.
А вона сидить коло Митi.
На стiнi праворуч iкона божої матерi - дiви Марiї.
- За що ти караєш мене так важко? - питає вона. - За що ти дала йому
загинути?
Вона дивиться, вдивляється в нього, як часто дивилася ночами й думала:
"Нiколи, нiколи не покину тебе". Його обличчя не спотворено раптовою
смертю. Вiн лежить спокiйний, наче живий. Тiльки не чує її. Нiколи не
почує.
- Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила
тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю - бога нема i чудес нема, коли б
вiн був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке
чудо - що ти живий, Митюшо, що це тiльки страшне наснилося менi. Ти не
чуєш. Я не вберегла тебе, Митю!
Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно,
наче безсило, схиливши голову на його груди i з жахом вiдчуваючи крiзь
тонку сорочку холодне непорушне тiло.
Iнколи плутались думки, їй здавалося - то Саша лежить у трунi, вiн же
так довго хворiв i помер на її руках. А Митя живий, вiн же сказав, що
незабаром повернеться з моря...
Коло iкон блимали тоненькi вогники в лампадах, i святi на iконах наче
ворушились, i сумно й безнадiйно дивилася на неї з iкони праворуч
Казанська божа матiр, i Марiя знову докоряла їй, своїй святiй.
Вранцi приїхали з Риги студенти - до них одразу долинула страшна
звiстка. Дехто з них заходив до Писарєва i Марiї в готель, коли вони
перебували в Ризi, дехто знав його з праць, i тепер усi були здивованi,
приголомшенi - лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, нiж завжди
уявляли його поза очi, i це його дружина коло нього - така ж гарна i
молода - у такому розпачi... i так жалiсливо i безсило глянула на них.
- Ходiмте додому! - запропонував хтось.
- Вони просидiли тут самi-самiсiнькi цiлу нiч, - зiтхаючи, мовив
церковний сторож, - навiть вийти на хвилинку щось випити, з'їсти не
схотiли.
- Цiлу нiч? Одна? I не боялися? -вирвалося в одного з студентiв.
- Чого боялася? - спитала Марiя.
Боже мiй! Якi дурнi люди! Як вона могла боятися бути коло Митi? Колi б
вiн устав - вона б зрадiла, тiльки зрадiла, вона цього чуда й чекала цiлу
нiч. Вона про це не сказала, тiльки глянула так здивовано, що одразу всi
вiдчули, яке недоречне питання...
* * *
Її та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися
перед Дуббельнею - "Франкфурт-на-Майнi". Спитали, кого повiдомити.
- Слепцова. Вiн скаже Некрасову. Слепцову Василевi Олексiйовичу.
Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а їй -
вiдповiсти.
- Тут нiзащо. Я повезу до Петербурга.
- Треба ж дозвiл.
- Дайте телеграму Слєпцову.
Так, Слепцов, Некрасов, усi друзi з будинку на розi Литейного - це ж їй
найближчi люди. I Митя ставав їм близьким, "їхнiм".
- Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, - несподiвано
твердо сказала вона i раптом проявила несподiвану наполегливiсть i
енергiю.
Дiйсно, Некрасов одразу надiслав Слепцова i грошi вiд редакцiї
"Отечественных записок".
Слiдом за Слєпцовим, за дорученням редакцiї "Дела", вiд Благосвєтлова
приїхав видавець Павленков, близький друг Митиної сестри Вiрочки. Iз
Слєпцовим Марiї було легше, i вiн лишався з нею весь час, поки мiнiстр
внутрiшнiх справ дав дозвiл на перевiз тiла Писарєва до Петербурга. Майже
через три тижнi. Митя лежав у подвiйнiй трунi, яку потiм для перевозу
морем поставили ще в спецiально замовлений ящик.
Вiд матерi приховували його загибель.
* * *
На морi знялася буря. Хвилi здiймалися чим раз вище й вище i
загрожували залити невеличкий пароплав "Ревель", що йшов iз Риги до
Петербурга. Марiя весь час стояла на палубi. Богдан, схудлий, зажурений,
уже цiлком дорослий, був iз нею безмежно уважним i нiжним, вiн просив її
пiти в каюту, полежати, вiдпочити. Але мати то рвучко обiймала його i
мiцно притискувала до себе, то мерщiй вiдсилала самого, - а йти з палуби
вiдмовлялась.
Спочатку їй просто легше було дивитися на море, дихати тут, нiж сидiти
в напiвтемнiй маленькiй каютцi. Хоч i вiд цих хвиль їй хотiлося часом
заховатися, бо крiзь їхнiй гуркiт, рев вгтру їй все вчувалися тi
невблаганнi могутнi роковi звуки, що приголомшили її в Домському соборi.
Може, то й було передчуття, пророкування неминучої, невблаганної бiди?
А потiм вона, коли б i хотiла, не спустилася б до каюти, бо стала
боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмi.
Забобони, прикмети тяжать i тяжiтимуть над людьми, особливо таких
професiй, якi постiйно перебувають у небезпецi в боротьбi з стихiями.
Уже шепотiлися i команда пароплава, i пасажири, поглядаючи на даму в
глибокiй жалобi, i до неї долiтав цей шепiт i страшнi слова, їй здавалося,
коли вона пiде в каюту, - трапиться щось неймовiрне, непоправне.
Слєпцову було погано вiд цiєї бурi. Але ж до кого вона могла
звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собi мiсця, знову пiдiйшов до
неї, вона швидко написала на клаптику паперу:
"На палубi хвилювання. Дiзналися, що знаходиться в ящику, i
присiкуються до мене. Публiка дуже незадоволена, що ночувала з покiйником.
До того ж, ящик тече".
(Так їй сказав один iз старих i, певне, добрих матросiв, бо вiн дивився
на неї з спiвчуттям i жалем).
- Богдасику, вiднеси мерщiй Василевi Олексiйовичу.
Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нiзащо не дасть к-инути Митю в
море!
* * *
Як не намагалася полiцiя i III вiддiл протидiяти похоронам, -
величезний натовп зiбрався на причалi зустрiти труну Уже не криючися,
винесли її з пароплава. За труною, нi на кого не дивлячись, пройшла Марiя.
Перед нею всi розступилися, i страшно було звернутися до неї i навiть
дивитися - таке було в неї обличчя.
У полiцiї, де було вже занотовано, що "першу звiстку про загибель
Писарєва подала Маркович комунiсту i лiтератору Василевi Слєпцову",
боялися демонстрацiй пiд час похорон, та нiчого не могли заподiяти. Кiлька
тисяч людей проводжали Писарєва на Волкове кладовище. Важку подвiйну труну
несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси вiд могили
Добролюбова. Близько лежав i Бєлiнський. Виступали з промовами -
Благосвєтлов, Павленков, студенти. Там же, на могилi, Павлепков збирав
грошi й вiдкрив пiдписку на своєрiдний пам'ятник-стипендiї студентам iменi
Дмитра Писарєва. А незабаром за таку "зухвалiсть" Павленкова заслали.
Двi жiнки в чорному впали на його могилу, закидану квiтами, i їх з
трудом пiдвели, i одну, зовсiм непритомну, вiднесли до карети. Одна з них
була сестра Митi - Вiрочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то
Марiя Маркович, але вона так змiнилася i так щiльно вкривала її жалоба, що
навiть переодягненi нишпорки полiцiї, якi повиннi були переписати всiх
близьких i особливо схвильованих на похоронi, - її не пiзнали.
Друзi вiдвезли її додому i перший час боялися за її життя.
Коли вона трохи прийшла до пам'ятi, Богдан дав їй листа вiд Некрасова.
"Лише вам, Марiє Олександрiвно, наважуюсь поки що дати цього вiрша.
Писарєв перенiс в'язницю не здригнувшись (морально) i, напевне, так само
зустрiв би цю могилу, яка тут мається на думцi, але ж це виняток - поки що
життя являє бiльше фактiв протилежних властивостей, i тому моя думка
прийняла такий напрямок. Одне слово - Ви розумiєте - так написалось".
Аркушик iз листом тремтить перед очима в її руках. Вона читає далi, "як
написалось":
Не рыдай так безумно над ним.
Хорошо умереть молодым!
- "Хорошо умереть молодым..." - беззвучно повторюють блiдi вуста Марiї.
Митине обличчя перед нею - молоде, живе, ясне...
Беспощадная пошлость ни тени
Положить не успела на нем,
Становись перед ним на колени...
Вона розумiє - Некрасов звертається не тiльки до неї. До всiх, до всiх,
хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме...
Перед ним преклониться не стыдно,
Вспомни, сколькие пали в борьбе...
А теперь его слава прочна...
Так. Його не забудуть. Вiн житиме серед молодi теперiшньої i
прийдешньої.
Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жiнка, яку вiн любив. I
це вже до неї, тiльки до неї лунають гiрко останнi рядки:
У счастливого недруги мрут,
У несчастного друг умирает...
Як же жити їй тепер? Марiї?
А жити треба було...
1963-1983, Київ - Конча-Озерна
захочеться".
Але сiла на плетений дачний стiлець i - так не хотiлося рухатися! Не
хотiлося нi про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопцi.
Поснiдаємо. Пiдемо усi на пляж. Побачила долi в садку хазяйку. Та,
усмiхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, - у неї
була власна корова, i її мукання надавало дачi ще бiльшого затишку та
сiмейностi.
Марiя глянула на годинник. Зараз хлопцi повернуться, як завжди пiсля
ранкового купання, зголоднiлi й жвавi. Кава готова. Вершки, булочки - все
на столi.
- Ма-а-амо-о! - чує вона крик Богдана. Так i є - вони повертаються.
Вона швидко збiгає долу й зупиняється. Богдась один, i вiн щось
кричить. Ще нiчого не розумiє Марiя, але їй здається, що все падає на неї
- сосни, дiм, небо... Що вiн кричить, Богдась? Вона не може зрозумiти,
тiльки враз усе тьмариться в очах.
- Митя! Митя!
Що вiн кричить? Нiчого ще не доходить до свiдомостi, лише чує - горе,
бiда, нещастя! Вона бiжить - як була в ранковому халатику, простоволоса,
тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан i Митя, годину тому, нi, менше, оце
зараз спускалися до моря такi веселi, такi щасливi...
А зараз Богдан один, i, ще не чуючи слiв, а тiльки глянувши на нього,
напiводягненого, на його розширенi вiд жаху очi, його мокре настовбурчене
волосся, вона розумiє - щось трапилось з Митею!
- Митю! Митю! - кричить вона. їй здається, вiн мусить почути. Вона
гукає i бiжить, i за нею бiжать i Богдан, i хазяйка дачi, i люди з
сусiднiх дач.
- Людина потонула! Рятуйте швидше! - кричать вони, передають страшну
вiсть по всьому селищу.
- Митю! Митю! - кличе несамовито Марiя, i шукає його на березi, i
дивиться на хвилi, не такi вже великi й бурхливi хвилi! Вiн мусить почути,
виринути, вiн, може, просто далеко заплив, вiн почує її голос i припливе
назад!.. Хiба то не його русява голова? Нi, нi, то здалося! На човнах, на
шаландах, з баграми. з сiтями поспiшають у море люди, мiж шаландами -
шаланда i тих рибакiв, з якими провели вони вечiр.
- Як вона кричить, ця жiнка! - шепочуться на березi.
- Коли б зараз витягти, може б, i вiдкачали ще!
- А давно, хлопчику, давно вiн зник? - питають розгубленого Богдася.
Але до пуття той нiчого не може пояснити.
- Вiн плив i плив все далi, я вже лежав на березi, - захлинаючись, каже
Богдась. - Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мiлина, а
там знову глиб. Вiн плив i повертав голову i кричав: "Тут мiлко! Тут
глибоко! Тут знову мiлко!" Потiм закричав: "Я повертаюсь!" I не
повернувся. Я чекав i кричав, а вiн не чув, i його не видно було.
- Його вже не видно було, - пiдтвердив якийсь старий. - Я тут сидiв.
Марiя нiчого не чує. Скiльки народу зiбралося...
- А де? Де? Не витягай ще? -скiльки цiкавих все прибуває на берег.
Вона нiкого не бачить, перед нею лише зеленкуватi хвилi, зовсiм
невеличкi хвилi. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому
стало погано у водi? Та витягнiть же його шиидше!
Вона мечеться берегом, як пiдстрелена птиця, вона кидається до
чоловiкiв, благає всiх:
- Витягнiть його швидше!
- Вiн аж туди заплив, а я лежав на пiску i чекав на нього! -
захлинаючись вiд слiз, повторює Богдась. - Вiн там, он там, де ота шаланда
з вiтрилом!
Якийсь старий, - завжди в юрбi знаходяться такi, що все розумiють i
передбачають, каже:
- Тут одразу мiлина, потiм глибоко, потiм знову мiлина, а потiм уже й
дна нема! Треба знати це мiсце. Хiба можна аж туди запливати? - бурчить
вiн докiрливо.
- Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю
вас, витягнiть швидше, його можна буде вiдкачати, це ж тiльки зараз
трапилось, правда, Богдасику, тiльки зараз! Його можна буде вiдкачати! -
благає Марiя.
I раптом знову починає несамовито гукати:
- Митю! Митенько!
Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибiгли, нетерпляче
чекали, гомонiли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море,
- пристають похмуро до берега, на змiну їм випливають iншi. Лише та
шаланда, на якiй сидять вечiрнi знайомi, весь час кружляє, шукає,
кидаються у воду з неї хлопцi, знову виринають, вiдпливають, припливають,
мовчазнi, суворi, стурбованi.
Минає година. Друга. Третя. I вже дивляться жiнки не на море, даючи
всiлякi доречнi й недоречнi поради чоловiкам, а з неприхованою скорботою
дивляться на Марiю. Вони вже знають. Ця жiнка приречена найстрашнiшому
горю. Поряд з нею - смерть.
Нарештi його витягли. Митю.
Люди стоять, безнадiйно опустивши руки.
Хiба можливо повернути до життя людину пiсля стiлькох годин у водi, на
днi!
Як цього не розумiє його жiнка?
Вона витирає йому волосся, вона цiлує його, намагається привести до
пам'ятi.
- Ну, зробiть же, зробiть йому штучне дихання! Адже рятують так! -
просить вона молодого лiкаря i старенького фельдшера, яких- привели сюди.
I раптом починає голосити, так голосити, як нiколи не голосять тут, на
пiвночi.
- Вiдведiть її, вiдведiть її додому, - каже лiкар. Але її неможливо
вiдiрвати вiд небiжчика. Вона вчепилася за нього руками.
- Нi, нi, нi, я не вiдiйду, вiн ще може отямитися! I лiкар каже:
- Не чiпайте її. Панi, заспокойтеся, ми спробуємо ще. Вiн-то знає, що
це безнадiйно. Розрив серця у водi.
Вона не вiдходить анi на мить.
Митю витирають, одягають - хто про все турбується? Вона не знає. Завжди
знаходяться чулi, добрi люди. Його везуть до маленької церкви. Звiдки
з'явилася труна? Вона вже мовчить i рухається, як сомнамбула.
- Я буду тут, коло нього, - каже вона таким голосом, що всi розумiють -
будь-якi розмови i вмовляння надаремнi. Вона все ще не вiрить, що вiн
мертвий, їй здається - вiн отямиться.
Цiлу нiч вона сидить в церквi коло Митi. Люди приходять i йдуть собi,
вже увечерi нiкого нема, крiм церковного сторожа, який час вiд часу
заходить, запалює нову свiчку, поправляє лампади i, похитуючи докiрливо
головою, знову куняє на подвiр'ї коло дверей.
А вона сидить коло Митi.
На стiнi праворуч iкона божої матерi - дiви Марiї.
- За що ти караєш мене так важко? - питає вона. - За що ти дала йому
загинути?
Вона дивиться, вдивляється в нього, як часто дивилася ночами й думала:
"Нiколи, нiколи не покину тебе". Його обличчя не спотворено раптовою
смертю. Вiн лежить спокiйний, наче живий. Тiльки не чує її. Нiколи не
почує.
- Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила
тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю - бога нема i чудес нема, коли б
вiн був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке
чудо - що ти живий, Митюшо, що це тiльки страшне наснилося менi. Ти не
чуєш. Я не вберегла тебе, Митю!
Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно,
наче безсило, схиливши голову на його груди i з жахом вiдчуваючи крiзь
тонку сорочку холодне непорушне тiло.
Iнколи плутались думки, їй здавалося - то Саша лежить у трунi, вiн же
так довго хворiв i помер на її руках. А Митя живий, вiн же сказав, що
незабаром повернеться з моря...
Коло iкон блимали тоненькi вогники в лампадах, i святi на iконах наче
ворушились, i сумно й безнадiйно дивилася на неї з iкони праворуч
Казанська божа матiр, i Марiя знову докоряла їй, своїй святiй.
Вранцi приїхали з Риги студенти - до них одразу долинула страшна
звiстка. Дехто з них заходив до Писарєва i Марiї в готель, коли вони
перебували в Ризi, дехто знав його з праць, i тепер усi були здивованi,
приголомшенi - лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, нiж завжди
уявляли його поза очi, i це його дружина коло нього - така ж гарна i
молода - у такому розпачi... i так жалiсливо i безсило глянула на них.
- Ходiмте додому! - запропонував хтось.
- Вони просидiли тут самi-самiсiнькi цiлу нiч, - зiтхаючи, мовив
церковний сторож, - навiть вийти на хвилинку щось випити, з'їсти не
схотiли.
- Цiлу нiч? Одна? I не боялися? -вирвалося в одного з студентiв.
- Чого боялася? - спитала Марiя.
Боже мiй! Якi дурнi люди! Як вона могла боятися бути коло Митi? Колi б
вiн устав - вона б зрадiла, тiльки зрадiла, вона цього чуда й чекала цiлу
нiч. Вона про це не сказала, тiльки глянула так здивовано, що одразу всi
вiдчули, яке недоречне питання...
* * *
Її та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися
перед Дуббельнею - "Франкфурт-на-Майнi". Спитали, кого повiдомити.
- Слепцова. Вiн скаже Некрасову. Слепцову Василевi Олексiйовичу.
Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а їй -
вiдповiсти.
- Тут нiзащо. Я повезу до Петербурга.
- Треба ж дозвiл.
- Дайте телеграму Слєпцову.
Так, Слепцов, Некрасов, усi друзi з будинку на розi Литейного - це ж їй
найближчi люди. I Митя ставав їм близьким, "їхнiм".
- Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, - несподiвано
твердо сказала вона i раптом проявила несподiвану наполегливiсть i
енергiю.
Дiйсно, Некрасов одразу надiслав Слепцова i грошi вiд редакцiї
"Отечественных записок".
Слiдом за Слєпцовим, за дорученням редакцiї "Дела", вiд Благосвєтлова
приїхав видавець Павленков, близький друг Митиної сестри Вiрочки. Iз
Слєпцовим Марiї було легше, i вiн лишався з нею весь час, поки мiнiстр
внутрiшнiх справ дав дозвiл на перевiз тiла Писарєва до Петербурга. Майже
через три тижнi. Митя лежав у подвiйнiй трунi, яку потiм для перевозу
морем поставили ще в спецiально замовлений ящик.
Вiд матерi приховували його загибель.
* * *
На морi знялася буря. Хвилi здiймалися чим раз вище й вище i
загрожували залити невеличкий пароплав "Ревель", що йшов iз Риги до
Петербурга. Марiя весь час стояла на палубi. Богдан, схудлий, зажурений,
уже цiлком дорослий, був iз нею безмежно уважним i нiжним, вiн просив її
пiти в каюту, полежати, вiдпочити. Але мати то рвучко обiймала його i
мiцно притискувала до себе, то мерщiй вiдсилала самого, - а йти з палуби
вiдмовлялась.
Спочатку їй просто легше було дивитися на море, дихати тут, нiж сидiти
в напiвтемнiй маленькiй каютцi. Хоч i вiд цих хвиль їй хотiлося часом
заховатися, бо крiзь їхнiй гуркiт, рев вгтру їй все вчувалися тi
невблаганнi могутнi роковi звуки, що приголомшили її в Домському соборi.
Може, то й було передчуття, пророкування неминучої, невблаганної бiди?
А потiм вона, коли б i хотiла, не спустилася б до каюти, бо стала
боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмi.
Забобони, прикмети тяжать i тяжiтимуть над людьми, особливо таких
професiй, якi постiйно перебувають у небезпецi в боротьбi з стихiями.
Уже шепотiлися i команда пароплава, i пасажири, поглядаючи на даму в
глибокiй жалобi, i до неї долiтав цей шепiт i страшнi слова, їй здавалося,
коли вона пiде в каюту, - трапиться щось неймовiрне, непоправне.
Слєпцову було погано вiд цiєї бурi. Але ж до кого вона могла
звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собi мiсця, знову пiдiйшов до
неї, вона швидко написала на клаптику паперу:
"На палубi хвилювання. Дiзналися, що знаходиться в ящику, i
присiкуються до мене. Публiка дуже незадоволена, що ночувала з покiйником.
До того ж, ящик тече".
(Так їй сказав один iз старих i, певне, добрих матросiв, бо вiн дивився
на неї з спiвчуттям i жалем).
- Богдасику, вiднеси мерщiй Василевi Олексiйовичу.
Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нiзащо не дасть к-инути Митю в
море!
* * *
Як не намагалася полiцiя i III вiддiл протидiяти похоронам, -
величезний натовп зiбрався на причалi зустрiти труну Уже не криючися,
винесли її з пароплава. За труною, нi на кого не дивлячись, пройшла Марiя.
Перед нею всi розступилися, i страшно було звернутися до неї i навiть
дивитися - таке було в неї обличчя.
У полiцiї, де було вже занотовано, що "першу звiстку про загибель
Писарєва подала Маркович комунiсту i лiтератору Василевi Слєпцову",
боялися демонстрацiй пiд час похорон, та нiчого не могли заподiяти. Кiлька
тисяч людей проводжали Писарєва на Волкове кладовище. Важку подвiйну труну
несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси вiд могили
Добролюбова. Близько лежав i Бєлiнський. Виступали з промовами -
Благосвєтлов, Павленков, студенти. Там же, на могилi, Павлепков збирав
грошi й вiдкрив пiдписку на своєрiдний пам'ятник-стипендiї студентам iменi
Дмитра Писарєва. А незабаром за таку "зухвалiсть" Павленкова заслали.
Двi жiнки в чорному впали на його могилу, закидану квiтами, i їх з
трудом пiдвели, i одну, зовсiм непритомну, вiднесли до карети. Одна з них
була сестра Митi - Вiрочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то
Марiя Маркович, але вона так змiнилася i так щiльно вкривала її жалоба, що
навiть переодягненi нишпорки полiцiї, якi повиннi були переписати всiх
близьких i особливо схвильованих на похоронi, - її не пiзнали.
Друзi вiдвезли її додому i перший час боялися за її життя.
Коли вона трохи прийшла до пам'ятi, Богдан дав їй листа вiд Некрасова.
"Лише вам, Марiє Олександрiвно, наважуюсь поки що дати цього вiрша.
Писарєв перенiс в'язницю не здригнувшись (морально) i, напевне, так само
зустрiв би цю могилу, яка тут мається на думцi, але ж це виняток - поки що
життя являє бiльше фактiв протилежних властивостей, i тому моя думка
прийняла такий напрямок. Одне слово - Ви розумiєте - так написалось".
Аркушик iз листом тремтить перед очима в її руках. Вона читає далi, "як
написалось":
Не рыдай так безумно над ним.
Хорошо умереть молодым!
- "Хорошо умереть молодым..." - беззвучно повторюють блiдi вуста Марiї.
Митине обличчя перед нею - молоде, живе, ясне...
Беспощадная пошлость ни тени
Положить не успела на нем,
Становись перед ним на колени...
Вона розумiє - Некрасов звертається не тiльки до неї. До всiх, до всiх,
хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме...
Перед ним преклониться не стыдно,
Вспомни, сколькие пали в борьбе...
А теперь его слава прочна...
Так. Його не забудуть. Вiн житиме серед молодi теперiшньої i
прийдешньої.
Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жiнка, яку вiн любив. I
це вже до неї, тiльки до неї лунають гiрко останнi рядки:
У счастливого недруги мрут,
У несчастного друг умирает...
Як же жити їй тепер? Марiї?
А жити треба було...
1963-1983, Київ - Конча-Озерна