Страница:
знепритомнiв, а коли прийшов до пам'ятi, був зовсiм слабий.
- Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi?
- У Флоренцiї вiн вступив у загiн нашого славного Нiкотери, якого
Гарiбальдi звiльнив з Палермської в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди
в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. - Я
бачив Нiкотеру.
Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi...
- Гарiбальдi зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, - вiв далi
Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з фортифiкацiєю, i послав
укрiпити позицiї коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий
Меч-нi-ков був поранений мiною, i от вiн знову в Неаполi. У моєму
госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування може врятувати
його, але до кiнця вилiкувати неможливо, нiяк неможливо! - з розпачем
сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то
все ж таки iнвалiдом на все життя.
- Чи не можна було б побачитись iз ним?
- Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi я
боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти. Я хочу
попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони взяли опiку над ним i над
iншими пораненими, принаймнi передавали потрiбнi харчi, фрукти, що їм
зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми побачимося
з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас до
Помпеї, як ми збирались. Цi днi я потрiбен бiльше нiж будь-коли в
госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там я бував
стiльки разiв!
- Нiчого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, - заспокоїв його Микола
Олександрович. - Я й сам зможу поїхати або почекати вас.
- Знаєте що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються мої добрi
знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у Флоренцiї,
i вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милi люди. Я
познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись i хоч на день
вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною годиною
i вiдносним спокоєм у наш неспокiйний час у нашому неспокiйному мiстi.
Завтра я познайомлю вас iз моїми мессiнськими друзями.
Вiн не сказав бiльше нiчого про своїх мессiнських друзiв.
Микола Олександрович i не розпитував, бо лiкар поспiшав, та й не
замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками.
"Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицiї
неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!"
Другого дня, до траторiї, де умовились зустрiтись, точно в призначений
час з однiєї сторони пiдходив Микола Олександрович, а з другої - лiкар
Чезаре з невеличким на зрiст чоловiком i... панночкою, тiєю самою
панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi.
Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надiв знову Так, справдi,
це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення на очах,
але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйської краси!
Це було восени 1860 року.
8
Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор Нiколо Добролюбов. Це
вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька мiсяцiв лiкар i неслухняний
пацiєнт стали щирими друзями.
Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марiя його
землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до Неаполя iз
сином i своїми спiввiтчизниками. Один з них зараз захворiв. Чи не буде
лiкар такий люб'язний i не огляне його?
Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у неї навiть був веселий
вигляд. Вона, приязно усмiхнувшись, бездоганною французькою мовою
пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед
подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн зараз трохи застудився, -
краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - приїхати в чарiвний
Неаполь i захворiти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати
кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники.
Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форестьєра, завжди вони щось
удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця
молода дама трималась невимушене, але без тiнi розв'язностi та
самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє,
тому й справила якраз дуже приємне. Вiдсутнiстю манiрностi й церемонностi
вона нагадувала йому iталiйських жiнок, але була спокiйнiша, розважливiша,
i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський тип -
кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi коси, просто закладенi на
гладко зачесанiй головi, висока постать, досить струнка. Лiкаревi
сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне,
давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi".
Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi,
що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а до того нiколи не
бачились.
- Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть добре
знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу?
- Ще б пак! Я такi дифiрамби написав на вашу честь! - засмiявся
Добролюбов.
"Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив про себе
лiкар
- Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте, що
менi приємнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович, ще й як
критикує мої твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм не це в
дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не тим менi ваша стаття
була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо таїти? Це ж природно для
кожного письменника. Але найдужче тому, що я вiдчула, як ви мене
зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова зовсiм не
цiкава синьйору лiкаревi, просимо пробачення. Ми нiяк не можемо
наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тiльки тут, -
перепросила вона.
- Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений, коли
бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку!
- О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба
де на свiтi є рiвнi права у жiнок i чоловiкiв?
- Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за нас, -
мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж у
чоловiкiв!
- I ви, певне, подiляєте думку Стендаля, - пiдхопив Чезаре, - що
цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була б най вiрнiшою ознакою
цивiлiзацiї i подвоїла б iнтелектуальнi сили людства, наблизила б
можливiсть досягти щастя!
Раптом Чезаре мовив зовсiм iншим, хоч i зворушливим, але водночас
розпачливим тоном:
- Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з чоловiками
гинути в боротьбi.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Анiту дружину
Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його боїв та походiв i загинула в
одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої
професiї, редактором першої газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка
- Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю її, та лишились
просто легенди щодо її розуму, краси, енергiї. Неаполiтанцi запевняли, що
це була найчарiвнiша жiнка на свiтi. Кiнець її жахливий. Я не буду
переказувати iсторiї тих революцiйних подiй двадцятих рокiв у Неаполi,
врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли
Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти йшли за стратами. Нашу
прекрасну Елеонору Фонсеру повiсили. Та й перед смертю вона не
здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смiлива й горда з ворогами.
- Я б хотiла знати про все її життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла
пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi i перечитати його твори в
оригiналi"Ultimo canto di Saffo", "II Risorgimento", "La sera Festa"
("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо
"До Iталiї" - "All Italia"
- Ви знаєте це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре.
- За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, - кивнула
Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була вмiщена велика чудова
стаття про iталiйських поетiв. У Росiї дуже цiкавляться вами. З неї я
довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних поезiй, перекладав
iталiйською мовою Байрона.
- А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов.
- Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поерiо,
який помер вiд ран у Венецiї, i навiть про тi твори, що ходять у вас у
списках- Беркета i Джустi - про його славетну сатиру "Чобiток-Iталiю",
який носять i Францiя, i Австрiя i який, нарештi, належатиме своєму
народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все це в оригiналi - адже я
вивчаю iталiйську мову. Вона близька моїй рiднiй українськiй своєю
чарiвною мелодiйнiстю
- О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i замилуванням
дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi справи
сприймають, як свої рiднi Хоча б цей гарiбальдiєць Мечнiков - вiн лише
трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого
подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до нього
Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I не встиг!.. А
сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала
синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе на батькiвщинi! О, свята
Марiя! Коли б вiн не був такий хворий!
Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке всiм
народам.
А Марiя питала нетерпляче Добролюбова:
- А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Iвана
Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви
ж, напевне, знаєте?
- Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв, студент
Вiденського унiверситету, вiн засланий до Саратова, там познайомився з
нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович - це ж
просто "ловець душ людських", завжди вiн умiє знайти потрiбну людину i
вгадати, чого прагне людська душа.
- Менi здається, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя.
- У даному разi я хочу зловити вас, але це бажання i Миколи
Гавриловича, щоб ви вiддали свої твори в "Современник" - адже саме у нас
їм мiсце!
- З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя. - Для цього i "ловити" не
треба! Зараз друкуватися у "Современнике" - найбiльша шана. Це наш
найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре, - i таким
вiн став завдяки Миколi Олександровичу.
- Ну, що ви, - щиро обурився Добролюбов, - а Чернишев ський? А
Некрасов?
- Ваша правда, я не заперечую, i Чернишевський, i Некрасов, але ж
особисто я їх ще не знаю, а вас...
- Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов.
До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко!
* * *
- Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли вiн уперше
прийшов з цiєю русявою синьйорою до її хворого, вiн одразу зрозумiв усе.
Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на двi
хвороби. Перша "хвороба" - це була його безтямна закоханiсть. Стендаль,
який так довго жив у Iталiї i так багато створив про неї прекрасних
правдивих творiв, в однiй з книг написав про рiзнi фазиси душевної
хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, - писав вiн, - що
нема людей, якi можуть врятуватися вiд цiєї хвороби, нема й посiбника до
врятування вiд цiєї хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця".
Лiкар Чезаре побачив, як руки Марiї спритно й нiжно поправили подушку
хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки вiд цiєї
хвороби вже знайдено!
Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила його
солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi
з м'яким вiдкритим комiром. Ця борiдка видавалася якоюсь декоративною.
Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив, що вiн,
звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було
берегтися. Синьйорi, коли їй дозволено було знову зайти, вiн сказав
тiльки, що хворий просто застудився, i хай кiлька днiв полежить,
обов'язково полежить.
- Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак
її слухатиметься беззаперечно, i не йому, а їй пояснив, що робити, що
дати, i пообiцяв невдовзi зайти.
- Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти!
- Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiкує! - заспокоїла
синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i якi
схвалив Чезаре.
I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi руки були
коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадiйному,
занедбаному станi".
* * *
А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже вiн сам цього не
вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацiєнт працював, так гаряче усiм
цiкавився, знайомився, розпитував - наче i не звертав уваги на свiй
кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати
про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лiкаря Чезаре.
Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей глибокий, винятково
розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марiї, має такий величезний вплив
на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася юна
приятелька лiкаря, дочка старого друга з Мессiни, чарiвна красуня
Iндегольда.
...Iндегольда. Яке дивне, нечуване досi iм'я. Що їх зблизило? Той
швидкий погляд у натовпi, коли слухали падре Гаваццi i сльозинки
затремтiли на її довгих вiях?
Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї i як вони вдвох
зупинилися на порозi руїн житла тисячолiтньої давнини i вдвох прочитали
викладенi мозаїкою лiтери "Salve". Наче саме їх привiтали, i як вона цьому
зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - її, батька, його - Добролюбова, а
потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над затокою i
спiв на березi "Санта Лючiя", коли й їхнiй веттурiно почав пiдтягати, i
зовсiм тихесенько вона:
О, dolci Napoli,
О, sol beato...
Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Iндегольда усмiхається,
щаслива з подорожi, ночi, пiснi...
Santa Lucia,
Santa Lucia!
Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi. П'янкими весняними вечорами.
Вiн думав, - що в ньому, чужому зовсiм, далекому, зовнi незграбному й
нецiкавому, - що її притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу в
особистому життi!
Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i незрозумiла
прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i думки. Але невже
вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполi, i вони обоє
захопленi подiями, життям мiста, країни, i це так зближує їх.
Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на
злободеннi полiтичнi теми. Лiричнi вiршi для себе, якi нiкому не
показував.
Але й у лiричних вiршах пробивалась та ж звичка дивитися на все
критично, навiть на себе.
А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i в прощальний
вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, - що,
прощаючись i стискаючи її тонкi довгi пальцi, вiн дивився так близько на
її лице, i нiяк їм обом не хотiлось розлучатись i думати, що вони нiколи
не побачаться. Раптом вона обняла його.
З жалю? З любовi?
I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались, не могли
затриматись. Вони сидiли над морем довго-довго, i вона казала, що,
звичайно, так, вона буде його дружиною i вони чудово житимуть, де вiн
захоче - у Флоренцiї, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче.
- Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Iталiї, i ви
будете зовсiм, зовсiм здоровi!
- А ви поїдете зi мною в Росiю? - спитав вiн.
- Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, - не замислюючись,
вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою усмiшкою, -
ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято,
збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять i мiськi, танцюють пiд
музику тамбуринiв i кастаньєт, з квiтами, вiнками на головi. Це дуже
веселе i поетичне свято, я була вже на ньому, i знаєте, ранiше часто
дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили їх щороку
на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до Неаполя!
Згоднi?
- Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи їй руки й
милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом спитав
вiн.
- Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. I чому б вiн був проти мого
щастя? Я напишу вам про все з Флоренцiї, ми ж завтра вранцi їдемо, але це
нiчого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцiю?
Вона говорила, i все здавалось таким ясним, можливим. Не хотiлося
думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi можна ж
не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?
* * *
Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i вони
так щиро потоваришували!
Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн її душу майже впiймав.
Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не могли наговоритися, як
давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати.
Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн приїхав iз батькiвщини, але ж вона вже
два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у
самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться в столицi
не лише в колi журна лiстiв, лiтераторiв, а скрiзь: про настрої в
унiверситетi, серед вiйськових їй було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв
про Та раса Григоровича, якого Добролюбов i добре знав, i любив, i
поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева i Добролюбова до
Тараса Григоровича i до всiх рiдних їй українських справ. У Тургенева було
багато людяної доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у
справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета,
до української мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас
Григорович був боєць-однодумець, якого нiщо не скорило, не зломило, вiн
був навiть у деякiй мiрi зразком непри миренностi. Тургенев не любив
Кулiша. Як людина, вiн був чужим для нього, як письменник - зовсiм
нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить Кулiш своїм обмеженим
нацiоналiзмом, своїми хуторянськими настановами в молодiй українськiй
лiтературi, i вiн був для нього у ворожому таборi, як i росiйськi
лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi демократичнi революцiйнi
iдеї, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до України не
була для цього перешкодою, навпаки, усiм своїм єством Кобзар дiйшов до
вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу: потреб
єднання проти спiльного лиха, а не вiдгородження нацiональними
перегородками.
I до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокiйної
цiкавостi. Вiн розповiв Марiї, що познайомився з другом Шевченка -
пiдполковником Красовським. Скiльки у нього, Добролюбова, було скрiзь
зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же час скромна
людина. Вiн повернувся перед тим з Iталiї, де їздив i на Капреру, до
Гарiбальдi - цiкаво ж було познайомитись з Гарiбальдi, побачити
iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно, зрозумiла, що не
тiльки для того, щоб "побачити", їздив Красовський. Вона не спитала, вона
взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
- А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, - сказав Добролюбов.
"Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала, як
сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи є, чи дiє таємна органiзацiя?
Як довiдуються, як зв'язуються мiж собою однодумцi, люди одної
"соцiалiстичної" вiри? Де у них центр - Петербург? Лондон? А чому сам
Микола Олександрович не був у Лондонi?
Добролюбов про Герцена говорив без особливого пiєтету, навiть трохи
глузливо зазначив, що той надто багато надiй покладає на реформу, вiрить у
милiсть i благородство царя Олександра, весь час звертається до нього в
"Колоколе".
Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення має "Колокол".
- Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме тому Герцен не
має права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн!
- Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила Марiя. I раптом їй
спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю
характерiв, особистих уподобань, вони - Герцен i Чернишевський -
домовлялись про щось головне, спiльне? А це все для необхiдної
конспiрацiї, щоб навiть нiхто й думки не припускав про їхнiй зв'язок?
Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?" Ота вiра, до якої її
гаряче навертав Добролюбов, доводячи, що нiчого доброго реформа,
скасування крiпаччини в тiй формi, яка вiдбувається, нiчого не дасть
народу, селянству.
- Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть так само, - погодилась
Марiя.
- Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви
не згоднi?
Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим.
9
Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його
не залили варшавською кров'ю.
"Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол"
i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька днiв пiсля
радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол" i в
Iталiї, та, ще не маючи нагоди прочитати про те, що писав Герцен у
"Колоколе", Добролюбов i Маруся дiзнались про подiї у Варшавi з
iталiйської газети "II Diritto". Газетку принiс схвильований синьйор
Чезаре.
- Читайте, друзi, лист нашого Гарiбальдi до славного редактора
"Колокола" - Герцена!
- Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово. Що
трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою.
"Люб'язний Герцен!
Нещодавно слова "визволення селян" були сприйнятi з захопленням i
подивом всiєю Європою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим
уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, - я
це кажу з гiркотою, - добра справа заплямована невинною кров'ю. Тепер
обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести голос прокляття
на тих, хто заподiяв огидне злочинство. Хай ваш журнал, справедливо
оцiнений у Росiї, передасть слово спiвчуття вiд народу iталiйського
нещаснiй i героїчнiй Польщi i слово подяки воїнам руським, котрi, як
Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом
з тим крик обурення народiв європейських проти винуватця ганебної
рiзанини.
Вiдданий вам Д. Гарiбальдi".
По-рiзному коментували європейськi газети подiї в Польщi - розстрiл
демонстрацiї у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацiї
було закриття польських установ. Це була демонстрацiя неозброєних людей,
але їх зiбралось надто багато, сотнi жителiв Варшави, робiтничих
передмiсть приєднувались до неї, i це вiщувало, що народ не скорився,
усвiдомлює свої права, збирається на силi. Росiйський уряд, як завжди, не
мiг знайти нiяких iнших засобiв, як вiддати наказ стрiляти. Понад 100
чоловiк було вбито, багато поранено.
Але ж знайшлись у вiйську офiцери, якi вiдмовились стрiляти в
полякiв!.. За це розстрiляно їх...
Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги - шiсть
вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище.
- Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. - Що ж вiдповiсть
Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя?
- Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не надiшле менi сюди "Колокол"? -
затурбувалась Марiя. - От побачите, Миколо Олександровичу, Герцен
пiдтримає полякiв, у нього такi справедливi думки щодо Польщi, України,
адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"!
За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре з'явився знову зi жмутом
газет.
- Я принiс вам англiйську газету "The Daily News". Бачите, пiд
заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i варшавське
вбивство"_ (англ.)_ надрукована i вiдповiдь вашого Герцена, її вiн
надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати.
Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
"Сер, у телеграмi, що з'явилася сьогоднi у Вашiй шановнiй газетi,
наведено уривок з листа мого вельмишановного друга Гарiбальдi, що,
очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я з задоволенням
вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу позицiю в
тому ж дусi, як i великий iталiєць, i на доказ цього дозвольте менi
просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька рядкiв iз статтi в
останньому номерi "Колокола" (№ 9б, 15 квiтня)".
- Ми його, звичайно, не бачили! - з досадою мовила Марiя. "...Конче
потрiбно пояснити, що 10 квiтня ми разом з нашими спiвробiтниками з
"Росiйської друкарнi" мали намiр влаштувати свято з приводу визволення
селян у Росiї..."
- "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя!
- А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся. - Я
читаю далi: "...але вранцi того ж дня по телефону надiйшло повiдомлення
про рiзанину у Варшавi..."
Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав далi
Герцен.
Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до iмператора,
хай i сповненi обурення i докору.
Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, їй здавалось, що Герцен знайшов
влучнi слова.
Чезаре подiляв її настрiй, та чекав нетерпляче, коли прочитають
вiдповiдь Герцена "їхньому" Гарiбальдi.
"Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi слова полякам i
росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще ранiше,
нiж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема - нам вибору не було.
Правда, ми мрiяли про майбутнiй союз всiх народiв слов'янського
походження, але ми залишаємо цi рiа desideria ' iншому, далекому,
майбутньому. Сучаснi подiї вимагають цiлковитої незалежностi Польщi, - без
фраз, її безумовної незалежностi вiд Росiї i нiмцiв.
Можна було гадати, що iмператор Олександр, який так славно вчинив у
селянськiй справi, зрозумiє iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi. На
жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще зверх того -
- Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi?
- У Флоренцiї вiн вступив у загiн нашого славного Нiкотери, якого
Гарiбальдi звiльнив з Палермської в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди
в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. - Я
бачив Нiкотеру.
Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi...
- Гарiбальдi зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, - вiв далi
Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з фортифiкацiєю, i послав
укрiпити позицiї коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий
Меч-нi-ков був поранений мiною, i от вiн знову в Неаполi. У моєму
госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування може врятувати
його, але до кiнця вилiкувати неможливо, нiяк неможливо! - з розпачем
сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то
все ж таки iнвалiдом на все життя.
- Чи не можна було б побачитись iз ним?
- Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi я
боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти. Я хочу
попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони взяли опiку над ним i над
iншими пораненими, принаймнi передавали потрiбнi харчi, фрукти, що їм
зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми побачимося
з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас до
Помпеї, як ми збирались. Цi днi я потрiбен бiльше нiж будь-коли в
госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там я бував
стiльки разiв!
- Нiчого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, - заспокоїв його Микола
Олександрович. - Я й сам зможу поїхати або почекати вас.
- Знаєте що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються мої добрi
знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у Флоренцiї,
i вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милi люди. Я
познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись i хоч на день
вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною годиною
i вiдносним спокоєм у наш неспокiйний час у нашому неспокiйному мiстi.
Завтра я познайомлю вас iз моїми мессiнськими друзями.
Вiн не сказав бiльше нiчого про своїх мессiнських друзiв.
Микола Олександрович i не розпитував, бо лiкар поспiшав, та й не
замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками.
"Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицiї
неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!"
Другого дня, до траторiї, де умовились зустрiтись, точно в призначений
час з однiєї сторони пiдходив Микола Олександрович, а з другої - лiкар
Чезаре з невеличким на зрiст чоловiком i... панночкою, тiєю самою
панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi.
Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надiв знову Так, справдi,
це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення на очах,
але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйської краси!
Це було восени 1860 року.
8
Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор Нiколо Добролюбов. Це
вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька мiсяцiв лiкар i неслухняний
пацiєнт стали щирими друзями.
Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марiя його
землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до Неаполя iз
сином i своїми спiввiтчизниками. Один з них зараз захворiв. Чи не буде
лiкар такий люб'язний i не огляне його?
Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у неї навiть був веселий
вигляд. Вона, приязно усмiхнувшись, бездоганною французькою мовою
пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед
подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн зараз трохи застудився, -
краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - приїхати в чарiвний
Неаполь i захворiти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати
кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники.
Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форестьєра, завжди вони щось
удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця
молода дама трималась невимушене, але без тiнi розв'язностi та
самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє,
тому й справила якраз дуже приємне. Вiдсутнiстю манiрностi й церемонностi
вона нагадувала йому iталiйських жiнок, але була спокiйнiша, розважливiша,
i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський тип -
кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi коси, просто закладенi на
гладко зачесанiй головi, висока постать, досить струнка. Лiкаревi
сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне,
давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi".
Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi,
що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а до того нiколи не
бачились.
- Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть добре
знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу?
- Ще б пак! Я такi дифiрамби написав на вашу честь! - засмiявся
Добролюбов.
"Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив про себе
лiкар
- Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте, що
менi приємнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович, ще й як
критикує мої твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм не це в
дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не тим менi ваша стаття
була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо таїти? Це ж природно для
кожного письменника. Але найдужче тому, що я вiдчула, як ви мене
зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова зовсiм не
цiкава синьйору лiкаревi, просимо пробачення. Ми нiяк не можемо
наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тiльки тут, -
перепросила вона.
- Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений, коли
бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку!
- О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба
де на свiтi є рiвнi права у жiнок i чоловiкiв?
- Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за нас, -
мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж у
чоловiкiв!
- I ви, певне, подiляєте думку Стендаля, - пiдхопив Чезаре, - що
цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була б най вiрнiшою ознакою
цивiлiзацiї i подвоїла б iнтелектуальнi сили людства, наблизила б
можливiсть досягти щастя!
Раптом Чезаре мовив зовсiм iншим, хоч i зворушливим, але водночас
розпачливим тоном:
- Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з чоловiками
гинути в боротьбi.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Анiту дружину
Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його боїв та походiв i загинула в
одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої
професiї, редактором першої газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка
- Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю її, та лишились
просто легенди щодо її розуму, краси, енергiї. Неаполiтанцi запевняли, що
це була найчарiвнiша жiнка на свiтi. Кiнець її жахливий. Я не буду
переказувати iсторiї тих революцiйних подiй двадцятих рокiв у Неаполi,
врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли
Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти йшли за стратами. Нашу
прекрасну Елеонору Фонсеру повiсили. Та й перед смертю вона не
здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смiлива й горда з ворогами.
- Я б хотiла знати про все її життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла
пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi i перечитати його твори в
оригiналi"Ultimo canto di Saffo", "II Risorgimento", "La sera Festa"
("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо
"До Iталiї" - "All Italia"
- Ви знаєте це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре.
- За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, - кивнула
Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була вмiщена велика чудова
стаття про iталiйських поетiв. У Росiї дуже цiкавляться вами. З неї я
довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних поезiй, перекладав
iталiйською мовою Байрона.
- А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов.
- Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поерiо,
який помер вiд ран у Венецiї, i навiть про тi твори, що ходять у вас у
списках- Беркета i Джустi - про його славетну сатиру "Чобiток-Iталiю",
який носять i Францiя, i Австрiя i який, нарештi, належатиме своєму
народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все це в оригiналi - адже я
вивчаю iталiйську мову. Вона близька моїй рiднiй українськiй своєю
чарiвною мелодiйнiстю
- О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i замилуванням
дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi справи
сприймають, як свої рiднi Хоча б цей гарiбальдiєць Мечнiков - вiн лише
трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого
подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до нього
Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I не встиг!.. А
сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала
синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе на батькiвщинi! О, свята
Марiя! Коли б вiн не був такий хворий!
Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке всiм
народам.
А Марiя питала нетерпляче Добролюбова:
- А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Iвана
Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви
ж, напевне, знаєте?
- Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв, студент
Вiденського унiверситету, вiн засланий до Саратова, там познайомився з
нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович - це ж
просто "ловець душ людських", завжди вiн умiє знайти потрiбну людину i
вгадати, чого прагне людська душа.
- Менi здається, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя.
- У даному разi я хочу зловити вас, але це бажання i Миколи
Гавриловича, щоб ви вiддали свої твори в "Современник" - адже саме у нас
їм мiсце!
- З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя. - Для цього i "ловити" не
треба! Зараз друкуватися у "Современнике" - найбiльша шана. Це наш
найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре, - i таким
вiн став завдяки Миколi Олександровичу.
- Ну, що ви, - щиро обурився Добролюбов, - а Чернишев ський? А
Некрасов?
- Ваша правда, я не заперечую, i Чернишевський, i Некрасов, але ж
особисто я їх ще не знаю, а вас...
- Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов.
До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко!
* * *
- Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли вiн уперше
прийшов з цiєю русявою синьйорою до її хворого, вiн одразу зрозумiв усе.
Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на двi
хвороби. Перша "хвороба" - це була його безтямна закоханiсть. Стендаль,
який так довго жив у Iталiї i так багато створив про неї прекрасних
правдивих творiв, в однiй з книг написав про рiзнi фазиси душевної
хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, - писав вiн, - що
нема людей, якi можуть врятуватися вiд цiєї хвороби, нема й посiбника до
врятування вiд цiєї хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця".
Лiкар Чезаре побачив, як руки Марiї спритно й нiжно поправили подушку
хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки вiд цiєї
хвороби вже знайдено!
Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила його
солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi
з м'яким вiдкритим комiром. Ця борiдка видавалася якоюсь декоративною.
Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив, що вiн,
звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було
берегтися. Синьйорi, коли їй дозволено було знову зайти, вiн сказав
тiльки, що хворий просто застудився, i хай кiлька днiв полежить,
обов'язково полежить.
- Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак
її слухатиметься беззаперечно, i не йому, а їй пояснив, що робити, що
дати, i пообiцяв невдовзi зайти.
- Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти!
- Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiкує! - заспокоїла
синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i якi
схвалив Чезаре.
I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi руки були
коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадiйному,
занедбаному станi".
* * *
А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже вiн сам цього не
вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацiєнт працював, так гаряче усiм
цiкавився, знайомився, розпитував - наче i не звертав уваги на свiй
кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати
про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лiкаря Чезаре.
Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей глибокий, винятково
розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марiї, має такий величезний вплив
на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася юна
приятелька лiкаря, дочка старого друга з Мессiни, чарiвна красуня
Iндегольда.
...Iндегольда. Яке дивне, нечуване досi iм'я. Що їх зблизило? Той
швидкий погляд у натовпi, коли слухали падре Гаваццi i сльозинки
затремтiли на її довгих вiях?
Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї i як вони вдвох
зупинилися на порозi руїн житла тисячолiтньої давнини i вдвох прочитали
викладенi мозаїкою лiтери "Salve". Наче саме їх привiтали, i як вона цьому
зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - її, батька, його - Добролюбова, а
потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над затокою i
спiв на березi "Санта Лючiя", коли й їхнiй веттурiно почав пiдтягати, i
зовсiм тихесенько вона:
О, dolci Napoli,
О, sol beato...
Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Iндегольда усмiхається,
щаслива з подорожi, ночi, пiснi...
Santa Lucia,
Santa Lucia!
Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi. П'янкими весняними вечорами.
Вiн думав, - що в ньому, чужому зовсiм, далекому, зовнi незграбному й
нецiкавому, - що її притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу в
особистому життi!
Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i незрозумiла
прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i думки. Але невже
вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполi, i вони обоє
захопленi подiями, життям мiста, країни, i це так зближує їх.
Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на
злободеннi полiтичнi теми. Лiричнi вiршi для себе, якi нiкому не
показував.
Але й у лiричних вiршах пробивалась та ж звичка дивитися на все
критично, навiть на себе.
А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i в прощальний
вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, - що,
прощаючись i стискаючи її тонкi довгi пальцi, вiн дивився так близько на
її лице, i нiяк їм обом не хотiлось розлучатись i думати, що вони нiколи
не побачаться. Раптом вона обняла його.
З жалю? З любовi?
I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались, не могли
затриматись. Вони сидiли над морем довго-довго, i вона казала, що,
звичайно, так, вона буде його дружиною i вони чудово житимуть, де вiн
захоче - у Флоренцiї, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче.
- Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Iталiї, i ви
будете зовсiм, зовсiм здоровi!
- А ви поїдете зi мною в Росiю? - спитав вiн.
- Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, - не замислюючись,
вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою усмiшкою, -
ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято,
збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять i мiськi, танцюють пiд
музику тамбуринiв i кастаньєт, з квiтами, вiнками на головi. Це дуже
веселе i поетичне свято, я була вже на ньому, i знаєте, ранiше часто
дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили їх щороку
на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до Неаполя!
Згоднi?
- Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи їй руки й
милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом спитав
вiн.
- Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. I чому б вiн був проти мого
щастя? Я напишу вам про все з Флоренцiї, ми ж завтра вранцi їдемо, але це
нiчого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцiю?
Вона говорила, i все здавалось таким ясним, можливим. Не хотiлося
думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi можна ж
не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?
* * *
Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i вони
так щиро потоваришували!
Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн її душу майже впiймав.
Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не могли наговоритися, як
давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати.
Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн приїхав iз батькiвщини, але ж вона вже
два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у
самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться в столицi
не лише в колi журна лiстiв, лiтераторiв, а скрiзь: про настрої в
унiверситетi, серед вiйськових їй було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв
про Та раса Григоровича, якого Добролюбов i добре знав, i любив, i
поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева i Добролюбова до
Тараса Григоровича i до всiх рiдних їй українських справ. У Тургенева було
багато людяної доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у
справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета,
до української мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас
Григорович був боєць-однодумець, якого нiщо не скорило, не зломило, вiн
був навiть у деякiй мiрi зразком непри миренностi. Тургенев не любив
Кулiша. Як людина, вiн був чужим для нього, як письменник - зовсiм
нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить Кулiш своїм обмеженим
нацiоналiзмом, своїми хуторянськими настановами в молодiй українськiй
лiтературi, i вiн був для нього у ворожому таборi, як i росiйськi
лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi демократичнi революцiйнi
iдеї, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до України не
була для цього перешкодою, навпаки, усiм своїм єством Кобзар дiйшов до
вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу: потреб
єднання проти спiльного лиха, а не вiдгородження нацiональними
перегородками.
I до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокiйної
цiкавостi. Вiн розповiв Марiї, що познайомився з другом Шевченка -
пiдполковником Красовським. Скiльки у нього, Добролюбова, було скрiзь
зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же час скромна
людина. Вiн повернувся перед тим з Iталiї, де їздив i на Капреру, до
Гарiбальдi - цiкаво ж було познайомитись з Гарiбальдi, побачити
iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно, зрозумiла, що не
тiльки для того, щоб "побачити", їздив Красовський. Вона не спитала, вона
взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
- А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, - сказав Добролюбов.
"Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала, як
сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи є, чи дiє таємна органiзацiя?
Як довiдуються, як зв'язуються мiж собою однодумцi, люди одної
"соцiалiстичної" вiри? Де у них центр - Петербург? Лондон? А чому сам
Микола Олександрович не був у Лондонi?
Добролюбов про Герцена говорив без особливого пiєтету, навiть трохи
глузливо зазначив, що той надто багато надiй покладає на реформу, вiрить у
милiсть i благородство царя Олександра, весь час звертається до нього в
"Колоколе".
Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення має "Колокол".
- Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме тому Герцен не
має права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн!
- Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила Марiя. I раптом їй
спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю
характерiв, особистих уподобань, вони - Герцен i Чернишевський -
домовлялись про щось головне, спiльне? А це все для необхiдної
конспiрацiї, щоб навiть нiхто й думки не припускав про їхнiй зв'язок?
Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?" Ота вiра, до якої її
гаряче навертав Добролюбов, доводячи, що нiчого доброго реформа,
скасування крiпаччини в тiй формi, яка вiдбувається, нiчого не дасть
народу, селянству.
- Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть так само, - погодилась
Марiя.
- Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви
не згоднi?
Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим.
9
Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його
не залили варшавською кров'ю.
"Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол"
i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька днiв пiсля
радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол" i в
Iталiї, та, ще не маючи нагоди прочитати про те, що писав Герцен у
"Колоколе", Добролюбов i Маруся дiзнались про подiї у Варшавi з
iталiйської газети "II Diritto". Газетку принiс схвильований синьйор
Чезаре.
- Читайте, друзi, лист нашого Гарiбальдi до славного редактора
"Колокола" - Герцена!
- Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово. Що
трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою.
"Люб'язний Герцен!
Нещодавно слова "визволення селян" були сприйнятi з захопленням i
подивом всiєю Європою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим
уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, - я
це кажу з гiркотою, - добра справа заплямована невинною кров'ю. Тепер
обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести голос прокляття
на тих, хто заподiяв огидне злочинство. Хай ваш журнал, справедливо
оцiнений у Росiї, передасть слово спiвчуття вiд народу iталiйського
нещаснiй i героїчнiй Польщi i слово подяки воїнам руським, котрi, як
Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом
з тим крик обурення народiв європейських проти винуватця ганебної
рiзанини.
Вiдданий вам Д. Гарiбальдi".
По-рiзному коментували європейськi газети подiї в Польщi - розстрiл
демонстрацiї у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацiї
було закриття польських установ. Це була демонстрацiя неозброєних людей,
але їх зiбралось надто багато, сотнi жителiв Варшави, робiтничих
передмiсть приєднувались до неї, i це вiщувало, що народ не скорився,
усвiдомлює свої права, збирається на силi. Росiйський уряд, як завжди, не
мiг знайти нiяких iнших засобiв, як вiддати наказ стрiляти. Понад 100
чоловiк було вбито, багато поранено.
Але ж знайшлись у вiйську офiцери, якi вiдмовились стрiляти в
полякiв!.. За це розстрiляно їх...
Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги - шiсть
вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище.
- Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. - Що ж вiдповiсть
Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя?
- Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не надiшле менi сюди "Колокол"? -
затурбувалась Марiя. - От побачите, Миколо Олександровичу, Герцен
пiдтримає полякiв, у нього такi справедливi думки щодо Польщi, України,
адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"!
За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре з'явився знову зi жмутом
газет.
- Я принiс вам англiйську газету "The Daily News". Бачите, пiд
заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i варшавське
вбивство"_ (англ.)_ надрукована i вiдповiдь вашого Герцена, її вiн
надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати.
Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
"Сер, у телеграмi, що з'явилася сьогоднi у Вашiй шановнiй газетi,
наведено уривок з листа мого вельмишановного друга Гарiбальдi, що,
очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я з задоволенням
вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу позицiю в
тому ж дусi, як i великий iталiєць, i на доказ цього дозвольте менi
просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька рядкiв iз статтi в
останньому номерi "Колокола" (№ 9б, 15 квiтня)".
- Ми його, звичайно, не бачили! - з досадою мовила Марiя. "...Конче
потрiбно пояснити, що 10 квiтня ми разом з нашими спiвробiтниками з
"Росiйської друкарнi" мали намiр влаштувати свято з приводу визволення
селян у Росiї..."
- "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя!
- А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся. - Я
читаю далi: "...але вранцi того ж дня по телефону надiйшло повiдомлення
про рiзанину у Варшавi..."
Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав далi
Герцен.
Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до iмператора,
хай i сповненi обурення i докору.
Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, їй здавалось, що Герцен знайшов
влучнi слова.
Чезаре подiляв її настрiй, та чекав нетерпляче, коли прочитають
вiдповiдь Герцена "їхньому" Гарiбальдi.
"Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi слова полякам i
росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще ранiше,
нiж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема - нам вибору не було.
Правда, ми мрiяли про майбутнiй союз всiх народiв слов'янського
походження, але ми залишаємо цi рiа desideria ' iншому, далекому,
майбутньому. Сучаснi подiї вимагають цiлковитої незалежностi Польщi, - без
фраз, її безумовної незалежностi вiд Росiї i нiмцiв.
Можна було гадати, що iмператор Олександр, який так славно вчинив у
селянськiй справi, зрозумiє iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi. На
жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще зверх того -