Страница:
нi морального..."
Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн їй нiколи в життi не брехав...
Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн її переконати, що не страждає!
Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили Життя попереду
Всеньке життя.
Ну що ж, вiн переживе призначенi йому вироком роки ув'язнення в
Олексiївському равелiнi Петропавловської фортецi.
Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, -
вiн заспокоївся. Вiн уже знав, вирiшив для себе, що робитиме, чого
домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме.
Колись, вiн ще був тодi пiдлiтком, гiмназистиком, вчився у
Петербурзькiй гiмназiї i, звичайно, завжди нетерпляче чекав канiкул, щоб
їхати швидше додому в любий Грунець.
З однiєю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували,
скiльки лишається мiсяцiв, днiв, годин, i навiть хвилин i секунд до
жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг
Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу,
тому що ти менi 2 752 години не писала!"
Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа виходили такi
астрономiчне великi! Навiщо їх лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин.
Двадцять двi тисячi сiмсот шiстдесят годин у цьому казематi, де
постiйно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено вiконце,
прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли
завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє
караульних iз шаблями наголо, їхнiх крокiв не було чути. Коридори були
застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного
ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що
зненацька з'являлось у вiконцi.
От вже на це Митя Писарєв не звертав нiякiсiнької уваги. Хай "вони"
дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений у казематi, за гратами, пiд
пильним наглядом. Але ж дух його, розум його - вiльний! Його людський
розум, волi якого нiхто не може поставити меж! I воля його розуму
переможе.
Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти жандармерiї, а не змогли
вони анi передбачити, анi подолати ту силу, що протидiяла їм. Навпаки,
вони немов навмисне зiбрали в один час, в одну фортецю, в одну
найстрашнiшу катiвню - Олексiївський равелiн, куди споконвiку, вiд його
заснування царi кидали своїх найнебезпечнiших ворогiв, - саме сюди тепер
посадили гурт людей, розум яких подолав не лише цi грати, вiн подолав
простiр i час. У цьому равелiнi сидiли в рiзних камерах-одиночках, але
воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов,
Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
Вони всi були зайнятi, i не лише Писарєву заважав протоiєрей Полiсадов.
Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не старi!
Чернишевському минав тридцять третiй рiк, Сєрно-Соловйовичу - двадцять
дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох
рокiв, був серед них зовсiм молодий.
Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких доказiв
провини, i тому були переконанi, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо
i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрикує фальшивi докази, наймає
людей, якi пишуть пiдробленi листи й пiдписують пiдробленими пiдписами,
свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi. Вони
не знали всiєї цiєї смердючої кухнi, iнакше хiба писав би i двiчi, i
тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може переконати iмператора,
свої листи Сєрио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них думки i плани
щодо устрою державного управлiння на благо всього народу? Яка наївнiсть!
Цi листи судова комiсiя, суддi не вважали за потрiбне давати перед
всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав,
примiром, хоча б цi сторiнки:
"Я настiйно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрiй
скiнчив своє iснування в iсторiї. Тепер ще уряд сам може провести
переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою країною. Але часу
згаяно немало, i його небагато попереду. Кожен пропущений рiк несе в
сучасному i готує на майбутнє лихi бiди й наближає нас до страшних
потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть iм'ям усього для вас
священного i дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свiдомо i
беруся пiдтвердити вражаючими iсторичними зiставленнями. Переворот у
державi неминучий, тому що вiдбувається переворот в поняттях..."
Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг би
прочитати:
"Низка безперервних хитань i напiвмiр з боку уряду посилює
роздратування в суспiльствi. Докази перед очима: скасування крiпаччини,
яке мусило викликати в усьому свiтi безмежне захоплення, призвело до
екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних шкiл, тимчасовi
цензурнi полегшення - до небувалих каральних заходiв проти лiтератури,
безлiч фiнансових заходiв - до чимдужчого розладнання фiнансiв i
кредиту... Хто знає iсторiю - знає, що провина усього цього не в людях, а
в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це приведе до страшних
наслiдкiв..."
Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн наче
сам готував собi петлю на шию або принаймнi шлях до Сибiру вiдвертим
викладом своїх iдей i мiркувань. Адже по справедливостi нi в яких
кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик" для суду не
було. Йому здалося - звiдси, "з глибини тюрми", його голос долине до
найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно й одверто,
по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про
"найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його
було забрано - про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так i
iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
Микола Сєрно-Соловйович писав про них:
"Пiзнавши їх особисто, важко не вiддати справедливостi їхньому
серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росiї, навiть коли б я не
подiляв їхнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного
з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн наполягав: "Зло
не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i тому
лiкування повинно бути радикальним i серйозним. Вiдшукувати в такий час
зловмисникiв, щоб знищити їх, - однаково, що намагатися позбутися якогось
сипу чи вiспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а
загальне становище справ. I лондонськi, i всiлякi iншi пропагандисти -
продукт часу. Знищiть цих людей - їхнє мiсце посядуть iншi, ще
небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..."
Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора!
"Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що всi цi люди не
зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд їхнiх здiбностей розумний
уряд зумiв би здобути величезну користь для держави. Справедливiсть цих
думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд побажає,
- всi мої здiбностi й знання до послуг вiтчизни".
Вiн наївно сподiвався, що уряд "прислухається i використає його знання
i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мої переконання були й лишилися
чеснi й чистi. Визнаю, що вони не урядового вiдтiнку i не схвалюють
канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом".
Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi i вiн
знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн
зовсiм не дивився як на провину, що вiн вiдкрив книгарню i першу в
Санкт-Петербурзi читальню при цiй книгарнi. Так працювати - вiн мiг.
Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили!
Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю
спiвучасникiв, тому що заранi обмiркованої пропаганди я не вiв. Але менi
довелося б назвати безлiч людей..." Звичайно, з ким не доводилось
зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання! I
яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? "...крiм
того, я, зi своїми поняттями про честь, швидше пiшов би на страту, нiж
став би Iудою..."
Уряд i готував йому повiльну, але неминучу страту. Недарма Герцен
говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого
часу.
Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами
своїх переконань до царя. Вiн не був таким наївним, i потiм - вiн вважав,
що його обов'язок надалеко бiльший.
Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу, i
до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання - а
що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi свiтитимуть їм? До якого
iдеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?
Микола Гаврилович там, в Олексiївському равелiнi, писав твiр, який
вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?".
Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав:
хмари збираються щiльнiше й щiльнiше, його оплiтає мерзенне плетиво
нахабних фальшивок, наклепiв. Йому брутально брешуть в очi найманi
провокатори й шпигуни на очних ставках, i навколо немов зсуваються ще
мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв,
але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйної молодi тут, у Росiї,
-це вiн, Чернишевський, i коли нема наявних доказiв, - їх треба
сфабрикувати!
Вiн був безсилий розiрвати це брутальне плетиво нахабної брехнi й
пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн мав, вiн мусив так багато
сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було
поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чекає. Можна було чекати
усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати!
Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис
пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не добрали нi глибокого
змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в цьому
романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу Микола Олексiйович
Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки i тримав
як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля восьмимiсячної заборони "Современник"
знову мав право виходити. Як чекали в редакцiї i всi друзi твiр Миколи
Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi!
Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де друкувався журнал. Це
було неподалечку вiд його квартири. Раптом, вже пiд'їжджаючи, Некрасов
пополотнiв. Який жах! У кишенi пальта рукопису не було. Не було на
сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його десь по дорозi. А може, в
метушнi забув дома найголовнiше, для чого поспiшав до друкарнi? Мерщiй
повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель.
Авдотiя Миколаївна Панаева, вiрний соратник i любимий друг, злякалася,
побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жiночою
винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити. Треба одразу,
не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це, справдi,
був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у фортецi!
Був один примiрник, написаний у таких неймовiрних умовах, i з цього
примiрника треба було одразу набирати в друкарнi. Бiльшого нещастя не
могло трапитися!
- Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав за
гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали i загортають у подертий
папiр оселедцi та свiчки, або якась куховарка пiдняла i розтоплює ним
пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною!
- картався Некрасов.
Авдотiя Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж i сама розумiла, яка
трагiчна подiя сталася.
Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося оголошення про
загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось,
пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотiї Миколаївнi, що якийсь
чоловiк бажає бачити особисто редактора.
Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бiдно вдягнений,
немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках
потрiпаний портфельчик. Авдотiя Миколаївна одразу зрозумiла - принесли
рукопис! Пiсля перших же слiв вiдвiдувача негайно послала лакея за
Некрасовим.
Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною. Та чи не
менше радiв чиновничок несподiванiй великiй нагородi. Вiн випадково
побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався,
чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком
робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i прийшов,
i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей.
Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай потiм, уже
на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо, чи розповiв йому
хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через довгi-довгi роки. I
вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть не ураган - адже
ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою
урагану людськi душi, дав їм ще силу життя, боротьби, вiри.
Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався i не мiг дiзнатися, що вже
"потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання,
-його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що
написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов" - був пiдпис на тому
листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в жандармських
вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових
шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману
Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував почуття
бадьоростi, вiри. I одразу пiсля читання виникло непереможне бажання
сказати слова подяки нещасному страдниковi. До адресата не долинули цi
слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього
та людина, котра писала, а iм'я її стало вiдомим усьому свiту - Ленiн.
А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писарєва, i в
своє сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена - Надiя
Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона Писарєва. Це був не
виняток. Вся молодь любила його!
* * *
Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять поряд, Митя Писарев
однаково не почував себе самотнiм.
З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже вiн не
написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю,
вiн любив її майже як самого себе. А про любов до себе вiн одверто
признавався i казав, що вiн - "егоїст". Та це був зовсiм не той егоїзм у
загальному розумiннi слова, самозакоханий i тому неприємний i навiть
небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути
розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе,
- думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за мету
насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм - це система розумових
переконань, що веде до цiлковитої емансипацiї людини i збiльшує в людинi
самоповагу" Отаким був цей своєрiдний, дивний "егоїзм"! Вiн казав, що не
може мати нiякої насолоди вiд життя, коли знає, що поруч люди голодують,
безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього.
А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров, тургенєвський
Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко не всi
"дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув так Базарова, як вiн,
Писарєв.
Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала
Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на читаннi "Отцы и дети".
Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..."
Митi здавалося, що навiть сам творець цього образу - Тургенев - не
зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй великий чесний
художник, змалював його так само, як чесно змалював "батькiв". От - я
показую вам життя без навмисних гiпербол, навмисного осуду, -
розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколiнь. А з ким я,
автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних - "батькiв". Я
не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не повiрила, що я
сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?..
Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була
несподiваною радiстю для Тургенева. Адже колись Iван Сергiйович казав
жартома самому Чернишевському, що вiн, Чернишевський, просто змiя,
Добролюбов - очкова, а ще наближається - гримуча, це юний Писарєв! I
раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i оцiнив
його Базарова.
Тургенев не мiг навiть уявити, як цей задерикуватий критик жив його
образом, домислював поведiнку Базарова, його дiяльнiсть, його думки й
iдеали, його любов.
Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при
цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгiна, я знав Печорiна, я дав публiцi
Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його...
А сам Писарєв був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и
дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн
був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся з пошлiстю,
рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив тiльки
в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про Базарова, Митя часто
вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писарєв i подiбнi їм люди, молодь,
що прагнуть чесної дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя...
Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi мали
б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують людськi страждання, так
само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку
i щастя, породили, навпаки, хронiчну i невилiковну в теперiшнiх умовах
бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi не повинно бути
голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро, а
зло, а треба, щоб вони були надбанням усiх. Так само, як труд, праця
повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя. Не невiльничий труд
бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх
без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму.
Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися
не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя в
їхнiй складнiй взаємодiї.
У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання, смiливiсть
домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки й
кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, вiн iшов далi - життя,
наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи "Дилетантизма в
науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi
навiть Герцен здавався тепер помiркованим лiбералом, i в теоретичних
пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Примiром,
вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росiї до соцiалiзму - це шлях
селянської общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв i саме
за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловськiй фортецi. Так, за
Герцена.
Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з органiзацiєю "Землi i
волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i заколотах, бо
вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова"
статтi, i сповненi вони були такої пристрастi, розуму i дотепної юнацької
задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезної ерудицiї, що та
молодь, яка йшла на демонстрацiї, збиралася на мiтинги протесту проти
утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету,
проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника
- молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплюється в боротьбi
проти усталених поглядiв i, може, помиляється в своїх радикальних
висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь.
Його думки, його переконання були спiвзвучнi iдеям соцiалiзму,
неминучостi революцiї, i хоча вiн ще не був зв'язаний з гуртками, що
виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно, що студент
Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному
Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов вiд
себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю,
вона скрiзь розповсюджувалася урядом.
Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет
вилився з-пiд його пера!
Та листiвку Писарєва не встигли надрукувати в таємнiй "кишеньковiй"
друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли рукопис
Писарєва.
Члени комiсiї, якi розглядали справу "пропагандистiв" та "кишенькової
друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це уже
було б злочином проти царствуючої особи iмператора, бо весь пострiл проти
примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної
особи iмператора, проти них самих. Вiн писав, цей хлопчисько, цей
новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiкає Герцена в тому,
що той нiби порiвнює себе з коронованими особами. В цьому докорi
виявляється як моральна низькiсть, так i розумова малiсть Шедо-Фероттi.
Яка ж рiзниця мiж простою людиною i помазаником божим? I яка ж охота
чесному дiячевi думки порiвнювати себе з царственими лежебоками, якi,
користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз своїми придворними
грошi, добробут i робочi сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би
провести паралель мiж Олександром Iвановичем Герценом i Олександром
Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким
порiвнянням".
З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн:
"Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин", на
який нiколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмiнно
зроблений ним як самодержцем всея Росiї. Тут мiсце псує людину, а не
людина мiсце".
I вiн цiлком одверто закликав у своїй листiвцi до революцiї: "Повалення
благополучно царствуючої династiї Романових та змiна полiтичного й
громадського устрою становить єдину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб
за сучасного становища справ не бажати революцiї, треба бути або зовсiм
обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла".
Писарєва рятувало лише одне - його листiвку не встигли надрукувати i
розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм, коли
вже зрозумiв, що саме вiдомо слiдству, зiзнався, що написав вiн пiд
впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, - одне слово, нiхто
через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе, що
вiн витримає цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два
мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят п'ять днiв - двадцять двi тисячi сiмсот
шiстдесят годин - один мiльйон триста шiстдесят п'ять тисяч шiстсот
хвилин...
Поряд з усiм, що пiднесло його на стiльки щаблiв угору, в ньому
лишалося ще стiльки зовсiм дитячого, адже було йому, коли його
заарештували, двадцять два роки!
Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний гiмназист,
вирахував для себе, вiн не промарнує навiть тут. А попереду ж iще все
життя!
Коли б тiльки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому
хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново переоцiнив. Та й
про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба вiн усе написав? Йому
хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i вiн вiрить, що це вiн
зумiє зробити.
На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить:
- Мамо, голубонько, виклопочи менi дозвiл займатися лiтературною
працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiдуєте.
Мати перелякано слухає цю неймовiрну просьбу...
* * *
Варвара Дмитрiвна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова
з"прошенiєм". "Прошенiє" матерi по-жiночому наївне, по-материнському
просте - дозволити її синовi, що сидить заарештований в Олексiївському
равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це тим, що заробiток
потрiбний не лише для самого заарештованого, але й для його родини -
матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку.
Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенатi розмiркували тггчим,
власне,- це може пошкодити? Адже всi статтi, якi напище заарештований,
проходитимуть найсуворiшу цензуру.
Дозвiл було дано.
Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними
найдрiбнiшим почерком, передавалось такими ж "кульками" те, що мусило
поминути цензуру. Мати розбирала їх так само i переписувала чiтко i
красиво. Яке щастя! Митя мiг знову писати i знову друкуватися! Пiсля
восьмимiсячної заборони "Русского слова" журнал знову почав виходити. За
мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за
мiсяць - "Очерки из истории труда".
Але ж вiн хотiв написати ще про Базарова - велику статтю, вiн
обов'язково напише її тут i присвятить матерi - найкращому своєму друговi.
Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому своїми солодкогласними
теревенями!
Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про майбутнє. Не своє
майбутнє. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутнє людей - незалежних,
чесних, вiльних.
* * *
Щоразу, коли мати пiд'їздила до цих проклятих стiн на випрохане
приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що
терзало її днi i ночi, повсякденно i повсякчасно. Витираючи хусточкою
бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотiла зiтерти вираз
розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до неї, її юний кучерявий
ясноокий син, її первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд номером,
i їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, "кришталевого хлопчика", так
злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнiшу
тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що вiн пише, а вона переписує, -
молодь читає й сприймає з ентузiазмом, захопленням, вiрою.
Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн їй нiколи в життi не брехав...
Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн її переконати, що не страждає!
Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили Життя попереду
Всеньке життя.
Ну що ж, вiн переживе призначенi йому вироком роки ув'язнення в
Олексiївському равелiнi Петропавловської фортецi.
Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, -
вiн заспокоївся. Вiн уже знав, вирiшив для себе, що робитиме, чого
домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме.
Колись, вiн ще був тодi пiдлiтком, гiмназистиком, вчився у
Петербурзькiй гiмназiї i, звичайно, завжди нетерпляче чекав канiкул, щоб
їхати швидше додому в любий Грунець.
З однiєю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували,
скiльки лишається мiсяцiв, днiв, годин, i навiть хвилин i секунд до
жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг
Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу,
тому що ти менi 2 752 години не писала!"
Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа виходили такi
астрономiчне великi! Навiщо їх лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин.
Двадцять двi тисячi сiмсот шiстдесят годин у цьому казематi, де
постiйно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено вiконце,
прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли
завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє
караульних iз шаблями наголо, їхнiх крокiв не було чути. Коридори були
застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного
ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що
зненацька з'являлось у вiконцi.
От вже на це Митя Писарєв не звертав нiякiсiнької уваги. Хай "вони"
дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений у казематi, за гратами, пiд
пильним наглядом. Але ж дух його, розум його - вiльний! Його людський
розум, волi якого нiхто не може поставити меж! I воля його розуму
переможе.
Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти жандармерiї, а не змогли
вони анi передбачити, анi подолати ту силу, що протидiяла їм. Навпаки,
вони немов навмисне зiбрали в один час, в одну фортецю, в одну
найстрашнiшу катiвню - Олексiївський равелiн, куди споконвiку, вiд його
заснування царi кидали своїх найнебезпечнiших ворогiв, - саме сюди тепер
посадили гурт людей, розум яких подолав не лише цi грати, вiн подолав
простiр i час. У цьому равелiнi сидiли в рiзних камерах-одиночках, але
воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов,
Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
Вони всi були зайнятi, i не лише Писарєву заважав протоiєрей Полiсадов.
Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не старi!
Чернишевському минав тридцять третiй рiк, Сєрно-Соловйовичу - двадцять
дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох
рокiв, був серед них зовсiм молодий.
Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких доказiв
провини, i тому були переконанi, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо
i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрикує фальшивi докази, наймає
людей, якi пишуть пiдробленi листи й пiдписують пiдробленими пiдписами,
свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi. Вони
не знали всiєї цiєї смердючої кухнi, iнакше хiба писав би i двiчi, i
тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може переконати iмператора,
свої листи Сєрио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них думки i плани
щодо устрою державного управлiння на благо всього народу? Яка наївнiсть!
Цi листи судова комiсiя, суддi не вважали за потрiбне давати перед
всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав,
примiром, хоча б цi сторiнки:
"Я настiйно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрiй
скiнчив своє iснування в iсторiї. Тепер ще уряд сам може провести
переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою країною. Але часу
згаяно немало, i його небагато попереду. Кожен пропущений рiк несе в
сучасному i готує на майбутнє лихi бiди й наближає нас до страшних
потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть iм'ям усього для вас
священного i дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свiдомо i
беруся пiдтвердити вражаючими iсторичними зiставленнями. Переворот у
державi неминучий, тому що вiдбувається переворот в поняттях..."
Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг би
прочитати:
"Низка безперервних хитань i напiвмiр з боку уряду посилює
роздратування в суспiльствi. Докази перед очима: скасування крiпаччини,
яке мусило викликати в усьому свiтi безмежне захоплення, призвело до
екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних шкiл, тимчасовi
цензурнi полегшення - до небувалих каральних заходiв проти лiтератури,
безлiч фiнансових заходiв - до чимдужчого розладнання фiнансiв i
кредиту... Хто знає iсторiю - знає, що провина усього цього не в людях, а
в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це приведе до страшних
наслiдкiв..."
Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн наче
сам готував собi петлю на шию або принаймнi шлях до Сибiру вiдвертим
викладом своїх iдей i мiркувань. Адже по справедливостi нi в яких
кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик" для суду не
було. Йому здалося - звiдси, "з глибини тюрми", його голос долине до
найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно й одверто,
по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про
"найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його
було забрано - про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так i
iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
Микола Сєрно-Соловйович писав про них:
"Пiзнавши їх особисто, важко не вiддати справедливостi їхньому
серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росiї, навiть коли б я не
подiляв їхнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного
з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн наполягав: "Зло
не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i тому
лiкування повинно бути радикальним i серйозним. Вiдшукувати в такий час
зловмисникiв, щоб знищити їх, - однаково, що намагатися позбутися якогось
сипу чи вiспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а
загальне становище справ. I лондонськi, i всiлякi iншi пропагандисти -
продукт часу. Знищiть цих людей - їхнє мiсце посядуть iншi, ще
небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..."
Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора!
"Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що всi цi люди не
зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд їхнiх здiбностей розумний
уряд зумiв би здобути величезну користь для держави. Справедливiсть цих
думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд побажає,
- всi мої здiбностi й знання до послуг вiтчизни".
Вiн наївно сподiвався, що уряд "прислухається i використає його знання
i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мої переконання були й лишилися
чеснi й чистi. Визнаю, що вони не урядового вiдтiнку i не схвалюють
канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом".
Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi i вiн
знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн
зовсiм не дивився як на провину, що вiн вiдкрив книгарню i першу в
Санкт-Петербурзi читальню при цiй книгарнi. Так працювати - вiн мiг.
Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили!
Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю
спiвучасникiв, тому що заранi обмiркованої пропаганди я не вiв. Але менi
довелося б назвати безлiч людей..." Звичайно, з ким не доводилось
зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання! I
яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? "...крiм
того, я, зi своїми поняттями про честь, швидше пiшов би на страту, нiж
став би Iудою..."
Уряд i готував йому повiльну, але неминучу страту. Недарма Герцен
говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого
часу.
Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами
своїх переконань до царя. Вiн не був таким наївним, i потiм - вiн вважав,
що його обов'язок надалеко бiльший.
Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу, i
до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання - а
що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi свiтитимуть їм? До якого
iдеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?
Микола Гаврилович там, в Олексiївському равелiнi, писав твiр, який
вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?".
Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав:
хмари збираються щiльнiше й щiльнiше, його оплiтає мерзенне плетиво
нахабних фальшивок, наклепiв. Йому брутально брешуть в очi найманi
провокатори й шпигуни на очних ставках, i навколо немов зсуваються ще
мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв,
але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйної молодi тут, у Росiї,
-це вiн, Чернишевський, i коли нема наявних доказiв, - їх треба
сфабрикувати!
Вiн був безсилий розiрвати це брутальне плетиво нахабної брехнi й
пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн мав, вiн мусив так багато
сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було
поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чекає. Можна було чекати
усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати!
Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис
пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не добрали нi глибокого
змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в цьому
романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу Микола Олексiйович
Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки i тримав
як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля восьмимiсячної заборони "Современник"
знову мав право виходити. Як чекали в редакцiї i всi друзi твiр Миколи
Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi!
Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де друкувався журнал. Це
було неподалечку вiд його квартири. Раптом, вже пiд'їжджаючи, Некрасов
пополотнiв. Який жах! У кишенi пальта рукопису не було. Не було на
сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його десь по дорозi. А може, в
метушнi забув дома найголовнiше, для чого поспiшав до друкарнi? Мерщiй
повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель.
Авдотiя Миколаївна Панаева, вiрний соратник i любимий друг, злякалася,
побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жiночою
винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити. Треба одразу,
не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це, справдi,
був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у фортецi!
Був один примiрник, написаний у таких неймовiрних умовах, i з цього
примiрника треба було одразу набирати в друкарнi. Бiльшого нещастя не
могло трапитися!
- Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав за
гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали i загортають у подертий
папiр оселедцi та свiчки, або якась куховарка пiдняла i розтоплює ним
пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною!
- картався Некрасов.
Авдотiя Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж i сама розумiла, яка
трагiчна подiя сталася.
Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося оголошення про
загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось,
пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотiї Миколаївнi, що якийсь
чоловiк бажає бачити особисто редактора.
Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бiдно вдягнений,
немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках
потрiпаний портфельчик. Авдотiя Миколаївна одразу зрозумiла - принесли
рукопис! Пiсля перших же слiв вiдвiдувача негайно послала лакея за
Некрасовим.
Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною. Та чи не
менше радiв чиновничок несподiванiй великiй нагородi. Вiн випадково
побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався,
чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком
робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i прийшов,
i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей.
Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай потiм, уже
на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо, чи розповiв йому
хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через довгi-довгi роки. I
вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть не ураган - адже
ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою
урагану людськi душi, дав їм ще силу життя, боротьби, вiри.
Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався i не мiг дiзнатися, що вже
"потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання,
-його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що
написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов" - був пiдпис на тому
листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в жандармських
вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових
шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману
Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував почуття
бадьоростi, вiри. I одразу пiсля читання виникло непереможне бажання
сказати слова подяки нещасному страдниковi. До адресата не долинули цi
слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього
та людина, котра писала, а iм'я її стало вiдомим усьому свiту - Ленiн.
А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писарєва, i в
своє сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена - Надiя
Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона Писарєва. Це був не
виняток. Вся молодь любила його!
* * *
Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять поряд, Митя Писарев
однаково не почував себе самотнiм.
З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже вiн не
написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю,
вiн любив її майже як самого себе. А про любов до себе вiн одверто
признавався i казав, що вiн - "егоїст". Та це був зовсiм не той егоїзм у
загальному розумiннi слова, самозакоханий i тому неприємний i навiть
небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути
розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе,
- думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за мету
насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм - це система розумових
переконань, що веде до цiлковитої емансипацiї людини i збiльшує в людинi
самоповагу" Отаким був цей своєрiдний, дивний "егоїзм"! Вiн казав, що не
може мати нiякої насолоди вiд життя, коли знає, що поруч люди голодують,
безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього.
А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров, тургенєвський
Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко не всi
"дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув так Базарова, як вiн,
Писарєв.
Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала
Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на читаннi "Отцы и дети".
Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..."
Митi здавалося, що навiть сам творець цього образу - Тургенев - не
зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй великий чесний
художник, змалював його так само, як чесно змалював "батькiв". От - я
показую вам життя без навмисних гiпербол, навмисного осуду, -
розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколiнь. А з ким я,
автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних - "батькiв". Я
не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не повiрила, що я
сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?..
Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була
несподiваною радiстю для Тургенева. Адже колись Iван Сергiйович казав
жартома самому Чернишевському, що вiн, Чернишевський, просто змiя,
Добролюбов - очкова, а ще наближається - гримуча, це юний Писарєв! I
раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i оцiнив
його Базарова.
Тургенев не мiг навiть уявити, як цей задерикуватий критик жив його
образом, домислював поведiнку Базарова, його дiяльнiсть, його думки й
iдеали, його любов.
Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при
цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгiна, я знав Печорiна, я дав публiцi
Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його...
А сам Писарєв був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и
дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн
був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся з пошлiстю,
рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив тiльки
в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про Базарова, Митя часто
вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писарєв i подiбнi їм люди, молодь,
що прагнуть чесної дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя...
Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi мали
б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують людськi страждання, так
само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку
i щастя, породили, навпаки, хронiчну i невилiковну в теперiшнiх умовах
бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi не повинно бути
голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро, а
зло, а треба, щоб вони були надбанням усiх. Так само, як труд, праця
повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя. Не невiльничий труд
бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх
без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму.
Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися
не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя в
їхнiй складнiй взаємодiї.
У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання, смiливiсть
домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки й
кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, вiн iшов далi - життя,
наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи "Дилетантизма в
науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi
навiть Герцен здавався тепер помiркованим лiбералом, i в теоретичних
пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Примiром,
вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росiї до соцiалiзму - це шлях
селянської общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв i саме
за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловськiй фортецi. Так, за
Герцена.
Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з органiзацiєю "Землi i
волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i заколотах, бо
вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова"
статтi, i сповненi вони були такої пристрастi, розуму i дотепної юнацької
задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезної ерудицiї, що та
молодь, яка йшла на демонстрацiї, збиралася на мiтинги протесту проти
утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету,
проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника
- молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплюється в боротьбi
проти усталених поглядiв i, може, помиляється в своїх радикальних
висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь.
Його думки, його переконання були спiвзвучнi iдеям соцiалiзму,
неминучостi революцiї, i хоча вiн ще не був зв'язаний з гуртками, що
виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно, що студент
Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному
Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов вiд
себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю,
вона скрiзь розповсюджувалася урядом.
Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет
вилився з-пiд його пера!
Та листiвку Писарєва не встигли надрукувати в таємнiй "кишеньковiй"
друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли рукопис
Писарєва.
Члени комiсiї, якi розглядали справу "пропагандистiв" та "кишенькової
друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це уже
було б злочином проти царствуючої особи iмператора, бо весь пострiл проти
примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної
особи iмператора, проти них самих. Вiн писав, цей хлопчисько, цей
новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiкає Герцена в тому,
що той нiби порiвнює себе з коронованими особами. В цьому докорi
виявляється як моральна низькiсть, так i розумова малiсть Шедо-Фероттi.
Яка ж рiзниця мiж простою людиною i помазаником божим? I яка ж охота
чесному дiячевi думки порiвнювати себе з царственими лежебоками, якi,
користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз своїми придворними
грошi, добробут i робочi сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би
провести паралель мiж Олександром Iвановичем Герценом i Олександром
Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким
порiвнянням".
З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн:
"Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин", на
який нiколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмiнно
зроблений ним як самодержцем всея Росiї. Тут мiсце псує людину, а не
людина мiсце".
I вiн цiлком одверто закликав у своїй листiвцi до революцiї: "Повалення
благополучно царствуючої династiї Романових та змiна полiтичного й
громадського устрою становить єдину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб
за сучасного становища справ не бажати революцiї, треба бути або зовсiм
обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла".
Писарєва рятувало лише одне - його листiвку не встигли надрукувати i
розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм, коли
вже зрозумiв, що саме вiдомо слiдству, зiзнався, що написав вiн пiд
впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, - одне слово, нiхто
через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе, що
вiн витримає цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два
мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят п'ять днiв - двадцять двi тисячi сiмсот
шiстдесят годин - один мiльйон триста шiстдесят п'ять тисяч шiстсот
хвилин...
Поряд з усiм, що пiднесло його на стiльки щаблiв угору, в ньому
лишалося ще стiльки зовсiм дитячого, адже було йому, коли його
заарештували, двадцять два роки!
Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний гiмназист,
вирахував для себе, вiн не промарнує навiть тут. А попереду ж iще все
життя!
Коли б тiльки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому
хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново переоцiнив. Та й
про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба вiн усе написав? Йому
хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i вiн вiрить, що це вiн
зумiє зробити.
На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить:
- Мамо, голубонько, виклопочи менi дозвiл займатися лiтературною
працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiдуєте.
Мати перелякано слухає цю неймовiрну просьбу...
* * *
Варвара Дмитрiвна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова
з"прошенiєм". "Прошенiє" матерi по-жiночому наївне, по-материнському
просте - дозволити її синовi, що сидить заарештований в Олексiївському
равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це тим, що заробiток
потрiбний не лише для самого заарештованого, але й для його родини -
матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку.
Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенатi розмiркували тггчим,
власне,- це може пошкодити? Адже всi статтi, якi напище заарештований,
проходитимуть найсуворiшу цензуру.
Дозвiл було дано.
Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними
найдрiбнiшим почерком, передавалось такими ж "кульками" те, що мусило
поминути цензуру. Мати розбирала їх так само i переписувала чiтко i
красиво. Яке щастя! Митя мiг знову писати i знову друкуватися! Пiсля
восьмимiсячної заборони "Русского слова" журнал знову почав виходити. За
мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за
мiсяць - "Очерки из истории труда".
Але ж вiн хотiв написати ще про Базарова - велику статтю, вiн
обов'язково напише її тут i присвятить матерi - найкращому своєму друговi.
Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому своїми солодкогласними
теревенями!
Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про майбутнє. Не своє
майбутнє. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутнє людей - незалежних,
чесних, вiльних.
* * *
Щоразу, коли мати пiд'їздила до цих проклятих стiн на випрохане
приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що
терзало її днi i ночi, повсякденно i повсякчасно. Витираючи хусточкою
бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотiла зiтерти вираз
розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до неї, її юний кучерявий
ясноокий син, її первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд номером,
i їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, "кришталевого хлопчика", так
злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнiшу
тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що вiн пише, а вона переписує, -
молодь читає й сприймає з ентузiазмом, захопленням, вiрою.