Страница:
здiйснена! Я благав Анненкова сповiстити мене негайно телеграмою.
Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший тост повинен був бути
тiльки за це, чого так нетерпляче чекали мiльйони людей, - знищення
крiпацтва.
По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли майбутнє, а уявити було дуже
важко, особливо тут, у Парижi, що робиться там, на безмежних просторах
Росiйської iмперiї.
3
Опанаса Васильовича зустрiли в Петербурзi спочатку здивовано, потiм
жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши свої гарнi з
поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок - глибоко зiтхнула,
похитала головою.
- Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала... Опанас глянув на
неї аж люто.
- Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати. Бо ви всi: Марко
Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться,
а вона ж на чужинi! Нам виїхати не було за що, ледве для мене нашкрябали.
Я привiз новi твори: i повiсть, i оповiдання. Марко Вовчок працює аж
шкварчить, тiльки друкуйте!
"Основа" мала нарештi от-от вийти. По понедiлках були "журфiкси" -
збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди
з Чубинським i знайомим композитором Сєровим, знову почув шепотiння: "Це
чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала, що
пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш, чи добродушно,
чи сердито сперечається з Кулiшем, обидва пiдколюють шпилечками один
одного. Багато незнайомої молодi, студентiв - той з Києва, той з Харкова,
якийсь добродiй привiз статтi з Полтави.
Молодь шанобливо питає, цiкавиться, яка ж вона - Марко Вовчок? Як би
хотiлось її побачити! О Марусенько, ти й не уявляєш i вiддаля не
припускаєш, що ти важиш для всiх!
...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював.
Опанас Васильович побував у редакцiях журналiв, куди наказала зайги
Маруся, де вона друкувалася, переказував вiд неї привiтання, i коли
одержував листи з-за кордону - усi друзi знали.
Може, розумiла Маруся, яке його становище, i писала досить часто,
пiдписувалася: "Обнiмаємо тебе, наш друже, твої М. та Б. Маркович!".
Ближчi друзi це бачили... I Тарасовi Григоровичу листи й поклони
переказував.
Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов догадувався,
що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне, звинувачував
у душi Опанаса.
Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв, як йому, Шевченковi, важко, як
нестерпно гiрко було тiєї зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з
Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його - хотiлося
тепла, сiм'ї, своєї, найрiднiшої, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок сiм
рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами...
Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в їхнiй
родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд заздростi
плещуть люди на його "доню", повторюють єхиднi кулiшiвськi вигадки? Чия б
корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею, спокою
не давав, лютився, коли бачив її з ним, з Тарасом...
I Тарас Григорович згадував її голос, як вона тут у його майстернi
спiвала рiднi його пiснi, її очi - щирi, ласкавi, нiжнi до нього... її
малого Богдасика... Перечитував її "Iнститутку", йому, "батьковi",
присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер нiхто не
прохоплювався про Марусю Марковичку.
- Хворiє мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас.
- А чого ж ти не бережеш її? - буркнув Тарас.
На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко
поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в її руки, як
спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд.
...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i не говорив, то
вона своїм чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала б iз "старечої"
недоречної любовi, як дехто поза очима глузував.
Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про подорож на Україну,
про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину,
з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся
за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавелiним
i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестiї цього часу, -
хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той заєць, i лише
забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi.
А воля, реформа... вiдтягалася, вiдтягалася... I Тарас Григорович
дивував усiх похмурим своїм виглядом. До того ж дуже хворiв.
Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович про своє особисте
життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працює,
привiз її твори, дала багато всiляких доручень. На просьбу Тургенева,
Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзi, на
якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.
Побачився з її родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною Писарєвою -
матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, - "maman",
вона її любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею дуже непокоїлась.
Справдi, вiд перевантаження той нервово захворiв, навiть був у
психiатричнiй лiкарнi.
- О, ви не уявляєте, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! -
стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не уявляєте,
який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз лiкарнi! Так, так,
вiн утiк! Я поїхала на короткий час iз Петербурга додому, а вiн утiк до
дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за ним приїхали.
Знаєте, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув би в
.тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то нема
чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов". I дiйсно,
Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчує
свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати!
- Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив Опанас
Васильович, - щоб знову погано не стало?
- Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час загубив,
усе хочу надолужити. I уявiть: встигає ще й статтi писати. Його дуже
цiнують в "Русском слове", багато замовляють, i вiн дуже радiє своїй
журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б, щоб вiн iшов своєю науковою
стежкою, я певна, що його дисертацiя про Аполлонiя Тiанського матиме
високу оцiнку, але я не можу протидiяти його захопленню лiтературною
працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцiї.
Вона i переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби, i пишалась,
як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм не цiкавим для
неї Аполлонiєм Тiанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. I,
звичайно, на його щастя, бiльше розповiдала про свого Митеньку, анiж
розпитувала. В її очах усе було нормально. Опанас Васильович приїхав
влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном i невдовзi теж
повернеться.
Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з iншою
матiр'ю - Тетяною Петрiвною Пассек. Та теж жила своїми синами, але
перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм рiзнi
- Митя Писарєв i Саша Пассек.
Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при синовi, нестримному,
неврiвноваженому, але самостiйному, палкому. Такий молодий, а скiльки
власних думок i уподобань навiть у кожнiй рецензiї, та хiба в нього
рецензiї? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують, хай
хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм своєрiдну, написав
про Марусю! За це вже Опанас з симпатiєю о спiвчуттям слухав про нього.
Далеко неприємнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом -
Валерiаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинствi у рiзних
родичiв, нiколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати,
молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж, i вiн
був як син i для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на пiклуваннi
вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала Маруся - i зараз з якоюсь
єхидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про неї далеко
бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею вiн нiколи
нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки їй платять.
"Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина".
Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею.
Вiн любив показувати її листи, в яких вона писала: "Була на лекцiї
Лабуле", "Слухала обiдню Керубiнi", "Вiдвiдала музичну вечiрку у
Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що
написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье".
Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше стрiчається з професором
Єшевським та Iваном Сергiйовичем Тургенєвим, якi завжди передають йому
дружнi вiтання. Про того, Пассека, анi слiвця... Хоч би вона швидше
приїхала!..
Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з
таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає йому Марiйчинi листи,
Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про грошi.
В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба.
"...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже менi поїхати в
Iталiю, що їде Єшевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та ще
грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй лист, то думаєш
продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже
- хутче грошi. Менi так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз,
зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для нього
щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде".
Поет Якiв Полонський працює в редакцiї "Русского слова", вiн добрий
знайомий - треба йому переказати.
"Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати".
Ой, бiдна Марiєчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а
писала. Але чого це їй так до Iталiї закортiло?
"В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з Єшевським, а то й не можна буде,
кажуть, буде бiльша вiйна".
Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росiї, про
iталiйськi подiї, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед простих
людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь
одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не вголос доводив:
"Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!"
Опанас Васильович розумiє, що це значить взагалi побувати в Iталiї, а
все ж таки думає тими ж словами, що й Тургенев подумав: "I куди її
понесе?"
Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
"Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв менi
хутче висилай. Не можна вибирати, що краще i вигiднiше, коли менi тут
конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай грошi.
Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе.
Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила. Менi, знов говорю тобi, менi
грошi треба конче".
Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо нiколи не писала. Пробiг очима
кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама, усмiхнувшись йому, сказала:
"Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно ж лютий, i тут
зимно, вiтри, огидно, як i на душi... I знову! "Прошу ж тебе, грошi
присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю.
Єшевський дуже кланяється. Ми здоровi обоє. Я роботаю багато, та думаю,
коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!".
Вiн уже знає. Нiчого не вдiєш. Чи будуть, чи не будуть грошi - вона
поїде до Iталiї. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн не
вмiє анi заробляти, анi своєчасно дiставати нею ж заробленi. "Коли б
чотири руки"! I однiєю стiльки написала!
Зараз в Iталiї Добролюбов, головна тепер постать в "Современнике".
Певне, побачаться, познайомляться, домовиться i про "Современник", її
твори саме для них.
...А йому так хочеться на Україну, "додому"...
4
Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Iталiї разом
з ним поїхали Марiя Олександрiвна, Бородiн, Пассек, i в той же час
бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить про подорож, не
маючи абсолютно на неї коштiв? По-друге, навiть не бажаючи встрявати в
чужi справи, все ж таки замислювався над її взаєминами з Олександром
Вадимовичем Пассеком i нiяк не мiг зрозумiти їх. А втiм, розробляли
маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима.
Тургенев зовсiм несхвальне ставився до того, що Марiя Олександрiвна
збирається їхати. Але вона переконливо доводила, що їй треба неодмiнно
побувати в Iталiї, i, головне, з професорам Єшевським. який стiльки
покаже, пояснить.
План несподiвано зiрвався, i, нiде правди дiти, Єшевський зiтхнув з
полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що її
непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш - йому
вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi:
"Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи поїде вона до Iталiї, чи
лишиться в Парижi, чи поїде кудись-iнде, її жахливо шкода. Пассек
попрощався з своїми, щоб їхати до Iталiї..."
(Юленька знала, що основним супутником чоловiка мав бути цей милий
послужливий Пассек).
"...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб почекати її вiд'їзду, i
раптом захворiв так, що мусив чотири днi лежати в лiжку i тiльки
напередоднi мого вiд'їзду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти в крiсло.
Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже
без грошей i чекає надаремно присилки через Станкевича грошей з "Русского
вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за яку мусили
вислати грошi наперед".
I жадана подорож до Iталiї, i ця хвороба Сашi були причиною такого
нестерпного чекання грошей.
Ох, часто якесь нещастя, як, примiром, хвороба, буває причиною i
несподiваних поворотiв у життi й рiшень, якi кардинально вiдмiннi вiд
попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вдається до зовсiм
неймовiрних для себе вчинкiв, якi стають єдино можливими, необхiдними,
неминучими.
Важка хвороба. Уява кiнця. Безповоротного, невблаганного кiнця. Яке
значення мають умовностi, осуд, усi цi нiкчемнi земнi перешкоди, коли
йдеться про життя i смерть?
Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi...
Вiн, який кохав її як нiхто, який так вiддано допомагав, коли захворiв
Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори матерi, яку гаряче любив i
поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до
неї, Марiї, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути коло
неї, не проганяти його, не забороняти любити її. А вона? Вона сама вже
вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона не
казала йому, але вiн став якоюсь невiд'ємною часткою її життя, i коли його
не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собi, що
вiн їй просто не заважає, нi в чому не заважає, i не хотiла й собi
признаватися, що не тiльки це...
А от зараз вiн лежав безпомiчний, безсилий перед нею. I лiкарi
шепотiлись щось про спадковiсть - батько його помер вiд сухот, - про
небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним.
Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як зовсiм недавно
бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i
коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано:
- Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину
нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки видужуй. Ми поїдемо
вдвох до Iталiї, ми побуваємо в Римi, Неаполi, Венецiї... Тiльки живи...
тiльки видужуй... Ми будемо щасливi...
Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хiба це не
буде горем для неї, для нього, для Опанаса?
"Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде". Найменше вона
думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть
новi форми сiм'ї, адже стiльки, примiром, говорилося про надзвичайну
дружбу i любов подружжя Шелгунових i лiтератора Михайлова, захисника
жiночих прав. Нi, вона, Марiя, не думала про це, нiчого не хотiла
доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як, захлинаючись, бажали
деякi молодi дiвчата, вбачаючи в своїх захопленнях якийсь подвиг. Нi, це
було i простiше, i складнiше, це було її "миле горе"...
Вона вiдчувала, що вiдповiдає за життя цього хлопчика, бо поламала йому
спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз їй хотiлося все зробити,
щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець?
А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з ним, лиши його
менi, дай, боже, зробити його щасливим! I хай буде, що буде! Адже
важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, анiж удавати
себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непокоїло її. Аби вiн
жив!
Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - її усмiшку. Нiколи
не бачив вiн її такою - близькою, рiдною, зовсiм своєю. Марiя нахилилася
над ним i, пригладжуючи спiтнiле чорне кучеряве волосся, тихесенько
заспiвала:
Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.
I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про що писала колись - як можна
опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.
* * *
Усе було знайоме з дитинства, принаймнi з школярських рокiв, коли
захопився iсторiєю, i все вражало так, як жодне мiсто, жодне мiсце на
свiтi.
Велично i врочисто промовляли руїни тисячолiтньої давнини - форум,
Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi вулицi, лунала
темпераментна i в той же час незрiвнянна музична iталiйська мова. Серед
мальовничо-кольористої юрби хлопчакiв, красунь дiвчат чорними воронами
миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I
хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про напружений i неспокiйний
стан у країнi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з усiєї Європи.
Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди, в Римi
їх перебувало багато i тепер - стипендiатiв академiї i "самих по собi". Як
завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та на
волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання мови, недосконалої пiдготовки,
робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний
пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в
своїх постiйних розмовах, сперечаннях, студiях, роботi на пленерi, в
музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або
норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами про них. I
все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися, i
дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, -
вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова - таких
рiзних i попри все рiдних усiм їм, генiальних художникiв, яких поважав сам
великий Рим!
Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, - стародавнє,
сучасне i навiть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян,
у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на
настороженi пильнi дозори папської гвардiї. А гiмн цей створив поет Луїджi
Меркантiнi - боєць-гарiбальдiєць.
Bastone tedesco l'Italia non doma;
Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.
Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
(Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _
Не зборить Iталiю непобориму. _
Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _
Занадто вже довго триває їх гнiт!_
_
Геть з Iталiї, геть, час настав вам тiкати, _
Геть з Iталiї, геть, чужоземнi кати!_
(Переклав з Iтал. М. Бажан)_
...Професор iсторiї Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у
минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi з руїнами, стародавнiми храмами, з
сивими пам'ятками дивовижної культури. I не було меж у часi. То вiн жив у
вiках до християнства, i вся iсторiя Риму, його розквiту й занепаду
вставала зримо перед очима. То вiн опинявся в Середньовiччi, в добi
Вiдродження.
Вiн радiв iз своєї самотностi. Вiн уявляв iз задоволенням, як тепер
оживуть його лекцiї з iсторiї перед студентами Московського унiверситету,
бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i навiть часто спiвучасником рiзних
етапiв величної iсторiї вiчного мiста.
Але iнколи, iнколи вiн шкодував, що Марiя Олександрiвна не поїхала
разом з ним. Вiн звик до неї за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам
собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не
подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна.
"Ох-хо-хо, мила Марiє Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас любимо i
поважаємо - i як людину, i як чудесну письменницю, та якби деякi риси
зникли з вашого таємничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей
- до позичок, авансiв. Перший час вона вiдмовлялась вiд пропозицiй
позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скiльки кому винна,
скiльки їй виннi в якiй редакцiї, на що вона може розраховувати. Врештi,
добре, що вона залишилась у Парижi.
До Рима приїхав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй.
От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi, а до
обiду Єшевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона знає, що вiн
турбується про неї i про дiтей, особливо про новонародженого Петрусика,
заочного хрещеника Марiї Олександрiвни, i не скупилася на листи.
- Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_ - усмiхнувся йому службовець пошти,
подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку.
Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочитає його у себе, а аркушик,
маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке?
Знайомий стрiмкий почерк. "Милий Степане Васильовичу! Ми сьогоднi
приїхали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!
Вiддана Вам Марiя Маркович i Богдась. З нами Олександр Вадимович
Пассек".
От тобi й маєш! Але вiн зрадiв, слово честi, просто зрадiв. Йому
здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному музеї,
як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel
Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм блакитнi очi
Марiї Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого Богдася, у
нього вихопилося одразу:
- Як прекрасно, що ви приїхали!
- Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя.
- Але нам треба швидше влаштовуватися з кiмнатами, адже в готелi
неймовiрно дорого для нас!
- Ну, це влаштуємо! Сьогоднi я з Олександром Порфировичем Бородiним
будемо у наших художникiв - тут брат Боткiна Микола, художник Орлов,
багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
- I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж знаєте, у мене, як
завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд одного,
хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем.
- I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який
я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марiї
Олександрiвни?
- Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якiсь там два
тижнi!
Єшевський радiв, що все так просто, i не було чого хвилюватись через
їхнi незрозумiлi взаємини. Надаремно вiн заспокоїв себе. За короткий час
вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто".
Та нiколи вiн ще не бачив Марiї Олександрiвни такою щасливою,
розквiтлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янiлим, виглядав i
Саша.
Можливо, їм тiльки заздритимуть люди. Хiба щастя може бути винним?
Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)_
* * *
Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про
Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi
екскурсiї, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони жили в
iншому свiтi, може, iнколи трохи смiшному для стороннiх, може, навiть
обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, -
для кого потай, для кого одверто, - у свiтi своїх почуттiв.
Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нiчого не бачать i не
чують, крiм одне одного. Та щодо Марiї - вiн незабаром зрозумiв, що
помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що вона з якогось
свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-своєму.
Професор помiтив, що Марiя Олександрiвна далеко бiльше за нього
приглядалася до сучасного - не сучасного мiста, а людей. Вона швидко
опановувала мову, яку почала вивчати давно, i любила розмовляти з
випадковими зустрiчними. То з жiнками коло Maria Miracle - Марiї
Чудотворної, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок
i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею дiвчинкою, яка
приходила прибирати кiмнату i одразу пройнялася такою симпатiєю до
приїжджої дами, що розповiдала їй усi свої домашнi i навiть вуличнi
новини.
Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим, вона одразу
входила в якийсь незрозумiлий рештi контакт. Цi хлопчиська, як рої
настирних мух, облiпляли коляски не тiльки на загороднiх екскурсiях, а
навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь
законне мито, вимагали милостинi. Навiть милостинею це не можна було
назвати, так це було зухвало i безапеляцiйно! Такi сценки дратували
Єшевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була
в захопленнi, i реготала, i ладна була вiддати всi грошi, аби чути
хлоп'ячi вигуки, спостерiгати їхнi мiнливi, задоволенi, замурзанi
мордочки.
А сьогоднi увечерi вона кинулася на Єшевського:
- Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому ж кафе, казав Анненков,
завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон;
Ви вже тут три тижнi - i не були там!
Єшевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три тижнi,
але Марiя i слухати не хотiла:
- Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не знаєте дороги? Нiчого,
я розпитаю!
Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов жила тут
уже хтозна-скiльки часу. По дорозi з привiтною усмiшкою вона питала
напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца Iспанiя. Вiд неї
Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший тост повинен був бути
тiльки за це, чого так нетерпляче чекали мiльйони людей, - знищення
крiпацтва.
По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли майбутнє, а уявити було дуже
важко, особливо тут, у Парижi, що робиться там, на безмежних просторах
Росiйської iмперiї.
3
Опанаса Васильовича зустрiли в Петербурзi спочатку здивовано, потiм
жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши свої гарнi з
поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок - глибоко зiтхнула,
похитала головою.
- Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала... Опанас глянув на
неї аж люто.
- Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати. Бо ви всi: Марко
Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться,
а вона ж на чужинi! Нам виїхати не було за що, ледве для мене нашкрябали.
Я привiз новi твори: i повiсть, i оповiдання. Марко Вовчок працює аж
шкварчить, тiльки друкуйте!
"Основа" мала нарештi от-от вийти. По понедiлках були "журфiкси" -
збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди
з Чубинським i знайомим композитором Сєровим, знову почув шепотiння: "Це
чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала, що
пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш, чи добродушно,
чи сердито сперечається з Кулiшем, обидва пiдколюють шпилечками один
одного. Багато незнайомої молодi, студентiв - той з Києва, той з Харкова,
якийсь добродiй привiз статтi з Полтави.
Молодь шанобливо питає, цiкавиться, яка ж вона - Марко Вовчок? Як би
хотiлось її побачити! О Марусенько, ти й не уявляєш i вiддаля не
припускаєш, що ти важиш для всiх!
...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював.
Опанас Васильович побував у редакцiях журналiв, куди наказала зайги
Маруся, де вона друкувалася, переказував вiд неї привiтання, i коли
одержував листи з-за кордону - усi друзi знали.
Може, розумiла Маруся, яке його становище, i писала досить часто,
пiдписувалася: "Обнiмаємо тебе, наш друже, твої М. та Б. Маркович!".
Ближчi друзi це бачили... I Тарасовi Григоровичу листи й поклони
переказував.
Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов догадувався,
що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне, звинувачував
у душi Опанаса.
Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв, як йому, Шевченковi, важко, як
нестерпно гiрко було тiєї зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з
Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його - хотiлося
тепла, сiм'ї, своєї, найрiднiшої, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок сiм
рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами...
Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в їхнiй
родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд заздростi
плещуть люди на його "доню", повторюють єхиднi кулiшiвськi вигадки? Чия б
корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею, спокою
не давав, лютився, коли бачив її з ним, з Тарасом...
I Тарас Григорович згадував її голос, як вона тут у його майстернi
спiвала рiднi його пiснi, її очi - щирi, ласкавi, нiжнi до нього... її
малого Богдасика... Перечитував її "Iнститутку", йому, "батьковi",
присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер нiхто не
прохоплювався про Марусю Марковичку.
- Хворiє мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас.
- А чого ж ти не бережеш її? - буркнув Тарас.
На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко
поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в її руки, як
спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд.
...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i не говорив, то
вона своїм чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала б iз "старечої"
недоречної любовi, як дехто поза очима глузував.
Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про подорож на Україну,
про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину,
з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся
за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавелiним
i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестiї цього часу, -
хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той заєць, i лише
забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi.
А воля, реформа... вiдтягалася, вiдтягалася... I Тарас Григорович
дивував усiх похмурим своїм виглядом. До того ж дуже хворiв.
Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович про своє особисте
життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працює,
привiз її твори, дала багато всiляких доручень. На просьбу Тургенева,
Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзi, на
якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.
Побачився з її родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною Писарєвою -
матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, - "maman",
вона її любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею дуже непокоїлась.
Справдi, вiд перевантаження той нервово захворiв, навiть був у
психiатричнiй лiкарнi.
- О, ви не уявляєте, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! -
стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не уявляєте,
який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз лiкарнi! Так, так,
вiн утiк! Я поїхала на короткий час iз Петербурга додому, а вiн утiк до
дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за ним приїхали.
Знаєте, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув би в
.тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то нема
чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов". I дiйсно,
Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчує
свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати!
- Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив Опанас
Васильович, - щоб знову погано не стало?
- Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час загубив,
усе хочу надолужити. I уявiть: встигає ще й статтi писати. Його дуже
цiнують в "Русском слове", багато замовляють, i вiн дуже радiє своїй
журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б, щоб вiн iшов своєю науковою
стежкою, я певна, що його дисертацiя про Аполлонiя Тiанського матиме
високу оцiнку, але я не можу протидiяти його захопленню лiтературною
працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцiї.
Вона i переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби, i пишалась,
як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм не цiкавим для
неї Аполлонiєм Тiанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. I,
звичайно, на його щастя, бiльше розповiдала про свого Митеньку, анiж
розпитувала. В її очах усе було нормально. Опанас Васильович приїхав
влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном i невдовзi теж
повернеться.
Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з iншою
матiр'ю - Тетяною Петрiвною Пассек. Та теж жила своїми синами, але
перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм рiзнi
- Митя Писарєв i Саша Пассек.
Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при синовi, нестримному,
неврiвноваженому, але самостiйному, палкому. Такий молодий, а скiльки
власних думок i уподобань навiть у кожнiй рецензiї, та хiба в нього
рецензiї? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують, хай
хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм своєрiдну, написав
про Марусю! За це вже Опанас з симпатiєю о спiвчуттям слухав про нього.
Далеко неприємнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом -
Валерiаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинствi у рiзних
родичiв, нiколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати,
молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж, i вiн
був як син i для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на пiклуваннi
вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала Маруся - i зараз з якоюсь
єхидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про неї далеко
бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею вiн нiколи
нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки їй платять.
"Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина".
Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею.
Вiн любив показувати її листи, в яких вона писала: "Була на лекцiї
Лабуле", "Слухала обiдню Керубiнi", "Вiдвiдала музичну вечiрку у
Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що
написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье".
Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше стрiчається з професором
Єшевським та Iваном Сергiйовичем Тургенєвим, якi завжди передають йому
дружнi вiтання. Про того, Пассека, анi слiвця... Хоч би вона швидше
приїхала!..
Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з
таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає йому Марiйчинi листи,
Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про грошi.
В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба.
"...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже менi поїхати в
Iталiю, що їде Єшевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та ще
грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй лист, то думаєш
продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже
- хутче грошi. Менi так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз,
зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для нього
щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде".
Поет Якiв Полонський працює в редакцiї "Русского слова", вiн добрий
знайомий - треба йому переказати.
"Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати".
Ой, бiдна Марiєчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а
писала. Але чого це їй так до Iталiї закортiло?
"В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з Єшевським, а то й не можна буде,
кажуть, буде бiльша вiйна".
Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росiї, про
iталiйськi подiї, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед простих
людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь
одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не вголос доводив:
"Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!"
Опанас Васильович розумiє, що це значить взагалi побувати в Iталiї, а
все ж таки думає тими ж словами, що й Тургенев подумав: "I куди її
понесе?"
Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
"Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв менi
хутче висилай. Не можна вибирати, що краще i вигiднiше, коли менi тут
конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай грошi.
Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе.
Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила. Менi, знов говорю тобi, менi
грошi треба конче".
Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо нiколи не писала. Пробiг очима
кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама, усмiхнувшись йому, сказала:
"Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно ж лютий, i тут
зимно, вiтри, огидно, як i на душi... I знову! "Прошу ж тебе, грошi
присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю.
Єшевський дуже кланяється. Ми здоровi обоє. Я роботаю багато, та думаю,
коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!".
Вiн уже знає. Нiчого не вдiєш. Чи будуть, чи не будуть грошi - вона
поїде до Iталiї. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн не
вмiє анi заробляти, анi своєчасно дiставати нею ж заробленi. "Коли б
чотири руки"! I однiєю стiльки написала!
Зараз в Iталiї Добролюбов, головна тепер постать в "Современнике".
Певне, побачаться, познайомляться, домовиться i про "Современник", її
твори саме для них.
...А йому так хочеться на Україну, "додому"...
4
Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Iталiї разом
з ним поїхали Марiя Олександрiвна, Бородiн, Пассек, i в той же час
бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить про подорож, не
маючи абсолютно на неї коштiв? По-друге, навiть не бажаючи встрявати в
чужi справи, все ж таки замислювався над її взаєминами з Олександром
Вадимовичем Пассеком i нiяк не мiг зрозумiти їх. А втiм, розробляли
маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима.
Тургенев зовсiм несхвальне ставився до того, що Марiя Олександрiвна
збирається їхати. Але вона переконливо доводила, що їй треба неодмiнно
побувати в Iталiї, i, головне, з професорам Єшевським. який стiльки
покаже, пояснить.
План несподiвано зiрвався, i, нiде правди дiти, Єшевський зiтхнув з
полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що її
непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш - йому
вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi:
"Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи поїде вона до Iталiї, чи
лишиться в Парижi, чи поїде кудись-iнде, її жахливо шкода. Пассек
попрощався з своїми, щоб їхати до Iталiї..."
(Юленька знала, що основним супутником чоловiка мав бути цей милий
послужливий Пассек).
"...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб почекати її вiд'їзду, i
раптом захворiв так, що мусив чотири днi лежати в лiжку i тiльки
напередоднi мого вiд'їзду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти в крiсло.
Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже
без грошей i чекає надаремно присилки через Станкевича грошей з "Русского
вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за яку мусили
вислати грошi наперед".
I жадана подорож до Iталiї, i ця хвороба Сашi були причиною такого
нестерпного чекання грошей.
Ох, часто якесь нещастя, як, примiром, хвороба, буває причиною i
несподiваних поворотiв у життi й рiшень, якi кардинально вiдмiннi вiд
попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вдається до зовсiм
неймовiрних для себе вчинкiв, якi стають єдино можливими, необхiдними,
неминучими.
Важка хвороба. Уява кiнця. Безповоротного, невблаганного кiнця. Яке
значення мають умовностi, осуд, усi цi нiкчемнi земнi перешкоди, коли
йдеться про життя i смерть?
Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi...
Вiн, який кохав її як нiхто, який так вiддано допомагав, коли захворiв
Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори матерi, яку гаряче любив i
поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до
неї, Марiї, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути коло
неї, не проганяти його, не забороняти любити її. А вона? Вона сама вже
вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона не
казала йому, але вiн став якоюсь невiд'ємною часткою її життя, i коли його
не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собi, що
вiн їй просто не заважає, нi в чому не заважає, i не хотiла й собi
признаватися, що не тiльки це...
А от зараз вiн лежав безпомiчний, безсилий перед нею. I лiкарi
шепотiлись щось про спадковiсть - батько його помер вiд сухот, - про
небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним.
Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як зовсiм недавно
бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i
коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано:
- Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину
нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки видужуй. Ми поїдемо
вдвох до Iталiї, ми побуваємо в Римi, Неаполi, Венецiї... Тiльки живи...
тiльки видужуй... Ми будемо щасливi...
Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хiба це не
буде горем для неї, для нього, для Опанаса?
"Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде". Найменше вона
думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть
новi форми сiм'ї, адже стiльки, примiром, говорилося про надзвичайну
дружбу i любов подружжя Шелгунових i лiтератора Михайлова, захисника
жiночих прав. Нi, вона, Марiя, не думала про це, нiчого не хотiла
доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як, захлинаючись, бажали
деякi молодi дiвчата, вбачаючи в своїх захопленнях якийсь подвиг. Нi, це
було i простiше, i складнiше, це було її "миле горе"...
Вона вiдчувала, що вiдповiдає за життя цього хлопчика, бо поламала йому
спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз їй хотiлося все зробити,
щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець?
А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з ним, лиши його
менi, дай, боже, зробити його щасливим! I хай буде, що буде! Адже
важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, анiж удавати
себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непокоїло її. Аби вiн
жив!
Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - її усмiшку. Нiколи
не бачив вiн її такою - близькою, рiдною, зовсiм своєю. Марiя нахилилася
над ним i, пригладжуючи спiтнiле чорне кучеряве волосся, тихесенько
заспiвала:
Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.
I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про що писала колись - як можна
опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.
* * *
Усе було знайоме з дитинства, принаймнi з школярських рокiв, коли
захопився iсторiєю, i все вражало так, як жодне мiсто, жодне мiсце на
свiтi.
Велично i врочисто промовляли руїни тисячолiтньої давнини - форум,
Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi вулицi, лунала
темпераментна i в той же час незрiвнянна музична iталiйська мова. Серед
мальовничо-кольористої юрби хлопчакiв, красунь дiвчат чорними воронами
миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I
хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про напружений i неспокiйний
стан у країнi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з усiєї Європи.
Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди, в Римi
їх перебувало багато i тепер - стипендiатiв академiї i "самих по собi". Як
завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та на
волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання мови, недосконалої пiдготовки,
робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний
пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в
своїх постiйних розмовах, сперечаннях, студiях, роботi на пленерi, в
музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або
норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами про них. I
все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися, i
дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, -
вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова - таких
рiзних i попри все рiдних усiм їм, генiальних художникiв, яких поважав сам
великий Рим!
Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, - стародавнє,
сучасне i навiть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян,
у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на
настороженi пильнi дозори папської гвардiї. А гiмн цей створив поет Луїджi
Меркантiнi - боєць-гарiбальдiєць.
Bastone tedesco l'Italia non doma;
Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.
Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
(Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _
Не зборить Iталiю непобориму. _
Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _
Занадто вже довго триває їх гнiт!_
_
Геть з Iталiї, геть, час настав вам тiкати, _
Геть з Iталiї, геть, чужоземнi кати!_
(Переклав з Iтал. М. Бажан)_
...Професор iсторiї Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у
минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi з руїнами, стародавнiми храмами, з
сивими пам'ятками дивовижної культури. I не було меж у часi. То вiн жив у
вiках до християнства, i вся iсторiя Риму, його розквiту й занепаду
вставала зримо перед очима. То вiн опинявся в Середньовiччi, в добi
Вiдродження.
Вiн радiв iз своєї самотностi. Вiн уявляв iз задоволенням, як тепер
оживуть його лекцiї з iсторiї перед студентами Московського унiверситету,
бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i навiть часто спiвучасником рiзних
етапiв величної iсторiї вiчного мiста.
Але iнколи, iнколи вiн шкодував, що Марiя Олександрiвна не поїхала
разом з ним. Вiн звик до неї за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам
собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не
подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна.
"Ох-хо-хо, мила Марiє Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас любимо i
поважаємо - i як людину, i як чудесну письменницю, та якби деякi риси
зникли з вашого таємничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей
- до позичок, авансiв. Перший час вона вiдмовлялась вiд пропозицiй
позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скiльки кому винна,
скiльки їй виннi в якiй редакцiї, на що вона може розраховувати. Врештi,
добре, що вона залишилась у Парижi.
До Рима приїхав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй.
От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi, а до
обiду Єшевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона знає, що вiн
турбується про неї i про дiтей, особливо про новонародженого Петрусика,
заочного хрещеника Марiї Олександрiвни, i не скупилася на листи.
- Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_ - усмiхнувся йому службовець пошти,
подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку.
Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочитає його у себе, а аркушик,
маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке?
Знайомий стрiмкий почерк. "Милий Степане Васильовичу! Ми сьогоднi
приїхали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!
Вiддана Вам Марiя Маркович i Богдась. З нами Олександр Вадимович
Пассек".
От тобi й маєш! Але вiн зрадiв, слово честi, просто зрадiв. Йому
здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному музеї,
як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel
Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм блакитнi очi
Марiї Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого Богдася, у
нього вихопилося одразу:
- Як прекрасно, що ви приїхали!
- Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя.
- Але нам треба швидше влаштовуватися з кiмнатами, адже в готелi
неймовiрно дорого для нас!
- Ну, це влаштуємо! Сьогоднi я з Олександром Порфировичем Бородiним
будемо у наших художникiв - тут брат Боткiна Микола, художник Орлов,
багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
- I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж знаєте, у мене, як
завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд одного,
хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем.
- I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який
я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марiї
Олександрiвни?
- Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якiсь там два
тижнi!
Єшевський радiв, що все так просто, i не було чого хвилюватись через
їхнi незрозумiлi взаємини. Надаремно вiн заспокоїв себе. За короткий час
вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто".
Та нiколи вiн ще не бачив Марiї Олександрiвни такою щасливою,
розквiтлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янiлим, виглядав i
Саша.
Можливо, їм тiльки заздритимуть люди. Хiба щастя може бути винним?
Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)_
* * *
Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про
Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi
екскурсiї, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони жили в
iншому свiтi, може, iнколи трохи смiшному для стороннiх, може, навiть
обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, -
для кого потай, для кого одверто, - у свiтi своїх почуттiв.
Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нiчого не бачать i не
чують, крiм одне одного. Та щодо Марiї - вiн незабаром зрозумiв, що
помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що вона з якогось
свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-своєму.
Професор помiтив, що Марiя Олександрiвна далеко бiльше за нього
приглядалася до сучасного - не сучасного мiста, а людей. Вона швидко
опановувала мову, яку почала вивчати давно, i любила розмовляти з
випадковими зустрiчними. То з жiнками коло Maria Miracle - Марiї
Чудотворної, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок
i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею дiвчинкою, яка
приходила прибирати кiмнату i одразу пройнялася такою симпатiєю до
приїжджої дами, що розповiдала їй усi свої домашнi i навiть вуличнi
новини.
Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим, вона одразу
входила в якийсь незрозумiлий рештi контакт. Цi хлопчиська, як рої
настирних мух, облiпляли коляски не тiльки на загороднiх екскурсiях, а
навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь
законне мито, вимагали милостинi. Навiть милостинею це не можна було
назвати, так це було зухвало i безапеляцiйно! Такi сценки дратували
Єшевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була
в захопленнi, i реготала, i ладна була вiддати всi грошi, аби чути
хлоп'ячi вигуки, спостерiгати їхнi мiнливi, задоволенi, замурзанi
мордочки.
А сьогоднi увечерi вона кинулася на Єшевського:
- Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому ж кафе, казав Анненков,
завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон;
Ви вже тут три тижнi - i не були там!
Єшевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три тижнi,
але Марiя i слухати не хотiла:
- Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не знаєте дороги? Нiчого,
я розпитаю!
Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов жила тут
уже хтозна-скiльки часу. По дорозi з привiтною усмiшкою вона питала
напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца Iспанiя. Вiд неї