Iваненко Оксана. Марiя

Тепер вона жадiбно стала розпитувати Ковалевського, - де вiн саме був,
кого бачив з росiян. Хоч i недовгий час, але ж вiн перебував у загонi
самого Гарiбальдi! Ще торiк, у шiстдесят шостому роцi, коли визволяли
остаточно Венецiю. Про Ментану вiн уже и сам знав лише з чужих
кореспонденцiй.
I раптом, коли Марiя зустрiлася з Некрасовнм, той сказав їй, вiтаючися:
- А, коли ви були в Москвi, одержав листа, i статтю вiд вашої знайомої
- дружини художника Якобi. Вона написала про подiї в Iталiї,
гарiбальдiйський похiд, поразку, пiд Ментаною. Я хочу десь влаштувати для
друку. Панi Якобi пропонує написати кiлька кореспонденцiй, очевидно, вона
в самому вирi, подiй. Поки що я передав її статтi Краєвському -
надзвичайно цiкавi, адже автор-безпосереднiй очевидець i, менi здається по
цих кореспонденцiях, до деякої мiри i учасник...
Шурочка? Мила, нiжна Шурочка, з якою читали вiршi Мюссе на кладовищi
Пер-Лашез, носили квiти на могили Гейне та Лелевеля, вiдвiдували дитячi
школи, суди, гуляли дружнiм сiмейним товариством на ярмарках, а потiм i
смiялися, i дивувалися, як Марiя з цього робить нариси i "заробляє" на
цьому!.. Марiя вчила її шити маленькому Володi штанцi, щось сама йому
частенько перешивала з Богдасевих речей - такi затишнi вечори проводили
вдвох... I от вона, Шурочка Якобi, - учасниця гарiбальдiйського руху! Яка
шкода, що статтi Некрасов уже вiддав, та, певне, їх надрукують.
Увечерi, вдома, Марiя почула ще приголомшуючу звiстку, яку принiс Карл.
- Брат загинув не в бою, - сказав вiн, - Артур помер вiд рани, що
дiстав пiд час бою, а помер уже в госпiталi на руках у ланi Якобi,
Олександри Миколаївни - вашої паризької подруги. Поки що я бiльше нiчого
не знаю. Знаю тiльки, що поранений був у руку. Подумайте - в руку! Хiба не
можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дiзнатися!
Я мушу ствердити, обiлити його чесне iм'я, яке заплямували нiкчемнi людцi!
Навiть у некролозi, в газетi, не могли знайти доброго слова!
- Заспокойтеся, Карпе, - мовила Марiя, - адже i Герцен, i Iван
Сергiйович Тургенев доброї думки про Артура. Це комусь було вигiдно
виставити його непевною людиною!
- Непевною людиною! - з гiркотою вигукнув Карл. - Просто пустили чутки,
що вiн агент III вiддiлу! Вiн, який все своє життя вiддавав боротьбi за
свої iдеї, в якi вiрив беззаперечно, найменше думав i дбав про себе - уся
дiяльнiсть його свiдчить про це! Вiн був надто наївний i довiрливий - що
правда, то правда, але ж вiн намагався скрiзь дiяти! I за свою
довiрливiсть скiльки разiв жахливо розплачувався. А якi злиднi все життя!
I нiякiсiнького щастя!
- Але ж вiн загинув смертю славних, - намагалася втiшити Марiя.
- Загинув вiд рани, яку, напевне, я вилiкував би одразу! Менi тiльки
легше на якусь краплину, що вiн помер на добрих руках такої прекрасної
людиниI Я ж стiльки разiв стрiчався з нею у вас. Коли б побачити i
розпитати докладно! - схопився Карл за голову.
- Це ж, напевне, цiлком можливо, - мовила Марiя, адже повернеться
врештi Олександра Миколаївна на батькiвщину. Уявляю, скiльки вона зможе
розповiсти... - додала вона замислено.
Так. Розповiсти Олександра Миколаївна Якобi могла багато.



12

Олександра Миколаївна Якобi вже третiй рiк жила в Римi з чоловiком та
сином Володею. За. цей час вона "виросла", якщо можна так сказати про її
двадцятип'ятирiчний вiк, виросла не в якомусь там громадському значеннi чи
в своїй роботi - зовнi наче нiчого не змiнилося: лишалася вона так, як i
була, скромною дружиною росiйського художника-стипендiата академiї,
надiсланого до Iталiї, турбувалася вiддано про сiм'ю, намагалася працювати
сама. Поки що їй не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало
певного лiтературного таланту, а самого бажання, любовi до лiтературної
працi i старанностi було замало. В неї вiдсутня була та пробивна сила,
напористiсть, якими бiльшiсть журналiстiв, навiть i не талановитих, випина
лися наперед. Але Олександра Миколаївна виросла якось внутрiшньо, в
самостiйностi своєї думки, свого власного .ставлення до всiх явищ, життя,
в своїй непохитностi переконань.. Це вiдчували всi, хто стрiчався з нею, i
всiх дивувало це в напрочуд гарнiй, тендiтнiй i дуже лагiднiй i чулiй
жiнцi. Оця чулiсть, небагатослiвна та дiяльна, i була спроможна на чудеса,
i чутки про надзвичайну росiйську красуню докотилися до самого Гарiбальдi,
i саме. до неї Гарiбальдi звернувся у небезпечному, скрутному випадку.
Та про це пiзнiше.
Повстання, за повстанням. "Рим або смерть" - вимальовано, вишито,
викарбувано кров'ю на знаменах гарiбальдiйцiв. Осiнь 1867 року. У загони
повстанцiв продерлися шпигуни, зрадники. Поразка пiд Ментаною.
Опiвночi вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками мiж високими
домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, їх розмiщують,
вiрнiше заштовхують абияк у найгiршi госпiталi при рiзних монастирях, у
яких бiльшiсть лiкарiв, вiрнiше коновалiв, не дуже замислюються над
дiагнозами та лiкуванням. У лiкуваннi найактивнiшу участь беруть
отцiєзуїти. Крiм того, що вони сповiдають перед операцiями, вони й
присутнi на самих операцiях - численних ампутацiях нiг та рук.
Коли б хто мав можливiсть пiдрахувати, та й без пiдрахунку стороннiй
людинi впадає в око, що найчастiше та найшвидше пiсля операцiй умирають
тi, хто вiдмовився вiд сповiдi i взагалi не покаявся в злочинi проти папи
та святої церкви.
Але "стороннiх" людей тут майже нема. Треба пройти i подолати багато
перешкод, щоб дiстати дозвiл ходити за пораненими.
Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава росiйська синьйора.
I, звичайно, вона з жахом побачила й зрозумiла методи лiкування в
брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпiталi святого Онопрiя.
Її привiв сюди знайомий багатьом росiянам iталiйський лiкар, коли почув
її бажання хоч чимось допомогти нещасним пораненим гарiбальдiйцям. Сам
лiкар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпiталi святої Агати, але ж
синьйора Якобi спитала - де найважче, де потрiбна допомога, де вона дiйсно
зможе бути корисною.
Першої ночi в госпiталi святого Онопрiя для поранених не було не тiльки
лiжок, а навiть соломи на пiдлозi, їх клали будьяк, трохи не один на
одного. Єдиний догляд - варта на дверях. Навiть на стогiн: "Пити", -
сторожа з папських стрiльцiв вiдповiдала: "Вранцi!"
Наступав ранок. Лiкарям навiть важко було ходити по пiдлозi, стiльки
було кровi. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарештi, якiсь старi
лiжка, мiшки з соломою, замiсть тюфякiв.
Коли вперше Шура увiйшла в "палату", вона зiбрала всi сили, щоб не
зойкнути, не крикнути, не задихнутися... Але вона якомога спокiйнiше
спитала у служки, де дiстати води, глечик, миску, сама наточила води на
подвiр'ї з стiнного фонтанчика пiд статуєю якогось святого i стала умивати
лежачих хворих. Побачивши, як вона впевнено дiє, персонал трохи
пiдтягнувся. Гарна синьйора розмовляла по-французьки i по-iталiйськи.
Лiкарi знали, що вона має дозвiл-перепустку вiд якогось закордонного
комiтету допомоги. Вона не турбувала поранених нi зайвими запитаннями, нi
розмовами, а втiм, кожному з них ставало легше вiд приторку її нiжної, але
вправної руки.
Вiдвернувшись до стiни, лежав молодий чоловiк з рудуватою борiдкою, вiн
був поранений у руку. На невеличкому столику коло лiжка, - уже внесли сюди
два чи три, - вона помiтила кiлька номерiв англiйської газети "Times" та
путiвник Бедекера у червонiй обкладинцi. Хто тiльки з мандруючих iю Європi
ис поспiшав одразу придбати такi томики! З пораненим розмовляв
по-англiйськи протестантський пастор, але поранений не повертався вiд
стiни, хоча щось тихо вiдповiдав.
Коли пастор вiдiйшов вiд лiжка, Шура пошепки спитала його:
- Хто цей поранений?
- Це Артур Беннi, англiйський пiдданий, тому мене пустили до нього.
Шура швидко пiдбiгла до лiжка Беннi i, схопивши його лiву здорову руку,
потиснула її.
- Здрастуйте! Я добре знайома з вашим братом Карлом. Ми часто
стрiчалися з ним у наших спiльн-их друзiв. Скажiть, що вам треба? Я
постараюся зробити все, що зможу.
Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгiршим i навiть думав,
що краще вже смерть, небуття, нiж цей бiль, цей жах, що оточував його,
почувши привiтнi слова, такi несподiванi тут, враз повернувся до життя.
Шура вмила його, напоїла чаєм, пiдходила до нього кожну вiльну вiд догляду
за iншими хвилинку, i вiн усе розповiв Шурi, вiн говорив з нею
по-росiйськи, i, видно, це йому було насолодою.
- Оцi ще росiяни, лiзуть не в свої справи, - буркали в коридорi лiкарi,
але чомусь здавалося, що синьйора з якогось знатного i багатого роду,
iнакше не трималася б вона так спокiйно i незалежно.
Шура дiзналася, що Беннi приїхав кореспондентом англiйської газети. З
Росiї його було вислано, i вiн жив останнiй час у Швейцарiї. Вiн потрапив
у загiн гарiбальдiйцiв i взяв участь у сутичцi з папським вiйськом пiд
Ментаною. Командира одного з полкiв було забито.
- I тодi Меноттi, син Гарiбальдi, сказав, щоб я узяв командування! -
очi Артура спалахнули - чи вiд рани, чи вiд спогаду. Шура поклала
заспокоююче йому руку на плече. - Я прийняв командування, хоч нiколи не
був вiйськовим, та я знаю, моя рiшучiсть замiнила б усе. На жаль, мене
поранили, i ось я тут, i я певен, що тут я помру.
- Що ви! У вас зовсiм не страшна рана, - заперечила Шура.
- О, тут помирають не вiд ран, а вiд лiкування. Коли б мене перевели
кудись в iнше мiсце - може, я б видужав, але навiть просити про це
незручно, адже, гляньте, є багато значно важче поранених, нiж я.
- Та знаєте, - збагнула вмить Шура, - про вас легше попросити -- адже
ви кореспондент. Я спробую. Вiн трохи нiяково сказав їй:
- Дайте телеграму в Швейцарiю за цiєю адресою, що я живий.
З трудом, лiвоюрукою вiн надряпав на клаптику паперу адресу, iм'я i
прiзвище адресата. Iм'я i прiзвище росiйськi, iм'я i прiзвище жiночi. Шура
не розпитувала нiчого.
- Як приємно, що з вами можна говорити росiйською мовою. - прошепотiв
Артур. - Може, кому й дивно, я - англiйський пiдданий, але ж я росiянин...
- Не говорiть багато, заспокойтеся, заснiть. Я завтра прийду.
Вона була певна - коли б можна було взяти його додому, до себе, або до
когось iз знайомих, вона швидко виходила б його, лiкар Чезаре допомiг би
їй. Але взяти з госпiталю нiхто не дозволив би, до росiян почали ставитися
взагалi в Римi упереджено. Та й куди б вона могла його взяти? Валерiй
Iванович i так сердиться за цi її клопоти. Може, лiкар Чезаре допоможе
перевести Беннi в госпiталь святої Агати, де працює сам? Цей "загадковий"
Артур Беннi! Так про нього казали в салонi Салiас у Парижi, коли вiн пiсля
близького знайомства з Герценом поїхав до Петербурга з якимось купцем, що
обiцяв дати кошти на пропаганду, а в дiйсностi покинув Беннi, лише
переїхали кордон. У Петербурзi Артура заарештували. Марiя Олександрiвна
Маркович розповiдала Шурi, що бiгала заспокоювати його матiр, стареньку,
дуже порядну жiнку. Батько його був пастором у невеличкому польському
мiстечку, де й минуло дитинство Артура, Карла та їхньої сестрички. Уся
сiм'я була дуже порядна, культурна, освiчена. Батьки дбали про освiту
дiтей, навчили їх кiльком мовам. Оце мiшане походження, досконале
володiння рiзними мовами дало пiдставi кинути на Артура з провокацiйною
метою тiнь пiдозри - то тут, то там пустити плiтки, що вiн агент III
вiддiлу, шпигун. А вiн усiєю своєю романтичною душею прагнув узяти участь
у справжнiй боротьбi, наївно довiрявся рiзним людям i найменше думав i
дбав про себе.
Карповi було краще - вiн одразу вирiшив стати медиком i будь-що здобути
грунтовну медичну освiту.
Один iз споконвiчних єзуїтських прийомiв боротьби - саме на вiдданих
чесних людей кинути пiдозру, посiяти розбрат, недовiр'я серед: товаришiв.
Хiба не хотiли кинути пiдозру навiть на таку постать, як Бакунiн? Хай у
революцiйному середовищi не погоджувалися з його анархiстськими теорiями,
з методами його боротьби, але людину, яка сидiла прикута ланцюгом до стiни
u австрiйськiй в'язницi, конала в Петропавловськiй фортецi, у
Шлiссельбургу - оголосити агентом III вiддiлу! Але ж то був Бакунiн! За
нього пiдняв голос i добре вилаяв наклепникiв Герцен!
А Карл, тверезий медик Карл скаржився Марiї в Парижi; що на' його
романтичному старшому братовi весь час тяжить цей незрозумiлий наклеп, хоч
i Герцен, i Тургенев добре ставляться до нього i не вiрять цьому, але досi
.не заступилися вголос.
Олександра Миколаївна якось одразу вiдчула, що це за людина, i
поспiшила до лiкаря Чезаре.
- Ви гадаєте, в госпiталi Агати пораненим краще? - з iронiчною
посмiшкою спитав її лiкар. - Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли туди
i помiстили хоча б у малесеньку., але окрему палату. У них є такi
чернецькi келiї, перетворенi на госпiтальнi палати. Але ж лiкування...
Недарма хворi бояться не ран,, а лiкування...
Попи-єзуїти нишпорили по всiх палатах, в операцiйних, надто настирливо
вмовляли прийняти святе причастя... У госпiталi стали приходити жiнки з
простого, на роду, пiсля їхнього крику та гвалту їм дали на не дозвiл, i
Щура радiла, що це не дами-патронеси, а простi жiнки Рима.
Якось Шура з допомогою цих жiнок вивела .поранених,: що могли рухатися,
у малесенький внутрiшнiй дворик трохи подихати чистим повiтрям. Дивно, що
в палатах не задихалися до кiнця! Людина таки живуча. На стiну, що
вiдмежовувала госпiталь вiд єзуїтської колегiї, вилiзли хлопчиська - учнi
колегiї, майбутнi священнослужителi. Вони вигукували рiзнi непристойностi,
плювали в хворих.
- Свята Мадонна! - сплеснула руками одна, з iталiйських жiнок. -Що вони
блудять своїми дурними язиками! Синьйоро, не слухайте їх! Це не евятi
хлопчики, якi служитимуть у церквi, а маленькi дияволята! Замовкнiть!
- Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастiано, а вони
самi навчали, що кожен плювок у обличчя бунтiвниковi дарує нам милiсть на
тому свiтi! А ви (m допомагаєте, i ви шкварчатимете на сковорiдках,
ха-ха-ха! - загорлали хлопчиська.
- А з тiтки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза,
дебела, нiвроку, лiтня iталiйка, вже настроїлася вiдповiсти належним тоном
з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула її за рукав.
- Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погiршить долю наших
хворих, - шепнула вона, а в головi майнуло:
"Не вiдають-бо, що творять", - невже так буде у всi вiки!? Цi пораненi
"бунтiвники" лишили своїх дiтей, тепло рiдної хати за те, щоб здобути
кращу долю рiдному народовi, i от що мають! А "христове воїнство" виховує
змалку для себе достойну змiну.
Та про що вона дiзналася пiзнiше - зовсiм приголомшило її. Деякi
лiкарi, запроданцi папському урядовi, робили операцiї отруєними
iнструментами. Може, Тереза помилилася? Нi, вона присягалася в тому, ця
проста щира жiнка, i дiйсно, Олександра Миколаївна помiтила, iдо пiсля
операцiї лiкаря Танчiнi за одиндва днi у хворого починалася гангрена i
хворий помирав. Невже й Артуровi зробили таку операцiю? Спочатку Артур був
певний, що можна обiйтися без ампутацiї руки, рана була не з страшних, та
поки Шура не почала сама ходити за ним, вiн був залишений напризволяще, i
рана почала загнивати. Йому ставало гiрше й гiрше. I, як на бiду, Шура
нiде не могла знайти лiкаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, -
вiн чомусь цi днi не приходив до госпiталю. Вона кинулася до одного
знайомого лiкаряанглiйця, щоб той подивився Артура, i, коли треба, умовив
на операцiю, i сам зробив би йому. Лiкар погодився. Вiдповiдь його lilypi
була безнадiйна: "Тепер i ампутацiя вже не врятує, i краще не робити". Та
тiльки вiн пiшов разом iз Шурою, Артура винесли в операцiйну i зробили
ампутацiю руки.
Шуру кiлька днiв до нього не пускали, а коли пустили, вона його не
пiзнала, їй здалося - перед нею лежить мрець.
Але Артур був ще живий.
- Вiзьмiть мої книги й щоденник, коли я помру. I дайте телеграму в
Швейцарiю, сьогоднi ж. Хай швидше приїде. Може, я ще встигну побачити... -
i раптом сказав зовсiм слабким голосом те саме, що й тодi, коли вперше
побачив її: - Який я радий, що можу розмовляти з вами по-росiйськи. Якщо я
видужаю, я все ж таки повернуся в Росiю...
Вiн не видужав. Дiвчина, яку вiн любив, не встигла приїхати. Приїхала
лише другого дня пiсля того, як вiн помер на руках у Олександри Миколаївни
Якобi.
Потiм Шура дiзналася, що це була одна з учасниць вiдомої недовговiчної
Знаменської комуни, яку невдало органiзував Василь Слепцов у Петербурзi, а
тепер ця дiвчина вчилася в Швейцарiї. Обидвi, вона i Шура, плакали,
ховаючи Артура, i накидали в могилу, за iталiйським звичаєм, червоних i
бiлих квiтiв...
I скiльки ще молодих i одчайдушних померло тодi на руках у Шури,
скiльком казала вона ласкавi заспокоюючi слова, записувала адреси
рiдних...
Валерiй Iванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не звертати
уваги. Хiба могла вона тепер лишатися байдужою, доторкнувшися до цього
страшного свiту кровi, облуди, злочину?
Її вже стали вважати настiльки "своєю" серед гарiбальдiйцi" та
спiвчуваючих їм, що раптом звернулися з неймовiрною просьбою. До неї
прийшла нiмецька письменниця Шварц i передал лист вiд Гарiбальдi. Вона
сказала, що з Гарiбальдi бачився нещодавно один лiкар (Чезаре! - одразу
майнуло в головi Олександри Миколаївни, - так от де вiн пропадав, а я не
могла його знайти!), i цей лiкар, - вела далi нова знайома, - розповiв про
неї, синьйору Якобi, як про надзвичайно смiливу i розумну жiнку, а саме
така зараз може допомогти в однiй важливiй невiдкладнiй справi. Вона не
додала, що лiкар ще змалював її, як надзвичайну красуню, а це також мало
велике значення!
Пiд Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарiбальдi Луїджi Кастеллаццо,
зараз вiн ув'язнений у найстрашнiшiй в'язницi Рима, ще страшнiшiй за
в'язницю Святого Ангела. Вiн напередоднi страти. Вiн повинен втекти. У
листi до Шури була вкладена крихiтна записочка до Кастеллаццо з планом
втечi. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку.
Шура погодилася...
...До коменданта фортецi пiдiйшла чарiвна юна жiнка пiд чорною
мережаною косинкою i, ламаючи руки, благала дозволити їй востаннє, на одну
малiсiньку хвилинку, побачити нареченого - Луїджi Кастеллаццо. Сльози
текли з синiх великих очей, але не псували прекрасне обличчя - воно
здавалося вiд них ще чарiвнiшим.
- Синьйоре! Одну хвилинку! Тiльки глянути на нього! Менi нема дiла до
його злочинiв! Я вiдмолю потiм його грiхи! Але мушу його побачити! Невже
ви нiкого не кохали? Невже ви вiдмовите бiднiй, нещаснiй дiвчинi в такiй
маленькiй, невиннiй справi - перед стратою востаннє побачити коханого!
Комендант не вiдмовив. Вiн гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели
з камери до примiщення вартових, i повiв Шуру гвинтовими сходами вниз.
Шура тремтiла. Вона ж нiколи не бачила цього Кастеллаццо! Вiн сам може
необережним словом, рухом, зiпсувати все, i загине сам, i її нiколи не
випустять з цiєї фортецi.
Тiльки рипнули дверi i в них з'явилася висока постать з кайданами на
ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз,
заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком:
- Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навiки твоя наречена i без тебе
я стану нареченою тiльки Христа! Я не зраджу тебе! Я пiду в монастир!
Вона душила його в обiймах - навiть вартовi нiяково вiдвернулися на
мить. Цiєї митi було досить, щоб Кастеллаццо раптом вiдчув за пазухою
кульку з паперу. Вiн мовчав. Спантеличений несподiваним побаченням з
незнайомою "нареченою", вiн враз збагнув усе, коли вiдчув на грудях
папiрець. I хоча "наречена" нестримно цiлувала його, вiн сам не
насмiлювався поцiлувати цю красуню в обличчя i тiльки вкрив поцiлунками її
руки.
- Ну, досить, досить! - буркнув комендант.
- Дякую! Дякую, синьйоре! Хай береже вас свята мадонна! У своїх
молитвах я завжди поминатиму вас? -

Шура легко намить опустилася навколiшки, склавши руки, як католичка, i,
враз так само легко й нечутто схопившись, пiшла, боячнся обернутися i на
"нареченого", i на коменданта.
Комендант, насупившись, поспiшав за нею до самої брами фортецi. В
думках вiн лаяв в'язня - маючи таку красуню наречену, злигатися з
бандюгами! От бiдолага, бiжить тепер, захлинається вiд слiз, слова
вимовити не може, пiде-таки, чого доброго, здуру в монастир!
Нарештi вона за брамою фортецi. Швидше, швидше звiдси! Невже вона
наважилася сама увiйти туди, спуститися в пiдземелля, розiграти таку
сцену? Чи це їй приснилося?
Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бiгти,
бiгти, бiгти...
Вночi Кастеллаццо втiк... Шура бiльше нiколи не бачила свого укоханого
нареченого". З Гарiбальдi, який був у захопленнi вiд подвигу росiйської
синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вiсiмсот сiмдесят
другому роцi. Олександра Миколаївна гостювала у нього цiлий тиждень на
Капрерi, i вони розсталися друзями. Гарiбальдi подарував їй свiй портрет з
автографом i потiм, уже в Росiю, писав їй...
То було вже потiм...
Поки що вона,як i ранiше, ходила в госпiталь, збирала серед знайомих
для поранених кошти, харчi, корпiю, записувала, що можливо, коротенько в
щоденник, писала статтi i чекала нетерпляче вiдповiдi Некрасова - чи
надрукують: десь- у росiйських журналах: їй хотiлося писати, а крiм того,
дуже потрiбнi були грошi. Про побачення з Кастеллаццо чоловiк поки що
нiчого не знав. Нiчого довго не знала i її паризька подруга - Марiя
Олександрiвна.



13

Усi бачать,
Як сирота скаче,
А нiхто не вiдає.
Де вона обiдає...
Народна пiсня

Марiя знала й iнший кiнець цього прислiв'ячка: "А нiхто не бачить, як
вона плаче"...
"Нiхто й не побачить..." - думала Марiя.
Звичайно, вона не "скакала", але всi бачили завжди дiлову, енергiйну,
самостiйну жiнку, до того ж чатто' оточену молодими лiтераторами. Це теж
була цiкава тема для розмов, як взагалi постать письменницi Марка Вовчка,
що повернулася нарештi з-за кордону, i не тiльки "молодi" лiтератори
прагнули потрапити в її оточення, а хто не потрапляв, той уже намагався
"вiддячити" як мiг. До одних з таких належав i критик Скабичевський.
- Правду кажучи, - не раз казав вiн з усмiшечкою колегам, - я не
розумiю, що ви знаходите у цiй лiтнiй-матронi гарного, хiба що п волохатi
брови? А в неї на побiгеньках цiлий штат! Той булочки вiд Єлисєєва, той
коректуру несе, той якiсь книги шукає...
- Уже й "лiтня"! - засмiявся приятель Писарєва Кутейников. - Яка ж то
"лiтня", коли їй лише тридцять чотири роки, а виглядає вона, слово -честi,
рокiв-на десять молодшою! I погодьтеся - рiдко зустрiнеш таку розумну
жiнку!
- Умiє просто кожного оплести з усiх бокiв неперевершеним мереживом
лестощiв та уваги! А що нашому-брату лiтератору треба - щоб слухали його
писанину й млiли, - не здавався Скабичевський. - Я не вiдмовляю їй самiй,у
талантi, а проте це скороминучий успiх! Коли б не Тургенев, який переклав
її, та не Добролюбов, який присвятив їй цiлу статтю, - вона б i того не
мала. Та ще мав значення полiтичний напрямок! її оповiдання задовольняли
злобу дня, i тому здебiльшого критики крiзь пальцi дивилися на слабi
сторони її творiв. А побуту вона не знає, замiсть реальних фарб -
запозичення з народних пiсень та сентиментальнiсть...
- Ну, це ви вже хватонули! У редакцiї "Русского слова" був її роман
"Записки дячка". На жаль, духовна цензура нiяк не пропускає, ще з Парижа
його надiслала. Хто читав, усi кажуть: важко навiть повiрити, що написала
жiнка, та ще з освiченої дворянської родини - таке знання- побуту
сiльського попiвства! Може, врештi дозволять надрукувати. Кажуть, такого
вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще нiколи не було!
- Дай боже нашому телятi вовка з'їсти! Якщо й є в неї талант, - я,
власне, цього не заперечую, - то бiльше суб'єктивний, лiричний. Ну,
звичайно, її творам не можна вiдмовити, що вони просякнутi гуманним,
демократичним духом, - поблажливо мовив Скабичевський. - Побачимо! Поки що
я бачу почт молодикiв та бiдолагу Писарєва.
- Ї чарiвливiсть дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б з
охотою сам належав до її почту, - пожартував хтось. - А її сердечнiсть до
людей! Та, кажуть, i до вашої родини вона виявила багато чуйностi!
Скабичевський почервонiв. Нiде правди дiти - Марiя Олександрiвна дуже
чуйно поставилася до його старшої "незаконної" дочки й не тiльки допомогла
"законно" удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже тепло поставилася
до дiвчинки, яка деякий час навiть пожила в неї.
- Та, певне, ви самi одержали вiд неї одкоша! -засмiявся Кутейников.
Хiба один Скабичевський мстився i в поговорах, i в критичних статтях?
Марiя намагалася не звертати на це уваги. У неї були вищi суддi. I сама
вона була собi суворим суддею в роботi. А щодо життя - як усi помилялися!
Є зовнiшнє життя письменника, яке всi бачать: вiн пише - значить,
"працює". I навiть близькi не розумiють, що то вже останнiй етап, коли
сидить i пише. Уважнi рiднi тодi шикають на дiтей, на стороннiх: тихше, не
заважайте, бачите - працює!
Але ж найважливiший той час, коли вiн, з погляду iнших, "нiчого не
робить". Якщо це чоловiк - лежить i палить цигарку за цигаркою, а дружина
й теща нервують: грошей на базар нема, а вiн i не сяде за стiл!
Для жiнки ще гiрше: "Стiльки роботи в домi, а вона все закинула! I хоч
би писала, а то ж нiчогiсiнько не робить - пiшла собi гуляти! Або теж
лежить та читає якийсь роман, ще й дратується, коли до неї з якимось
питанням звернешся, наче роботу переб'єш!"
Але навiть i тi, хто розумiє цю найважчу роботу думки, перевтiлення в
iнше життя, зосередження, виключення вiд оточуючого, - не завжди знають,
що етапи життя вiдзначаються зовсiм iншими датами, а не тими зовнiшнiми
подiями, що всi бачать.
Сама собi Марiя в думках лiчить: "Це ж було тодi, коли я
почала'"Дячка". Це тодi, коли я писала "Живу душу"...".
Навiть найближчi приятельки, можливо, дивуються: поховала Сашу, помер
чоловiк, i завела новий роман iз своїм кузеном - навiть молодшим за себе!
Швидко ж вона "вiдiйшла"!
А "вiдiйшла" вона лише тодi, коли знову вiдчула спроможнiсть
перевтiлюватися.-Найбiльше щастя письменника - раптово зажити життям