Iваненко Оксана. Марiя

вирiс, пам'ятаєш бабу, пiзнаєш? - вiтає радiсно Параскева Петрiвна i бере
на руки хлопчика.
- А Марiя Олександрiвна дома? Невже поїхала до мiста i ми розминулись?
- Дома, дома! - Та враз привiтне обличчя Параскеви Петрiвни набирає
якоїсь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально повiдомляє:Машенька
позує, її малює Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили її, аж нiяк не хотiла!
Справдi, її нарештi умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну
неодмiнно треба до наступної виставки зробити її портрет. Портрет вiдомої
письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить!
- Машенько, до нас гостi! Олександра Миколаївна, Валерiй Iванович i
Володечка мiй.
- Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я i так довго
сидiла, як статуя, i ви без перерви працюєте, - почули Якобi голос Марiї.
А от i вона вийшла на ганок.
- Нi, ви подивiться тiльки на мене! Карл Iванович запевняє, що я
обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти в малинових
оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я - i оксамит, - знизала вона
плечима. - Мама була в захопленнi вiд цiєї думки i швидко спорудила менi
таке вбрання! Я не винна, їй же богу!
- Вам дуже личить, - заспокоїв її Валерiй Iванович. - Гун добре
вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволяєш?
- Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре
падає свiтло?
- Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марiє
Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси i чорний
та малиновий оксамит.
- Менi здається, головне не це, - тихо мовила Шурочка. - Ви трохи,
ледь-ледь усмiхаєтесь нам, а думаєте щось своє, про що не скажете.
- Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва - i
ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама вже
згадує нашi немирiвськi улюбленi страви.
- Признатися, i ми про це мрiємо, - заявила Шура. - Валерiй не може
спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi вареникiв. А ми самi на
такому вже декохтi, що й висловити важко. - Але говорила вона про це
весело.
Художники сiли в садочку покурити пiд єдиним, але таким розлогим
гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом. Та
поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i було б
зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi.
Але чоловiки надали цю приємнiсть жiнкам. I Шурочка одразу одверто
сказала, що основна причина їхнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi.
Обличчя Марiї посмутнiло.
- Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько немає зараз. Добре,
що мама вигадує неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я вже давно
чекаю, що надiшлють гонорар за мої першi "Листи з Парижа", але все не
надсилають.
- Менi дуже прикро, що i я вам додала неприємностi, - сумно сказала
Шурочка.
- Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя.
- Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у нас були
срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм
простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було що
ними їсти", - сказав. Та коли нема чого...
- Ой, знаєте що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед себе обидвi
руки, - бачите?
- Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура.
- А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка. Правда,
вона менi дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували менi в Петербурзi
земляки-українцi, коли вийшла моя перша книга "Народнi оповiдання", а
вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз нема
нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цiєї обручки. Але її можна
закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви, - той i
викупить, обов'язково викупить. Я її майже нiколи не ношу. Це для
портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я її дуже бережу, це ж
Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою.
- Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила Шурочка. - Така дорога з усiх
поглядiв рiч!
- Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну хвилину я
колись її також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi
мiй "батько" Тарас Григорович допомагає!" I сама простежу, щоб викупити
своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!
- Менi просто нiяково, - збентежилась Шура.
- Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощi, треба це
зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе,
простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терзає нас справжнє
лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! - вона
зiтхнула.
Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марiї.
- А як же портрет? - занепокоїлась Шура.
- А вiн уже мої руки закiнчив, слава тобi господи! Казав, що з ними
бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг їм пози вигадати, i туди, й
сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не можна, -
засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.
- Я помiтила! Але справдi в ньому чудово. Он Параскева Петрiвна
виносить частування на столик пiд деревом! I самовар! - зрадiла, як
дитина, Олександра Миколаївна. - Зовсiм як у родичiв на дачi!
- Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя, - може, ти
щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо, ти
засмажиш нам на снiданок!
- Бабусю! Мої трофеї! - простяг Богдась двi нiчогенькi рибинки i
втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi.
- Богдась! Не ворушись! - раптом закричав Якобi. - Я зараз накидаю
ескiз, можна зробити чудесну картинку: "Повернення з риболовлi". Поки
Параскева Петрiвна готує, ти посидь от так, i вудки хай коло тебе, не
чiпай їх!
- Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя.
- Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працює.
- Нi, вiн щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його
майже вилiкувала.
- Вiн так часто хворiє, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що ви
тут живете.
- Так, нам тут дуже добре, - сказала Марiя. Але в очах був сум i
неспокiй.



16

З Iваном Сергiйовичем тепер бачилися зовсiм рiдко. Iван Сергiйович
зовсiм змiнив своє оточення. Вiн тепер часто зустрiчався з французькими
письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, бiльшiсть часу проводив у
Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд
з їхньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в
Парижi. Його слава письменника набувала в Європi все бiльшої сили, але,
незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i таким
же доброзичливим i турботливим щодо своїх собратiв по перу. Навiть
особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому не подобалася
перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того, що вiн сам
казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi якось
незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой -
це неперевершений, найбiльший талант, величезна сила тепер у Росiї, i
турбувався про переклади толстовських творiв за кордоном. А що вже до
меншої братiї - вiн, як i ранiше, клопотався за всiх i кожного, часто
помиляючись в оцiнцi. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в
"Божественнiй комедiї", що краще помилитись, пустивши до раю, нiж
помилитись, не впустивши.
Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марiї в Нельї. Навiть одного разу,
не заставши її, довго чекав i розмовляв з Параскевою Петрiвною. Вона
спочатку трохи збентежилася - Тургенев приїхав до них! I як навмисне
Машеньки нема! Така прикрiсть! Але Iван Сергiйович заспокоїв її,
запевнивши, що залюбки почекає, i Параскева Петрiвна навiть розбалакалася
з ним. Вона не знала про всi мiнливi нюанси взаємин дочки та Iвана
Сергiйовича. їй було тiльки вiдомо, що Тургенев завжди протегує Машi i
завжди чим може допомагає. Не дуже, а все ж таки майнуло в її словах, що
хоча все добре i вона сама дуже рада, що приїхала, проте Маша тягне все на
собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дбає, i дуже шкода їй бiдну
Машу. Потiм, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала
вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати.
Тургеневу все це було не новиною...
На жаль, коли Марiя приїхала з мiста, йому треба було вже повертатися.
Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса.
Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату.
Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини.
- Збираюсь, збираюсь сама поїхати, все щось заважає, - мовила вона,
наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж знаєте,
я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не
iснує, але й з росiйськими журналами без особистого зв'язку трудно, -
призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi.
I хоча давно вже зникло для нього чарування, що вiдчував вiн колись,
буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товариської
доброзичливостi, бажання допомогти.
- Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв Парижа, спробувати тут
налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не залежати вiд наших
невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн нашого петербурзького
клiмату. Я познайомлю вас з вiдомим видавцем П'єром-Жюлем Етцелем. Не
можна уявити собi сучасної французької лiтератури без цього славного
старого. Вiн видавав Жорж Занд, Вiктора Гюго, вiн їх вiрний друг,
переконаний республiканець. З приходом Наполеона "малого" навiть був
деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився з ним, обiцяв
перекласти росiйською мовою казки Перро i написати до них передмову.
Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'єр-Жюль Сталь.
Ви так добре володiєте французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися
тут - треба використати цей час. Понесiть йому свої казки для дiтей.
Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення.

* * *

Вона поглянула на нього, як на "старого".
Коли вже Тургенев у свої сорок сiм рокiв завжди говорить про старiсть,
то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти?
О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiнює свiй четвертий десяток!..
їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що справжнє
життя жiнки починається пiсля п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це,
смiючись... їй ще далеко до старостi!..
Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй француз. Волосся
трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не
псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим, коли б
не добрi очi.
Вiн чемно запрошує сiсти, уважно дивиться на жiнку, про яку говорив
йому цей прекрасний росiйський письменник Жан Тургенев. Жiнка молода...
Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця
вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок пiсля тридцяти рокiв?
Саме пiсля тридцяти жiнка розквiтає. Хiба його не любили жiнки цього вiку?
Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою.
В нiй нема їхньої грайливостi й кокетування.
- Я зробила переклад свого твору "Кармелюк" французькою мовою, -
говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби ви зрозумiли самий
змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало.
Крiм жiночої принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець
цс одразу розумiє. З такими приємно мати справу.
- Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову.
Його дивує якийсь наївний погляд її великих сiрих очей, коли вона
говорить досить стримано про свої книги, наче сама дивується, що написала
їх, i раптом, коли згадує про своїх видавцiв, у цих очах i в куточках губ
мелькає лукава смiшинка. I це враз переконує Етцеля, що не така вже проста
ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею.
Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягується, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у
присутностi привабливої молодої жiнки. Люб'язно, але в межах
загальновживаної чемностi, вiн повторює, що постарається їй стати у
пригодi, адже вiн чув про неї вiд Жана Тургенева.
Дiйсно, приємно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним роботою з
цiєю українською письменницею.
- Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам?
Вiн потиснув їй руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як
добре було б зв'язатися з журналами, редакцiями гут, у Парижi. Вона
залюбки перекладатиме з французької i може перекласти деякi свої твори
французькою мовою.
Адже все складається так, що їй треба лишатися в Парижi на невiдомо
який час. Куди їй повертатися? Пiсля розгрому польського повстання,
арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валуєва, який закреслював
українську мову, лiтературу, самий народ, пiсля арешту Чернишевського,
його брутальної громадської страти й заслання, становище лiтераторiв
жахливе. Що її там чекало на батькiвщинi? Та й де? Про Чернiгiв уже не
було й думки.
Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А втiм, щось
щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що для
чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть наївно була певна, що й
Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за
когось. Вiн тодi обурювався...
А в Опанаса вже й дитина є з тiєю спiвачкою... Марiя нi з ким не
говорить про неї, i навiть коли при нiй приїжджi з рiдних мiсць щось
легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиняє це базiкання.
Та "на кожен роток не накинеш платок". Ну, що ж, хай буде щасливий
бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже,
як могла вона витримати стiльки рокiв! їй здається життя з ним якимось
доiсторичним перiодом. Справжнє життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в
їхнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть йому про вiзит до
Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за неї, бо це її ще мiцнiше
прив'яже до Парижа. Адже вiн також не знає, що його чекає на батькiвщинi,
як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це не могло
бути й мови.
Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку зроблений, щоб вiн, видавець
П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав зараз, було
таким далеким, i незнайомим, i дивним.
"Хто бував на Українi? Хто знає Україну?
Хто бував i знає, тон нехай згадає, а хто не бував i не знає, той нехай
собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i весною... весною
там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..."
Вiн читає i мимоволi усмiхається. Спочатку тому, як недоцiльно обрала
авторка цей свiй твiр: хто ж знає тут Україну?
Але читає далi маленький вступ i раптом уявляє, як ця жiнка з русявими
косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слухає, як
дерева ростуть, як рiчка тихо лелiє i як солов'ї почали перегукуватися,
перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили...
I вiн уже всмiхається не з дивного бажання письменницi почати з цього
твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи.
Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i всi звичаї, i вдачi, весь
побут незнаної країни - певне, вона, авторка, дуже її любить, коли так
вималювала все, i, певне, сумує за нею, бо немов проспiвала якусь баладу.
I вiн згадав, як сумував за своїм краєм, за своїм Парижем, коли
опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж у 1852 роцi, адже
вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним дiячем,
займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi, був
генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу захопив цей пiдступний,
вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав його Вiктор Гюго,
пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися
у вигнаннi! Його улюблений Вiктор Гюго пiд чужим iм'ям теж переїхав
спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго переїхав на
острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у вигнаннi, вiн не захотiв
повертатися i пiсля оголошеної амнiстiї, поки, як казав вiн, "у вигнаннi
свобода". Там, над океаном, народжуються його полум'янi твори. Його
блискучий памфлет "Малий Наполеон", його вiршi, зiбранi у книжцi
"Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його романи. Етцель пiсля
амнiстiї не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що як видавець-а
вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для батькiвщини. Йому
писала про це i Жорж Занд, старий його друг, що вiн мусить приїхати
працювати тут. I це не зрада його республiканських iдеалiв. Його
просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi.
Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець.
У чому талант видавця? Вiдчути, що потрiбно народу. Вiдчути Iвсi
передовi iдеї доби - де б вони не народилися, в якiй країнi, якої б мовою
не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти рiдною мовою, i зробити
здобутком своєї культури, i, найголовi яiше, вiдчути талант у скромному
молодому письменнику, i, пiшовши на риск, пiдтримати його. Згуртувати
навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв, i
в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було
спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебуває в
матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати.
Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В
романi дивно переплетенi наука й фантастика, i все осяяно благородними,
гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i все викладено в
гострому сюжетi.
Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько
переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i дiти! Як
вони поширюватимуть кругозiр кожного пiдлiтка, прилучатимуть до новин
науки i виховуватимуть бажання невтомної працi, пошукiв. Вiн уклав i
пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк!
Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця.
Яка шкода, що це оповiдання чи невеличка повiсть української
письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як вона
написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки перечитав кiлька
разiв...
I потiм... З цiєї повiстi видно, яким повiтрям дихає молода жiнка, i
йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це приємно.
Саме тепер вiн узявся до органiзацiї журналу для дiтей та юнацтва:
"Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг".
Вiн розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би
хотiв залучити до участi в журналi. I не тiльки для "rйcrйation" -
найкращих письменникiв, але й для "йducation" - вчених. Поряд з
письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим
тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця,
мандрiвника, який теж зазнав вигнання, географа Елiзе Реклю, молодого
талановитого астронома Камiла Фламарiона, хiмiка Сент-Клер-Девiль та
iнших. А iлюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвiль, Альфонс
Деневiль, Жорж Ру та всi здiбнi талановитi художники, якi щиро
вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що, як у журналi вiзьме
участь i ця українська письменниця? Що з того, що саме ця повiсть
непридатна - але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто
надто далека своїм змiстом i тому не матиме успiху, а перший виступ
повинен бути вдалим.
Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi книги, що
видає тут Етцель, адже його "контора" зв'язана з "конторою" Вольфа й
iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн.
Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати вiдповiдь. "Мадам, я
прочитав рукопис, який Ви менi залишили. Талант автора для мене поза
всяким сумнiвом. Книга має безперечну значимiсть, але постатi й звичаї,
якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашої французької дiйсностi, а тому
менi здається недоцiльним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви
знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашої
публiки.
Вибiр першої книги має дуже велике значення для Вас, для Вашого успiху
у Францiї.
Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, переконує мене, що й
у Францiї Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви є без
сумнiву у Вашiй Росiї..."
Вiн просив прийти її в четвер, себто позавтра, - швидко вирахувала
вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона не зможе, вiн готовий
прийняти її i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона заздалегiдь
повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi її твори можна взяти
для видання у Францiї для дiтей, та дiзнатися взагалi про її плани та
задуми.
Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати прокласти їй
лiтературний шлях тут, у Францiї.
Лист був дiловий i в той же час вселяв надiю, незважаючи на те, що
перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати.
Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францiї. Вона зупинилася саме
на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж, справдi, хто б зрозумiв її
Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплiмента
написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що вона й у Францiї
може стати достойним письменником.
Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь
заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить їй i шлях її
не буде гладким та легким. Хiба вона злякається роботи?
Марiя сiла за переклад французькою мовою двох своїх казок для дiтей -
"Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя" i "Невiльнички",
казки, присвяченої Богдасевi, яку вiн дуже любив. Вона зробила переклад
швидко й легко, адже сама була господаркою своїх вигадок, образiв, сюжету.
Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що
оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi умови життя - вона
починала боятися, що й цi казки надто далекi для французького юного
читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з тою
далекою землею, що звалася "Україною"!
I в той же час їй не хотiлося дуже перероблювати, пристосовувати. їй
хотiлося, щоб тут пiзнали про незнану Україну, знали, що є такий
одчайдушний народ, є такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi
лiси й степи.
Цi казки виходили вже росiйською мовою у її власному перекладi, i
навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив їх. Вiн писав: "...вважаємо, що
читання їх дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя i
нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi,
але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi".
Значить, головне її бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло Євграфович,
схвалює, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною дорiжкою багатьох
письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi: "Ми
взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так
званої дитячої белетристики, але вже якщо участь її в справi виховання
внаслiдок рiзних умов визнається необхiдною, то думаємо, що казки Марка
Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж так званi моралiстичнi
оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашої дитячої лiтератури i в
яких розказується, що Ваня був грубiян i за це його не пустили гуляти
пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це їй дали яблуко".
Звичайно, були й серйознi зауваження, над якими треба було серйозно
замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм
водевiль", i туркiв у казцi вiн назвав "балетними". Але ж основнi її
задуми зрозумiв такий вимогливий критик!
Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала йому цi
казки, схваленi Щедрiним, на rue Jacomb, де була його квартира, така
вiдома усiм письменникам.
Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм не Василь
Бiлозерський, який мiсяцями не мiг їй вiдповiсти.
"Chиre madame! - вiн уже їй як знайомий писав: "дорога мадам", - я
прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в журналi
першу з цих двох речей".
Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок
- половина дiла!
"...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого.
"Там є прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто
"чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi здається дуже гарним i
цiкавим, але така нацiональна своєрiднiсть може пiти на шкоду якостi твору
й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв".
У глибинi душi її радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась
"нацiональна своєрiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще над добором
для перекладiв.
Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець:
"Хотiв би я, щоб у "Галi" рiшення братiв стати розбiйниками було
наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати
навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям помсти. Якщо цього не
буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину, як тiльки
вони стануть розбiйниками".
Може, справдi, те, що цiлком зрозумiло у нас, тут потребує iншого
висвiтлення i виправдання?
Вiн пише: "У мене одна мета - зробити Вас популярною у Францiї. Ви
передасте менi все, що перекладете. Я краще, нiж Ви, вiдберу, що може
пiдiйти...
В усьому цьому, що я написав, не шукайте вiдтiнкiв, якi можуть Вас
розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно, але туди мусять
увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв".
Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцевi Вольфу у
Санкт-Петербург з приводу її перекладiв з французької мови - книжок, що
друкує тут вiн.
Вiн певний, що днiв за вiсiм-десять одержить вiдповiдь. "Я буду
щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не потребуватимуть у Вас
великої затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам".
Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона й не
хотiла б їх шукати, щоб справдi не охолонути. Марiя хапалася за цю