Страница:
монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщi з бездумним
схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над тигром, ставить
його поза питанням.
Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних
новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з яких
люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не
маєте нiчого проти. Крiм того, додаю наше невеличке звернення до
росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854 роцi, в якому
закликаємо росiйських солдатiв краще не коритися наказам i нести
вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв.
Користуюсь цiєю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що
говорить Вам увесь свiт, - ми дивуємося на Вас. З усiєю повнотою приязнi i
любовi
тисну вашу руку. Герцен".
- Ставлення до Польщi буде тепер мiркою для всiх i всього
прогресивного! - зауважив Добролюбов.
- А хiба Олександр Iванович неправильно, несправедливо поставився? -
запитала хвилюючись Маруся.
- Побачимо, - уникливо вiдповiв Добролюбов. Раптом Марiя, стиснувши
руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном:
iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма,
як з рiдними, стрiчаюсь.
* * *
Микола Олександрович нещадно розбивав усiлякi iлюзiї, якi так
допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'єдесталiв, не скидав, а саме
спускав, тих, що були для Марiї досi непохитними авторитетами. Та Марiя
бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його Анненков, Кавелiн -
"грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйнує все високе i святе
в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через
нього Тургенев розiйшовся iз своїми давнiми друзями, припинив друкуватися
в "Современнике".
Марiя сказала Миколi Олександровичу:
- Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашiй
статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стiльки
хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння, i
через незрозумiлi непорозумiння, перекази iнших людей, недомовленостi,
нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди.
- Це далеко глибше, Марiє Олександрiвно, - заперечив Добролюбов. -
Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його
поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмiє вловити настрої,
проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi.
- Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"?
- Чудесний! - несподiвано для Марiї, навiть з якимось не властивим йому
захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там хороша!
I як вiн розумно зробив, що не повернув її додому пiсля смертi Iнсарова.
Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi.
- У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила зрадiвши Марiя. -
Єленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi є, та
вона таки ж є! А знаєте, менi сам Iван Сергiйович казав - деякi його
знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме Єленою: i матiр вона
покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не зрозумiли.
I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала роздумливо:
- але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А от ваша стаття його
обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний".
- Я не применшую його значення, його великий талант, майстернiсть, i,
признатися вам по секрету, iнколи менi здається - я його душевно люблю.
Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного менi. Вiн вiрить у
лiберальнi реформи!
Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга,
i, як це трапляється, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова,
а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила про твори Тургенева,
про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав: "Ваш
чарiвливий Тургенев, може, задля нього ви й до Росiї не так швидко
повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони обидва,
i Тургенев, i Добролюбов, пiдсвiдоме ревнували Марiю до дружби, до
впливу...
- Знаєте, ми рiдко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, -
сказав Добролюбов.
- Ви з ним абсолютно однiєї вiри? - усмiхнулась Марiя.
- Не смiйтесь, так. Абсолютно однiєї. Соцiалiстичної. А втiм, ми iнколи
сперечаємось. Вiн вважає, що письменники, якi здатнi спiвчувати чомусь
чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати особистих чвар, незгод
мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А менi здається, що кепськi,
слабкi союзники - не союзники.
- А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
- Однаково ви з нами, наша союзниця, - спокiйно i впевнено сказав
Добролюбов. - I той роман, що зараз тут пишете, вiддасте нам, у
"Современник".
* * *
Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало нiяких
взаємин ранiше анi у нього, анi у неї. Наче створилися взаємини з "чистих
елементiв" дружби, як сказали б хiмiки, з якими приятелювала Марiя в
Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську поведiнку
науковi формули.
Дослiджують же Менделєєв i Бородiн, який, мiж iншим, приїхав з ними й
захворiв так само, як Саша, "чистi елементи"? Певне, i в людських
взаєминах, поведiнцi iснують також чистi елементи без домiшки iнших:
заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi!
Їхня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв -
саме дружба.
Хiба в неї мало було до цього чоловiкiв-друзiв? (У всякому разi,
бiльше, нiж жiнок!) Але то була все-таки "amitiйe amoureuse", бо всi
друзi-чоловiки, - той бiльше, той менше, - були закоханi в неї або
принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може, тому, що вона
приїхала з Сашею, а Микола Олександрович думав про свою мессiнську
панночку?
I з Марiєю вiн мiг говорити про неї... I була поряд з Марiєю не тiльки
кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що все в життi
пiдпорядковувала своїм iдеям, своїм настановам i принципам, але й просто -
молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший од нього!),
до того ж хвора, самотня, у якої ще нiколи (нiколи!) не було особистого
щастя i тепла в життi.
А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи, нiяка вiдданiсть
iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила,
як цей юнак жадає щирої ласки, любовi, щирої жiнки поряд, любимої i
люблячої.
Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому навiть дивно
було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про "Современник",
Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а про своє
iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за
Марiю, i в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як кожна
жiнка, особливо коли вона сама зараз щаслива, Марiя щиро хотiла щастя
своєму друговi. Як було весело з нею, коли iнколи на прогулянцi або в
театрi вона раптом змовницьки шепотiла:
- Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше
праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї пiдiйшов
ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити!
Щоб зробити їй приємнiсть, Микола Олександрович дивився, але завжди
признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою.
Вiд мессiнської панночки з дивним для нього iм'ям - Iндегольда - вiн
одержав лист з Флоренцiї, привiтний лист, але не розiбрати - привiтнiсть
була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб одразу
вiдчути - "це вiд люблячої дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона
писала, що хоче його бачити, що у Флоренцiї прекрасно, але їй бракує їхнiх
цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила
з батьком, як збиралась, проте запрошувала його, якось чемно, офiцiйно
запрошувала приїхати до Флоренцiї. Лист був такий, що можна було показати
друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було
там, що й сумує без нього, i до Флоренцiї кличе, i що багато розповiдала
про нього своїй сестричцi. Але не було якогось живого слiвця, якоїсь
дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда.
I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був
лише скороминучий настрiй, навiяний морем, а може, й просто милiсть,
подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi.
Цi вiршi вiн не показував навiть Марiї, але про Iндегольду розповiв, i
Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренцiї. Та ним оволодiвали
сумнiви, неспокiй про домашнi справи - суто домашнi - про братикiв,
сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемностi, а її
слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр,
на його запитання, чи поїде з ним у Росiю: "Звичайно, поїду"!
Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв рiшення дочки
падре - люб'язний, моторний, ще нестарий мессiнський адвокат. Цей
росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про шлюб?
Iноземцi люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення,
повертаються додому i про все забувають, - та коли це так серйозно, що
синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно її руки, вiн, батько, стоїть
вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що це незвичайна
людина вищого гатунку. Вiн навiть не проти, коли Iндегольдi доведеться
їхати з ним на його таємничу батькiвщину. Його непокоїло iнше. Iндегольдi
вiн лише сказав:
- Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай. Ви надто
мало знаєте одне одного. Хай поживе в Iталiї, хай погостює у нас, коли ми
повернемось до Мессiни. Вiн може приїхати i до Флоренцiї, але поки що не
кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло
серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв.
Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
Другого дня їх проводжав лiкар Чезаре, її старий друг, що з таким
захватом розповiдав їй ранiше про свого росiйського пацiєнта i розбуркав
цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче знайомство пiдтвердило, що це -
надзвичайна людина. Хiба довго дiвчинi з палкою уявою, з мрiями про
чесних, хоробрих людей, революцiонерiв, полюбити людину розумну, таку
спiвчуваючу їхнiй Iталiї, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн був
з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який вiн був
скромний, благородний! Нi, Добролюбов помилявся в нiй - не настрої
пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього розбуркали почуття дiвчини.
Вiн вiдповiдав її iдеалам, з ним було завжди цiкаво, йому можна було
вiрити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона вiдчула -
хтось, щось становить якусь стiну мiж ними. Це було тiльки передчуття
чогось несподiвано важкого.
Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб вона
чула, спитав лiкаря Чезаре:
- А як ваш улюблений пацiєнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його
останнi днi.
Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою:
- Дуже прикро про це казати. Вiн знехтував зовсiм своїм здоров'ям.
Надто пiзно вiн приїхав сюди. Становище непоправне. Навiть коли вiн
лишиться в Iталiї - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч
доконає його ще швидше. А вiн горить своєю дiяльнiстю. Може, вiдчуває, що
йому небагато лишилось.
Вiн нiчого не знав i не помiчав, незважаючи на свiй досвiд,
доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн не знав, що зараз виголосив
присуд.
Батько зiтхнув i багатозначно глянув на Iндегольду. Вона стояла
сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний.
10
Марiя присiла на лiжко Сашi i покрутила перед його очима якоюсь
штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника.
- Що це? - спитав Саша.
- Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг виточений з
коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури.
- Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша.
- Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться...
- Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око.
- У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути
злими!
- Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не
зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може
накликати хворобу, напастi, лихо. От коли виникне пiдозра, що на тебе
дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей рiг, щоб
розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться.
- Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша.
- Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це
вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру, i я була зворушена,
коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто знає, що я цiкавлюсь
всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, знаєш, менi
хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже вони
тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд
поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя... А
цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною, принаймнi як
згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше,
нiж гадали.
- Невже треба їхати? - зiтхнув Саша.
- Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От
тiльки одержимо i поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римi, i потiм -
Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча Єшевський застерiгав мене проти поїздки до
Венецiї, вiн нагадав, що двi письменницi там загубили своє щастя. Жорж
Занд там розiйшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, -
засмiялась вона.
- Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила
його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалi дуже
багатьох любила Ще ж був i Шопен...
- Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, -
роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я
прочитала їх? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким вiн
мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони.
- Що ж саме?
- Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита, непохитна,
якщо вона заволодiває якимось нещасним, йому її не позбутися!
Як довго Жорж Занд була мрiєю й iдеалом орловської панночки Машi
Вiлiнської!
Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе в Ноанi, неподалечку вiд
Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж Занд дуже любила й любить
madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя
не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт жiнку, а романи її вже
зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi...
Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона має рацiю!
- Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати її.
- Побудь ще трошки зi мною!
- Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину. Я зайду до
тебе увечерi!
Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн
знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, -
вона сяде й писатиме.
Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому,
що вона так багато працює, бо все лежить на нiй.
Адже мрiяв вiн бути їй в усьому помiчником, зняти весь тягар дрiбних
побутових справ, вiн за щастя вважав бути у неї на побiгеньках,
переписувати її твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть того вiн
знову захворiв, i все лягає на її плечi, i зараз ще турбота, що грошi
закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi давно вже
витраченi до копiйки перед вiд'їздом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу,
мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не хотiлося брати
цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нiчого
не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла з
нього слово, що у них не буде таємниць одне вiд одного, що вони все можуть
i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?..
Марiя заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничi взявся, на
прохання Добролюбова, Чернишевський, i, здається, справа з новим виданням
у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з
ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть нi про що не думає.
Тiльки знає: вiн щасливий.
I чому йому випало таке щастя, про яке вiн навiть мрiяти не
насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не гордiсть
говорила в нiм, а здивування, бо йому самому iнколи було дивно й не
вiрилось.
Як мама не розумiє його щастя! Чому вона повторює всi тi нiсенiтницi,
що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли б не
обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв їй приписували й
приписують! До цiєї когорти потрапили, звичайно, i Тургенев, i професор
Єшевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне, зараз плескатимуть i
про Добролюбова, який насправдi закоханий в якусь мессiнську панночку.
Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе
Марiя Олександрiвна з усiма i любить тiльки його. Мати глузливо
засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути одвертим з матiр'ю.
Вона сердиться, що вiн "поламав свою кар'єру", вона нiколи не чекала
такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i сам
у душi боявся, що все життя вiн, покiрний син, несмiливий в усьому,
м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда,
освiченого, службовця, в кращому разi захистить проект полiпшення
в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокiйно одружиться, матиме
затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме теоретичнi працi
про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя.
I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього
все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе такої сили почуття,
пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до кар'єри,
i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в усьому "правильних"
людей треба було рiвнятися, а треба було стати гiдним цiєї жiнки, що
раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рiвня, i вiн
знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була з ним,
тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя?
"I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати про
щось стороннє?" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй чарiвнiй
країнi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших країнах це лише копiя
з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик
сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом "Trovammi Amor del tutto
disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"...
* * *
Напередоднi вiд'їзду з Неаполя Марiя довго гуляла з Миколою
Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i лише грiзно чорнiв Сент
Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця.
- Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще якось моторошно
дивитись на нього!
- А замок впевнений, що може бути i ненадовго порожнiм, вiн наче
загрожує i попереджає, що з штуцерiв може перестрiляти всiх, хто
добиватиметься справжньої волi. Як сумно все обертається, i тут ошукали
Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" починає одверто бити на сполох.
Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж своїми От i ви
їдете!
- Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре було б
поїхати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково вирiшили з
Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там.
- Але ж я вже там був.
- Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренцiї? - лукаво, змовницьки
подивилась Марiя.
- Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович, зняв
окуляри, протер їх, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався. - Не
знаю, чи маю право з моїми заробiтками думати про власну сiм'ю. Усi ж
молодшi ще на менi Два брати ще малi хлопчики, гiмназисти, зараз у
Петербурзi Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би
спокiйним, коли б про них, як рiдна матiр, не турбувалась Авдотiя
Миколаївна Панаева. Якi вони людянi й уважнi - i Авдотiя Миколаївна, i
Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене
турбуються, як про рiдного, особливо вона. За хлопчикiв я бiльш-менш
спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною. А в Нижньому у мене ще
сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi - дiвчата на виданнi. Одна
живе у старшої сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тiєї зозулi -
по всiх гнiздах пташенята розкиданi!
- Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала Марiя. - Коли
батько помер i мати вiддалася вдруге, мене вiдвезли до одних родичiв,
старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого братика
до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте.
- I в мене весь час думки про них. Самi знаєте - дiвчатами залишитися -
хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би я бажав вивчити
їх, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович махнув рукою. -
Хiба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б
гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi, - усi завжди
голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших злиденних харчах,
на нашому так званому "обмундируваннi". А ця гонитва за копiйчаними
уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мої хвороби ще звiдти. Нi, на
жаль, лише про одне треба думати, хоч би їх замiж пощастило видати за
порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до них неодмiнно заїду.
Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу, вболiвають за нас
усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хiба хто
може замiнити рiдних батька i особливо матiр?
Вiн дуже любив свою матiр. Скiльки рокiв по її смертi минуло, а
спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував нiколи. Якось,
коли вiн приїхав до Нижнього й пiшов iз сестрами на кладовище, тi були
здивованi - їхнiй стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на
могилку матерi i невтiшно ридав...
Але зараз, Марiї, вiн тiльки сказав:
- Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його Маруся
зрозумiла, яким це було великим горем.
- Молодшi мої брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв далi вiн. -
Одне незабаром померло, а маленька дiвчинка, яка у старшої замiжньої
сестри жила, теж невдовзi згорiла.
- Як згорiла? - жахнулась Марiя.
- Пiдiйшла до пiчки, i її полум'я охопило. Правда, загасили i, може,
опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився, що
не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi її не стало. Коли що
трапляється там у них, завжди в душi себе обвинувачую. Навiть коли
хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять.
Марiя не сказала, як кожен би на її мiсцi: "Ну, що ви, при чому тут
ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само.
- I я також... i за братика, i за сестру... I за матiр також... Вона
знала i завжди болiла за матiр - як важко тiй живеться, як тепер
переїздить вiд родичiв до родичiв, як важко їй у брата Валерки, i сама
мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немировi, коли
приїздила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше. Матiр зiгрiвала
не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились i Маша, i Опанас,
нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марiїне дитинство. "Цiлую мамашi
ручку", - отак завжди закiнчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила,
наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провiнцiйних
небагатих родичах, сестер-дiвчат на виданнi, у яких вся надiя на
столичного брата.
...А своєї особистої, сердечної радостi у нього нема... I по-жiночому,
просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною!
Вiн наче вгадав її думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн згадав сльози
на очах Iндегольди пiд час виступу падре Гаванцi, її живий iнтерес до
всього, що дiялось тут, її просте, добросердечне, властиве iталiйкам
поводження пiд час подорожi до Помпеї, її радiсть, коли прочитала "Salve"
на порозi спопелiлого дому.
- Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас багато
спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: - Та, мабуть,
менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви її побачили.
- Ну, от i їдемо до Флоренцiї разом!
- А що, як вiзьму й поїду, - усмiхнувся Добролюбов, - а коли вони
швидше повернуться до Мессiни?
- Тодi їдьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з
iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося.
Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч
у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз цих
легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно.
Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала:
- Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна
хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що каже синьйор
Чезаре!
- Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде приємно дивитись, -
раптом попросив Добролюбов.
- Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю.
11
Це потiм вона згадає.
Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондольєра.
Гондольєр стоїть ставний, високий i недбало керує гондолою. Старий
гондольєр.
А в зубах у нього квiтка.
Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, - iноземцiв, що
розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою.
Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi
не сидiли в його гондолi, i якi тiльки сцени не вiдбувалися тут - i
любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз!
Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола й прогулянка
вночi - обов'язковий ритуал. А для нього - це звичайний буденний
заробiток. Та щоб додати їм бiльшої насолоди, коли форестьєри не дуже
пихатi i йому приємнi, вiн крiзь зуби - бо не хоче вронити квiтки -
мугикає пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому люба
дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - її кидає його старша внучка.
схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над тигром, ставить
його поза питанням.
Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних
новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з яких
люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не
маєте нiчого проти. Крiм того, додаю наше невеличке звернення до
росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854 роцi, в якому
закликаємо росiйських солдатiв краще не коритися наказам i нести
вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв.
Користуюсь цiєю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що
говорить Вам увесь свiт, - ми дивуємося на Вас. З усiєю повнотою приязнi i
любовi
тисну вашу руку. Герцен".
- Ставлення до Польщi буде тепер мiркою для всiх i всього
прогресивного! - зауважив Добролюбов.
- А хiба Олександр Iванович неправильно, несправедливо поставився? -
запитала хвилюючись Маруся.
- Побачимо, - уникливо вiдповiв Добролюбов. Раптом Марiя, стиснувши
руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном:
iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма,
як з рiдними, стрiчаюсь.
* * *
Микола Олександрович нещадно розбивав усiлякi iлюзiї, якi так
допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'єдесталiв, не скидав, а саме
спускав, тих, що були для Марiї досi непохитними авторитетами. Та Марiя
бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його Анненков, Кавелiн -
"грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйнує все високе i святе
в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через
нього Тургенев розiйшовся iз своїми давнiми друзями, припинив друкуватися
в "Современнике".
Марiя сказала Миколi Олександровичу:
- Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашiй
статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стiльки
хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння, i
через незрозумiлi непорозумiння, перекази iнших людей, недомовленостi,
нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди.
- Це далеко глибше, Марiє Олександрiвно, - заперечив Добролюбов. -
Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його
поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмiє вловити настрої,
проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi.
- Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"?
- Чудесний! - несподiвано для Марiї, навiть з якимось не властивим йому
захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там хороша!
I як вiн розумно зробив, що не повернув її додому пiсля смертi Iнсарова.
Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi.
- У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила зрадiвши Марiя. -
Єленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi є, та
вона таки ж є! А знаєте, менi сам Iван Сергiйович казав - деякi його
знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме Єленою: i матiр вона
покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не зрозумiли.
I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала роздумливо:
- але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А от ваша стаття його
обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний".
- Я не применшую його значення, його великий талант, майстернiсть, i,
признатися вам по секрету, iнколи менi здається - я його душевно люблю.
Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного менi. Вiн вiрить у
лiберальнi реформи!
Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга,
i, як це трапляється, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова,
а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила про твори Тургенева,
про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав: "Ваш
чарiвливий Тургенев, може, задля нього ви й до Росiї не так швидко
повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони обидва,
i Тургенев, i Добролюбов, пiдсвiдоме ревнували Марiю до дружби, до
впливу...
- Знаєте, ми рiдко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, -
сказав Добролюбов.
- Ви з ним абсолютно однiєї вiри? - усмiхнулась Марiя.
- Не смiйтесь, так. Абсолютно однiєї. Соцiалiстичної. А втiм, ми iнколи
сперечаємось. Вiн вважає, що письменники, якi здатнi спiвчувати чомусь
чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати особистих чвар, незгод
мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А менi здається, що кепськi,
слабкi союзники - не союзники.
- А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
- Однаково ви з нами, наша союзниця, - спокiйно i впевнено сказав
Добролюбов. - I той роман, що зараз тут пишете, вiддасте нам, у
"Современник".
* * *
Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало нiяких
взаємин ранiше анi у нього, анi у неї. Наче створилися взаємини з "чистих
елементiв" дружби, як сказали б хiмiки, з якими приятелювала Марiя в
Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську поведiнку
науковi формули.
Дослiджують же Менделєєв i Бородiн, який, мiж iншим, приїхав з ними й
захворiв так само, як Саша, "чистi елементи"? Певне, i в людських
взаєминах, поведiнцi iснують також чистi елементи без домiшки iнших:
заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi!
Їхня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв -
саме дружба.
Хiба в неї мало було до цього чоловiкiв-друзiв? (У всякому разi,
бiльше, нiж жiнок!) Але то була все-таки "amitiйe amoureuse", бо всi
друзi-чоловiки, - той бiльше, той менше, - були закоханi в неї або
принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може, тому, що вона
приїхала з Сашею, а Микола Олександрович думав про свою мессiнську
панночку?
I з Марiєю вiн мiг говорити про неї... I була поряд з Марiєю не тiльки
кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що все в життi
пiдпорядковувала своїм iдеям, своїм настановам i принципам, але й просто -
молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший од нього!),
до того ж хвора, самотня, у якої ще нiколи (нiколи!) не було особистого
щастя i тепла в життi.
А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи, нiяка вiдданiсть
iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила,
як цей юнак жадає щирої ласки, любовi, щирої жiнки поряд, любимої i
люблячої.
Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому навiть дивно
було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про "Современник",
Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а про своє
iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за
Марiю, i в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як кожна
жiнка, особливо коли вона сама зараз щаслива, Марiя щиро хотiла щастя
своєму друговi. Як було весело з нею, коли iнколи на прогулянцi або в
театрi вона раптом змовницьки шепотiла:
- Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше
праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї пiдiйшов
ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити!
Щоб зробити їй приємнiсть, Микола Олександрович дивився, але завжди
признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою.
Вiд мессiнської панночки з дивним для нього iм'ям - Iндегольда - вiн
одержав лист з Флоренцiї, привiтний лист, але не розiбрати - привiтнiсть
була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб одразу
вiдчути - "це вiд люблячої дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона
писала, що хоче його бачити, що у Флоренцiї прекрасно, але їй бракує їхнiх
цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила
з батьком, як збиралась, проте запрошувала його, якось чемно, офiцiйно
запрошувала приїхати до Флоренцiї. Лист був такий, що можна було показати
друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було
там, що й сумує без нього, i до Флоренцiї кличе, i що багато розповiдала
про нього своїй сестричцi. Але не було якогось живого слiвця, якоїсь
дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда.
I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був
лише скороминучий настрiй, навiяний морем, а може, й просто милiсть,
подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi.
Цi вiршi вiн не показував навiть Марiї, але про Iндегольду розповiв, i
Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренцiї. Та ним оволодiвали
сумнiви, неспокiй про домашнi справи - суто домашнi - про братикiв,
сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемностi, а її
слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр,
на його запитання, чи поїде з ним у Росiю: "Звичайно, поїду"!
Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв рiшення дочки
падре - люб'язний, моторний, ще нестарий мессiнський адвокат. Цей
росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про шлюб?
Iноземцi люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення,
повертаються додому i про все забувають, - та коли це так серйозно, що
синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно її руки, вiн, батько, стоїть
вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що це незвичайна
людина вищого гатунку. Вiн навiть не проти, коли Iндегольдi доведеться
їхати з ним на його таємничу батькiвщину. Його непокоїло iнше. Iндегольдi
вiн лише сказав:
- Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай. Ви надто
мало знаєте одне одного. Хай поживе в Iталiї, хай погостює у нас, коли ми
повернемось до Мессiни. Вiн може приїхати i до Флоренцiї, але поки що не
кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло
серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв.
Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
Другого дня їх проводжав лiкар Чезаре, її старий друг, що з таким
захватом розповiдав їй ранiше про свого росiйського пацiєнта i розбуркав
цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче знайомство пiдтвердило, що це -
надзвичайна людина. Хiба довго дiвчинi з палкою уявою, з мрiями про
чесних, хоробрих людей, революцiонерiв, полюбити людину розумну, таку
спiвчуваючу їхнiй Iталiї, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн був
з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який вiн був
скромний, благородний! Нi, Добролюбов помилявся в нiй - не настрої
пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього розбуркали почуття дiвчини.
Вiн вiдповiдав її iдеалам, з ним було завжди цiкаво, йому можна було
вiрити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона вiдчула -
хтось, щось становить якусь стiну мiж ними. Це було тiльки передчуття
чогось несподiвано важкого.
Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб вона
чула, спитав лiкаря Чезаре:
- А як ваш улюблений пацiєнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його
останнi днi.
Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою:
- Дуже прикро про це казати. Вiн знехтував зовсiм своїм здоров'ям.
Надто пiзно вiн приїхав сюди. Становище непоправне. Навiть коли вiн
лишиться в Iталiї - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч
доконає його ще швидше. А вiн горить своєю дiяльнiстю. Може, вiдчуває, що
йому небагато лишилось.
Вiн нiчого не знав i не помiчав, незважаючи на свiй досвiд,
доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн не знав, що зараз виголосив
присуд.
Батько зiтхнув i багатозначно глянув на Iндегольду. Вона стояла
сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний.
10
Марiя присiла на лiжко Сашi i покрутила перед його очима якоюсь
штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника.
- Що це? - спитав Саша.
- Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг виточений з
коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури.
- Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша.
- Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться...
- Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око.
- У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути
злими!
- Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не
зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може
накликати хворобу, напастi, лихо. От коли виникне пiдозра, що на тебе
дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей рiг, щоб
розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться.
- Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша.
- Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це
вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру, i я була зворушена,
коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто знає, що я цiкавлюсь
всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, знаєш, менi
хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже вони
тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд
поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя... А
цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною, принаймнi як
згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше,
нiж гадали.
- Невже треба їхати? - зiтхнув Саша.
- Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От
тiльки одержимо i поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римi, i потiм -
Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча Єшевський застерiгав мене проти поїздки до
Венецiї, вiн нагадав, що двi письменницi там загубили своє щастя. Жорж
Занд там розiйшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, -
засмiялась вона.
- Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила
його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалi дуже
багатьох любила Ще ж був i Шопен...
- Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, -
роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я
прочитала їх? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким вiн
мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони.
- Що ж саме?
- Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита, непохитна,
якщо вона заволодiває якимось нещасним, йому її не позбутися!
Як довго Жорж Занд була мрiєю й iдеалом орловської панночки Машi
Вiлiнської!
Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе в Ноанi, неподалечку вiд
Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж Занд дуже любила й любить
madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя
не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт жiнку, а романи її вже
зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi...
Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона має рацiю!
- Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати її.
- Побудь ще трошки зi мною!
- Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину. Я зайду до
тебе увечерi!
Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн
знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, -
вона сяде й писатиме.
Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому,
що вона так багато працює, бо все лежить на нiй.
Адже мрiяв вiн бути їй в усьому помiчником, зняти весь тягар дрiбних
побутових справ, вiн за щастя вважав бути у неї на побiгеньках,
переписувати її твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть того вiн
знову захворiв, i все лягає на її плечi, i зараз ще турбота, що грошi
закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi давно вже
витраченi до копiйки перед вiд'їздом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу,
мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не хотiлося брати
цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нiчого
не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла з
нього слово, що у них не буде таємниць одне вiд одного, що вони все можуть
i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?..
Марiя заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничi взявся, на
прохання Добролюбова, Чернишевський, i, здається, справа з новим виданням
у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з
ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть нi про що не думає.
Тiльки знає: вiн щасливий.
I чому йому випало таке щастя, про яке вiн навiть мрiяти не
насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не гордiсть
говорила в нiм, а здивування, бо йому самому iнколи було дивно й не
вiрилось.
Як мама не розумiє його щастя! Чому вона повторює всi тi нiсенiтницi,
що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли б не
обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв їй приписували й
приписують! До цiєї когорти потрапили, звичайно, i Тургенев, i професор
Єшевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне, зараз плескатимуть i
про Добролюбова, який насправдi закоханий в якусь мессiнську панночку.
Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе
Марiя Олександрiвна з усiма i любить тiльки його. Мати глузливо
засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути одвертим з матiр'ю.
Вона сердиться, що вiн "поламав свою кар'єру", вона нiколи не чекала
такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i сам
у душi боявся, що все життя вiн, покiрний син, несмiливий в усьому,
м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда,
освiченого, службовця, в кращому разi захистить проект полiпшення
в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокiйно одружиться, матиме
затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме теоретичнi працi
про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя.
I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього
все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе такої сили почуття,
пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до кар'єри,
i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в усьому "правильних"
людей треба було рiвнятися, а треба було стати гiдним цiєї жiнки, що
раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рiвня, i вiн
знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була з ним,
тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя?
"I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати про
щось стороннє?" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй чарiвнiй
країнi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших країнах це лише копiя
з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик
сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом "Trovammi Amor del tutto
disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"...
* * *
Напередоднi вiд'їзду з Неаполя Марiя довго гуляла з Миколою
Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i лише грiзно чорнiв Сент
Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця.
- Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще якось моторошно
дивитись на нього!
- А замок впевнений, що може бути i ненадовго порожнiм, вiн наче
загрожує i попереджає, що з штуцерiв може перестрiляти всiх, хто
добиватиметься справжньої волi. Як сумно все обертається, i тут ошукали
Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" починає одверто бити на сполох.
Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж своїми От i ви
їдете!
- Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре було б
поїхати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково вирiшили з
Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там.
- Але ж я вже там був.
- Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренцiї? - лукаво, змовницьки
подивилась Марiя.
- Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович, зняв
окуляри, протер їх, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався. - Не
знаю, чи маю право з моїми заробiтками думати про власну сiм'ю. Усi ж
молодшi ще на менi Два брати ще малi хлопчики, гiмназисти, зараз у
Петербурзi Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би
спокiйним, коли б про них, як рiдна матiр, не турбувалась Авдотiя
Миколаївна Панаева. Якi вони людянi й уважнi - i Авдотiя Миколаївна, i
Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене
турбуються, як про рiдного, особливо вона. За хлопчикiв я бiльш-менш
спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною. А в Нижньому у мене ще
сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi - дiвчата на виданнi. Одна
живе у старшої сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тiєї зозулi -
по всiх гнiздах пташенята розкиданi!
- Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала Марiя. - Коли
батько помер i мати вiддалася вдруге, мене вiдвезли до одних родичiв,
старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого братика
до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте.
- I в мене весь час думки про них. Самi знаєте - дiвчатами залишитися -
хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би я бажав вивчити
їх, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович махнув рукою. -
Хiба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б
гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi, - усi завжди
голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших злиденних харчах,
на нашому так званому "обмундируваннi". А ця гонитва за копiйчаними
уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мої хвороби ще звiдти. Нi, на
жаль, лише про одне треба думати, хоч би їх замiж пощастило видати за
порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до них неодмiнно заїду.
Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу, вболiвають за нас
усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хiба хто
може замiнити рiдних батька i особливо матiр?
Вiн дуже любив свою матiр. Скiльки рокiв по її смертi минуло, а
спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував нiколи. Якось,
коли вiн приїхав до Нижнього й пiшов iз сестрами на кладовище, тi були
здивованi - їхнiй стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на
могилку матерi i невтiшно ридав...
Але зараз, Марiї, вiн тiльки сказав:
- Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його Маруся
зрозумiла, яким це було великим горем.
- Молодшi мої брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв далi вiн. -
Одне незабаром померло, а маленька дiвчинка, яка у старшої замiжньої
сестри жила, теж невдовзi згорiла.
- Як згорiла? - жахнулась Марiя.
- Пiдiйшла до пiчки, i її полум'я охопило. Правда, загасили i, може,
опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився, що
не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi її не стало. Коли що
трапляється там у них, завжди в душi себе обвинувачую. Навiть коли
хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять.
Марiя не сказала, як кожен би на її мiсцi: "Ну, що ви, при чому тут
ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само.
- I я також... i за братика, i за сестру... I за матiр також... Вона
знала i завжди болiла за матiр - як важко тiй живеться, як тепер
переїздить вiд родичiв до родичiв, як важко їй у брата Валерки, i сама
мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немировi, коли
приїздила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше. Матiр зiгрiвала
не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились i Маша, i Опанас,
нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марiїне дитинство. "Цiлую мамашi
ручку", - отак завжди закiнчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила,
наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провiнцiйних
небагатих родичах, сестер-дiвчат на виданнi, у яких вся надiя на
столичного брата.
...А своєї особистої, сердечної радостi у нього нема... I по-жiночому,
просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною!
Вiн наче вгадав її думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн згадав сльози
на очах Iндегольди пiд час виступу падре Гаванцi, її живий iнтерес до
всього, що дiялось тут, її просте, добросердечне, властиве iталiйкам
поводження пiд час подорожi до Помпеї, її радiсть, коли прочитала "Salve"
на порозi спопелiлого дому.
- Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас багато
спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: - Та, мабуть,
менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви її побачили.
- Ну, от i їдемо до Флоренцiї разом!
- А що, як вiзьму й поїду, - усмiхнувся Добролюбов, - а коли вони
швидше повернуться до Мессiни?
- Тодi їдьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з
iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося.
Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч
у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз цих
легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно.
Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала:
- Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна
хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що каже синьйор
Чезаре!
- Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде приємно дивитись, -
раптом попросив Добролюбов.
- Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю.
11
Це потiм вона згадає.
Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондольєра.
Гондольєр стоїть ставний, високий i недбало керує гондолою. Старий
гондольєр.
А в зубах у нього квiтка.
Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, - iноземцiв, що
розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою.
Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi
не сидiли в його гондолi, i якi тiльки сцени не вiдбувалися тут - i
любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз!
Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола й прогулянка
вночi - обов'язковий ритуал. А для нього - це звичайний буденний
заробiток. Та щоб додати їм бiльшої насолоди, коли форестьєри не дуже
пихатi i йому приємнi, вiн крiзь зуби - бо не хоче вронити квiтки -
мугикає пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому люба
дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - її кидає його старша внучка.