Страница:
благоденствує".
- От бачите, ви цитуєте генiальнi рядки нашого Кобзаря!
- Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний народ! - вже трохи не
кричав Опанас.
- Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя.
Вже всi гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, i, власне,
незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести.
Але ж Опанас тут, на люди, хай i в колi друзiв, доброзичливих i
розумних, винiс її болюче зараз питання...
Звичайно, вона волiла б писати бiльше по-українськи, може, тiльки
по-українськи, вона сама вiдчувала - її українська мова незрiвнянно
красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все
це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб бiльше
людей її читало, - а хiба коли б усi на Українi, i по селах, i по мiстах,
i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало?
Вона хотiла, щоб її бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, - це
певно так! Опанас забуває, що i для грошей, просто для грошей їй треба
багато писати i друкуватись.
"А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш
зараз змалювати в нових творах, тобi легше писати поросiйськи?" Таке
питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кiтарри,
дружина професора Кiтарри, - що всiєю своєю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла
довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того ж
людина мистецтва -"коли пише перспективу - задихається".
Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все могла б написати
українською мовою, про кого б i про що я не писала б, але я хочу тепер,
саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росiї. З Кiтаррою вона не
пустилася в пояснення, обрiзала категоричною вiдповiддю. А от чому це
зараз Опанас такий гвалт раптом здiймає? Адже все, що я пишу по-росiйськи,
я сама напишу i по-українськи, коли це треба буде.
Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала, що й Опанас
неправий. Вiн хотiв би обмежити її темами "Народних оповiдань", але їй
хочеться i ширшого розмаху тем, i бiльшої психологiчної глибини, i
"героїв" з рiзних шарiв.
"Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн їй просто спокою не давав, а
тепер уже iншi образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують
те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох
сестер у далекiй задушнiй провiнцiї, трьох дiвчат з помiщицької сiм'ї, з
такими рiзними вдачами, мрiями, життям?
I невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного росiйського
твору?
Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i Єшевський, який захищав
її i доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом
вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають її
i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до якої згоди
дiйти не можна. Вона пiдвела руку i, мило, спокiйно усмiхнувшись,
несподiвано для всiх запропонувала:
- Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай краще
Марiя Олександрiвна нам поспiває свої улюбленi пiснi! Я так люблю вас
слухати!
- Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом!
Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й добре, що вiн не
прийшов i не був свiдком цiєї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло,
наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на неї. Справдi, краще
вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
I, поглянувши трохи докiрливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся
тихенько почала:
Он, ти, коте, не гуди...
Хiба є що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона й тепер iнколи
наспiвує на нiч Богдасевi.
15
Як цей рiк проминув? Для неї - як мить. I оглянутись не встигла.
Немарно кажуть: де не думаєш ночi ночувати, там двi заночуєш. Наче вчора,
так, вчора, вона переїздила кордон з Iваном Сергiйовичем - i майже рiк
його не бачила.
Її листи, його листи, її записочки - частiше нiж листи, без дат i без
адреси, - i телеграми!
Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину. А вже рiк
минув, i з осенi до весни Тургенев знову був у Росiї - в Спаському,
Москвi, Петербурзi, i тепер навеснi знову приїхав (повернувся?) до
Францiї.
Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та ночiвлями на брудних
станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння з каретами
та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню, з милою
молодою супутницею.
Не було того елегiйно-мрiйного настрою, з яким їхав торiк i який
створювала i вона, чарiвна супутниця.
Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?"
Усе лiто п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про
побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i
навiть перед вiд'їздом до Росiї вiн не мiг, як обiцяв, заїхати до неї. Це
було бажаним, але не таким уже першорядним у життi Iвана Сергiйовича.
Певне, i в її.
Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi твори, якi надсилала
йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
Вже не кажучи про обох Полiн - з однiєю переважало почуття, з другою -
обов'язок, - навiть не це.
Закiнчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший
в'iдгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев нiколи не здавав
нової речi, так уже повелося. Роман "Накануне" надрукували в сiчневому
номерi "Русского вестника", не в "Современнике"... Щойно вийшов окремою
книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь", яку вiн писав з
неймовiрною любов'ю. З прозорими спогадами юностi, найнiжнiшим,
найлюдянiшим спiвчуттям.
Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не такий
одностайно захоплений, як пiсля "Дворянского гнезда". Навпаки. Такої
розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв.
Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман графинi
Ламберт, своєму вiрному, щирому адресату з журливими очима й нiжними
руками... Вiн писав їй ранiше про це.
Вона вважала Єлену цинiчною, її злякала, так, просто зля кала поведiнка
героїв, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи за "неуспiх" (!) автора,
вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але вiн сам
вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю
щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо.
От i "Первая любовь" налякала багатьох своєю одвертiстю, правдивiстю
почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала її. Це було прикро, але не
похитнуло вiри автора в правду своєї творчостi.
Далеко серйознiшим випробуванням i майже ударом була стаття
Добролюбова. Хоча, чому "удар"? Адже розрив iз "Современником" давно
назрiвав!
Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили, що "Современник"
готує нищiвну статтю i цензор навiть дав її прочитати Тургеневу. "Когда же
придет настоящий день?" - так звалася стаття Добролюбова. Чому Iван
Сергiйович тодi так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не
надруковану статтю з купюрами цензора?
Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було - в
лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя!
Вiн, Тургенев, справдi поставив своєму давньому приятелюсоратнику
Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, - вiн рве з
"Современником". Це значило - або вiн, або Добролюбов i Чернишевський.
Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав Некрасову, що, коли мусить у
своїх статтях пiдлещуватися до авторiв, незважаючи на свої думки й
принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв
бiдний Некрасов!
Вiн так високо ставив, вiн любив Тургенева, вони разом починали
вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але твердий у
своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн правий. Некрасов не
мiг при всiй своїй любовi до Тургенева втратити Добролюбова i
Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони надихали, вони були
живою молодою кров'ю "Современника".
Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався показати перед
людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з
цього насолоду! - що це для нього не дуже прикро, що вiн давно на це
чекав.
Усi журнали, всi газети друкували й далi рецензiї, статтi, то
захопленi, то обурливi, з приводу роману, з приводу вже надрукованих
вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемiєю, вiн не бачив нi
кiнця, нi краю цьому, але друзям казав:
"Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та все ж хотiлося швидше
поїхати, спочити вiд цього.
Взагалi ця зима була перенасичена подiями. Органiзували Лiтературний
фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн був одним iз
засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була справа лiтератури!
Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович на першому вечорi
виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч, у
нiй вiн виклав своє свiтовiдчуття, свої глибиннi думки.
На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi, вiн
зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi. Навiть
Добролюбов у своїй статтi, яка так схвилювала письменника, писав: "Ми
можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй
повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних взаємин, - це може
служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi освiченого
суспiльства, i ця нова сторона життя починає виявлятися i незабаром
з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу при появi нової
повiстi п. Тургенева постає цiкаве питання: якi ж сторони життя зображенi
в нiй, якi питання зачепленi".
Та трапилась ще одна подiя, яка залишила просто-таки огидний слiд.
Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров
почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це плагiат, що
Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву". Це було
безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович не
витримав, - вiн вимагав або третейського суду, або дуелi. Обiйшлося
товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв.
А тут ще знову обсiли старi хвороби. Особливо лякала хвороба горла,
треба було негайно поспiшати за кордон.
Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи.
Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев вiдчував, не слiд саме
зараз їхати з Росiї. Вiн на власнi очi повинен все бачити. I не тiльки
бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям вiльним, не
таким, як вiн, вигнанцям, їхати зараз з Росiї!
...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...
...I знову Париж. Готель Лафiт на вулицi Байрона. Все незрiвнянно
комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi, i навiть у
Петербурзi.
Але знову без свого гнiзда.
У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка,
власне, його сестер та братiв, їхнiм визволенням з крiпацтва, що
надзвичайно гнiтило поета. Тургенев за дорученням Лiтфонду писав з
Кавелiним листа їхньому пановi, ставив це питання на засiданнi, взагалi
щиро турбувався i робив, що мiг.
Тепер вiн хотiв про все це докладно розповiсти Марiї Олександрiвнi.
Адже вiн її побачить неодмiнно. Яка вона тепер?
Перед ним знову її записочки, одержанi одна за одною.
"Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви живете. Пишiть
менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня".
В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змiнилась вона за
цей закордонний рiк?
* * *
Насамперед вони обоє страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть
здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив її в
Дрезденi на пiклуваннi Марiї Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi її
великi гарнi очi, її привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi коси круг
голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так само з першої ж
митi з нею стало просто, легко, не як з "дамами", а як з своїм
товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось ще й милування її
чарiвливою, непiдробною жiночнiстю.
- Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила Марiє Олександрiвно,
нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як вашi справи. У Спаському
одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з Орла, зустрiнувши якогось
дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж за тисячi верств, iз-за
кордону!
- Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. - Марiя довiрливо, таким
домашнiм рухом поклала обидвi руки на плечi Iвана Сергiйовича, що вiн
притягнув її до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона спокiйно вiдвела
голову, але тут же притулилась до його пллеча. - Я справдi за вами
сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто не вистачало. А коли дуже
хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному дозволю, а
вам можна, завжди можна.
- Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на вас. Сiдайте i розказуйте
все, все, я дуже радий вас нарештi побачити.
Не випускаючи її маленьких рук, вiн пiдвiв її до дивана, обоє затишно
вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона.
У обох не було "дома". Обоє любили затишок.
Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього,
на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi очi. Раптом Iван
Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi,
але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона дивилась не
так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь
уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гiрка, а ледь iронiчна
усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово туманила
очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для неї цей рiк не минув гладко.
Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а
зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати.
- Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван Сергiйович. -
Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й таємницями, i нiколи невiдомо,
де ви в ту мить, коли одержуєш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст
за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист! Навiть телеграми, якi
шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами ваших адрес. Правду
кажучи, пiсля ваших трьох записок я вже не сподiвався побачити вас у
Парижi. Де ви зупинились?
- У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла їм приїхати. Ви знаєте, це
такi хорошi люди!
- А далi?
- Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi живу. Можливо, переїдемо
кудись поблизу. Там так тихо i гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, i
дивишся на них, i забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто
дивишся.
- Отже, приємна обстановка для роботи?
- Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не думаю
про це. Менi тiльки треба побути самiй, я люблю сама бути, а щоб
пiдготовлювати обстановку, спецiально їхати дивитись рiзнi красоти, щоб
потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi знаєте, що це неможливо. Якщо вже
пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить,
i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього байдуже.
Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от тiльки
хочеться швидше написати i все.
- Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович, - i
вони шкодять.
Сам вiн любив порядок у роботi, максимальну зосередженiсть, вiн не
тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри" на своїх героїв,
щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.
- Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його взяв
Катков, дає по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев зрозумiв: вiд цих
грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось.
- Хоча задум вiрний, як завжди у вас, - вiв далi про "Червонного
короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в
цiй повiстi й слiди поспiху, i багато недбалостi в мовi, непотрiбнi
українiзми. Правда, Олександр Iванович в захопленнi вiд цiєї речi, i,
можливо, я даремно вас лаю за неї.
- Нi, нi, що ви, лайте, як слiд лайте! Ви не уявляєте, як я сама
незадоволена зараз усiм тим, що пишу, i як хочеться багато написати.
Просто не дають спокою сюжети, постатi - вони майорять передi мною, i
хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь,
вони мечуться зi мною, i я їм так само не даю ради, як i собi.
Вона говорила з такою пристрастю, ранiше Iван Сергiйович не помiчав
такого незадоволення собою, своєю роботою, i не кокетування цим, як
трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирiстю i об'єктивнiстю, а
справжнє незадоволення i, певне, не тiльки своєю роботою, а й своїм
життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, -
неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i
в цьому неновому платтi вона виглядала якось по-iншому, нiж ранiше,
елегантною, i воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю,
блакитно-сiрим очам.
"А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час
i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi переїзди i
невпорядкованiсть побуту".
- Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що з ним? - вставив вiн
питання в її нестримну, сповнену самодокорiв мову.
- Чоловiк? - перепитала вона. - Чоловiк зараз, певне, повернувся в
Лозанну. Вiн їздив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарiї, i
тому не мiг поїхати зi мною. Вiн просив вам кланятися.
Що їй було розповiдати про чоловiка?
- А Богдась?
- О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми не розлучаємося. Але
зараз у нього ще не скiнчились шкiльнi заняття, i я не хотiла його
зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн вирiс.
Вiн вас любить. Пам'ятаєте, як вiн обурився торiк, коли йому сказали, що
вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi пригощали, вiн аж
розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю". От i я
вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що
вiн в Гейдельберзi виробляв!
Краще й Iвану Сергiйовичу не розповiдати, як вiн у дiжку з водою
посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху.
Зараз сказала тiльки:
- Ми знову в Гейдельберг повернемося. - I додала пiсля невеличкої
паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала?
- Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала, що так
на чужинi забарюся. Але ми тут в борги влiзли, треба з усiм i всiма
спочатку розплатитися.
Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба спочатку. Але
це була напiвправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли
тут...
Iвану Сергiйовичу стало шкода її, захотiлося втiшити. Адже вона
талановита, справжня письменниця.
- Знаєте, Проспер Мерiме зацiкавився вашими оповiданнями, навiть
написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважає їх дуже сумними. От,
хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з шухляди
конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка дуже сумнi.
До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм
панам. У нас їх прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i добропоряднi люди,
якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справдi, я гадаю,
iншим часом i за iншого iмператора їх не дозволили б надрукувати в Росiї.
Для розваги я взявся за переклад "Козачки". Якщо Ви переклали це
оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька Разiн, Пугачев i iншi
великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання найшвидшими
i найрiшучiшими засобами".
Марiя усмiхнулась. Саме за це її оповiдання й припали до душi i
Тарасовi Григоровичу, i Герцену, i багатьом молодим - Митi Писарєву,
наприклад!
- Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме пише: "Для
успiху у Францiї треба до цих оповiдань додати передмову i короткi
пояснення щодо росiйського законодавства". Але зачекайте, у нього є i
критичнi зауваження лiтературного плану. От вiн пише: "Ще одного я
побоююся, чи не здається, що вони надто бiднi подiями? Здається менi, що
достойнiсть їхня полягає до деякої мiри в невимушеностi дiалога. На жаль,
саме дiалог не пiддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян
вiдзначається своєрiдною поетичнiстю, по-французьки вона б лунала надто
неприродно. Нашi селяни такi ж прозаїчнi, i розмовляють так само без
смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито згоден у цьому з
Мерiме! - завважив Тургенев.
- А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. - Цiкаво, чи такий, яким
уявляю я по його творах?
- Я обов'язково познайомлю вас iз ним. Вiн схожий на свої твори -
холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси i мiри i
абсолютним браком не тiльки якоїсь вiри, а навiть ентузiазму.
- Ну, тодi я боюся!
- Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашої мови! Це вже
багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно.
- А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на вашi очi, i
дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми
земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав...
Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном, i
вiн їй про все розповiдав: i про невдалу подорож Тараса Григоровича на
Україну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
- Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi про це i Макаров
писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема чого
поспiшати з другим виданням моїх оповiдань. Ну й повчає, звичайно. Менi
писали друзi - дуже "посуємудрствував" про мене в передмовi до своєї
"Хати" - там вiн мої "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш український
журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А то ще й
дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила? Взагалi мене досить
лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як там про мене?
Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене летiло - стiльки статей
з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв.
- Але, головне, ви ж маєте "Колокол" i знаєте, як Герцен, наш Олександр
Iванович, розчехвостив за вас "Библиотеку для чтения" у своїй статтi
"Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього?
Марiя зашарiлась.
- Уявiть собi, нi. Менi якось незручно було писати - дякувати.
Розумiєте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Менi
тепер, пiсля його статтi, байдуже до тої лайки i ущипливої критики - то
зверхньої, то зовсiм з якихось чужих i ворожих менi позицiй. Знаєте ж,
коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з
протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для
мене важать лише думки людей, якi для мене взiрець. Звичайно, одразу
боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те, що ти сама
вважаєш своєю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а люди ж
читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радiсно
було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно, перебiльшив в
оцiнцi моїх оповiдань, це я знаю, але це для мене була i є така пiдтримка!
- Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але
теж було приємно.
- Ну що ви порiвнюєте, добра ви моя людино! Хiба не правда все те, що
вiн написав про вас?
Вона ж пам'ятала дослiвно: "Прочитавши, ми зрозумiли, чому
найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав їх".
Вголос вона сказала тiльки:
- Олександр Iванович назвав вас "найвидатнiшим сучасним росiйським
художником!"
- Знали б ви, що зазнав цей "найвидатнiший" росiйський художник з
останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та вiдгуки просто якась
епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються.
- А мiй братик Писарєв нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий?
- Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях психiчно захворiв. Його
навiть одвезли в лiкарню.
- Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто жила у
них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий
розумний, розвинений, навiть надто розумний i розвинений на свої роки.
Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого
не пишуть. Кажуть, на Українi були арешти - може, i його забрано?
Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi, тепер у чернiгiвськiй
гiмназiї, де учителює Iлля Петрович.
А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма...
- Я довiдалась про те, що дiється на Українi, вiд полякiв, - пояснила
вона. - Знаєте, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед
них i полякiв, якi втекли за кордон.
Вона з захопленням почала розповiдати про Гейдельберг, життя там,
гейдельберзьких друзiв - Єшевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про
Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала.
Раптом глянула на годинник i схопилась:
- Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться.
- Ще не пiзно, посидьте ще.
- Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас щодня
бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi?
- Цього року вже закiнчує. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу, щоб
цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну.
- Обов'язково, обов'язково, милий Iване Сергiйовичу, - поспiшаючи,
сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге ж? Нi, нi, не збирайтесь
проводжати.
Вона мiцно потиснула йому руку, i Iван Сергiйович, постоявши в
передпокої, чув швидкi її кроки. Невже вона не хотiла завдавати турбот
Станкевичам i тому так поспiшала?
А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя Олександрiвна
i як приємно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала.
Вона справдi поспiшала. Адже на розi вулицi Байрона вже, мабуть, з
годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно вiд матерi приїхав з
Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...
16
Є люди, якi замикаються у своєму нещастi. Вони удають, що все гаразд,
що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання,
анi будь-чиїх порад. I частiше не вiд гордощiв. Це буває з рiзних причин.
- От бачите, ви цитуєте генiальнi рядки нашого Кобзаря!
- Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний народ! - вже трохи не
кричав Опанас.
- Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя.
Вже всi гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, i, власне,
незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести.
Але ж Опанас тут, на люди, хай i в колi друзiв, доброзичливих i
розумних, винiс її болюче зараз питання...
Звичайно, вона волiла б писати бiльше по-українськи, може, тiльки
по-українськи, вона сама вiдчувала - її українська мова незрiвнянно
красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все
це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб бiльше
людей її читало, - а хiба коли б усi на Українi, i по селах, i по мiстах,
i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало?
Вона хотiла, щоб її бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, - це
певно так! Опанас забуває, що i для грошей, просто для грошей їй треба
багато писати i друкуватись.
"А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш
зараз змалювати в нових творах, тобi легше писати поросiйськи?" Таке
питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кiтарри,
дружина професора Кiтарри, - що всiєю своєю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла
довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того ж
людина мистецтва -"коли пише перспективу - задихається".
Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все могла б написати
українською мовою, про кого б i про що я не писала б, але я хочу тепер,
саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росiї. З Кiтаррою вона не
пустилася в пояснення, обрiзала категоричною вiдповiддю. А от чому це
зараз Опанас такий гвалт раптом здiймає? Адже все, що я пишу по-росiйськи,
я сама напишу i по-українськи, коли це треба буде.
Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала, що й Опанас
неправий. Вiн хотiв би обмежити її темами "Народних оповiдань", але їй
хочеться i ширшого розмаху тем, i бiльшої психологiчної глибини, i
"героїв" з рiзних шарiв.
"Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн їй просто спокою не давав, а
тепер уже iншi образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують
те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох
сестер у далекiй задушнiй провiнцiї, трьох дiвчат з помiщицької сiм'ї, з
такими рiзними вдачами, мрiями, життям?
I невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного росiйського
твору?
Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i Єшевський, який захищав
її i доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом
вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають її
i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до якої згоди
дiйти не можна. Вона пiдвела руку i, мило, спокiйно усмiхнувшись,
несподiвано для всiх запропонувала:
- Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай краще
Марiя Олександрiвна нам поспiває свої улюбленi пiснi! Я так люблю вас
слухати!
- Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом!
Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й добре, що вiн не
прийшов i не був свiдком цiєї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло,
наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на неї. Справдi, краще
вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
I, поглянувши трохи докiрливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся
тихенько почала:
Он, ти, коте, не гуди...
Хiба є що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона й тепер iнколи
наспiвує на нiч Богдасевi.
15
Як цей рiк проминув? Для неї - як мить. I оглянутись не встигла.
Немарно кажуть: де не думаєш ночi ночувати, там двi заночуєш. Наче вчора,
так, вчора, вона переїздила кордон з Iваном Сергiйовичем - i майже рiк
його не бачила.
Її листи, його листи, її записочки - частiше нiж листи, без дат i без
адреси, - i телеграми!
Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину. А вже рiк
минув, i з осенi до весни Тургенев знову був у Росiї - в Спаському,
Москвi, Петербурзi, i тепер навеснi знову приїхав (повернувся?) до
Францiї.
Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та ночiвлями на брудних
станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння з каретами
та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню, з милою
молодою супутницею.
Не було того елегiйно-мрiйного настрою, з яким їхав торiк i який
створювала i вона, чарiвна супутниця.
Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?"
Усе лiто п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про
побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i
навiть перед вiд'їздом до Росiї вiн не мiг, як обiцяв, заїхати до неї. Це
було бажаним, але не таким уже першорядним у життi Iвана Сергiйовича.
Певне, i в її.
Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi твори, якi надсилала
йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
Вже не кажучи про обох Полiн - з однiєю переважало почуття, з другою -
обов'язок, - навiть не це.
Закiнчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший
в'iдгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев нiколи не здавав
нової речi, так уже повелося. Роман "Накануне" надрукували в сiчневому
номерi "Русского вестника", не в "Современнике"... Щойно вийшов окремою
книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь", яку вiн писав з
неймовiрною любов'ю. З прозорими спогадами юностi, найнiжнiшим,
найлюдянiшим спiвчуттям.
Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не такий
одностайно захоплений, як пiсля "Дворянского гнезда". Навпаки. Такої
розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв.
Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман графинi
Ламберт, своєму вiрному, щирому адресату з журливими очима й нiжними
руками... Вiн писав їй ранiше про це.
Вона вважала Єлену цинiчною, її злякала, так, просто зля кала поведiнка
героїв, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи за "неуспiх" (!) автора,
вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але вiн сам
вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю
щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо.
От i "Первая любовь" налякала багатьох своєю одвертiстю, правдивiстю
почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала її. Це було прикро, але не
похитнуло вiри автора в правду своєї творчостi.
Далеко серйознiшим випробуванням i майже ударом була стаття
Добролюбова. Хоча, чому "удар"? Адже розрив iз "Современником" давно
назрiвав!
Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили, що "Современник"
готує нищiвну статтю i цензор навiть дав її прочитати Тургеневу. "Когда же
придет настоящий день?" - так звалася стаття Добролюбова. Чому Iван
Сергiйович тодi так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не
надруковану статтю з купюрами цензора?
Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було - в
лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя!
Вiн, Тургенев, справдi поставив своєму давньому приятелюсоратнику
Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, - вiн рве з
"Современником". Це значило - або вiн, або Добролюбов i Чернишевський.
Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав Некрасову, що, коли мусить у
своїх статтях пiдлещуватися до авторiв, незважаючи на свої думки й
принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв
бiдний Некрасов!
Вiн так високо ставив, вiн любив Тургенева, вони разом починали
вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але твердий у
своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн правий. Некрасов не
мiг при всiй своїй любовi до Тургенева втратити Добролюбова i
Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони надихали, вони були
живою молодою кров'ю "Современника".
Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався показати перед
людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з
цього насолоду! - що це для нього не дуже прикро, що вiн давно на це
чекав.
Усi журнали, всi газети друкували й далi рецензiї, статтi, то
захопленi, то обурливi, з приводу роману, з приводу вже надрукованих
вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемiєю, вiн не бачив нi
кiнця, нi краю цьому, але друзям казав:
"Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та все ж хотiлося швидше
поїхати, спочити вiд цього.
Взагалi ця зима була перенасичена подiями. Органiзували Лiтературний
фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн був одним iз
засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була справа лiтератури!
Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович на першому вечорi
виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч, у
нiй вiн виклав своє свiтовiдчуття, свої глибиннi думки.
На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi, вiн
зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi. Навiть
Добролюбов у своїй статтi, яка так схвилювала письменника, писав: "Ми
можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй
повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних взаємин, - це може
служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi освiченого
суспiльства, i ця нова сторона життя починає виявлятися i незабаром
з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу при появi нової
повiстi п. Тургенева постає цiкаве питання: якi ж сторони життя зображенi
в нiй, якi питання зачепленi".
Та трапилась ще одна подiя, яка залишила просто-таки огидний слiд.
Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров
почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це плагiат, що
Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву". Це було
безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович не
витримав, - вiн вимагав або третейського суду, або дуелi. Обiйшлося
товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв.
А тут ще знову обсiли старi хвороби. Особливо лякала хвороба горла,
треба було негайно поспiшати за кордон.
Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи.
Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев вiдчував, не слiд саме
зараз їхати з Росiї. Вiн на власнi очi повинен все бачити. I не тiльки
бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям вiльним, не
таким, як вiн, вигнанцям, їхати зараз з Росiї!
...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...
...I знову Париж. Готель Лафiт на вулицi Байрона. Все незрiвнянно
комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi, i навiть у
Петербурзi.
Але знову без свого гнiзда.
У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка,
власне, його сестер та братiв, їхнiм визволенням з крiпацтва, що
надзвичайно гнiтило поета. Тургенев за дорученням Лiтфонду писав з
Кавелiним листа їхньому пановi, ставив це питання на засiданнi, взагалi
щиро турбувався i робив, що мiг.
Тепер вiн хотiв про все це докладно розповiсти Марiї Олександрiвнi.
Адже вiн її побачить неодмiнно. Яка вона тепер?
Перед ним знову її записочки, одержанi одна за одною.
"Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви живете. Пишiть
менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня".
В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змiнилась вона за
цей закордонний рiк?
* * *
Насамперед вони обоє страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть
здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив її в
Дрезденi на пiклуваннi Марiї Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi її
великi гарнi очi, її привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi коси круг
голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так само з першої ж
митi з нею стало просто, легко, не як з "дамами", а як з своїм
товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось ще й милування її
чарiвливою, непiдробною жiночнiстю.
- Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила Марiє Олександрiвно,
нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як вашi справи. У Спаському
одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з Орла, зустрiнувши якогось
дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж за тисячi верств, iз-за
кордону!
- Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. - Марiя довiрливо, таким
домашнiм рухом поклала обидвi руки на плечi Iвана Сергiйовича, що вiн
притягнув її до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона спокiйно вiдвела
голову, але тут же притулилась до його пллеча. - Я справдi за вами
сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто не вистачало. А коли дуже
хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному дозволю, а
вам можна, завжди можна.
- Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на вас. Сiдайте i розказуйте
все, все, я дуже радий вас нарештi побачити.
Не випускаючи її маленьких рук, вiн пiдвiв її до дивана, обоє затишно
вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона.
У обох не було "дома". Обоє любили затишок.
Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього,
на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi очi. Раптом Iван
Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi,
але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона дивилась не
так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь
уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гiрка, а ледь iронiчна
усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово туманила
очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для неї цей рiк не минув гладко.
Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а
зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати.
- Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван Сергiйович. -
Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й таємницями, i нiколи невiдомо,
де ви в ту мить, коли одержуєш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст
за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист! Навiть телеграми, якi
шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами ваших адрес. Правду
кажучи, пiсля ваших трьох записок я вже не сподiвався побачити вас у
Парижi. Де ви зупинились?
- У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла їм приїхати. Ви знаєте, це
такi хорошi люди!
- А далi?
- Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi живу. Можливо, переїдемо
кудись поблизу. Там так тихо i гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, i
дивишся на них, i забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто
дивишся.
- Отже, приємна обстановка для роботи?
- Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не думаю
про це. Менi тiльки треба побути самiй, я люблю сама бути, а щоб
пiдготовлювати обстановку, спецiально їхати дивитись рiзнi красоти, щоб
потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi знаєте, що це неможливо. Якщо вже
пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить,
i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього байдуже.
Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от тiльки
хочеться швидше написати i все.
- Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович, - i
вони шкодять.
Сам вiн любив порядок у роботi, максимальну зосередженiсть, вiн не
тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри" на своїх героїв,
щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.
- Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його взяв
Катков, дає по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев зрозумiв: вiд цих
грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось.
- Хоча задум вiрний, як завжди у вас, - вiв далi про "Червонного
короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в
цiй повiстi й слiди поспiху, i багато недбалостi в мовi, непотрiбнi
українiзми. Правда, Олександр Iванович в захопленнi вiд цiєї речi, i,
можливо, я даремно вас лаю за неї.
- Нi, нi, що ви, лайте, як слiд лайте! Ви не уявляєте, як я сама
незадоволена зараз усiм тим, що пишу, i як хочеться багато написати.
Просто не дають спокою сюжети, постатi - вони майорять передi мною, i
хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь,
вони мечуться зi мною, i я їм так само не даю ради, як i собi.
Вона говорила з такою пристрастю, ранiше Iван Сергiйович не помiчав
такого незадоволення собою, своєю роботою, i не кокетування цим, як
трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирiстю i об'єктивнiстю, а
справжнє незадоволення i, певне, не тiльки своєю роботою, а й своїм
життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, -
неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i
в цьому неновому платтi вона виглядала якось по-iншому, нiж ранiше,
елегантною, i воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю,
блакитно-сiрим очам.
"А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час
i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi переїзди i
невпорядкованiсть побуту".
- Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що з ним? - вставив вiн
питання в її нестримну, сповнену самодокорiв мову.
- Чоловiк? - перепитала вона. - Чоловiк зараз, певне, повернувся в
Лозанну. Вiн їздив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарiї, i
тому не мiг поїхати зi мною. Вiн просив вам кланятися.
Що їй було розповiдати про чоловiка?
- А Богдась?
- О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми не розлучаємося. Але
зараз у нього ще не скiнчились шкiльнi заняття, i я не хотiла його
зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн вирiс.
Вiн вас любить. Пам'ятаєте, як вiн обурився торiк, коли йому сказали, що
вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi пригощали, вiн аж
розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю". От i я
вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що
вiн в Гейдельберзi виробляв!
Краще й Iвану Сергiйовичу не розповiдати, як вiн у дiжку з водою
посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху.
Зараз сказала тiльки:
- Ми знову в Гейдельберг повернемося. - I додала пiсля невеличкої
паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала?
- Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала, що так
на чужинi забарюся. Але ми тут в борги влiзли, треба з усiм i всiма
спочатку розплатитися.
Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба спочатку. Але
це була напiвправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли
тут...
Iвану Сергiйовичу стало шкода її, захотiлося втiшити. Адже вона
талановита, справжня письменниця.
- Знаєте, Проспер Мерiме зацiкавився вашими оповiданнями, навiть
написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважає їх дуже сумними. От,
хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з шухляди
конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка дуже сумнi.
До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм
панам. У нас їх прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i добропоряднi люди,
якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справдi, я гадаю,
iншим часом i за iншого iмператора їх не дозволили б надрукувати в Росiї.
Для розваги я взявся за переклад "Козачки". Якщо Ви переклали це
оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька Разiн, Пугачев i iншi
великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання найшвидшими
i найрiшучiшими засобами".
Марiя усмiхнулась. Саме за це її оповiдання й припали до душi i
Тарасовi Григоровичу, i Герцену, i багатьом молодим - Митi Писарєву,
наприклад!
- Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме пише: "Для
успiху у Францiї треба до цих оповiдань додати передмову i короткi
пояснення щодо росiйського законодавства". Але зачекайте, у нього є i
критичнi зауваження лiтературного плану. От вiн пише: "Ще одного я
побоююся, чи не здається, що вони надто бiднi подiями? Здається менi, що
достойнiсть їхня полягає до деякої мiри в невимушеностi дiалога. На жаль,
саме дiалог не пiддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян
вiдзначається своєрiдною поетичнiстю, по-французьки вона б лунала надто
неприродно. Нашi селяни такi ж прозаїчнi, i розмовляють так само без
смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито згоден у цьому з
Мерiме! - завважив Тургенев.
- А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. - Цiкаво, чи такий, яким
уявляю я по його творах?
- Я обов'язково познайомлю вас iз ним. Вiн схожий на свої твори -
холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси i мiри i
абсолютним браком не тiльки якоїсь вiри, а навiть ентузiазму.
- Ну, тодi я боюся!
- Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашої мови! Це вже
багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно.
- А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на вашi очi, i
дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми
земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав...
Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном, i
вiн їй про все розповiдав: i про невдалу подорож Тараса Григоровича на
Україну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
- Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi про це i Макаров
писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема чого
поспiшати з другим виданням моїх оповiдань. Ну й повчає, звичайно. Менi
писали друзi - дуже "посуємудрствував" про мене в передмовi до своєї
"Хати" - там вiн мої "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш український
журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А то ще й
дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила? Взагалi мене досить
лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як там про мене?
Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене летiло - стiльки статей
з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв.
- Але, головне, ви ж маєте "Колокол" i знаєте, як Герцен, наш Олександр
Iванович, розчехвостив за вас "Библиотеку для чтения" у своїй статтi
"Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього?
Марiя зашарiлась.
- Уявiть собi, нi. Менi якось незручно було писати - дякувати.
Розумiєте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Менi
тепер, пiсля його статтi, байдуже до тої лайки i ущипливої критики - то
зверхньої, то зовсiм з якихось чужих i ворожих менi позицiй. Знаєте ж,
коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з
протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для
мене важать лише думки людей, якi для мене взiрець. Звичайно, одразу
боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те, що ти сама
вважаєш своєю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а люди ж
читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радiсно
було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно, перебiльшив в
оцiнцi моїх оповiдань, це я знаю, але це для мене була i є така пiдтримка!
- Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але
теж було приємно.
- Ну що ви порiвнюєте, добра ви моя людино! Хiба не правда все те, що
вiн написав про вас?
Вона ж пам'ятала дослiвно: "Прочитавши, ми зрозумiли, чому
найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав їх".
Вголос вона сказала тiльки:
- Олександр Iванович назвав вас "найвидатнiшим сучасним росiйським
художником!"
- Знали б ви, що зазнав цей "найвидатнiший" росiйський художник з
останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та вiдгуки просто якась
епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються.
- А мiй братик Писарєв нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий?
- Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях психiчно захворiв. Його
навiть одвезли в лiкарню.
- Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто жила у
них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий
розумний, розвинений, навiть надто розумний i розвинений на свої роки.
Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого
не пишуть. Кажуть, на Українi були арешти - може, i його забрано?
Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi, тепер у чернiгiвськiй
гiмназiї, де учителює Iлля Петрович.
А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма...
- Я довiдалась про те, що дiється на Українi, вiд полякiв, - пояснила
вона. - Знаєте, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед
них i полякiв, якi втекли за кордон.
Вона з захопленням почала розповiдати про Гейдельберг, життя там,
гейдельберзьких друзiв - Єшевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про
Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала.
Раптом глянула на годинник i схопилась:
- Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться.
- Ще не пiзно, посидьте ще.
- Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас щодня
бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi?
- Цього року вже закiнчує. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу, щоб
цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну.
- Обов'язково, обов'язково, милий Iване Сергiйовичу, - поспiшаючи,
сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге ж? Нi, нi, не збирайтесь
проводжати.
Вона мiцно потиснула йому руку, i Iван Сергiйович, постоявши в
передпокої, чув швидкi її кроки. Невже вона не хотiла завдавати турбот
Станкевичам i тому так поспiшала?
А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя Олександрiвна
i як приємно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала.
Вона справдi поспiшала. Адже на розi вулицi Байрона вже, мабуть, з
годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно вiд матерi приїхав з
Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...
16
Є люди, якi замикаються у своєму нещастi. Вони удають, що все гаразд,
що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання,
анi будь-чиїх порад. I частiше не вiд гордощiв. Це буває з рiзних причин.