Страница:
Чому нiчого нема вiд Каменецького?
Його хочеться вилаяти всiма мальовничими українськими словами, що
яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур,
недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про те, скiльки
послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той тiльки дратував його
своєю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн думає, що
то жарт, що робиться в його душi.
Йому конче треба знати про Марiю Олександрiвну, коли вона, нарештi,
виїздить з Петербурга.
...Вiн крокує берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i до всього, i
думає, що от вiн iде, а нiхто не знає, яка це людина страждає так
неймовiрно.
Вiд патетично високого страждання, в якому вiн занотовує i визначає
кожен нюанс i найтоншу рисочку, Кулiш поволi переходить до цiлком
реалiстичних пiдрахункiв - коли Марiя Олександрiвна могла одержати
гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла виїхати.
Цi земнi пiдрахунки трохи полегшують стан. Вiн навiть зайшов до
кав'ярнi, випив чашечку кави i нiжно-млосно глянув на бiлявеньку
пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйської сiм'ї,
така чистенька, в мережаному бiлому фартушку i пишно накрохмаленiй
наколцi. Вона зробила губки сердечком i мило почервонiла. Годi
чернецтвувати! О, швидше б приїхав цей степовий неприручении "Вовчок". Як
її за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Кулiша,
справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi дасть волю всiй своїй
пристрастi, i їм заздритимуть сучасники i нащадки!
Вiн майже бадьоро повернувся до готелю. Портьє, побачивши його,
люб'язно закивав головою.
- Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми.
Пантелеймон Олександрович майже вбiг до свого бельетажа. Швидко
вiдчинив дверi номера. Так i є. Вiд Каменецького. Що? Що таке? Марiя
Олександрiвна виїхала з Петербурга 29 квiтня з Тургенєвим?
Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя.
Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн
полетiв догори ногами.
З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як вiдпустив її той телепень Опанас?
Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив їхнi перезирки, його, Тургенева,
упадання, лестощi?
Не слiд обманювати себе. О жiнки, "ничтожество вам имя!". Вiн так
ремствував, нiби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марiя
Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i образливiше, коли зраджує
"не дружина".
Власне, вона не була i "не дружина". Нiким. У тiм-то й справа, що
нiким, коли вiн жадав усiм своїм єством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш.
О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть.
Поїхали вдвох з Тургенєвим. Вiн же скрiзь у Європi як удома.
Вона вiдштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що
їй, московцi з походження, українськi брати?! Може, коли б не Опанас - i
не писала б вона по-українськи, а може, й взагалi там бiльше вiн написав.
Що-що, а мову вiн знає i в рiдному фольклорi кохається, як риба в озерi
купається.
Вiн сам не вiрив цiй своїй думцi, що спала йому в злу хвилину, адже
нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про
це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтiли недобрi
вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною своєю посмiшкою.
Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю". Ти хитрощами ввела в оману,
звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну Сашуню,
кревну, рiдну українку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також не
пише, а хiба не можна її бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки що нiхто
так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то Опанас писав "Народнi оповiдання".
Нiчого, вона ще згадає Кулiша.
А зараз - швидше, швидше з Берлiна!
Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться
переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися перед коханцями своїми
перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона з задоволенням, вихваляючи
свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього.
Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi. А
хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?
Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних сентенцiй, тисячi плiток
про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й самi
по собi судять.
Цей раптовий вiд'їзд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони
поїдуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися.
Вiн здав телеграму. Повернувся. Сiв у крiсло зовсiм знесилений i
виснажений.
Згадав рядки, якi писав колись хуторянськiй панночцi i, трохи
перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марiї Олександрiвнi:
- Знайте, що пiд моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем
невгасимим палає. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi,
ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки".
Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i його ображене
почуття до Марiї. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласує не тiльки на
далеку вiдстань, а й на довгi роки...
Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди взяли, що московка
так мову опанувала, що сама цi оповiдання написала? Чоловiк писав. Я
правив. Ти ж бачила як".
- I з чого ви взяли, - сказала знайомим, скрививши губи, Олександра
Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок, - що ця кацапка,
московка сама оповiдання написала? Її чоловiк писав, а мiй чоловiк правив.
Я сама бачила.
Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не
знала.
Вона радiла, що розминулась з Кулiшем.
4
...И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестен, забот и треволненья.
О._ Пушкiн_
"Поїду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в каретцi сказала Iвану
Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а вiн зовсiм просто заспокоїв:
"Поїдете до Дрездена - i все".
Зараз i самiй було дивно, що надавала усьому тому такого значення.
Згадала, як у дитинствi вчили її, як кожну дiвчинку, вишивати й в'язати.
Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки -
сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нiкому не потрiбнi
серветки, якiсь накидки, набридлi комiрцi та нарукавнички, що горами
лежали в комодi.
Оце й зараз сидiла б i розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б
переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не потрiбних їй
взаємин з цим химерним самолюбом Кулiшем.
А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а iдеально
чистiй їдальнi пана i панi Рейхелiв i прислухається до жвавої розмови
Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича.
- Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, -
каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталiї вiйну.
- Цього слiд було чекати, - киває головою Тургенев.
- Усiм, хто стежить за європейськими подiями, вiдомi слова Меттернiха:
"Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що Iталiї нема
як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi свої незгоди з Кавуром, який,
звичайно, в єднаннi з Вiктором Еммануїлом i Наполеоном домовився про
спiльнi дiї, республiканець Гарiбальдi тепер заявив: "Насамперед треба
очистити iталiйську територiю вiд австрiйцiв, а там видно буде!"
Гарiбальдi збирає свої одчайдушнi загони для визволення Iталiї вiд
австрiйцiв.
- От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi, -
мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись хоча б на
мiсяць в Iталiї, на власнi очi усе побачити!
- Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матерiал для ваших
майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато молодi - полякiв i навiть
росiян - пробирається туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i через
наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета: лише спостерiгача-мандрiвника,
вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель.
- Проте в такiй ситуацiї навiть моя стареча холодна кров, певне, не
витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я також закричав
би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе б за це рiзками з кiлькох сторiн.
Молодому це нiчого - тiльки кров полiрує, а старому навiть-символiчнi
рiзки - вже не те... Як один мужик сусiднього помiщика, якого
"по-батькiвськи" хазяїн на стайнi покарав, менi казав: "Воно не те щоб
боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi порядки незрозумiлi, от
тому душа й радiє, коли десь повiє вiльним вiтром.
- Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з своїх
позицiй i iнтересiв, розцiнює становище. Герцен уже в кiлькох статтях у
своєму "Колоколi" пише i весь свiй пал скеровує проти Австрiї, доводить,
що сучасна Австрiя це не народ, а полiцейський захiд, зведена
адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примикає.
- А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних справах,
i до його рiдних, - вставила панi Рейхель.
Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумiє все, але не наважується
встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно, з такою
насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою чисто московською
вимовою, i обличчя i весь вигляд у неї привiтної, хоча й стриманої,
росiйської жiнки. Марiя вiдчуває, що обоє вони - i Марiя Каспарiвна, i її
чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi їм, немов давно чекали. Це справдi було
так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росiї були радiстю.
А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження!
Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не опинились,
таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi усе
якось само собою ставало на своє мiсце i нiхто не мiг потрапити в нiякове
становище.
Коли вона так категорично вирiшила, що поїде до Дрездена, вiн сказав:
- Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi вже поїду до Парижа. Панi
Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'ї Герцена, з ним i за кордон
приїхала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля, i
з ними згодом переїхала на його батькiвщину. Я знав її ще дiвчиною, звик
бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Здається, вона була ближча
з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член їхньої сiм'ї - як, чому -
не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на неї увагу, вiрнiше, не зосереджував
уваги. Для мене було досить того, що член герценiвської родини. Значить,
людина своя! Тепер її чоловiк Рейхель - директор Дрезденської
консерваторiї. Я давно їх не бачив.
"Певне, i Герцен давно їх не бачив, - думала Марiя, сидячи в затишнiй
невеличкiй їдальнi. - Певне, тiльки старi, давнi спогади з'єднують
легендарного вигнанця з цiєю, мабуть, помiркованою, добропорядною,
надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною".
Марiя Каспарiвна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без
метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю.
"Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи
їх. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди...
...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою опинилася з Герценами на
чужинi? Нi, ще молодшою.
Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I яких
рокiв!
Сорок сьомий рiк в Iталiї. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого життя вартi
тi роки. Потiм загибель дорогої доброї Луїзи Iванiвни - матерi Герцена - i
маленького його сина, глухонiмого вiд народження, але дуже розумного i
гарного. Хлопчик її, Марiю Каспарiвну, любив бiльше, нiж рiдну матiр,
Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду Герцена
свої, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на її
руках. Марiя Каспарiвна вже була одружена. Потiм свої дiти, турботи,
смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.
I надзвичайнi роки...
...А поїхала молодим, дурним дiвчам, гадала - на пiвтора року. I,
певне, вже нiколи не повернеться...
...Що чекає цю молоду, з живими, цiкавими до всього очима жiнку, яку
привiв Iван Сергiйович? А як вiн сам постарiв, зовсiм сивий. Марiя
Каспарiвна пам'ятає його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848 роцi,
вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови - шматочок Росiї,
тодi вiдчувала: батькiвщина поряд.
А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли зовсiм юним слухав
курс фiлософiї у Нiмеччинi. У них був спiльний друг - Бакунiн. Марiя
Каспарiвна спитала Тургенева:
- Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, знаєте, про його торiшнiй лист
Герцену й Огарьову, в якому вiн повiдомляє, що одружився з дочкою
засланого поляка?
- Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у
Лондонi.
- Так от, вiн писав, що живий, здоровий, - каже Рейхель. - Як не
пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як i
собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо
його навiч, не почуємо. Що лишилось вiд його буйної, лев'ячої гриви?
громоподiбного голосу? Перед моїми очима вiн завжди в позi нестримного
оратора, i я немов чую його полум'яну промову.
- В якiй вiн абсолютно не зважає на реальну дiйснiсть, можливостi, -
докинув Iван Сергiйович, - та й не знає i не думає нiколи про них, i
навiть про завтрашнiй день.
- Але запалює всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна уявити таку
людину прикутою ланцюгом до стiни одиночної камери? Десять рокiв фортецi
австрiйської, вашої, росiйської! I от тiльки опинився на засланнi, в
Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами i
фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi".
- Адольф його дуже любив, - зауважує Марiя Каспарiвна. I знову
дивується Марiя: "Як могли бути друзями цей тихий музикант i бунтар
Бакунiн?"
- Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну,
а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з
чим багатогранна думка Олександра Iвановича. Йому я завжди вiрила
беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi, яка намагалась охопити
все своїм зором i безстрашно докопуватись iстини.
- А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно маєте вiстi? - питає
Iван Сергiйович.
- Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель.
- Ну, вже й щодня! Ти перебiльшуєш, Адольфе, - перебиває його дружина.
- Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак! Знаєте, як
Герцен її називає? "Начальник штабу вольного росiйського слова".
Марiя здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично
розмiрено-iдеальна господиня iдеальної нiмецької родини, - "Начальник
штабу вольного росiйського слова"?!
Марiя Каспарiвна всмiхається i махає рукою.
- Це надто високе звання. Я просто скромна технiчна помiчниця, своя
людина, старий друг сiм'ї, якому все чисто можна довiрити.
- I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель. Марiї раптом
захотiлось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча,
обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не чекала
цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб великi
справи творилися. Без таких саме не обiйтись - стриманих, надiйних, не
балакучих.
- А хiба ви не поїдете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
- Обов'язково поїду влiтку.
"I я обов'язково поїду влiтку", - подумала Марiя.
- Певне, вiн i уявити не може, якої сили набув у Росiї. Та й ви цього
не уявляєте, Марiє Каспарiвно. Чи є де куток зараз, куди б не долiтав його
дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й самим написати туди про
все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все досягає вiрної
адреси - i туди, в Лондон, i до нас, до матiнки Росiї. Адже те, що
привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти!
Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й
бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо захвилювалась - адже й
вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить.
"Хай продзвонить", - так просив Iлля Петрович Дорошенко, учитель
математики, соромливий, закоханий.
Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, їй наказував, не
Опанасовi.
- У цiй дiяльностi розгорнулась уся його натура, - мовила Марiя
Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив i
пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав силу сказати: "Замiсть
слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren -
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
(Мужнiсть загубити - все загубити.
Краще тодi й не родитися (нiм. ).
- Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi уявляють перед собою ще
бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве свою
роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок своєї друкарнi, вiн
писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед для нього,
врятувати своє життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи не
було межi мiж особистим i загальним, - проникливо говорить Марiя
Каспарiвна.
- А яку чудесну справу вiн розпочав, що друкує ту потаємну лiтературу,
тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й
вивчали напам'ять, - сказав Iван Сергiйович. - Пам'ятаєте, як Пушкiн
писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
- Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя.
- Це його "Городок", - немов мiж iншим пояснив Тургенев, i Марiя
заспокоїлась. - Вiн i сам про свої вiршi писав:
"И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные
прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали в списках i не знали його
послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К Чаадаеву"? Та хто ж з
молодi, з нашого оточення не переписував їх? А в "Полярной звезде" вони,
нарештi, надрукованi!
- А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете Пушкiна цiлi сторiнки
напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи не
вiдмовляєтесь, - пригадала Марiя Каспарiвна.
- Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев.
- Я страшенно люблю поезiю, - раптом соромливо, якось подiвочому
сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити.
Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у моє життя. Я була таким сибiрським
ведмежам, - вона повернула голову до Марiї, - народилася в Тобольську.
Скiльки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межi з
Сибiром! Пошта, газети, журнали мiсяцями йшли, а втiм, врештi таки
доходили. Тодi тiльки вперше почав друкуватися "Евгений Онегин". У
Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали, серед
них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували - усi
рiвнi. Так от "Евгения Онегина" з захопленням завжди вечорами вголос
читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку друкувався,
цитували до речi й не до речi.
Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi
верств навiть до Вятки. А у Вятцi - було їй тодi дванадцять рокiв -
зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi там
з її старшим братом i умовив вiдвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.
* * *
- Ви й тепер не вiдмовляєтесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою, за рiдною
поезiєю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна?
Вiн глянув чомусь на Марiю i побачив, що вона також це зрозумiла,
розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
- Почитайте Пушкiна! - сказала вона, нiба маючи право па дозвiл i
наказ.
- Гаразд. I не тiльки з потаємної. Просто мої любимi. Але перше для
вас, Марiє Каспарiвно. - Вiн з повагою схилив свою посрiблену сивиною
голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше "Евгения Онегина". Не
бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту.
- О, що ви, - заперечив Рейхель. - Це така музика для мене - ваш
Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... -
почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя,
Маруся Марковичка, знала - вiн читає i для неї, i їй здається, що вона
вперше чує цi вiршi. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно,
може, в пансiонськi роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...
* * *
А ця "Элегия"? її треба читати i перечитувати наодинцi. Чому вона так
давно не перечитувала i не вiдчувала цiєї насолоди? Чому вiн одбирає такi
сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi, нi, вони не
сумнi, вони про його творчiсть, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
Звичайно, вiн для неї читає i "Пророка", i "Поэта", але Марiя
Каспарiвна просить прочитати "Анчар". Той вiрш, що в його прекраснiй
новелi "Затишье".
- Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобi її, перекладаючи, як могла, на
ходу. I ще, будь ласка, оту улюблену мою "Грузинскую песню"! Ви не
втомились, милий Iване Сергiйовичу?
- Що ви! Але вже досить пiзно. Марiї Олександрiвнi з дороги вже час
вiдпочити. Треба повертатись до готелю.
- Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась
прокинувся...
- Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого хлопчика
познайомимо з моїм Сашею, пiдшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну
стареньку, яка зможе приходити допомагати.
- А хлопчика можна навiть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш
Саша бiгає, - вставив Рейхель.
- Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Iване Сергiйовичу, ми вашу
Марiю Олександрiвну влаштуємо. Поки чоловiк її приїде, ми постараємось,
щоб не сумувала i все було гаразд.
"Вашу Марiю Олександрiвну", - про себе засмiялась Марiя, - немов
справдi Iван Сергiйович за неї вiдповiдальний, а тепер вони перед ним.
"Щоб не сумувала, поки чоловiк приїде". Соромно як! Вона й не згадала його
за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що Iван Сергiйович
їде до Парижа.
- Менi так шкода, що ви їдете! - сказала вона, прощаючись коло дверей
свого номера в готелi.
- I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi її руки.
- Я вам писатиму.
* * *
Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто цього не помiтив, крiм них
самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв, а навiть
найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно.
Марiя Каспарiвна знає: вiн зараз тихенько, навшпиньках зайде до
дитячої, погляне на хлопчикiв: Сашу - звичайно, першого вони назвали
Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого рояля, i
гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи добре
вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних. Одна
найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi, але теж не в змозi
побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна
проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють усiєї мiри, усiєї ваги
того, що робить вона для всiх росiйських людей.
От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пiшла
до себе. Сiдає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки
невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона ж рукодiльниця, -
пiд ними - останнiй лист AI. Листи з Росiї до нього. Уважно читає
розпорядження Герцена:
"Надiшлiть циркуляри про пияцтво, попечителiв, про Пушкiна i, якщо
цiкаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував вiд в'язницi Тургенев,
вiн писав до государя - ач який?)".
- Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi слiвця про це! Треба
буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI.
"Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь з
приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрiї) i прочуханка "Современнику".
Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший журнал у Росiї.
Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то особистi
справи, i навiть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось
вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiнує Некрасова, надрукував навiть цей
надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
"Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку квiтня дощ,
туман i мла".
Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти до листiв з Росiї...
Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи - i все про
страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках
Росiї.
Кожен лист мандрує по кiлькох адресах, i найпильнiша полiцiя не
здогадується вже кiлька рокiв, що бiльшiсть їх пересилається через цю
адресу, збирається тут, в квартирi тихого, добропорядного директора
Дрезденської консерваторiї, в рукодiльному столику його дружини. У
Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росiї, бо приїхала
вона з чоловiком вже давно з Парижа. Марiя Каспарiвна зараз дбайливо
розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами вирушать вони далi, щоб
потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на адресу Трюбнера, власника
друкарнi, в якiй друкується герценiвська преса. А от записочки AI, його
вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як їх
надiслати в Росiю...
...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорiлись очi, коли мова
зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росiю, нею
можна буде, мабуть, також дещо передати.
"Ох, боже мiй, - написав їм Герцен у першi роки народження своєї
"вольной печати", - якби в мене в Росiї замiсть усiх друзiв була одна
Марiя Каспарiвна, - все було б зроблено". Зараз уже багато невiдомих
анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марiї Каспарiвни не знято i
роботи ще додалось. Звичайно, - думає Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшує,
Його хочеться вилаяти всiма мальовничими українськими словами, що
яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур,
недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про те, скiльки
послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той тiльки дратував його
своєю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн думає, що
то жарт, що робиться в його душi.
Йому конче треба знати про Марiю Олександрiвну, коли вона, нарештi,
виїздить з Петербурга.
...Вiн крокує берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i до всього, i
думає, що от вiн iде, а нiхто не знає, яка це людина страждає так
неймовiрно.
Вiд патетично високого страждання, в якому вiн занотовує i визначає
кожен нюанс i найтоншу рисочку, Кулiш поволi переходить до цiлком
реалiстичних пiдрахункiв - коли Марiя Олександрiвна могла одержати
гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла виїхати.
Цi земнi пiдрахунки трохи полегшують стан. Вiн навiть зайшов до
кав'ярнi, випив чашечку кави i нiжно-млосно глянув на бiлявеньку
пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйської сiм'ї,
така чистенька, в мережаному бiлому фартушку i пишно накрохмаленiй
наколцi. Вона зробила губки сердечком i мило почервонiла. Годi
чернецтвувати! О, швидше б приїхав цей степовий неприручении "Вовчок". Як
її за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Кулiша,
справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi дасть волю всiй своїй
пристрастi, i їм заздритимуть сучасники i нащадки!
Вiн майже бадьоро повернувся до готелю. Портьє, побачивши його,
люб'язно закивав головою.
- Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми.
Пантелеймон Олександрович майже вбiг до свого бельетажа. Швидко
вiдчинив дверi номера. Так i є. Вiд Каменецького. Що? Що таке? Марiя
Олександрiвна виїхала з Петербурга 29 квiтня з Тургенєвим?
Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя.
Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн
полетiв догори ногами.
З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як вiдпустив її той телепень Опанас?
Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив їхнi перезирки, його, Тургенева,
упадання, лестощi?
Не слiд обманювати себе. О жiнки, "ничтожество вам имя!". Вiн так
ремствував, нiби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марiя
Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i образливiше, коли зраджує
"не дружина".
Власне, вона не була i "не дружина". Нiким. У тiм-то й справа, що
нiким, коли вiн жадав усiм своїм єством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш.
О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть.
Поїхали вдвох з Тургенєвим. Вiн же скрiзь у Європi як удома.
Вона вiдштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що
їй, московцi з походження, українськi брати?! Може, коли б не Опанас - i
не писала б вона по-українськи, а може, й взагалi там бiльше вiн написав.
Що-що, а мову вiн знає i в рiдному фольклорi кохається, як риба в озерi
купається.
Вiн сам не вiрив цiй своїй думцi, що спала йому в злу хвилину, адже
нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про
це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтiли недобрi
вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною своєю посмiшкою.
Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю". Ти хитрощами ввела в оману,
звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну Сашуню,
кревну, рiдну українку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також не
пише, а хiба не можна її бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки що нiхто
так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то Опанас писав "Народнi оповiдання".
Нiчого, вона ще згадає Кулiша.
А зараз - швидше, швидше з Берлiна!
Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться
переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися перед коханцями своїми
перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона з задоволенням, вихваляючи
свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього.
Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi. А
хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?
Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних сентенцiй, тисячi плiток
про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й самi
по собi судять.
Цей раптовий вiд'їзд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони
поїдуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися.
Вiн здав телеграму. Повернувся. Сiв у крiсло зовсiм знесилений i
виснажений.
Згадав рядки, якi писав колись хуторянськiй панночцi i, трохи
перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марiї Олександрiвнi:
- Знайте, що пiд моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем
невгасимим палає. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi,
ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки".
Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i його ображене
почуття до Марiї. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласує не тiльки на
далеку вiдстань, а й на довгi роки...
Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди взяли, що московка
так мову опанувала, що сама цi оповiдання написала? Чоловiк писав. Я
правив. Ти ж бачила як".
- I з чого ви взяли, - сказала знайомим, скрививши губи, Олександра
Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок, - що ця кацапка,
московка сама оповiдання написала? Її чоловiк писав, а мiй чоловiк правив.
Я сама бачила.
Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не
знала.
Вона радiла, що розминулась з Кулiшем.
4
...И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестен, забот и треволненья.
О._ Пушкiн_
"Поїду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в каретцi сказала Iвану
Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а вiн зовсiм просто заспокоїв:
"Поїдете до Дрездена - i все".
Зараз i самiй було дивно, що надавала усьому тому такого значення.
Згадала, як у дитинствi вчили її, як кожну дiвчинку, вишивати й в'язати.
Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки -
сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нiкому не потрiбнi
серветки, якiсь накидки, набридлi комiрцi та нарукавнички, що горами
лежали в комодi.
Оце й зараз сидiла б i розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б
переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не потрiбних їй
взаємин з цим химерним самолюбом Кулiшем.
А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а iдеально
чистiй їдальнi пана i панi Рейхелiв i прислухається до жвавої розмови
Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича.
- Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, -
каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталiї вiйну.
- Цього слiд було чекати, - киває головою Тургенев.
- Усiм, хто стежить за європейськими подiями, вiдомi слова Меттернiха:
"Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що Iталiї нема
як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi свої незгоди з Кавуром, який,
звичайно, в єднаннi з Вiктором Еммануїлом i Наполеоном домовився про
спiльнi дiї, республiканець Гарiбальдi тепер заявив: "Насамперед треба
очистити iталiйську територiю вiд австрiйцiв, а там видно буде!"
Гарiбальдi збирає свої одчайдушнi загони для визволення Iталiї вiд
австрiйцiв.
- От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi, -
мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись хоча б на
мiсяць в Iталiї, на власнi очi усе побачити!
- Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матерiал для ваших
майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато молодi - полякiв i навiть
росiян - пробирається туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i через
наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета: лише спостерiгача-мандрiвника,
вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель.
- Проте в такiй ситуацiї навiть моя стареча холодна кров, певне, не
витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я також закричав
би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе б за це рiзками з кiлькох сторiн.
Молодому це нiчого - тiльки кров полiрує, а старому навiть-символiчнi
рiзки - вже не те... Як один мужик сусiднього помiщика, якого
"по-батькiвськи" хазяїн на стайнi покарав, менi казав: "Воно не те щоб
боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi порядки незрозумiлi, от
тому душа й радiє, коли десь повiє вiльним вiтром.
- Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з своїх
позицiй i iнтересiв, розцiнює становище. Герцен уже в кiлькох статтях у
своєму "Колоколi" пише i весь свiй пал скеровує проти Австрiї, доводить,
що сучасна Австрiя це не народ, а полiцейський захiд, зведена
адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примикає.
- А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних справах,
i до його рiдних, - вставила панi Рейхель.
Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумiє все, але не наважується
встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно, з такою
насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою чисто московською
вимовою, i обличчя i весь вигляд у неї привiтної, хоча й стриманої,
росiйської жiнки. Марiя вiдчуває, що обоє вони - i Марiя Каспарiвна, i її
чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi їм, немов давно чекали. Це справдi було
так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росiї були радiстю.
А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження!
Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не опинились,
таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi усе
якось само собою ставало на своє мiсце i нiхто не мiг потрапити в нiякове
становище.
Коли вона так категорично вирiшила, що поїде до Дрездена, вiн сказав:
- Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi вже поїду до Парижа. Панi
Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'ї Герцена, з ним i за кордон
приїхала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля, i
з ними згодом переїхала на його батькiвщину. Я знав її ще дiвчиною, звик
бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Здається, вона була ближча
з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член їхньої сiм'ї - як, чому -
не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на неї увагу, вiрнiше, не зосереджував
уваги. Для мене було досить того, що член герценiвської родини. Значить,
людина своя! Тепер її чоловiк Рейхель - директор Дрезденської
консерваторiї. Я давно їх не бачив.
"Певне, i Герцен давно їх не бачив, - думала Марiя, сидячи в затишнiй
невеличкiй їдальнi. - Певне, тiльки старi, давнi спогади з'єднують
легендарного вигнанця з цiєю, мабуть, помiркованою, добропорядною,
надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною".
Марiя Каспарiвна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без
метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю.
"Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи
їх. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди...
...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою опинилася з Герценами на
чужинi? Нi, ще молодшою.
Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I яких
рокiв!
Сорок сьомий рiк в Iталiї. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого життя вартi
тi роки. Потiм загибель дорогої доброї Луїзи Iванiвни - матерi Герцена - i
маленького його сина, глухонiмого вiд народження, але дуже розумного i
гарного. Хлопчик її, Марiю Каспарiвну, любив бiльше, нiж рiдну матiр,
Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду Герцена
свої, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на її
руках. Марiя Каспарiвна вже була одружена. Потiм свої дiти, турботи,
смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.
I надзвичайнi роки...
...А поїхала молодим, дурним дiвчам, гадала - на пiвтора року. I,
певне, вже нiколи не повернеться...
...Що чекає цю молоду, з живими, цiкавими до всього очима жiнку, яку
привiв Iван Сергiйович? А як вiн сам постарiв, зовсiм сивий. Марiя
Каспарiвна пам'ятає його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848 роцi,
вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови - шматочок Росiї,
тодi вiдчувала: батькiвщина поряд.
А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли зовсiм юним слухав
курс фiлософiї у Нiмеччинi. У них був спiльний друг - Бакунiн. Марiя
Каспарiвна спитала Тургенева:
- Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, знаєте, про його торiшнiй лист
Герцену й Огарьову, в якому вiн повiдомляє, що одружився з дочкою
засланого поляка?
- Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у
Лондонi.
- Так от, вiн писав, що живий, здоровий, - каже Рейхель. - Як не
пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як i
собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо
його навiч, не почуємо. Що лишилось вiд його буйної, лев'ячої гриви?
громоподiбного голосу? Перед моїми очима вiн завжди в позi нестримного
оратора, i я немов чую його полум'яну промову.
- В якiй вiн абсолютно не зважає на реальну дiйснiсть, можливостi, -
докинув Iван Сергiйович, - та й не знає i не думає нiколи про них, i
навiть про завтрашнiй день.
- Але запалює всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна уявити таку
людину прикутою ланцюгом до стiни одиночної камери? Десять рокiв фортецi
австрiйської, вашої, росiйської! I от тiльки опинився на засланнi, в
Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами i
фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi".
- Адольф його дуже любив, - зауважує Марiя Каспарiвна. I знову
дивується Марiя: "Як могли бути друзями цей тихий музикант i бунтар
Бакунiн?"
- Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну,
а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з
чим багатогранна думка Олександра Iвановича. Йому я завжди вiрила
беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi, яка намагалась охопити
все своїм зором i безстрашно докопуватись iстини.
- А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно маєте вiстi? - питає
Iван Сергiйович.
- Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель.
- Ну, вже й щодня! Ти перебiльшуєш, Адольфе, - перебиває його дружина.
- Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак! Знаєте, як
Герцен її називає? "Начальник штабу вольного росiйського слова".
Марiя здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично
розмiрено-iдеальна господиня iдеальної нiмецької родини, - "Начальник
штабу вольного росiйського слова"?!
Марiя Каспарiвна всмiхається i махає рукою.
- Це надто високе звання. Я просто скромна технiчна помiчниця, своя
людина, старий друг сiм'ї, якому все чисто можна довiрити.
- I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель. Марiї раптом
захотiлось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча,
обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не чекала
цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб великi
справи творилися. Без таких саме не обiйтись - стриманих, надiйних, не
балакучих.
- А хiба ви не поїдете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
- Обов'язково поїду влiтку.
"I я обов'язково поїду влiтку", - подумала Марiя.
- Певне, вiн i уявити не може, якої сили набув у Росiї. Та й ви цього
не уявляєте, Марiє Каспарiвно. Чи є де куток зараз, куди б не долiтав його
дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й самим написати туди про
все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все досягає вiрної
адреси - i туди, в Лондон, i до нас, до матiнки Росiї. Адже те, що
привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти!
Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й
бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо захвилювалась - адже й
вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить.
"Хай продзвонить", - так просив Iлля Петрович Дорошенко, учитель
математики, соромливий, закоханий.
Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, їй наказував, не
Опанасовi.
- У цiй дiяльностi розгорнулась уся його натура, - мовила Марiя
Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив i
пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав силу сказати: "Замiсть
слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren -
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
(Мужнiсть загубити - все загубити.
Краще тодi й не родитися (нiм. ).
- Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi уявляють перед собою ще
бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве свою
роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок своєї друкарнi, вiн
писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед для нього,
врятувати своє життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи не
було межi мiж особистим i загальним, - проникливо говорить Марiя
Каспарiвна.
- А яку чудесну справу вiн розпочав, що друкує ту потаємну лiтературу,
тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й
вивчали напам'ять, - сказав Iван Сергiйович. - Пам'ятаєте, як Пушкiн
писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
- Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя.
- Це його "Городок", - немов мiж iншим пояснив Тургенев, i Марiя
заспокоїлась. - Вiн i сам про свої вiршi писав:
"И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные
прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали в списках i не знали його
послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К Чаадаеву"? Та хто ж з
молодi, з нашого оточення не переписував їх? А в "Полярной звезде" вони,
нарештi, надрукованi!
- А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете Пушкiна цiлi сторiнки
напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи не
вiдмовляєтесь, - пригадала Марiя Каспарiвна.
- Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев.
- Я страшенно люблю поезiю, - раптом соромливо, якось подiвочому
сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити.
Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у моє життя. Я була таким сибiрським
ведмежам, - вона повернула голову до Марiї, - народилася в Тобольську.
Скiльки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межi з
Сибiром! Пошта, газети, журнали мiсяцями йшли, а втiм, врештi таки
доходили. Тодi тiльки вперше почав друкуватися "Евгений Онегин". У
Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали, серед
них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували - усi
рiвнi. Так от "Евгения Онегина" з захопленням завжди вечорами вголос
читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку друкувався,
цитували до речi й не до речi.
Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi
верств навiть до Вятки. А у Вятцi - було їй тодi дванадцять рокiв -
зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi там
з її старшим братом i умовив вiдвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.
* * *
- Ви й тепер не вiдмовляєтесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою, за рiдною
поезiєю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна?
Вiн глянув чомусь на Марiю i побачив, що вона також це зрозумiла,
розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
- Почитайте Пушкiна! - сказала вона, нiба маючи право па дозвiл i
наказ.
- Гаразд. I не тiльки з потаємної. Просто мої любимi. Але перше для
вас, Марiє Каспарiвно. - Вiн з повагою схилив свою посрiблену сивиною
голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше "Евгения Онегина". Не
бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту.
- О, що ви, - заперечив Рейхель. - Це така музика для мене - ваш
Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... -
почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя,
Маруся Марковичка, знала - вiн читає i для неї, i їй здається, що вона
вперше чує цi вiршi. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно,
може, в пансiонськi роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...
* * *
А ця "Элегия"? її треба читати i перечитувати наодинцi. Чому вона так
давно не перечитувала i не вiдчувала цiєї насолоди? Чому вiн одбирає такi
сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi, нi, вони не
сумнi, вони про його творчiсть, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
Звичайно, вiн для неї читає i "Пророка", i "Поэта", але Марiя
Каспарiвна просить прочитати "Анчар". Той вiрш, що в його прекраснiй
новелi "Затишье".
- Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобi її, перекладаючи, як могла, на
ходу. I ще, будь ласка, оту улюблену мою "Грузинскую песню"! Ви не
втомились, милий Iване Сергiйовичу?
- Що ви! Але вже досить пiзно. Марiї Олександрiвнi з дороги вже час
вiдпочити. Треба повертатись до готелю.
- Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась
прокинувся...
- Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого хлопчика
познайомимо з моїм Сашею, пiдшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну
стареньку, яка зможе приходити допомагати.
- А хлопчика можна навiть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш
Саша бiгає, - вставив Рейхель.
- Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Iване Сергiйовичу, ми вашу
Марiю Олександрiвну влаштуємо. Поки чоловiк її приїде, ми постараємось,
щоб не сумувала i все було гаразд.
"Вашу Марiю Олександрiвну", - про себе засмiялась Марiя, - немов
справдi Iван Сергiйович за неї вiдповiдальний, а тепер вони перед ним.
"Щоб не сумувала, поки чоловiк приїде". Соромно як! Вона й не згадала його
за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що Iван Сергiйович
їде до Парижа.
- Менi так шкода, що ви їдете! - сказала вона, прощаючись коло дверей
свого номера в готелi.
- I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi її руки.
- Я вам писатиму.
* * *
Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто цього не помiтив, крiм них
самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв, а навiть
найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно.
Марiя Каспарiвна знає: вiн зараз тихенько, навшпиньках зайде до
дитячої, погляне на хлопчикiв: Сашу - звичайно, першого вони назвали
Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого рояля, i
гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи добре
вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних. Одна
найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi, але теж не в змозi
побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна
проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють усiєї мiри, усiєї ваги
того, що робить вона для всiх росiйських людей.
От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пiшла
до себе. Сiдає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки
невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона ж рукодiльниця, -
пiд ними - останнiй лист AI. Листи з Росiї до нього. Уважно читає
розпорядження Герцена:
"Надiшлiть циркуляри про пияцтво, попечителiв, про Пушкiна i, якщо
цiкаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував вiд в'язницi Тургенев,
вiн писав до государя - ач який?)".
- Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi слiвця про це! Треба
буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI.
"Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь з
приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрiї) i прочуханка "Современнику".
Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший журнал у Росiї.
Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то особистi
справи, i навiть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось
вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiнує Некрасова, надрукував навiть цей
надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
"Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку квiтня дощ,
туман i мла".
Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти до листiв з Росiї...
Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи - i все про
страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках
Росiї.
Кожен лист мандрує по кiлькох адресах, i найпильнiша полiцiя не
здогадується вже кiлька рокiв, що бiльшiсть їх пересилається через цю
адресу, збирається тут, в квартирi тихого, добропорядного директора
Дрезденської консерваторiї, в рукодiльному столику його дружини. У
Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росiї, бо приїхала
вона з чоловiком вже давно з Парижа. Марiя Каспарiвна зараз дбайливо
розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами вирушать вони далi, щоб
потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на адресу Трюбнера, власника
друкарнi, в якiй друкується герценiвська преса. А от записочки AI, його
вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як їх
надiслати в Росiю...
...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорiлись очi, коли мова
зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росiю, нею
можна буде, мабуть, також дещо передати.
"Ох, боже мiй, - написав їм Герцен у першi роки народження своєї
"вольной печати", - якби в мене в Росiї замiсть усiх друзiв була одна
Марiя Каспарiвна, - все було б зроблено". Зараз уже багато невiдомих
анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марiї Каспарiвни не знято i
роботи ще додалось. Звичайно, - думає Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшує,