Страница:
Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись їй. I усмiшка була як завжди -
така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка
свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо,
дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум, мою душу
цим стiнам не перемогти".
...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою
вiру, що все оточуюче зараз - скороминуче, тимчасове, неспроможне їх
перемогти.
- Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, - казала мати, - але,
знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав - у
нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв...
Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою свiтлу душу.
- Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися мiцнiше, та
при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн знає, що я
зараз неспроможний вiдстоювати свої iнтереси. Не будемо думати про це,
мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв.
Все ж таки добре, що його люба робота - журналiстика - дає засоби
iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений.
- Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер.
- Вiрочка читає вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i намагається
дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згадуєш, щоб
прочитати до твого повернення.
- О, - засмiявся Митя. - Вона гадає, я не повернусь ще багато рокiв?
Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав, а при
нагодi згадав.
Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто
ж написав пiсля лiкарнi, важкої хвороби, за три мiсяцi дисертацiю i
одержав за неї срiбну медаль, та й то половина професорiв вимагала
золотої! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де їй розiбратися в усiх
угрупованнях - лають його егоїстом, нiгiлiстом, зарозумiлим.
- А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"...
- Ну, от вона в iншу крайнiсть впадає, - знову засмiявся Митя. -
Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема нiяких
сумнiвiв. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я
нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непокоїлась дужче, - жартував
вiн. - Скiльки дурниць я мiг би накоїти! Я мiг би програти в карти всi
гонорари, я маю пiдозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру
"по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я мiг би
знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловiком, я мiг би знову
закохатися!
Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити перед нею важкiсть
свого становища. Як їй хотiлося притиснути зараз його рiдну голову,
цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати:
- Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь коло
мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при
свiдках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волi вiн накоїв би iнших "дурниць"
-далеко серйознiших навiть, нiж прокламацiя-вiдповiдь Шедо-Фероттi на
захист Герцена!
- Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм розiйшлась
з Опанасом Васильовичем.
-Правда? Як добре!
- Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала йому,
та коли ти вийшла з своєї доброї волi, маєш уже чималенького сина, отак
покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком...
- З ким? - зацiкавився Митя.
- Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек,
кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна кар'єра, вiн
поїхав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються
скрiзь удвох.
- Хiба вона тиняється? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працює. Ти ж
сама казала, та й я бачив у журналах її новi твори, їх люблять, я сам мрiю
написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марi її
самостiйнiсть у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича i
дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i
мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я не знаю, який
вiн - цей її коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б хотiв, щоб
мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна!
- Надто самостiйна!
- I для якої поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не створена для
кислої метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним життям, може
бути другом-товаришем. Нi, мамо, я радий за Марi. Коли буде нагода,
передай їй привiт вiд мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це
вiдчував змалку.
- Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм.
Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi
i її легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що трохи
розважила його сiмейними плiтками Вона, як завжди при несподiваному
закiнченнi побачення, - завжди це ставалося несподiвано, хоча знала -
двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала хрестити
Мнтю, хоча знала, що вiн давно невiруючий, але ж це було споконвiчне
материнське прощання.
Зашепотiла:
- Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му!
- Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, - ласкаво мовив
найрадикальнiшнй у Росiї нiгiлiст. - Все буде гаразд. Поцiлуй вiд мене
усiх наших.
- Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
- Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi!
- Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка, яча була
вже не панночка Рутцен, а панi Пфьоль, бо нещодавно вийшла замiж за
орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн давно вже не був
орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не в малих чинах, i мав
прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марiю,
зустрiвшись з нею цього лiта в Парижi. Сонечка теж не так давно
повернулася з-за кордону, але з Марiєю вона досить довго не бачилась.
Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi.
Як багато хотiлося розпитати, розповiсти подругам! Навiть добре, що
Олександра Карловича не було дома i вони могли говорити вволю. Розмова
була, як завжди при таких зустрiчах, непослiдовна, хаотична, але не
припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй їй
кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за нею;
не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i, звичайно, коли,
нашвидку перекусивши i випивши кави, сидiли вже на низеньких пуфах у
затишному Сонеччиному будуарi.
- Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся.
- Аякже! Мої милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто були менi за
батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я приїхала в Лондон, вiн
вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я поїхала до
Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у Гарсiя, брата мадам
Вiардо Я й не мрiяла потрапити до неї в ученицi, ти ж, напевне, знаєш її
характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила
до Герценiв. Свої ж, росiяни... Я, правда, бiльше бу вала на жiночiй
половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталiєю Олексiївною, коли та
була вiльна.
Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався, що я вiд
Рейхелiв, заспокоїтися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою Мейзенбуг
весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi.
- Я теж познайомилася з ним, коли вiн приїздив до Парижа, - докинула
Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше.
- Був там Саша - Герцен-Юнiор, - вела далi Сонечка. - Вiн, як
повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його. Тiльки
й розмов про Росiю, про революцiйнi справи.
- Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн страждав, що його дiти
далекi вiд цього.
- Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю
дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть?
- Уяви, вiн не кинув своєї зоологiї, працює, пише статтi, виступає з
лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росiї.
Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
- I я тiєї ж думки, - погодилася Маруся.
- Хоч яка я завжди далека вiд полiтики, але ж хiба можна лишатися
байдужою? - мовила Сонечка.
- Та ще пiсля року, проведеного в Лондонi, близького знайомства з
Герценом та Огарьовим.
- Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима
дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього.
"Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що я саме у них
зупинилася".
- Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявляєш, який то був жах
бачити, як займається один будинок за iншим. Нiколи не було таких
величезних пожеж.
- Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд, що
уряд приписав цi пожежi студентам, таємнiй органiзацiї. Невже ти вiриш у
це?
- Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить. А якi утиски
почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски. Вони
лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися у
полiтичнi справи. А їх навпаки - наштовхують на небезпечнi роздуми. Ну,
чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори...
- Саме тому...
- Наче всi лiтератори вороги уряду.
- Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила їй пальцем.
- Будь обережна, ти не уявляєш, що тут дiється. Ну, що Чернишевського
забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi пiсля пожеж
все так круто повернулося, всi стали такi пiдозрiливi, недовiрливi,
неприємно стрiчатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за
кордоном.
- А я, навпаки, тим, хто тут, - i, з мить помовчавши, Марiя
додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти ж у
Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще, нiж у Стародубi. Вiн
ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь час у нього плани
мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi видаватиметься
газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко. Ти
ж Дорошенка Iллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай i мене там у газетi
наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене
там, у Парижi, завелися друзi чехи. Коли оце лист знову вiд Опанаса.
Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що
копiєчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизi, не вiзьму. Не
подобається менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив.
Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював.
- Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi, вони
пектимуть менi руки.
- А багато вiн тобi надсилає взагалi, що не печуть? - спитала,
усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса.
Марiя засмiялась i обняла подругу.
- Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мої книги одержує.
- Оце вже дiйсно чесно заробленi. Ти там дуже бiдуєш, певно,
Марусенько?
- Нi, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з
Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я свої
рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай хоч без
копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович мої оповiдання
йому передав.
- Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i "Русское
слово" тимчасово припиненi.
- Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати свої справи.
Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
- А все ж таки, коли ти гадаєш зовсiм повернутися? Марiя щиро
призналася:
- Їй же богу, не знаю.
- Але ж ти поїдеш тепер до Чернiгова?
- Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не поїде.
Та як вона про це скаже Пфьолям?
Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову Соня
чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв.
- Не радив би я Марiї Олександрiвнi тепер туди їхати, - сказав
багатозначно i солiдно Олександр Карлович. - Там були арешти, обшуки,
взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось бiльше,
нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав
на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там,
а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда?
- Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла ж вона сказати, що й не
думала до Чернiгова тепер їхати. А що поляки напередоднi рухавки, вона й
сама знала краще за них.
* * *
Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою, дуже милою i
доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи, що так не схоже на
панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору,
без заздростi, наче так i належало. I тепер, ставши замiжньою дамою,
лишилася такою ж милою та доброзичливою.
Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi про що. Знала - Маруся, як
захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки нiяково
буде за свою цiкавiсть. Та їй не тiльки з цiкавостi, а й з спiвчуття
хотiлося знати, як же живе Маруся насправдi, що гадає робити. Вона
зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно
їхати на Україну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк, як усi
самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був задоволений, що
Марiя Олександрiвна не заперечує, погоджується з його думкою i порадою.
Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди бiльше нюансiв i деталей. З
тактовностi вона не питала зайвого.
Як тiльки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити
листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд сина Богдася, i
вдвох вони смiялися над їхньою рiзномовнiстю та були зворушенi їхньою
безпосереднiстю.
"Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось
двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути
розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i
з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую за timbres
(Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de tout mon coeur i
обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю i бути
мужнiм i розум ним_ (франц.).__
Твiй хлопчик Богдась".
- Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим, спитала Сонечка. -
Застряв також у Парижi?
- Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж - то вже таке мiсто...
Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще приїдеш, певне,
мрiєш?
Отак вона завжди повертала, коли не хотiла вiдверто говорити. I вже
Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але ж бачила,
що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася.
О, цi листи. Вони не давали спокою Марiї. Добре, що вдень було дуже
нiколи. Справдi, їй треба було якнайшвидше поладнати не тiльки доручення
Сахновського, а й свої особистi справи.
Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором Василем Бiлозерським.
Вiн так рiдко їй писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн одержав, що
друкує з її творiв, якi грошi вже надiслав, скiльки ще надiшле. Вона
казала: "Скоро я питатиму у мiсяця, у зiрок, у сонця, де Василь
Михайлович?"
Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв їй, вiн ставив її найвище
серед усiх українських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася, коли
прийшла до них, такої щирої радостi його дружини Надiї.
Марiя принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, -
фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки:
"Вам вiд мене. М. О."
- Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви там зовсiм
iнше життя ведете.
- Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi
- не справжнє життя.
Василь Михайлович замахав руками. Вiн був якийсь розгублений,
неспокiйний, наче прибитий. Весь час здавалося: вiн хоче в чомусь
виправдатися перед нею не за її видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а
за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
- Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не знаю, що там з "Основою"
буде, такi утиски з цензурою, такi присiкування, такi сперечання мiж
своїми, а тiльки ж по почали.
Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марiї:
- Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi.
- Але ж справдi становище Василя Михайловича тяжке, - для годиться
спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали. Це ж
буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять.
- Принаймнi у них, у тих журналiв, була тверда програма, ясний
напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно
труднiше вести.
- Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарештi, наш український
журнал, але ж мало того, що вiн - український. Адже серед українцiв рiзнi
люди, рiзнi напрямки, а вiн, журнал, один i стає мимоволi рупором
найрiзноманiтнiших уподобань.
- Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний,
добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марiєю Олександрiвною,
Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя.
- Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття
про промисловiсть України, пiднесення її господарства, щоб була вона
головним постачальником хлiба в Європi, щоб витримала конкуренцiю
Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських князiвств, Туреччини,
якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i нашi величезнi запаси просто
згниють. Я радiла, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи
сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став великим
судноплавним шляхом.
- Як колись iз варягiв у греки.
- Але набагато далi - вiд України в європейськi держави. Справдi, я
читала й бачила нашу Україну розквiтлою, багатою, культурною...
- Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя.
- I раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторськi
мрiї: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить! А цi його
твердження, що є нацiї "одвiчно демократичнi". Що вiн, забув наших
українських панiв?
- А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав: "Нехай
собi гуркотять i свищуть чугунки, кому їх треба", - додала Надiя, - i
зовсiм уже одверто: що "як є такi люди як ангеляни, якi попереду пiшли,
то, мабуть, треба, щоб iншi, як от ми, українськi хуторяни, позаду
зiставалися". Не можу я простити Василевi, що вiн це надрукував. Сам
сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати.
- До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене
злий до нестями.
- Його зараз нема в Петербурзi. I добре, що нема. Правду кажучи, я
спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що
вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув.
А Василь i так його часто просто побоюється i друкує, що треба, чого й не
треба. Ви уявити не можете, Марiє Олександрiвно. Ви от пiдписуєте свої
твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого Марка
Вовчка. А в нього в самiй "Основi" я пiдрахувала двадцять вiсiм
псевдонiмiв! Iй-богу!
- Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. - То ви вже, мабуть,
перебiльшили, Надiєчко.
- Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень,
Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк...
- Годi, годi, - замахала руками Марiя.
- А як вiн редагує, - не втихомирювалась Надiя. - Часто вiд думки
автора нiчого не залишається!
- Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала лукаво,
по-жiночому, - в усiх вiдношеннях.
- Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн i
плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марiї, якi паскуднi вiршики вiн
написав про неї i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився з
дружиною!).
- Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини
сили, енергiї, розуму. Тiльки згадати, адже це вiн нашу абетку до ладу
привiв, хiба дарма її кулiшiвкою звуть! I так назавжди й залишиться. За це
йому всi вдячнi мусять бути. А в той же час такий вiн поплутаний, що часто
нашiй справi шкодить. Може, вiн просто хворий? Я на нього серця не маю. А
бачитись? Нi, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю i
хотiла б дуже побачити.
- А його тепер теж нема в Петербурзi.
- Знаю. То добра, сердечна людина, робiтник щирий i скромний. Ну,
нiчого. Незабаром я повернуся назовсiм, тодi вже всiх побачу. Усю вашу
громаду, усiх "основ'ян".
- Не знаю, чи матимете з цього велику втiху. З одного боку, наш журнал
начебто й дуже прогресивний, а з другого - їй же право, "Современник"
справедливо нам дорiкнув.
Марiя подумала: "От коли б видавати за кордоном - тут не можна,
звичайно, - український журнал на зразок "Колокола", вiльний,
революцiйний". Про це попа мрiяла в Парижi з Фрiчем, i зараз вона
розповiла про це Надiї.
- Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матерiалiв? - захоплено казала
вона. -Скiльки з України полинуло б звiсток, скiльки молодi, що прагне
дiла, адже в кожному унiверситетi i в Києвi, i в Харковi, i в одеському
лiцеї ростуть гуртки. Лондонськi видання через Одесу поширюються, певне,
не менше, нiж тут, у Петербурзi або в Москвi. Менi розповiдали хлопцi, якi
зараз за кордоном. А всi слов'янськi країни? Хiба для них це н( було б
живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про полякiв i казати нема
чого.
- Ну, поляки не "однакi". Деякi мрiють українцiв усiх пiд Польщу.
- А ми "однакi"? Ви ж так не думаєте, Надiєчко! Це побоювання Василя
Михайловича. А згадайте друзiв Тараса Григоровича, Желiговського,
Сераковського, Станкевича? З Желiговським ми часто зустрiчаємося в Парижi,
я буваю у нього. I знаєте що, я б до журналу притягла б багато жiнок. Оце
була б сила!
- Як я часто думаю про це, скiльки нашої жiночої сили гине в оцих
хатнiх турботах, в цих кубелечках удаваного сiмейного щастя! - аж
загорiлася Надiя. - Це було б надзвичайно!
- Про що ви так палко розмовляєте? - спитав, заходячи, Василь
Михайлович.
- Менi Марiя Олександрiвна розповiдає про паризькi моди, -з викликом
кинула Надiя.
- Жiнки завжди лишаються жiнками, - добродушно-насмiшкувато зауважив
Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такi жiночi розмови,
нiж небезпечнi тепер - на полiтичнi теми.
Прощаючись, Марiя мiцно обняла Надiю. "Поки я тут, я вас часто
бачитиму".
Саме вiд Надiї вона дiзналася докладно i про веснянi студентськi
заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хiрургiчної академiї, було
також тодi заарештовано, i Надiя не тiльки переживала за молодшого брата,
вона всiєю душею спiвчувала молодi.
Але цi розмови також точилися не в присутностi її чоловiка, Василя
Михайловича Бiлозерського.
* * *
"От не пощастило!" - подумала з жалем Марiя, коли їй сказали, що Миколи
Олексiйовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсiм немає зараз у
Петербурзi. У нього помер батько, i вiн поїхав на похорон. Знову не
познайомилася!
Заочно вони були давнi знайомi, так само як i з Чернишевським. Нiколи
не бачилися, а немов були близькi знайомi. Адже їх звiв її друг
Добролюбов, коли вона зустрiлася з ним у Неаполi. Короткий час, усього три
мiсяцi, а здавалося, їхня дружба тривала довгi, довгi роки! Для неї його
смерть була великим горем. Аж до самої смертi його вони листувалися. I
поки вистачало у нього сил, вiн читав коректури її творiв, в
"Современнике" вони надрукували "Жили-были три сестры". Завдяки
Добролюбову Чернишевський узявся за її лiтературнi видавничi справи,
Некрасов вважав її своєю.
Тепер нема надiї скоро побачити Чернишевського, а от i з Некрасовим не
познайомилася.
З "Современника" у 1863 роцi вже мали зняти заборону видання, тому в
редакцiї готували наступнi номери, анонс на пiдписку.
Марiї хотiлося поговорити про свою участь у журналi. . Найдiяльнiшим i
найенергiйнiшим помiчником Некрасова у справах журналу був тепер секретар
редакцiї Василь Олексiйович Слепцов.
"Добре, що хоч з ним познайомилась", - подумала Марiя в першу мить
знайомства.
"Як добре, що ми познайомилися! - з радiстю думала Марiя весь час
перебування в Петербурзi. - А Салiас Єлизавета Василiвна зовсiм не права.
Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово i однобiчно дивилася на
нього!"
Ще в Парижi чула про Слепцова вiд Єлизавети Василiвни Салiас. Вiн був
товаришем її сина Євгена, був замiшаний у московських студентських
iсторiях, а в її журнальчику "Русская речь" надрукував свої першi нариси.
Талановитi, розумнi нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її
невиразному плутаному журналi, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга
й одразу вiдчув своє справжнє рiдне мiсце в "Современнике".
Графиня Салiас, згадуючи його, казала: "Вiн напрочуд красивий, просто
красень, i жiночим питанням займається не лише в своїх статтях".
Вiн, справдi, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим,
холодним. Та ж Марiя, коли хотiла, вмiла швидко розтопити будь-який холод!
Василь Олексiйович одразу вiдчув, що ця молода, гарна жiнка, на якiй Париж
уже лишив свiй вiдбиток, перш за все - колега, товариш по роботi.
Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони
подружилися в Iталiї, сподiвалися на зустрiч у Петербурзi, i он як
трапилось...
I Миколу Гавриловича так i не побачила, тiльки листовне познайомились.
- Вiн також дуже хотiв вас побачити, - сказав Слєпцов. - Ви б чули, як
вiн говорив про вас, про вашi твори, як високо їх цiнив. Вiн казав, що
пiсля Гоголя ви тепер один з кращих прозаїкiв.
- Ну, це занадто, - почервонiвши, засмiялася Марiя. - Iнодi й великi
уми надто захоплюються i помиляються.
На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творiв, i
перебiльшенi похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що
Чернишевський так вiдгукнувся, i ще дужче болiло за його долю.
В них обох, i в Марiї, i в Слепцова, пiдсвiдомо було вже таке вiдчуття,
що саме Микола Олександрович Добролюбов i Микола Гаврилович Чернишевський
наказали їм зiйтися, i подружитися, i бути в одному таборi.
Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як
така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка
свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо,
дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум, мою душу
цим стiнам не перемогти".
...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою
вiру, що все оточуюче зараз - скороминуче, тимчасове, неспроможне їх
перемогти.
- Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, - казала мати, - але,
знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав - у
нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв...
Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою свiтлу душу.
- Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися мiцнiше, та
при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн знає, що я
зараз неспроможний вiдстоювати свої iнтереси. Не будемо думати про це,
мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв.
Все ж таки добре, що його люба робота - журналiстика - дає засоби
iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений.
- Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер.
- Вiрочка читає вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i намагається
дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згадуєш, щоб
прочитати до твого повернення.
- О, - засмiявся Митя. - Вона гадає, я не повернусь ще багато рокiв?
Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав, а при
нагодi згадав.
Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто
ж написав пiсля лiкарнi, важкої хвороби, за три мiсяцi дисертацiю i
одержав за неї срiбну медаль, та й то половина професорiв вимагала
золотої! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де їй розiбратися в усiх
угрупованнях - лають його егоїстом, нiгiлiстом, зарозумiлим.
- А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"...
- Ну, от вона в iншу крайнiсть впадає, - знову засмiявся Митя. -
Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема нiяких
сумнiвiв. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я
нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непокоїлась дужче, - жартував
вiн. - Скiльки дурниць я мiг би накоїти! Я мiг би програти в карти всi
гонорари, я маю пiдозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру
"по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я мiг би
знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловiком, я мiг би знову
закохатися!
Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити перед нею важкiсть
свого становища. Як їй хотiлося притиснути зараз його рiдну голову,
цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати:
- Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь коло
мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при
свiдках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волi вiн накоїв би iнших "дурниць"
-далеко серйознiших навiть, нiж прокламацiя-вiдповiдь Шедо-Фероттi на
захист Герцена!
- Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм розiйшлась
з Опанасом Васильовичем.
-Правда? Як добре!
- Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала йому,
та коли ти вийшла з своєї доброї волi, маєш уже чималенького сина, отак
покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком...
- З ким? - зацiкавився Митя.
- Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек,
кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна кар'єра, вiн
поїхав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються
скрiзь удвох.
- Хiба вона тиняється? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працює. Ти ж
сама казала, та й я бачив у журналах її новi твори, їх люблять, я сам мрiю
написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марi її
самостiйнiсть у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича i
дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i
мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я не знаю, який
вiн - цей її коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б хотiв, щоб
мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна!
- Надто самостiйна!
- I для якої поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не створена для
кислої метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним життям, може
бути другом-товаришем. Нi, мамо, я радий за Марi. Коли буде нагода,
передай їй привiт вiд мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це
вiдчував змалку.
- Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм.
Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi
i її легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що трохи
розважила його сiмейними плiтками Вона, як завжди при несподiваному
закiнченнi побачення, - завжди це ставалося несподiвано, хоча знала -
двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала хрестити
Мнтю, хоча знала, що вiн давно невiруючий, але ж це було споконвiчне
материнське прощання.
Зашепотiла:
- Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му!
- Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, - ласкаво мовив
найрадикальнiшнй у Росiї нiгiлiст. - Все буде гаразд. Поцiлуй вiд мене
усiх наших.
- Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
- Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi!
- Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка, яча була
вже не панночка Рутцен, а панi Пфьоль, бо нещодавно вийшла замiж за
орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн давно вже не був
орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не в малих чинах, i мав
прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марiю,
зустрiвшись з нею цього лiта в Парижi. Сонечка теж не так давно
повернулася з-за кордону, але з Марiєю вона досить довго не бачилась.
Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi.
Як багато хотiлося розпитати, розповiсти подругам! Навiть добре, що
Олександра Карловича не було дома i вони могли говорити вволю. Розмова
була, як завжди при таких зустрiчах, непослiдовна, хаотична, але не
припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй їй
кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за нею;
не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i, звичайно, коли,
нашвидку перекусивши i випивши кави, сидiли вже на низеньких пуфах у
затишному Сонеччиному будуарi.
- Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся.
- Аякже! Мої милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто були менi за
батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я приїхала в Лондон, вiн
вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я поїхала до
Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у Гарсiя, брата мадам
Вiардо Я й не мрiяла потрапити до неї в ученицi, ти ж, напевне, знаєш її
характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила
до Герценiв. Свої ж, росiяни... Я, правда, бiльше бу вала на жiночiй
половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталiєю Олексiївною, коли та
була вiльна.
Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався, що я вiд
Рейхелiв, заспокоїтися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою Мейзенбуг
весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi.
- Я теж познайомилася з ним, коли вiн приїздив до Парижа, - докинула
Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше.
- Був там Саша - Герцен-Юнiор, - вела далi Сонечка. - Вiн, як
повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його. Тiльки
й розмов про Росiю, про революцiйнi справи.
- Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн страждав, що його дiти
далекi вiд цього.
- Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю
дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть?
- Уяви, вiн не кинув своєї зоологiї, працює, пише статтi, виступає з
лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росiї.
Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
- I я тiєї ж думки, - погодилася Маруся.
- Хоч яка я завжди далека вiд полiтики, але ж хiба можна лишатися
байдужою? - мовила Сонечка.
- Та ще пiсля року, проведеного в Лондонi, близького знайомства з
Герценом та Огарьовим.
- Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима
дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього.
"Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що я саме у них
зупинилася".
- Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявляєш, який то був жах
бачити, як займається один будинок за iншим. Нiколи не було таких
величезних пожеж.
- Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд, що
уряд приписав цi пожежi студентам, таємнiй органiзацiї. Невже ти вiриш у
це?
- Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить. А якi утиски
почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски. Вони
лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися у
полiтичнi справи. А їх навпаки - наштовхують на небезпечнi роздуми. Ну,
чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори...
- Саме тому...
- Наче всi лiтератори вороги уряду.
- Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила їй пальцем.
- Будь обережна, ти не уявляєш, що тут дiється. Ну, що Чернишевського
забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi пiсля пожеж
все так круто повернулося, всi стали такi пiдозрiливi, недовiрливi,
неприємно стрiчатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за
кордоном.
- А я, навпаки, тим, хто тут, - i, з мить помовчавши, Марiя
додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти ж у
Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще, нiж у Стародубi. Вiн
ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь час у нього плани
мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi видаватиметься
газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко. Ти
ж Дорошенка Iллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай i мене там у газетi
наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене
там, у Парижi, завелися друзi чехи. Коли оце лист знову вiд Опанаса.
Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що
копiєчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизi, не вiзьму. Не
подобається менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив.
Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював.
- Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi, вони
пектимуть менi руки.
- А багато вiн тобi надсилає взагалi, що не печуть? - спитала,
усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса.
Марiя засмiялась i обняла подругу.
- Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мої книги одержує.
- Оце вже дiйсно чесно заробленi. Ти там дуже бiдуєш, певно,
Марусенько?
- Нi, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з
Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я свої
рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай хоч без
копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович мої оповiдання
йому передав.
- Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i "Русское
слово" тимчасово припиненi.
- Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати свої справи.
Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
- А все ж таки, коли ти гадаєш зовсiм повернутися? Марiя щиро
призналася:
- Їй же богу, не знаю.
- Але ж ти поїдеш тепер до Чернiгова?
- Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не поїде.
Та як вона про це скаже Пфьолям?
Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову Соня
чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв.
- Не радив би я Марiї Олександрiвнi тепер туди їхати, - сказав
багатозначно i солiдно Олександр Карлович. - Там були арешти, обшуки,
взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось бiльше,
нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав
на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там,
а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда?
- Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла ж вона сказати, що й не
думала до Чернiгова тепер їхати. А що поляки напередоднi рухавки, вона й
сама знала краще за них.
* * *
Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою, дуже милою i
доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи, що так не схоже на
панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору,
без заздростi, наче так i належало. I тепер, ставши замiжньою дамою,
лишилася такою ж милою та доброзичливою.
Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi про що. Знала - Маруся, як
захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки нiяково
буде за свою цiкавiсть. Та їй не тiльки з цiкавостi, а й з спiвчуття
хотiлося знати, як же живе Маруся насправдi, що гадає робити. Вона
зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно
їхати на Україну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк, як усi
самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був задоволений, що
Марiя Олександрiвна не заперечує, погоджується з його думкою i порадою.
Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди бiльше нюансiв i деталей. З
тактовностi вона не питала зайвого.
Як тiльки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити
листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд сина Богдася, i
вдвох вони смiялися над їхньою рiзномовнiстю та були зворушенi їхньою
безпосереднiстю.
"Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось
двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути
розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i
з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую за timbres
(Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de tout mon coeur i
обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю i бути
мужнiм i розум ним_ (франц.).__
Твiй хлопчик Богдась".
- Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим, спитала Сонечка. -
Застряв також у Парижi?
- Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж - то вже таке мiсто...
Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще приїдеш, певне,
мрiєш?
Отак вона завжди повертала, коли не хотiла вiдверто говорити. I вже
Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але ж бачила,
що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася.
О, цi листи. Вони не давали спокою Марiї. Добре, що вдень було дуже
нiколи. Справдi, їй треба було якнайшвидше поладнати не тiльки доручення
Сахновського, а й свої особистi справи.
Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором Василем Бiлозерським.
Вiн так рiдко їй писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн одержав, що
друкує з її творiв, якi грошi вже надiслав, скiльки ще надiшле. Вона
казала: "Скоро я питатиму у мiсяця, у зiрок, у сонця, де Василь
Михайлович?"
Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв їй, вiн ставив її найвище
серед усiх українських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася, коли
прийшла до них, такої щирої радостi його дружини Надiї.
Марiя принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, -
фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки:
"Вам вiд мене. М. О."
- Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви там зовсiм
iнше життя ведете.
- Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi
- не справжнє життя.
Василь Михайлович замахав руками. Вiн був якийсь розгублений,
неспокiйний, наче прибитий. Весь час здавалося: вiн хоче в чомусь
виправдатися перед нею не за її видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а
за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
- Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не знаю, що там з "Основою"
буде, такi утиски з цензурою, такi присiкування, такi сперечання мiж
своїми, а тiльки ж по почали.
Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марiї:
- Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi.
- Але ж справдi становище Василя Михайловича тяжке, - для годиться
спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали. Це ж
буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять.
- Принаймнi у них, у тих журналiв, була тверда програма, ясний
напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно
труднiше вести.
- Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарештi, наш український
журнал, але ж мало того, що вiн - український. Адже серед українцiв рiзнi
люди, рiзнi напрямки, а вiн, журнал, один i стає мимоволi рупором
найрiзноманiтнiших уподобань.
- Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний,
добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марiєю Олександрiвною,
Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя.
- Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття
про промисловiсть України, пiднесення її господарства, щоб була вона
головним постачальником хлiба в Європi, щоб витримала конкуренцiю
Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських князiвств, Туреччини,
якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i нашi величезнi запаси просто
згниють. Я радiла, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи
сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став великим
судноплавним шляхом.
- Як колись iз варягiв у греки.
- Але набагато далi - вiд України в європейськi держави. Справдi, я
читала й бачила нашу Україну розквiтлою, багатою, культурною...
- Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя.
- I раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторськi
мрiї: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить! А цi його
твердження, що є нацiї "одвiчно демократичнi". Що вiн, забув наших
українських панiв?
- А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав: "Нехай
собi гуркотять i свищуть чугунки, кому їх треба", - додала Надiя, - i
зовсiм уже одверто: що "як є такi люди як ангеляни, якi попереду пiшли,
то, мабуть, треба, щоб iншi, як от ми, українськi хуторяни, позаду
зiставалися". Не можу я простити Василевi, що вiн це надрукував. Сам
сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати.
- До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене
злий до нестями.
- Його зараз нема в Петербурзi. I добре, що нема. Правду кажучи, я
спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що
вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув.
А Василь i так його часто просто побоюється i друкує, що треба, чого й не
треба. Ви уявити не можете, Марiє Олександрiвно. Ви от пiдписуєте свої
твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого Марка
Вовчка. А в нього в самiй "Основi" я пiдрахувала двадцять вiсiм
псевдонiмiв! Iй-богу!
- Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. - То ви вже, мабуть,
перебiльшили, Надiєчко.
- Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень,
Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк...
- Годi, годi, - замахала руками Марiя.
- А як вiн редагує, - не втихомирювалась Надiя. - Часто вiд думки
автора нiчого не залишається!
- Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала лукаво,
по-жiночому, - в усiх вiдношеннях.
- Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн i
плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марiї, якi паскуднi вiршики вiн
написав про неї i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився з
дружиною!).
- Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини
сили, енергiї, розуму. Тiльки згадати, адже це вiн нашу абетку до ладу
привiв, хiба дарма її кулiшiвкою звуть! I так назавжди й залишиться. За це
йому всi вдячнi мусять бути. А в той же час такий вiн поплутаний, що часто
нашiй справi шкодить. Може, вiн просто хворий? Я на нього серця не маю. А
бачитись? Нi, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю i
хотiла б дуже побачити.
- А його тепер теж нема в Петербурзi.
- Знаю. То добра, сердечна людина, робiтник щирий i скромний. Ну,
нiчого. Незабаром я повернуся назовсiм, тодi вже всiх побачу. Усю вашу
громаду, усiх "основ'ян".
- Не знаю, чи матимете з цього велику втiху. З одного боку, наш журнал
начебто й дуже прогресивний, а з другого - їй же право, "Современник"
справедливо нам дорiкнув.
Марiя подумала: "От коли б видавати за кордоном - тут не можна,
звичайно, - український журнал на зразок "Колокола", вiльний,
революцiйний". Про це попа мрiяла в Парижi з Фрiчем, i зараз вона
розповiла про це Надiї.
- Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матерiалiв? - захоплено казала
вона. -Скiльки з України полинуло б звiсток, скiльки молодi, що прагне
дiла, адже в кожному унiверситетi i в Києвi, i в Харковi, i в одеському
лiцеї ростуть гуртки. Лондонськi видання через Одесу поширюються, певне,
не менше, нiж тут, у Петербурзi або в Москвi. Менi розповiдали хлопцi, якi
зараз за кордоном. А всi слов'янськi країни? Хiба для них це н( було б
живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про полякiв i казати нема
чого.
- Ну, поляки не "однакi". Деякi мрiють українцiв усiх пiд Польщу.
- А ми "однакi"? Ви ж так не думаєте, Надiєчко! Це побоювання Василя
Михайловича. А згадайте друзiв Тараса Григоровича, Желiговського,
Сераковського, Станкевича? З Желiговським ми часто зустрiчаємося в Парижi,
я буваю у нього. I знаєте що, я б до журналу притягла б багато жiнок. Оце
була б сила!
- Як я часто думаю про це, скiльки нашої жiночої сили гине в оцих
хатнiх турботах, в цих кубелечках удаваного сiмейного щастя! - аж
загорiлася Надiя. - Це було б надзвичайно!
- Про що ви так палко розмовляєте? - спитав, заходячи, Василь
Михайлович.
- Менi Марiя Олександрiвна розповiдає про паризькi моди, -з викликом
кинула Надiя.
- Жiнки завжди лишаються жiнками, - добродушно-насмiшкувато зауважив
Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такi жiночi розмови,
нiж небезпечнi тепер - на полiтичнi теми.
Прощаючись, Марiя мiцно обняла Надiю. "Поки я тут, я вас часто
бачитиму".
Саме вiд Надiї вона дiзналася докладно i про веснянi студентськi
заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хiрургiчної академiї, було
також тодi заарештовано, i Надiя не тiльки переживала за молодшого брата,
вона всiєю душею спiвчувала молодi.
Але цi розмови також точилися не в присутностi її чоловiка, Василя
Михайловича Бiлозерського.
* * *
"От не пощастило!" - подумала з жалем Марiя, коли їй сказали, що Миколи
Олексiйовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсiм немає зараз у
Петербурзi. У нього помер батько, i вiн поїхав на похорон. Знову не
познайомилася!
Заочно вони були давнi знайомi, так само як i з Чернишевським. Нiколи
не бачилися, а немов були близькi знайомi. Адже їх звiв її друг
Добролюбов, коли вона зустрiлася з ним у Неаполi. Короткий час, усього три
мiсяцi, а здавалося, їхня дружба тривала довгi, довгi роки! Для неї його
смерть була великим горем. Аж до самої смертi його вони листувалися. I
поки вистачало у нього сил, вiн читав коректури її творiв, в
"Современнике" вони надрукували "Жили-были три сестры". Завдяки
Добролюбову Чернишевський узявся за її лiтературнi видавничi справи,
Некрасов вважав її своєю.
Тепер нема надiї скоро побачити Чернишевського, а от i з Некрасовим не
познайомилася.
З "Современника" у 1863 роцi вже мали зняти заборону видання, тому в
редакцiї готували наступнi номери, анонс на пiдписку.
Марiї хотiлося поговорити про свою участь у журналi. . Найдiяльнiшим i
найенергiйнiшим помiчником Некрасова у справах журналу був тепер секретар
редакцiї Василь Олексiйович Слепцов.
"Добре, що хоч з ним познайомилась", - подумала Марiя в першу мить
знайомства.
"Як добре, що ми познайомилися! - з радiстю думала Марiя весь час
перебування в Петербурзi. - А Салiас Єлизавета Василiвна зовсiм не права.
Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово i однобiчно дивилася на
нього!"
Ще в Парижi чула про Слепцова вiд Єлизавети Василiвни Салiас. Вiн був
товаришем її сина Євгена, був замiшаний у московських студентських
iсторiях, а в її журнальчику "Русская речь" надрукував свої першi нариси.
Талановитi, розумнi нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її
невиразному плутаному журналi, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга
й одразу вiдчув своє справжнє рiдне мiсце в "Современнике".
Графиня Салiас, згадуючи його, казала: "Вiн напрочуд красивий, просто
красень, i жiночим питанням займається не лише в своїх статтях".
Вiн, справдi, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим,
холодним. Та ж Марiя, коли хотiла, вмiла швидко розтопити будь-який холод!
Василь Олексiйович одразу вiдчув, що ця молода, гарна жiнка, на якiй Париж
уже лишив свiй вiдбиток, перш за все - колега, товариш по роботi.
Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони
подружилися в Iталiї, сподiвалися на зустрiч у Петербурзi, i он як
трапилось...
I Миколу Гавриловича так i не побачила, тiльки листовне познайомились.
- Вiн також дуже хотiв вас побачити, - сказав Слєпцов. - Ви б чули, як
вiн говорив про вас, про вашi твори, як високо їх цiнив. Вiн казав, що
пiсля Гоголя ви тепер один з кращих прозаїкiв.
- Ну, це занадто, - почервонiвши, засмiялася Марiя. - Iнодi й великi
уми надто захоплюються i помиляються.
На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творiв, i
перебiльшенi похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що
Чернишевський так вiдгукнувся, i ще дужче болiло за його долю.
В них обох, i в Марiї, i в Слепцова, пiдсвiдомо було вже таке вiдчуття,
що саме Микола Олександрович Добролюбов i Микола Гаврилович Чернишевський
наказали їм зiйтися, i подружитися, i бути в одному таборi.
Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як