Страница:
звичайно, вмiв.
Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав, i
взагалi поводився, як з рiвним, а не з малюком. Через кiлька партiй
Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр
Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i
коли кажуть "шах" i "мат", але не подобається, що так довго думають над
кожним ходом.
- Я тебе навчу, - сказав Пассек, - можливо, ти так довго й не
думатимеш.
Нi, виявляється, вiн досить приємна людина. Мама була явно задоволена,
коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою.
Але чому у мсьє Пассека (так бiльше подобалось Богдасевi!) одразу
змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно
пошле його в аптеку або за лiкарем, i вiн зiрветься i побiжить не
заперечуючи.
* * *
Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше друзiв - Марiю Олександрiвну,
Єшевського i Пассека. А невдовзi сталася ще одна, вже радiсна подiя:
одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина!
- Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно,
а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане
Васильовичу, до чого сяєте!
Єшевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом.
- Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн.
- Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася Марiя. - Нiде, як у
Парижi, не шиють так взуття.
- Воно видно, - iронiчно мовив Єшевський, глянувши на її старi, певне,
ще петербурзькi черевики.
- Ну, що ви дивитесь! - засмiялась Марiя. - От надсилаю "Лихого
чоловiка", одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у
найкращого, найдорожчого шевця...
- I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так вирiшили назвати
хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з неї гонорарiй, Петрик
уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького
шевця, - добродушно пiдсмiювався Єшевський.
- Бодай вам з такою мовою! "Основа" от-от вийде. Але ж врештi для
Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крiм того, и вже почала в'язати
з гарусу!
- I це теж будуть паризькi, бо в Парижi зв'язанi, - вставив Саша
Пассек.
- Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на
всi штуки, - замахав руками Єшевський. - I так хвилини вiльної не маєте,
силомiць вас вiд столу вiдтягаєш.
- Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i думаєш собi.
Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що
з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою
дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона
про дiтей розповiдає.
"Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то вже дiйсно щирi
душi й щирi друзi, - подумав Єшевський, - хоч i вигадує вона, як
письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю, як про близьку
людину, i писав своїй Юлi:
"Марiю Олександрiвну я бачу часто. Вона в дуже нехорошому станi i
моральному, i фiзичному, тому що часто хворiє. Як вистачає у неї сили
працювати, я просто не розумiю. А вона працює що є сили, бере уроки
англiйської й iталiйської мов, силу-силенну читає i пише. Днями закiнчила
чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою
думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-українськи написано вже
п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий український журнал "Основу". Я
дуже непокоюсь, що вона доконає себе, i не раз намагався серйозно i прямо
говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу,
i обiдаєш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надриваєш себе працею. А
втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що знайшов тут Тургенева,
прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цiєї людської, а не з
лiтературної сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно, разом з
Марiєю Олександрiвною, i в цей день засиджуємося годин до дванадцяти. Якби
не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi".
Що ж, savant як savant. Сорбонна. Лувр. Версаль. Двоє-троє близьких
знайомих. Блиск, гомiн, вир життя Парижа його не обходили. Тому було
сумно, коли наблизився на чужинi Новий рiк. Але несподiвано люб'язне
запрошення пiднесло настрiй.
"Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину. - Я йду
стрiчати його (наш, а не закордонний) до Тургенева разом з Марiєю
Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi,
i це трохи не розстроїлось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути
вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..."
Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи. Кожен згадував рiздво,
Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо приємно, що стрiнуть
Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi.
Але до Нового року ще було рiздво!
Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена:
"Надсилаю вам - Ви гадаєте "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка -
надсилаю Вам Ольгу з вiзитом i з цим листом. Що Ви робите, Марiє
Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я серйозно рекомендую Вам - m-lle
Meysenbug i, користуючись цiєю вiрною нагодою, тисну Вам руку. Огарьов
кланяється. Будьте здоровi".
Олександр Iванович написав i Тургеневу про приїзд дочки Ольги.
"...За Ольгу - дякую. Вона їде з Meysenbug, яку я серйозно рекомендую
Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однiєї знайомої, а потiм шукатимуть
квартиру, - я їм даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку її прийняти i
приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж це Богдан був у крупi? Ну,
минуло, так i говорити нема чого".
Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку, але... але вдома
Наталя Олексiївна створювала неможливу атмосферу для його дiтей, не
злюбила норовливої, дуже гарненької, жвавої Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки,
обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила її вихованню.
Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не мiг поробити з не
менш норовливими i упертими "виховательками".
Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у
Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була взаємна! А у нього на
серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом. I хоч писав вiн
наче жартома, вiн насправдi жадав i сподiвався, що добрi душi, рiднi,
руськi, приголублять його дочку.
Як вiн хотiв виростити, виховати своїх дiтей люблячими свою
батькiвщину, рiдну мову, рiдний народ, спадкоємцями його багатства -
роботи! Не виходило це аж нiяк!
Ще писав Герцен, що до Парижа їде його знайома росiйська пара -
Агренєви. Вiн - тенор, вступає до паризької iталiйської опери - добре було
б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi
вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще перекладає англiйською
мовою Марка Вовчка - це вже добре!
"Зведiть їх, це буде корисно для пропаганди росiйської лiтератури i для
розвитку художницького такту в Агренєвої..."
"Хай там що завгодно плещуть про Марка Вовчка, - подумав вiн, - а
письменниця вона - дай боже!"
2
"Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки", - подумала Марiя,
обводячи поглядом усiх за столом.
Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти.
Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка Тургенева - сидить на хазяйському
мiсцi й порядкує, їй непомiтно допомагають батько й гувернантка miss
Innis. Особливо батько - вiн пiдказує стиха, що кому запропонувати, i сам,
помiтивши, що кому подобається, з задоволенням пiдкладає ще й ще.
Навпроти них сидять маленький чотирирiчний Поль Вiардо i такий же
дорослий П'єр Тургенев - молодший син славетного вигнанця Миколи
Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька Герцен i шестирiчна Марiанна
Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович.
Ще за столом Марiя Олександрiвна, m-lle Мейзенбуг, i коло Поля -
гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк
не заважати дiтям, не роблять їм зауважень i застережень анi вголос, анi
пошепки, не заводять своїх дорослих розмов, а Iван Сергiйович розповiдає
цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторiї. "Дорослi" усi свої. Господиня столу,
хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе легко
й вiльно, особливо стає весело, коли пiсля закуски їм наливають по чарочцi
легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучої водички.
Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита українська сорочка,
з якої вiн, правда, трохи вирiс.
"Треба буде вишити нову, - занотовує собi в думках Марiя, - я ж цю ще в
Немировi на вирiст вишивала й шила".
I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн її одягає лише у визначнi
днi.
Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають десерт -
торт i фрукти, - можна подумати, що вони нiколи такого не їли, навiть
дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж таки
хотiла спинити Клодi, але Iван Сергiйович очима її зупинив. Йому так
приємно, що дiти тримаються невимушене, за столом царює щебетання i смiх,
i найдужче цьому сприяє Богдась! А вiд нього не вiдстає улюблениця Iвана
Сергiйовича - Клодi.
Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi дiвчина
в якомусь нерiвному настрої. То вона вiд усього серця привiтно пригощає
малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпитує Оленьку про Лондон, i
Iван Сергiйович радiє, що його дочка така гостинна, мила. То раптом немов
якась хмарка набiгає на її темнi, майже чорнi очi, - певне, материнськi,
обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не знає, що їй робити далi.
Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з її батьком, i вiн
так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемагає себе й знову жартує
з малечею.
Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд, дуже вдався! А по обiдi -
концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi не
соромилися виступати, а потiм були вже виступи всiх гостей. Клодi i
Марiанна одягли в кiмнатi Полiнетт iспанськi хустки i вистрибнули,
клацаючи кастаньєтами, - ефект був надзвичайний! Ольга не готувалась до
виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала якийсь
англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно -
i протанцювати, i вiрш сказати, i проспiвати. Вiн трохи помiркував i
сказав статечно:
- Я краще заспiваю! Мамо, ти менi заграєш!
I хоч нiхто з дiтей не зрозумiв слiв, усiм подобалось, як вiн
проспiвав, притоптуючи каблучками:
I шумить, i гуде,
Дрiбен дощик iде!
Марiї було приємно вiд того, як вiн виступив i як вiльно з усiма
белькоче по-французьки.
А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися, i коли грали в
фанти, Iвану Сергiйовичу випало бути ведмедем. I вiн справдi полiз
накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче поїздити
верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив її на спину, але
тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх дiтей
по черзi покатає на своїй спинi. I справдi, катав i Клодi, i Марiанну, i
Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль
злякався i не хотiв сiдати.
Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька,
але вона удавала дресирувальника.
I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i в них з'явилась madame
Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, дiти верещать,
трохи не перекидаються, а "виховательки" спокiйнiсiнько сидять собi на
канапi i розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев,
захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн цiлує
у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошує взяти участь у
цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сiдає осторонь у крiсло,
привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на неї не звертають уваги,
Полiнетт спалахує i робить чемний реверанс.
Вона вже давно не любить її, цю мадам Вiардо, яка, на її думку, робить
усе, щоб вiддалити батька вiд неї...
Ця Вiардо зауважувала кожну дрiбницю, вiдзначала кожен її невдалий
крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй їй
мовi, задля якої вона зовсiм начисто забула рiдну, - так хотiв батько,
великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для неї законом!
Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний
зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька,
- i батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався i
почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала себе добре в
маєтку Вiардо - в Куртавнелi - i не тримала себе вiльно навiть з
дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на її, її батька!
А їй хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб її любив батько,
який стiльки зробив i робив для неї, але їй хочеться, щоб вiн любив її хоч
трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам Вiардо... Вона давно
знає, що це неможливо...
Але зараз, коли мадам так скептично, вiдчужено з'явилась на їхнiй
затишнiй простiй вечiрцi, їй, Полiнi, хочеться довести всiм присутнiм
(вона знає: всiм не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його
дочка, для неї це свято, це росiйське рiздво, святковий обiд, гостi,
розваги, вона примушує себе знову засмiятися, поглядом просить miss Iннiс
сiсти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася i починає з ним
кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радiє вiд щирого серця i
подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не приховує, i нiчого не
удає. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть знав, що ця дама з
тонкими губами i наче виряченими сердитими очима - мати двох славних
дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i своєму чоловiковi,
й доброму Iвану Сергiйовичу:
- Яка невихована дитина!
А Iван Сергiйович, цiлуючи її тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме:
- Що ви! Тепер, коли вiн вчиться у пансiонi, вiн просто зразковий,
порiвнюючи з тим, яким був.
Марiя, побачивши, що Богдась танцює з Полiною, привiтно кивнула
дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд природи соромлива i
позбавлена будь-якої екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так,
як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. їй захотiлося, - але ж хiба
вона насмiлилась би! - кинутись на шию Марiї Олександрiвнi або навiть
просто пригорнутися зараз до неї.
Розчервонiлi й захеканi, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, i
Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмiшкою обiймає їх обох, потiм
пригладжує русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка боїться, що вона зараз
заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася,
Марiя пригортає її до себе, а сама питає сина:
- Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
- Нi, нi, що ти, мамо! - бурно протестує Богдась. - Ми ще будемо
танцювати. Правда, Полiнетт? - звертається вiн до дiвчинки по-французьки.
- Звичайно, ще рано, - просто лякається дiвчинка, стискає руку Марiї
Олександрiвни i тихо додає: - Мадам Вiардо, коли хоче, хай їде, а ви
лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всi-всi танцюватимемо разом: i
тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? - I на хвилинку вона
вiрить, що справдi всiм весело на її святi. - Я дуже хочу, щоб ви були
найдовше вiд усiх!
- Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з Богдасиком - i
берiть Оленьку, її тато хотiв, щоб їй було добре у вас.
- О, звичайно! - радiсно вигукує Полiна i, схопивши за руку Богдасика,
бiжить до Оленьки Герцен.
Марiя стрiчається поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його очах мелькає
смуток. Але тiльки якусь мить. Miss Innis грає бравурний ланнерiвський
вальс.
- Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике
коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки!
Вiн хапає однiєю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони найближче до
нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплює Оленьку i Полiну, Полiна - Богдася,
той - Марiанну, маленького П'єра Тургенева - далi побiгли гувернантка з
Полем i навiть серйозна, солiдна, але сентиментальна i добра.Мальвiда
Мейзенбуг, i всi закрутились в танку!
Здавалося, всiм дуже, дуже весело!
Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина, що
це з'їхалась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо.
Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була для нього
дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за
своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловiка, куди милостиво
пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був їй вдячний сьогоднi
за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiчає.
Коли всi розходяться, вiн тисне Марiї руку й нагадує:
- Наш Новий рiк ми стрiчаємо разом, так?
- Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю
дивиться йому в очi.
* * *
Невже знову рiк минув?
Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А в роцi
дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв! I кожного
ранку сподiваєшся на щасливий день. Хiба щоранку не гадаєш, що зробиш,
кого побачиш, кого зустрiнеш, їй здавалось - вона оглядає цей рiк, усi
мiсяцi, усi днi - невже те все пережите умiстилося в один рiк? Знову
вiдчуття було в неї: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах
рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все здавалося - у
дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю,
вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про роботу.
У кожнiм листi про грошi.
Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не закiнчивши, починала другий,
поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити, як же їй,
власне, жити далi?
I день збiгав по дню, i паризька метушня така була вiдповiдна i
настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут можеш
жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. її не пригнiчували ця
метушня, рух, гомiн, багатолюднiсть на вулицях. А от Єшевського це
пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй цiй багатолюдностi
вiн, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрiчається з такими приємними
й милими людьми, як Марiя Олександрiвна, Iван Сергiйович, Олександр
Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек.
Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли
цьому. I господар радiв.
Нелегкий у Iвана Сергiйовича був цей рiк - анi в роботi, анi в
Куртавнелi.
Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от
спалахне та iскра, вiд якої все, що вже зародилося i наче готове в головi,
повинно загорiтися.
Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав, певне,
йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати!
Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже спалахнула, вiн не
мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на
яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще
незрозумiлого й навiть чужого йому по духу, - настановами, поведiнкою,
думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так
прагнув жити його життям!
Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман, вкласти в
нього всi свої думки, сумнiви, вiру й турботи, а тодi, здавалося, уже
кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури.
Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
Iван Сергiйович жадав розiбратися в новому молодому поколiннi, i,
певне, нi в якому його творi художня правда не перемагала так власнi
настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров?
Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця свiту, як не
дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу здавалось, що саме паризьке
повiтря, "гнусне", як вiн казав, дiє жахливо на його уяву. Вiн ще не був
тодi близьким з тими французькими письменниками, з якими так зiйшовся
пiзнiше.
Тургенев одержував листи вiд друзiв - росiйських письменникiв,
лiтераторiв Полонського, Фета, Анненкова, на нього вiяло росiйською
здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францiї! Вiн наче
чув човгання чобiт старости з Спаського, i навiть запах його сiряка
здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не мiг зараз поїхати з
Парижа.
Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до
Росiї. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за француза i
лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не
"незаконнонародженою".
"Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспiльствi, фальшиве
становище з матiр'ю", - так доводив вiн усiм. Вiн дав їй освiту,
забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подiбнiсть родини - жив "своїм
домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss
Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважає його.
Але спiльного у нього з самою Полiнькою дуже мало. Може, вiн сам
винний, що вона не любить анi поезiї, анi природи, анi полювання... Вона
пишається ним, та якi далекi їй його твори, всi тi проблеми, що постають
на їхнiх сторiнках перед росiйською молоддю!
...У неї таке хороше, одверте обличчя, такi щирi очi... Зовнi вона
далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж
нiяк не схожа на улюблених героїнь його романiв. У нiй нема польоту,
пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому?
Вiн певний - Полiнька буде хорошою дружиною, зразковою матiр'ю,
практично розумною взагалi.
Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить!
Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рiвнiшi,
спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло?
Тепер йому здавалось, що минуле вiдiйшло вiд нього. Минуле - це
Куртавнель. Але вiн вiдчував себе так, немов у нього вже нiчого не
лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у
глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i знову
тимчасово?" Це було б надто важко!
На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку в
роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося швидше закiнчити, швидше
поїхати до Росiї, повезти новий твiр!
Хазяйським пильним оком Iван Сергiйович оглянув стiл у невеличкiй
їдальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в передпокої. Вiн радiсно
побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив, майже втiк
вiд усiх. Так i є. Марiя Олександрiвна з своїми вiрними лицарями -
професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела i збуджена, вона
низько, поселянськи вклонилась i заспiвала:
Щедрик, ведрик!
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кiльце ковбаски!
I раптом, вийнявши з сумочки жменю дрiбних цукерок, сипнула ними в
Iвана Сергiйовича:
- На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб було лiпше як торiк!
Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але
ж ми й не дома, а в Парижi.
- Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, - розвiвши обидвi руки, мовив
Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi.
Тост Єшевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого великого
майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям
цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода, що
не прийшов приємний Бородiн.
- Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж "Накануне".
А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все в руках "урны
судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович.
- Як? Як? "Урны судьбы"? Чудесно! - засмiялась Марiя. - Ви вже
закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче.
- Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский вестник", i коли,
бог дасть, мої сiмейнi справи налагодяться, з дочкою...
При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше
видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi це було
не до серця Марiї...
- Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я лишуся
вже зовсiм у Росiї, я нiколи не повернуся сюди жити.
Вiн справдi думав про це, i хотiв цього, i хотiлося вiрити, що це
можливо.
- Герцен б'є по живому, коли картає, дорiкає, що я не повертаюсь саме
тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди нiде
дiти. хiба не там треба бути зараз письменникам, дома, де вiдбуваються
такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi.
Марiя почервонiла, i в неї защемiло серце. А вона, вона, звичайно,
мусить бути "вдома", не тiльки бачити! Тепер, коли вона побувала в
Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i
робиться в Харковi, в Києвi, - треба бути ближче з тими людьми, з тiєю
молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi Добролюбова:
"Марко Вовчок є одним з перших борцiв у лiтературi проти крiпосництва".
Але ж...
- А я так хочу зараз поїхати до Iталiї, - мовила вона наперекiр своїм
думкам. Що ж, в Iталiю їй легше було поїхати! - От Степан Васильович
збирається до Iталiї, i я дуже бажаю.
- Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а про себе подумав
осуджуючи: "Ну, чого її понесе до Iталiї, тiльки ж нiбито влаштувалась i
трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з своєю "тисяччю" в Сiцiлiї.
Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть уявити неможливо. Адже я бачив
Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталiї у самий вир потрапите:
там по всiх усюдах спалахне вiйна.
- От тому й треба швидше поїхати, - уперто мовила Марiя, - а то зовсiм
не можна буде. А коли повернусь додому, тодi вже напевно не побуваю в
Iталiї, не побачу Рима, Венецiї, Неаполя.
- Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти (iтал.)_, -
нагадав Єшевський.
- Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi, -
сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн. -
Менi здавалось, до деякої мiри воно може замiнити все - товариство, щастя,
навiть любов.
- Так обов'язково треба поїхати! - вигукнула Марiя.
- А хiба це так потрiбно замiняти? Навiщо? - спитав Пассек,
усмiхнувшись.
Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i приємний
молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в
ньому Марiя? Все-таки не слiд їй iти по цiй дорiжцi.
- Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться нашi бажання! I перший
мiй-тост: хай почуємо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа
Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав, i
взагалi поводився, як з рiвним, а не з малюком. Через кiлька партiй
Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр
Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i
коли кажуть "шах" i "мат", але не подобається, що так довго думають над
кожним ходом.
- Я тебе навчу, - сказав Пассек, - можливо, ти так довго й не
думатимеш.
Нi, виявляється, вiн досить приємна людина. Мама була явно задоволена,
коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою.
Але чому у мсьє Пассека (так бiльше подобалось Богдасевi!) одразу
змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно
пошле його в аптеку або за лiкарем, i вiн зiрветься i побiжить не
заперечуючи.
* * *
Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше друзiв - Марiю Олександрiвну,
Єшевського i Пассека. А невдовзi сталася ще одна, вже радiсна подiя:
одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина!
- Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно,
а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане
Васильовичу, до чого сяєте!
Єшевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом.
- Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн.
- Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася Марiя. - Нiде, як у
Парижi, не шиють так взуття.
- Воно видно, - iронiчно мовив Єшевський, глянувши на її старi, певне,
ще петербурзькi черевики.
- Ну, що ви дивитесь! - засмiялась Марiя. - От надсилаю "Лихого
чоловiка", одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у
найкращого, найдорожчого шевця...
- I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так вирiшили назвати
хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з неї гонорарiй, Петрик
уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького
шевця, - добродушно пiдсмiювався Єшевський.
- Бодай вам з такою мовою! "Основа" от-от вийде. Але ж врештi для
Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крiм того, и вже почала в'язати
з гарусу!
- I це теж будуть паризькi, бо в Парижi зв'язанi, - вставив Саша
Пассек.
- Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на
всi штуки, - замахав руками Єшевський. - I так хвилини вiльної не маєте,
силомiць вас вiд столу вiдтягаєш.
- Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i думаєш собi.
Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що
з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою
дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона
про дiтей розповiдає.
"Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то вже дiйсно щирi
душi й щирi друзi, - подумав Єшевський, - хоч i вигадує вона, як
письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю, як про близьку
людину, i писав своїй Юлi:
"Марiю Олександрiвну я бачу часто. Вона в дуже нехорошому станi i
моральному, i фiзичному, тому що часто хворiє. Як вистачає у неї сили
працювати, я просто не розумiю. А вона працює що є сили, бере уроки
англiйської й iталiйської мов, силу-силенну читає i пише. Днями закiнчила
чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою
думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-українськи написано вже
п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий український журнал "Основу". Я
дуже непокоюсь, що вона доконає себе, i не раз намагався серйозно i прямо
говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу,
i обiдаєш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надриваєш себе працею. А
втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що знайшов тут Тургенева,
прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цiєї людської, а не з
лiтературної сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно, разом з
Марiєю Олександрiвною, i в цей день засиджуємося годин до дванадцяти. Якби
не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi".
Що ж, savant як savant. Сорбонна. Лувр. Версаль. Двоє-троє близьких
знайомих. Блиск, гомiн, вир життя Парижа його не обходили. Тому було
сумно, коли наблизився на чужинi Новий рiк. Але несподiвано люб'язне
запрошення пiднесло настрiй.
"Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину. - Я йду
стрiчати його (наш, а не закордонний) до Тургенева разом з Марiєю
Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi,
i це трохи не розстроїлось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути
вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..."
Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи. Кожен згадував рiздво,
Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо приємно, що стрiнуть
Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi.
Але до Нового року ще було рiздво!
Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена:
"Надсилаю вам - Ви гадаєте "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка -
надсилаю Вам Ольгу з вiзитом i з цим листом. Що Ви робите, Марiє
Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я серйозно рекомендую Вам - m-lle
Meysenbug i, користуючись цiєю вiрною нагодою, тисну Вам руку. Огарьов
кланяється. Будьте здоровi".
Олександр Iванович написав i Тургеневу про приїзд дочки Ольги.
"...За Ольгу - дякую. Вона їде з Meysenbug, яку я серйозно рекомендую
Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однiєї знайомої, а потiм шукатимуть
квартиру, - я їм даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку її прийняти i
приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж це Богдан був у крупi? Ну,
минуло, так i говорити нема чого".
Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку, але... але вдома
Наталя Олексiївна створювала неможливу атмосферу для його дiтей, не
злюбила норовливої, дуже гарненької, жвавої Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки,
обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила її вихованню.
Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не мiг поробити з не
менш норовливими i упертими "виховательками".
Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у
Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була взаємна! А у нього на
серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом. I хоч писав вiн
наче жартома, вiн насправдi жадав i сподiвався, що добрi душi, рiднi,
руськi, приголублять його дочку.
Як вiн хотiв виростити, виховати своїх дiтей люблячими свою
батькiвщину, рiдну мову, рiдний народ, спадкоємцями його багатства -
роботи! Не виходило це аж нiяк!
Ще писав Герцен, що до Парижа їде його знайома росiйська пара -
Агренєви. Вiн - тенор, вступає до паризької iталiйської опери - добре було
б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi
вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще перекладає англiйською
мовою Марка Вовчка - це вже добре!
"Зведiть їх, це буде корисно для пропаганди росiйської лiтератури i для
розвитку художницького такту в Агренєвої..."
"Хай там що завгодно плещуть про Марка Вовчка, - подумав вiн, - а
письменниця вона - дай боже!"
2
"Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки", - подумала Марiя,
обводячи поглядом усiх за столом.
Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти.
Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка Тургенева - сидить на хазяйському
мiсцi й порядкує, їй непомiтно допомагають батько й гувернантка miss
Innis. Особливо батько - вiн пiдказує стиха, що кому запропонувати, i сам,
помiтивши, що кому подобається, з задоволенням пiдкладає ще й ще.
Навпроти них сидять маленький чотирирiчний Поль Вiардо i такий же
дорослий П'єр Тургенев - молодший син славетного вигнанця Миколи
Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька Герцен i шестирiчна Марiанна
Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович.
Ще за столом Марiя Олександрiвна, m-lle Мейзенбуг, i коло Поля -
гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк
не заважати дiтям, не роблять їм зауважень i застережень анi вголос, анi
пошепки, не заводять своїх дорослих розмов, а Iван Сергiйович розповiдає
цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторiї. "Дорослi" усi свої. Господиня столу,
хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе легко
й вiльно, особливо стає весело, коли пiсля закуски їм наливають по чарочцi
легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучої водички.
Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита українська сорочка,
з якої вiн, правда, трохи вирiс.
"Треба буде вишити нову, - занотовує собi в думках Марiя, - я ж цю ще в
Немировi на вирiст вишивала й шила".
I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн її одягає лише у визначнi
днi.
Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають десерт -
торт i фрукти, - можна подумати, що вони нiколи такого не їли, навiть
дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж таки
хотiла спинити Клодi, але Iван Сергiйович очима її зупинив. Йому так
приємно, що дiти тримаються невимушене, за столом царює щебетання i смiх,
i найдужче цьому сприяє Богдась! А вiд нього не вiдстає улюблениця Iвана
Сергiйовича - Клодi.
Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi дiвчина
в якомусь нерiвному настрої. То вона вiд усього серця привiтно пригощає
малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпитує Оленьку про Лондон, i
Iван Сергiйович радiє, що його дочка така гостинна, мила. То раптом немов
якась хмарка набiгає на її темнi, майже чорнi очi, - певне, материнськi,
обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не знає, що їй робити далi.
Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з її батьком, i вiн
так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемагає себе й знову жартує
з малечею.
Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд, дуже вдався! А по обiдi -
концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi не
соромилися виступати, а потiм були вже виступи всiх гостей. Клодi i
Марiанна одягли в кiмнатi Полiнетт iспанськi хустки i вистрибнули,
клацаючи кастаньєтами, - ефект був надзвичайний! Ольга не готувалась до
виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала якийсь
англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно -
i протанцювати, i вiрш сказати, i проспiвати. Вiн трохи помiркував i
сказав статечно:
- Я краще заспiваю! Мамо, ти менi заграєш!
I хоч нiхто з дiтей не зрозумiв слiв, усiм подобалось, як вiн
проспiвав, притоптуючи каблучками:
I шумить, i гуде,
Дрiбен дощик iде!
Марiї було приємно вiд того, як вiн виступив i як вiльно з усiма
белькоче по-французьки.
А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися, i коли грали в
фанти, Iвану Сергiйовичу випало бути ведмедем. I вiн справдi полiз
накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче поїздити
верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив її на спину, але
тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх дiтей
по черзi покатає на своїй спинi. I справдi, катав i Клодi, i Марiанну, i
Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль
злякався i не хотiв сiдати.
Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька,
але вона удавала дресирувальника.
I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i в них з'явилась madame
Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, дiти верещать,
трохи не перекидаються, а "виховательки" спокiйнiсiнько сидять собi на
канапi i розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев,
захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн цiлує
у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошує взяти участь у
цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сiдає осторонь у крiсло,
привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на неї не звертають уваги,
Полiнетт спалахує i робить чемний реверанс.
Вона вже давно не любить її, цю мадам Вiардо, яка, на її думку, робить
усе, щоб вiддалити батька вiд неї...
Ця Вiардо зауважувала кожну дрiбницю, вiдзначала кожен її невдалий
крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй їй
мовi, задля якої вона зовсiм начисто забула рiдну, - так хотiв батько,
великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для неї законом!
Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний
зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька,
- i батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався i
почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала себе добре в
маєтку Вiардо - в Куртавнелi - i не тримала себе вiльно навiть з
дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на її, її батька!
А їй хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб її любив батько,
який стiльки зробив i робив для неї, але їй хочеться, щоб вiн любив її хоч
трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам Вiардо... Вона давно
знає, що це неможливо...
Але зараз, коли мадам так скептично, вiдчужено з'явилась на їхнiй
затишнiй простiй вечiрцi, їй, Полiнi, хочеться довести всiм присутнiм
(вона знає: всiм не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його
дочка, для неї це свято, це росiйське рiздво, святковий обiд, гостi,
розваги, вона примушує себе знову засмiятися, поглядом просить miss Iннiс
сiсти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася i починає з ним
кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радiє вiд щирого серця i
подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не приховує, i нiчого не
удає. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть знав, що ця дама з
тонкими губами i наче виряченими сердитими очима - мати двох славних
дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i своєму чоловiковi,
й доброму Iвану Сергiйовичу:
- Яка невихована дитина!
А Iван Сергiйович, цiлуючи її тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме:
- Що ви! Тепер, коли вiн вчиться у пансiонi, вiн просто зразковий,
порiвнюючи з тим, яким був.
Марiя, побачивши, що Богдась танцює з Полiною, привiтно кивнула
дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд природи соромлива i
позбавлена будь-якої екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так,
як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. їй захотiлося, - але ж хiба
вона насмiлилась би! - кинутись на шию Марiї Олександрiвнi або навiть
просто пригорнутися зараз до неї.
Розчервонiлi й захеканi, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, i
Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмiшкою обiймає їх обох, потiм
пригладжує русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка боїться, що вона зараз
заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася,
Марiя пригортає її до себе, а сама питає сина:
- Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
- Нi, нi, що ти, мамо! - бурно протестує Богдась. - Ми ще будемо
танцювати. Правда, Полiнетт? - звертається вiн до дiвчинки по-французьки.
- Звичайно, ще рано, - просто лякається дiвчинка, стискає руку Марiї
Олександрiвни i тихо додає: - Мадам Вiардо, коли хоче, хай їде, а ви
лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всi-всi танцюватимемо разом: i
тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? - I на хвилинку вона
вiрить, що справдi всiм весело на її святi. - Я дуже хочу, щоб ви були
найдовше вiд усiх!
- Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з Богдасиком - i
берiть Оленьку, її тато хотiв, щоб їй було добре у вас.
- О, звичайно! - радiсно вигукує Полiна i, схопивши за руку Богдасика,
бiжить до Оленьки Герцен.
Марiя стрiчається поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його очах мелькає
смуток. Але тiльки якусь мить. Miss Innis грає бравурний ланнерiвський
вальс.
- Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике
коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки!
Вiн хапає однiєю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони найближче до
нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплює Оленьку i Полiну, Полiна - Богдася,
той - Марiанну, маленького П'єра Тургенева - далi побiгли гувернантка з
Полем i навiть серйозна, солiдна, але сентиментальна i добра.Мальвiда
Мейзенбуг, i всi закрутились в танку!
Здавалося, всiм дуже, дуже весело!
Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина, що
це з'їхалась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо.
Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була для нього
дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за
своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловiка, куди милостиво
пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був їй вдячний сьогоднi
за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiчає.
Коли всi розходяться, вiн тисне Марiї руку й нагадує:
- Наш Новий рiк ми стрiчаємо разом, так?
- Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю
дивиться йому в очi.
* * *
Невже знову рiк минув?
Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А в роцi
дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв! I кожного
ранку сподiваєшся на щасливий день. Хiба щоранку не гадаєш, що зробиш,
кого побачиш, кого зустрiнеш, їй здавалось - вона оглядає цей рiк, усi
мiсяцi, усi днi - невже те все пережите умiстилося в один рiк? Знову
вiдчуття було в неї: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах
рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все здавалося - у
дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю,
вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про роботу.
У кожнiм листi про грошi.
Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не закiнчивши, починала другий,
поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити, як же їй,
власне, жити далi?
I день збiгав по дню, i паризька метушня така була вiдповiдна i
настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут можеш
жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. її не пригнiчували ця
метушня, рух, гомiн, багатолюднiсть на вулицях. А от Єшевського це
пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй цiй багатолюдностi
вiн, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрiчається з такими приємними
й милими людьми, як Марiя Олександрiвна, Iван Сергiйович, Олександр
Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек.
Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли
цьому. I господар радiв.
Нелегкий у Iвана Сергiйовича був цей рiк - анi в роботi, анi в
Куртавнелi.
Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от
спалахне та iскра, вiд якої все, що вже зародилося i наче готове в головi,
повинно загорiтися.
Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав, певне,
йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати!
Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже спалахнула, вiн не
мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на
яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще
незрозумiлого й навiть чужого йому по духу, - настановами, поведiнкою,
думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так
прагнув жити його життям!
Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман, вкласти в
нього всi свої думки, сумнiви, вiру й турботи, а тодi, здавалося, уже
кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури.
Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
Iван Сергiйович жадав розiбратися в новому молодому поколiннi, i,
певне, нi в якому його творi художня правда не перемагала так власнi
настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров?
Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця свiту, як не
дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу здавалось, що саме паризьке
повiтря, "гнусне", як вiн казав, дiє жахливо на його уяву. Вiн ще не був
тодi близьким з тими французькими письменниками, з якими так зiйшовся
пiзнiше.
Тургенев одержував листи вiд друзiв - росiйських письменникiв,
лiтераторiв Полонського, Фета, Анненкова, на нього вiяло росiйською
здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францiї! Вiн наче
чув човгання чобiт старости з Спаського, i навiть запах його сiряка
здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не мiг зараз поїхати з
Парижа.
Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до
Росiї. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за француза i
лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не
"незаконнонародженою".
"Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспiльствi, фальшиве
становище з матiр'ю", - так доводив вiн усiм. Вiн дав їй освiту,
забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подiбнiсть родини - жив "своїм
домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss
Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважає його.
Але спiльного у нього з самою Полiнькою дуже мало. Може, вiн сам
винний, що вона не любить анi поезiї, анi природи, анi полювання... Вона
пишається ним, та якi далекi їй його твори, всi тi проблеми, що постають
на їхнiх сторiнках перед росiйською молоддю!
...У неї таке хороше, одверте обличчя, такi щирi очi... Зовнi вона
далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж
нiяк не схожа на улюблених героїнь його романiв. У нiй нема польоту,
пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому?
Вiн певний - Полiнька буде хорошою дружиною, зразковою матiр'ю,
практично розумною взагалi.
Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить!
Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рiвнiшi,
спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло?
Тепер йому здавалось, що минуле вiдiйшло вiд нього. Минуле - це
Куртавнель. Але вiн вiдчував себе так, немов у нього вже нiчого не
лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у
глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i знову
тимчасово?" Це було б надто важко!
На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку в
роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося швидше закiнчити, швидше
поїхати до Росiї, повезти новий твiр!
Хазяйським пильним оком Iван Сергiйович оглянув стiл у невеличкiй
їдальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в передпокої. Вiн радiсно
побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив, майже втiк
вiд усiх. Так i є. Марiя Олександрiвна з своїми вiрними лицарями -
професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела i збуджена, вона
низько, поселянськи вклонилась i заспiвала:
Щедрик, ведрик!
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кiльце ковбаски!
I раптом, вийнявши з сумочки жменю дрiбних цукерок, сипнула ними в
Iвана Сергiйовича:
- На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб було лiпше як торiк!
Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але
ж ми й не дома, а в Парижi.
- Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, - розвiвши обидвi руки, мовив
Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi.
Тост Єшевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого великого
майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям
цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода, що
не прийшов приємний Бородiн.
- Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж "Накануне".
А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все в руках "урны
судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович.
- Як? Як? "Урны судьбы"? Чудесно! - засмiялась Марiя. - Ви вже
закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче.
- Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский вестник", i коли,
бог дасть, мої сiмейнi справи налагодяться, з дочкою...
При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше
видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi це було
не до серця Марiї...
- Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я лишуся
вже зовсiм у Росiї, я нiколи не повернуся сюди жити.
Вiн справдi думав про це, i хотiв цього, i хотiлося вiрити, що це
можливо.
- Герцен б'є по живому, коли картає, дорiкає, що я не повертаюсь саме
тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди нiде
дiти. хiба не там треба бути зараз письменникам, дома, де вiдбуваються
такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi.
Марiя почервонiла, i в неї защемiло серце. А вона, вона, звичайно,
мусить бути "вдома", не тiльки бачити! Тепер, коли вона побувала в
Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i
робиться в Харковi, в Києвi, - треба бути ближче з тими людьми, з тiєю
молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi Добролюбова:
"Марко Вовчок є одним з перших борцiв у лiтературi проти крiпосництва".
Але ж...
- А я так хочу зараз поїхати до Iталiї, - мовила вона наперекiр своїм
думкам. Що ж, в Iталiю їй легше було поїхати! - От Степан Васильович
збирається до Iталiї, i я дуже бажаю.
- Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а про себе подумав
осуджуючи: "Ну, чого її понесе до Iталiї, тiльки ж нiбито влаштувалась i
трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з своєю "тисяччю" в Сiцiлiї.
Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть уявити неможливо. Адже я бачив
Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталiї у самий вир потрапите:
там по всiх усюдах спалахне вiйна.
- От тому й треба швидше поїхати, - уперто мовила Марiя, - а то зовсiм
не можна буде. А коли повернусь додому, тодi вже напевно не побуваю в
Iталiї, не побачу Рима, Венецiї, Неаполя.
- Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти (iтал.)_, -
нагадав Єшевський.
- Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi, -
сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн. -
Менi здавалось, до деякої мiри воно може замiнити все - товариство, щастя,
навiть любов.
- Так обов'язково треба поїхати! - вигукнула Марiя.
- А хiба це так потрiбно замiняти? Навiщо? - спитав Пассек,
усмiхнувшись.
Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i приємний
молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в
ньому Марiя? Все-таки не слiд їй iти по цiй дорiжцi.
- Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться нашi бажання! I перший
мiй-тост: хай почуємо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа