Iваненко Оксана. Марiя

i не головнi - молодого Ростова та Бориса Друбецького, але ж вiн написав,
що пiсля виходу дальших частин обов'язково зупиниться на характерах
важливiших та складнiших - П'єра Безухова, князя Андрiя Волконського й
Наташi Ростової.
- Сказати тобi правду, я просто нетерпляче чекаю i закiнчення роману, i
твоїх статей з приводу нього, - вже весело мовила Марiя, вiдкинувши свiй
поганий настрiй i радiючи його роботi. - Ти вiрно написав, що створенi
Толстим образи живуть своїм власним життям незалежно вiд намiрiв автора i
вступають самi у безпосереднi взаємини з читачами, приводять читачiв до
таких думок i висновкiв, яких, можливо, сам автор i не схвалив би!
- Я сам усiх'його героїв вiдчув живими i, признатися, жадаю швидше
дiзнатися, куди ж вони поведуть за собою графа Толстого? - засмiявся Митя.
Нi, вiн таки добре попрацював цей рiк, її Митя. А стаття про Генрiха
Гейне!?
З приводу Гейне Марiя навiть трохи образилася за критичнi думки про її
улюбленого поета. Для неї вiн був хоробрим барабанщиком у боях проти
рутини, заскнiлого мiщанства.
- Ти ж сам казав, що вiн i твiй улюблений, - докоряла вона йому, але
Митя не здавався.
- Я не можу йому простити "попелясто-сiре вбрання рiвностi". Хiба вiн
не розумiв, що тисячi не повиннi ходити босi та жити надголодь для того,
щоб одиницi мали змогу дивитись на гарнi картини, слухати гарну музику та
декламувати гарнi вiршi!
-Але ж ти сам наводиш його слова: "Земля досить велика для того, щоб
дати кожному досить мiсця, щоб збудувати на ньому хатинку свого щастя, ця
земля може пристойно годувати нас усiх, якщо ми хочемо всi працювати i не
жити за рахунок iнших". Хiба це не твоє кредо, яке ти проводиш в усiх
своїх працях? I ти сам сказав, що тебе з юностi просто п'янили
чарiвливiсть, легкiсть його поезiї, а найдужче його дотепнiсть, сарказм?
- I досi це дiє на мене безперечно, але ж треба, щоб наша молодь,
котру, як i мене, полонить це, розбиралася i в його свiтоглядi, i в
нетривких настановах.
- I не робила бога з цього безбожника? - засмiялася Марiя. До Гейне
незабаром повернулися знову.
- У Петербурзi має бути з'їзд природознавцiв! Пiдемо? - повiдомив Митя
Марiю. Вiн завжди, а тепер особливо глибоко цiкавився всiма сучасними
питаннями науки, найдужче в галузi природознавства. А наука крокувала
семимильними кроками вперед i вперед. Нещодавно в свою, тепер їхню
спiльну, бiблiотеку Марiя купила Сеченова "Физиологию нервной системы и
физиологию органов чувств".
- Ти знаєш, ми часто стрiчалися з ним у Гейдельберзi, i з iншими нашими
молодими вченими - Бородiним, Менделєєвим.
- Певне, ти їх усiх побачиш на з'їздi, - навiть нотки неспокою не було
в голосi Митi. I Марiя так само вiдповiла:
- Я дуже рада цьому. Сеченов, правда, на мене дивився спiдлоба своїми
монгольськими очима, - Марiя зобразила жартома, як суворо дивився на неї
Сеченов, - а от з Бородiним ми по-справжньому приятелювали, i в Парижi
стрiчалися, бували у Тургенева, i до Iталiї разом їздили. Мiж iншим, я не
знала тодi, тiльки дивувалася, як вiн чудово грає на роялi, - кажуть, вiн
не лише хiмiк, а й вiдомий композитор! От дива!
Ну й що з того, що вона зустрiнеться з друзями з "того" колишнього
життя i вони побачать її разом з Митею? I нiкому вона вже не рекомендує
його - "мiй кузен". Вiн - її чоловiк, Дмитро Iванович Писарєв, i вже
iнколи чує вона мимохiдь шепiт за собою:
- Яка гарна пара!
А Сонечка, щира подруга, каже: "Ти завжди виглядала молодшою за свої
роки, а зараз таки справдi - ну, зовсiм молода!"
Звичайно, з'їзд був великим явищем. Царювала пожвавленiсть,
зацiкавленiсть. Дебати не вщухали i в кулуарах, навпаки, розгорялися ще
дужче, стрiчалися старi й новi друзi, люди, якi стали друзями мiж собою ще
позаочно, з праць, статей, спiльних думок. Перший росiйський з'їзд
"естествоиспытателей"!
Писарєва в перервi оточила молодь - студенти унiверситету,
вiйськово-медичної академiї. Вже коли перерва закiнчилася, вiн сiв на своє
мiсце коло Марiї з задоволеним радiсним обличчям.
- Марi, - шепнув вiн, - мене просять виступити на одному неофiцiйному
лiтературному вечорi. Я дав згоду. Пiдеш зi мною?
- Звичайно!
- А що, як я прочитаю реферат про Генрiха Гейне? Я вiзьму просто свою
статтю!
- I саме другу частину!
Хто потрапив на той вечiр, тому поталанило! Молодь радiла, що побачила
на власнi очi й почула свого улюбленого критик". А Митя б'ув в ударi! Вiн
з таким запалом прочитав свою статтю, немов мусив вiдповiсти всiм
опонентам, довести всiм вiрнiсть своїх думок. Марiя радiла, бачачи, як
слухають його, наче ковтають кожне слово.
Але й на долю Марiї випала приємнiсть, що стосувалася лише її.
До неї пiдвели чорнявого, ще молодого чоловiка з явно неросiйським
обличчям i неросiйським акцентом.
- Знайомтеся, це сербський письменник, Свiтозар Маркович, бачите, ваш
однофамiлець, а це наша шановна вiдома письменниця Марко Вовчок-Марiя
Олександрiвна, також Маркович!
- Не лише ваша вiдома - вiдома i в нас, i я вже знайомий з вами заочно,
- вклонився Свiтозар Маркович, - у сербському журналi "Вила" надрукованi
вашi чудеснi оповiдання "Максим Гримач" i "Чумак" - "Кириджиа" по-нашому,
i ще збираються друкувати iншi! А в "Русалцi", яку редагує наш знавець
лiтератури, сам письменник Новакович, друкують ваш "Викуп".
- Дякую за таку увагу та ласку! - спалахнула задоволене Марiя. - А хто
переклав?
- Наш письменник Радованович. При нагодi я похвалюся йому, що мав честь
познайомитися з авторкою.
Значить, її твори, особливо її "Народнi оповiдання", линули та линули
по свiтах, i з них люди довiдувалися про Україну, український народ,
пiзнавали й українську письменницю. У "Ceska Vcиla", додатку до чеського
журналу "Kvйty", дали замiтку про Марка Вовчка, письменницю, яка добре
знає прагнення i життя народу. У львiвському журналi "Село" польською
мовою надрукованi її "Iнститутка" та "Чари" У Францiї в журналi доброго
друга Етцеля "Magazine d'йducation et de rйcrйation", де її iм'я стоїть на
титульнiй сторiнцi серед постiйних, особливо шановних спiвробiтникiв,
торiк надрукована була "Мелася", i Етцель писав, що мрiє переробити для
маленький французiв одне з улюблених її оповiдань - "Марусю".
А от ця сама мила її серцю "Маруся", де вкладено стiльки любовi до
України, так схвильовано поданi сторiнки її бурхливої iсторiї, - ця
"Маруся" не може вийти рiдною українською мовою?
Рiдною мовою, яку вона чує усе менше й рiдше... А коли вона знову буде
там, на Українi? Здається, з смертю Опанаса Васильовича, одруженням
Дорошенка - нема вже там людей, якi знають її як Марусю Марковичку...
Вона й уяви не мала, як багато її знають, як автора "Iнститутки", "Двох
синiв", невмирущих "Народних оповiдань"!
I не тiльки на Надднiпрянськiй Українi! Адже весь час друкують її у
Галичинi i звуть її своєю "ясною зорею", що посiдає славне мiсце пiсля
батька Тараса...
Свiтозар Маркович разом з приємною звiсткою на мить сколихнув i цi
завжди бентежливi й неспокiйнi думки, але тiльки на мить. Успiх Митi
пригасив їх, i вiн теж був такий задоволений, почувши про переклад
Марiїних творiв сербською мовою. Бадьорi й щасливi повертались вони
додому. "Аби здорова наша голова".



15

Роботи було невпрогорт i в неї, i в Митi. Та й Богдан був дуже зайнятий
- знову iспити, iспити! А скiльки у Богдана спокус - тепер уже головним
чипом серед книжок. Чому завжди хочеться читати, коли треба вчити зовсiм
iнше?
Старий Етцель надiслав мамi новий роман Жюля Верна - "Дiти капiтана
Гранта". Усi твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще французькою
мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей - "Дiти капiтана Гранта" - був
найлiпший з усiх, такий цiкавий, що вiдiрватися не можна, усi ним
зачиталися. Марiї треба перекладати, а в неї потихеньку взяв Богдась, а в
Богдася потихеньку потягнув Митя! Вiд знайомих, якi приходять, - просто
ховають, а то обов'язково схопить чи Вiрочка - сестра Митi, чи хтось iз
дiвчат, що постiйно бiгають до мами, або з Митиних товаришiв. Мама удавано
сердиться:

- Дайте менi врештi перекласти! Я обiцяла Егцелю не затримувати з
росiйським виданням. Жюль такий задоволений моїми перекладами, сказав, що
тiльки менi дає право на переклад його творiв. Весь час поспiшаєш, весь
час пiдганяєш себе. Швидше! Швидше!
Швидше! Швидше! Отак наче все її життя - треба швидше щось зробити,
щось улаштувати, а тодi вже почнеться справжнє...
- Та ти ж перекладаєш тiльки те, що хочеш, що припало тобi до душi, -
зауважив Митя.
- Звичайно! I я не нарiкаю - от Жюля Верна я з захопленням перекладаю -
це ж гiмн людям науки, працi, винахiдникам, i все це в такому напрочуд
захоплюючому сюжетi. Не дивно, що ви обидва з Богдасем вириваєте одне в
одного i не даєте менi перекласти.
- Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кiнця, - нагадав з
усмiшкою Митя.
Але ж, крiм власної працi, крiм перекладiв, було ще багато турбот з
видавцями не лише про свої книги!
Минув той час, коли їй допомагали, турбувалися про її справи друзi й
знайомi - однi щиро, iншi - крекчучи, що от треба знову морочитися з
виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише свої дiла впорядковувала.
Старий Етцель у Парижi дивувався i писав, що його видавництво мусить
увiнчати її короною за ту величезну вiдчутну допомогу, яку виявляє вона в
органiзацiї швидкого випуску французьких видань у росiйських видавництвах,
росiйською мовою, але з iлюстрацiями французьких художникiв. Вона дiє як
представник ного фiрми! А як швидко влаштовує переклади!
- Ну, це вже не так важко тепер, - розповiдаючи про лист Етцеля, мовила
вона Митi, - адже стiльки жiнок, освiчених, таких, що знають чудово мови,
прагнуть зараз мати роботу, бути самостiйними. От приїхала Надя
Бiлозерська - ми з нею знову мрiяли, щоб був у нас журнал.
- I ти була б редактором.
- А що ж? I була б!.. Хай це був би журнал хоча б iноземних новинок з
додатком для дiтей, i скiльки б жiнок мали роботу. I ти не смiйся, що я
хотiла б бути редактором такого журналу.
- Що ти, Марi, та ти впораєшся з цим краще за будь-якого чоловiка!
- Мiж iншим, - вела далi Марiя, - хоч це зовсiм не "мiж iншим", ти вже,
певне, чув вiд самого Некрасова, що вiн i Салтиков хочуть видавати й
газету, хоча б щотижневу. Безперечно, їм дозволу не дадуть, от вони й
мiркували, хто б мiг на себе це взяти.
- Бути, так би мовити, пiдставною особою?
- Еге ж! Вони вирiшили, що я можу подати заяву, щоб менi дозволили
редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони - Некрасов i Салтиков.
Якщо дозволять - це було б прекрасно! Я ж для них своя!
Дiйсно, це було б прекрасно. Салтиков i Некрасов недарма зупинилися
саме на такому рiшеннi - вiдома письменниця, цiлком шанована особа i в той
же час - "їхня", своя, їхнього табору! Коли б тiльки не вiдмовили тому, що
жiнка!
Так, зовсiм iншою вже стала Марiя в роботi i справах - вона вже
вiдчувала вiдповiдальнiсть не лише за свої оповiдання, романи та
переклади. Постiйнi стосунки з гуртком Некрасова розвинули в нiй
вiдповiдальнiсть взагалi за справи лiтературнi. От же i хворий, - аж
моторошно чути його замогильний глухий голос, - i тепер цiлком
забезпечений Некрасов мiг би собi спокiйно жити, писати, полювати - а от
же нi! Воює, винаходить рiзнi засоби, деякi iнколи й помилковi, та не
кидає боротьби за лiтературу, за чесний голос росiйської журналiстики.
Таки справдi - роботи невпрогорт i в неї, i в Митi, статтi якого вже
друкують в "Отечественньiх записках" з його пiдписом, i вiн уже,
безперечно, стає там теж своєю людиною, а ще невтомно працює над
перекладами.
Йому б треба, ой, як треба вiдпочити!
Ще в лютому Митя знову звернувся до петербурзького оберполiцмейстера
Трепова з проханням видати йому закордонний паспорт у зв'язку з
лiкуванням, i знову йому вiдмовили.
Навеснi Марiя знову радилася з Сонечкою Пфьоль, i обидвi вони говорили
з Сонеччиним чоловiком Олександром Карловичем i просили його поклопотатися
про дозвiл. Олександр Карлович, знайомий з управителем III вiддiл/у
Мезенцовим, нагадав про його обiцянку переглянути справу Писарєва i
доповiсти начальнику III вiддiлу графовi Шувалову. Граф Шувалов, зовнi
вихований, навiть вишуканий, не те що його попередники Орлов чи Дубельт,
але не менш жорстокий, нiж перший, i ще дужче лукавий, нiж другий, -
"згоди на звiльнення за кордон кандидата словесностi Д. О, Писарєва не
дав".
Та Марiя i тепер не склала руки - Митя мусить вiдпочити! А Митя казав
їй:
- Мила моя Марi! Я так хочу, щоб ти вiдпочила! Ти зовсiм себе
занехаяла!
Вони обоє вiдкладали грошi, пiдраховували, що та як зможуть ще
одержати, заощаджували, а потiм витрачали на книги, весело дорiкали в
цьому одне одному i прощали одне одному! I раптом Марiя принесла чудову
вiсть:
- Хоч таку небезпечну людину, як ти, за кордон ще випустити не можна,
але можна поїхати до Риги!
- Та це ж чудово! Богдане! Ми їдемо до Риги! - закричав Митя, схопивши
Богдана. - Там же чудове морське узбережжя! Менi ще Баллод, - ну да, отой
самий Баллод, через якого я сiв, як запевняє maman, - розповiдав, якi там
прекраснi мiсця - Дуббельня, Майорi, Юрмала! Марi, це надзвичайно! Невже
ми справдi поїдемо i будемо вилежуватися над морем i нiчогiсiнько не
робити?
- Тiльки плавати зi мною наввипередки! - пiдхопив задоволений чи не
найдужче вiд усiх Богдан.
- Як нiчого не робити? - здивувалася Марiя. - Я беру з собою Жюля
Верна, саме там, над морем, я буду його з задоволенням перекладати.
- Нi, нi, нi, я нiчого не дозволю тобi робити! Ти питимеш молоко глек
за глеком, лежатимеш на пляжi i гулятимеш! У нас вистачить грошей на все
лiто! Богдане, там, напевне, є парусни ки, ми походимо з тобою!
- Якщо я пускатиму! - застережливо нагадала Марiя.
- Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати?
- Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись вiзьмемо?
Годi балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у нас не загине! Ой,
менi ще треба забiгти до Некрасова i до Єракових!
- А менi, як це не неприємно, зайти в "Дело", адже Благосвєтлов менi
дещо винний!
Боже, якi вони були щасливi! Невже вони не заробили цього вiдпочинку,
моря, пiску, сонця, сосен?

* * *

I море, i золотий пiсок, наче оксамитний пiд босою ногою, i теплий вiд
сонця, як м'який килим, i сосни збiгають з пiщаних пагорбiв аж у саме
море, i стовбури старих дерев, наче запнутi в зелений оксамит-багаторiчний
мох!
А сонце не палюче, як на пiвднi, а немов лише злегка голубить, i
бентежне, неспокiйне, тривожне життя вiдiйшло кудись ген-ген далеко. Не
думати нi про що, не згадувати. Отак лежати й вiдпочивати.
У Ризi пробули кiлька днiв. Це було перше "скромне" знайомство Митi
майже з закордоном. Правда, центр мало рiзнився вiд Петербурга, але
старовиннi вузькi вулички, гостроверхi будинки, кiрхи бiльше нагадупали
Марiї старовиннi мiста Нiмеч чини, Бельгiї. Ой! скiльки вона надивилася їх
за своє закордонне бродяче життя перших рокiв на чужинi!
У Ризi вони зупинилися в готелi "Франкфурт-на-Майш" в центрi мiста па
Олсксандрiвськiй вулицi. Богдан на правах дорослого вештався сам,
найбiльше часу пропадав у порту, коло кораблiв, пароплавiв, шхун,
парусникiв.
А Марiя з Митею були вдвох. Так добре - вдвох у чужому мiстi, де навiть
лунала чужа мова, їх нiхто не знав, вони не стрiчали знайомих, а тi новi
знайомi, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, i,
звичайно, аж нiяк не цiкавилися їхнiми взаєминами.
Новi знайомi - це були товаришi Петра Баллода, про якого завжди з
зiтханням казала maman Варвара Дмитрiвна. Митя їй поблажливо не
заперечував, але ж Марiї вiн колись докладно розповiв, як усе трапилось,
що Баллоду вiн, навпаки, вдячний., бо тодi вiн замислився над своєю
дiяльнiстю i хiба може колись пожалiти, що написав ту листiвку проти
Шедо-Фероттi на захист Герцена, - а власне, як завжди в своїх працях,
узявши якийсь поодинокий факт, вiн кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то
все було ще надто недозрiле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у його
свiтоглядi, революцiйному свiтоглядi, i те, що вiн вiдсидiв за це, теж для
нього мало й позитивне значення. А свою "провину" вiн визнав лише тодi,
коли дiзнався, що все вiдомо i нiкого вiн сам не заплутав i не виказав.
Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичiв i друзiв. Серед
них особливо зрадiв знайомству з Писарєвим та Марком Вовчком прогресивний
латвiйський дiяч - видавець Ернст Платес. Вiн просто загорiвся бажанням
перекласти латиською мовою i надрукувати в журналi "Die Libelle" ("Бабка")
оповiдання українсько-росiйської письменницi.
- От хотiли з тобою лише вiдпочивати! Але ти така вiдома особа! -
смiючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марiєю.
- I вiн ще каже таке! - сплеснула руками Марiя. - А хто вже дарує свої
портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долi, що я не ревнива!
Ну-ну, не роби такi очi, як Богдась. Вiн, коли почуває, що щось може
обернутися проти нього, вважає за краще самому мерщiй зробити ображений
вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся твоєю славою далеко бiльше, нiж ти!
А цей автограф звеселив мене без краю!
А трапилося так. Напередоднi вiд'їзду Митя забiг у редакцiю. Вiн так
сяяв вiд щастя, що всi мимоволi усмiхалися, дивлячись на нього.
- Що трапилось? Що з вами? - спитав Слєпцов.
- Завтра ми їдемо до Риги!
- Хто їде?
- Як хто? Марiя Олександрiвна з сином i я! Скабичевському, який був
тут, хотiлося кинути щось ущипливе, але навiть вiн вiдчув, як це буде
недоречно i просто по-дурному. I саме в цей час до редакцiї зайшла якась
юна дiвчина i, червонiючи, простягла Митi його ж фотокартку. Де вона її
дiстала?
- Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу - надпишiть своє iм'я!
Писарєв, сам трохи знiяковiлий, але явно задоволений, пiдписав свiй
портрет, потиснув дiвчинi руку, хотiв щось спитати, але дiвчина
почервонiла ще дужче i втекла.
Спiвробiтники заплескали в долонi, зняли гамiр:
- Браво! Дмитро Iванович в ролi славетного тенора роздає автографи
захопленим поклонницям!
- А ну вас! До побачення! До осенi! Статтю, яку обiцяв, надiшлю
своєчасно.
Дехто тиснув йому руку, дехто навiть обiйняв, бажали щасливої подорожi,
веселого вiдпочинку, давали поради й дiловi, - як найдешевше i найзручнiше
влаштуватися на дачi, - i гумористичнi - запастися достатньою кiлькiстю
портретiв для сувенiрiв, i в крайньому разi, коли витратять усi грошi й
опиняться на мiлинi, можна буде продавати цi портрети!
Таким веселим Писарєва бачили хiба що до арешту, а таким щасливим -
нiколи!
Новi знайомi в Ризi так само, як i петербурзькi приятелi, радили
найняти дачу в Дуббельнi, Навiть дали адреси не дуже дорогих, але цiлком
пристойних дачок - головне, на самому березi моря.
Завтра вони мали вже поїхати.
Митя пiшов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марiя спакувала
речi й вийшла почекати Митю на повiтрi; Глянула на годинник вежi - ще був
час до його повернення. Можна було зайти в Домський собор, де вже були
вчора з Митею, i послухати орган.
Починалася вечiрня вiдправа. Марiя сiла в крiсло в останнiх рядах.
Залунали могутнi звуки органа. Рижани запевняли, що орган цей -
найбагатший у Європi, а втiм, Марiя вже звикла, що скрiзь, де вона не
мандрувала, патрiоти свого мiста запевняли про першiсть i непорiвняннiсть
своїх визначних славних пам'яток.
Та коли полинули величнi звуки, - органiст виконував Баха, вона
пiзнала, - їй здалося, що не лише цей височезний собор, а весь свiт зараз
просякнутий ними, цiєю музикою, i чомусь згадалася Сiкстинська капела i
"Створення свiту" - улюблена фреска на плафонi капели. Не було спогадiв
про минуле, анi мрiй про майбутнє, але якесь вiдчуття фатуму, що охоплює
людину, коли лунає музика, або коли стоїш на самотi на березi бурхливого
моря, або опинишся серед безлюдних гiр на вершечку скелi.
Їй хотiлося вирватися з полону цих могутнiх, наче рокованнх, звукiв,
космiчних хвиль музики, та вони оволодiвали нею все дужче й дужче, наче
примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, i вона була безсила
проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й
могутня краса великого життя i глибина якогось болю i страждання, поривань
людської душi...
Боже мiй! Навколо сидiли чужi люди, якiсь старi жiнки дивилися в
молитовники, а їй здавалося - вона сама, сама, в незмiрному просторi
всесвiту, i їй стало моторошно, нестерпно захотiлося, щоб зараз, тут,
поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя, ясне
чоло, його свiтлi, розумнi, добрi до неї очi, щоб вiдчула себе на землi, в
життi, а не в безмежно холодному, невблаганному просторi.
На подив сусiдок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кiнця меси, i
вийшла з собору. У брамi вона зiткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за
руки й вийшли на площу.
- Я не застав тебе в готелi i чомусь вирiшив, що ти саме тут. Ти ж
вчора шкодувала, що не почула органа.
- Як добре, що ти тут! - прошепотiла вона й мiцнiше стисла його руку.
- Як добре, що ми тут, - як завжди просто й лагiдно мовив вiн.

* * *

Така земна, ясна i проста радiсть охопила її, коли вже вранцi, на
свiтанку, їхали в екiпажi двадцять п'ять верств наче широкою алеєю саду,
тiнистого парку, потiм на паромi переправлялися через рiчку Лiєлупу, -
вони всi троє радiли й смiялись з кожної дрiбницi: i з цiєї назви, яку
важко було вимовити, i з коней у солом'яних капелюхах, i з цього парома, i
коли побачили курзал у невеличкому селищi, i все це не було схоже нi на
мiсто, нi на село, але були i рiчка, i озеро, i море, море!
За адресою, даною в Ризi, вони швидко знайшли i найняли горiшнiй поверх
дачi в охайної пiдстаркуватої латвiйки. I море було майже поряд! З
балкончика його було видко! I сосни збiгали до моря, не можна було
розiбрати, чий то шум: моря чи сосен.
Сусiднi дачки були такi ж самiсiнькi - охайнi, чистенькi, як на
малюночках! I такi ж, як i їхня, привiтнi й охайнi хазяїни, не
запобiгливi, а просто привiтнi. Неподалечку - тут усе було неподалечку -
був курзал, де вечорами грала музика, iнколи заходили туди i Марiя з
Митею, але частiше блукали над морем або над рiчкою, яка обрамляла
Дуббельню з протилежного боку.
Якось майже вночi почули над шаландами спiв. Спiвали ри балки,
спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марiя i Митя пiдiйшли, пiдсiли, i
то вже була така властивiсть Марiї - навiть у незнайомiй мовi вона могла
одразу знайти якийсь мiсток, легкий зв'язок. Може, тому, що пiдiйшла, тихо
пiдспiвуючи, одразу вхопивши мотив їхньої народної пiснi, i сiла спокiйно
на борт шаланди, i пiдспiвувала без слiв далi, i нiхто не припинив пiснi.
На її волосся була накинута косинка, i вона не схожа була на курортних
чепурних дам. Може, в темрявi її прийняли за швачку чи служницю, що
приїхала з мiста iз своїм милим погуляти над морем?
Як там не було - вони просидiли довгенько, спочатку спiваючи, потiм i
розмовляючи ламаною росiйською i латиською мовами - адже за кiлька днiв
Марiя вже встигла схопити звичайнi звернення, привiти, запитання. Потiм
несподiваних прибульцiв пригостили надзвичайною наваристою рибальською
юшкою i найсмачнiшою - запевняла Марiя - рибою, i гостi не вiдмовились, а
з охотою покуштували, i рибалки ще бiльше переконались, що це, певне,
якийсь майстер та майстриня, але з чемностi не розпитували. Розпрощалися
по-приятельському, i рибаки запрошували прийти вдень - вони покатають їх
на шаландi.
- Я сина приведу, - сказала Марiя, - у мене хлопець, отакий, як ваш, -
показала вона на наймолодшого рибалку.
- Така молода i такий хлопець? - здивувались рибаки.
- Приходьте, неодмiнно приходьте! I ти, Марiя, i ти, Митя! - вони
почули, як гостi звуть одне одного. - Юшки наваримо, спiвати будемо!
- Неодмiнно! - обiцяли i Марiя, i Митя.
Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. I його, й Митю смiшили
до нестями пляжнi порядки. Коло берега було мiлко, i купальники наймали
"повозки". Це були блакитно-бiлi, досить чепурнi кабiни на чотирьох
високих колесах, в якi запрягали коней, одного на кабiну, а на коняцi
верхи сiдав кучер. Вiн вiдвозив кабiну з купальниками далi в море й
зупиняв там, де вони забажають. I вже з кабiни можна було купатися,
стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на
берег i чекав, поки його клiєнти не пiднiмуть прапорець - це був сигнал,
що їм треба повертатися.
Митя й Богдан волiли вранцi побiгти самi й наплаватися, i накупатися
досхочу без кабiн, кучера та прапорцiв.
.Але нiякi дрiбницi й смiшнi, кумеднi риси цього маленького курорту не
дратували. Всi троє наче домовились - з усього радiти, смiятися i,
головне, - тiшитися морем, сонцем, вiдпочинком.
Марiї приємно було дивитися на хлопцiв - як вони засмагли, як за кiлька
днiв поздоровiшали.
Марiя теж на очах "вiдходила".
- Яка спокiйна, мила ця росiйська дама, - хвалилася сусiдкам господиня
дачi, - я така рада, що саме їм здала дачу на все лiто. Усiм вони
задоволенi, дуже хвалять мої вершки i сир, i взагалi нiяких вередiв!
Марiя сама почувала - наче новими силами наливається все тiло, i руки
знову мiцнi, i голова свiжа.
Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навiть
холоднуватi.
Усi троє вставали рано. Так було й сьогоднi
- Мамо, може, й ти пiдеш з нами на море? - спитав Богдан. - Так рано
там ще нiкого нема.
- Нi, йдiть самi, тiльки не дуже там захоплюйтесь i не спiзнюйтеся на
снiданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасевi запливати далеко, -
шепнула вона Митi.
Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан уже побiг стежечкою мiж
соснами наперед. Марiя i Митя на хвильку зупинилися коло хвiртки. З
нiжнiстю подивилися одне на одного.
- Повертайся швидше! - сказала Марiя.
Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От Митя наздогнав
Богдася, i вони швидко закрокували поряд, от спускаються з пiщаних
пагорбiв. Уже їх не видко.
Марiя повернулася додому, на їхнiй горiшнiй поверх, вийшла на маленький
балкончик. Мiж дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого Балтiйського
моря, а хлопцiв - нi, вже не видати. Свiжий вiтерець, здавалося, теж
солоний, як i море, налiтав з моря i обвiвав обличчя.
"Удень i я поплаваю, - подумала Марiя, - а зараз все-таки треба