Страница:
Чернишевського, i це такi переконанi в своїх поглядах, смiливi, передовi
лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росiї. Менi сумно, що
Iван Сергiйович розiйшовся з ними.
Це було їй поки що незрозумiле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко
їх любить, вважає "своїми", а редакцiя "Современника" шанує Кобзаря.
Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги i думок Вона
радiла, що Герцен похвалив її твори.
* * *
Немов хтозна-скiльки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з
Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди...
Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
Вона швидко призвичаїлась до переїздiв, готелiв, пансiонiв, наче усе
життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати,
хоча знає i нiмецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає
переговори з портьє, i той уже розпливається в люб'язнiй усмiшцi, i
швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевший, просто цiлком
пристойний.
Потроху всi турботи переходять до неї, i вона сама все планує: де
побувати, кого вiдвiдати.
"Любить вона цi подорожi, як отой Булах з її "Трьох доль", - думав
Опанас. - А добре вона про це написала, їй-богу". - I згадував рядки, що
оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а
що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було, його з
собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах".
Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах".
Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марiя одразу
вирiшила, що поїде. По-перше, треба ж домовитися, врештi, вiдносно
перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще випаде
така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити.
Вiн запрошував її одну - тобто в листах не було мови нi про Опанаса
Васильовича, нi про Богдася, лише привiти їм. А сам вiн збирався їхати з
дочкою, вiн давно хотiв їх познайомити.
- Може, й ти хочеш поїхати? - спитала чоловiка Марiя, але таким тоном,
що навiть обом незручно стало, бо їй i на думку не спадало їхати з ним.
- Я з Богдасем лишуся, - похмуро сказав Опанас Васильович. - Та й
грошей не вистачить.
- Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя. I питання начебто
було вирiшено. Але Тургенев не змiг поїхати. Дивно! Теж через грошi - не
надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн питав у листi, де буде
Марiя у серпнi. Вiн обов'язково приїде хоч на кiлька днiв побачитися перед
вiд'їздом до Росiї. Вiн писав, що взимку, в Петербурзi, вони часто
зустрiчатимуться. Може бути дуже добре.
- I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш
лiкування - i поїдемо.
- Як додому? А Лондон?
Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти - їдуть чи нi. Вони
їдуть обов'язково. I вдвох.
- Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i, дружно
зiбравшись, поїхали до Остенде. Марiя, звичайно, вибрала Остенде, що
радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона!
Хоча й знала Марiя, що на неї чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як
снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде, i в умовлений
день приїхати.
...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як
написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює,
адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не
могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав
вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться i
всi плани знову переплутаються, написала зовсiм просто, неофiцiйно, мов
людинi, що її добре знає, як їй хочеться побачитись iз ним, скiльки вона
мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з
чоловiком приїдуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз вона
в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь.
Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал.
- Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон!
Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся. Швидко, навiть уже не
перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф i майже бiгцем подалася до
причалу. В її розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття.
Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за
кiлька днiв i сама вирушить на такому ж.
Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав,
i другий, i навiть той, що мав везти їх у понедiлок. Виникали рiзнi
сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося
в сiм'ї. А може, просто нiколи. Може ж таке бути?
Опанас Васильович теж непокоївся. Тодi вона так по-дитячому ображено
накинулася на нього:
- Де ти ходиш? Я тобi свого листа хотiла показати, а ти десь з
хлопчиком завiявся, i я мусила так одправити. Нiколи тебе нема, коли
треба.
Потiм аж самiй стало соромно, i вiн її заспокоював, нiби й справдi був
винний.
- Одправила то й одправила, що ти сама написати не зумiла? Хiба всi
листи даєш менi на правку читати? - усмiхнувся.
- Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвнюєш з iншими листами,
то ж пишу своїм, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену!
Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось".
Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий.
- Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть i ключi дає...
- Портье, - поправила Марiя.
- Еге ж, портьє, вiн казав тобi лист є, зараз хтось принесе, а менi не
схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик.
Марiя не чекала, що "хтось принесе", вмить була коло "прилавка", i
портьє, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона'
"24 серпня 1859, Park House, Fulham.
Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i надiслав
менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона -
i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч
два рядки. Та чи одержали Ви листа вiд Огарьова? Щиро, глибоко
спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас
Олекс. Герцен"
- Опанасю! Опанасю! Друже мiй! Завтра їдемо! Значить, усе гаразд.
Герцен був у Вентнорi. Вiдповiдь надiслав Огарьов, а вона чомусь не
одержала. Може, невiрно сама адресу написала цього далеко не
першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нiчого, все
з'ясувалось!
За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в
Дрезденi.
- Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом о шостiй
годинi.
- Марiя Олександрiвна сяє, як iменинниця, - зауважила Олена
Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо!
- Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр Європи -
Лондон! - усмiхається Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не можу з вами
поїхати, але й ми обов'язково пiзнiше завiтаємо до наших славетних
дзвонарiв. Не заздри, Лєночко, Марковичам!
Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав?
Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, i
завжди їй здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осi
мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде, хоча бiльшостi з них
нема кого проводжати або стрiчати. Просто так, для розваги, що вже
перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшується принаймнi
вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось i на важливий
порт, бо тут кiнцевi станцiї залiзниць з Нiмеччини та Швейцарiї, i на
досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато
кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем.
- Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя
Оленi Костевнi. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у неї з'явились
подруги. У Петербурзi зовсiм не було.
- Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли вона по
вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась, повiльно
пiднiмається Опанас Васильович.
Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.
Перед очима Марiї праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а попереду
море. Вона вперше попливе морем.
Сiдає сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота дiжа,
i море так блищить i мiниться рожевими, червоними, золотими вiдблисками,
рухливими, гойдливими, немов тисячi тисяч дивовижних кольористих рибок
виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морi, i потроху запалюються
вогнi на березi, бо вже темрява спала на мiсто й воно через цi вогнi
здається великим, галасливим, святковим, i важко збагнути, де зорi, де
вогники - земнi лiхтарi, i раптом починають гуркотiти-стукотiти колеса,
бурлити вода за кормою, i цей гуркiт заглушає останнi вигуки рiзними
мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить у
почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на лице -
як добре!
Нiзащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на
цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти й заснути. Але
Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу, їй зараз хотiлося
побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що їх так впевнено долає
пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотiлося дивитись i дивуватися,
що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з небом. Здається,
тiльки це самотнє споглядання могло привести її до внутрiшньої рiвноваги.
Адже насправдi вона дуже хвилювалася перед завтрашнiм днем, i їй не
хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас.
Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким.
Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все. А вiн
її у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i милувався: "Доню моя
рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою. Тодi
вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвської ласки". Вiтчим - який
то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так
до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
Тут зовсiм iнше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить "з
благоговiйним уклоном".
Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася так, щоб з радiстю можна було
розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба, а
не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!"
А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується вiн:
"Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала отi
оповiдання, якi я читав своїй дочцi, радив перекласти англiйською мовою?"
Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на Українi?
Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург поставав в уявi, а
Україна, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi краєвиди, київськi
гори, Днiпро або Десна коло Чернiгова... I рiднi люди, яким вона
розповiдатиме про дзвонаря...
...Певне, вона все ж таки була втомлена, напiвсонна, бо раптом так
яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн на нiй,
куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi!
I з тої дзвiницi, коли пiднятися на неї, все видно у всесвiтi, немов
вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I дзвiн калатає i всiх
будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна йде по
свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi цар здригається вiд нього, i в
якомусь її рiдному-рiдному українському куточку друзi пошепки натхненно
присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все
дужче й дужче розхитує серце дзвону, i раптом пiдносяться всi її думки i
почуття над своїм особистим.
Хiба вiн нею, Марiєю, невiдомою молодою жiнкою, зацiкавився? Вiн
зацiкавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором "Народних
оповiдань", вiн Україну вiдчув, побачив через них. Треба вдержатись, не
схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як важко - не схитнутись. А їй
здається - все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона
хапається за борт.
- Мадам, - чує вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж таки
качає. Сiм балiв! - коло неї в чемнiй позi стоїть чоловiк у морськiй
формi.
- Дуже дякую, - ледве вимовляє вона i невiрними кроками, тримаючись то
за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї
каюти й одразу засинає на вузенькому лiжку.
* * *
Усе було в густому молочному туманi. Нiчого-нiчогiсiнько не видати.
Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на
допомогу, гудiв, i стояв. Стояв.
Марiя куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навiть у вогкому
Петербурзi нiколи такого не траплялось!
Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку,
щоб сказати пiдходяще до цiєї несподiванки - тим бiльше, що весь екiпаж
тримався так, наче нiчого непередбаченого i виняткового нема. Бiльшiсть
пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанiї за снiданком, але теж,
видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону.
- Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б надокучав -
чому та навiщо стоїмо.
- Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович.
- Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя. Не вистачало
ще й з чоловiком сперечатися в день приїзду до Лондона! - Ти ж сам знаєш,
який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити?
- Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас
Васильович.
Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi
заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту.
- Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, - пояснив сусiда
по-французьки, - значить, туман починає розходитись.
Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, i
якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрiї, i
Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
- Що то? Ти пiзнаєш, що то?
Будинки громадилися один на одному, випиналися височезнi шпилi,
велетенськi полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху
спадали, i вже очi розрiзняли громаддя пароплавiв, вiтрила кораблiв,
царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi
споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу.
Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi, що не
тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя стримувалася, щоб
не ойкати, i Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очi,
щоб вiдзначати, як вона все тс сприймає.
- Боже мiй милий, скiльки ж тут людей! - все ж таки вихоплювалось
мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па причалi їхали вулицями
Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового люду поспiшали на
роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки - скiльки зеленi!
скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив кебмен
- кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi з
численними комiрами-пелеринами. Марiї здавалось, що вона в'їхала в романи
Теккерея i Дiккенса i зараз їхнi герої метушаться навколо.
* * *
Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку перед темним
старовинним свiчадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цiлком
пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила
- вiн щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, i це її
дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване сiмейне щастя
було зараз нi до чого.
Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i для
себе, i вiд себе. Богдасик дратував як нiколи своїми нескiнченними
питаннями й несподiваними бажаннями.
"Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю я з тiм, зовсiм не
вмiю. Надто все дозволяю".
Вони їхали мовчки знову кебом, i знову Богдась днпупався з численних
комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися.
Тiльки задзеленчав дзвоник, вiдкрилися дверi, як вона побачила
Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного.
Вiн поспiшно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з
другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест, -
вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсiї, чудесного ясного чола, - лише
цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий простий, росiйський, -
одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи.
- Так от ви яка! - мовив Герцен, i тепер вона вже бачила широку
усмiшку. Вона сама засмiялась, мiцно, не по-жiночому потиснула обидвi
руки.
- Така, як бачите!
Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без усякого офiцiйного етикету,
потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!"
- Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться, якi гостi до
нас! Який козак з України!
Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша
за Богдася.
Богдась привiтався з почуттям власної гiдностi - певне, також одразу
вирiшив довести, що вiн статечний козак з України. Пройшли у велику
вiтальню.
Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за кордоном
так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навiть сувора,
стриманiсть з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався
тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож, про те, як
замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв, у
якомусь завороженому свiтi, i про приголомшливе враження вiд самого
Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i ледь прояснився. Але поки що у
жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки.
- I навiть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку
емоцiю! - пiдхопив Герцен.
- Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть нiяково
стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якiсь непохитнi
правила поведiнки. Певне, тут важко жити?
Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi Росiйської
iмперiї?
Нiякiсiнької зверхностi, нiякiсiнького тону "метра", а щось
студентське, молоде i в рухах, i в усiй поведiнцi, i, головне,
нiякiсiнької навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радiє,
що приїхали люди з батькiвщини, культурнi, прогресивнi, з -якими можна
розмовляти.
Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впiзнали по
портретах на "Колоколе" - русява борода, сумний погляд свiтлих очей,
меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй постатi.
"А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього
трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марiї.
Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив
з гостями.
"Вiн схожий на свої вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах
у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик "Старий дiм". А про бойовi
статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн
писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн у своїх творах -
наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь, i все, все
його цiкавить, що тiльки стосується життя i людей, i все зв'язане мiж
собою - i життя всiх людей i країн, i наука, i лiтература, i мистецтво, i
боротьба...
У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках.
- Панi Огарьова, Наталя Олексiївна! - представив її Герцен. Огарьов,
сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi, не поворухнувся, а
зiрка Марiя перехопила швидкий погляд Олександра Iвановича на "панi
Огарьову" - неспокiйний, запитливий.
Наталя Олексiївна навiть вимучити не могла усмiшки на тонких блiдих
губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень чи що, до
якої звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз
обличчя по звичцi лишався той самий. Дiвчинка, навпаки, була весела,
здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя! Дядя!", простягнувши
рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа Ага!" I
той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що так лишила його обличчю, хотiв
взяти її на руки, але мати не дала.
Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера
виникла одразу з приходом Наталi Олексiївни. Це влучно використав Опанас
Васильович, який i при знайомствi з великою шанобливiстю поцiлував руку
Наталi Олексiївни, а згодом сказав комплiмент з приводу такої жвавої,
м-илої донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане
на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiгає i всiм цiкавиться, стає ще важче".
Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном! Вiн
заволодiв її увагою, i це було дуже до речi.
- Вам, певне, не дають спокою вашi спiввiтчизники, - мовив вiн,
звертаючись до Наталi Олексiївни, - кожен приїжджий не уявляє собi, як
можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"!
- Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексiївна, - iнколи я почуваю себе
гiдом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для "Колокола" i
"Полярной звезды", як живуть видавцi...
Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну вiдповiдь,
оживився ще бiльше i на радiсть Марусi повернув усе iнакше, але не
заперечуючи Наталi Олексiївнi.
- Не уявляєте, як це насправдi трудно, але в той же час приємно,
радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть, вiдiрванiсть вiд старих
друзiв, вiдчуженiсть. Та з приїздом Огарьова, початком нашої "вольної"
друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого розмаху, масштабiв,
що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто
при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само
собою зрозумiло, що до нас росiяни обов'язково завiтають. Нещодавно
приїхав один гвардiї полковник. Я й досi не розумiю, що у нього спiльного
з нами, з нашими iдеями, з нашою пропагандою. От вiн прийшов i
одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав своїм обов'язком
представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала.
Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито i враз
закотився своїм надзвичайним молодим смiхом. Неможливо було також не
засмiятися.
- Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, - з почуттям мовила
Марiя, - хай нiчого спiльного в думках, але, значить, вiн вiдчував цю
потребу i потiм замислиться!
- Коли це не просто для моди або похвальби, - вставила Наталя
Олексiївна. - Адже й таких трапляється багато.
- Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два днi
на тиждень, вiд третьої години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було
б працювати. Ми ж одержуємо сотнi листiв з Росiї з усiх куткiв, люди
вiдчули, що можуть вiльно висловитись. Нам належить лише думка стати
паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки - вони ж линуть з
батькiвщини, з Росiї, i там чекають вiд нас найщирiшої правди. Адже хiба
ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн?
Марiя вiдзначила про себе: вiн пiдкреслено говорить "ми", "ми з
Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у роботi. Якi
люди!
- Бути щирим - це головне для "Колокола", - озвався тихо Огарьов. -
Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi впливи. Звичайно, коли
вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! - усмiхнувся вiн своєю
меланхолiйно-мудрою посмiшкою.
- З приводу нашої правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив Герцем.
- Мiй тезко, Олександр Миколайович - iмператор всеросiйський, кажуть,
засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив своїм ближчим сановникам:
"Колокол" - єдиний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим, нам вiдомо,
що для нього стали передруковувати наш "Колокол", обминаючи особливо
гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав доброго прочухана.
Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол", - певне, щоб
були в курсi спрап!
- Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору! - зауважив
Огарьов.
- Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас, як нiрять вам, чекають
кожного вашого слова iншi вашi читачi! - мовила Марiя. Вона згадала
немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з "Колокола", згадала лице
Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай їх, великих вигнанцiв".
- Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! - серйозно
мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни
пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав шпагу. Вiн
швидко зрiзав грубу виноградну гiлку i вiдбився нею! А потiм з цiєї
славної гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого срiбла
з бiрюзою i невеличким топазом згори i, уявiть собi, надiслав сюди в
подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшої дочки, - принеси з кабiнету,
покажи.
Вiн розповiв це з такою проникливiстю, здалося Марiї, навiть якоюсь
вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив:
- Це джерело наших сил.
Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали її в руках.
Богдась теж схопився подивитись.
- Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, - сказав Олександр Iванович, -
бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуляємось до обiду.
Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марiї. - Нiяк не
звикну до цiєї лондонської гнилi, до цiєї просто злочинної погоди -
темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кiлька
годин без дощу й туману, це для мене дар богiв!
Марiя подумала: "Вiн сумує за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли
побачить їх i чи побачить взагалi. Усе це важче, нiж здається. От усi
захоплюються, може, є такi, що й заздрять впливу, силi, дiяльностi, а
Тарас Григорович казав: "Великi страдники -вигнанцi". Вiн розумiв,
вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..."
Богдасевi вже надокучило витримувати роль статечного дорослого
"козака". Тiльки вистрибнув з дому i побачив зелений лужок, так i
покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексiївна засмiялась, але недобре,
навiть якось злорадно, немов їй було приємно, що всi бачать, яка
невихована дитина у цiєї уславленої письменницi.
- Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона все помiчала.
Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки - Марiя все
.дозволяла, а Опанас бурчав.
- Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи!
лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росiї. Менi сумно, що
Iван Сергiйович розiйшовся з ними.
Це було їй поки що незрозумiле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко
їх любить, вважає "своїми", а редакцiя "Современника" шанує Кобзаря.
Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги i думок Вона
радiла, що Герцен похвалив її твори.
* * *
Немов хтозна-скiльки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з
Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди...
Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
Вона швидко призвичаїлась до переїздiв, готелiв, пансiонiв, наче усе
життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати,
хоча знає i нiмецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає
переговори з портьє, i той уже розпливається в люб'язнiй усмiшцi, i
швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевший, просто цiлком
пристойний.
Потроху всi турботи переходять до неї, i вона сама все планує: де
побувати, кого вiдвiдати.
"Любить вона цi подорожi, як отой Булах з її "Трьох доль", - думав
Опанас. - А добре вона про це написала, їй-богу". - I згадував рядки, що
оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а
що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було, його з
собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах".
Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах".
Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марiя одразу
вирiшила, що поїде. По-перше, треба ж домовитися, врештi, вiдносно
перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще випаде
така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити.
Вiн запрошував її одну - тобто в листах не було мови нi про Опанаса
Васильовича, нi про Богдася, лише привiти їм. А сам вiн збирався їхати з
дочкою, вiн давно хотiв їх познайомити.
- Може, й ти хочеш поїхати? - спитала чоловiка Марiя, але таким тоном,
що навiть обом незручно стало, бо їй i на думку не спадало їхати з ним.
- Я з Богдасем лишуся, - похмуро сказав Опанас Васильович. - Та й
грошей не вистачить.
- Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя. I питання начебто
було вирiшено. Але Тургенев не змiг поїхати. Дивно! Теж через грошi - не
надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн питав у листi, де буде
Марiя у серпнi. Вiн обов'язково приїде хоч на кiлька днiв побачитися перед
вiд'їздом до Росiї. Вiн писав, що взимку, в Петербурзi, вони часто
зустрiчатимуться. Може бути дуже добре.
- I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш
лiкування - i поїдемо.
- Як додому? А Лондон?
Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти - їдуть чи нi. Вони
їдуть обов'язково. I вдвох.
- Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i, дружно
зiбравшись, поїхали до Остенде. Марiя, звичайно, вибрала Остенде, що
радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона!
Хоча й знала Марiя, що на неї чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як
снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде, i в умовлений
день приїхати.
...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як
написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює,
адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не
могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав
вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться i
всi плани знову переплутаються, написала зовсiм просто, неофiцiйно, мов
людинi, що її добре знає, як їй хочеться побачитись iз ним, скiльки вона
мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з
чоловiком приїдуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз вона
в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь.
Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал.
- Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон!
Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся. Швидко, навiть уже не
перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф i майже бiгцем подалася до
причалу. В її розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття.
Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за
кiлька днiв i сама вирушить на такому ж.
Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав,
i другий, i навiть той, що мав везти їх у понедiлок. Виникали рiзнi
сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося
в сiм'ї. А може, просто нiколи. Може ж таке бути?
Опанас Васильович теж непокоївся. Тодi вона так по-дитячому ображено
накинулася на нього:
- Де ти ходиш? Я тобi свого листа хотiла показати, а ти десь з
хлопчиком завiявся, i я мусила так одправити. Нiколи тебе нема, коли
треба.
Потiм аж самiй стало соромно, i вiн її заспокоював, нiби й справдi був
винний.
- Одправила то й одправила, що ти сама написати не зумiла? Хiба всi
листи даєш менi на правку читати? - усмiхнувся.
- Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвнюєш з iншими листами,
то ж пишу своїм, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену!
Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось".
Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий.
- Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть i ключi дає...
- Портье, - поправила Марiя.
- Еге ж, портьє, вiн казав тобi лист є, зараз хтось принесе, а менi не
схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик.
Марiя не чекала, що "хтось принесе", вмить була коло "прилавка", i
портьє, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона'
"24 серпня 1859, Park House, Fulham.
Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i надiслав
менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона -
i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч
два рядки. Та чи одержали Ви листа вiд Огарьова? Щиро, глибоко
спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас
Олекс. Герцен"
- Опанасю! Опанасю! Друже мiй! Завтра їдемо! Значить, усе гаразд.
Герцен був у Вентнорi. Вiдповiдь надiслав Огарьов, а вона чомусь не
одержала. Може, невiрно сама адресу написала цього далеко не
першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нiчого, все
з'ясувалось!
За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в
Дрезденi.
- Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом о шостiй
годинi.
- Марiя Олександрiвна сяє, як iменинниця, - зауважила Олена
Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо!
- Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр Європи -
Лондон! - усмiхається Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не можу з вами
поїхати, але й ми обов'язково пiзнiше завiтаємо до наших славетних
дзвонарiв. Не заздри, Лєночко, Марковичам!
Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав?
Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, i
завжди їй здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осi
мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде, хоча бiльшостi з них
нема кого проводжати або стрiчати. Просто так, для розваги, що вже
перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшується принаймнi
вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось i на важливий
порт, бо тут кiнцевi станцiї залiзниць з Нiмеччини та Швейцарiї, i на
досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато
кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем.
- Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя
Оленi Костевнi. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у неї з'явились
подруги. У Петербурзi зовсiм не було.
- Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли вона по
вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась, повiльно
пiднiмається Опанас Васильович.
Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.
Перед очима Марiї праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а попереду
море. Вона вперше попливе морем.
Сiдає сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота дiжа,
i море так блищить i мiниться рожевими, червоними, золотими вiдблисками,
рухливими, гойдливими, немов тисячi тисяч дивовижних кольористих рибок
виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морi, i потроху запалюються
вогнi на березi, бо вже темрява спала на мiсто й воно через цi вогнi
здається великим, галасливим, святковим, i важко збагнути, де зорi, де
вогники - земнi лiхтарi, i раптом починають гуркотiти-стукотiти колеса,
бурлити вода за кормою, i цей гуркiт заглушає останнi вигуки рiзними
мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить у
почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на лице -
як добре!
Нiзащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на
цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти й заснути. Але
Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу, їй зараз хотiлося
побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що їх так впевнено долає
пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотiлося дивитись i дивуватися,
що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з небом. Здається,
тiльки це самотнє споглядання могло привести її до внутрiшньої рiвноваги.
Адже насправдi вона дуже хвилювалася перед завтрашнiм днем, i їй не
хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас.
Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким.
Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все. А вiн
її у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i милувався: "Доню моя
рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою. Тодi
вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвської ласки". Вiтчим - який
то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так
до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
Тут зовсiм iнше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить "з
благоговiйним уклоном".
Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася так, щоб з радiстю можна було
розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба, а
не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!"
А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується вiн:
"Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала отi
оповiдання, якi я читав своїй дочцi, радив перекласти англiйською мовою?"
Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на Українi?
Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург поставав в уявi, а
Україна, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi краєвиди, київськi
гори, Днiпро або Десна коло Чернiгова... I рiднi люди, яким вона
розповiдатиме про дзвонаря...
...Певне, вона все ж таки була втомлена, напiвсонна, бо раптом так
яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн на нiй,
куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi!
I з тої дзвiницi, коли пiднятися на неї, все видно у всесвiтi, немов
вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I дзвiн калатає i всiх
будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна йде по
свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi цар здригається вiд нього, i в
якомусь її рiдному-рiдному українському куточку друзi пошепки натхненно
присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все
дужче й дужче розхитує серце дзвону, i раптом пiдносяться всi її думки i
почуття над своїм особистим.
Хiба вiн нею, Марiєю, невiдомою молодою жiнкою, зацiкавився? Вiн
зацiкавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором "Народних
оповiдань", вiн Україну вiдчув, побачив через них. Треба вдержатись, не
схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як важко - не схитнутись. А їй
здається - все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона
хапається за борт.
- Мадам, - чує вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж таки
качає. Сiм балiв! - коло неї в чемнiй позi стоїть чоловiк у морськiй
формi.
- Дуже дякую, - ледве вимовляє вона i невiрними кроками, тримаючись то
за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї
каюти й одразу засинає на вузенькому лiжку.
* * *
Усе було в густому молочному туманi. Нiчого-нiчогiсiнько не видати.
Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на
допомогу, гудiв, i стояв. Стояв.
Марiя куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навiть у вогкому
Петербурзi нiколи такого не траплялось!
Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку,
щоб сказати пiдходяще до цiєї несподiванки - тим бiльше, що весь екiпаж
тримався так, наче нiчого непередбаченого i виняткового нема. Бiльшiсть
пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанiї за снiданком, але теж,
видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону.
- Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б надокучав -
чому та навiщо стоїмо.
- Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович.
- Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя. Не вистачало
ще й з чоловiком сперечатися в день приїзду до Лондона! - Ти ж сам знаєш,
який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити?
- Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас
Васильович.
Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi
заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту.
- Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, - пояснив сусiда
по-французьки, - значить, туман починає розходитись.
Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, i
якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрiї, i
Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
- Що то? Ти пiзнаєш, що то?
Будинки громадилися один на одному, випиналися височезнi шпилi,
велетенськi полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху
спадали, i вже очi розрiзняли громаддя пароплавiв, вiтрила кораблiв,
царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi
споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу.
Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi, що не
тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя стримувалася, щоб
не ойкати, i Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очi,
щоб вiдзначати, як вона все тс сприймає.
- Боже мiй милий, скiльки ж тут людей! - все ж таки вихоплювалось
мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па причалi їхали вулицями
Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового люду поспiшали на
роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки - скiльки зеленi!
скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив кебмен
- кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi з
численними комiрами-пелеринами. Марiї здавалось, що вона в'їхала в романи
Теккерея i Дiккенса i зараз їхнi герої метушаться навколо.
* * *
Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку перед темним
старовинним свiчадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цiлком
пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила
- вiн щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, i це її
дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване сiмейне щастя
було зараз нi до чого.
Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i для
себе, i вiд себе. Богдасик дратував як нiколи своїми нескiнченними
питаннями й несподiваними бажаннями.
"Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю я з тiм, зовсiм не
вмiю. Надто все дозволяю".
Вони їхали мовчки знову кебом, i знову Богдась днпупався з численних
комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися.
Тiльки задзеленчав дзвоник, вiдкрилися дверi, як вона побачила
Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного.
Вiн поспiшно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з
другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест, -
вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсiї, чудесного ясного чола, - лише
цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий простий, росiйський, -
одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи.
- Так от ви яка! - мовив Герцен, i тепер вона вже бачила широку
усмiшку. Вона сама засмiялась, мiцно, не по-жiночому потиснула обидвi
руки.
- Така, як бачите!
Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без усякого офiцiйного етикету,
потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!"
- Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться, якi гостi до
нас! Який козак з України!
Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша
за Богдася.
Богдась привiтався з почуттям власної гiдностi - певне, також одразу
вирiшив довести, що вiн статечний козак з України. Пройшли у велику
вiтальню.
Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за кордоном
так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навiть сувора,
стриманiсть з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався
тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож, про те, як
замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв, у
якомусь завороженому свiтi, i про приголомшливе враження вiд самого
Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i ледь прояснився. Але поки що у
жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки.
- I навiть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку
емоцiю! - пiдхопив Герцен.
- Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть нiяково
стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якiсь непохитнi
правила поведiнки. Певне, тут важко жити?
Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi Росiйської
iмперiї?
Нiякiсiнької зверхностi, нiякiсiнького тону "метра", а щось
студентське, молоде i в рухах, i в усiй поведiнцi, i, головне,
нiякiсiнької навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радiє,
що приїхали люди з батькiвщини, культурнi, прогресивнi, з -якими можна
розмовляти.
Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впiзнали по
портретах на "Колоколе" - русява борода, сумний погляд свiтлих очей,
меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй постатi.
"А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього
трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марiї.
Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив
з гостями.
"Вiн схожий на свої вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах
у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик "Старий дiм". А про бойовi
статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн
писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн у своїх творах -
наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь, i все, все
його цiкавить, що тiльки стосується життя i людей, i все зв'язане мiж
собою - i життя всiх людей i країн, i наука, i лiтература, i мистецтво, i
боротьба...
У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках.
- Панi Огарьова, Наталя Олексiївна! - представив її Герцен. Огарьов,
сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi, не поворухнувся, а
зiрка Марiя перехопила швидкий погляд Олександра Iвановича на "панi
Огарьову" - неспокiйний, запитливий.
Наталя Олексiївна навiть вимучити не могла усмiшки на тонких блiдих
губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень чи що, до
якої звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз
обличчя по звичцi лишався той самий. Дiвчинка, навпаки, була весела,
здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя! Дядя!", простягнувши
рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа Ага!" I
той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що так лишила його обличчю, хотiв
взяти її на руки, але мати не дала.
Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера
виникла одразу з приходом Наталi Олексiївни. Це влучно використав Опанас
Васильович, який i при знайомствi з великою шанобливiстю поцiлував руку
Наталi Олексiївни, а згодом сказав комплiмент з приводу такої жвавої,
м-илої донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане
на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiгає i всiм цiкавиться, стає ще важче".
Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном! Вiн
заволодiв її увагою, i це було дуже до речi.
- Вам, певне, не дають спокою вашi спiввiтчизники, - мовив вiн,
звертаючись до Наталi Олексiївни, - кожен приїжджий не уявляє собi, як
можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"!
- Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексiївна, - iнколи я почуваю себе
гiдом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для "Колокола" i
"Полярной звезды", як живуть видавцi...
Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну вiдповiдь,
оживився ще бiльше i на радiсть Марусi повернув усе iнакше, але не
заперечуючи Наталi Олексiївнi.
- Не уявляєте, як це насправдi трудно, але в той же час приємно,
радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть, вiдiрванiсть вiд старих
друзiв, вiдчуженiсть. Та з приїздом Огарьова, початком нашої "вольної"
друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого розмаху, масштабiв,
що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто
при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само
собою зрозумiло, що до нас росiяни обов'язково завiтають. Нещодавно
приїхав один гвардiї полковник. Я й досi не розумiю, що у нього спiльного
з нами, з нашими iдеями, з нашою пропагандою. От вiн прийшов i
одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав своїм обов'язком
представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала.
Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито i враз
закотився своїм надзвичайним молодим смiхом. Неможливо було також не
засмiятися.
- Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, - з почуттям мовила
Марiя, - хай нiчого спiльного в думках, але, значить, вiн вiдчував цю
потребу i потiм замислиться!
- Коли це не просто для моди або похвальби, - вставила Наталя
Олексiївна. - Адже й таких трапляється багато.
- Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два днi
на тиждень, вiд третьої години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було
б працювати. Ми ж одержуємо сотнi листiв з Росiї з усiх куткiв, люди
вiдчули, що можуть вiльно висловитись. Нам належить лише думка стати
паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки - вони ж линуть з
батькiвщини, з Росiї, i там чекають вiд нас найщирiшої правди. Адже хiба
ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн?
Марiя вiдзначила про себе: вiн пiдкреслено говорить "ми", "ми з
Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у роботi. Якi
люди!
- Бути щирим - це головне для "Колокола", - озвався тихо Огарьов. -
Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi впливи. Звичайно, коли
вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! - усмiхнувся вiн своєю
меланхолiйно-мудрою посмiшкою.
- З приводу нашої правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив Герцем.
- Мiй тезко, Олександр Миколайович - iмператор всеросiйський, кажуть,
засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив своїм ближчим сановникам:
"Колокол" - єдиний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим, нам вiдомо,
що для нього стали передруковувати наш "Колокол", обминаючи особливо
гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав доброго прочухана.
Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол", - певне, щоб
були в курсi спрап!
- Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору! - зауважив
Огарьов.
- Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас, як нiрять вам, чекають
кожного вашого слова iншi вашi читачi! - мовила Марiя. Вона згадала
немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з "Колокола", згадала лице
Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай їх, великих вигнанцiв".
- Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! - серйозно
мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни
пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав шпагу. Вiн
швидко зрiзав грубу виноградну гiлку i вiдбився нею! А потiм з цiєї
славної гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого срiбла
з бiрюзою i невеличким топазом згори i, уявiть собi, надiслав сюди в
подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшої дочки, - принеси з кабiнету,
покажи.
Вiн розповiв це з такою проникливiстю, здалося Марiї, навiть якоюсь
вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив:
- Це джерело наших сил.
Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали її в руках.
Богдась теж схопився подивитись.
- Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, - сказав Олександр Iванович, -
бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуляємось до обiду.
Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марiї. - Нiяк не
звикну до цiєї лондонської гнилi, до цiєї просто злочинної погоди -
темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кiлька
годин без дощу й туману, це для мене дар богiв!
Марiя подумала: "Вiн сумує за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли
побачить їх i чи побачить взагалi. Усе це важче, нiж здається. От усi
захоплюються, може, є такi, що й заздрять впливу, силi, дiяльностi, а
Тарас Григорович казав: "Великi страдники -вигнанцi". Вiн розумiв,
вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..."
Богдасевi вже надокучило витримувати роль статечного дорослого
"козака". Тiльки вистрибнув з дому i побачив зелений лужок, так i
покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексiївна засмiялась, але недобре,
навiть якось злорадно, немов їй було приємно, що всi бачать, яка
невихована дитина у цiєї уславленої письменницi.
- Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона все помiчала.
Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки - Марiя все
.дозволяла, а Опанас бурчав.
- Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи!