Страница:
велику картину, вона захопилавсi його думки. Уявiть собi: Володимирка -
шлях до Сибiру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал.
Вимушений привал, бо один iз них помирає. Валерiй тепер весь час мiркує
над композицiєю, над характерами, а менi доводиться йому позувати, i не
тiльки менi, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною i
годую немовля. Так що i ми допомагаємо, - добродушно всмiхнулась вона.
- Яка тема! Як добре, що ваш чоловiк узявся за неї, - мовила Марiя.
- Його дуже пiдтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном
еспаньйолкою зупинився на такiй темi, замислився над цим. Марiя якось не
звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
- Обов'язково незабаром прийду до вас, - сказала вона, - i фотографiї
хочу подивитися, i картини вашого чоловiка, а найдужче ваш головний твiр -
вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, - призналася вона, - мiй
Богдась уже досить великий самостiйний парубчак. Ми з ним великi друзi. Та
я завжди згадую, як менi було цiкаво й приємно, коли вiн був таким малим,
кумедним у своїй безтурботнiй дитячiй порi.
Тепер уже було далеко не безтурботно i для Богдася... Рятувала його
жвава й енергiйна вдача. Але ж вiн уже добре знав, що таке сидiти без
грошей, прожити цiлий день лише на смажених каштанах... Вiн, правда,
досить байдуже ставився до цього.
- Я хочу з вами часто стрiчатися, - вирвалось у Олександри Миколаївни.
- Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже
тут багато росiйських художникiв, товаришiв i знайомих Валерiя,
стипендiатiв Академiї. Я iнколи втомлююсь, бо їхнi безконечнi балачки
вiдривають вiд роботи, адже менi треба також працювати. Я хочу сама
заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самi знаєте, скiльки
часу забирає мала дитина. А скiльки хочеться подивитися в Парижi! Ви,
певне, вже все тут бачили? - спитала вона у Марiї.
- Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також
люди. Добре, коли цiкавi, але, може, не цiкавi для тебе, а потребують
твоєї уваги.
- Ми вже бачилися тут iз Бакунiним, вiн у нас був, i ми його вiдвiдали.
Вiн живе польськими справами. Здається, i графиня також.
- Ну, це зовсiм у них по-рiзному. Ви самi побачите - її вiдвiдують
поляки всiх напрямкiв i уподобань. Правда, - додала вона, усмiхнувшись, -
у неї можуть зустрiтися люди, яким треба зустрiтись, це ж також потрiбно!
З скiлькома тут вона сама, Марiя, познайомилась. Та от i з Бакунiним...
А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до
українцiв i всiх слов'ян. Вiн сказав, що передасть його на Україну.
Цiкаво, чи дiйшов цей лист до адресата? Адже за цей рiк стiльки там
трапилося! Головне - поразка польського повстання. Рiк тому вона була в
Петербурзi, майже напередоднi подiй.
Для Марiї тепер ставлення до польських справ стає мiрилом людини.
Олександра Миколаїна розповiдає, що в Росiї стає помiтним охолодження до
"Колокола", до Герцена саме за його гаряче спiвчуття до Польщi. Марiя
знає, що Герцен, знiтивши серце, вiдчуваючи бiду - адже вiн розумiв усю
непiдготовленiсть, незлагодженiсть, непорозумiння з "бiлими" i "червоними"
мiж поляками, попри все це, коли вже нiчого не можна було зупинити, писав
свої полум'янi статтi на сторiнках "Колокола". Тепер Добролюбов нiчого не
мiг би йому закинути. Цiкаво, чи показував йому Бакунiн той лист до
слов'ян, що написав удвох iз Марiєю? Там же вiдбилися думки Герцена про
права кожного народу на свою мову, свiй розвиток... А от Тургенев дуже
критично ставиться до її "дружби" з поляками.
- Ви чули, - долiтає до них голос Єлизавети Василiвни, - Тургенева
викликали зараз до Росiї, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж
вiн хворий, i йому дали вiдстрочку. Та й, здається, обмежились якимось
листом iз запитаннями щодо зв'язкiв з "лондонськими пропагандистами" так
звуть у Третьому вiддiлi наших лондонських друзiв.
Марiя спалахнула. Iван Сергiйович весь час листується з ними, їздив до
них, але в той же час такий далекий вiд них! От i з Бакунiним - вiн
щедрiше за всiх допомiг грошима, допомiг дружинi Бакунiна, хоч i нiколи не
бачив її, але ж мiж ним та Бакунiним неперейдена прiрва! Це тут зрозумiло
кожному Цiкаво, як триматиметься вiн?
- Кажуть, ви дуже дружнi з Тургенєвим? - питає Олександра Миколаївна.
- Була дуже дружна, - вiдповiдає з ноткою суму в голосi Марiя, - i
тепер ми стрiчаємось... та вже зрiдка. Життя йде, люди змiнюються... Але
ми стрiчаємось... - повторює вона. - Я вас познайомлю, коли хочете. А з
Бакунiним, здається, Тургенев i не зустрiвся...
- А ви бачили дружину Бакунiна?
- Бачила й здивувалась.
- I я також. Що їх зв'язує? Хiба тiльки те, що полька?
- Та її начебто i не обходили польськi справи, вона нiчим таким не
цiкавилась. Взагалi її Париж наче звiв з глузду. Михайло Олександрович так
всепрощаюче лагiдно казав: "Вона ж така молоденька - i вперше в Парижi!"
Марiя подумала при цьому - от i Олександра Миколаївна молоденька, не
старша за Антонiю Бакунiну, i теж уперше в Парижi!
- Вiн бiдкався, - згадала Марiя, - що не може одягти її з шиком, купити
все, чого їй хочеться, вiн з нею, як з дитиною, i, знаєте, вона теж до
нього дуже добра, якось довiрливо ставиться, але без тiнi любовi, усе
приймає, як належне. А вiн її любить страшенно, навiть нiколи не уявляла,
що вiн може так любити, з такою нiжнiстю та терплячiстю. Вона досить
гарненька, схожа на тендiтного польського хлопчика, правда?
- А от розмовляти з нею нема про що!
От їм обом було про що розмовляти, навiть бiльше, нiж гадала Салiас,
знайомлячи їх, i кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що
тут, у Парижi, ми зустрiлися!
* * *
Саме тут, на кладовищi, не думалося про смерть, бо тут переплелися
безсмертя i життя.
День був весняний, якийсь фiалковий, як взагалi повiтря у Па рижi -
синьо-фiалкове, з рiзними тонкими вiдтiнками вранцi, удень i ввечерi.
Скрiзь багато квiтiв, густого плюща, що заплiв дерева, пам'ятники й
хрести. I поки не пiдiйшли до тої частини кладовища. де безлiч забутих,
занедбаних могилок, де великi бiдняцькi спiльнi могили, вони зупинялися
коло пам'ятникiв "знайомим людям".
Навколо буяла весняна зелень, людей сьогоднi стрiчалося зовсiм мало, бо
день був звичайний, буденний, а не свято, не недiля або субота, коли
приходять родичi покiйних. Просто дехто прогулювався так само, як i вона,
Марiя, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобi, з Шурочкою, як
звали її близькi.
Вони полюбили вдвох блукати, цi двi такi гарнi i такi несхожi мiж собою
жiнки, та в чомусь дуже рiднi й зрозумiлi одна однiй. Щедрiстю душi?
Бажанням пiзнати якнайширше i найглибше життя? А ще - вiдчуттям краси в
якихось звичайних людських вчинках, i в цiй першiй веснянiй зеленi на
кладовищi, i в безсмертних рядках, що колись вимовили i написали тi,
могили яких зараз вони оглядали.
Однi пам'ятники - мармуровi й бронзовi бюсти - були схожi на тих, кому
були поставленi, iншi -зовсiм нi... Але все ж таки вони нагадували ще
живих, з усiм притаманним людям людським горем, щастям, славою i бiдами, i
хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
Марiя вiдхилила густий плющ, який майже зовсiм закрив обличчя
письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве.
- Який вiн тут здоровий, мiцний, впевнений, що пiдiйме велетенську
глибу - томи своєї людської комедiї!
Вони обидвi помiтили, що збоку сидить молодий художник i змальовує
пам'ятник.
- Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла.
Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в його
малюнок i ледь знизала плечима.
За нею i Марiя непомiтно поглянула туди ж. I обидвi швидко пiшли.
Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених гiлок
на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька
жiноча голiвка.
- Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака, може, i не читав
нiколи, - iронiчно мовила Марiя. - Ходiмо далi. От могила Беранже. Я
схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не хотiв одержувати
нiяких почестей та нагород вiд уряду, ненависного йому. Вiн навiть не
захотiв виставляти свою кандидатуру в члени Академiї, в число
"безсмертних".
До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих блузах. Один iз них
гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв коло
могили, правда, уже прив'ялих.
Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка. - Це
далеко почеснiше.
А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких.
- Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути
гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно.
- Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика
- моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати її. Стiльки в нiй суму,
болю i проникнення в душу.
- Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркiт барикадних боїв, -
заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю.
- Певне, кожен чує лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. - Я
от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки.
- Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя.
- Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? - з жалем
сказала Шурочка.
Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд?
- Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка. - Вiн вивозив
його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен". Це розповiдав менi
чоловiк, вiн працює тепер у майстернi Делакруа, пише копiї.
- Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. - Яка прекрасна його
"Свобода на барикадах"!
- Знаєте, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй майстернi з
його друзями, i всi такої високої думки про Делакруа i про Коро - не
тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про людей. Уявiть, Коро, цього
надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей
художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро золоту медаль. Вiн
казав, що пишається нею бiльше, нiж будь-яким орденом. Я б хотiла, щоб
такi щирi взаємини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi
свої роботи, не запобiгали у начальства, - Шурочка зiтхнула, мабуть,
неспроста. - До речi, ми хочемо з Валерiєм звести вас ближче з нашою
росiйською художницькою колонiєю. Там є справжнi високi таланти i дуже
хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш портрет, - хитрувато
примружила вона одне око.
Марiя розсмiялася.
- Познайомитися ближче - я з охотою. А портрет - не уявляю, щоб я
позувала!
- А я уявляю, - переконливо сказала Шура. .
- Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. - От ще один
нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх
коханцiв.
- Але ж вона їх уже не кохала, - заперечила Шурочка.
- Невже нiчого не лишилося, нiякого почуття? - роздумливо сказала
Марiя.
Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка плакуча
верба схилила саме над його могилою вiти.
Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала:
Mes chers amis, quand je mourrai,
Plantez un saule au cimetiиre,
J'aime son feuillage йplorй;
La pвleur m'en est douйe et chиre,
Et son ombre sera lйgиre
A la terre ou je dormirai.
(Коли я вмру, посадовiть_
Вербу плакучу надi мною._
Свою блiду прозору вiть_
Вона похилить в супокої,_
I буде тiнь її легкою_
Для того, хто пiд нею спить._
(З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._
- Правда, чарiвнi вiршi?
Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала, але тримала їх
безлiч у пам'ятi. Для Марiї це було чимось органiчним у Шурi, невiд'ємним
вiд її синiх очей, дитячої усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису.
Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати
улюбленi вiршi, рядки, що вразили її. Вона любила, як i Марiя, ритися в
книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала для себе
ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось
образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодiєю
рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотiлось подiлитися цим
дарунком з iншими.
- "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам
мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала їй якось Марiя.
З Марiєю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять
свої улюбленi вiршi.
От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
- От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I.
(Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _
Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _
Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене кохає, - _
Пожертвувати можу всiм своїм життям. _
(З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _
Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на Марiю?
Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марiя.
А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що
нiхто не виявив так його, Сашиних, почуттiв, як iталiйський спiвець.
Мабуть, йому до душi припаде Мюссе.
- Я вам iнколи заздрю, - признається Шура. - Я не можу скаржитися на
Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi
днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник, i дня прожити без
картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком живуть їхнiм
життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [
не лише перш за все, а просто все.
- Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя.
- О, любовi, як кашлю, затаїти не можна, - переконливо мовила Шура. -
Здається, так кажуть iталiйцi. Робота для нього - що? Необхiдний
обов'язок, який треба швидше виконати i поспiшити до вас. Певне, йому
треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй.
- I захворiли ним?
- О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твiр кращий за
iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але вiн
навiває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для вас? Я
рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе,
часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило, -
проте коли твої вiршi можна дарувати як дорогоцiннiсть, - хiба це не
найбiльша радiсть поета? Менi здається, Олександру Вадимовичу це буде ще
ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне - "Schlage die
Trommel und fьrchte dien nicht".
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! -
пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!
Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане близьким... Може, справдi
через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе?
- Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам.
- Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на неї.
- Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi - i
ми їх проїмо i проп'ємо на радощах, - мовила Шурочка. - Художники iнакше
не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку
про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона
щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя?
- Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя. - Та Гейне похований на
Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель.
Хiба вони знали обидвi, що не мине й десяти рокiв i саме кладовище
Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно
було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король
подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з
iншою трагiчною i величною подiєю - загибеллю перших комунарiв, бiйцiв
Паризької комуни.
- Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене водив до нього
Герцен у Брюсселi.
- А ви поведiть мене хоча б до його могили, i знаєте, я тепер не хочу
приходити з порожнiми руками, треба покласти кожному знайомому хоч
квiточку.
- Для цього потрiбний буде цiлий снiп квiтiв, - зауважила Марiя. -
Звичайно, вiдриваєшся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але я
виправдовую себе тим, що iнакше не могла б писати, як домовилася з
петербурзькою газетою, свої "Листи з Парижа". Менi замовили такi нариси.
Про це мене ранiше просив i редактор нашого українського журналу "Основа",
але, на жаль, журнал уже припинив своє iснування. Так що пишу для
росiйської газети.
- Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура.
- Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер менi з вами дуже
добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати, от про це
буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму,
я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а в
головi, в пам'ятi завжди лишається, що найдужче вразило, - значить, про це
й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не тiльки двома своїми
очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким люблю вдвох гуляти.
Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не
заважають мовчати... i писати... Ранiше я могла коли завгодно i де
завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер менi треба
бути наодинцi.
- Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, - пожартувала Шура.-Сказати
правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки до картин! А вiн
мене до всiх i всього, навiть до власного сина!
- Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, - мовила роздумливо
Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радiє, що
не заважає менi.
Справдi, вiн єдиний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою -
може, це й є критерiй справжнього щастя? Але є рiзниця в їхньому ставленнi
одне до одного. Вiн не може без неї. А вона так само, як без нього, не
може бути без своєї роботи. Нi, не треба думати, хто дорожчий - вiн чи
робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання - вiн чи
Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба важити на терезах i торгуватися з
життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може!
Вона вiдмахується вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла до одного
кардинального рiшення.
- До речi, - каже вона Олександрi Миколаївнi, - я збираюсь переїхати з
rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.
- Як? Це ж, здається, навiть не Париж, це невеличке село.
- Скорiше передмiстя. Але це мене не лякає. Уявiть собi - на березi
Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У мене
буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне - садок, правда,
невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево,
немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади i
лiс, справжнiсiнький лiс, куди можна буде тiкати! Хазяйка з гордiстю
казала, що в Нельї живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не
назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна було
торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити.
- Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура.
- Зовсiм нi, - переконливо заспокоїла Марiя. - Це сорок хвилин їзди вiд
центру Парижа. Хiба це багато? Отак, знаєте, вiд Трiумфальної арки,
бульварами, потiм Єлiсейськими Полями i прямiсiнько до нас. Ви будете
часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повiтря! Ви не
уявляєте, як я скучила за свiжим повiтрям, зеленим листям - щоб його
багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрiє про
рибалку!
- А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? -
обережно спитала Шура.
- О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви
ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрiбне свiже, чисте
повiтря!
Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась i передумала
до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже не
як закоханi напiвтаємнi коханцi, а як подружжя, справжнє подружжя.
- Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала Шура, - i, правду
кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте iз
своєю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю!
- Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi здається, у нас буде
бiльше часу i для роботи. I вiн буде доглянутий - вiн став так часто
хворiти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе
менi, порадить в хазяйствi Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й
дуже боїться подорожi. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її
приїзду.
- Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури, - та й, певне, весь ваш
вiрний почт.
- Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! - засмiялася Марiя. - Ви
часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерiя Iвановича, я певна, вiн
приїздитиме туди з пензлем i фарбами.
- От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж знаєте - на щось дорожче
я зараз неспроможна!
- Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрiємо, нарештi, купити
книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться
саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку рiч купують, може, раз у
життi! Мюссе займе в нiй почесне i достойне мiсце! У мене назбиралося
багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз книгарнi, треба ж,
нарештi, щоб було де їх ставити!
- Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли.
- Так ми пiдемо на Монмартр? - питає Марiя, коли вони вже прощаються.
- Обов'язково! Але як це легковажно лунає: "на Монмартр", немов ви
пропонуєте менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i студентами
кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смiється Шура. - Iнколи менi,
правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись, якщо справдi там
цiкаво й весело.
- Ми побуваємо i там, я мушу багато про що написати в своїх "Листах". Я
обмiркувала i занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в
судi...
- От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович?
Поєднати приємне з корисним?
- Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i вже
зовсiм не можна сказати, що приємно. Але ж взагалi наша робота - приємне з
корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, -
два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це може бути дуже
корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i не лише в
тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i глухонiмих дiтей;
чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселiше. Шiсть: народнi
гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь такої легковажностi!
- Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi!
- Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування
життя, я ще хочу вiдвiдати й написати про церковнi проповiдi та
великопiснi концерти.
- Де ми спокутуємо нашi розваги на ярмарках i балах!
- Як бачите, мої "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими
я зачитувалась i якi вiдкривали менi очi й збагачували думки. Вiн
охоплював усе, вирiшував полiтичнi мiжнароднi питання i фiлософськi
проблеми.
- А ви дасте життя робiтничого Парижа, Парижа бiдноти, звичайних
простих людей, часто скривджених життям, - хiба це не потрiбно i не
цiкаво?
- Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу пiти
навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
- I Гейне.
- I Гейне.
* * *
Так само, як i бiля кладовища Пер-Лашез, бiля Монмартрського було
багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними. Веселi дiвчатка,
наче низали намисто, робили гiрлянди, бутоньєрки, вiнки, продавали широкi
стьожки з готовими
### вiдсутнi сторiнки 382-383 ###
волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв, якi слухали й вимагали
розповiдати все, все, що трапилось там, па батькiвщинi. Адже тут вони
перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, якоїсь метушнi, а там
- дiяли, жертвували своїм життям.
- Ви - нашi герої! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика.
А потiм, коли йшли вдвох з Марiєю Олександрiвною, i вона сказала
задумливо:
- Справдi, Тедзику, ви герой.
- Ну, хоч ви не кажiть цього, - щиро обурився Тедзик. - Вам-то я
розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi, i навiть у
в'язницi не знали наших iмен, бо ми вигадували. I такi, як я, тiльки
рядовi виконавцi, солдати повстання.
Дiйсно, вiн їй розповiв далеко бiльше, нiж Желiговському, коли там
увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо їй вiн хотiв передати, що й сам
переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс на люди, i Марiя намагалася
уявити все, як було там, на Українi, в Києвi, поки тут сперечалися,
дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'їзд на бiлому конi
до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами.
А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi
таких, як вiн, було так.
За розпорядженням повстанського Центрального комiтету мали почати
повстання на Українi одразу за повстанням у Польщi, але воно вiдкладалося
з багатьох причин.
Уже на початку 1863 року трапилися великi провали, арешти в Одесi,
Києвi, Житомирi. Особливо зле вiдбився на пiдготовцi повстання провал
"Революцiйного агенства" в Одесi, яке мало мiцнi зв'язки з Києвом,
Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 роцi через Одесу готували
втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i
ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i вели до Києва,
Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти
агентiв-зв'язкiвцiв, вже добиралися до голови Комiтету - професора
унiверситету їсидора Коперницького, але, певне, хотiли зiбрати бiльше
матерiалiв, з арештом зволiкали, i старий професор, своєчасно
попереджений, зник iз Києва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi",
нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Києвi вже не було.
А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором
на Русi" був призначений Лнтось Юр'євич, i вiн сам командував одним iз
київських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик, який пiсля
своєї втечi й подорожi до Чернiгова знову повернувся до Києва, але
переховувався вiд полiцiї.
шлях до Сибiру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал.
Вимушений привал, бо один iз них помирає. Валерiй тепер весь час мiркує
над композицiєю, над характерами, а менi доводиться йому позувати, i не
тiльки менi, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною i
годую немовля. Так що i ми допомагаємо, - добродушно всмiхнулась вона.
- Яка тема! Як добре, що ваш чоловiк узявся за неї, - мовила Марiя.
- Його дуже пiдтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном
еспаньйолкою зупинився на такiй темi, замислився над цим. Марiя якось не
звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
- Обов'язково незабаром прийду до вас, - сказала вона, - i фотографiї
хочу подивитися, i картини вашого чоловiка, а найдужче ваш головний твiр -
вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, - призналася вона, - мiй
Богдась уже досить великий самостiйний парубчак. Ми з ним великi друзi. Та
я завжди згадую, як менi було цiкаво й приємно, коли вiн був таким малим,
кумедним у своїй безтурботнiй дитячiй порi.
Тепер уже було далеко не безтурботно i для Богдася... Рятувала його
жвава й енергiйна вдача. Але ж вiн уже добре знав, що таке сидiти без
грошей, прожити цiлий день лише на смажених каштанах... Вiн, правда,
досить байдуже ставився до цього.
- Я хочу з вами часто стрiчатися, - вирвалось у Олександри Миколаївни.
- Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже
тут багато росiйських художникiв, товаришiв i знайомих Валерiя,
стипендiатiв Академiї. Я iнколи втомлююсь, бо їхнi безконечнi балачки
вiдривають вiд роботи, адже менi треба також працювати. Я хочу сама
заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самi знаєте, скiльки
часу забирає мала дитина. А скiльки хочеться подивитися в Парижi! Ви,
певне, вже все тут бачили? - спитала вона у Марiї.
- Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також
люди. Добре, коли цiкавi, але, може, не цiкавi для тебе, а потребують
твоєї уваги.
- Ми вже бачилися тут iз Бакунiним, вiн у нас був, i ми його вiдвiдали.
Вiн живе польськими справами. Здається, i графиня також.
- Ну, це зовсiм у них по-рiзному. Ви самi побачите - її вiдвiдують
поляки всiх напрямкiв i уподобань. Правда, - додала вона, усмiхнувшись, -
у неї можуть зустрiтися люди, яким треба зустрiтись, це ж також потрiбно!
З скiлькома тут вона сама, Марiя, познайомилась. Та от i з Бакунiним...
А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до
українцiв i всiх слов'ян. Вiн сказав, що передасть його на Україну.
Цiкаво, чи дiйшов цей лист до адресата? Адже за цей рiк стiльки там
трапилося! Головне - поразка польського повстання. Рiк тому вона була в
Петербурзi, майже напередоднi подiй.
Для Марiї тепер ставлення до польських справ стає мiрилом людини.
Олександра Миколаїна розповiдає, що в Росiї стає помiтним охолодження до
"Колокола", до Герцена саме за його гаряче спiвчуття до Польщi. Марiя
знає, що Герцен, знiтивши серце, вiдчуваючи бiду - адже вiн розумiв усю
непiдготовленiсть, незлагодженiсть, непорозумiння з "бiлими" i "червоними"
мiж поляками, попри все це, коли вже нiчого не можна було зупинити, писав
свої полум'янi статтi на сторiнках "Колокола". Тепер Добролюбов нiчого не
мiг би йому закинути. Цiкаво, чи показував йому Бакунiн той лист до
слов'ян, що написав удвох iз Марiєю? Там же вiдбилися думки Герцена про
права кожного народу на свою мову, свiй розвиток... А от Тургенев дуже
критично ставиться до її "дружби" з поляками.
- Ви чули, - долiтає до них голос Єлизавети Василiвни, - Тургенева
викликали зараз до Росiї, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж
вiн хворий, i йому дали вiдстрочку. Та й, здається, обмежились якимось
листом iз запитаннями щодо зв'язкiв з "лондонськими пропагандистами" так
звуть у Третьому вiддiлi наших лондонських друзiв.
Марiя спалахнула. Iван Сергiйович весь час листується з ними, їздив до
них, але в той же час такий далекий вiд них! От i з Бакунiним - вiн
щедрiше за всiх допомiг грошима, допомiг дружинi Бакунiна, хоч i нiколи не
бачив її, але ж мiж ним та Бакунiним неперейдена прiрва! Це тут зрозумiло
кожному Цiкаво, як триматиметься вiн?
- Кажуть, ви дуже дружнi з Тургенєвим? - питає Олександра Миколаївна.
- Була дуже дружна, - вiдповiдає з ноткою суму в голосi Марiя, - i
тепер ми стрiчаємось... та вже зрiдка. Життя йде, люди змiнюються... Але
ми стрiчаємось... - повторює вона. - Я вас познайомлю, коли хочете. А з
Бакунiним, здається, Тургенев i не зустрiвся...
- А ви бачили дружину Бакунiна?
- Бачила й здивувалась.
- I я також. Що їх зв'язує? Хiба тiльки те, що полька?
- Та її начебто i не обходили польськi справи, вона нiчим таким не
цiкавилась. Взагалi її Париж наче звiв з глузду. Михайло Олександрович так
всепрощаюче лагiдно казав: "Вона ж така молоденька - i вперше в Парижi!"
Марiя подумала при цьому - от i Олександра Миколаївна молоденька, не
старша за Антонiю Бакунiну, i теж уперше в Парижi!
- Вiн бiдкався, - згадала Марiя, - що не може одягти її з шиком, купити
все, чого їй хочеться, вiн з нею, як з дитиною, i, знаєте, вона теж до
нього дуже добра, якось довiрливо ставиться, але без тiнi любовi, усе
приймає, як належне. А вiн її любить страшенно, навiть нiколи не уявляла,
що вiн може так любити, з такою нiжнiстю та терплячiстю. Вона досить
гарненька, схожа на тендiтного польського хлопчика, правда?
- А от розмовляти з нею нема про що!
От їм обом було про що розмовляти, навiть бiльше, нiж гадала Салiас,
знайомлячи їх, i кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що
тут, у Парижi, ми зустрiлися!
* * *
Саме тут, на кладовищi, не думалося про смерть, бо тут переплелися
безсмертя i життя.
День був весняний, якийсь фiалковий, як взагалi повiтря у Па рижi -
синьо-фiалкове, з рiзними тонкими вiдтiнками вранцi, удень i ввечерi.
Скрiзь багато квiтiв, густого плюща, що заплiв дерева, пам'ятники й
хрести. I поки не пiдiйшли до тої частини кладовища. де безлiч забутих,
занедбаних могилок, де великi бiдняцькi спiльнi могили, вони зупинялися
коло пам'ятникiв "знайомим людям".
Навколо буяла весняна зелень, людей сьогоднi стрiчалося зовсiм мало, бо
день був звичайний, буденний, а не свято, не недiля або субота, коли
приходять родичi покiйних. Просто дехто прогулювався так само, як i вона,
Марiя, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобi, з Шурочкою, як
звали її близькi.
Вони полюбили вдвох блукати, цi двi такi гарнi i такi несхожi мiж собою
жiнки, та в чомусь дуже рiднi й зрозумiлi одна однiй. Щедрiстю душi?
Бажанням пiзнати якнайширше i найглибше життя? А ще - вiдчуттям краси в
якихось звичайних людських вчинках, i в цiй першiй веснянiй зеленi на
кладовищi, i в безсмертних рядках, що колись вимовили i написали тi,
могили яких зараз вони оглядали.
Однi пам'ятники - мармуровi й бронзовi бюсти - були схожi на тих, кому
були поставленi, iншi -зовсiм нi... Але все ж таки вони нагадували ще
живих, з усiм притаманним людям людським горем, щастям, славою i бiдами, i
хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
Марiя вiдхилила густий плющ, який майже зовсiм закрив обличчя
письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве.
- Який вiн тут здоровий, мiцний, впевнений, що пiдiйме велетенську
глибу - томи своєї людської комедiї!
Вони обидвi помiтили, що збоку сидить молодий художник i змальовує
пам'ятник.
- Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла.
Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в його
малюнок i ледь знизала плечима.
За нею i Марiя непомiтно поглянула туди ж. I обидвi швидко пiшли.
Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених гiлок
на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька
жiноча голiвка.
- Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака, може, i не читав
нiколи, - iронiчно мовила Марiя. - Ходiмо далi. От могила Беранже. Я
схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не хотiв одержувати
нiяких почестей та нагород вiд уряду, ненависного йому. Вiн навiть не
захотiв виставляти свою кандидатуру в члени Академiї, в число
"безсмертних".
До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих блузах. Один iз них
гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв коло
могили, правда, уже прив'ялих.
Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка. - Це
далеко почеснiше.
А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких.
- Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути
гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно.
- Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика
- моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати її. Стiльки в нiй суму,
болю i проникнення в душу.
- Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркiт барикадних боїв, -
заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю.
- Певне, кожен чує лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. - Я
от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки.
- Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя.
- Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? - з жалем
сказала Шурочка.
Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд?
- Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка. - Вiн вивозив
його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен". Це розповiдав менi
чоловiк, вiн працює тепер у майстернi Делакруа, пише копiї.
- Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. - Яка прекрасна його
"Свобода на барикадах"!
- Знаєте, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй майстернi з
його друзями, i всi такої високої думки про Делакруа i про Коро - не
тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про людей. Уявiть, Коро, цього
надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей
художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро золоту медаль. Вiн
казав, що пишається нею бiльше, нiж будь-яким орденом. Я б хотiла, щоб
такi щирi взаємини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi
свої роботи, не запобiгали у начальства, - Шурочка зiтхнула, мабуть,
неспроста. - До речi, ми хочемо з Валерiєм звести вас ближче з нашою
росiйською художницькою колонiєю. Там є справжнi високi таланти i дуже
хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш портрет, - хитрувато
примружила вона одне око.
Марiя розсмiялася.
- Познайомитися ближче - я з охотою. А портрет - не уявляю, щоб я
позувала!
- А я уявляю, - переконливо сказала Шура. .
- Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. - От ще один
нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх
коханцiв.
- Але ж вона їх уже не кохала, - заперечила Шурочка.
- Невже нiчого не лишилося, нiякого почуття? - роздумливо сказала
Марiя.
Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка плакуча
верба схилила саме над його могилою вiти.
Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала:
Mes chers amis, quand je mourrai,
Plantez un saule au cimetiиre,
J'aime son feuillage йplorй;
La pвleur m'en est douйe et chиre,
Et son ombre sera lйgиre
A la terre ou je dormirai.
(Коли я вмру, посадовiть_
Вербу плакучу надi мною._
Свою блiду прозору вiть_
Вона похилить в супокої,_
I буде тiнь її легкою_
Для того, хто пiд нею спить._
(З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._
- Правда, чарiвнi вiршi?
Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала, але тримала їх
безлiч у пам'ятi. Для Марiї це було чимось органiчним у Шурi, невiд'ємним
вiд її синiх очей, дитячої усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису.
Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати
улюбленi вiршi, рядки, що вразили її. Вона любила, як i Марiя, ритися в
книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала для себе
ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось
образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодiєю
рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотiлось подiлитися цим
дарунком з iншими.
- "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам
мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала їй якось Марiя.
З Марiєю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять
свої улюбленi вiршi.
От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
- От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I.
(Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _
Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _
Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене кохає, - _
Пожертвувати можу всiм своїм життям. _
(З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _
Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на Марiю?
Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марiя.
А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що
нiхто не виявив так його, Сашиних, почуттiв, як iталiйський спiвець.
Мабуть, йому до душi припаде Мюссе.
- Я вам iнколи заздрю, - признається Шура. - Я не можу скаржитися на
Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi
днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник, i дня прожити без
картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком живуть їхнiм
життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [
не лише перш за все, а просто все.
- Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя.
- О, любовi, як кашлю, затаїти не можна, - переконливо мовила Шура. -
Здається, так кажуть iталiйцi. Робота для нього - що? Необхiдний
обов'язок, який треба швидше виконати i поспiшити до вас. Певне, йому
треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй.
- I захворiли ним?
- О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твiр кращий за
iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але вiн
навiває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для вас? Я
рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе,
часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило, -
проте коли твої вiршi можна дарувати як дорогоцiннiсть, - хiба це не
найбiльша радiсть поета? Менi здається, Олександру Вадимовичу це буде ще
ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне - "Schlage die
Trommel und fьrchte dien nicht".
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! -
пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!
Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане близьким... Може, справдi
через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе?
- Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам.
- Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на неї.
- Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi - i
ми їх проїмо i проп'ємо на радощах, - мовила Шурочка. - Художники iнакше
не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку
про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона
щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя?
- Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя. - Та Гейне похований на
Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель.
Хiба вони знали обидвi, що не мине й десяти рокiв i саме кладовище
Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно
було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король
подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з
iншою трагiчною i величною подiєю - загибеллю перших комунарiв, бiйцiв
Паризької комуни.
- Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене водив до нього
Герцен у Брюсселi.
- А ви поведiть мене хоча б до його могили, i знаєте, я тепер не хочу
приходити з порожнiми руками, треба покласти кожному знайомому хоч
квiточку.
- Для цього потрiбний буде цiлий снiп квiтiв, - зауважила Марiя. -
Звичайно, вiдриваєшся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але я
виправдовую себе тим, що iнакше не могла б писати, як домовилася з
петербурзькою газетою, свої "Листи з Парижа". Менi замовили такi нариси.
Про це мене ранiше просив i редактор нашого українського журналу "Основа",
але, на жаль, журнал уже припинив своє iснування. Так що пишу для
росiйської газети.
- Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура.
- Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер менi з вами дуже
добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати, от про це
буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму,
я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а в
головi, в пам'ятi завжди лишається, що найдужче вразило, - значить, про це
й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не тiльки двома своїми
очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким люблю вдвох гуляти.
Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не
заважають мовчати... i писати... Ранiше я могла коли завгодно i де
завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер менi треба
бути наодинцi.
- Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, - пожартувала Шура.-Сказати
правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки до картин! А вiн
мене до всiх i всього, навiть до власного сина!
- Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, - мовила роздумливо
Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радiє, що
не заважає менi.
Справдi, вiн єдиний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою -
може, це й є критерiй справжнього щастя? Але є рiзниця в їхньому ставленнi
одне до одного. Вiн не може без неї. А вона так само, як без нього, не
може бути без своєї роботи. Нi, не треба думати, хто дорожчий - вiн чи
робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання - вiн чи
Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба важити на терезах i торгуватися з
життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може!
Вона вiдмахується вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла до одного
кардинального рiшення.
- До речi, - каже вона Олександрi Миколаївнi, - я збираюсь переїхати з
rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.
- Як? Це ж, здається, навiть не Париж, це невеличке село.
- Скорiше передмiстя. Але це мене не лякає. Уявiть собi - на березi
Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У мене
буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне - садок, правда,
невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево,
немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади i
лiс, справжнiсiнький лiс, куди можна буде тiкати! Хазяйка з гордiстю
казала, що в Нельї живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не
назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна було
торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити.
- Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура.
- Зовсiм нi, - переконливо заспокоїла Марiя. - Це сорок хвилин їзди вiд
центру Парижа. Хiба це багато? Отак, знаєте, вiд Трiумфальної арки,
бульварами, потiм Єлiсейськими Полями i прямiсiнько до нас. Ви будете
часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повiтря! Ви не
уявляєте, як я скучила за свiжим повiтрям, зеленим листям - щоб його
багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрiє про
рибалку!
- А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? -
обережно спитала Шура.
- О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви
ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрiбне свiже, чисте
повiтря!
Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась i передумала
до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже не
як закоханi напiвтаємнi коханцi, а як подружжя, справжнє подружжя.
- Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала Шура, - i, правду
кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте iз
своєю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю!
- Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi здається, у нас буде
бiльше часу i для роботи. I вiн буде доглянутий - вiн став так часто
хворiти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе
менi, порадить в хазяйствi Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й
дуже боїться подорожi. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її
приїзду.
- Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури, - та й, певне, весь ваш
вiрний почт.
- Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! - засмiялася Марiя. - Ви
часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерiя Iвановича, я певна, вiн
приїздитиме туди з пензлем i фарбами.
- От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж знаєте - на щось дорожче
я зараз неспроможна!
- Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрiємо, нарештi, купити
книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться
саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку рiч купують, може, раз у
життi! Мюссе займе в нiй почесне i достойне мiсце! У мене назбиралося
багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз книгарнi, треба ж,
нарештi, щоб було де їх ставити!
- Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли.
- Так ми пiдемо на Монмартр? - питає Марiя, коли вони вже прощаються.
- Обов'язково! Але як це легковажно лунає: "на Монмартр", немов ви
пропонуєте менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i студентами
кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смiється Шура. - Iнколи менi,
правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись, якщо справдi там
цiкаво й весело.
- Ми побуваємо i там, я мушу багато про що написати в своїх "Листах". Я
обмiркувала i занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в
судi...
- От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович?
Поєднати приємне з корисним?
- Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i вже
зовсiм не можна сказати, що приємно. Але ж взагалi наша робота - приємне з
корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, -
два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це може бути дуже
корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i не лише в
тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i глухонiмих дiтей;
чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселiше. Шiсть: народнi
гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь такої легковажностi!
- Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi!
- Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування
життя, я ще хочу вiдвiдати й написати про церковнi проповiдi та
великопiснi концерти.
- Де ми спокутуємо нашi розваги на ярмарках i балах!
- Як бачите, мої "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими
я зачитувалась i якi вiдкривали менi очi й збагачували думки. Вiн
охоплював усе, вирiшував полiтичнi мiжнароднi питання i фiлософськi
проблеми.
- А ви дасте життя робiтничого Парижа, Парижа бiдноти, звичайних
простих людей, часто скривджених життям, - хiба це не потрiбно i не
цiкаво?
- Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу пiти
навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
- I Гейне.
- I Гейне.
* * *
Так само, як i бiля кладовища Пер-Лашез, бiля Монмартрського було
багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними. Веселi дiвчатка,
наче низали намисто, робили гiрлянди, бутоньєрки, вiнки, продавали широкi
стьожки з готовими
### вiдсутнi сторiнки 382-383 ###
волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв, якi слухали й вимагали
розповiдати все, все, що трапилось там, па батькiвщинi. Адже тут вони
перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, якоїсь метушнi, а там
- дiяли, жертвували своїм життям.
- Ви - нашi герої! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика.
А потiм, коли йшли вдвох з Марiєю Олександрiвною, i вона сказала
задумливо:
- Справдi, Тедзику, ви герой.
- Ну, хоч ви не кажiть цього, - щиро обурився Тедзик. - Вам-то я
розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi, i навiть у
в'язницi не знали наших iмен, бо ми вигадували. I такi, як я, тiльки
рядовi виконавцi, солдати повстання.
Дiйсно, вiн їй розповiв далеко бiльше, нiж Желiговському, коли там
увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо їй вiн хотiв передати, що й сам
переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс на люди, i Марiя намагалася
уявити все, як було там, на Українi, в Києвi, поки тут сперечалися,
дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'їзд на бiлому конi
до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами.
А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi
таких, як вiн, було так.
За розпорядженням повстанського Центрального комiтету мали почати
повстання на Українi одразу за повстанням у Польщi, але воно вiдкладалося
з багатьох причин.
Уже на початку 1863 року трапилися великi провали, арешти в Одесi,
Києвi, Житомирi. Особливо зле вiдбився на пiдготовцi повстання провал
"Революцiйного агенства" в Одесi, яке мало мiцнi зв'язки з Києвом,
Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 роцi через Одесу готували
втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i
ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i вели до Києва,
Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти
агентiв-зв'язкiвцiв, вже добиралися до голови Комiтету - професора
унiверситету їсидора Коперницького, але, певне, хотiли зiбрати бiльше
матерiалiв, з арештом зволiкали, i старий професор, своєчасно
попереджений, зник iз Києва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi",
нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Києвi вже не було.
А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором
на Русi" був призначений Лнтось Юр'євич, i вiн сам командував одним iз
київських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик, який пiсля
своєї втечi й подорожi до Чернiгова знову повернувся до Києва, але
переховувався вiд полiцiї.