Страница:
i чоловiк перебiльшує її роботу. Вона ж росiянка, їй пощастило, що вона
виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i з "собачою
вiдданiстю", як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це
Рейхеля.
...От чоловiк перейшов вiд Шумана до власних iмпровiзацiй. Марiя
Каспарiвна вiдiрвалась вiд паперiв. Замислилась. Дивне життя кожної
людини. Але треба швидше закiнчити, пiдготувати що можна для Iвана
Сергiйовича i лягати. День починається завжди дуже рано. Трудовий день
матерi, ретельної господинi, помiчницi чоловiка i - "Начальника штаба
русского вольного слова". Вона добродушно всмiхається на це прiзвисько. Що
казати-Марiї Каспарiвнi це приємно чути вiд Герцена.
5
Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках.
Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж
вiн є в дiйсностi. Але ж справжнiй вiн такий, яким з'явився у своїх
творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало
знайомих (жiнок, жiнок особливо!) дивувалися-хiба ця проста, мовчазна
жiнка i є автор "Народних оповiдань"?
Часом Марiя думає: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю Iвана
Сергiйовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потiм, пiзнiше, коли
поїхала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрезденi, може,
подарувала б...
Але що я, господи, звичайно, краще, коли вiн спочатку побачить мою
книжечку, моє найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше за Богдасика, не
менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще, коли з письменником
спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо
з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж знає,
не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i що в нiй знаходять
чоловiки?"
Вона раптом весело засмiялась:
- Щось та знаходять!
Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.
* * *
- Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексiївна Огарьова, i в її тонi i
в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед знає:
Тургенев вiдповiсть захоплено: "Надзвичайно гарна". I тодi вона
скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа в красi жiнки, а не в
талантi".
- Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не красуня. Але це
поетична, щира i розумна iстота, та ще й з великим почуттям гумору,
властивим українцям.
- Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси, такi
неоцiненнi скарби, про якi вона й не гадає. Що ж до жiночого оточення - ти
невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi друзi знають: воно тебе завжди
приваблює дужче, нiж оточення чоловiкiв.
- Що правда, то правда, - в тон йому вiдказав Тургенев, - але ж
погодься, товариство чоловiкiв без присутностi доброї i розумної жiнки
подiбне до важезної валки з немазаними колесами, якi роздирають вуха вiд
нестерпного одноманiтного рипу.
Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з ними Наталi Олексiївни, але
помiтив її пiдозрiливий ревнивий погляд, стуленi мiцно тонкi губи i
замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!"
Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна
дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину Герцена Наталi, їй вiн
присвятив тодi свою п'єсу. Вiн з Анненковим постiйно докучали їй
жартiвливим запитанням, - хто з них двох їй бiльше подобається i за кого
вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось з нею? Тепер
вона не викликала анi приязнi, анi симпатiї. Найменшого вiдблиску щастя
або задоволення не з'являється на обличчi, навiть коли тримає на руках
маленьку дочку. Лише занепокоєння.
Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за вечiрнiм чаєм
розповiдав з своєю неперевершеною майстернiстю рiзнi iсторiї. "Приїде
родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково - приїзд
Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'ї.
Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що
от-от, нарештi, має здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини, i
хотiлось розпитати про все. Не бачились майже рiк. Тургенев довго
перебував у Росiї, в своєму Спаському, в Москвi, в Петербурзi.
- Я цiєї зими поринув, мiж iншим, в українське життя, - сказав вiн. - У
Петербурзi цiла колонiя українцiв i українок. Крiм панi Маркович, автора
книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з українським поетом Шевченком,
вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспiєм. Ти про
це, певне, знаєш ще вiд Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрiдного брата
також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi.
- Так, я дiзнався тодi про їхнє Кирило-Мефодiївське братство в Парижi.
Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене iнтерес.
- От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже
всi вони дуже милi, лiберальне настроєнi, - вiв Тургенев.
- А молода нова письменниця наймилiша? - спитала iронiчно Наталя
Олексiївна.
- О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помiтив, в українцiв є
своєрiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi.
- I ти, i ви всi знаєте, я не раз писав про українцiв, бо багато
мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як завжди, коли
хотiв швидше подiлитися своїми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби!
Але в цiй боротьбi, я писав про це, два стремлiння, два протилежних
потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв. Я писав про
запорожцiв. Запорозька Сiч являє собою дивовижне явище витязiв-мужикiв -
рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати.
- А мова українська сповнена поетичної грацiї i чарiвливостi i тому
досить важка для перекладу, - вставив Тургенев.
- З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українцi
люблять перекази, пiснi про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою
незалежнiсть, хай дику, але республiканську, демократичну, Україна
вiдстоювала вiки i не складала зброї, коли шматували її польська шляхта,
турки, татари. Особливо складнi взаємини були з поляками. Україна цiлком
добровiльно приєдналась до Великоросiї, а Катерина, ця баба-бабариця, яка
роздавала землi з людьми своїм полюбовникам, закрiпачила цей вiльний
чудесний народ.
- На щастя, сторiччя крiпацтва не знищили дощенту все поетичне й
волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд з
гарячим, енергiйним Герценом.
- Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж знаєш, яким майстром
в лiтературi я вважаю тебе, зупинився i сам переклав оповiдання
української письменницi, напевне, вони вартi того.
- Ну до чого тут майстер, - замахав руками Iван Сергiйович. - Ти
прочитаєш i сам побачиш.
Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так часто
виникали при зустрiчах з друзями, i друзi раптом ставали "колишнiми"...
Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти спати,
поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист
Тургенева царевi з приводу арешту редактора польського журналу Огризка.
Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
- I я, i ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої
дзвiницi я з ним i з його родиною бiльше запанiбрата i одвертiше, без
усяких церемонiй!
- Iнколи ти переборщуєш, - зауважив Тургенев. - Не забувай, зараз вiд
нього багато залежить у справi визволення.
- Ти знаєш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього швидких
рiшучих дiй, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надiй, - похитав
головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що
саме ти це зробив.
- Не перебiльшуй, будь ласка, моєї ролi i мого значення, - зупинив його
Iван Сергiйович.
Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим
бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався у своїй лiтературнiй i в
громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його близькi знайомi, усi його
друзi. Та всi також знали, як Iван Сергiйович непомiрно захоплюється
"молодими" талантами, допомагає їм i як часто вони зовсiм не виправдовують
його надiй.
Цiкаво, цiкаво, чи ця тоненька книжечка української письменницi з
дивним псевдонiмом "Марко Вовчок" не чергове захоплення доброзичливого
Тургенева?
- Почитай, почитай, - вгадавши думки Олександра Iвановича, мовив
Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повiє тобi в твоїх лондонських туманах.
* * *
Хiба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости
такi свiжi лiсовi квiти?
Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променистої ранкової
роси.
Вже давно всi спали в домi, а вiн, наче захлинаючись, наче ковтаючи
свiже степове повiтря далекої рiдної батькiвщини, перегортав сторiнки
маленької книжечки. Одразу виникло бажання - швидше прочитати вголос.
Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дiтям, дiтям вигнанця з рiдної
землi, щоб вони її вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому все життя своє
вiн, їхнiй батько, присвятив боротьбi за долю цих битих, сiчених,
згвалтованих дiвчисьок, цих терплячих страдниць матерiв, цих вiрних
одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра, кревна сестра,
пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такiй
лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини!
Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталi -
чи красива ця жiнка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!
До ранкової кави, на яку вiн просив прийти обов'язково Iвана
Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний.
- Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi сам цi оповiдання! Огарьов!
Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити
Марка Вовчка!
6
...Пошли,
Пошли менi святеє слово,
Святої правди голос новий!
Т. Шевченко
Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не писати, нiж
найближчим людям писати неправду або просто "для годиться". Так чому ж
зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в її листах?
"Учора одiбрала Ваш лист, добрий та щирий мiй Тарасе Григоровичу.
Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати i де
будете менi мачухи шукати?"
(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй
буде, а не мати!)
"Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш
у мiсяць, як де-небудь у два роки".
Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там,
у Немировi та в Петербурзi.
Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу?
"Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
Вона працює щодня, навiть бiльше, нiж дома, але ж вона незадоволена.
Нi, незадоволена.
Отак швидко написала кiлька нових оповiдань, а перечитує i все
порiвнює: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання", що здобули
їй несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий вилетiли, а
тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти
їй новi слова, тон, щоб виявити складнi людськi почуття, не тiльки
користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I їй хочеться
поширити коло своїх героїв. I знайти їхню мову. їхнi слова, їй не вистачає
чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв, що саме цi два
рядки про власне незадоволення - головнi в листi серед рiзних
iнформацiйних новин.
"Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох
причин. Вiд утоми й неохоти або вiд того, що людина вступає iнколи
непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить нових слiв, а
старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно".
Вiн точно зрозумiв - їй треба було нових слiв, так само, як i нового
життя.
Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би вiд усього,
що пережив, рiдний Тарас Григорович, подивився б на свiт. побачив би
рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю, образ якої плекає усе своє
творче життя i замислив написати велику поему.
Але ж їй, живiй Марiї, земнiй жiнцi, ще нема чого вiдпочивати. Хiба
справдi вона приїхала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою
лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на якi води
їхати, якi ванни приймати, та разом з iншими приїжджими обов'язково
оглядати всi примiтнi пам'ятки, музеї, старовиннi церкви, галереї, будинки
славетних людей i середньовiчнi замки!?
Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно
трафаретне виявляти захоплення, але iнколи вплутається якась настирлива
дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очi, голосно зiтхати
i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без неї, певне, нiхто б не
звернув уваги на "цей шедевр", "цю божественну красу", "цi неповторнi
лiнiї" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило.
Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самiй ще i ще раз i
там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з "Неофiтiв",
що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.
Маруся дивиться, не зводячи очей, i думає: вона, та свят Марiя,
сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчуває, що щось незвичайне
буде з її дитиною, в її очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона
знає про Голгофу?
Нi з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, i дивитись
самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя.
Тут, у Дрезденьскiй галереї, вона любить постояти .ще в однiй залi,
коло картини, бiля якої гiди й туристи мало.зупиняються, - картини, що
зображує євангелiста Iоанна. Вона звикла, що на iконах, в пiдручниках
"Закону божого", на молитовниках євангелiсти старi, а художник Гварiччiнi
написав Iоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться
думати, Що вiн був таким насправдi - письменником з палкою вiрою i любов'ю
до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале бє слово" i "слово бє
бог".
"Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я
хочу".
Вiн правий, Iван Сергiйович, що немає нових слiп, а старi не годяться.
I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять образи iншого, i
гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити, а оте,
друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокiйно жити. Та й
взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони iнколи
дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б знали, скiльки розмов уже
вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них, своїх зараз найближчих -
Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила...
Вона переглядала прислiв'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз
потрiбне, i раптово вiдчувала, як її охоплює наче iнше повiтря, наче в
iнше життя вона переходить, її опановувала радiсть писання, радiсть
якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б її нiхто не чiпав, нiхто не
гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм цього iншого подиху,
ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого.
Так само не вiдомий нi для кого у неї був свiй лiк часу. У художника
будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже давно стала
лiчити час для себе по творах.
Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i
для Опанаса - надто вже виразну вiху поставили вони в життi i круто
повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона її
назвала "Панночкою". Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком.
Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала. Писала
i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його
очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше писала, нiж тi, першi.
Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше всi люди дiзналися про
них, не про оповiдання цi, Марiєю Марковичкою написанi, а про тих людей.
Тепер справдi, як сказала вона пiд час подорожi Iвану Сергiйовичу, та
"слава" наклала велику вiдповiдальнiсть.
Вранцi Марiя встає, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще спить. Ще
сплять вузькi вулицi з темними будинками, ще не прокинулись цi
темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вiє давнiм життям, i тiльки з
садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови, а вже потiм лине
гомiн здалека, з тої сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не
бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське чим
бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн iще в
Петербурзi подарував їй гарне невеличке нiмецьке видання. Вона привезла
його з собою.
У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла її з собою.
Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись та
прислухатись, а Марiя Каспарiвна була заклопотана, щоб, скориставшись
ярмарком, саме зробити "запаси" - це було цiлком зрозумiло. Та
упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк не був схожий на тi пiстрявi
базари на Українi. на гучнi київськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi їй
здавалось, що й повiтря тут iнше...
Вона подумала тодi - це вiд мови, вiд чужої мови. Тепер вона
опановувала з притаманною їй швидкiстю i цiкавiстю цю чужу мову. З
дитинства її вчили i нiмецької мови, але не так досконало, як французької,
якою вона вiльно читала i розмовляла.
Дивно, вона завжди робила записи там, у Києвi, Качанiвцi, Немировi. їй
Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але нiчого не
записує. В її головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i
ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя, i коли й
зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, своїм. Але ж
i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про рiдне. I Гоголь писав
"Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина є батькiвщина...
Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них схожi в
чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi, вузенькi, з
старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони
всi на очах починають щоденне звичайне своє життя.
Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де вона мешкає,
iде солiдно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансiону. З почуттям
власної гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiмає капелюх - вiн примiтив
цю молоду даму, бачив її не тiльки в пансiонi, а й стрiчає вранцi саму.
- Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_
Цей "пан", гер кухар, i покоївки, усi служницi i служники, перед якими
часто просто-таки нiяковiють приїжджi з Росiї, якi вони не схожi на тих
наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в мiстах, що
змальовує вона в своїх творах! Деякi критики їй дорiкають, що надiляє вона
їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда,
неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi,
- а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж у панiв. Хiба вигадала
вона з голови долю "Козачки" i зараз переживає за Чорнокрила? Навiть
мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла.
А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному
коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так буває завжди, що,
коли вiддаєшся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не нарiкає на
Опанаса. Вiн їй здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i вони були
друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так, як вона пише сама. А
чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а їй дорiкав, що вона надто
холодна й спокiйна. "Така вродилася!" - iнколи весело, iнколи ображено
вiдповiдала. I звикла вже так i триматися. Та щось, щось змiнилося за
останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи
на її "холоднiсть" i неприступнiсть.
Вона, звичайно, не знала, що її "холодний" спокiйний зовнiш нiй вигляд
говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а тiльки про тс, що вони ще не
розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до неї i трохи все-таки
хвилювало її саму.
Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на
самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкiї, а про себе... От про це
вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше дати
поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю.
Як їй хочеться багато написати. Коли б тiльки не заважали люди, а з
"дурними" своїми думками вона й сама впорається. Вона вмiє. Про це й
Опанас не знає - отак збоку глянути на себе i нещадно знайти не тiльки
слабкi, а навiть смiшнi свої риси. Сама з собою вона зовсiм невисокої
думки про себе. Вона не боїться картати себе тiльки перед Iваном
Сергiйовичем, щодо своєї працi, звичайно. А може, це саме й збiльшує його
симпатiї до неї?
Зараз вона про це не думала. Просто їй хотiлося бути з ним гранично
щирою.
Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця щирiсть дiяла на
всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше. Iнколи навiть
як зброя.
* * *
А Опанас Васильович почувався ще гiрше, нiж у Петербурзi. Одне
заспокоювало - усi жiнки, опинившись за кордоном, тримались далеко
самостiйнiше й вiльнiше, нiж удома. Вiн з Марусею вже зробили деякi
невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти, i скрiзь, де не стрiчали
своїх спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi" верховодять. Але ж
Маруся не "бариня". Вона й тут сидить i працює, та якось упевненiше,
категоричнiше, вiдстоює свої права на свiй час, свої бажання, новi
знайомства.
I все частiше й частiше згадує вiн той "загублений pan" - тихий
Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять йому,
що вiн за кордоном... Поїхав би вiн кудись або в Полтаву, або в Чернiгiв,
працював би десь у газетi, мандрував би по рiдних околицях, а не по
Саксонськiй Швейцарiї...
Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi їй не дуже кращає.
Усi дами переконують, що коли спочатку стає гiрше, то потiм обов'язково
буде краще. Що ж - "дамам" завжди все виднiше, вони будь-якого лiкаря
заступлять.
Та ще оцi постiйнi пiдрахунки.
Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i заощаджувати на
всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше.
I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi. Треба,
щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нiчого не чути.
Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш чомусь подався
на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз своєю Сашунею, а тепер з
нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати їм. Переказували його слова, мовляв,
багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив їй шлях, хай тепер самостiйно йде.
I пiде. Он сидить пише. Богдасик повiсив через плече школярську
дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг до школи, де
вже на нього чекає Саша Рейхель.
А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити?
7
Куди я йду, не пройду,
На твiй слiдок iзiйду,
На слiдочку постою...
Народна пiсня
Загублений рай...
Загублений рай?
Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима...
Закiнчується врочистий акт. Iллi Петровичу Дорошенку здається, що
нiколи вiн не затягувався так довго i нiколи не був таким нудним i
беззмiстовним. Iлля Петрович не слухає звiту директора гiмназiї. Вiршi
росiйською, французькою та нiмецькою мовами, що декламують з
гiперболiчними наголосами i неприродним, пiдкресленим "виразом"
гiмназисти, здаються недоречною нiсенiтницею, навiть без натяку на
художнiй смак. Власний твiр випускника, нагородженого золотою медаллю,
хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича Сорокiна, словесника,
надто велеречива, пишна. Що це його розвезло так у подяках? Оце вже
поглузують колеги на прощальнiй вечiрцi! Два бiленькi худенькi
шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята,
- щось пробренькали в чотири руки на роялi. Та сьогоднi чомусь усi
здаються схожими - i учителi мiж собою, i гiмназисти. Нарештi почалась
роздача нагород. Граф Болеслав Потоцький сидить в першому ряду серед
почесних гостей i задоволене покивує красивою головою. Бiльшiсть нагород
придбане його коштом...
Вiн патрон усього мiста, славного мiста Немирова - малесенького
мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального.
Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа Потоцького
як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий,
вiдiграє ролю доброго духа не лише для своїх одноплемiнникiв. От,
примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував основну
суму для будування i православної в гiмназiї i звiв дзвiницю в
парафiяльнiй церквi - благо багатство дозволяє. Вiн утримує дитячий
притулок, а в своєму палацi при будь-якiй нагодi влаштовує концерти, коли
можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста. На цi концерти
вiн гостинно запрошує всю немирiвську iнтелiгенцiю. Звичайно, вiн може
вiдчувати себе владарем!
Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як нiхто
i нiщо на цьому урочистому актi. Йому навiть дивно, що його товаришi
колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за своїх
учнiв, за весь порядок, хiба що один iнспектор Олександр Миколайович
Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по
характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилюється за це урочисте свято.
Дельсаль поглядає на годинник i переглядається з дружиною, яка сидить
поряд з графом Потоцьким. Iнспектор турбується лише про те, чи все
приготовлено до традицiйної прощальної вечiрки i чи не збiжиться це з
традицiйним прийомом у графа Болеслава, до якого ставиться без усякого
пiєтету i схиляння, та знає, що повинен пiдтримувати заведений етикет i
взагалi добрi взаємини.
I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому справдi
здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i найдужче
сiмейна "прощальна" вечiрка.
Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що
буде тiсно i меблi треба зносити з iнших квартир, тож вирiшили, що
зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана - старий завжди радо
давав своє помешкання пiд такi вечiрки.
А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна...
Звичайно, загублений рай...
виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i з "собачою
вiдданiстю", як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це
Рейхеля.
...От чоловiк перейшов вiд Шумана до власних iмпровiзацiй. Марiя
Каспарiвна вiдiрвалась вiд паперiв. Замислилась. Дивне життя кожної
людини. Але треба швидше закiнчити, пiдготувати що можна для Iвана
Сергiйовича i лягати. День починається завжди дуже рано. Трудовий день
матерi, ретельної господинi, помiчницi чоловiка i - "Начальника штаба
русского вольного слова". Вона добродушно всмiхається на це прiзвисько. Що
казати-Марiї Каспарiвнi це приємно чути вiд Герцена.
5
Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках.
Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж
вiн є в дiйсностi. Але ж справжнiй вiн такий, яким з'явився у своїх
творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало
знайомих (жiнок, жiнок особливо!) дивувалися-хiба ця проста, мовчазна
жiнка i є автор "Народних оповiдань"?
Часом Марiя думає: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю Iвана
Сергiйовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потiм, пiзнiше, коли
поїхала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрезденi, може,
подарувала б...
Але що я, господи, звичайно, краще, коли вiн спочатку побачить мою
книжечку, моє найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше за Богдасика, не
менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще, коли з письменником
спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо
з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж знає,
не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i що в нiй знаходять
чоловiки?"
Вона раптом весело засмiялась:
- Щось та знаходять!
Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.
* * *
- Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексiївна Огарьова, i в її тонi i
в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед знає:
Тургенев вiдповiсть захоплено: "Надзвичайно гарна". I тодi вона
скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа в красi жiнки, а не в
талантi".
- Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не красуня. Але це
поетична, щира i розумна iстота, та ще й з великим почуттям гумору,
властивим українцям.
- Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси, такi
неоцiненнi скарби, про якi вона й не гадає. Що ж до жiночого оточення - ти
невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi друзi знають: воно тебе завжди
приваблює дужче, нiж оточення чоловiкiв.
- Що правда, то правда, - в тон йому вiдказав Тургенев, - але ж
погодься, товариство чоловiкiв без присутностi доброї i розумної жiнки
подiбне до важезної валки з немазаними колесами, якi роздирають вуха вiд
нестерпного одноманiтного рипу.
Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з ними Наталi Олексiївни, але
помiтив її пiдозрiливий ревнивий погляд, стуленi мiцно тонкi губи i
замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!"
Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна
дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину Герцена Наталi, їй вiн
присвятив тодi свою п'єсу. Вiн з Анненковим постiйно докучали їй
жартiвливим запитанням, - хто з них двох їй бiльше подобається i за кого
вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось з нею? Тепер
вона не викликала анi приязнi, анi симпатiї. Найменшого вiдблиску щастя
або задоволення не з'являється на обличчi, навiть коли тримає на руках
маленьку дочку. Лише занепокоєння.
Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за вечiрнiм чаєм
розповiдав з своєю неперевершеною майстернiстю рiзнi iсторiї. "Приїде
родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково - приїзд
Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'ї.
Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що
от-от, нарештi, має здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини, i
хотiлось розпитати про все. Не бачились майже рiк. Тургенев довго
перебував у Росiї, в своєму Спаському, в Москвi, в Петербурзi.
- Я цiєї зими поринув, мiж iншим, в українське життя, - сказав вiн. - У
Петербурзi цiла колонiя українцiв i українок. Крiм панi Маркович, автора
книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з українським поетом Шевченком,
вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспiєм. Ти про
це, певне, знаєш ще вiд Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрiдного брата
також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi.
- Так, я дiзнався тодi про їхнє Кирило-Мефодiївське братство в Парижi.
Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене iнтерес.
- От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже
всi вони дуже милi, лiберальне настроєнi, - вiв Тургенев.
- А молода нова письменниця наймилiша? - спитала iронiчно Наталя
Олексiївна.
- О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помiтив, в українцiв є
своєрiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi.
- I ти, i ви всi знаєте, я не раз писав про українцiв, бо багато
мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як завжди, коли
хотiв швидше подiлитися своїми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби!
Але в цiй боротьбi, я писав про це, два стремлiння, два протилежних
потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв. Я писав про
запорожцiв. Запорозька Сiч являє собою дивовижне явище витязiв-мужикiв -
рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати.
- А мова українська сповнена поетичної грацiї i чарiвливостi i тому
досить важка для перекладу, - вставив Тургенев.
- З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українцi
люблять перекази, пiснi про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою
незалежнiсть, хай дику, але республiканську, демократичну, Україна
вiдстоювала вiки i не складала зброї, коли шматували її польська шляхта,
турки, татари. Особливо складнi взаємини були з поляками. Україна цiлком
добровiльно приєдналась до Великоросiї, а Катерина, ця баба-бабариця, яка
роздавала землi з людьми своїм полюбовникам, закрiпачила цей вiльний
чудесний народ.
- На щастя, сторiччя крiпацтва не знищили дощенту все поетичне й
волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд з
гарячим, енергiйним Герценом.
- Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж знаєш, яким майстром
в лiтературi я вважаю тебе, зупинився i сам переклав оповiдання
української письменницi, напевне, вони вартi того.
- Ну до чого тут майстер, - замахав руками Iван Сергiйович. - Ти
прочитаєш i сам побачиш.
Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так часто
виникали при зустрiчах з друзями, i друзi раптом ставали "колишнiми"...
Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти спати,
поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист
Тургенева царевi з приводу арешту редактора польського журналу Огризка.
Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
- I я, i ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої
дзвiницi я з ним i з його родиною бiльше запанiбрата i одвертiше, без
усяких церемонiй!
- Iнколи ти переборщуєш, - зауважив Тургенев. - Не забувай, зараз вiд
нього багато залежить у справi визволення.
- Ти знаєш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього швидких
рiшучих дiй, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надiй, - похитав
головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що
саме ти це зробив.
- Не перебiльшуй, будь ласка, моєї ролi i мого значення, - зупинив його
Iван Сергiйович.
Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим
бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався у своїй лiтературнiй i в
громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його близькi знайомi, усi його
друзi. Та всi також знали, як Iван Сергiйович непомiрно захоплюється
"молодими" талантами, допомагає їм i як часто вони зовсiм не виправдовують
його надiй.
Цiкаво, цiкаво, чи ця тоненька книжечка української письменницi з
дивним псевдонiмом "Марко Вовчок" не чергове захоплення доброзичливого
Тургенева?
- Почитай, почитай, - вгадавши думки Олександра Iвановича, мовив
Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повiє тобi в твоїх лондонських туманах.
* * *
Хiба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости
такi свiжi лiсовi квiти?
Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променистої ранкової
роси.
Вже давно всi спали в домi, а вiн, наче захлинаючись, наче ковтаючи
свiже степове повiтря далекої рiдної батькiвщини, перегортав сторiнки
маленької книжечки. Одразу виникло бажання - швидше прочитати вголос.
Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дiтям, дiтям вигнанця з рiдної
землi, щоб вони її вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому все життя своє
вiн, їхнiй батько, присвятив боротьбi за долю цих битих, сiчених,
згвалтованих дiвчисьок, цих терплячих страдниць матерiв, цих вiрних
одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра, кревна сестра,
пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такiй
лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини!
Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталi -
чи красива ця жiнка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!
До ранкової кави, на яку вiн просив прийти обов'язково Iвана
Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний.
- Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi сам цi оповiдання! Огарьов!
Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити
Марка Вовчка!
6
...Пошли,
Пошли менi святеє слово,
Святої правди голос новий!
Т. Шевченко
Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не писати, нiж
найближчим людям писати неправду або просто "для годиться". Так чому ж
зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в її листах?
"Учора одiбрала Ваш лист, добрий та щирий мiй Тарасе Григоровичу.
Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати i де
будете менi мачухи шукати?"
(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй
буде, а не мати!)
"Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш
у мiсяць, як де-небудь у два роки".
Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там,
у Немировi та в Петербурзi.
Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу?
"Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
Вона працює щодня, навiть бiльше, нiж дома, але ж вона незадоволена.
Нi, незадоволена.
Отак швидко написала кiлька нових оповiдань, а перечитує i все
порiвнює: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання", що здобули
їй несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий вилетiли, а
тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти
їй новi слова, тон, щоб виявити складнi людськi почуття, не тiльки
користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I їй хочеться
поширити коло своїх героїв. I знайти їхню мову. їхнi слова, їй не вистачає
чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв, що саме цi два
рядки про власне незадоволення - головнi в листi серед рiзних
iнформацiйних новин.
"Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох
причин. Вiд утоми й неохоти або вiд того, що людина вступає iнколи
непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить нових слiв, а
старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно".
Вiн точно зрозумiв - їй треба було нових слiв, так само, як i нового
життя.
Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би вiд усього,
що пережив, рiдний Тарас Григорович, подивився б на свiт. побачив би
рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю, образ якої плекає усе своє
творче життя i замислив написати велику поему.
Але ж їй, живiй Марiї, земнiй жiнцi, ще нема чого вiдпочивати. Хiба
справдi вона приїхала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою
лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на якi води
їхати, якi ванни приймати, та разом з iншими приїжджими обов'язково
оглядати всi примiтнi пам'ятки, музеї, старовиннi церкви, галереї, будинки
славетних людей i середньовiчнi замки!?
Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно
трафаретне виявляти захоплення, але iнколи вплутається якась настирлива
дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очi, голосно зiтхати
i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без неї, певне, нiхто б не
звернув уваги на "цей шедевр", "цю божественну красу", "цi неповторнi
лiнiї" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило.
Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самiй ще i ще раз i
там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з "Неофiтiв",
що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.
Маруся дивиться, не зводячи очей, i думає: вона, та свят Марiя,
сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчуває, що щось незвичайне
буде з її дитиною, в її очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона
знає про Голгофу?
Нi з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, i дивитись
самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя.
Тут, у Дрезденьскiй галереї, вона любить постояти .ще в однiй залi,
коло картини, бiля якої гiди й туристи мало.зупиняються, - картини, що
зображує євангелiста Iоанна. Вона звикла, що на iконах, в пiдручниках
"Закону божого", на молитовниках євангелiсти старi, а художник Гварiччiнi
написав Iоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться
думати, Що вiн був таким насправдi - письменником з палкою вiрою i любов'ю
до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале бє слово" i "слово бє
бог".
"Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я
хочу".
Вiн правий, Iван Сергiйович, що немає нових слiп, а старi не годяться.
I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять образи iншого, i
гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити, а оте,
друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокiйно жити. Та й
взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони iнколи
дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б знали, скiльки розмов уже
вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них, своїх зараз найближчих -
Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила...
Вона переглядала прислiв'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз
потрiбне, i раптово вiдчувала, як її охоплює наче iнше повiтря, наче в
iнше життя вона переходить, її опановувала радiсть писання, радiсть
якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б її нiхто не чiпав, нiхто не
гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм цього iншого подиху,
ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого.
Так само не вiдомий нi для кого у неї був свiй лiк часу. У художника
будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже давно стала
лiчити час для себе по творах.
Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i
для Опанаса - надто вже виразну вiху поставили вони в життi i круто
повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона її
назвала "Панночкою". Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком.
Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала. Писала
i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його
очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше писала, нiж тi, першi.
Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше всi люди дiзналися про
них, не про оповiдання цi, Марiєю Марковичкою написанi, а про тих людей.
Тепер справдi, як сказала вона пiд час подорожi Iвану Сергiйовичу, та
"слава" наклала велику вiдповiдальнiсть.
Вранцi Марiя встає, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще спить. Ще
сплять вузькi вулицi з темними будинками, ще не прокинулись цi
темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вiє давнiм життям, i тiльки з
садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови, а вже потiм лине
гомiн здалека, з тої сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не
бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське чим
бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн iще в
Петербурзi подарував їй гарне невеличке нiмецьке видання. Вона привезла
його з собою.
У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла її з собою.
Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись та
прислухатись, а Марiя Каспарiвна була заклопотана, щоб, скориставшись
ярмарком, саме зробити "запаси" - це було цiлком зрозумiло. Та
упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк не був схожий на тi пiстрявi
базари на Українi. на гучнi київськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi їй
здавалось, що й повiтря тут iнше...
Вона подумала тодi - це вiд мови, вiд чужої мови. Тепер вона
опановувала з притаманною їй швидкiстю i цiкавiстю цю чужу мову. З
дитинства її вчили i нiмецької мови, але не так досконало, як французької,
якою вона вiльно читала i розмовляла.
Дивно, вона завжди робила записи там, у Києвi, Качанiвцi, Немировi. їй
Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але нiчого не
записує. В її головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i
ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя, i коли й
зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, своїм. Але ж
i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про рiдне. I Гоголь писав
"Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина є батькiвщина...
Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них схожi в
чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi, вузенькi, з
старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони
всi на очах починають щоденне звичайне своє життя.
Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де вона мешкає,
iде солiдно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансiону. З почуттям
власної гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiмає капелюх - вiн примiтив
цю молоду даму, бачив її не тiльки в пансiонi, а й стрiчає вранцi саму.
- Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_
Цей "пан", гер кухар, i покоївки, усi служницi i служники, перед якими
часто просто-таки нiяковiють приїжджi з Росiї, якi вони не схожi на тих
наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в мiстах, що
змальовує вона в своїх творах! Деякi критики їй дорiкають, що надiляє вона
їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда,
неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi,
- а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж у панiв. Хiба вигадала
вона з голови долю "Козачки" i зараз переживає за Чорнокрила? Навiть
мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла.
А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному
коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так буває завжди, що,
коли вiддаєшся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не нарiкає на
Опанаса. Вiн їй здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i вони були
друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так, як вона пише сама. А
чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а їй дорiкав, що вона надто
холодна й спокiйна. "Така вродилася!" - iнколи весело, iнколи ображено
вiдповiдала. I звикла вже так i триматися. Та щось, щось змiнилося за
останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи
на її "холоднiсть" i неприступнiсть.
Вона, звичайно, не знала, що її "холодний" спокiйний зовнiш нiй вигляд
говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а тiльки про тс, що вони ще не
розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до неї i трохи все-таки
хвилювало її саму.
Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на
самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкiї, а про себе... От про це
вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше дати
поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю.
Як їй хочеться багато написати. Коли б тiльки не заважали люди, а з
"дурними" своїми думками вона й сама впорається. Вона вмiє. Про це й
Опанас не знає - отак збоку глянути на себе i нещадно знайти не тiльки
слабкi, а навiть смiшнi свої риси. Сама з собою вона зовсiм невисокої
думки про себе. Вона не боїться картати себе тiльки перед Iваном
Сергiйовичем, щодо своєї працi, звичайно. А може, це саме й збiльшує його
симпатiї до неї?
Зараз вона про це не думала. Просто їй хотiлося бути з ним гранично
щирою.
Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця щирiсть дiяла на
всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше. Iнколи навiть
як зброя.
* * *
А Опанас Васильович почувався ще гiрше, нiж у Петербурзi. Одне
заспокоювало - усi жiнки, опинившись за кордоном, тримались далеко
самостiйнiше й вiльнiше, нiж удома. Вiн з Марусею вже зробили деякi
невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти, i скрiзь, де не стрiчали
своїх спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi" верховодять. Але ж
Маруся не "бариня". Вона й тут сидить i працює, та якось упевненiше,
категоричнiше, вiдстоює свої права на свiй час, свої бажання, новi
знайомства.
I все частiше й частiше згадує вiн той "загублений pan" - тихий
Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять йому,
що вiн за кордоном... Поїхав би вiн кудись або в Полтаву, або в Чернiгiв,
працював би десь у газетi, мандрував би по рiдних околицях, а не по
Саксонськiй Швейцарiї...
Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi їй не дуже кращає.
Усi дами переконують, що коли спочатку стає гiрше, то потiм обов'язково
буде краще. Що ж - "дамам" завжди все виднiше, вони будь-якого лiкаря
заступлять.
Та ще оцi постiйнi пiдрахунки.
Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i заощаджувати на
всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше.
I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi. Треба,
щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нiчого не чути.
Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш чомусь подався
на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз своєю Сашунею, а тепер з
нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати їм. Переказували його слова, мовляв,
багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив їй шлях, хай тепер самостiйно йде.
I пiде. Он сидить пише. Богдасик повiсив через плече школярську
дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг до школи, де
вже на нього чекає Саша Рейхель.
А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити?
7
Куди я йду, не пройду,
На твiй слiдок iзiйду,
На слiдочку постою...
Народна пiсня
Загублений рай...
Загублений рай?
Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима...
Закiнчується врочистий акт. Iллi Петровичу Дорошенку здається, що
нiколи вiн не затягувався так довго i нiколи не був таким нудним i
беззмiстовним. Iлля Петрович не слухає звiту директора гiмназiї. Вiршi
росiйською, французькою та нiмецькою мовами, що декламують з
гiперболiчними наголосами i неприродним, пiдкресленим "виразом"
гiмназисти, здаються недоречною нiсенiтницею, навiть без натяку на
художнiй смак. Власний твiр випускника, нагородженого золотою медаллю,
хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича Сорокiна, словесника,
надто велеречива, пишна. Що це його розвезло так у подяках? Оце вже
поглузують колеги на прощальнiй вечiрцi! Два бiленькi худенькi
шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята,
- щось пробренькали в чотири руки на роялi. Та сьогоднi чомусь усi
здаються схожими - i учителi мiж собою, i гiмназисти. Нарештi почалась
роздача нагород. Граф Болеслав Потоцький сидить в першому ряду серед
почесних гостей i задоволене покивує красивою головою. Бiльшiсть нагород
придбане його коштом...
Вiн патрон усього мiста, славного мiста Немирова - малесенького
мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального.
Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа Потоцького
як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий,
вiдiграє ролю доброго духа не лише для своїх одноплемiнникiв. От,
примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував основну
суму для будування i православної в гiмназiї i звiв дзвiницю в
парафiяльнiй церквi - благо багатство дозволяє. Вiн утримує дитячий
притулок, а в своєму палацi при будь-якiй нагодi влаштовує концерти, коли
можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста. На цi концерти
вiн гостинно запрошує всю немирiвську iнтелiгенцiю. Звичайно, вiн може
вiдчувати себе владарем!
Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як нiхто
i нiщо на цьому урочистому актi. Йому навiть дивно, що його товаришi
колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за своїх
учнiв, за весь порядок, хiба що один iнспектор Олександр Миколайович
Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по
характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилюється за це урочисте свято.
Дельсаль поглядає на годинник i переглядається з дружиною, яка сидить
поряд з графом Потоцьким. Iнспектор турбується лише про те, чи все
приготовлено до традицiйної прощальної вечiрки i чи не збiжиться це з
традицiйним прийомом у графа Болеслава, до якого ставиться без усякого
пiєтету i схиляння, та знає, що повинен пiдтримувати заведений етикет i
взагалi добрi взаємини.
I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому справдi
здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i найдужче
сiмейна "прощальна" вечiрка.
Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що
буде тiсно i меблi треба зносити з iнших квартир, тож вирiшили, що
зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана - старий завжди радо
давав своє помешкання пiд такi вечiрки.
А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна...
Звичайно, загублений рай...