Страница:
дилiжансi i хоча зовсiм не нудьгував у дорозi, а навпаки - усiх розважав
кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт гусей, то
iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна розiм'яти
ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала, що чекати карети доведеться
кiлька годин, певне, до одинадцятої ночi, а зараз не було й шостої. Iван
Сергiйович у думцi вiдзначив, що в нiй нема дрiбних жiночих примх та
вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли в подорожах зникають
усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й виплеканi людьми
собi на мороку.
З мить вiн помилувався навiть не так з її стрункої високої постатi, як
iз впевненої, спокiйної ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити
пiшки. Потiм сiв до столу написати листа своїй добрiй приятельцi графинi
Ламберт. Тут, на станцiї Крести, недалеко вiд Пскова, вiн зустрiв
знайомого, який повертався до Петербурга. Вiн обiцяв передати листа...
Iвану Сергiйовичу хотiлося написати про настрої, почуття, думки, що
опановували його в дорозi, про свою супутн-ицю, Марiю Олександрiвну
Маркович.
Але знайомий поспiшав, i Тургенев у листi пообiцяв розповiсти про
подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена".
Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи
iронiчно щодо себе, але в листах до самої Марiї вiн не раз згадував з
властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном.
I вона її не забувала нiколи.
Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч. Розмови, навiть
не пригадати про що. Мовчання..
* * *
З Ковна вони їхали самi в окремiй маленькiй каретцi. Вона, Богдась i
Iван Сергiйович.
Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйнiше нiж у
дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував що
та до чого, але, нарештi, втомився i вгамувався Хлопчик сiв верхи на
ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i, замислено дивлячись в
одну точку, замугикав якусь журливу українську пiсню так, як спiвають уже
старечими втомленими голосами старi, статечнi люди.
Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю прислухався, покивуючи в такт
головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового звiрятка, влiзло
вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там. Марiя злякалась,
хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Iвана Сергiйовича, притулився
своєю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiлої так рано голови i
раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi.
- Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, - для мене це
нечутна вага i досить приємна.
Втiм, Марiї було нiяково. Таки справдi Богдась справляє враження
невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiляє йому уваги, не
дбає про нього. Це тому, що її саму надто "виховували" в дитинствi, i не
так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку, i всiлякi заборони,
всiлякi обмеження здавались їй завжди несправедливим насильством.
Тургенев зрозумiв її нiяковiсть i, заспокоюючи, погладив її невелику
руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого.
Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше.
Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича.
Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не насмiлювалася нiколи так вiльно
поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його, може,
одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво.
Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним.
Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонайманої", знайшлася вiд нього
дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i дiвча тинялось
помiж двiрнею того жорстокого крiпацького маєтку. Потiм одразу такий
стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi звичаї. Зовсiм чужi
люди, якi не стали близькими. Навпаки. Тепер, коли Полiна вчиться в
пансiонi, вже швидко закiнчить навчання, вона не любить приїздити до
Вiардо. Особливо з madame - взаємини навiть ворожi.
Зараз, на вiдстанi вiд того свiту, того життя, йому стало шкода
маленької Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн
не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо великої - Полiни Вiардо.
Вiн подумав: "Треба буде обов'язково познайомити дочку з Марiєю
Олександрiвною. Обов'язково".
Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi.
Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi вiдбивали лiк.
Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так само раптово дощ
припинився. Весна збризнула трохи - i годi. Вона все розбуркувала,
проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн її був ще чутнiший.
Мовчали, замислившись кожен про своє. Довгi паузи не обтяжували.
Розмова, що виникала, зовнiшньо здавалася без усякої логiчної
послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому.
- Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У нас на Українi
вже зовсiм весна.
- Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев.
- Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття, що саме Україна
моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко Немирiв. Немов я там
народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже дорослою, вже
замiжньою, вже й Богдась був, а чомусь здається, що саме то моя
батькiвщина.
На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено:
- Нi, знаю чому. Я там справдi як народилась. Я там першi свої
оповiдання написала.
- "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю чарiвнiсть i поезiю
вашої мови, хоча це було нелегко.
Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора та ще й жiнки?
Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили
журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й приємнi для
читання, але камернi масштаби не виходили за межi особистих переживань
автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них нагадували
дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi.
В її ж оповiданнях - нiчого з особистого життя. Рiдне йому, автору
"Записок мисливця", бринiло в цих, начебто спокiйним тоном розказаних
iсторiях, лаконiчних, але сповнених глибокого суму i спiвчуття до
скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi її талант? Що талант є, це
було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна меледiйна
мова.
Вiн сам запропонував їй перекласти нову повiсть "Iнститутка".
- Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки", - сказав
вiн, - але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька i рiдна
росiйськiй, - це ще й утруднює переклад.
Вона зрозумiла, що не "її" мова, мова її оповiдань, а українська.
- Ви знаєте, вiв далi Тургенев, - я спитав вашого Шевченка, якого
автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити українську мову, i вiн одразу,
не замислюючись, вiдповiв:
"Марка Вовчка! Вiн один володiє нашою мовою".
- Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла Марiя, але це їй було
безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i повiрив
у мене.
- А хто вас не полюбив? - усмiхнувся Тургенев. - Шевченко, Кулiш,
Костомаров, Макаров - їм нєсть числа. Всi люблять, всi хвалять,
славословлять.
- Ой, не плутайте грiшне з праведним, - засмiялась Марiя. - Рiзнi
бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться
i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов менi
найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий.
- Чому?
- Чи виправдаю? Адже вiн захоплювався i щиро перебiльшував, це я
розумiю... Коли починала я писати - хiба замислювалась? Ходила,
придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене
привчив. Раптом почула - не можу не написати усього, що в головi вже
юрмиться. Хiба я що загадувала? Отак здуру сидiла й писала. Хiба я
загадувала якiсь iдеї проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями,
вiд чого пекло, про те й писала.
- Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по собi. Я
завжди думаю, що нам треба брати дiйснiсть в її простотi, в її
поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на свої
заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд якої треба заплакати. Менi здається,
головна хиба наших письменникiв, i моя переважно, в тому, що ми не
стикаємося з дiйсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато
читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь?
- О, - пiдвела голову Марiя, - скiльки я виходила з Опанасом
Васильовичем i сама пiшки. Крiм того, нам довелося багато тинятися по
рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в Чернiговi, Києвi, Качанiвцi, нарештi,
Немирiв. У Києвi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там є, у
хатi пiд солом'яною стрiхою, неподалечку вiд базару, куди приїздили
селяни. Чомусь жiнки i дiвчата зi мною трималися просто, дiлилися i
радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi з
нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому їсти й пити не треба,
дай тiльки послухати якусь пiсню та записати.
Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.
Вiн же хороший, вiн так любить її, Богдася. Але що трапилось мiж ними?
Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев був з
ним чемний, як з усiма, але особливої уваги не придiляв i не цiкавився.
Так - у межах загальної чемностi
- Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'їв, усякого
фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому, що говорить,
мовила вона.
Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не поїхав зараз з нами", але
замовкла, їй було соромно за прощання. А разом їхати? Швидше там бути
вдвох? Нi, навiщо брехати? їй хотiлось бути самiй. Богдась нiколи їй не
заважає, її внутрiшнiй роботi.
...Але Опанас. Нi, вона бажає хоч спочатку побути сама, без ного
пильного погляду, його постiйних оцiнок її вчинкiв i поведiнки. Вона
дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усiма славними
пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме на неї - як це вона все
сприймає? I це так надокучливо зв'язує!
Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово сприймала, як
слово судiї праведного!
Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася,
i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов читає її думки, певне, i
зараз розумiє її i нiчого не розпитує про чоловiка, i вона вже розказує
про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас Васильович одержав у
гiмназiї посаду вчителя географiї.
Там зiбралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося,
дбати про всiх них, i це було приємно, весело. Бо вони ї'ї всi поважали?
Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед нею просто схилялись, вони її
обожнювали.
- I ви були там царицею?
- О, там я була справдi цариця, - весело вiдповiла вона. - Правда,
цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мої паничi
були, на щастя, не вередливi, та й я господарка не дуженька, як у
прислiв'ї: "Така собi господиня - три городи, одна диня". А коли писати
почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось i
всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне оповiдання -
нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович
Дорошенко, вiн так кохається у рiднiй мовi, так добре знає її, тiльки пихи
в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном:
- Важко з людьми, якi пишаються своєю обiзнанiстю, своїм хистом. Хiба
можна цим пишатися?
- Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев.
- Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i одвертiстю. -
Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi
жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда, дуже багато робив. Енергiї
йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мої оповiдання. I
як же вiн прийняв їх! От тiльки правив уже, як хотiв. Ну, я не з усiм
погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися.
Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до Орла їздили, а вiн i
дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от у Петербурзi...
Вона зупинилась.
- Вiн закохався, а ви нi.
- Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася вона. - Почав
мене обвинувачувати, присiкуватись.
- Обвинувачувати? Вас?
- Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освiдчення. Нi,
вiн пiд усе пiдводив вищi теорiї. Чому я цiкавлюсь "Современником" i
росiйською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих i друзiв не
тiльки мiж земляками, а й серед руських i полякiв - Шевченкових
"соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього, сам знайомив.
Кулiш надто критикував усе моє. Вiн часто мав рацiю; звичайно, є за що
критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в моєму писаннi, але ж
яку ущипливiсть вiн вкладає у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в
нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв, друкування
чи про новий журнал, що, нарештi, нашi видаватимуть. Летять записки.
Бiдний Каменецький з нiг зiб'ється, прийдеш до нього - боже мiй милий!
Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине, що його не розумiє
отака маленька особа, як оця Марковичка, якiй вiн шлях у лiтературу
вiдкрив. I зараз стiльки листiв, телеграм i менi, i Каменецькому -
неодмiнно побачитися в Берлiнi. Я ж через Берлiн їду. Ну, що менi робити?
- закiнчила вона тим же, що почала.
- А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна поїдете на Дрезден
i все.
Марiї раптом стало спокiйно.
А справдi. Хiба небо завалиться i вона перестане писати, коли не
побачиться у Берлiнi з Кулiшем? Поїде просто у Дрезден - i край.
- Поїду у Дрезден - i край! - засмiялась вона. I всi цi прикрi
непорозумiння i, здавалось, складнi взаємини раптом зникли також за
поворотом каретки.
- Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспiшаєте до
Парижа, - призналась Марiя.
- I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу Рейхелям, друзям
Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм я поїду
до моїх друзiв Вiардо на їхню вiллу у Куртавнелi. Та ми зустрiнемось з
вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я познайомлю вас з дочкою, вона
подобається менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила.
- Вона схожа на вас? - спитала Марiя, їй дивно було, що вiн каже
"подобається". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її
самої.
- Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську мову зовсiм
забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовнi звичайна росiйська
дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Вiардо...
Скiльки розмов i плiток начулася вона про це в Петербурзi, про це
багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала б про це i не
натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо
наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб вона виховувалась у неї,
разом з її дiтьми". Значить, нiчого таємного в цьому нема, коли вiн так
спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики?
Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi
розв'язати, нi розрубати.
Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн їхав з батькiвщини,
смуток оповивав його, коли вiн повертався з-за кордону. Коли ж вiн,
власне, "повертався"? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до
Москви, у своє Спаське iз здичавiлим занедбаним садом, вiковими липовими
алеями, старим будинком, ветхi стiни якого зберiгали не тiльки милi
дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi, коли пiд'їздив до тої розкiшної
європейської вiлли, де лишив так багато, багато свого життя?
Йому захотiлося розповiсти милiй своїй молодiй супутницi, як стискало
дихання, билося серце колись, рокiв п'ятнадцять тому, коли наближався
туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту iстоту, бажання якої,
слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло неї, в
чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
А може, справдi людина, як дерево, що пускає корiння в рiдну землю i не
має щастя поза батькiвщиною? Як iнколи важко вiдчувати, що лiпишся до
чужого гнiзда i не маєш свого власного.
Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе.
А у неї ж є, є це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж її гнiздо? Чому ж так
тiсно їй стало в ньому?
Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив очi.
Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним.
Потiм пiзнав дядька-велетня. Усмiхнувся напiвсонною усмiшкою i
пробурмотiв:
- А щоб вас лихо не знало! - притулився мiцнiше щiчкою до руки
Тургенева i знову заснув.
- Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя.
- Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсiм iншою стаєте.
- Як ми прощалися перед вiд'їздом, - сказала вона, - вiн менi подарував
переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй моїй донi".
Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним моїм батьком. Вiн менi рiднiший за
рiдного.
Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у
її життi!
От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так
переконливо довела йому, що Немирiв, Україна - її батькiвщина, i вона не
лицемiрить, коли каже, що українська мова їй рiдна.
Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати - як,
коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує
сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона, московка,
українською мовою так оволодiла - i пише?"
А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас
теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою пекучою
любов'ю розповiдав про свою Україну, про свiй поетичний, волелюбний i
скривджений край, а її душа, що не терпiла нiякого насильства, жадала
волi, простору, була благодатним полем. Вiн розповiдав про
Кирило-Мефодiївське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не було
Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але не могли вони
витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас не знав меж анi в любовi до
народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче.
- Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся,
- казав їй тодi Опанас.
Вiн був скромний, Опанас, нiколи нiде не випинався, i це дуже
приваблювало щиру Марусю.
- Я принесу вам прочитати "Кобзаря".
"Кобзарем" звалася тоненька книжечка - але скiльки вона важила для
всiх!
Марусi було цiкаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже
вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi тато спiвав українських
пiсень, i мама знала їх, награвала на роялi сумнi мелодiї.
Маруся все зрозумiла в тому "Кобзарi". А головне, її полонив дух
творiв, спiвзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у
романтичному ореолi одчайдушної боротьби за волю, i в ореолi героя,
борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити його народ,
як свiй рiдний.
Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I
вона зрозумiла якось усiм своїм єством: навiть пiснi, вiршi, перекази
iсторiї рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця доходили
рядки:
Смiйся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням засiває її душу,
якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть.
Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторiєю України,
Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторiї людства, про яке знала
досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з якою радiстю їхала вона з
Опанасом на Україну. Пiсля "Катерини", "Сови" їй здавалися усi дiвчата,
молодицi, старi жiнки такими близькими, їй хотiлося розмовляти з ними,
дiзнатися про їхнi печалi i радощi не вiд цiкавостi, не зверхньо, а
скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про
них вiд Шевченка.
Боже мiй, господи, як полюбила вона той край...
Вiн став її батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з столiтнiми дубами i
молоденькi гаї, зеленi пагорби i скелi з поточками над порожистим Бугом.
Це недалеко вiд того стародавнього невеличкого мiста Немирова. А вiд
нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань. Скiльки
сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих
пiсень та вiдвертих розповiдей почула.
А потiм, потiм...
Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiшаєш усе викласти,
i не помiчаєш часу, нiчого не помiчаєш. Тiльки вiдчуваєш - оце й є життя.
Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж, вiн
правив, редагував, "счеркував", розбив на пiдроздiли, - але ж Тарас
справдi був її "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як
побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" її прочитав, на дорозi до
волi, у Нижньому Новгородi.
Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, - заздрiсть,
боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в свої сили, в свою творчу
наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутнє слово.
I з нею її робота.
Раптом обоє помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно буває, а
немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок -злетiв у них. Нiч
минула.
Нiч перед кордоном.
2
Ой чи ти мене згадаєш
Хоч разок на днину?
А я тебе iзгадаю
Сто раз на годину.
Народна пiсня_.
З проводiв Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворi було
холодно, вiтрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсiм не весняну,
довелось розстатися.
Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її грошi i в Дрезденi
наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю,
не чекаючи його, пiде дивитись на всi європейськi дива. Звичайно, не
чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев їде далi, до Парижа, по дорозi
вже напевне постарається, що тiльки зможе, показати.
Колись так жадалося побачити Марiєччинi очi, як вперше мала глянути на
Київ, Лавру, Хрещатик, унiверситет, Днiпро! Скiльки їй тодi було?
Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? її щасливi очi, що все те побачила...
Хто тепер дивитиметься на них, її очi, цiкавi, жадiбнi до всього
нового? Нi, вiн не ревнує. Вiн просто сумно констатує. Вiн гiрко
всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже подорожувала без нього з самим
Богдасем i до Києва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво, цiкаво,
з притаманним їй гумором i спостережливiстю: i про зустрiч в дорозi, з
родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих українцiв", i про перше
знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом...
- Отак накине усього, цiлий вiз, i те зробiть, i се зробiть, i не
забудьте, не зволiкайте...
Наче з якогось iншого свiту долiтали слова, що торочив, похитуючи
докiрливо головою, Данило Семенович. З самої Бiржi вiн щось розповiдав
Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про своє. Схопив цей уривочок,
збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув:
- А потiм: "Це мiй подвиг". - I так вдало iмiтував зверхнiй
кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи:
- Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить. Я йому кажу: домовтеся
одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам
журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творiв
i Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як
сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь журнал сам заповнить,
усi роздiли?
- Що ж, вiн такий, вiн усе може! I не розiбрав Каменецький, чи то
iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив:
- Що правда, то правда. Скiльки зробив за цi роки! У ньому таки
демонськi сили!
Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький, забувши,
що тiльки-но ремствував на Кулiша, починає перераховувати всi його
заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi його
видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то
з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки
нiде правди дiти, - скiльки тої чорної роботи переробив Каменецький з
любовi до України, до всього українського, до красного письменства, до
письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша.
Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тiльки навколо Марусi. Що
ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi:
- Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович ще кращий,
нiж гадала.
Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був
"постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського
братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка.
В Орлi вiн влаштувався на службу в канцелярiї генерал-губернатора.
Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми - закликали на
лiтературнi вечiрки, чаї, обiди. Ще б пак - закiнчив Київський
унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i до
того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє вiн не думав,
нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть.
Вiн зустрiв "справжнiх" людей, як зауважив для себе. Жив там
фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив свої першi
кроки. I на однiй вечiрцi, у вiдомої в Орлi панi Катерини Петрiвни
Мардовiної, яка пишалась своїми лiберальними поглядами, любов'ю до
лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або iнакше з лiтературою,
вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка.
...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих i
тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усiєї, - наче рiзної,
але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтної юрби, - вiн побачив великi
блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його з одвертою
цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було
дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справляє - це
її зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно i красномовно
розповiдати i бути центром серед жiнок, якi кокетували, засипали
запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло нього у рiзний
спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше розмову й непомiтно пiдсiв до
кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт гусей, то
iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна розiм'яти
ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала, що чекати карети доведеться
кiлька годин, певне, до одинадцятої ночi, а зараз не було й шостої. Iван
Сергiйович у думцi вiдзначив, що в нiй нема дрiбних жiночих примх та
вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли в подорожах зникають
усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й виплеканi людьми
собi на мороку.
З мить вiн помилувався навiть не так з її стрункої високої постатi, як
iз впевненої, спокiйної ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити
пiшки. Потiм сiв до столу написати листа своїй добрiй приятельцi графинi
Ламберт. Тут, на станцiї Крести, недалеко вiд Пскова, вiн зустрiв
знайомого, який повертався до Петербурга. Вiн обiцяв передати листа...
Iвану Сергiйовичу хотiлося написати про настрої, почуття, думки, що
опановували його в дорозi, про свою супутн-ицю, Марiю Олександрiвну
Маркович.
Але знайомий поспiшав, i Тургенев у листi пообiцяв розповiсти про
подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена".
Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи
iронiчно щодо себе, але в листах до самої Марiї вiн не раз згадував з
властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном.
I вона її не забувала нiколи.
Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч. Розмови, навiть
не пригадати про що. Мовчання..
* * *
З Ковна вони їхали самi в окремiй маленькiй каретцi. Вона, Богдась i
Iван Сергiйович.
Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйнiше нiж у
дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував що
та до чого, але, нарештi, втомився i вгамувався Хлопчик сiв верхи на
ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i, замислено дивлячись в
одну точку, замугикав якусь журливу українську пiсню так, як спiвають уже
старечими втомленими голосами старi, статечнi люди.
Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю прислухався, покивуючи в такт
головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового звiрятка, влiзло
вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там. Марiя злякалась,
хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Iвана Сергiйовича, притулився
своєю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiлої так рано голови i
раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi.
- Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, - для мене це
нечутна вага i досить приємна.
Втiм, Марiї було нiяково. Таки справдi Богдась справляє враження
невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiляє йому уваги, не
дбає про нього. Це тому, що її саму надто "виховували" в дитинствi, i не
так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку, i всiлякi заборони,
всiлякi обмеження здавались їй завжди несправедливим насильством.
Тургенев зрозумiв її нiяковiсть i, заспокоюючи, погладив її невелику
руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого.
Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше.
Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича.
Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не насмiлювалася нiколи так вiльно
поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його, може,
одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво.
Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним.
Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонайманої", знайшлася вiд нього
дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i дiвча тинялось
помiж двiрнею того жорстокого крiпацького маєтку. Потiм одразу такий
стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi звичаї. Зовсiм чужi
люди, якi не стали близькими. Навпаки. Тепер, коли Полiна вчиться в
пансiонi, вже швидко закiнчить навчання, вона не любить приїздити до
Вiардо. Особливо з madame - взаємини навiть ворожi.
Зараз, на вiдстанi вiд того свiту, того життя, йому стало шкода
маленької Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн
не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо великої - Полiни Вiардо.
Вiн подумав: "Треба буде обов'язково познайомити дочку з Марiєю
Олександрiвною. Обов'язково".
Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi.
Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi вiдбивали лiк.
Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так само раптово дощ
припинився. Весна збризнула трохи - i годi. Вона все розбуркувала,
проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн її був ще чутнiший.
Мовчали, замислившись кожен про своє. Довгi паузи не обтяжували.
Розмова, що виникала, зовнiшньо здавалася без усякої логiчної
послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому.
- Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У нас на Українi
вже зовсiм весна.
- Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев.
- Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття, що саме Україна
моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко Немирiв. Немов я там
народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже дорослою, вже
замiжньою, вже й Богдась був, а чомусь здається, що саме то моя
батькiвщина.
На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено:
- Нi, знаю чому. Я там справдi як народилась. Я там першi свої
оповiдання написала.
- "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю чарiвнiсть i поезiю
вашої мови, хоча це було нелегко.
Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора та ще й жiнки?
Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили
журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й приємнi для
читання, але камернi масштаби не виходили за межi особистих переживань
автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них нагадували
дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi.
В її ж оповiданнях - нiчого з особистого життя. Рiдне йому, автору
"Записок мисливця", бринiло в цих, начебто спокiйним тоном розказаних
iсторiях, лаконiчних, але сповнених глибокого суму i спiвчуття до
скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi її талант? Що талант є, це
було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна меледiйна
мова.
Вiн сам запропонував їй перекласти нову повiсть "Iнститутка".
- Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки", - сказав
вiн, - але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька i рiдна
росiйськiй, - це ще й утруднює переклад.
Вона зрозумiла, що не "її" мова, мова її оповiдань, а українська.
- Ви знаєте, вiв далi Тургенев, - я спитав вашого Шевченка, якого
автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити українську мову, i вiн одразу,
не замислюючись, вiдповiв:
"Марка Вовчка! Вiн один володiє нашою мовою".
- Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла Марiя, але це їй було
безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i повiрив
у мене.
- А хто вас не полюбив? - усмiхнувся Тургенев. - Шевченко, Кулiш,
Костомаров, Макаров - їм нєсть числа. Всi люблять, всi хвалять,
славословлять.
- Ой, не плутайте грiшне з праведним, - засмiялась Марiя. - Рiзнi
бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться
i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов менi
найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий.
- Чому?
- Чи виправдаю? Адже вiн захоплювався i щиро перебiльшував, це я
розумiю... Коли починала я писати - хiба замислювалась? Ходила,
придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене
привчив. Раптом почула - не можу не написати усього, що в головi вже
юрмиться. Хiба я що загадувала? Отак здуру сидiла й писала. Хiба я
загадувала якiсь iдеї проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями,
вiд чого пекло, про те й писала.
- Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по собi. Я
завжди думаю, що нам треба брати дiйснiсть в її простотi, в її
поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на свої
заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд якої треба заплакати. Менi здається,
головна хиба наших письменникiв, i моя переважно, в тому, що ми не
стикаємося з дiйсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато
читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь?
- О, - пiдвела голову Марiя, - скiльки я виходила з Опанасом
Васильовичем i сама пiшки. Крiм того, нам довелося багато тинятися по
рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в Чернiговi, Києвi, Качанiвцi, нарештi,
Немирiв. У Києвi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там є, у
хатi пiд солом'яною стрiхою, неподалечку вiд базару, куди приїздили
селяни. Чомусь жiнки i дiвчата зi мною трималися просто, дiлилися i
радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi з
нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому їсти й пити не треба,
дай тiльки послухати якусь пiсню та записати.
Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.
Вiн же хороший, вiн так любить її, Богдася. Але що трапилось мiж ними?
Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев був з
ним чемний, як з усiма, але особливої уваги не придiляв i не цiкавився.
Так - у межах загальної чемностi
- Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'їв, усякого
фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому, що говорить,
мовила вона.
Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не поїхав зараз з нами", але
замовкла, їй було соромно за прощання. А разом їхати? Швидше там бути
вдвох? Нi, навiщо брехати? їй хотiлось бути самiй. Богдась нiколи їй не
заважає, її внутрiшнiй роботi.
...Але Опанас. Нi, вона бажає хоч спочатку побути сама, без ного
пильного погляду, його постiйних оцiнок її вчинкiв i поведiнки. Вона
дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усiма славними
пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме на неї - як це вона все
сприймає? I це так надокучливо зв'язує!
Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово сприймала, як
слово судiї праведного!
Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася,
i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов читає її думки, певне, i
зараз розумiє її i нiчого не розпитує про чоловiка, i вона вже розказує
про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас Васильович одержав у
гiмназiї посаду вчителя географiї.
Там зiбралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося,
дбати про всiх них, i це було приємно, весело. Бо вони ї'ї всi поважали?
Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед нею просто схилялись, вони її
обожнювали.
- I ви були там царицею?
- О, там я була справдi цариця, - весело вiдповiла вона. - Правда,
цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мої паничi
були, на щастя, не вередливi, та й я господарка не дуженька, як у
прислiв'ї: "Така собi господиня - три городи, одна диня". А коли писати
почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось i
всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне оповiдання -
нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович
Дорошенко, вiн так кохається у рiднiй мовi, так добре знає її, тiльки пихи
в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном:
- Важко з людьми, якi пишаються своєю обiзнанiстю, своїм хистом. Хiба
можна цим пишатися?
- Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев.
- Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i одвертiстю. -
Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi
жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда, дуже багато робив. Енергiї
йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мої оповiдання. I
як же вiн прийняв їх! От тiльки правив уже, як хотiв. Ну, я не з усiм
погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися.
Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до Орла їздили, а вiн i
дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от у Петербурзi...
Вона зупинилась.
- Вiн закохався, а ви нi.
- Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася вона. - Почав
мене обвинувачувати, присiкуватись.
- Обвинувачувати? Вас?
- Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освiдчення. Нi,
вiн пiд усе пiдводив вищi теорiї. Чому я цiкавлюсь "Современником" i
росiйською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих i друзiв не
тiльки мiж земляками, а й серед руських i полякiв - Шевченкових
"соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього, сам знайомив.
Кулiш надто критикував усе моє. Вiн часто мав рацiю; звичайно, є за що
критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в моєму писаннi, але ж
яку ущипливiсть вiн вкладає у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в
нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв, друкування
чи про новий журнал, що, нарештi, нашi видаватимуть. Летять записки.
Бiдний Каменецький з нiг зiб'ється, прийдеш до нього - боже мiй милий!
Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине, що його не розумiє
отака маленька особа, як оця Марковичка, якiй вiн шлях у лiтературу
вiдкрив. I зараз стiльки листiв, телеграм i менi, i Каменецькому -
неодмiнно побачитися в Берлiнi. Я ж через Берлiн їду. Ну, що менi робити?
- закiнчила вона тим же, що почала.
- А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна поїдете на Дрезден
i все.
Марiї раптом стало спокiйно.
А справдi. Хiба небо завалиться i вона перестане писати, коли не
побачиться у Берлiнi з Кулiшем? Поїде просто у Дрезден - i край.
- Поїду у Дрезден - i край! - засмiялась вона. I всi цi прикрi
непорозумiння i, здавалось, складнi взаємини раптом зникли також за
поворотом каретки.
- Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспiшаєте до
Парижа, - призналась Марiя.
- I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу Рейхелям, друзям
Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм я поїду
до моїх друзiв Вiардо на їхню вiллу у Куртавнелi. Та ми зустрiнемось з
вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я познайомлю вас з дочкою, вона
подобається менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила.
- Вона схожа на вас? - спитала Марiя, їй дивно було, що вiн каже
"подобається". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її
самої.
- Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську мову зовсiм
забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовнi звичайна росiйська
дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Вiардо...
Скiльки розмов i плiток начулася вона про це в Петербурзi, про це
багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала б про це i не
натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо
наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб вона виховувалась у неї,
разом з її дiтьми". Значить, нiчого таємного в цьому нема, коли вiн так
спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики?
Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi
розв'язати, нi розрубати.
Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн їхав з батькiвщини,
смуток оповивав його, коли вiн повертався з-за кордону. Коли ж вiн,
власне, "повертався"? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до
Москви, у своє Спаське iз здичавiлим занедбаним садом, вiковими липовими
алеями, старим будинком, ветхi стiни якого зберiгали не тiльки милi
дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi, коли пiд'їздив до тої розкiшної
європейської вiлли, де лишив так багато, багато свого життя?
Йому захотiлося розповiсти милiй своїй молодiй супутницi, як стискало
дихання, билося серце колись, рокiв п'ятнадцять тому, коли наближався
туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту iстоту, бажання якої,
слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло неї, в
чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
А може, справдi людина, як дерево, що пускає корiння в рiдну землю i не
має щастя поза батькiвщиною? Як iнколи важко вiдчувати, що лiпишся до
чужого гнiзда i не маєш свого власного.
Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе.
А у неї ж є, є це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж її гнiздо? Чому ж так
тiсно їй стало в ньому?
Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив очi.
Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним.
Потiм пiзнав дядька-велетня. Усмiхнувся напiвсонною усмiшкою i
пробурмотiв:
- А щоб вас лихо не знало! - притулився мiцнiше щiчкою до руки
Тургенева i знову заснув.
- Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя.
- Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсiм iншою стаєте.
- Як ми прощалися перед вiд'їздом, - сказала вона, - вiн менi подарував
переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй моїй донi".
Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним моїм батьком. Вiн менi рiднiший за
рiдного.
Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у
її життi!
От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так
переконливо довела йому, що Немирiв, Україна - її батькiвщина, i вона не
лицемiрить, коли каже, що українська мова їй рiдна.
Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати - як,
коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує
сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона, московка,
українською мовою так оволодiла - i пише?"
А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас
теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою пекучою
любов'ю розповiдав про свою Україну, про свiй поетичний, волелюбний i
скривджений край, а її душа, що не терпiла нiякого насильства, жадала
волi, простору, була благодатним полем. Вiн розповiдав про
Кирило-Мефодiївське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не було
Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але не могли вони
витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас не знав меж анi в любовi до
народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче.
- Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся,
- казав їй тодi Опанас.
Вiн був скромний, Опанас, нiколи нiде не випинався, i це дуже
приваблювало щиру Марусю.
- Я принесу вам прочитати "Кобзаря".
"Кобзарем" звалася тоненька книжечка - але скiльки вона важила для
всiх!
Марусi було цiкаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже
вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi тато спiвав українських
пiсень, i мама знала їх, награвала на роялi сумнi мелодiї.
Маруся все зрозумiла в тому "Кобзарi". А головне, її полонив дух
творiв, спiвзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у
романтичному ореолi одчайдушної боротьби за волю, i в ореолi героя,
борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити його народ,
як свiй рiдний.
Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I
вона зрозумiла якось усiм своїм єством: навiть пiснi, вiршi, перекази
iсторiї рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця доходили
рядки:
Смiйся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням засiває її душу,
якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть.
Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторiєю України,
Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторiї людства, про яке знала
досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з якою радiстю їхала вона з
Опанасом на Україну. Пiсля "Катерини", "Сови" їй здавалися усi дiвчата,
молодицi, старi жiнки такими близькими, їй хотiлося розмовляти з ними,
дiзнатися про їхнi печалi i радощi не вiд цiкавостi, не зверхньо, а
скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про
них вiд Шевченка.
Боже мiй, господи, як полюбила вона той край...
Вiн став її батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з столiтнiми дубами i
молоденькi гаї, зеленi пагорби i скелi з поточками над порожистим Бугом.
Це недалеко вiд того стародавнього невеличкого мiста Немирова. А вiд
нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань. Скiльки
сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих
пiсень та вiдвертих розповiдей почула.
А потiм, потiм...
Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiшаєш усе викласти,
i не помiчаєш часу, нiчого не помiчаєш. Тiльки вiдчуваєш - оце й є життя.
Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж, вiн
правив, редагував, "счеркував", розбив на пiдроздiли, - але ж Тарас
справдi був її "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як
побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" її прочитав, на дорозi до
волi, у Нижньому Новгородi.
Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, - заздрiсть,
боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в свої сили, в свою творчу
наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутнє слово.
I з нею її робота.
Раптом обоє помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно буває, а
немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок -злетiв у них. Нiч
минула.
Нiч перед кордоном.
2
Ой чи ти мене згадаєш
Хоч разок на днину?
А я тебе iзгадаю
Сто раз на годину.
Народна пiсня_.
З проводiв Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворi було
холодно, вiтрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсiм не весняну,
довелось розстатися.
Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її грошi i в Дрезденi
наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю,
не чекаючи його, пiде дивитись на всi європейськi дива. Звичайно, не
чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев їде далi, до Парижа, по дорозi
вже напевне постарається, що тiльки зможе, показати.
Колись так жадалося побачити Марiєччинi очi, як вперше мала глянути на
Київ, Лавру, Хрещатик, унiверситет, Днiпро! Скiльки їй тодi було?
Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? її щасливi очi, що все те побачила...
Хто тепер дивитиметься на них, її очi, цiкавi, жадiбнi до всього
нового? Нi, вiн не ревнує. Вiн просто сумно констатує. Вiн гiрко
всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже подорожувала без нього з самим
Богдасем i до Києва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво, цiкаво,
з притаманним їй гумором i спостережливiстю: i про зустрiч в дорозi, з
родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих українцiв", i про перше
знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом...
- Отак накине усього, цiлий вiз, i те зробiть, i се зробiть, i не
забудьте, не зволiкайте...
Наче з якогось iншого свiту долiтали слова, що торочив, похитуючи
докiрливо головою, Данило Семенович. З самої Бiржi вiн щось розповiдав
Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про своє. Схопив цей уривочок,
збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув:
- А потiм: "Це мiй подвиг". - I так вдало iмiтував зверхнiй
кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи:
- Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить. Я йому кажу: домовтеся
одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам
журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творiв
i Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як
сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь журнал сам заповнить,
усi роздiли?
- Що ж, вiн такий, вiн усе може! I не розiбрав Каменецький, чи то
iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив:
- Що правда, то правда. Скiльки зробив за цi роки! У ньому таки
демонськi сили!
Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький, забувши,
що тiльки-но ремствував на Кулiша, починає перераховувати всi його
заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi його
видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то
з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки
нiде правди дiти, - скiльки тої чорної роботи переробив Каменецький з
любовi до України, до всього українського, до красного письменства, до
письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша.
Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тiльки навколо Марусi. Що
ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi:
- Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович ще кращий,
нiж гадала.
Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був
"постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського
братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка.
В Орлi вiн влаштувався на службу в канцелярiї генерал-губернатора.
Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми - закликали на
лiтературнi вечiрки, чаї, обiди. Ще б пак - закiнчив Київський
унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i до
того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє вiн не думав,
нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть.
Вiн зустрiв "справжнiх" людей, як зауважив для себе. Жив там
фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив свої першi
кроки. I на однiй вечiрцi, у вiдомої в Орлi панi Катерини Петрiвни
Мардовiної, яка пишалась своїми лiберальними поглядами, любов'ю до
лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або iнакше з лiтературою,
вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка.
...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих i
тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усiєї, - наче рiзної,
але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтної юрби, - вiн побачив великi
блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його з одвертою
цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було
дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справляє - це
її зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно i красномовно
розповiдати i бути центром серед жiнок, якi кокетували, засипали
запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло нього у рiзний
спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше розмову й непомiтно пiдсiв до