Страница:
тiльки збирався жити..." Даруйте менi, цi слова всю душу перевертають! - i
вона просто пальцями витерла очi.
- Нi, нi, - раптом рвучко схопилась Карташевська i заговорила, як
завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше.
- Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона
тiльки удавала з себе таку. Бо iнакше, як вона могла б так тонко
розiбратись у почуттях!
- Варю, - знизав плечима Макаров, її брат, - це дуже освiчена, розумна,
талановита жiнка.
- Знаю, знаю, - замахала руками на брата Варвара Петрiвна, - ти
закоханий у неї!
- Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? - не
заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на сестру. Вiн
давно знав, що саме такi вiдповiдi припиняють безглуздi натяки,
пiдсмiювання, все, що зберiгається в жiночому арсеналi про такий випадок.
Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили її
тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз вишуканим умiнням
носити найпростiше вбрання!
I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась.
Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi, - степова мовчазна
красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в
нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають, вгадують - жадоба ще непiзнаного
жiночого життя, не те, що пiзнається жiнкою в спокiйному статечному шлюбi,
- i це тягне до неї ще дужче. Торiк зупинялись перед її холодно-байдужим
поглядом - наче не бачить, не розумiє, як дивляться на неї. А зараз - цi
мiнливi настрої, що вiдбивались на обличчi: то лукава усмiшка, жвавий
iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в очах, навiть у всiй
постатi, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що
в'ється над прiрвою, мiж скелями, i вагається - рушати чи нi. I вабить її,
i лякає невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок.
Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i так
настирливо домагався її прихильностi i навiть любив давати якiсь натяки,
що, мовляв, Марковичка - не така свята та божа? Жiнки клювали на цих
черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто, а такий, як
Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав:
"Боюся, що вiн таки насправдi збожеволiє".
- Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров, - ви б її не
впiзнали.
Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i
всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний її почерком, - чого це Опанас
не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив початок, кiнець. О!
Вiн добре знав i розбирав цей красивий, тонкий, дрiбний почерк!..
"Прокинусь - пусто! Робота дожидає, треба жити, треба дiло робити, треба
терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я
пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..."
Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський бiль.
Але вiн стулив тонкi губи.
- Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема зараз з
нами Марiї Олександрiвни, шкода, що вона хворiє i примушена лишатися за
кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна вiд
тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь "из прекрасного далека",
бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б
не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини".
- Менi здається, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що
вона писала ранiше.
- Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш.
Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на
нього.
- Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, - заперечив Бiлозерський, -
такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса Григоровича,
звичайно, в поезiї. Я розумiю мою дружину, я сам не можу отямитися вiд
цього враження. Наче всi нашi бiдолашнi матерi постали передi мною -
мiльйони матерiв з їхнiми слiзьми, з їхнiм безправ'ям. А хлопчики як
вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марiя Олександрiвна
пише, що закiнчує невеличку повiсть - "Три долi".
- Незабаром уже вийде мiй альманах "Хата", - сказав Kvлiщ. Йому
нестерпнi були цi похвали новому твору Марiї, надiсланому з-за кордону.
Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо:
- Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
- Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого не
вiдповiв, тiльки якось двозначне усмiхнувся, мовляв: ви мене й так
розумiєте.
- Вона працює, як несамовита, - сказав Макаров, немов не помiтивши
камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить i
пише, i нiхто нiчим її вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися
такою людиною?
Чи вiн навмисне дратує?
- Я в своїй "Хатi" теж друкую оповiдання Марка Вовчка "Чари", - вiв
далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова. - На мою думку, це
слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в "Народнi", i вона
навiть дякувала за це!
- Чого ж тепер друкуєте? - спитав Макаров.
- Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажiмо.
Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти творiв, вмiщених в
альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд самi. Я
вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу нема, навiть в
"Iнститутцi" я не вбачаю самостiйної творчостi. Крiзь картину все ще
проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
- Ви кажете так про "Iнститутку"? "Iнститутку", яку так хвалив i
переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна.
Кулiш удостоїв її побiжним примруженим поглядом.
- Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання, але вважаю, що це
почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в
передмовi до "Хати".
- Ви прочитайте це оповiдання, - гаряче заговорила Надiя, - тiльки
камiнь може не зворушитися пiсля нього! - Вона демонстративно встала i
пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона.
- Надiєчко, розпорядись там чаєм, - попросив чоловiк. Вона справдi була
вже неспроможна вислухувати єхидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши це
без краю журливе оповiдання, їй, молодiй матерi, захотiлося швидше до
свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку,
вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспокоївшись, пiшла на кухню.
Вона господиня, треба "розпорядитися" чаєм. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш
i Макаров.
- Побоююсь, - сказав Кулiш, - що наш майбутнiй журнал годуватиме
читачiв юшкою непевного смаку.
- Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й
Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
- То лише для приманки читачiв, а, певне, наш редактор у Кочубея
говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а у Тарновського причащатиметься,
щоб йому цей грiх вiдпустили.
"Що правда, то правда", - подумав Макаров, та мовчав, не хотiв
пiдтримувати Кулiша.
- Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародної прямоти в
нашiй українськiй словесностi, щоб вона не зрадила свого величного тону
правди.
Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув: "Хiба
не найбiльша правда у Тараса Григоровича i у Марiї Олександрiвни?"
Розпрощавшись з Кулiшем, мiркував над тим же. Звичайно, Бiлозерський
дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до українських панiв
прислухається. Але ж i Кулiшевi волi не давай - таке тобi хуторянство
розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його
настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай
пише. От коли б Марiя Олександрiвна була iншої вдачi! З її розумом,
смаком. Енергiї, смiливостi в нiй багато, але лише в своїй роботi, в своїх
творах. Вона стоїть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ - анi тiнi
честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли б їй сказали, що
вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i мусить стати на чолi
журналу. Йому й самому стало смiшно вiд цiєї думки. Хоча й дуже вона
змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж нiяк не в'язалась iз її
принадним жiночим образом!
Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська.
Чому всiм завжди заправляють чоловiки, а жiнки - от тiльки така
незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними? Та
й то вона самостiйна, дiяльна лише в своїй особистiй сферi, в своїй
роботi, в своєму писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи - то
все ведуть чоловiки. Невже вона, Марiя Олександрiвна, така освiчена,
розумна, талановита, як нiхто з цих чоловiкiв, не могла б бути нарiвнi з
ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити? Вона
була б вище за них! А певне, вище!
Невже нiколи не змiниться життя жiнки? I тiльки досягне вiдносної
самостiйностi, як оця, мила її серцю Марковичка, як одразу починаються
плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайної жiнки,
те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр...
12
Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi:
"Ви б її не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки
вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може знайти собi мiсця, то їй
хотiлось на люди, то зачинялась вiд усiх i писала, писала. Опанас
Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала мови
- одразу учитель нiмецької, учитель англiйської, учитель iталiйської.
- Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима
i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала "Три долi"! Вiн
навiть не "зчеркнув" нiчого.
Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому:
- Опанасю, друже, прочитай уважно.
Але не було вже в очах, як колись, учнiвської тривоги: а що, як почне
багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не поправив. Сумно
було йому читати. Якiсь новi нотки з'явились н оповiданнях, якийсь
вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз їх, наче щось сам для себе
хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для неї править за iдеал з цих трьох
дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився берега вiд четвертої?
Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але вона сама,
Марiя, була в кожному словi, її погляд, її подих, її думки, i у нього
щемiло серце, коли вiн читав.
Навiщо вона пише тепер так багато i по-росiйськи? Але що вiн мiг
закинути, коли опинилась вона в такому товариствi, де з iнтересом i з
повагою ставились до українських її оповiдань, до української мови, до
України, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було їм
рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею,
- а якою - українською чи росiйською, - для них не мало тої ваги, як для
нього.
А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей. Пiсля
годин рвучкої роботи їй просто не терпiлося швидше опинитися мiж людьми.
Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв - та що там! У
Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до Єшевських, до цих Пассекiв,
у яких, як i в Дрезденi, одразу почали збиратися всi земляки. Коли
розiбратися - товариство було цiкаве, багато молодих, i йому самому
незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у взаєминах з
людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого не мiг
би вiн сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з
Степаном Васильовичем Єшевським, професором стародавньої та середньовiчної
iсторiї? Вiн ще зовсiм не старий, трохи понад тридцять, та його
заглибленiсть у свою науку надала йому старший за його вiк вигляд,
притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть до всього
iншого була причиною навiть часто кумедних випадкiв. Але вiн був
доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу в пансiонi славнозвiсного
серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина
- Юлiя Петрiвна - була ровесницею Марiї, вони одразу заприятелювали.
Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились справжнi подруги - i Юлiя
Петрiвна, i Олена Костянтинiвна Станкевич, i давня орловська знайома
Сонечка Рутцен. У Петербурзi в неї не було таких приятельок. Дружба з
Юлiєю Петрiвною була приємна професору Єшевському, i до Опанаса
Васильовича вiн ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса
Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних
екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор мiг розповiсти,
здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя слухала
його з насолодою.
Як вона могла слухати! Коли бачили її очi, жадiбнi до знання, до всього
нового, - хотiлося розповiдати й розповiдати, вона наче надихала
оповiдача.
А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Вiн утомився вiд цього
внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох їх добре, шкода
було молодої живої жiнки поряд з чоловiком, немов уже вiджилим своє
найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення -
за ревнощi, i починали жалiти не його, а її. Так, не в очi, а коли панi
Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як
бiднiй Марiї Олександрiвнi важко з чоловiком, у якого такий нестерпний
характер.
Єшевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до
обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку.
Все-таки з Єшевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю вiн
зовсiм не зiйшовся. А саме того року в Гейдельберзi зiбралось стiльки
молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професiї. Для них їхнi
лабораторiї, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцiї нiмецьких свiтил
були iстинною суттю життя. Жили вони всi на стипендiї, не звертали на
умови побуту нiякiсiнької уваги i, навiть заощадивши грошi вiд друкування
статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталiї, ходили пiшки
по Саксонськiй Швейцарiї. Вони дивували закордонних професорiв фанатичним
ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що їхнi iмена впишуться в
славну iсторiю не тiльки росiйської, а й свiтової науки, що вони навiки
прославлять свою батькiвщину. Менделєєв. Сеченов. Бородiн. Юнге...
Вони всi залюбки проводили вiльнi вечори у Пассекiв, читаючи часто
вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали
i книги з Лондона, якi тепер регулярно одержувала Марiя Олександрiвна
через Рейхелiв. На неї саму вони дивились як на старшу замiжню даму.
Бородiн, про якого ще не знали, який вiн композитор, - радiв, що
познайомився з "лiтераторшею", яку вважав "милою, навiть дуже милою".
Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю,
навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто разом
i були в одному товариствi. Нiчого проти них не мiг закинути Опанас
Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними далеко бiльше, бо
дивно - цi хiмiки, медики майже всi захоплювались музикою, вiдвiдували
музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат.
Ходив за нею, за Марiєю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий Пассек.
Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всi
мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь неприємний, i саме тому вiн
з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою. Адже
був Дорошенко його найближчим другом у Немировi!
Вiн знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, i не така була
тодi Маруся.
О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому".
Але Марусi раптом стало гiрше... Вiн бачив, що це не "баринськi"
витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi у
неї нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм з'являлась
на люди блiда, з синцями пiд очима, i жалiслива Тетяна Петрiвна ще
багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього.
Лiкар у Лондонi, який оглянув її, - про це написав i Олександр Iванович
у своєму дружньому листi, - не знайшов нiякої небезпечної хвороби, сказав,
що це на нервовому грунтi. Вони обоє боялись гiршого, адже почала вона
хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи не доводила до
кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi говорили i радили рiзне. Лондонський
лiкар теж сказав, що треба лiкуватись.
Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви" - жiночими вередами. Але ж
цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, її пригнiчувало, вона
наче соромилась, коли хворiла. Вона любила бути мiцною, дужою,
працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала,
обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi Опанас Васильович
картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiкується, будемо
тут. Скiльки потрiбно - стiльки й будемо. Грошi... грошi... Яке це
нещастя".
- Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання?
Ти б пiдрахувала.
- Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну,
що тобi приспiчило?
- Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?
- Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма розплатитися. Ти ж
сам добре знаєш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо.
Хазяїн пансiону професор Гофман нiколи не вимагав i завжди обiцяв
почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити.
Колишнiй викладач Московського унiверситету, вiн тепер оселився з
дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон, де
залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн навiть влаштував для
дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i
дуже цим пишався.
Що ж, у Гейдельберзi зовнi вони влаштувались непогано, недорого,
зручно!
I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря збудували
будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки що - обоє
мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?
13
А Тетяна Петрiвна Пассек, "корчевська кузина", усiм тiшилась i
вiдпочивала душею. Тут, у Гейдельберзi, все складалось якнайлiпше.
Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат, але далеко дешевше, при
ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не
намилуєшся на цi крутi гори, що височать зеленими стiнами, на вузький
швидкий Неккар, який нестримно кидається з гiр, на будиночки з
гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокiйно. Можна
зiтхнути полегшено пiсля важкого життя.
Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши її зовсiм молодою. Двох
синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку жадану дiвчинку, яка
народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали їй силу пережити страшнi
втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не забезпечена.
Так, бiдувати довелось немало, їй здавалось, пiсля багатьох рокiв
невтомної працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А
з якими труднощами дiстався їй цей дозвiл поїхати за кордон! Скiльки
довелось прожити у Петербурзi, клопочучись про паспорти! Правда, вона
здобула там чудесних друзiв. Графиня Толстая, вся благородна родина
Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була їм близькою людиною.
Саме в той час вони клопотались про звiльнення з заслання художника,
українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала
разом з Толстими усi його перипетiї на шляху до волi, усi труднощi,
пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого
заслання за Каспiєм i з дороги, коли вiн був затриманий у Нижньому, -до
графинi Анастасiї Олексiївни.
Та й не тiльки для себе... Вона одразу вiдчула, що цi листи -
дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей.
Одно муляло зараз: їй до нестями хотiлось побачити друга дитинства,
брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на поїздку за кордон саме
через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити своїм
синам, проте журилася: так близько - i не побачитись!
Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тодi ще
палким, гарячим, нестримним у своїх щирих захопленнях пiдлiтком, вона
вперше читала Шiллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки,
виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фiєско", "Пiдступностi
й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися
здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як багато важив
Шiллер у їхньому юному життi!
I хiба вона могла колись подумати, що буде свiдком ювiлею цiєї
генiальної людини на його ж батькiвщинi!
Цей гомiн, бюст поета на площi, безлiч народу, дiвчата в бiлих
убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках - їй
здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все
рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi
на його слова, i їй вони нагадували чистi молитви юностi, її добре серце
сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрiї i
сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i зараз також недалека
вiд слiз!
Але нi в якi хвилини анi радостi, анi розпачу Тетяна Петрiвна не
забувала своїх жiночих обов'язкiв. Вона знала, що сьогоднi всi
друзi-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзi, обов'язково
пiсля цiєї iлюмiнацiї, фейєрверкiв, хорiв, вистав, взагалi ювiлейного
свята, що справляє усе мiсто, зберуться у них, Пассекiв, i треба самiй
навiдатися на кухню, куди їй було дане вiд хазяйки право входу, i самiй
поглянути, як приготували їхню росiйську вечерю, а головне - кулеб'яку.
Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський,
Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от Сеченов, Менделєєв, Бородiн,
Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському i такi
захопленi своїми дослiдами, що iнколи й пообiдати або забувають, або не
встигають. Та й свої хлопцi прибiжать зголоднiлi.
Вона вийшла з дому у великому товариствi, але всi розгубилися в
натовпi, навiть Єшевськi зникли з очей. Та нiчого, їй навiть приємнiше
було ходити самiй у незнайомiй юрбi, постояти, де схочеться, вiддатися
спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А всiх i так
попереджено про чай i кулеб'яку. Проте поспiшила додому, швидко
переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привiтно зустрiли i
господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися таємницями своїх нацiональних
страв, i коли хазяйська дочка сумлiнно записувала "schtschi", себто -
"щi", гадаючи, що це матиме успiх у клiєнтiв-росiян, Тетяна Петрiвна,
записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи цiєї
"гидоти" дома не зварить.
Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв, а чай вона заварить при
гостях, мiцний, запашний, як любить професор Єшевський.
Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до приходу
гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала
Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою,
як не намагалися "збити її з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен
i його друг - Нiк Огарьов. Вона щиро вiрила, що побачиться зi своїм
Вадимом на тiм свiтi, i зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько.
Незримий. Вiн взагалi був завжди коло неї. їй хотiлося разом з ним i з
Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм
вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно, в усьому
була згодна з чоловiком. Його дiяльнiсть ученого-iсторика, етнографа
здавалась їй найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона не знала, що
Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга їхньої юностi,
так оплела Вадима сiмейним затишком, своєю вiдданою любов'ю, що вiдтягла
їхнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких вiрою
стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою.
Звичайно, причина була не лише в нiй, Тетянi, а в натурi Вадима -
м'якiй, зовсiм не бойовiй. Його захоплення етнографiєю, дослiдження
старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофiлами. Арешт Герцена й
Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi, уже сiмейний, вiн
мав посiсти кафедру росiйської iсторiї в Харковi й поспiшав туди з
дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому,
як близькому до арештованих, взагалi причетному до цiєї справи, кафедри не
дадуть. Це його зовсiм пiдкосило. Отодi й почалася важка темна смуга
їхнього життя i духовний розрив з Герценом. Пiсля повернення Герцена з
заслання вони ще зустрiлись, i давня дружба дала себе вiдчути. Вадим
зовсiм вiдiйшов вiд революцiйне цiлеспрямованих товаришiв юностi, але
лишались взаємна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було
не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька, як надзвичайно
порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрiвна лишилась ще
молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала їй
у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у
дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i перед
ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок,
все ж таки начебто можна було перепочити. Їй здавалось: з Володею i з
племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною.
Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її
синiв Олександр Iванович Герцен.
У неї трохи плутались думки, вона опустила повiки. Поки зберуться
гостi, вона так, сидячи, подрiмає. Такi симпатичнi, розумнi люди
зустрiлись тут...
Першими прийшли Єшевськi. Коротенький сон пiдбадьорив, i Тетяна
Петрiвна вже стрiчала їх, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою.
- Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. - Менi здається,
сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина пишатися своїм
генiєм!
- Коли б тiльки генiї пiсля смертi могли це бачити, - усмiхнувся
вона просто пальцями витерла очi.
- Нi, нi, - раптом рвучко схопилась Карташевська i заговорила, як
завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше.
- Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона
тiльки удавала з себе таку. Бо iнакше, як вона могла б так тонко
розiбратись у почуттях!
- Варю, - знизав плечима Макаров, її брат, - це дуже освiчена, розумна,
талановита жiнка.
- Знаю, знаю, - замахала руками на брата Варвара Петрiвна, - ти
закоханий у неї!
- Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? - не
заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на сестру. Вiн
давно знав, що саме такi вiдповiдi припиняють безглуздi натяки,
пiдсмiювання, все, що зберiгається в жiночому арсеналi про такий випадок.
Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили її
тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз вишуканим умiнням
носити найпростiше вбрання!
I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась.
Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi, - степова мовчазна
красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в
нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають, вгадують - жадоба ще непiзнаного
жiночого життя, не те, що пiзнається жiнкою в спокiйному статечному шлюбi,
- i це тягне до неї ще дужче. Торiк зупинялись перед її холодно-байдужим
поглядом - наче не бачить, не розумiє, як дивляться на неї. А зараз - цi
мiнливi настрої, що вiдбивались на обличчi: то лукава усмiшка, жвавий
iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в очах, навiть у всiй
постатi, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що
в'ється над прiрвою, мiж скелями, i вагається - рушати чи нi. I вабить її,
i лякає невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок.
Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i так
настирливо домагався її прихильностi i навiть любив давати якiсь натяки,
що, мовляв, Марковичка - не така свята та божа? Жiнки клювали на цих
черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто, а такий, як
Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав:
"Боюся, що вiн таки насправдi збожеволiє".
- Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров, - ви б її не
впiзнали.
Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i
всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний її почерком, - чого це Опанас
не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив початок, кiнець. О!
Вiн добре знав i розбирав цей красивий, тонкий, дрiбний почерк!..
"Прокинусь - пусто! Робота дожидає, треба жити, треба дiло робити, треба
терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я
пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..."
Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський бiль.
Але вiн стулив тонкi губи.
- Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема зараз з
нами Марiї Олександрiвни, шкода, що вона хворiє i примушена лишатися за
кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна вiд
тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь "из прекрасного далека",
бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б
не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини".
- Менi здається, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що
вона писала ранiше.
- Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш.
Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на
нього.
- Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, - заперечив Бiлозерський, -
такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса Григоровича,
звичайно, в поезiї. Я розумiю мою дружину, я сам не можу отямитися вiд
цього враження. Наче всi нашi бiдолашнi матерi постали передi мною -
мiльйони матерiв з їхнiми слiзьми, з їхнiм безправ'ям. А хлопчики як
вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марiя Олександрiвна
пише, що закiнчує невеличку повiсть - "Три долi".
- Незабаром уже вийде мiй альманах "Хата", - сказав Kvлiщ. Йому
нестерпнi були цi похвали новому твору Марiї, надiсланому з-за кордону.
Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо:
- Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
- Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого не
вiдповiв, тiльки якось двозначне усмiхнувся, мовляв: ви мене й так
розумiєте.
- Вона працює, як несамовита, - сказав Макаров, немов не помiтивши
камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить i
пише, i нiхто нiчим її вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися
такою людиною?
Чи вiн навмисне дратує?
- Я в своїй "Хатi" теж друкую оповiдання Марка Вовчка "Чари", - вiв
далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова. - На мою думку, це
слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в "Народнi", i вона
навiть дякувала за це!
- Чого ж тепер друкуєте? - спитав Макаров.
- Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажiмо.
Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти творiв, вмiщених в
альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд самi. Я
вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу нема, навiть в
"Iнститутцi" я не вбачаю самостiйної творчостi. Крiзь картину все ще
проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
- Ви кажете так про "Iнститутку"? "Iнститутку", яку так хвалив i
переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна.
Кулiш удостоїв її побiжним примруженим поглядом.
- Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання, але вважаю, що це
почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в
передмовi до "Хати".
- Ви прочитайте це оповiдання, - гаряче заговорила Надiя, - тiльки
камiнь може не зворушитися пiсля нього! - Вона демонстративно встала i
пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона.
- Надiєчко, розпорядись там чаєм, - попросив чоловiк. Вона справдi була
вже неспроможна вислухувати єхидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши це
без краю журливе оповiдання, їй, молодiй матерi, захотiлося швидше до
свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку,
вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспокоївшись, пiшла на кухню.
Вона господиня, треба "розпорядитися" чаєм. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш
i Макаров.
- Побоююсь, - сказав Кулiш, - що наш майбутнiй журнал годуватиме
читачiв юшкою непевного смаку.
- Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й
Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
- То лише для приманки читачiв, а, певне, наш редактор у Кочубея
говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а у Тарновського причащатиметься,
щоб йому цей грiх вiдпустили.
"Що правда, то правда", - подумав Макаров, та мовчав, не хотiв
пiдтримувати Кулiша.
- Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародної прямоти в
нашiй українськiй словесностi, щоб вона не зрадила свого величного тону
правди.
Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув: "Хiба
не найбiльша правда у Тараса Григоровича i у Марiї Олександрiвни?"
Розпрощавшись з Кулiшем, мiркував над тим же. Звичайно, Бiлозерський
дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до українських панiв
прислухається. Але ж i Кулiшевi волi не давай - таке тобi хуторянство
розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його
настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай
пише. От коли б Марiя Олександрiвна була iншої вдачi! З її розумом,
смаком. Енергiї, смiливостi в нiй багато, але лише в своїй роботi, в своїх
творах. Вона стоїть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ - анi тiнi
честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли б їй сказали, що
вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i мусить стати на чолi
журналу. Йому й самому стало смiшно вiд цiєї думки. Хоча й дуже вона
змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж нiяк не в'язалась iз її
принадним жiночим образом!
Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська.
Чому всiм завжди заправляють чоловiки, а жiнки - от тiльки така
незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними? Та
й то вона самостiйна, дiяльна лише в своїй особистiй сферi, в своїй
роботi, в своєму писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи - то
все ведуть чоловiки. Невже вона, Марiя Олександрiвна, така освiчена,
розумна, талановита, як нiхто з цих чоловiкiв, не могла б бути нарiвнi з
ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити? Вона
була б вище за них! А певне, вище!
Невже нiколи не змiниться життя жiнки? I тiльки досягне вiдносної
самостiйностi, як оця, мила її серцю Марковичка, як одразу починаються
плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайної жiнки,
те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр...
12
Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi:
"Ви б її не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки
вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може знайти собi мiсця, то їй
хотiлось на люди, то зачинялась вiд усiх i писала, писала. Опанас
Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала мови
- одразу учитель нiмецької, учитель англiйської, учитель iталiйської.
- Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима
i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала "Три долi"! Вiн
навiть не "зчеркнув" нiчого.
Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому:
- Опанасю, друже, прочитай уважно.
Але не було вже в очах, як колись, учнiвської тривоги: а що, як почне
багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не поправив. Сумно
було йому читати. Якiсь новi нотки з'явились н оповiданнях, якийсь
вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз їх, наче щось сам для себе
хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для неї править за iдеал з цих трьох
дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився берега вiд четвертої?
Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але вона сама,
Марiя, була в кожному словi, її погляд, її подих, її думки, i у нього
щемiло серце, коли вiн читав.
Навiщо вона пише тепер так багато i по-росiйськи? Але що вiн мiг
закинути, коли опинилась вона в такому товариствi, де з iнтересом i з
повагою ставились до українських її оповiдань, до української мови, до
України, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було їм
рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею,
- а якою - українською чи росiйською, - для них не мало тої ваги, як для
нього.
А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей. Пiсля
годин рвучкої роботи їй просто не терпiлося швидше опинитися мiж людьми.
Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв - та що там! У
Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до Єшевських, до цих Пассекiв,
у яких, як i в Дрезденi, одразу почали збиратися всi земляки. Коли
розiбратися - товариство було цiкаве, багато молодих, i йому самому
незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у взаєминах з
людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого не мiг
би вiн сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з
Степаном Васильовичем Єшевським, професором стародавньої та середньовiчної
iсторiї? Вiн ще зовсiм не старий, трохи понад тридцять, та його
заглибленiсть у свою науку надала йому старший за його вiк вигляд,
притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть до всього
iншого була причиною навiть часто кумедних випадкiв. Але вiн був
доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу в пансiонi славнозвiсного
серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина
- Юлiя Петрiвна - була ровесницею Марiї, вони одразу заприятелювали.
Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились справжнi подруги - i Юлiя
Петрiвна, i Олена Костянтинiвна Станкевич, i давня орловська знайома
Сонечка Рутцен. У Петербурзi в неї не було таких приятельок. Дружба з
Юлiєю Петрiвною була приємна професору Єшевському, i до Опанаса
Васильовича вiн ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса
Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних
екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор мiг розповiсти,
здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя слухала
його з насолодою.
Як вона могла слухати! Коли бачили її очi, жадiбнi до знання, до всього
нового, - хотiлося розповiдати й розповiдати, вона наче надихала
оповiдача.
А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Вiн утомився вiд цього
внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох їх добре, шкода
було молодої живої жiнки поряд з чоловiком, немов уже вiджилим своє
найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення -
за ревнощi, i починали жалiти не його, а її. Так, не в очi, а коли панi
Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як
бiднiй Марiї Олександрiвнi важко з чоловiком, у якого такий нестерпний
характер.
Єшевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до
обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку.
Все-таки з Єшевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю вiн
зовсiм не зiйшовся. А саме того року в Гейдельберзi зiбралось стiльки
молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професiї. Для них їхнi
лабораторiї, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцiї нiмецьких свiтил
були iстинною суттю життя. Жили вони всi на стипендiї, не звертали на
умови побуту нiякiсiнької уваги i, навiть заощадивши грошi вiд друкування
статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталiї, ходили пiшки
по Саксонськiй Швейцарiї. Вони дивували закордонних професорiв фанатичним
ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що їхнi iмена впишуться в
славну iсторiю не тiльки росiйської, а й свiтової науки, що вони навiки
прославлять свою батькiвщину. Менделєєв. Сеченов. Бородiн. Юнге...
Вони всi залюбки проводили вiльнi вечори у Пассекiв, читаючи часто
вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали
i книги з Лондона, якi тепер регулярно одержувала Марiя Олександрiвна
через Рейхелiв. На неї саму вони дивились як на старшу замiжню даму.
Бородiн, про якого ще не знали, який вiн композитор, - радiв, що
познайомився з "лiтераторшею", яку вважав "милою, навiть дуже милою".
Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю,
навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто разом
i були в одному товариствi. Нiчого проти них не мiг закинути Опанас
Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними далеко бiльше, бо
дивно - цi хiмiки, медики майже всi захоплювались музикою, вiдвiдували
музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат.
Ходив за нею, за Марiєю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий Пассек.
Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всi
мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь неприємний, i саме тому вiн
з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою. Адже
був Дорошенко його найближчим другом у Немировi!
Вiн знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, i не така була
тодi Маруся.
О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому".
Але Марусi раптом стало гiрше... Вiн бачив, що це не "баринськi"
витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi у
неї нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм з'являлась
на люди блiда, з синцями пiд очима, i жалiслива Тетяна Петрiвна ще
багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього.
Лiкар у Лондонi, який оглянув її, - про це написав i Олександр Iванович
у своєму дружньому листi, - не знайшов нiякої небезпечної хвороби, сказав,
що це на нервовому грунтi. Вони обоє боялись гiршого, адже почала вона
хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи не доводила до
кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi говорили i радили рiзне. Лондонський
лiкар теж сказав, що треба лiкуватись.
Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви" - жiночими вередами. Але ж
цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, її пригнiчувало, вона
наче соромилась, коли хворiла. Вона любила бути мiцною, дужою,
працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала,
обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi Опанас Васильович
картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiкується, будемо
тут. Скiльки потрiбно - стiльки й будемо. Грошi... грошi... Яке це
нещастя".
- Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання?
Ти б пiдрахувала.
- Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну,
що тобi приспiчило?
- Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?
- Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма розплатитися. Ти ж
сам добре знаєш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо.
Хазяїн пансiону професор Гофман нiколи не вимагав i завжди обiцяв
почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити.
Колишнiй викладач Московського унiверситету, вiн тепер оселився з
дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон, де
залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн навiть влаштував для
дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i
дуже цим пишався.
Що ж, у Гейдельберзi зовнi вони влаштувались непогано, недорого,
зручно!
I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря збудували
будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки що - обоє
мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?
13
А Тетяна Петрiвна Пассек, "корчевська кузина", усiм тiшилась i
вiдпочивала душею. Тут, у Гейдельберзi, все складалось якнайлiпше.
Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат, але далеко дешевше, при
ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не
намилуєшся на цi крутi гори, що височать зеленими стiнами, на вузький
швидкий Неккар, який нестримно кидається з гiр, на будиночки з
гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокiйно. Можна
зiтхнути полегшено пiсля важкого життя.
Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши її зовсiм молодою. Двох
синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку жадану дiвчинку, яка
народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали їй силу пережити страшнi
втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не забезпечена.
Так, бiдувати довелось немало, їй здавалось, пiсля багатьох рокiв
невтомної працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А
з якими труднощами дiстався їй цей дозвiл поїхати за кордон! Скiльки
довелось прожити у Петербурзi, клопочучись про паспорти! Правда, вона
здобула там чудесних друзiв. Графиня Толстая, вся благородна родина
Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була їм близькою людиною.
Саме в той час вони клопотались про звiльнення з заслання художника,
українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала
разом з Толстими усi його перипетiї на шляху до волi, усi труднощi,
пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого
заслання за Каспiєм i з дороги, коли вiн був затриманий у Нижньому, -до
графинi Анастасiї Олексiївни.
Та й не тiльки для себе... Вона одразу вiдчула, що цi листи -
дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей.
Одно муляло зараз: їй до нестями хотiлось побачити друга дитинства,
брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на поїздку за кордон саме
через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити своїм
синам, проте журилася: так близько - i не побачитись!
Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тодi ще
палким, гарячим, нестримним у своїх щирих захопленнях пiдлiтком, вона
вперше читала Шiллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки,
виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фiєско", "Пiдступностi
й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися
здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як багато важив
Шiллер у їхньому юному життi!
I хiба вона могла колись подумати, що буде свiдком ювiлею цiєї
генiальної людини на його ж батькiвщинi!
Цей гомiн, бюст поета на площi, безлiч народу, дiвчата в бiлих
убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках - їй
здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все
рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi
на його слова, i їй вони нагадували чистi молитви юностi, її добре серце
сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрiї i
сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i зараз також недалека
вiд слiз!
Але нi в якi хвилини анi радостi, анi розпачу Тетяна Петрiвна не
забувала своїх жiночих обов'язкiв. Вона знала, що сьогоднi всi
друзi-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзi, обов'язково
пiсля цiєї iлюмiнацiї, фейєрверкiв, хорiв, вистав, взагалi ювiлейного
свята, що справляє усе мiсто, зберуться у них, Пассекiв, i треба самiй
навiдатися на кухню, куди їй було дане вiд хазяйки право входу, i самiй
поглянути, як приготували їхню росiйську вечерю, а головне - кулеб'яку.
Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський,
Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от Сеченов, Менделєєв, Бородiн,
Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському i такi
захопленi своїми дослiдами, що iнколи й пообiдати або забувають, або не
встигають. Та й свої хлопцi прибiжать зголоднiлi.
Вона вийшла з дому у великому товариствi, але всi розгубилися в
натовпi, навiть Єшевськi зникли з очей. Та нiчого, їй навiть приємнiше
було ходити самiй у незнайомiй юрбi, постояти, де схочеться, вiддатися
спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А всiх i так
попереджено про чай i кулеб'яку. Проте поспiшила додому, швидко
переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привiтно зустрiли i
господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися таємницями своїх нацiональних
страв, i коли хазяйська дочка сумлiнно записувала "schtschi", себто -
"щi", гадаючи, що це матиме успiх у клiєнтiв-росiян, Тетяна Петрiвна,
записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи цiєї
"гидоти" дома не зварить.
Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв, а чай вона заварить при
гостях, мiцний, запашний, як любить професор Єшевський.
Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до приходу
гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала
Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою,
як не намагалися "збити її з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен
i його друг - Нiк Огарьов. Вона щиро вiрила, що побачиться зi своїм
Вадимом на тiм свiтi, i зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько.
Незримий. Вiн взагалi був завжди коло неї. їй хотiлося разом з ним i з
Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм
вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно, в усьому
була згодна з чоловiком. Його дiяльнiсть ученого-iсторика, етнографа
здавалась їй найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона не знала, що
Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга їхньої юностi,
так оплела Вадима сiмейним затишком, своєю вiдданою любов'ю, що вiдтягла
їхнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких вiрою
стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою.
Звичайно, причина була не лише в нiй, Тетянi, а в натурi Вадима -
м'якiй, зовсiм не бойовiй. Його захоплення етнографiєю, дослiдження
старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофiлами. Арешт Герцена й
Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi, уже сiмейний, вiн
мав посiсти кафедру росiйської iсторiї в Харковi й поспiшав туди з
дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому,
як близькому до арештованих, взагалi причетному до цiєї справи, кафедри не
дадуть. Це його зовсiм пiдкосило. Отодi й почалася важка темна смуга
їхнього життя i духовний розрив з Герценом. Пiсля повернення Герцена з
заслання вони ще зустрiлись, i давня дружба дала себе вiдчути. Вадим
зовсiм вiдiйшов вiд революцiйне цiлеспрямованих товаришiв юностi, але
лишались взаємна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було
не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька, як надзвичайно
порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрiвна лишилась ще
молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала їй
у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у
дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i перед
ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок,
все ж таки начебто можна було перепочити. Їй здавалось: з Володею i з
племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною.
Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її
синiв Олександр Iванович Герцен.
У неї трохи плутались думки, вона опустила повiки. Поки зберуться
гостi, вона так, сидячи, подрiмає. Такi симпатичнi, розумнi люди
зустрiлись тут...
Першими прийшли Єшевськi. Коротенький сон пiдбадьорив, i Тетяна
Петрiвна вже стрiчала їх, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою.
- Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. - Менi здається,
сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина пишатися своїм
генiєм!
- Коли б тiльки генiї пiсля смертi могли це бачити, - усмiхнувся