Страница:
вимагати вiд тебе, навiть гетьман вiд свого генерального писаря, нi!"
Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати йому
це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд
суд вiддасть...
Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить. Один,
добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедi© кiнець. З шатра потайник у
балку, про котрий не зна нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком
i - кiнцi в воду".
Орлик гiрко всмiхнувся: фантазi©. Зрада Валенштейнових офiцерiв,
укра©нський Хеб. Вiн не спосiбний до того.
Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.
"Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один зна , чого хоче i
що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так спокiйно спить за
шовковою стiною, тодi як його генеральний писар, молодий i дужий Пилип
Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди, кинь йому цей лист i
скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки не будеш. Складай перо й
печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як не
пустить? Так вночi вихопиться з табору i по©де геть, щоб не бути при ньому
й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..."
"Пилипе!- почувся Мазепин голос з третього передiлу.- ти там,
Пилипе?"
Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського
письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi.
Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на лiжку, очi в нього
втупив.
Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг.
Повiками зiницi накрив.
Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засу тилися, як
живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах.
"Втiкати, втiкати, втiкати!"
Ноги трималися землi.
Рушитися не мiг.
Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями" записаного паперу тремтiв у
його руцi.
"Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос.
"Слухаю, милостi вашо©",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьмансько© руки.
Перед ним лежав гетьман Мазепа.
"Важко тобi, Пилипе. Гада ш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за
руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалака мо хвилину. Багато
часу не маю, бо нинi ще треба бачитися з тринiтарем, з отсим шпигом,
зна ш".
Орлик сiв на кра чку лавки. Голова йому горiла.
"Хвилю шся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка, дiти. Що ж! Кажи.
Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без
тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його з
клiтки, хай летить".
Орлик вiри вухам сво©м не йняв. Чи справдi вiн це чу , чи лиш йому в
мареннi верзеться.
"Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки сво©, як Пилат,
простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!"
Орлик не зчувся, коли колiна його опинилися на долiвцi, а голова
припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене вiд себе. Не гiдний я
ласки тво ©, не варт бути вiрником тво©м, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я
ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям сво©м щастя бажаю".
Почув долоню гетьмана на сво©й головi.
"Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жiнцi й дiтям сво©м
бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина - щастя, i служба
вiтчинi сво©й - теж щастя. Подружити тi два щастя з собою - це вже
забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все
думав, Пилипе. Про жiнок i дiтей ваших теж. Не хочу ©х безпомiчними
залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити ©х перед важкою
рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю. I тому,
жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них".
"Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi".
"Мо ©?"
"Нi, сво ©. Так менi. Боже, допоможи!"
Гетьман пiднiс його i казав сiдати.
"Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим.
"Написав Ломиковський?"
"Покажи!"
Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву нiякого
не було".
Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй
мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав сво© унiверсали й листи
до полковникiв i до старшин.
"Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб завтра
вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський i,
розумi ться, ти. А тепер зайди до холодно©, виведи звiдти нашого шпига i
достав його тут. Поклич Кендз ровського".
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. "Яко хощет
Господь, да устро©т. Пригаду ш собi?"
"Пригадую".
"А все ж таки ма ш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке.
Якщо не почува ш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або
нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе".
"Витримаю, милосте ваша".
* * *
Кендз ровський перший прийшов. Допомiг гетьмановi вбратися i накрив
стiл до вечерi.
Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi чурi, нi служок бiля себе,
довiряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу бiля
гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем.
"Що чувати?" - спитав його гетьман.
"Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить. Так перед кожним
походом бува . Козаки хвилюються".
"Що кажуть?"
"Всячину торочать. Той клянеться, що на шведiв у степу наткнувся i
ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi до нас тягнули, третiй
короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажа , те й увижа ться йому".
Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться".
"Надокучила Москва".
"I ти на тую нуту спiва ш? А дух у таборi який?"
"Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають себе i
©х, то жартами, то чаркою".
"Розважають?"
"Розважають, милосте ваша".
Кендз ровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути.
"Вчора був я свiдком весело© приключки".
"Яко©?"
"У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федiр,
випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
"В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i сiв,
але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в смiх. Котрийсь iз
молодших i каже: ,Ваша милiсть ©дуть назад'.
Сотник страшно подивився на нього.
'Не зна ш, куди ©ду, так i знати не можеш, чи вперед ©ду, чи назад. Це
одно, а друге, як треба, то поверну конем i по©ду вперед, а трет , пiди-но
ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за Збруча й нюха табаку).
Насилу зняли з коня".
"Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде".
Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!"
Цей згорблений увiйшов у шатро. Але як тiльки опустилася за ним
занавiса, випрямив спину i латинським привiтом повiтав гетьмана.
Кендз ровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його з
шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього.
Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за
корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу.
"Дiло добiга до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими
союзниками. По©деш, отче, до княгинi Дольсько© i перекажеш ©© наш привiт i
щиру подяку. Завтра мо© старшини довiдаються правди. Нинi я ©х приготовив
до того. Поки що все склада ться щасливо. Старшини написали менi прохання,
щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в мо©х руках".
Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках,
ясновельможний пане".
"Авжеж, що не в наших. Волi божо© нiкому не минути. Робимо, що можемо,
совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гада ш сю нiч ночувати? Я
казав би, оставатись у таборi. Кендз ровський вiдпровадить тебе до Орлика.
Це зараз недалеко вiд мене. Добре?"
"Як ваша милiсть прикажуть".
Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався.
"I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа, повертаючи ним
вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець".
В таборi трубiли на сон.
Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала свiй
великий намет. За табором, якраз проти головних ворiт, на задуманiм
виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На розлив кровi",-
казали вартовi.
Надiйшов Кендз ровський. Гетьман велiв йому провести гостя до мешкання
генерального писаря.
Гетьман вийшов перед сво шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi й
намети, на вози i конi, що вкрили собою широкi поля, аж геть пiд
виднокруг.
Хто i пощо стягнув тих людей з цiло© Укра©ни, вiдiрвав вiд землi i вiд
родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два? Чи
багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту
зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок?
На чий зазов прийшли тi люди сюди, на гетьманський чи царський?
Свiдомiсть ©х пригнала чи послух i мус, гроза царсько© кари?
Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по
небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку. I вони кружляють
там, а тут люди, скрiзь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу
слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi сво ©,- це
найбiльше завдання людини...
Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний!
Вернув у шатро i засiв до сво © роботи.
Писав поза пiвнiч.
* * *
Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли нараз почувся
тривожний крик. Гетьман пiдiйшов до вiконця. Вартовi стояли на сво©х
мiсцях, але вулицями бiгли люди, одинцем i гуртами: Лускали чоботи,
дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул.
Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати ©х.
"Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.-
Пiд карою смертi, зрозумiли?"
До гетьманського шатра бiг генеральний писар. Побачивши гетьмана,
спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно.
"Що таке?"
"Бунт".
"Де?"
"В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде".
"Де обозний?"
"Обозний сотнi на_ _вдар готовить".
"На вдар?"
"Щоб придавити бунт".
"Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!"
Сердюцькi вiддiли виступали зi сво©х курiнiв i оточували майдан, на
котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Нiби живий мур
виростав кругом гетьмансько© домiвки.
Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав би хто, повiнь прорива
греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати, а по них
пронизливий крик.
Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд
решти табору.
На кордон напирали; вiн хитався, то подавався взад, то випинався
вперед.
Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай, хотiли вертати
до сво©х, ©х не пускали, гадали, що бунтарi, приходило до рукопашного
бою... Крик, шум, рев...
З бiчно© вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к
с п о н у й т е себе! Блага мо вас, Iване Степановичу, iти в шатро! Табiр
нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки.
"Лиши! Не пiду! Чого хочуть?"
"Всiляко кажуть. Хтось вiсть пустив, що гетьман вiйсько покинув,-
утiк".
"Коня!"
"Милосте ваша, стiйте!"
"Коня менi в цю мить!"
Привели три.
Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно.
"Посвiтити менi!"
З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору.
Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик.
"Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ.
Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь гордовито
ступав.
Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою.
Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
"Нас зрадили!"
"Нас продали!"
"Москалям на знущання!"
"Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!"
"Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед.
"Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
"Пусти! Зi смолоскипами тут! Свiтiть, хай бачать темняки, невiрнi
Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi страху
перед ними. Доторкайтеся мене, впевнiться, що це Iван Степанович, не
лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви сто©те крикуни, бешкетники, ревуни
безсоромнi? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревiть, покажiть, якi
хоробрi!"
Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози, як по
бурi громи.
"Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо
певно ще у бою не бачив. У власному таборi воювати хочеш, лицарю
безiменний, виходи!"
"Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
"Вiн..."
"Iван Степанович".
"Не втiк".
"Не передав нас москалям".
"Хай живе гетьман Iван Степанович!"
"Хай живе!"
Перша сотня прибiчного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман
скинув шапку з голови.
"Козаки! Бешкетiв у таборi не стерплю. Не рейментую над язикатими
бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому захочу ться ребелiй,
кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'©ждженого коня,- хай iде з
табору, геть, до повних мисок, на теплi запiчки, до спiдниць. Менi
боягузiв не треба, менi треба козакiв таких, як були за Остряницi, за
Наливайка, за Гунi, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка,
таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому
за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут.
Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на дальшi
труди, походи, бо©, на рани i смерть за нашу вiру святу, за вольностi
козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкра©ну, ©© добро i славу.
Хай нинiшня тривога, як лопатка у руцi хазя©на, вiдвi полову, бо з
половою нема менi чого возиться. Виходiть!"
Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка смуга,
озарена червоним свiтлом смолоскипiв, з котрих на стоптану мураву
скапувала перетлiла смола.
Товпа втiкала перед бiлим конем i перед очима гетьмана, що росли й
пломенiли, як зорi, як смертоноснi кулi, вилiтаючi з цiвок. Влучали,
разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливо© наруги. На смугу
мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто.
"Нема таких?"
Тишина.
"Нема таких?"
Вiдгомiн повторю : та-ких!
"Втрет , i востанн , питаюся вас, панове козаки, чи нема мiж вами
таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити
наш останнiй козацький табiр?"
"Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом.
Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й налiво нею майнув:
"Вiтаю вас, що обiцяли доховати вiри батькам сво©м, вiтаю козакiв
укра©нських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i славу.
I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!"
"Хай живе Iван Степанович! Хай живе гетьман!"
"Спокiйно й карно розходiться по курiнях сво©х. Нiхто за нинiшню
тривогу не буде вiдповiдати. На це вам мо слово".
"Спасибi, батьку наш!"
"Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який пiднiмати, покараю гостро,
безмилосердно, за нинi i за той раз. Розходiться!"
Бiлий кiнь стояв на чорнiм майданi, поки останнiй чоловiк не зiйшов iз
нього.
Меркли зорi. Лягали пораннi iмли. Проймаючий вiтрець потягав вiд лугiв.
* * *
"Звичайний iнцидент,- казав до Апостола гетьман,- а панове-товаришi
ребелiю з нього зробили. Добро© ночi вам. Заходьте вранцi до мене". ГОДI
Ломиковський, Горленко, Апостол i Зеленський раннiм ранком iшли
головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборi було
спокiйно, як нiколи.
Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.
Нiде нi слiду вчорашньо© тривоги.
Де, яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, вiдiрваний вiд
жупана рукав, позапрятували ©х i кров попритрушували землею.
"Тiльки зуб не один у болотi остався",- зауважив Данило Апостол.
"В козака зубiв повна губа, як виб'ють два-три, не почу ".
Гетьман дожидав ©х у шатрi.
Гладко вибритий, гарно вбраний, вiтав ©х сво ю звичайною усмiшкою.
Ломиковський добув з кире© зложений удво великий лист паперу.
Гетьман прочитав його уважно. "Тепер гаразд. Усе, як слiд, виразно i
ясно. Знаю, чого хочете вiд мене, i постараюся вволити вашу волю".
"Не нашу, а й свою".
"Рад буду, якщо ваша воля мо ю стане. Пiдпишiть же тепер".
Поклав лист на стiл, старшини пiдписували, як учора.
"Так. А тепер принеси, Пилипе, вангелi i хрест, зна ш, котрий".
Апостол заглянув до одного й до другого передiлу шатра - не було
нiкого.
Зеленський зазирнув крiзь вiконця - нi живого духа кругом.
Горленко викресав огонь, роздмухав чир i засвiтив свiчки.
Святочний настрiй запанував у гетьманському шатрi. Крiзь вiконця,
заслоненi шовковими тонкими занавiсками, пробивалося поранкове сонце.
Блiдо горiли свiчки. Полинялими красками розцвiталися вишиванi на шовках
квiти.
"Присягнiть на святе вангелi i на хрест з часткою животворячого
древа, що це, що написали ви менi, написали свiдомо, щиро i що не
вiдступите вiд того нiколи й за нiяку цiну, а так само i не вiдступите вiд
мене, коли я згiдно з бажанням вашим перейду до короля Карла".
"Присяга мо!" - повторили за гетьманом, пiдносячи праву руку вгору, i
поцiлували хрест i вангелi .
"А тепер i я, гетьман Iван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам
мо©м, у слушний час перейти з вами на бiк i пiд протекцiю його милостi
короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволi московсько© i
зробити Укра©ну незалежною державою. Так менi, Боже, допоможи..."
Гетьман уста до вангелiя i до Христового Розп'яття приклав.
Скiнчили......
Зеленський погасив свiчки, Орлик сховав вангелi .
Гетьман просив старшин сiдати. "Не гощу вас, бо ще рано".
"Рано i непотрiбно,- вiдповiв Ломиковський.- Пiсля тако© хвилин краще
постити й причащатися".
"Важна хвилина!" - докинув Апостол.
"Преважна",- повторили й другi.
"Може,- казав гетьман,- важнiша навiть вiд коломацько© ради. Не
важко-бо прийняти до рук булаву, а важко ©© щасливо донести до гробу. Пiд
нову державу основи кладу. Поможiть менi. Як не пiдставимо спин усi враз,
i хата впаде, i будiвничi згинуть. Поб' . Так не раз бувало".
"Не басурмени ми, додержимо присяги".
"Я також. Вiрте!.. А тепер, як сво©м одномишленникам i спiвробiтникам,
кажу вам, що в мене посол вiд Карла".
"Вiд Карла?"
"Вiд Карла XII, шведського короля, його милостi. Цей шпиг, що його
вчора мало не роздерли козаки,чули?"
Всi, як сидiли, зiрвалися з мiсць.
"Iване Степановичу!"
"Батьку ти наш!"
"Посол вiд шведського короля?.. Боже!"
"Кажи, з чим прибув?"
"Що каже король?"
"Чи бере нас пiд свою протекцiю?"
"Не пiд протекцiю бере, а гваранцiю самостiйно© держави да ",-
вiдповiв, заспокоюючи ©х, гетьман.
"Самостiйну державу гваранту Карло? Невже ж це правда? Не жарту ш ти?"
"Король Карло з вiйськом на Укра©ну прийде. Поможе нам визволитися
з-пiд властi Петра. Укра©нськi землi, якi вкупi вiдiб' мо собi, до нас
прийдуть. Усi укра©нськi землi належатимуть до одного укра©нського
гетьмана-князя, цiла Укра©на пiд одною булавою заживе".
"Цiла?"
"Неподiльна. Карло нi герба нашого не нарушить, нi титулу. Королiвське
слово да . Його мiнiстр Пiпер документ уклада ".
Старшини гетьмана за ноги обiйняли: "Батьку ти наш, спасителю наш
добрий!"
По руках цiлувати хотiли. Один другого обiймав.
"Не лобзанi ти дам, яко Юда",казав Апостол, хлипаючи в гетьманових
обiймах.
"Воскресенiя день i возвеселимся людi ",- прочитував Зеленський.
"Кiнець дiло хвалить,- втихомирював ©х гетьман,- А це лише початок, хоч
i добрий. Подбайте ж, щоб i кiнець був гарний".
"Гаразд! - вiдiзвався гетьман.- А тепер побалака мо про дiло. Сiдайте.
I слухайте уважно".
Посiдали i гетьман почав:
"Того, що зна те, нiкому поки що не кажiть. Поки що треба нам тайну
тримати. Але близьких собi людей наструнюйте вiдповiдно, прихильно до
Карла й до шведiв. Треба ж ©х зустрiнути не як ворогiв, а як союзникiв
наших".
"I наструнювати не треба. Самi люди того хотiли".
"Шведи, що прийдуть на Укра©ну, будуть пiд сво©ми генералами, але пiд
мо©м начальним командуванням, платню даватиме ©м король Карло, а харчi ми.
Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчiв".
"Подба мо".
"Королiвським вiйськам для во нних операцiй i для запоруки, що ми
додержимо угоди, треба вiддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву i
Гадяч".
"Вiддати!.. А то ж то як? Навiть гетьманову столицю Батурин вiддавати?"
"Тiльки на час вiйни. Король гварайцiю да не рухати нашо© землi,
титулу, герба, прав i привiле©в наших".
Заспоко©лися.
"Карлова побiда - це визволення наше. Розум велить усiма способами
допомагати йому до побiди. Треба Дон прихилити до шведiв i калмицького
хана Люку з усiма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще ©х
зробити союзниками, нiж ворогами".
"Борони мене, Боже, вiд приятелiв, бо з ворогами сам собi дам раду",-
зауважив Апостол.
"Пословиця не до кожного випадку пiдходить,- вiдповiв на те гетьман.- I
твоя тепер не годиться, бо на всi сторони воювати нiхто не може. Слухайте
мого плану. Вiн такий. Король Карло повинен з одною армi ю простувати до
Москви, а iншi сили пiслати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землi
новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в пiвнiчнi
надволжанськi землi, де земля не так родить, як вiд Москви на пiвдень.
Випертий з укрiплених городiв цар муситиме прийняти баталiю в чистому
полi, а в чистому полi його солдати проти хороброго шведського вiйська не
устоять".
"Нiяк не устоять",- притакнули старшини, починаючи балачку над во нним
планом. Був це предмет найлюбiший ©х серцю. Запалювалися i забiгали в
подробицi, яких до загального плану годi втягати. Гетьман не перебивав.
Хай вибалакаються. Даром такi розмови не минають. Можна з них дечого
навчиться.
"А ми? - спитав Зеленський.- Яке наше реnsum, гетьмане?"
"Наша рiч вiдбивати укра©нськi землi i прибирати ©х до наших рук. По
чуже не пiдемо. I в себе роботи багато. Шведському вiйську, як зна те,
ма мо давати харчi, а во ннi нашi операцi© залежатимуть вiд головного
плану, на котрий згодиться Карло. На нинi хiба досить. Дякую вам. А язик
за зубами добре держiть, бо цар не спить".
"Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами".
"Вiдсунемося вiд нього".
"Краще зломити його".
"Цар, стиснутий з рiзних бокiв, попросить Карла о мир".
"I пiдпише пункти, якi вiн подикту ".
"Поки пiдпише,- зауважив гетьман,треба написати до нього. Годиться
привiтати царя з днем Петра святого, це тезоiменство його. Побажа мо йому
вiкторi© i таке друге".
"Чеши дiдька зрiдка",- усмiхнувся Горленко.
"I ще одно. Вiдомо вам чи нi, що цар велiв нам двигнути табiр пiд Ки©в
i ждати там аж до другого наказу".
Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але вiд гетьмана
вчули його вперве.
"Пiдемо?" - спитали всi враз.
"Будемо поспiшать помаленьку,вiдповiв, усмiхаючися, гетьман.-Не
зашкодить пройтися".
* * *
Бiля ворiт спиняла когось варта. Гетьман пiслав довiдатися хто.
З Ки ва гонець, вiд Веляминова-Зернова.
"Зернов, це той, що Кочубея вiз. Певно щось про його дiло переказу ",-
зауважив Орлик.
"Про Кочубея? - повторив гетьман i нахмурив чоло.- Це не гаразд. Нiчого
доброго з того дiла не вийде, чу серце мо ".
"Сам собi винен",- зауважив Зеленський.
"Перейдiть, панове-товаришi, до мо © вiдпочивальнi, а я гiнця в першому
передiлi прийму",-сказав до старшин гетьман.
Перейшли.
Апостол хвилювався.
"Журишся сватом?" - пристав до нього Ломиковський.
"Невже ж тiльки ним? Цiле це дiло вельми небезпечне. Бог зна, як воно
скiнчиться".
"Будемо борониться".
"Але як?"
"Один за всiх, а всi за одного. З нами гетьман".
"Тiльки й потiхи, що вiн".
Пильно поглядали на занавiсу... Не розхилялася.
"Довго гетьман бариться".
"Коли б не щось лихого".
"I на найгiрше треба бути готовим".
Увiйшов гетьман. В правiй руцi тримав лист, лiву за пояс ховав, щоб не
показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Вiн
мовчав.
Мовчанка робилася нестерпно довгою.
Над шатром лопотiла хоругва, ©© кiнцi попали на вiконце, i в шатрi
зробилося тьмяно, нiби хмара повисла над шатром.
"Царський суд присудив Кочубея й Iскру на смерть. Цар присуд
ствердив",-сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.
Апостол вiдвернувся до вiкна. Не крутив закарлюченого вуса, не пiдносив
лiво© брови, стояв, як мур. Нiхто не вiдзивався до нього, хвилину всi
мовчали. Шанували його жаль.
"Вiчний упокой даруй. Господи, неспокiйнiй душi Василя Леонтi вича",-
прочитав Зеленський.
"Вiчний упокой йому й Iскрi",пiдхопили другi.
"Хоробрий був козак".
"Аж на старiсть лихий його опутав".
Апостол шукав сво © шапки.
"Ось вона, пане полковнику,- подав йому Горленко.- Йдеш?"
"Пiду пройтись".
Розпрощався.
* * *
"Жаль миргородському полковниковi свого свата",- зауважив Ломиковський.
"Все воно свiй чоловiк... Коли ж ©х скарали?"
Гетьман розгорнув лист: "Ще не скарали. Саме повiдомля мене Зернов, що
обох донощикiв на царський наказ до Ки ва привiз. Цар доруча менi
екзекуцiю Кочубея i Iскри".
"Велика честь!"
"I я так гадаю. Велика менi честь сповняти такий наказ. Невже ж я кат?
Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нiбито в мене мордiвня яка чи
що!"
Гетьман сердився. Долiшня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то
вигладжувалися складки. Аж сiв i лице лiвою рукою накрив.
"Гей, гей Кочубей!- зiтхав Горленко.-Такий знатний старшина, i на горло
карають. Оставляй ма тки, землi, грошi, усяке добро i голову на колоду
клади".
"Щастя його, що в Москвi не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб
посмакував, що таке смерть".
"Дикуни!"
"А як же ти, пане гетьмане, зробиш? - питався Зеленський.- Скара ш чи
нi?"
"Власне з думками б'юся, карати чи нi? На всякий спосiб пiшло по них i
спроваджу тут".
"Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей i
Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як
треба покарати, то покарати, але знущатися не слiд. Це не по-людськи".
"Про знущання i бесiди нема,- тер чоло рукою гетьман,- думаю, чи не
врятувати б ©х".
Старшини переглянулися по собi. Пригадали собi тую велику небезпеку, на
яку виставляв ©х Кочубей, Розумiли, що коли б цар повiрив був у донос, то
покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усiх вiрних йому старшин.
Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати йому
це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд
суд вiддасть...
Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить. Один,
добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедi© кiнець. З шатра потайник у
балку, про котрий не зна нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком
i - кiнцi в воду".
Орлик гiрко всмiхнувся: фантазi©. Зрада Валенштейнових офiцерiв,
укра©нський Хеб. Вiн не спосiбний до того.
Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.
"Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один зна , чого хоче i
що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так спокiйно спить за
шовковою стiною, тодi як його генеральний писар, молодий i дужий Пилип
Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди, кинь йому цей лист i
скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки не будеш. Складай перо й
печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як не
пустить? Так вночi вихопиться з табору i по©де геть, щоб не бути при ньому
й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..."
"Пилипе!- почувся Мазепин голос з третього передiлу.- ти там,
Пилипе?"
Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського
письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi.
Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на лiжку, очi в нього
втупив.
Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг.
Повiками зiницi накрив.
Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засу тилися, як
живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах.
"Втiкати, втiкати, втiкати!"
Ноги трималися землi.
Рушитися не мiг.
Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями" записаного паперу тремтiв у
його руцi.
"Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос.
"Слухаю, милостi вашо©",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьмансько© руки.
Перед ним лежав гетьман Мазепа.
"Важко тобi, Пилипе. Гада ш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за
руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалака мо хвилину. Багато
часу не маю, бо нинi ще треба бачитися з тринiтарем, з отсим шпигом,
зна ш".
Орлик сiв на кра чку лавки. Голова йому горiла.
"Хвилю шся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка, дiти. Що ж! Кажи.
Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без
тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його з
клiтки, хай летить".
Орлик вiри вухам сво©м не йняв. Чи справдi вiн це чу , чи лиш йому в
мареннi верзеться.
"Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки сво©, як Пилат,
простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!"
Орлик не зчувся, коли колiна його опинилися на долiвцi, а голова
припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене вiд себе. Не гiдний я
ласки тво ©, не варт бути вiрником тво©м, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я
ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям сво©м щастя бажаю".
Почув долоню гетьмана на сво©й головi.
"Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жiнцi й дiтям сво©м
бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина - щастя, i служба
вiтчинi сво©й - теж щастя. Подружити тi два щастя з собою - це вже
забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все
думав, Пилипе. Про жiнок i дiтей ваших теж. Не хочу ©х безпомiчними
залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити ©х перед важкою
рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю. I тому,
жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них".
"Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi".
"Мо ©?"
"Нi, сво ©. Так менi. Боже, допоможи!"
Гетьман пiднiс його i казав сiдати.
"Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим.
"Написав Ломиковський?"
"Покажи!"
Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву нiякого
не було".
Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй
мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав сво© унiверсали й листи
до полковникiв i до старшин.
"Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб завтра
вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський i,
розумi ться, ти. А тепер зайди до холодно©, виведи звiдти нашого шпига i
достав його тут. Поклич Кендз ровського".
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. "Яко хощет
Господь, да устро©т. Пригаду ш собi?"
"Пригадую".
"А все ж таки ма ш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке.
Якщо не почува ш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або
нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе".
"Витримаю, милосте ваша".
* * *
Кендз ровський перший прийшов. Допомiг гетьмановi вбратися i накрив
стiл до вечерi.
Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi чурi, нi служок бiля себе,
довiряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу бiля
гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем.
"Що чувати?" - спитав його гетьман.
"Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить. Так перед кожним
походом бува . Козаки хвилюються".
"Що кажуть?"
"Всячину торочать. Той клянеться, що на шведiв у степу наткнувся i
ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi до нас тягнули, третiй
короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажа , те й увижа ться йому".
Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться".
"Надокучила Москва".
"I ти на тую нуту спiва ш? А дух у таборi який?"
"Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають себе i
©х, то жартами, то чаркою".
"Розважають?"
"Розважають, милосте ваша".
Кендз ровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути.
"Вчора був я свiдком весело© приключки".
"Яко©?"
"У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федiр,
випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
"В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i сiв,
але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в смiх. Котрийсь iз
молодших i каже: ,Ваша милiсть ©дуть назад'.
Сотник страшно подивився на нього.
'Не зна ш, куди ©ду, так i знати не можеш, чи вперед ©ду, чи назад. Це
одно, а друге, як треба, то поверну конем i по©ду вперед, а трет , пiди-но
ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за Збруча й нюха табаку).
Насилу зняли з коня".
"Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде".
Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!"
Цей згорблений увiйшов у шатро. Але як тiльки опустилася за ним
занавiса, випрямив спину i латинським привiтом повiтав гетьмана.
Кендз ровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його з
шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього.
Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за
корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу.
"Дiло добiга до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими
союзниками. По©деш, отче, до княгинi Дольсько© i перекажеш ©© наш привiт i
щиру подяку. Завтра мо© старшини довiдаються правди. Нинi я ©х приготовив
до того. Поки що все склада ться щасливо. Старшини написали менi прохання,
щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в мо©х руках".
Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках,
ясновельможний пане".
"Авжеж, що не в наших. Волi божо© нiкому не минути. Робимо, що можемо,
совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гада ш сю нiч ночувати? Я
казав би, оставатись у таборi. Кендз ровський вiдпровадить тебе до Орлика.
Це зараз недалеко вiд мене. Добре?"
"Як ваша милiсть прикажуть".
Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався.
"I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа, повертаючи ним
вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець".
В таборi трубiли на сон.
Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала свiй
великий намет. За табором, якраз проти головних ворiт, на задуманiм
виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На розлив кровi",-
казали вартовi.
Надiйшов Кендз ровський. Гетьман велiв йому провести гостя до мешкання
генерального писаря.
Гетьман вийшов перед сво шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi й
намети, на вози i конi, що вкрили собою широкi поля, аж геть пiд
виднокруг.
Хто i пощо стягнув тих людей з цiло© Укра©ни, вiдiрвав вiд землi i вiд
родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два? Чи
багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту
зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок?
На чий зазов прийшли тi люди сюди, на гетьманський чи царський?
Свiдомiсть ©х пригнала чи послух i мус, гроза царсько© кари?
Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по
небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку. I вони кружляють
там, а тут люди, скрiзь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу
слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi сво ©,- це
найбiльше завдання людини...
Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний!
Вернув у шатро i засiв до сво © роботи.
Писав поза пiвнiч.
* * *
Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли нараз почувся
тривожний крик. Гетьман пiдiйшов до вiконця. Вартовi стояли на сво©х
мiсцях, але вулицями бiгли люди, одинцем i гуртами: Лускали чоботи,
дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул.
Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати ©х.
"Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.-
Пiд карою смертi, зрозумiли?"
До гетьманського шатра бiг генеральний писар. Побачивши гетьмана,
спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно.
"Що таке?"
"Бунт".
"Де?"
"В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде".
"Де обозний?"
"Обозний сотнi на_ _вдар готовить".
"На вдар?"
"Щоб придавити бунт".
"Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!"
Сердюцькi вiддiли виступали зi сво©х курiнiв i оточували майдан, на
котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Нiби живий мур
виростав кругом гетьмансько© домiвки.
Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав би хто, повiнь прорива
греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати, а по них
пронизливий крик.
Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд
решти табору.
На кордон напирали; вiн хитався, то подавався взад, то випинався
вперед.
Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай, хотiли вертати
до сво©х, ©х не пускали, гадали, що бунтарi, приходило до рукопашного
бою... Крик, шум, рев...
З бiчно© вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к
с п о н у й т е себе! Блага мо вас, Iване Степановичу, iти в шатро! Табiр
нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки.
"Лиши! Не пiду! Чого хочуть?"
"Всiляко кажуть. Хтось вiсть пустив, що гетьман вiйсько покинув,-
утiк".
"Коня!"
"Милосте ваша, стiйте!"
"Коня менi в цю мить!"
Привели три.
Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно.
"Посвiтити менi!"
З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору.
Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик.
"Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ.
Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь гордовито
ступав.
Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою.
Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
"Нас зрадили!"
"Нас продали!"
"Москалям на знущання!"
"Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!"
"Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед.
"Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
"Пусти! Зi смолоскипами тут! Свiтiть, хай бачать темняки, невiрнi
Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi страху
перед ними. Доторкайтеся мене, впевнiться, що це Iван Степанович, не
лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви сто©те крикуни, бешкетники, ревуни
безсоромнi? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревiть, покажiть, якi
хоробрi!"
Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози, як по
бурi громи.
"Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо
певно ще у бою не бачив. У власному таборi воювати хочеш, лицарю
безiменний, виходи!"
"Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
"Вiн..."
"Iван Степанович".
"Не втiк".
"Не передав нас москалям".
"Хай живе гетьман Iван Степанович!"
"Хай живе!"
Перша сотня прибiчного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман
скинув шапку з голови.
"Козаки! Бешкетiв у таборi не стерплю. Не рейментую над язикатими
бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому захочу ться ребелiй,
кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'©ждженого коня,- хай iде з
табору, геть, до повних мисок, на теплi запiчки, до спiдниць. Менi
боягузiв не треба, менi треба козакiв таких, як були за Остряницi, за
Наливайка, за Гунi, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка,
таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому
за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут.
Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на дальшi
труди, походи, бо©, на рани i смерть за нашу вiру святу, за вольностi
козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкра©ну, ©© добро i славу.
Хай нинiшня тривога, як лопатка у руцi хазя©на, вiдвi полову, бо з
половою нема менi чого возиться. Виходiть!"
Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка смуга,
озарена червоним свiтлом смолоскипiв, з котрих на стоптану мураву
скапувала перетлiла смола.
Товпа втiкала перед бiлим конем i перед очима гетьмана, що росли й
пломенiли, як зорi, як смертоноснi кулi, вилiтаючi з цiвок. Влучали,
разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливо© наруги. На смугу
мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто.
"Нема таких?"
Тишина.
"Нема таких?"
Вiдгомiн повторю : та-ких!
"Втрет , i востанн , питаюся вас, панове козаки, чи нема мiж вами
таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити
наш останнiй козацький табiр?"
"Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом.
Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й налiво нею майнув:
"Вiтаю вас, що обiцяли доховати вiри батькам сво©м, вiтаю козакiв
укра©нських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i славу.
I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!"
"Хай живе Iван Степанович! Хай живе гетьман!"
"Спокiйно й карно розходiться по курiнях сво©х. Нiхто за нинiшню
тривогу не буде вiдповiдати. На це вам мо слово".
"Спасибi, батьку наш!"
"Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який пiднiмати, покараю гостро,
безмилосердно, за нинi i за той раз. Розходiться!"
Бiлий кiнь стояв на чорнiм майданi, поки останнiй чоловiк не зiйшов iз
нього.
Меркли зорi. Лягали пораннi iмли. Проймаючий вiтрець потягав вiд лугiв.
* * *
"Звичайний iнцидент,- казав до Апостола гетьман,- а панове-товаришi
ребелiю з нього зробили. Добро© ночi вам. Заходьте вранцi до мене". ГОДI
Ломиковський, Горленко, Апостол i Зеленський раннiм ранком iшли
головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборi було
спокiйно, як нiколи.
Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.
Нiде нi слiду вчорашньо© тривоги.
Де, яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, вiдiрваний вiд
жупана рукав, позапрятували ©х i кров попритрушували землею.
"Тiльки зуб не один у болотi остався",- зауважив Данило Апостол.
"В козака зубiв повна губа, як виб'ють два-три, не почу ".
Гетьман дожидав ©х у шатрi.
Гладко вибритий, гарно вбраний, вiтав ©х сво ю звичайною усмiшкою.
Ломиковський добув з кире© зложений удво великий лист паперу.
Гетьман прочитав його уважно. "Тепер гаразд. Усе, як слiд, виразно i
ясно. Знаю, чого хочете вiд мене, i постараюся вволити вашу волю".
"Не нашу, а й свою".
"Рад буду, якщо ваша воля мо ю стане. Пiдпишiть же тепер".
Поклав лист на стiл, старшини пiдписували, як учора.
"Так. А тепер принеси, Пилипе, вангелi i хрест, зна ш, котрий".
Апостол заглянув до одного й до другого передiлу шатра - не було
нiкого.
Зеленський зазирнув крiзь вiконця - нi живого духа кругом.
Горленко викресав огонь, роздмухав чир i засвiтив свiчки.
Святочний настрiй запанував у гетьманському шатрi. Крiзь вiконця,
заслоненi шовковими тонкими занавiсками, пробивалося поранкове сонце.
Блiдо горiли свiчки. Полинялими красками розцвiталися вишиванi на шовках
квiти.
"Присягнiть на святе вангелi i на хрест з часткою животворячого
древа, що це, що написали ви менi, написали свiдомо, щиро i що не
вiдступите вiд того нiколи й за нiяку цiну, а так само i не вiдступите вiд
мене, коли я згiдно з бажанням вашим перейду до короля Карла".
"Присяга мо!" - повторили за гетьманом, пiдносячи праву руку вгору, i
поцiлували хрест i вангелi .
"А тепер i я, гетьман Iван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам
мо©м, у слушний час перейти з вами на бiк i пiд протекцiю його милостi
короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволi московсько© i
зробити Укра©ну незалежною державою. Так менi, Боже, допоможи..."
Гетьман уста до вангелiя i до Христового Розп'яття приклав.
Скiнчили......
Зеленський погасив свiчки, Орлик сховав вангелi .
Гетьман просив старшин сiдати. "Не гощу вас, бо ще рано".
"Рано i непотрiбно,- вiдповiв Ломиковський.- Пiсля тако© хвилин краще
постити й причащатися".
"Важна хвилина!" - докинув Апостол.
"Преважна",- повторили й другi.
"Може,- казав гетьман,- важнiша навiть вiд коломацько© ради. Не
важко-бо прийняти до рук булаву, а важко ©© щасливо донести до гробу. Пiд
нову державу основи кладу. Поможiть менi. Як не пiдставимо спин усi враз,
i хата впаде, i будiвничi згинуть. Поб' . Так не раз бувало".
"Не басурмени ми, додержимо присяги".
"Я також. Вiрте!.. А тепер, як сво©м одномишленникам i спiвробiтникам,
кажу вам, що в мене посол вiд Карла".
"Вiд Карла?"
"Вiд Карла XII, шведського короля, його милостi. Цей шпиг, що його
вчора мало не роздерли козаки,чули?"
Всi, як сидiли, зiрвалися з мiсць.
"Iване Степановичу!"
"Батьку ти наш!"
"Посол вiд шведського короля?.. Боже!"
"Кажи, з чим прибув?"
"Що каже король?"
"Чи бере нас пiд свою протекцiю?"
"Не пiд протекцiю бере, а гваранцiю самостiйно© держави да ",-
вiдповiв, заспокоюючи ©х, гетьман.
"Самостiйну державу гваранту Карло? Невже ж це правда? Не жарту ш ти?"
"Король Карло з вiйськом на Укра©ну прийде. Поможе нам визволитися
з-пiд властi Петра. Укра©нськi землi, якi вкупi вiдiб' мо собi, до нас
прийдуть. Усi укра©нськi землi належатимуть до одного укра©нського
гетьмана-князя, цiла Укра©на пiд одною булавою заживе".
"Цiла?"
"Неподiльна. Карло нi герба нашого не нарушить, нi титулу. Королiвське
слово да . Його мiнiстр Пiпер документ уклада ".
Старшини гетьмана за ноги обiйняли: "Батьку ти наш, спасителю наш
добрий!"
По руках цiлувати хотiли. Один другого обiймав.
"Не лобзанi ти дам, яко Юда",казав Апостол, хлипаючи в гетьманових
обiймах.
"Воскресенiя день i возвеселимся людi ",- прочитував Зеленський.
"Кiнець дiло хвалить,- втихомирював ©х гетьман,- А це лише початок, хоч
i добрий. Подбайте ж, щоб i кiнець був гарний".
"Гаразд! - вiдiзвався гетьман.- А тепер побалака мо про дiло. Сiдайте.
I слухайте уважно".
Посiдали i гетьман почав:
"Того, що зна те, нiкому поки що не кажiть. Поки що треба нам тайну
тримати. Але близьких собi людей наструнюйте вiдповiдно, прихильно до
Карла й до шведiв. Треба ж ©х зустрiнути не як ворогiв, а як союзникiв
наших".
"I наструнювати не треба. Самi люди того хотiли".
"Шведи, що прийдуть на Укра©ну, будуть пiд сво©ми генералами, але пiд
мо©м начальним командуванням, платню даватиме ©м король Карло, а харчi ми.
Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчiв".
"Подба мо".
"Королiвським вiйськам для во нних операцiй i для запоруки, що ми
додержимо угоди, треба вiддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву i
Гадяч".
"Вiддати!.. А то ж то як? Навiть гетьманову столицю Батурин вiддавати?"
"Тiльки на час вiйни. Король гварайцiю да не рухати нашо© землi,
титулу, герба, прав i привiле©в наших".
Заспоко©лися.
"Карлова побiда - це визволення наше. Розум велить усiма способами
допомагати йому до побiди. Треба Дон прихилити до шведiв i калмицького
хана Люку з усiма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще ©х
зробити союзниками, нiж ворогами".
"Борони мене, Боже, вiд приятелiв, бо з ворогами сам собi дам раду",-
зауважив Апостол.
"Пословиця не до кожного випадку пiдходить,- вiдповiв на те гетьман.- I
твоя тепер не годиться, бо на всi сторони воювати нiхто не може. Слухайте
мого плану. Вiн такий. Король Карло повинен з одною армi ю простувати до
Москви, а iншi сили пiслати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землi
новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в пiвнiчнi
надволжанськi землi, де земля не так родить, як вiд Москви на пiвдень.
Випертий з укрiплених городiв цар муситиме прийняти баталiю в чистому
полi, а в чистому полi його солдати проти хороброго шведського вiйська не
устоять".
"Нiяк не устоять",- притакнули старшини, починаючи балачку над во нним
планом. Був це предмет найлюбiший ©х серцю. Запалювалися i забiгали в
подробицi, яких до загального плану годi втягати. Гетьман не перебивав.
Хай вибалакаються. Даром такi розмови не минають. Можна з них дечого
навчиться.
"А ми? - спитав Зеленський.- Яке наше реnsum, гетьмане?"
"Наша рiч вiдбивати укра©нськi землi i прибирати ©х до наших рук. По
чуже не пiдемо. I в себе роботи багато. Шведському вiйську, як зна те,
ма мо давати харчi, а во ннi нашi операцi© залежатимуть вiд головного
плану, на котрий згодиться Карло. На нинi хiба досить. Дякую вам. А язик
за зубами добре держiть, бо цар не спить".
"Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами".
"Вiдсунемося вiд нього".
"Краще зломити його".
"Цар, стиснутий з рiзних бокiв, попросить Карла о мир".
"I пiдпише пункти, якi вiн подикту ".
"Поки пiдпише,- зауважив гетьман,треба написати до нього. Годиться
привiтати царя з днем Петра святого, це тезоiменство його. Побажа мо йому
вiкторi© i таке друге".
"Чеши дiдька зрiдка",- усмiхнувся Горленко.
"I ще одно. Вiдомо вам чи нi, що цар велiв нам двигнути табiр пiд Ки©в
i ждати там аж до другого наказу".
Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але вiд гетьмана
вчули його вперве.
"Пiдемо?" - спитали всi враз.
"Будемо поспiшать помаленьку,вiдповiв, усмiхаючися, гетьман.-Не
зашкодить пройтися".
* * *
Бiля ворiт спиняла когось варта. Гетьман пiслав довiдатися хто.
З Ки ва гонець, вiд Веляминова-Зернова.
"Зернов, це той, що Кочубея вiз. Певно щось про його дiло переказу ",-
зауважив Орлик.
"Про Кочубея? - повторив гетьман i нахмурив чоло.- Це не гаразд. Нiчого
доброго з того дiла не вийде, чу серце мо ".
"Сам собi винен",- зауважив Зеленський.
"Перейдiть, панове-товаришi, до мо © вiдпочивальнi, а я гiнця в першому
передiлi прийму",-сказав до старшин гетьман.
Перейшли.
Апостол хвилювався.
"Журишся сватом?" - пристав до нього Ломиковський.
"Невже ж тiльки ним? Цiле це дiло вельми небезпечне. Бог зна, як воно
скiнчиться".
"Будемо борониться".
"Але як?"
"Один за всiх, а всi за одного. З нами гетьман".
"Тiльки й потiхи, що вiн".
Пильно поглядали на занавiсу... Не розхилялася.
"Довго гетьман бариться".
"Коли б не щось лихого".
"I на найгiрше треба бути готовим".
Увiйшов гетьман. В правiй руцi тримав лист, лiву за пояс ховав, щоб не
показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Вiн
мовчав.
Мовчанка робилася нестерпно довгою.
Над шатром лопотiла хоругва, ©© кiнцi попали на вiконце, i в шатрi
зробилося тьмяно, нiби хмара повисла над шатром.
"Царський суд присудив Кочубея й Iскру на смерть. Цар присуд
ствердив",-сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.
Апостол вiдвернувся до вiкна. Не крутив закарлюченого вуса, не пiдносив
лiво© брови, стояв, як мур. Нiхто не вiдзивався до нього, хвилину всi
мовчали. Шанували його жаль.
"Вiчний упокой даруй. Господи, неспокiйнiй душi Василя Леонтi вича",-
прочитав Зеленський.
"Вiчний упокой йому й Iскрi",пiдхопили другi.
"Хоробрий був козак".
"Аж на старiсть лихий його опутав".
Апостол шукав сво © шапки.
"Ось вона, пане полковнику,- подав йому Горленко.- Йдеш?"
"Пiду пройтись".
Розпрощався.
* * *
"Жаль миргородському полковниковi свого свата",- зауважив Ломиковський.
"Все воно свiй чоловiк... Коли ж ©х скарали?"
Гетьман розгорнув лист: "Ще не скарали. Саме повiдомля мене Зернов, що
обох донощикiв на царський наказ до Ки ва привiз. Цар доруча менi
екзекуцiю Кочубея i Iскри".
"Велика честь!"
"I я так гадаю. Велика менi честь сповняти такий наказ. Невже ж я кат?
Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нiбито в мене мордiвня яка чи
що!"
Гетьман сердився. Долiшня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то
вигладжувалися складки. Аж сiв i лице лiвою рукою накрив.
"Гей, гей Кочубей!- зiтхав Горленко.-Такий знатний старшина, i на горло
карають. Оставляй ма тки, землi, грошi, усяке добро i голову на колоду
клади".
"Щастя його, що в Москвi не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб
посмакував, що таке смерть".
"Дикуни!"
"А як же ти, пане гетьмане, зробиш? - питався Зеленський.- Скара ш чи
нi?"
"Власне з думками б'юся, карати чи нi? На всякий спосiб пiшло по них i
спроваджу тут".
"Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей i
Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як
треба покарати, то покарати, але знущатися не слiд. Це не по-людськи".
"Про знущання i бесiди нема,- тер чоло рукою гетьман,- думаю, чи не
врятувати б ©х".
Старшини переглянулися по собi. Пригадали собi тую велику небезпеку, на
яку виставляв ©х Кочубей, Розумiли, що коли б цар повiрив був у донос, то
покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усiх вiрних йому старшин.