Лепкий Б.. Мазепа

"Вернувся? Лепський молодець! - привiтав його гетьман.- Як же там?
Кажи!"
Бистрицький хотiв розказувати все з кiнця - i як ©хав, i яких пригод
зазнавав по дорозi, i як його прийняв на послуханню сам король, славний
Карло XII. Але гетьман перебив його зараз на перших словах: "Це лиши на
пiзнiше. Послуха мо колись. Тепер кажи, що Карло?"
"Його милiсть короля Карла стрiнув я у Панорiвцях, що на рiчцi Ровцi,
26 верстов вiд Стародуба, на шляху вiд Стародуба до Десни".
"Ого! Значиться, недалеко шведи! I що переказав менi король?"
"Король Карло обiцяв дня 22-го, в п'ятницю, себто нинi, бути бiля Десни
i, вiдпочивши, почати переправу сво © армi© i табору".
"Бiльше нiчого?"
"Його милiсть король казав, що гетьман сам знатиме, що i як йому
супроти того робити".
Гетьман обдарував свого посланця, а сам, не зважаючи на заборону
лiкарiв i аптекаря, встав з лiжка. Нiби нараз подужав.
"Не пора хворувати,- казав до Орлика.- Краще здоровий хорунжий, як
хворий полковник",- жартував. Нараджував зi сво©ми старшинами i на всi
сторони свiта розсилав уснi накази довiреними людьми, поперебираними за
попiв, лiрникiв, нищих, навiть за циганiв, що з ведмедями волочаться.
Журився одним - долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков i чи
таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гнiву. Але
потiшався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав вiн час i нагоду
навчитися дечого вiд свого дядька i що Меншикову, мабуть, не легко
прийдеться застукати його. Грiшми теж запасся, а грошi - важна рiч. Так
тодi при Божiй помочi якось вiн не пропаде.
I Войнаровський дiйсно не пропав.

* * *
Гетьман чимало стривожився, побачивши крiзь вiкно двох по вуха
заболочених ©здцiв, що гнали в напрямi його квартири. Гадав - знов гонцi
вiд царя. Але, впiзнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний
вибiг до ворiт.
Войнаровський зiскочив з коня i кинувся до дядькових колiн. Гетьман
пригорнув його до грудей, як рiдного сина. Не допускаючи до слова,
попровадив у свiтлицю: "Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився
тобою, бо вернувся Бистрицький з вiсткою, що король Карло вже над Десною.
Гадаю, що й Меншиков вже про це зна , догада ться тодi, чому я не спiшився
до нього, i притрима тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут".
"Я впору втiк. Князь Меншиков у недiлю коло полудня прибуде до Борзни".
"Меншиков? До Борзни?" -I гетьман аж за голову взявся.
"Казав, що хоче вiдвiдати недужого Iвана Степановича".
"Тепер, коли шведи над Десною, вiдвiдувати? Не бажаю я собi такого
гостя".
Гетьман нiяк не мiг скрити свого збентеження. То клався на лiжко, бо
вiдзивалися болi, то ходив по свiтлицi, блiдий, виснажений, з
почервонiлими вiд недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сiв на
стiлець, так i прикипiв. Ноги йому пашiли, болiла кожна кiстка, почував в
цiлiм тiлi втому.
"Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'©ж щось теплого i кладися
спати, бо пiд вечiр чека нас дальша дорога".
Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав i пустився йти:
"Орлика менi поклич. Хай негайно йде!"
Орлик прийшов.
"Пилипе! В недiлю коло полудня буде тут князь Меншиков. При©де
вiдвiдати мене. Ясна рiч, не сам. Непотрiбно тобi казати, як може
скiнчитися така гостина".
"Не пустить вашо© милостi вiд себе".
"По те вiн, мабуть, i ©де. Розумi ться, що дожидати свiтлiйшого в
Борзнi не буду. Нинi-таки руша мо в Батурин. Приготуй усе, як слiд. Люди,
канцелярiя, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в
недiлю вранцi вирушимо далi, щоб не зустрiтись з Меншиковим по дорозi.
Спiшись!"
Нiби буря зiрвалася над Борзною. Гетьманський двiр лаштував скринi,
ящики, шкуратянi мiшки, навантаженi походним добром. Орлик хвилини не
спочив. Бiгав, накази давав, сердився, коли ©х не сповнено зразу або не
так, як вiн хотiв.
Козаки за весь час свого побуту в Борзнi стояли напоготовi. м не
вiльно було вiдходити вiд сво©х коней, возiв, пушок i заборонено було
вiддалюватися вiд квартир. Заграла сурма, роздався похiдний клич, i мов
з-пiд землi виростали вiддiли козацькi, останки велико© армi© гетьмана
Мазепи. Не питалися, куди йдуть i по що. Iшли.
Бiльшiсть ©х гадала, що наближаються шведи i що гетьман поспiша за
сво©м вiйськом, щоб спинити ворога при переправi через Десну. Тiльки чури,
котрi перебували бiля старшин i пiдслухали дещо з ©х прита них розмов,
догадувалися про правду, але не говорили нiкому, боячись суворо© кари.

* * *
Вiдправлено передню сторожу, за нею пiд вечiр рушили гетьманськi вози,
за ними сердюки й компанiйцi, а там i гетьманова карета пере©хала мiст i
покотилася болотистою дорогою на пiвнiчний схiд.
За гетьманом ©хали старшини, що були при нiм, молодшi - на конях,
старшi - в каретах.
Ще якийсь вiз, ще якийсь ©здець, що припiзнився, i Борзна навiки
втратила свого гетьмана з очей.
Небо затягалося хмарами - надовго. ОСТАННЯ НIЧ
Темнiло, коли гетьманська карета до©здила до Батурина. Небо
захмарилося, вiтри вiд Сейму навiвали туман. Гетьманська столиця
зарисовувалася темними сильветами дахiв i мурiв, непевно i тривожно
блимали свiтла у вiкнах, бовванiло фантастичне туловище замку.
Подробицi його чудово© архiтектури затиралися - знати було тiльки
загальнi обриси занедбаного архiтвору нашого будiвельного мистецтва. Замок
нагадував велетня, з пiднятими раменами, з руками спертими на меч, з
головою схиленою вдiл, задуманого над сво ю непевною долею. Думаючи,
наслухував, що йому здалеку нашiптував Сейм i що на сво©х крилах приносили
пiвнiчнi вiтри.
Нараз - вiдчинив очi, зиркнув, затряслась на чорному шоломi червона
китиця пер, велетень, нiби крiзь сон, став гукати, нi то радiсно, нi то
тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку запримiчено гетьманську валку i
вдарено в дзвони.
Гетьман наказав здержати карету i послав на замок людей, щоб там не
дзвонили, не стрiляли з гармат i не били в тулумбаси. Не хоче тривожити
мешканцiв.
Гiнцi поскакали, але все-таки бiля в'©здово© брами зiбралася чимала
товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана.
На всiх обличчях помiтна була радiсть, що вiн при©хав. В тих тривожних
часах, повних усяких фантастичних i непровiрених вiсток, всякий почував
себе безпечнiшим пiд опiкою гетьмана.
"Гетьман при©хав!" - залунало кругом, i всякий вибiгав з хати, щоб на
власнi очi переконатися, чи правда це.
Але всiх дивувало, що ясновельможний не вiтався зi сво©м городом, як
звичайно, не розговорював з виднiшими людьми, не кинув жодного веселого,
жартiвливого слiвця, що звичайно любив робити, а чим вельми пiдбивав собi
всiх, лиш поспiшно прийняв хлiб-сiль, поцiлував хрест, подякував короткими
словами за привiтання, сiв у свою карету i покотив на Гончарiвку.
Гетьманська карета не посувалася звiльна, поважно, як звичайно, лиш, не
зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж пiдскакувала, аж хиталася на два
боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летiли за нею на баских конях
прибiчнi сердюки. Ворони зривалися з голих гiлляк i з непривiтним
краканням втiкали вiд шляху.
Гетьман сумно вдивлявся у свiтла, що били з вiкон його улюбленого
двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душi будився
протест. "Не пiддаватися жалевi. Витримати. Не пора на смуток".
При пiд'©здi, на першому сходi, стояли Чуйкевич i Мотря. Вiн - з
ключами на пiдносi, вона - з хлiбом-сiллю.
Гетьмановi пригадалася Мотря з трояндами бiля ворiт двора в Ковалiвцi.
Два образи зустрiлись на хвилину i нiби пiд землю сховалися. "Не пора
на смуток".
Привiтався, Мотрю перед себе в поко© пустив.
"Ви, як бачу, вечерю наготовили,сказав, переходячи попри столову,-
спасибi вам.- На хвилину спинився. Щось думав.- Зна те,- почав,
усмiхаючися - дав би я, не знати що, щоб мiг нинi гарно з вами повечеряти
i посидiти за розмовою ген поза пiвнiч".
Зiтхнув i, поспiшаючи в дальшi поко©, додав: "Годi, годi".
Глухо якось гомонiли по пустих кiмнатах вiдгуки його легко© ходи.
Курантовi годинники дзвонили i, як ковалi, молотками виковували дев'яту
годину. Лаке© вiдчиняли, i зачиняли за ними дверi. Гетьман деколи ставав,
пiдносив голову й дивився на образи. "Так, так",- говорив до себе.
Доторкнувсь рукою до магоневого комоду, викладеного шiльдкретом,
перлiвкою i срiблом. "Гарна".
Статую на коминку долонею погладив.
Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль.
В кабiнетi було вiдчинене вiкно. Вiтер пiдносив занавiску, вона
вигиналася й видувалася, як на кораблi вiтрило. Нiби гетьманський двiр
збирався кудись вiдпливати.
Гетьман зупинився бiля вiкна i глянув у садок. Прощався з ним. З кожним
кроком, з кожною думкою, що народилася тут.
"Так, воно так, Мотре Василiвна,сказав, обертаючись нараз i беручи ©©
за руку.- Навiть з хатою розставатися важко".
Мотря догадувалася про решту.
"По©демо!" - докiнчив i хотiв зачинити вiкно. Але вiтер повiяв з такою
силою, що занавiска вихопилася з оксамитово© петлi, котрою була
прикрiплена до стiни, i стала лопотiти й розвiватися, як хоругва.
Пiдскочив Чуйкевич, ухопив ©©, всунув назад у петлю i зачинив вiкно.
"Буря зрива ться",- сказав гетьман, сiдаючи в фотель бiля свого стола.
"Буря зрива ться",- як вiдгомiн повторила Мотря.
"На виднокрузi мигтить",- завважив Чуйкевич.
Гетьман зiрвався. "Хай буде буря-по©демо... Мотре Василiвна, по©дете з
нами?"
Здивовано глянула на нього.
"Куди, ваша милосте?" - запитала.
"На другий бiк, з котрого нема вороття...- Хвилину мовчав.- Що ж
по©демо, чи нi?"
Не зрозумiла гаразд. Але душею вiдчула, що довго дожидане прийшло, що
слово сталося дiлом, що дiйсно надходить пора, коли треба кидати цей бiк,
сiдати в човен i пере©здити на другий, з котрого нема вороття.
"Не надумуйтеся довго, Мотре Василiвна. Не ма мо багато часу".
"Аж так, милосте ваша?"
"Так, Мотре Василiвна. Нинi рiшаюча нiч. Пора наглить. Мусимо все
довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде".
"Не буде? - запитала, не довiряючи собi. Чекала того менту, як
спасiння, прийшов i - вжахнулася. Зрозумiла важнiсть його, почула велику
вiдповiдальнiсть, яку доводиться приймати на себе.- Невже ж нинi? -
запитала несмiло.- Зараз-таки, негайно?"
"Нинi, Мотре, бо завтра може бути запiзно. Завтра, коло полудня, при©де
Меншиков до Борзни, щоб вiдвiдати мене. Не застане. Довiда ться, що я в
Батуринi i поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому менi завтра
в Батуринi не бути".
Глянув на не©. Стояла стурбована - хиталася, не знала, що вiдповiсти.
Розумiв, що рiшалася i не могла рiшитись, душа ©© роздвоювалася.
"Приходиться нам,- казав, встаючи, гетьман,- починати нову главу
iсторi©. Почнемо... Чуйкевич по©де зi мною. Не багато в мене таких вiрних,
як вiн. А ви?"- звернувся до Мотрi.
"Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке дiло. Сповню".
Надiйшов Войнаровський. Схвильований i перетомлений повною пригод
по©здкою до Городка.
"Ти все ще бентежишся,- говорив до нього гетьман.- Заспокойся, то не
добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться
тепер. Колеса в повнiм бiгу не спиниш i не повернеш у другий бiк.
Повечеря мо i до роботи. Завтра тут мусить бути пусто".
Ще раз окинув оком гарно прибрану свiтлицю. "Так, завтра тут мусить
бути пусто. Все, що живе i дуже, на замок i на вали. Гончарiвка укрiплена
не найгiрше. Батуринцi, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А
тепер повечеря мо, ходiмте!"
Вечеряли мовчки.
Мотрi нагадувалися гарнi вечерi в Бахмачi, нагадався святий вечiр,
колядники, вертеп. Цiле життя - вертеп. Доля людьми, як ляльками, сува i
вертить, а ©м зда ться, що вони грають свою роль по власнiй, непримушенiй
волi. Дожидаючи нинi при©зду гетьмана, вона уявляла собi зовсiм iнший
вечiр, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не пiддаватися долi,
силою iти проти не©. Не пiддаватися смутковi, радостi бажати! Життя - це
боротьба, бiй за щастя, як не за сво , то за iнших, сво©х.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрiй, котрому пiддалася.
За вiкнами гудiло. Грали осiннi вiтри. Трiщали старезнi липи в садку.
Бувають липи, що мають двiста-триста лiт, чому ж чоловiк живе так
коротко?.. Мотря вiдганяла вiд себе такi гадки.
"Будьте нинi нашою хазяйкою, Мотре, - просив гетьман.- Гостiть нам.
Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрiю, подати
щонайкращого вина".
Войнаровський сам пiшов до пивницi i сам налив чарки старим, пахучим
вином.
"Вип' мо за добрий успiх нашо© справи. У вашi руки, Мотре!"
Чоломкнулися чарками. "Так. Жаль такого вина. Скiльки його , скажи
подати тут. Погостимо старшин. Треба пiслати по Чечеля, Кенiгзена i по
сотника Дмитра. Хай приходять зi сво©ми офiцерами, з певними, з самими
найпевнiшими".
Войнаровський пiшов ключниковi давати розпорядки, Чуйкевич пустився за
старшинами. Гетьман завернув його:
"Про Орлика забув. I по нього пошли, по нього в першу чергу. Не
натiшився вiн жiнкою i дiтьми, та нiчого не вдi ш - треба".
"Я сам по Орлика конем поскачу",-вiдповiв Чуйкевич. "Гаразд. Скажи
йому, щоб жiнка й дiти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Iди".
Чуйкевич вибiг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
"Непривiтний вечiр",- почала Мотря.
"Нiч,- поправив гетьман.- Але завтра знову буде день, може, й гарний".
"Дав би то Бог".

"Дасть".
Пускався дощ. Лупотiв по покрiвлi, нiби сто бубнiв у Ковалiвцi грало.
"Дощ".
"Злива".
Не могли розпочати розмови. Безодня вiдчинялася помiж ними. Боялися
зазирнути туди.
"Мотре Василiвно,-почав гетьман, вдивляючись у не© сво©ми темними
зiницями,- ви не ма те жалю до мене?" Збудилися приспанi гордощi колишньо©
Мотрi. "Я? Жалю? За що?"
Пiдняла голову, смiливо глянула на нього. "За тi© гарнi хвилини, що
пережила в Ковалiвцi i в Бахмачi? Дякуючи ©м, я нинi iнша людина".
"Спасибi, Мотре!"- i стиснув ©© руку. Не боронила i не втiкала з нею,
як колись. Безпечною почувала себе.

"Як мало статися - так сталось".

"Може, так i краще".
"Так краще, як . Добре, що й ви тi © гадки. Легше менi буде. А то
совiсть не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вiрте, не хотiв".
"Вiрю".
"Я вам добра бажав i бажаю, любив вас, Мотре, i люблю".
Загуготiли громи.
"Пригадав собi грiм, що не прогримiв",- зауважив з легкою усмiшкою, в
котрiй почувався i смiх, i глум.
"Восени- громи",-зауважила Мотря.
"Бува , що i серед зими гримить. Не сподiюся спокiйно© зими, цiле мо
життя неспокiйне..."
Жалiвся. Мотря рада була потiшити його, гордощi не давали. Мужа ма .
Доброго, котрий любить ©©.
"Не зна те, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга
турбота в мене - i ".
"Для то© друго© годиться нам позабути про все".
"Робити кривду собi й найближчим нашому серцю".
"Хоч би й так".
"Так ви жалю не ма те до мене?"
"Нiякогiського,.."
"Спасибi вам, велике вам спасибi, Мотре",- i руку ©© пiднiс до уст.
Рука задрижала. Почув, як пальцями пробiгла дрож, як вони з гарячих
зробилися зимними - нараз затремтiли, вихопилися з його долонi, i - Мотря
затулила очi, хотiли здержати сльози. Не змогла.
Капали крiзь тонкi, бiлi пальцi.
"Мотре, сонце мо !"
"Пане мiй...!"
Ще один грiм, нiби камiнь покотився в провалля, i Мотря зiрвалася на
рiвнi ноги.
Нi, так не можна, так не годиться... "Простiть, я стiльки перебула...
Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милiсть
не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я
дужа".
Всмiхалася. "Лiта минуть, забудеться усе, останеться дiло, велике,
святе".
Похитав значучо толовою: "Коли б осталося".
"Щоб там i не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря сво дiло
зробить".
Хустинкою очi обтерла.
"Пройшло, бачите? Пройшло. Я смiюся. За ваше здоров'я, ясновельможний,
за успiх вашого дiла!"
Вихилила чарку до дна.
"Завтра теж день. Цiла низка днiв, дощових i погiдних, турботних i
веселих,- так мина життя. А дiло перетрива нас. Будемо жити в дiлi, хоч
умремо в життi... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете дiла?. Доведете його
до краю? Дiло ведiть! Не було Ковалiвки, нi троянд, нi Мотрi - нiчого не
було. тiльки дiло".
Сумно дивився на не©.
"Гада те, дурманю себе? Оп'янюю? Нiчого подiбного. З душi кажу. Я вже
себе в руках тримаю. I не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька,
матерi, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п' те свого вина?
Гада те, гiрке? Солодке воно i крiпке, сили додасть. Випийте, пане
гетьмане. Ось я п'ю".
"Мотре!"
"Гада те - вп'юся? Нi, мiру собi знаю. Мене до чарки не тягне. Лише
такий мент, такий дивний момент! Хто зна , чи побачимося знову... Пийте ж
на добрий спомин, на вiчную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю
зiйшло або до неба полетiло, як легка хмарка на голубому блакитi, ось-ось,
ще видно ©©, як мрiю, як зiтхання, а за хвилину не буде нiчого, лише
синiй-синiй блакит. Пийте!"
Гетьман випив одним духом i поставив чарку на стiл. "Доволi! Чую,
старшини надходять. Треба менi до них".
"Во нна рада?"
"Щось таке, Мотре. Ще раз спасибi вам за нинiшнiй вечiр".
"Спасибi за все гарне й добре".
"Ми ще не проща мося, правда?"
"Не знаю, може. На раду не пiду".
"Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рiшення заждiть".
"Для мене вже вирiшене все":
"Як?"
"Ви перейдете за Десну. Я остануся тут".
"В Батуринi?"
"З тими, що боронитимуть його. Iдiть, ясновельможний, вас ждуть
нетерпеливо. Прощавайте!"
"Не вiдходiть, Мотре!"
"Нi... До побачення!" ПРОЩАННЯ
Дощ лив як з вiдра, вiтер перевертав стiжки. За Сеймом запалило хутiр.
Грiм запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погаса . Вiд
не© багриться вода в Сеймi, нiби хто кровi до не© долив.
В бурю i громи з Батурина на Гончарiвку скачуть конi i бiжать вози.
До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, нiмець
Кенiгзен, сотник Дмитро, деякi сотники городових полкiв - лубенського,
миргородського i прилуцького i чимало урядовцiв гетьмансько© столицi.
Гайдуки зi смолоскипами присвiчують ©м, лаке© впускають гостей у палату,
знiмають мокрi бурки, чоботи обтирають з болота, дворовi вiдпроваджують
коней i вози до двiрських будинкiв за палатою. Гамiрно в гетьманському
дворi.
"Але ж бо лл !" - каже Чечель, вiтаючись з Кенiгзеном. "Еs giеbt in
Stromen,-вiдповiда добродушний нiмець, з червонуватим обличчям, з малим,
грубим носом, як картопля.- Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з
болота, пропадай!"
"Козаки чорта тобi добудуть. Ходiм!" У дверях до бенкетно© зали
Кенiгзен пуска Чечеля наперед.
"Нi, пане осауле, ви гiсть, а я тут свiй, будь ласка",- вiдповiда
Чечель, усуваючись набiк.
В залi вже повно людей. Вiтаються i стають гуртками в углах i попiд
стiни. Лаке© не сподiвались н©чного зiбрання, що лиш тепер закладають
свiчки в павук i в свiчники.
"Не жалiти свiчок,- приказу Войнаровський.- Свiтиться, як за цапову
душу. Гетьман сумеркiв не любить".
"Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину",- дода батуринський
сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмiдь, з чорним грубим
вусом, втiлення сили й енергi©.
Зала ожива . I свiтлом, i гамором людей. Козак або мовчить, або
говорить вголос, перешiптуватися не любить.
"Ма при©хати, хай ©де. Побалака мо з ним. Не бачили бублейника",-
гука сотник Покотило.
"Цитьте! Прислуга",- заспокою його товариш з Максимового полку.
"Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати сво©
гадки? Досить того добра!"
"Треба раз показати зуби! Хай знають наших".
"Хай буде сяк або так, а то нi се, нi те, нi трет , чортзна-що"
"Нi Укра©на, нi Москва, нi риба, нi рак,- спльову крiзь зуби.- Тю!"
"Таке життя i печено© цибулi не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи.
Нинi проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого
доброго, сво©х бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в
нагороду за вiрну службу пiвкопи тобi не всиплють. А тодi: убирайсь! Тут
уже не гетьманщина, а губернi© царськi!.. Наскучило".
"Кажуть, цар гетьмана конче в сво© руки дiстати хоче".
"Вiдомо... Хоче..."
Збиралися в гурток i говорили тихiше. "Цар обiця гетьмана комайдантом
над усею кавалерi ю зробити".

"А гетьман?"
"Не хоче. Кавалерiя - то ще не армiя. Краще йому останками свого
вiйська заправляти, нiж .вести цiлу кавалерiю царську".
"Авжеж..."
"Цар гетьмана заманю до себе. Кавалерiйське командування це тiльки
принада, щоб до руки прийшов, а тодi його: цуп! ,а тусь менi!'... I -
запала клямка".
"Не пустимо гетьмана до царя".
"Хай залиша ться з нами".
"Як буде, так буде, посто©мо вкупi".
"Або посто©мо, або поляжемо - але разом, як пiд Термопiлами спартанцi".
У залу увiйшов царський полковник Анн нков, що в Батуринi з московською
залогою бiля гетьмана стояв, нiби для бiльшо© безпеки гетьмана, а на дiлi,
щоб за його рухами стежити.
Гетьман i за ним пiслав. Козацькi старшини не знали того, гадали, що
Анн нков, почувши про зiбрання на Гончарiвцi, сам туди прибiг, i стали
виявляти з того приводу сво невдоволення.
"I того чорт принiс".
"Ще його бракувало".
"Або ми, або вiн".
"Забагато два гриби в борщ".
Орлик заспокоював старшин: "Товаришi! Гетьман полковника сам до себе
покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свiдка. I
тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишiть!"
Заспоко©вши, пiдiйшов до Анн нкова. Той стояв посерединi зали,
розкланюючись на всi боки й не знаючи, що з собою серед того чужого
зiбрання робити.
"Пане полковнику,- сказав Орлик,будь ласка, гетьман вас у сво©м
кабiнетi дожида ".
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: "Слава Богу, тепер ми самi сво©".
"Ще один чужий мiж нами - нiмець".
"Цей вiд сво©х певнiший".
"Сумно".
"Але правдиво, панове".

* * *
Крiзь вiдчиненi дверi до сiней видно було, як Анн нков з гетьманського
кабiнету вийшов i як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув
вiзник: "Гей да, тройка" i на вулицi тоненьким голосом завищав дзвiночок.
Анн нков з листом вiд гетьмана до Меншикова по©хав.
Тодi в сiнях почувся луск чобiт i бренькiт острог. Сердюки з шаблями
наголо ставали бiля дверей - на сторожi гетьмансько© особи.
Гетьман iде!
Хто сидiв, пiднявся з мiсця. В залi зробилося тихо. Всiх очi
повернулися на дверi, з котрих вийшов Iван Степанович. Скорим i бадьорим
кроком пройшов залу, вiтаючи всiх ураз i кожного зокрема. Бiля нiкого
довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його i родини, спiшився.
"Панове товариство,- почав, стаючи бiля стола.- Попросив я вас, не
зважаючи на пiзню годину i на бурю, бо маю важне дiло до вас".
На хвилину замовк, нiби надумувався, що далi казати. За той час хто
оподалiк стояв навшпиньках пiдходив ближче.
"Наближа ться важкий момент".
Всi насторожили вуха.
"Може, здiйсниться те, чого я собi здавна бажав, i чого, сподiюсь,
хочете також i ви".
Над залою мов ангел пролетiв. Чути було, як скапували на долiвку
свiчки.
"Може, нам Бог допоможе, що виборемо собi волю".
"Дай-то Боже!" - залунало кругом.
"Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж
добувати волю, як не вам".
"Авжеж, нiкому, як не нам",вiдповiли йому.
"Батурин - резиденцiя моя. Ворог недалеко сто©ть. Боюсь, чи оставить
вiн його в споко©".
"Хай спробу . Поломить зуби",вiдповiв Чечель.
"Батурин так легко не здамо",- додав батуринський сотник Дмитро.
"Якi в нас сили?-питався гетьман i став вичислювати на пальцях.- Ма мо
чотири сердюцькi полки: Чечелiв, Покотилiв, Денисiв i Максимiв, до того
частина трьох городових полкiв: лубенського, миргородського i прилуцького.
Завтра ще дещо з сiл i пригородкiв прибуде. З мешканцiв Батурина,
сподiюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гада те, видержите облогу?"
"Город, ваша милосте,- вiдповiв коротко Чечель,- не здамо. Це ми вам
обiця мо крiпко".
"В добру волю не сумнiваюся, але чи стане сил?"
"Облога довго тривати не може,зауважив Кенiгзен.- Король Карл над
Десною сто©ть. Москалi або пiдуть йому назустрiч, або подадуться взад.
Велико© сили пiд Батурин не кинуть".
"Як вашi гармати?" - повернувся до Кенiгзена гетьман.
" х не багато i здебiльшого старi. Але гармашi добрi".
"А мунiцiя?"
"На двадцять днiв хватить, коли не стрiляти даром".
"Про двадцять днiв i бесiди нема. До тижня сподiюсь поспiти на вiдбiй -
з його милостею королем. А харчi?"
Батуринськi урядники стали обчислювати, скiльки в магазинах збiжжя,
скiльки його приблизно в торговцiв i доставцiв, скiльки можна завтра з
близьких млинiв привезти. "Муки ма мо досить, сiль , до того каша й сало.
Якщо облога не потрива довго, голоду не бо©мося".
"То й добре. А мури й вали?"
"Поправлено дещо,- говорив пiдступаючи Чечель.- Рови прочищенi й
наповненi водою, вали пiдновлено, палiсади теж. Ма мо дещо бочок зi
смолою, кипятку наваримо скiльки завгодно - приймемо ворога гiдно".
Гетьман думав. Нiби зводив усе докупи, що чув.
"А люди? - спитав i повiв кругом очима.- Як гада те, певнi вони? Бо не
потребую вам казати, що при кожнiй облозi не цей ворог страшний, що перед
городом, а той, що в ньому. Хатнiй ворог найгiрший. Якщо ви непевнi в
сво©х людях, то краще городу не замикати. Заберу вiйсько, оставлю тiльки
сторожу з мiщан, хто хоче хай виходить на село,кажiть!"
Зiрвалися, як буря.
"Ваша милосте. Ми за людей сво©х голови дамо. Не осоромимо гетьмансько©
столицi. Вороговi ©© не здамо. Ваша милiсть можуть спокiйно вiд'©хати до
вiйська".
"Сто©мо як мур!" - заявив Кенiгзен по-нiмецьки.
Загомонiло в залi. Старшини перекидалися словами, пiдходили до
гетьмана, впевняли його в сво©й силi i в охотi боронити столицю. Тi, що не
так певно дивилися в будучнiсть, усувалися назад, знаючи, що перевага по
сторонi перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довiрював сво©м людям,
.обiджав ©х.
"Ми нiчого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут
або вiз, або перевiз. З москалями анi в тин, нi в ворота. Вкупi нам не
жити. Розлучiмся раз".
Гетьман дав знак рукою.
"Хто з вас противно© гадки, панове,питався,- хай голоситься".
Не вiдозвався нiхто.
"Тодi, Чечель, вiддаю тобi мою резиденцiю, борони ©©. А ви, панове
товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог
дасть, що вiднiметься тая чаша вiд вас, може, ворог не буде мати сили й
часу облягати цей город, а як нi, то не забувайте, що твердинi боронять не
так мури i вали, транше© i бастiони, як згода i диномишленнiсть його