Страница:
ким яму гребе, сам у не© паде...
Кочубей наглим рухом зiрвався i сiв. Гетьман притримав його:
"Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю".
"Не треба. Хай вип'ю чашу до дна".
Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря...
Розбита бандура...
"Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi".
Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати, Василю. Бачиш, я
такий, як був, нiяко© шкоди ти менi не вчинив".
"Але мiг, хотiв,прости".
"Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив".
"Не пошкодив, кажеш?"
"Нi, Василю Леонтi вичу, не пошкодив. Наше дiло добре сто©ть".
Кочубей ухопив гетьмана за руку: "Добре, кажеш?" - i в очах його
з'явилася тривога.
"Нинi добре, а завтра - як Бог дасть".
"Хай Бог стереже нас вiд московсько© протекцi© i ласки, хай Бог
допомага тобi, Iване Степановичу!"
"Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог - не можу. Ти в
мо©м таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний
i невiдкличний. Не моя власть застановити його",
"I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти. Менi не до життя.
Краще грiб, нiж такий сором..."
"Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро, i
зло".
"А iсторiя?"
"Всiх нас перед ©© суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж я знаю,
як вона осудить мене?"
Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi слова вибiгали на губи й
верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре сто©ть?"
"Гадаю, що так".
"Спасибi, що потiшив. Захищай Укра©ну перед Москвою,- просив крiзь
сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став".
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, i морозом повiяло на
нього, хоч i як тут душно було.
"Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.-- Коли б ти
сильнiший був..."
"Гада ш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину для постраху
iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному
кра вi, хоч тим. Ох, Iване Степановичу, коли б ти знав, як я вiдмiнився в
душi, як я тепер iнакше диблюся на свiт, коли б ти знав, як я турбуюся
нашою долею. Запiзно".
Зi зворушенням тремтiв, як у пропасницi. "Помилуй мя Боже по великiй
милостi тво©й",- почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його.
Переплутав слова i вертався назад: - "Помилуй мя... Кажеш, дiло добре
сто©ть..? Борони його, захищай, захищай, Iване Степановичу!" - упав на
тапчан i повiками накрив пiдпухлi очi.
Гетьман на лiхтарку дивився, на нетлi, що пхалися до свiтла.
Кочубей не будився. Гетьман встав i пустивсь до дверей. З порога ще раз
озирнувся. Кочубей спав. Спав чи - не жив? СТРАЧУЮТЬ
Нiч, але ясно, як у день. Тихо. Навiть дерева не шумлять. Верби
задивилися в ставок, тополi в небо пнуться. Птахи перестали спiвати.
Чути тiльки глухий луск сокир.
Мiж Борщагiвкою i табором, на майданi, помiст будують. Високий, як
хата. До помосту схiдцi.
Солдати пильнують рубачiв та сокирникiв i наглять. Заки сонце зiйде,
помiст повинен бути готовим. Наказ такий.
Сокирники балакають тихцем: "Стоять, як чорти над душею. Поспiшай, коли
нiч, хоч i ясна. Треба вважати, щоб пальцiв сокирою не вiдрубать".
" м мають голови рубати, а ти собi пальцi рубай. Ладно!"
Перешiптуються, щоб солдати не вчули.
"А наглять!"
"Чорти б ©х так до гарячо© смоли наглили!"
Тихнуть. А по хвилинi:
"Котрого стинатимуть першим - Кочубея чи Iскру?"
"Не знаю. Хiба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе".
"Кажуть, чия вина менша, того першим карають".
"Так тодi, мабуть, першим Iскрi голову вiдiтнуть".
"А кат вже ?"
"Хiба мало москалiв?"
"Правда".
Пiдiйшов старшина: "Не разгаварiвать! Екiй народ! Лiнтя©, озорники!
Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають ©х".
"Скарав би вас Господь",- вiдповiда сокирник пiд нiс.
Працюють.
Луск сокир бентежить нiчну тишину.
* * *
Помiст готовий. Великий i крiпкий, щоб не заломився. Кругом дощок
поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малю дошки на червоно.
Сокирники сокири за пояси заткнули - iдуть.
"Не заждемо, щоб подивиться?"
"Я не цiкавий. Приправити голову - це штука, а вiдрубати - велика менi
рiч! Iду додому - голодний".
"А ма ш хлiб?"
"З корою. Доброго хлiба давно нема. Солдати, як круки, деруть. Не
накормиш ©х. А ти?"
"Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли".
"Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть - смерть".
"Маю з голоду вмирати - хай згину з ©х рук. Може, Бог якого грiха
вiдпустить".
"У нас то ще сяк-так. Але у Чернiгiвщинi! Там по четверику житнього
борошна з хати беруть. Гетьман такi великi магазини на хлiби для москалiв
поклав, як церкви".
"Покладе i в нас. Не бiйся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навiть
ночi спокiйно© не ма ш, помости будуй. Тю!"
Солдати вiдганяли народ, що з усiх бокiв напливав, щоб побачити, як
тратитимуть Iскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на помiст тягнув. "Коли
така цiкава, то ходи! Покладеш голову на колоду - цюк! - i нема".
Жiнка в крик. Вихопилася, бiжить. Народ вiдступа вiд помосту.
"Та це вiн жарту ".
"I жартам московським не вiр. Жартуючи, зарiже чоловiка".
Якась жiнка з маленькою дитиною стояла.
"Ви його чому не залишили?"
"Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловiк на вiйнi".
"А не перестрашиться воно?"
"Хай привика . Я не хотiла йти, пiгнали".
"З усiх довколишнiх сiл зганяють народ, як череду. Не скоро таке
побачиш".
"Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде. Тепер щось таке
твориться, що ранiше й не снилося нiкому".
"Антихрист..."
Зацитькували себе: "Ще, не дай Бог, почу солдат, i пропадеш нi за
цапову душу".
"В Московищинi винищили за те сила народу".
"I нищать ще".
Баба дiда безногого на тачках везла.
"Дорогу дайте бiдному калiцi, дорогу!"
Люди розступалися, скрипiли тачки.
"А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?" - пита москаль.
Баба вистрашено дивиться на рiжкатий капелюх, на волосся, посилане
бiлим борошном, i хреститься.
"Багато нищих назлазилося,- зауважу хтось.- Як на прощу йдуть".
"Тягнуть, як круки на жир".
"Кажуть, Кочубей перед смертю грошi роздаватиме".
"Якi? Вiд нього останнього фимка вiдiбрали, ще й мучили, що мало.
Питали, де заховав скарби".
"Може, за те й голову йому зрубають".
"Для грошей все зроблять з чоловiком".
"Навiть з таким, як генеральний суддя".
"Навiть з таким. На вiйну грошей потребують".
"Малчать!"
Москалi бiгають кругом огорожi i прикладами вiдштовхують цiкавих:
"Атступiсь!"
"Бодай би тебе вiдступив Господь, як конатимеш,- вдарив мене у груди!"
"Малчi".
Дарод замовка , але перестрашенi дiти плачуть i кричать. Мами
присiдають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: "Цить, доньцю,
цить, мамка тебе не дасть".
"Кажуть, що йому сталося таке через новий двiр".
"Кому?"
"Та Кочубе вi. На старi лiта нового двора не будуй".
"Бузину перед вiкнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в нiй
лихий сидить".
"От плещуть казна-що, яка та бузина! - перебив ©х дядько.- Булави
захотiлося Кочубе вi, а гетьмансько© булави ще нiхто щасливо не носив".
"А Iван Степанович двадцять лiт ©© носить".
"Ще не донiс, постривайте".
Дiдусь з голубом сивим на головi йшов. Перед ним розступалися люди,
навiть солдати,- юродивого бояться.
Нiхто не спиняв його. Пiдiйшов пiд самi сходи i став. Голуб знявся,
злетiв, закружляв довкола помосту i знову на голову сiв.
Дiдусь головою крутив.
"Колода i топiр... Що це? Скотобойня?"
Тишина.
"Грiха не бояться. З тих дощок дзвiницю збудувати можна, щоб з не©
дзвони iм'я Господн благовiстили".
Люди притакували: "Авжеж".
"Дерева Господь у лiсi не садить, що на ньому людей мордувати, воно
росте людям на користь".
"Авжеж, авжеж..."
"Кого це мордувати будете?" - запитував, повертаючись до товпи.
Нiхто не вiдповiдав.
На солдатiв подивився: "Кого?"
"Кочубея i Iскру",- вiдповiли йому.
"А життя ви ©м дали?.. Бога ви не бо©тесь? Господь велiв ближнього
свого любить. Нагого приодiти, голодного накормити, недужого посiтити,
так-то ви сповня те волю його? Беззаконi творите повсякчасно i гнiв
Господнiй стяга те на землю. Такий-то ви храм Бога живого сте? Так ви
соблюда те заповiти його? Таку-то церкву вселенськую стро©те на землi?"
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасницi,- тремтiв. Голуб
крилами махав.
"Собаки кровопивнi©! Диявольського кодла сiм'я. Поки знущатися будете
над образом i подобi м Божим? Поки в кровi будете мити руки сво©?
Вiдiйдiть, старцi, щоб не скарав вас Господь, що глядiли на таке
беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить i перевратить
престоли, i сожжет огнем городи i веси вашi, i кости псам на зяденi
продасть..."
Пiною покрилися уста, повалився на землю i тiло його корчилось й
пiдкидалось, вiд схiдцiв помосту до огорожi товкло.
Голуб знявся i високо лiтав йому над головою.
"А вiд нього не полетить",дивувалися жiнки.
"Голуб духа святого символ",пояснював дячок.
"Дух святий з ним, вiн божий чоловiк".
"Всi ми божi люди, та до диявола на службу пiшли".
Дво людей взяли божого чоловiка за руки й ноги i повернули ним так, що
де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Пiдкидало ним далi.
"Але ж трясе!"
"Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить".
"За правду муки терпить".
Голуб знижував лет.
"Iдуть! - загомонiло в натовпi.Заберiть старого, вiднесiть його геть!
Не треба, щоб дивився на кару". "Хiба вiн бачить? Очi заплющило йому". "Не
годиться, вiднесiть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Iдуть, iдуть!"
Глухо бубни гули, сукном прикритi, не гули, а харчали.
Жiнки хрестилися: "Iсусе Христе, Сине Божий, помилуй нас".
Тая з дитиною на руках плакала, дитина собi.
"Ще нiчого нема, а вона вже реве. По що йшла?"
"Я не хотiла, пригнали".
Чути було рiзкий тупiр трьох московських рот.
"Аж три роти ©х супроводжують".
"Кочубей не хто-будь".
"Але ж вони на возi!"
"Бо сил не мають iти".
"Так ©х скатували, Боже ти мiй!"
"На простiм драбинястiм возi ©дуть, а ранiше ©здили в золочених
каретах".
"Байдуже раковi, в якiм глеку його вариш".
"Та й страшнi якi!"
"Iзбави, Боже, душу мою вiд кровi",молився сивоусий дiдусь, спираючися
на кийок. Кийок аж трiщав.
"Уми ши мя iсопом, i паче снiга убiлюся",- прочитував його сусiд.
"Зсаджують ©х з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди,
дорогу там!"
Солдати прикладами мостили широкий перехiд до схiдцiв помосту. Народ
колисався, як вiтром розгойдана в озерi вода, направо й налiво. Один
другому крiзь голову зазирнути хотiв.
"Чого штовха шся, чорте!"
"Мене штовхають ззаду".
"Може, ще на голову вилiзеш? Ти не голуб, не бiйся. Пiшов геть!"
Одна рота увiйшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв
попiд плiт. Набитi фузi© при ногах, ноги розставленi широко.
"Чого це вони так ноги розкрачують?" - пита свого батька хлопчина.
"Фузiя важка. Як крiпко не сто©ш, то звалить".
Друга рота двома колонами обставила прохiд крiзь натовп до схiдцiв,
третя залишилася на полi. Готово!
Напередi священик з хрестом у руцi, за ним Кочубей i Iскра. Кочубей на
Iскру спирався, той пiдтримував його. "Вiдваги, свате, вiдваги, вже
недалекий кiнець".
"Боже великий, вiчний, святий, допоможи менi!"- молився Кочубей.
"Iстинно, iстинно говорю вам: наступа т время i наступило уже, когда
всi находящi©ся в гробах услишать глас Сина Божого i, услишавши,
оживуть",- потiшав ©х священик словами вангелiста.
"Господь утiшенi мо i прибiжище мо Господь",- шептав Василь
Леонтi вич Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямiнов-Зернов, червоний, надутий,- посол вiд
царя. Вiн не бачив трагедi© тих двох, бачив себе, гордий, що перед
численним народом явля ться заступником царським, царська воля в його
руках, на його наказ тим двом кат голову зруба . Дасть знак i - нiби
свiчку здмухнув, одну i другу; були i нема!
Зернов гордо ступав.
За ним декiлька достойникiв московських i козацькi старшини.
Проходять. Скриплять сап'янцi, побренькують шаблi, шелестять шовковi
кунтушi.
"А гетьмана нема".
"Не хотiв дивитися на смерть товаришiв".
"Колись товаришi, а тепер вороги. Доноси на нього писали.
Лжеклеветники".
"Гетьман хворий, подагричнi болi".
"До гетьмана все хвороба приходить, як йому ©© треба".
Недобрi, що гетьмана не бачать. Нарiкають на нього, а дивитися люблять.
Гарний такий.
"Тож-то був козак!"
"Кращого на всiй Укра©нi не знайти".
"I старiсть не береться його".
" таке яблуко, що до нового червоним i здоровим просто©ть, а , що
восени порепа ться i зiгни ".
"Тихо! Манiфест читають!"
Зернов прочитав манiфест царський по-московськи, старший гетьманський
канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачi загрубiли, рота, що стояла на полi, випалила з мушкетiв.
"Ведуть!"
"Кочубей спотика ться. Який же вiн слабий!"
Кочубей на схiдцi ступив.
Глянув на колоду i на ката з сокирою i очi рукою закрив.
"Потихоньку та полегоньку",- потiшав його Iскра.
Увiйшли.
Зернов руку вгору пiдняв...
Заметушився натовп.
Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на плiт i на
солдатiв, що стояли як мур.
"Тягнуть... шапку з голови здiймають... кладуть, Боже!"
"Не убий!" чути нараз
голос вiд поля, тонкий, високий, як
свист.
Божий чоловiк бiг на майдан.
Сиве волосся розкуйовдане, пiна з рота тече: "Не убий!"
Бiлий голуб летить над його головою, високо-високо.
"Потоптав народи во гнiвi сво©м, поправ ©х у яростi сво©й i кров ©х
паде на ризи його, заплямував все одiння сво - не убий!"
Солдати з третьо© роти, що стояли в полi, пустилися за ним.
"Не доторкайтеся мене, слуги антихристовi, гнiвом Господнiм поражу
вас!"
Насилу народ втягнув божого чоловiка в товпу.
Вiн ще звiдти кричав: "Не убий!"
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз i другий. Глухий стук. За кожним
разом стогiн i зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по нiй шум.
Шумить i гуде натовп.
Дивуються, розказують собi, сперечаються.
* * *
З борщагiвсько© дзвiницi дзвони гудуть - на Службу Божу.
Солдати розганяють натовп: "Чого сто©ш? Не бачив трупiв? Пашол вон!"
Прикладами фузiй штовхають людей.
Дiти плачуть, жiнки заспокоюють ©х, а самим сльози течуть.
"Е-ей!"
Розходяться.
* * *
На червоних дошках два трупи лежать. Голови бiля них.
Навiть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагiвськiй церквi Службу Божу правлять.
Церква свiтла й кадила повна.
Пiд церквою божий чоловiк.
Ледве сто©ть.
"Тиранство люто ! - говорить до людей.- Вбивають i моляться Богу.
Дiлами Богу поклоняйтеся, не спiвом i кадилом. Господа не обдурите,
лицемiри!.. Не вбивайте!"
Його зацитькують i вiдводять.
Бiлий голуб на його головi.
Солдати кругом червоного помосту на вартi стоять. Покiйних стережуть,
хоч ©х нiхто звiдтiля не вкраде. Такий наказ. Стоять i позiхають. Для них
це не новина.
У Москвi карають не так. Там на що подивитися, ой !..
Чути дзвони. Службу Божу священики скiнчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч зна , що нiчого нового не
побачить. Хiба тi домовини двi, великi, дубовi, що привезли ©х на возi,
запряженiм у чотири чорнi конi.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповiдав Кочубея i
Iскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, i покiйникiв у
домовини вложили.
Зносять по схiдцях, схiдцi трiщать.
"Куди ©х повезете?" - питають вiзникiв.
"У Ки©в".
"Аж у Ки©в! А там?"
"У Лаврi Печорськiй поховають, бiля трапезно© церкви".
"Хоч голови ©м зрубали?"
"Вони й без голов важнiшi, нiж ви зi сво©ми головами дурними".
"На боже не щадили грошей".
"Черцям i черницям щедрою рукою давали".
"Кочубей п'ять церков власним коштом поклав".
"Ще й у Батуринi муровану церкву покласти обiцяв".
"Обiцяв, та Бог не дозволив".
"Не все Бог да , чого чоловiк хоче".
"Ой не все. Де ж коли покiйнi такого кiнця сподiвались!"
"Навiть не снилося ©м".
* * *
Чорна четвiрня з мiсця руша .
Вiз котиться ки©вським шляхом.
"Потихенько да полегенько..."
* * *
14 липня гетьман весь день з вiдпочивальнi сво © не виходив.
Хiрург доглядав його.
Нiкого не впускали.
"Гетьман нездужа ",- по таборi пiшло.
Пiд вечiр гетьман Орлика до себе прикликав. Сидiв у постелi, бiля нього
вангелi лежало.
"I так, Пилипе, Кочубея i Iскри вже мiж живими нема",- промовив сумно.
"Хай з Богом спочивають",- вiдповiв Орлик.
"Про жiнок i дiтей ©хнiх треба нам подбати. Не хочу, щоб ©м сталася
кривда. Хай спокiйно i мирно живуть у домiвках сво©х, хiснуючися
ма тностями сво©ми. Одно© копiйки не хочу зi спадку по них. Все хай
дiстануть родини. Сiдай i напиши до Головкiна письмо. Кажи, що важко
недужий Iван Степанович вставля ться за жiнками й дiтьми покiйного Кочубея
i Iскри. Зворушливо пиши".
Орлик сiв при столi, гетьман вангелi читав.
"Готовий?" - спитав свого генерального писаря, побачивши, що вiн
вiдложив перо.
Орлик написане подав.
"Гаразд. Гарно ти компону ш, Пилипе, i швидко. Можна переписати на
чисто. А тепер у мене ще друге дiло. Що нам робити з отсим наказом
царським, щоб я командування над усею його кiнницею перейняв? Як гада ш,
Пилипе?"
"Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Пiсля того, що
постановлено мiж нами, вашiй милостi до царя нiяк не можна йти".
"I я теж так собi гадаю. Напиши i друге письмо, царевi, що я нiяк до
нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не
цей другий наказ, то, певно, за першим пiшов би. Гарно все по пунктах
скомпонуй, ти ©х стиль зна ш".
Орлик i друге письмо написав i гетьмановi до лiжка принiс.
"Опiсля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тiлом, але i душею. Поклич
менi архi рея, болгарина. Кажи, хай зараз iде".
* * *
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
То© ж ночi розстрига з табору зник. Пропав, як камiнь у воду.
Ранком гетьман розiслав людей, щоб шукали його.
Не знайшли.
В
МОГИЛЕВI
Вiд Дорогобужа пливе Днiпро на захiд. Нiби центрально-росiйська плита
не хоче пустити його на Укра©ну. Що лиш бiля Оршi вiн визволю ться з ©©
твердих обiймiв i врадуваний бiжить на полудн , до Могилева, до Ки ва, до
порогiв i Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гiндуса у нiрванi, в
глибинах бурхливого Чорного моря. Раду ться Днiпро, поспiшаючи на Укра©ну.
Вiн уже не рiчка, а рiка, велика й могутня, третя з черги в вропi.
Зеленi луги й левади виходять йому назустрiч, з шовковими травами i з
пахучими квiтками.
Товпищами непереглядними вiтають його шелестливi шуварi та трепетливi
осики. Спиня свiй скорий хiд i задуму ться над долею кра©ни, в котру
вплива. Тодi вiн глибокий, дуже глибокий, люди говорять - бездонний.
То знову iзгибом могутнiм скручу , розлива ться широко, залишаючи броди
й мiлини, щоб людям легше було передiстатися на протилежний берег.
"Гарна рiка!" - каже молодий шведський офiцер-каролiнець до свого
товариша.
Вони грiються до сонця i дивляться на шведських воякiв, що купаються в
Днiпрi. Моряцький народ рад гарнiй водi. Поринають у хвилi з головою i
випливають далеко вiд того мiсця, де пiрнули, обсмаленi, всмiхненi,
веселi, як тригони. Дехто пробу переплисти рiку.
"Гарна рiка",-притаку другий офiцер, з обличчям, як у дiвчини.
Молодий, йому ще й двадцять лiт не минуло.
"Бачиш, як радо купаються нашi вояки".
"Змивають пiт i кров, слiди останньо©, головчинсько© битви".
Мрiйливо, великими синiми очима дивляться на лiвий берег, на якому
рисуються гори.
"Чи це хмари, чи гори?" - пита молодший.
"Гори, товаришу, як у нас".
"Як у нас",- сумним вiдгомоном повторю другий.
"В багату й урожайну кра©ну входимо, мабуть".
"Збiжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецi ю скучно".
"За рiдною землею, мабуть, чоловiковi i в небi скучно".
"Скучно".
"Але тут дивно якось почува ш себе. Нiби тобi давнiй, дуже давнiй сон
сниться"
"Нашi предки ходили туди, перед вiками. По слiдах предкiв провадить нас
Саrolus rex".
Мимохiть, вiдрухово шапки з голов скидають i кладуть на мураву.
"Який хосен з тих колишнiх походiв?"
"Не будь колишнiх, може б i нинiшнього не було".
"Правда. Король Карло зна , що робить".
Молодий офiцер, студент Упсальського унiверситету, studiosus
upsalensis, задумався.
Король фiлософiю любив, його молодшi офiцери теж радо фiлософiчнi
книжки читали. Бува iнодi, що король несподiвано офiцера стрiне й
балакати з ним стане, як з рiвним собi, по-товариськи. Про що балакати з
ним?
"Над чим задумався, друже?"
"Про короля нашого думаю. Дивнiшого вождя, мабуть, вiд Олександра
Великого не було".
"А Ганнiбал, а Цезар?"
"Не те. Великi, але iншi. Ганнiбал розпучливо рiдне мiсто перед
римською загладою обороняв. Цезар будував iмперiю римську".
"Може, Карло шведську буду ..."
"Може... але вiн не подiбний до них. Король - фiлософ, фантаст,
студент, авантюрист, iнодi Арес, то знов Гамлет, iмператор, то знову Дон
Кiхот... нiяк не розбереш".
"I не треба. Над головами святих сяйво глорi© пала , над головами
великих людей - легенда".
"Коли б я на власнi очi не бачив короля Карла в таборi, в походi, в
битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбiльшо© небезпеки його
голосу хлоп'ячого, нiби розбавленого студента на суботнiшнiй кнайпi, гадав
би, що Карла видумали люди, щоб скучно на свiтi не було, бо людство
потребу геро©в. Звичайна людина - скучна".
"Геро©в потребу людство. Карло ©х творить".
"Творить i нищить".
"Як Хронос".
Шведським воякам не хотiлося вилазити з Днiпра, вода така чиста, так
любовно обiйма ©х м'язистi тiла, сонце так гарно грi ,- розкiшно тут.
"Чи не зда ться нашим каролiнцям, що вони в купiль сво©х пращурiв
попали? Не один, мабуть, i про рани забув".
"Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цiлий свiт
пiдбити хоче, мрi про одну державу, одного Бога, про велику спiльну
культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю,
вiру, мову, за королiвськi роди".
"Ноmо bestia domestica".
"Чергував я раз бiля короля на квартирi. Король нагло вийшов зi сво ©
бiдно© домiвки, в котрiй тiльки свiчки i вiск, що велика, срiбна
умивальня, вийшов, i я мимохiть заглянув у книжку, котру вiн читав i
залишив, не закривши. Вгадай яка?"
"Плутарх".
"Тим разом нi. Були це ворожби Урбана Гiярна, ученика Парацельса.
Король нiгтем на книжцi якраз те мiсце назначив, в котрому кажеться, що
пiвнiчний Золотий Лев подужа Чорного Орла i владу свою на Азiю i Африку
розпiстре".
Замовкли. Незаго нi рани, пiд Головчином добутi, i пiдгорячковий стан
мрiйливо настроювали шведських геро©в на порозi укра©нсько© землi.
"Укра©на,- почав старший,- теж льва у гербi ма i краски ©© такi ж, як
у нас, золото-блакитнi, як ©хн небо i пшеницею покритi лани. Може, Урбан
Гiярн i не збрехав, може, воно й здiйсниться".
"Тiльки не знати коли, нинi чи завтра?"
"За нашого життя чи коли порохом розсипляться нашi кiстки. Вiрить
король, треба вiрити й нам".
"Vivat Carolus rex!" - вихопилося ©м iз уст.
"Vivat Carolus rex!" - пiдхопили вояки, i Днiпро той виклик на сво©х
хвилях геть далеко понiс.
Старшини лежали горiлиць i вдивлялися в сонце. Укра©нське сонце грiло
синiв Швецi©.
Думали про сво©х батькiв, про рiдню, про фантастичнi заливи сво ©
пiвнiчно© кра©ни. Але думки все до короля повертали - вiн ©х пiдбив, взяв
у полон на вiки.
Хотiли визволитися з тi © неволi - не могли. Шукали плям на сонцi - не
знаходили. Король смiшний, король фантаст, король студент, непрактичний,
загонистий, дивний!.. Зраджували собi його всiма способами - не могли.
Чули, що поки живе, вiн переможець над ними i що навiть по його смертi
оставатимуться пiд непоборною силою тi © могутньо©, дивно©
iндивiдуальностi.
"Що вiн ма з життя?-почав молодший офiцер.- Нiчого. Ходить у старому
плащi, ©сть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тiльки хiсна,
що титул королiвський".
"Навiть жiнок не любить".
"Зна ш? Може, й любить бiльше вiд нас".
"Нiчого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч вiдбира .
Перед переправою через Березину сестер жалiбниць, маркiтанок, весь жiночий
народ казав по цей бiк лишити. Кажи, що хочеш,- це вже не по-людськи.
Певно, що жiнки, якi за армi ю iдуть, не рrima, а все ж таки - жiнки. Знав
Карло, що з ними робитимуть москалi".
"Тямив, що Далiла з Самсоном зробила. А тобi, мабуть, все ще рум'яно©
нiмочки Лiзи жаль. Потiшишся, як на Укра©ну прийдемо. Там, кажуть, дуже
вродливi дiвчата..."
Бiля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помiчали, бо
вояки бавилися в водi, голосно смiялися й гукали. Але крiзь цей шведський
галас продирався жалiсливий чужинецький голос, нiби хтось з чоловiка душу
дер.
Старшини встали i побачили такий трагiчно-комiчний образ, що дочиста
розiгнав i розвiяв ©х мрiйливий настрiй.
З комишiв тягнули заболоченого чоловiка. З чобiт i з одежi його,
невiдомого й нерозгаданого крою i фасону, цюрком спливала вода. Вiн зi
страху дзвонив зубами i потрясав приправленою бородою, котра вже тiльки
трохи трималася пiдборiддя. Маленькi чорнi очi тривожно визирали з
глибоких очодолiв, як мишi з ямок, а кирпатий нiс моргав широкими
нiздрями, як у гончо© собаки.
"Водний божок!" - смiялися шведи.
"Нерей чи тритон?"
"Шпiон".
Водяник, побачивши старшин, зiгнувся в чотири погибелi, доторкаючися
вiдлiтаючою бородою землi, причому вода ще жвавiше стiкала з його спини i
з пошарпаних рукавiв, i вiн виглядав ще смiшнiше.
Старшини аж клалися на землю.
"Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?"
"На човнi в комишах сидiло. Так i видно пiдзирав нас".
"Невже ж шведське вiйсько амазонки, щоб менi ©х у купелi пiдзирати?" -
озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- сказав, кланяючись
старшинам у пояс.
"Помилуйте, панове,- реготався studiosus upsalensis,таж то зi смiху
вмерти можна".
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- повторив водяник
голоснiше, навiть рiзкiше.- Жадаю вiд офiцерiв його милостi короля Карла,
щоб узяли мене пiд свою протекцiю i допомогли скоро побачити королiвське
лице".
Старшини перестали смiятися. Повставали, пiдiйшли до дивного гостя.
"Знак?"
Зняв з руки перстень.
"Гаразд, побачимо".
Дали знак до збiрки i незабаром вiд Днiпра у город Могилiв марширували
шведськi голубi одностро©, а мiж ними чоловiк космополiтично© краски
авантюристiв. Пiд пахвою нiс свою бороду i, живо розкладаючи руками,
говорив зi шведськими старшинами мовою Цiцерона.
Сильно поруйнований Могилiв, з котрого Петровi солдати тiльки що втiкли
Кочубей наглим рухом зiрвався i сiв. Гетьман притримав його:
"Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю".
"Не треба. Хай вип'ю чашу до дна".
Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря...
Розбита бандура...
"Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi".
Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати, Василю. Бачиш, я
такий, як був, нiяко© шкоди ти менi не вчинив".
"Але мiг, хотiв,прости".
"Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив".
"Не пошкодив, кажеш?"
"Нi, Василю Леонтi вичу, не пошкодив. Наше дiло добре сто©ть".
Кочубей ухопив гетьмана за руку: "Добре, кажеш?" - i в очах його
з'явилася тривога.
"Нинi добре, а завтра - як Бог дасть".
"Хай Бог стереже нас вiд московсько© протекцi© i ласки, хай Бог
допомага тобi, Iване Степановичу!"
"Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог - не можу. Ти в
мо©м таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний
i невiдкличний. Не моя власть застановити його",
"I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти. Менi не до життя.
Краще грiб, нiж такий сором..."
"Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро, i
зло".
"А iсторiя?"
"Всiх нас перед ©© суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж я знаю,
як вона осудить мене?"
Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi слова вибiгали на губи й
верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре сто©ть?"
"Гадаю, що так".
"Спасибi, що потiшив. Захищай Укра©ну перед Москвою,- просив крiзь
сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став".
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, i морозом повiяло на
нього, хоч i як тут душно було.
"Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.-- Коли б ти
сильнiший був..."
"Гада ш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину для постраху
iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному
кра вi, хоч тим. Ох, Iване Степановичу, коли б ти знав, як я вiдмiнився в
душi, як я тепер iнакше диблюся на свiт, коли б ти знав, як я турбуюся
нашою долею. Запiзно".
Зi зворушенням тремтiв, як у пропасницi. "Помилуй мя Боже по великiй
милостi тво©й",- почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його.
Переплутав слова i вертався назад: - "Помилуй мя... Кажеш, дiло добре
сто©ть..? Борони його, захищай, захищай, Iване Степановичу!" - упав на
тапчан i повiками накрив пiдпухлi очi.
Гетьман на лiхтарку дивився, на нетлi, що пхалися до свiтла.
Кочубей не будився. Гетьман встав i пустивсь до дверей. З порога ще раз
озирнувся. Кочубей спав. Спав чи - не жив? СТРАЧУЮТЬ
Нiч, але ясно, як у день. Тихо. Навiть дерева не шумлять. Верби
задивилися в ставок, тополi в небо пнуться. Птахи перестали спiвати.
Чути тiльки глухий луск сокир.
Мiж Борщагiвкою i табором, на майданi, помiст будують. Високий, як
хата. До помосту схiдцi.
Солдати пильнують рубачiв та сокирникiв i наглять. Заки сонце зiйде,
помiст повинен бути готовим. Наказ такий.
Сокирники балакають тихцем: "Стоять, як чорти над душею. Поспiшай, коли
нiч, хоч i ясна. Треба вважати, щоб пальцiв сокирою не вiдрубать".
" м мають голови рубати, а ти собi пальцi рубай. Ладно!"
Перешiптуються, щоб солдати не вчули.
"А наглять!"
"Чорти б ©х так до гарячо© смоли наглили!"
Тихнуть. А по хвилинi:
"Котрого стинатимуть першим - Кочубея чи Iскру?"
"Не знаю. Хiба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе".
"Кажуть, чия вина менша, того першим карають".
"Так тодi, мабуть, першим Iскрi голову вiдiтнуть".
"А кат вже ?"
"Хiба мало москалiв?"
"Правда".
Пiдiйшов старшина: "Не разгаварiвать! Екiй народ! Лiнтя©, озорники!
Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають ©х".
"Скарав би вас Господь",- вiдповiда сокирник пiд нiс.
Працюють.
Луск сокир бентежить нiчну тишину.
* * *
Помiст готовий. Великий i крiпкий, щоб не заломився. Кругом дощок
поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малю дошки на червоно.
Сокирники сокири за пояси заткнули - iдуть.
"Не заждемо, щоб подивиться?"
"Я не цiкавий. Приправити голову - це штука, а вiдрубати - велика менi
рiч! Iду додому - голодний".
"А ма ш хлiб?"
"З корою. Доброго хлiба давно нема. Солдати, як круки, деруть. Не
накормиш ©х. А ти?"
"Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли".
"Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть - смерть".
"Маю з голоду вмирати - хай згину з ©х рук. Може, Бог якого грiха
вiдпустить".
"У нас то ще сяк-так. Але у Чернiгiвщинi! Там по четверику житнього
борошна з хати беруть. Гетьман такi великi магазини на хлiби для москалiв
поклав, як церкви".
"Покладе i в нас. Не бiйся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навiть
ночi спокiйно© не ма ш, помости будуй. Тю!"
Солдати вiдганяли народ, що з усiх бокiв напливав, щоб побачити, як
тратитимуть Iскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на помiст тягнув. "Коли
така цiкава, то ходи! Покладеш голову на колоду - цюк! - i нема".
Жiнка в крик. Вихопилася, бiжить. Народ вiдступа вiд помосту.
"Та це вiн жарту ".
"I жартам московським не вiр. Жартуючи, зарiже чоловiка".
Якась жiнка з маленькою дитиною стояла.
"Ви його чому не залишили?"
"Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловiк на вiйнi".
"А не перестрашиться воно?"
"Хай привика . Я не хотiла йти, пiгнали".
"З усiх довколишнiх сiл зганяють народ, як череду. Не скоро таке
побачиш".
"Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде. Тепер щось таке
твориться, що ранiше й не снилося нiкому".
"Антихрист..."
Зацитькували себе: "Ще, не дай Бог, почу солдат, i пропадеш нi за
цапову душу".
"В Московищинi винищили за те сила народу".
"I нищать ще".
Баба дiда безногого на тачках везла.
"Дорогу дайте бiдному калiцi, дорогу!"
Люди розступалися, скрипiли тачки.
"А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?" - пита москаль.
Баба вистрашено дивиться на рiжкатий капелюх, на волосся, посилане
бiлим борошном, i хреститься.
"Багато нищих назлазилося,- зауважу хтось.- Як на прощу йдуть".
"Тягнуть, як круки на жир".
"Кажуть, Кочубей перед смертю грошi роздаватиме".
"Якi? Вiд нього останнього фимка вiдiбрали, ще й мучили, що мало.
Питали, де заховав скарби".
"Може, за те й голову йому зрубають".
"Для грошей все зроблять з чоловiком".
"Навiть з таким, як генеральний суддя".
"Навiть з таким. На вiйну грошей потребують".
"Малчать!"
Москалi бiгають кругом огорожi i прикладами вiдштовхують цiкавих:
"Атступiсь!"
"Бодай би тебе вiдступив Господь, як конатимеш,- вдарив мене у груди!"
"Малчi".
Дарод замовка , але перестрашенi дiти плачуть i кричать. Мами
присiдають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: "Цить, доньцю,
цить, мамка тебе не дасть".
"Кажуть, що йому сталося таке через новий двiр".
"Кому?"
"Та Кочубе вi. На старi лiта нового двора не будуй".
"Бузину перед вiкнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в нiй
лихий сидить".
"От плещуть казна-що, яка та бузина! - перебив ©х дядько.- Булави
захотiлося Кочубе вi, а гетьмансько© булави ще нiхто щасливо не носив".
"А Iван Степанович двадцять лiт ©© носить".
"Ще не донiс, постривайте".
Дiдусь з голубом сивим на головi йшов. Перед ним розступалися люди,
навiть солдати,- юродивого бояться.
Нiхто не спиняв його. Пiдiйшов пiд самi сходи i став. Голуб знявся,
злетiв, закружляв довкола помосту i знову на голову сiв.
Дiдусь головою крутив.
"Колода i топiр... Що це? Скотобойня?"
Тишина.
"Грiха не бояться. З тих дощок дзвiницю збудувати можна, щоб з не©
дзвони iм'я Господн благовiстили".
Люди притакували: "Авжеж".
"Дерева Господь у лiсi не садить, що на ньому людей мордувати, воно
росте людям на користь".
"Авжеж, авжеж..."
"Кого це мордувати будете?" - запитував, повертаючись до товпи.
Нiхто не вiдповiдав.
На солдатiв подивився: "Кого?"
"Кочубея i Iскру",- вiдповiли йому.
"А життя ви ©м дали?.. Бога ви не бо©тесь? Господь велiв ближнього
свого любить. Нагого приодiти, голодного накормити, недужого посiтити,
так-то ви сповня те волю його? Беззаконi творите повсякчасно i гнiв
Господнiй стяга те на землю. Такий-то ви храм Бога живого сте? Так ви
соблюда те заповiти його? Таку-то церкву вселенськую стро©те на землi?"
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасницi,- тремтiв. Голуб
крилами махав.
"Собаки кровопивнi©! Диявольського кодла сiм'я. Поки знущатися будете
над образом i подобi м Божим? Поки в кровi будете мити руки сво©?
Вiдiйдiть, старцi, щоб не скарав вас Господь, що глядiли на таке
беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить i перевратить
престоли, i сожжет огнем городи i веси вашi, i кости псам на зяденi
продасть..."
Пiною покрилися уста, повалився на землю i тiло його корчилось й
пiдкидалось, вiд схiдцiв помосту до огорожi товкло.
Голуб знявся i високо лiтав йому над головою.
"А вiд нього не полетить",дивувалися жiнки.
"Голуб духа святого символ",пояснював дячок.
"Дух святий з ним, вiн божий чоловiк".
"Всi ми божi люди, та до диявола на службу пiшли".
Дво людей взяли божого чоловiка за руки й ноги i повернули ним так, що
де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Пiдкидало ним далi.
"Але ж трясе!"
"Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить".
"За правду муки терпить".
Голуб знижував лет.
"Iдуть! - загомонiло в натовпi.Заберiть старого, вiднесiть його геть!
Не треба, щоб дивився на кару". "Хiба вiн бачить? Очi заплющило йому". "Не
годиться, вiднесiть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Iдуть, iдуть!"
Глухо бубни гули, сукном прикритi, не гули, а харчали.
Жiнки хрестилися: "Iсусе Христе, Сине Божий, помилуй нас".
Тая з дитиною на руках плакала, дитина собi.
"Ще нiчого нема, а вона вже реве. По що йшла?"
"Я не хотiла, пригнали".
Чути було рiзкий тупiр трьох московських рот.
"Аж три роти ©х супроводжують".
"Кочубей не хто-будь".
"Але ж вони на возi!"
"Бо сил не мають iти".
"Так ©х скатували, Боже ти мiй!"
"На простiм драбинястiм возi ©дуть, а ранiше ©здили в золочених
каретах".
"Байдуже раковi, в якiм глеку його вариш".
"Та й страшнi якi!"
"Iзбави, Боже, душу мою вiд кровi",молився сивоусий дiдусь, спираючися
на кийок. Кийок аж трiщав.
"Уми ши мя iсопом, i паче снiга убiлюся",- прочитував його сусiд.
"Зсаджують ©х з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди,
дорогу там!"
Солдати прикладами мостили широкий перехiд до схiдцiв помосту. Народ
колисався, як вiтром розгойдана в озерi вода, направо й налiво. Один
другому крiзь голову зазирнути хотiв.
"Чого штовха шся, чорте!"
"Мене штовхають ззаду".
"Може, ще на голову вилiзеш? Ти не голуб, не бiйся. Пiшов геть!"
Одна рота увiйшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв
попiд плiт. Набитi фузi© при ногах, ноги розставленi широко.
"Чого це вони так ноги розкрачують?" - пита свого батька хлопчина.
"Фузiя важка. Як крiпко не сто©ш, то звалить".
Друга рота двома колонами обставила прохiд крiзь натовп до схiдцiв,
третя залишилася на полi. Готово!
Напередi священик з хрестом у руцi, за ним Кочубей i Iскра. Кочубей на
Iскру спирався, той пiдтримував його. "Вiдваги, свате, вiдваги, вже
недалекий кiнець".
"Боже великий, вiчний, святий, допоможи менi!"- молився Кочубей.
"Iстинно, iстинно говорю вам: наступа т время i наступило уже, когда
всi находящi©ся в гробах услишать глас Сина Божого i, услишавши,
оживуть",- потiшав ©х священик словами вангелiста.
"Господь утiшенi мо i прибiжище мо Господь",- шептав Василь
Леонтi вич Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямiнов-Зернов, червоний, надутий,- посол вiд
царя. Вiн не бачив трагедi© тих двох, бачив себе, гордий, що перед
численним народом явля ться заступником царським, царська воля в його
руках, на його наказ тим двом кат голову зруба . Дасть знак i - нiби
свiчку здмухнув, одну i другу; були i нема!
Зернов гордо ступав.
За ним декiлька достойникiв московських i козацькi старшини.
Проходять. Скриплять сап'янцi, побренькують шаблi, шелестять шовковi
кунтушi.
"А гетьмана нема".
"Не хотiв дивитися на смерть товаришiв".
"Колись товаришi, а тепер вороги. Доноси на нього писали.
Лжеклеветники".
"Гетьман хворий, подагричнi болi".
"До гетьмана все хвороба приходить, як йому ©© треба".
Недобрi, що гетьмана не бачать. Нарiкають на нього, а дивитися люблять.
Гарний такий.
"Тож-то був козак!"
"Кращого на всiй Укра©нi не знайти".
"I старiсть не береться його".
" таке яблуко, що до нового червоним i здоровим просто©ть, а , що
восени порепа ться i зiгни ".
"Тихо! Манiфест читають!"
Зернов прочитав манiфест царський по-московськи, старший гетьманський
канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачi загрубiли, рота, що стояла на полi, випалила з мушкетiв.
"Ведуть!"
"Кочубей спотика ться. Який же вiн слабий!"
Кочубей на схiдцi ступив.
Глянув на колоду i на ката з сокирою i очi рукою закрив.
"Потихоньку та полегоньку",- потiшав його Iскра.
Увiйшли.
Зернов руку вгору пiдняв...
Заметушився натовп.
Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на плiт i на
солдатiв, що стояли як мур.
"Тягнуть... шапку з голови здiймають... кладуть, Боже!"
"Не убий!" чути нараз
голос вiд поля, тонкий, високий, як
свист.
Божий чоловiк бiг на майдан.
Сиве волосся розкуйовдане, пiна з рота тече: "Не убий!"
Бiлий голуб летить над його головою, високо-високо.
"Потоптав народи во гнiвi сво©м, поправ ©х у яростi сво©й i кров ©х
паде на ризи його, заплямував все одiння сво - не убий!"
Солдати з третьо© роти, що стояли в полi, пустилися за ним.
"Не доторкайтеся мене, слуги антихристовi, гнiвом Господнiм поражу
вас!"
Насилу народ втягнув божого чоловiка в товпу.
Вiн ще звiдти кричав: "Не убий!"
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз i другий. Глухий стук. За кожним
разом стогiн i зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по нiй шум.
Шумить i гуде натовп.
Дивуються, розказують собi, сперечаються.
* * *
З борщагiвсько© дзвiницi дзвони гудуть - на Службу Божу.
Солдати розганяють натовп: "Чого сто©ш? Не бачив трупiв? Пашол вон!"
Прикладами фузiй штовхають людей.
Дiти плачуть, жiнки заспокоюють ©х, а самим сльози течуть.
"Е-ей!"
Розходяться.
* * *
На червоних дошках два трупи лежать. Голови бiля них.
Навiть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагiвськiй церквi Службу Божу правлять.
Церква свiтла й кадила повна.
Пiд церквою божий чоловiк.
Ледве сто©ть.
"Тиранство люто ! - говорить до людей.- Вбивають i моляться Богу.
Дiлами Богу поклоняйтеся, не спiвом i кадилом. Господа не обдурите,
лицемiри!.. Не вбивайте!"
Його зацитькують i вiдводять.
Бiлий голуб на його головi.
Солдати кругом червоного помосту на вартi стоять. Покiйних стережуть,
хоч ©х нiхто звiдтiля не вкраде. Такий наказ. Стоять i позiхають. Для них
це не новина.
У Москвi карають не так. Там на що подивитися, ой !..
Чути дзвони. Службу Божу священики скiнчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч зна , що нiчого нового не
побачить. Хiба тi домовини двi, великi, дубовi, що привезли ©х на возi,
запряженiм у чотири чорнi конi.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповiдав Кочубея i
Iскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, i покiйникiв у
домовини вложили.
Зносять по схiдцях, схiдцi трiщать.
"Куди ©х повезете?" - питають вiзникiв.
"У Ки©в".
"Аж у Ки©в! А там?"
"У Лаврi Печорськiй поховають, бiля трапезно© церкви".
"Хоч голови ©м зрубали?"
"Вони й без голов важнiшi, нiж ви зi сво©ми головами дурними".
"На боже не щадили грошей".
"Черцям i черницям щедрою рукою давали".
"Кочубей п'ять церков власним коштом поклав".
"Ще й у Батуринi муровану церкву покласти обiцяв".
"Обiцяв, та Бог не дозволив".
"Не все Бог да , чого чоловiк хоче".
"Ой не все. Де ж коли покiйнi такого кiнця сподiвались!"
"Навiть не снилося ©м".
* * *
Чорна четвiрня з мiсця руша .
Вiз котиться ки©вським шляхом.
"Потихенько да полегенько..."
* * *
14 липня гетьман весь день з вiдпочивальнi сво © не виходив.
Хiрург доглядав його.
Нiкого не впускали.
"Гетьман нездужа ",- по таборi пiшло.
Пiд вечiр гетьман Орлика до себе прикликав. Сидiв у постелi, бiля нього
вангелi лежало.
"I так, Пилипе, Кочубея i Iскри вже мiж живими нема",- промовив сумно.
"Хай з Богом спочивають",- вiдповiв Орлик.
"Про жiнок i дiтей ©хнiх треба нам подбати. Не хочу, щоб ©м сталася
кривда. Хай спокiйно i мирно живуть у домiвках сво©х, хiснуючися
ма тностями сво©ми. Одно© копiйки не хочу зi спадку по них. Все хай
дiстануть родини. Сiдай i напиши до Головкiна письмо. Кажи, що важко
недужий Iван Степанович вставля ться за жiнками й дiтьми покiйного Кочубея
i Iскри. Зворушливо пиши".
Орлик сiв при столi, гетьман вангелi читав.
"Готовий?" - спитав свого генерального писаря, побачивши, що вiн
вiдложив перо.
Орлик написане подав.
"Гаразд. Гарно ти компону ш, Пилипе, i швидко. Можна переписати на
чисто. А тепер у мене ще друге дiло. Що нам робити з отсим наказом
царським, щоб я командування над усею його кiнницею перейняв? Як гада ш,
Пилипе?"
"Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Пiсля того, що
постановлено мiж нами, вашiй милостi до царя нiяк не можна йти".
"I я теж так собi гадаю. Напиши i друге письмо, царевi, що я нiяк до
нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не
цей другий наказ, то, певно, за першим пiшов би. Гарно все по пунктах
скомпонуй, ти ©х стиль зна ш".
Орлик i друге письмо написав i гетьмановi до лiжка принiс.
"Опiсля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тiлом, але i душею. Поклич
менi архi рея, болгарина. Кажи, хай зараз iде".
* * *
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
То© ж ночi розстрига з табору зник. Пропав, як камiнь у воду.
Ранком гетьман розiслав людей, щоб шукали його.
Не знайшли.
В
МОГИЛЕВI
Вiд Дорогобужа пливе Днiпро на захiд. Нiби центрально-росiйська плита
не хоче пустити його на Укра©ну. Що лиш бiля Оршi вiн визволю ться з ©©
твердих обiймiв i врадуваний бiжить на полудн , до Могилева, до Ки ва, до
порогiв i Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гiндуса у нiрванi, в
глибинах бурхливого Чорного моря. Раду ться Днiпро, поспiшаючи на Укра©ну.
Вiн уже не рiчка, а рiка, велика й могутня, третя з черги в вропi.
Зеленi луги й левади виходять йому назустрiч, з шовковими травами i з
пахучими квiтками.
Товпищами непереглядними вiтають його шелестливi шуварi та трепетливi
осики. Спиня свiй скорий хiд i задуму ться над долею кра©ни, в котру
вплива. Тодi вiн глибокий, дуже глибокий, люди говорять - бездонний.
То знову iзгибом могутнiм скручу , розлива ться широко, залишаючи броди
й мiлини, щоб людям легше було передiстатися на протилежний берег.
"Гарна рiка!" - каже молодий шведський офiцер-каролiнець до свого
товариша.
Вони грiються до сонця i дивляться на шведських воякiв, що купаються в
Днiпрi. Моряцький народ рад гарнiй водi. Поринають у хвилi з головою i
випливають далеко вiд того мiсця, де пiрнули, обсмаленi, всмiхненi,
веселi, як тригони. Дехто пробу переплисти рiку.
"Гарна рiка",-притаку другий офiцер, з обличчям, як у дiвчини.
Молодий, йому ще й двадцять лiт не минуло.
"Бачиш, як радо купаються нашi вояки".
"Змивають пiт i кров, слiди останньо©, головчинсько© битви".
Мрiйливо, великими синiми очима дивляться на лiвий берег, на якому
рисуються гори.
"Чи це хмари, чи гори?" - пита молодший.
"Гори, товаришу, як у нас".
"Як у нас",- сумним вiдгомоном повторю другий.
"В багату й урожайну кра©ну входимо, мабуть".
"Збiжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецi ю скучно".
"За рiдною землею, мабуть, чоловiковi i в небi скучно".
"Скучно".
"Але тут дивно якось почува ш себе. Нiби тобi давнiй, дуже давнiй сон
сниться"
"Нашi предки ходили туди, перед вiками. По слiдах предкiв провадить нас
Саrolus rex".
Мимохiть, вiдрухово шапки з голов скидають i кладуть на мураву.
"Який хосен з тих колишнiх походiв?"
"Не будь колишнiх, може б i нинiшнього не було".
"Правда. Король Карло зна , що робить".
Молодий офiцер, студент Упсальського унiверситету, studiosus
upsalensis, задумався.
Король фiлософiю любив, його молодшi офiцери теж радо фiлософiчнi
книжки читали. Бува iнодi, що король несподiвано офiцера стрiне й
балакати з ним стане, як з рiвним собi, по-товариськи. Про що балакати з
ним?
"Над чим задумався, друже?"
"Про короля нашого думаю. Дивнiшого вождя, мабуть, вiд Олександра
Великого не було".
"А Ганнiбал, а Цезар?"
"Не те. Великi, але iншi. Ганнiбал розпучливо рiдне мiсто перед
римською загладою обороняв. Цезар будував iмперiю римську".
"Може, Карло шведську буду ..."
"Може... але вiн не подiбний до них. Король - фiлософ, фантаст,
студент, авантюрист, iнодi Арес, то знов Гамлет, iмператор, то знову Дон
Кiхот... нiяк не розбереш".
"I не треба. Над головами святих сяйво глорi© пала , над головами
великих людей - легенда".
"Коли б я на власнi очi не бачив короля Карла в таборi, в походi, в
битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбiльшо© небезпеки його
голосу хлоп'ячого, нiби розбавленого студента на суботнiшнiй кнайпi, гадав
би, що Карла видумали люди, щоб скучно на свiтi не було, бо людство
потребу геро©в. Звичайна людина - скучна".
"Геро©в потребу людство. Карло ©х творить".
"Творить i нищить".
"Як Хронос".
Шведським воякам не хотiлося вилазити з Днiпра, вода така чиста, так
любовно обiйма ©х м'язистi тiла, сонце так гарно грi ,- розкiшно тут.
"Чи не зда ться нашим каролiнцям, що вони в купiль сво©х пращурiв
попали? Не один, мабуть, i про рани забув".
"Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цiлий свiт
пiдбити хоче, мрi про одну державу, одного Бога, про велику спiльну
культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю,
вiру, мову, за королiвськi роди".
"Ноmо bestia domestica".
"Чергував я раз бiля короля на квартирi. Король нагло вийшов зi сво ©
бiдно© домiвки, в котрiй тiльки свiчки i вiск, що велика, срiбна
умивальня, вийшов, i я мимохiть заглянув у книжку, котру вiн читав i
залишив, не закривши. Вгадай яка?"
"Плутарх".
"Тим разом нi. Були це ворожби Урбана Гiярна, ученика Парацельса.
Король нiгтем на книжцi якраз те мiсце назначив, в котрому кажеться, що
пiвнiчний Золотий Лев подужа Чорного Орла i владу свою на Азiю i Африку
розпiстре".
Замовкли. Незаго нi рани, пiд Головчином добутi, i пiдгорячковий стан
мрiйливо настроювали шведських геро©в на порозi укра©нсько© землi.
"Укра©на,- почав старший,- теж льва у гербi ма i краски ©© такi ж, як
у нас, золото-блакитнi, як ©хн небо i пшеницею покритi лани. Може, Урбан
Гiярн i не збрехав, може, воно й здiйсниться".
"Тiльки не знати коли, нинi чи завтра?"
"За нашого життя чи коли порохом розсипляться нашi кiстки. Вiрить
король, треба вiрити й нам".
"Vivat Carolus rex!" - вихопилося ©м iз уст.
"Vivat Carolus rex!" - пiдхопили вояки, i Днiпро той виклик на сво©х
хвилях геть далеко понiс.
Старшини лежали горiлиць i вдивлялися в сонце. Укра©нське сонце грiло
синiв Швецi©.
Думали про сво©х батькiв, про рiдню, про фантастичнi заливи сво ©
пiвнiчно© кра©ни. Але думки все до короля повертали - вiн ©х пiдбив, взяв
у полон на вiки.
Хотiли визволитися з тi © неволi - не могли. Шукали плям на сонцi - не
знаходили. Король смiшний, король фантаст, король студент, непрактичний,
загонистий, дивний!.. Зраджували собi його всiма способами - не могли.
Чули, що поки живе, вiн переможець над ними i що навiть по його смертi
оставатимуться пiд непоборною силою тi © могутньо©, дивно©
iндивiдуальностi.
"Що вiн ма з життя?-почав молодший офiцер.- Нiчого. Ходить у старому
плащi, ©сть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тiльки хiсна,
що титул королiвський".
"Навiть жiнок не любить".
"Зна ш? Може, й любить бiльше вiд нас".
"Нiчого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч вiдбира .
Перед переправою через Березину сестер жалiбниць, маркiтанок, весь жiночий
народ казав по цей бiк лишити. Кажи, що хочеш,- це вже не по-людськи.
Певно, що жiнки, якi за армi ю iдуть, не рrima, а все ж таки - жiнки. Знав
Карло, що з ними робитимуть москалi".
"Тямив, що Далiла з Самсоном зробила. А тобi, мабуть, все ще рум'яно©
нiмочки Лiзи жаль. Потiшишся, як на Укра©ну прийдемо. Там, кажуть, дуже
вродливi дiвчата..."
Бiля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помiчали, бо
вояки бавилися в водi, голосно смiялися й гукали. Але крiзь цей шведський
галас продирався жалiсливий чужинецький голос, нiби хтось з чоловiка душу
дер.
Старшини встали i побачили такий трагiчно-комiчний образ, що дочиста
розiгнав i розвiяв ©х мрiйливий настрiй.
З комишiв тягнули заболоченого чоловiка. З чобiт i з одежi його,
невiдомого й нерозгаданого крою i фасону, цюрком спливала вода. Вiн зi
страху дзвонив зубами i потрясав приправленою бородою, котра вже тiльки
трохи трималася пiдборiддя. Маленькi чорнi очi тривожно визирали з
глибоких очодолiв, як мишi з ямок, а кирпатий нiс моргав широкими
нiздрями, як у гончо© собаки.
"Водний божок!" - смiялися шведи.
"Нерей чи тритон?"
"Шпiон".
Водяник, побачивши старшин, зiгнувся в чотири погибелi, доторкаючися
вiдлiтаючою бородою землi, причому вода ще жвавiше стiкала з його спини i
з пошарпаних рукавiв, i вiн виглядав ще смiшнiше.
Старшини аж клалися на землю.
"Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?"
"На човнi в комишах сидiло. Так i видно пiдзирав нас".
"Невже ж шведське вiйсько амазонки, щоб менi ©х у купелi пiдзирати?" -
озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- сказав, кланяючись
старшинам у пояс.
"Помилуйте, панове,- реготався studiosus upsalensis,таж то зi смiху
вмерти можна".
"Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- повторив водяник
голоснiше, навiть рiзкiше.- Жадаю вiд офiцерiв його милостi короля Карла,
щоб узяли мене пiд свою протекцiю i допомогли скоро побачити королiвське
лице".
Старшини перестали смiятися. Повставали, пiдiйшли до дивного гостя.
"Знак?"
Зняв з руки перстень.
"Гаразд, побачимо".
Дали знак до збiрки i незабаром вiд Днiпра у город Могилiв марширували
шведськi голубi одностро©, а мiж ними чоловiк космополiтично© краски
авантюристiв. Пiд пахвою нiс свою бороду i, живо розкладаючи руками,
говорив зi шведськими старшинами мовою Цiцерона.
Сильно поруйнований Могилiв, з котрого Петровi солдати тiльки що втiкли