Страница:
колись тая княгиня писульками сво©ми до згуби доведе. Вiдпечатай цей лист
i прочитай!"
Генеральний писар прийма вiд гетьмана письмо i пiдходить до свiчки.
Гетьман столовий вишиваний параванчик присува до свiчки, щоб виднiше
було.
Орлик розрива печатку, i з листа княгинi вилiта другий листок. Орлик
глянув i впiзнав королiвську печатку.
Мовчки пробiга цей другий лист очима.
"Чого ж ти задивився у цей лист, як кiт у каганець, чому не чита ш? Ти
ж i без перекладу звик читати числовi листи; до ©х у тебе i ключ ",-
пита гетьман.
"Я i без ключа прочитаю княгинин лист, та це не вiд княгинi i не
числовий, а звичайний,- лист вiд Станiслава".
"Вiд Станiслава? Не може бути!"
"Може, милосте ваша. Тут i пiдпис його iменi, i його королiвська
печать".
"Дай сюди!"
Орлик подав лист вiд Л щинського, i гетьман прочитав його.
На обличчi його з'явився такий жах, якого Орлик нiколи ще не бачив.
Гетьман лист на стiл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
"Проклята будь, вина дочко, ти загубиш мене!" - i руками очi закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.
Рiзнi питання насувалися йому на гадку, але питати не смiв. Те, що
прочитав у королiвському листi, було так несподiване для нього, що жахався
промовити слово.
Гетьман змовля ться зi шведами й поляками, значиться, гада пiрвати з
царем. Того здавна бажали собi старшини i народ, того й Орлик хотiв.
Нарiкали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли
виявилося, що нi,- Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним
у повний рiст. Цар-звiр, цар-антихрист!
Пригадалися жахливi кари стрiльцiв. 772 людей замучених в найлютiший
спосiб. Колесували, четвертували, саджали на палi, варили i жарили. Цар
сам стинав, засукавши рукави по лiктi, цiлий у кровi. I вельмож сво©х
заставляв те саме робити. Такого знущання iсторiя не тямить.
I пригадав собi Орлик тi шибеницi незчисленнi, котрими приоздоблено
Москву, тi вогнища, що день i нiч горiли, наповнюючи повiтря нестерпним
для культурного чоловiка смородом паленого людського м'яса, пригадав собi
тi трави з понасилюваними на палi козаками, що плили долi рiк, пригадав
собi неподiбне до правди усмирювання бунту в Астраханi, в Красному i
Чорному Ярах, згадав Ромодановського i - мороз пiшов йому по спинi.
Це робив Петро в Росi©, котру вiн все-таки любив, а якже тодi лютував
би вiн на Укра©нi, котру ненавидить?
Орликовi почорнiло в очах.
Гетьман крiзь пальцi дивився на нього: настрашився козак. Голова-то
мудра, та вiдваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати
годi. Орлик прочитав лист i довiдався про правду, треба признатися. Але
як?
Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два,
три... дванадцять!
Гетьман рукою очi протер, нiби зi сну збудився.
"Пiвнiч - година духiв".
"Дванадцята вночi",- додав Орлик.
"Нiколи перед пiвночею не сплю,говорив Мазепа, а все ж таки, як
дванадцятий удар почую, робиться на душi моторошно. Зда ться, що ось-ось
вiдчиняться дверi i появляться Виговський, Дорошенко, Самiйлович,
Многогрiшний, Сомко i всi iншi, ©м же несть числа. Появляться i стануть
дорiкати менi, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про ©х муки
та кривди, забув про сором Укра©ни".
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподiвано
поставив перед його очi, i про Петра забув.
"Що ти зробив? - спитають мене тiнi замучених предкiв. Що ти зробив,
щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матiр твою, Укра©ну,
колесують, а ти орден святого Андрiя почепив на шию i спокiйно глядиш на
©© муки!.."
"Уважай, Пилипе,- звернувся нараз до Орлика гетьман,- вважай, щоб i
тобi так колись у пiвнiчну годину не явився дух гетьмана Мазепи".
Орликовi зробилось моторошно. Вiн був перетомлений i прибитий.
Гетьман зауважив це i наказав йому сiдати.
Знову мовчанка. Осiннiй дощ лупотiв по покрiвлi, стогнали дерева в
саду, десь далеко внизу шумiв, нiби сердився, Днiпро.
"Збентежився, як бачу, Пилипе".
"Моторошно менi, страшно".
"З перевтоми. А спочивати нема як. Чека нас велика робота i
вiдповiдальна".
"Роботи я не боюся".
"Тiльки вiдповiдальностi - правда? А що ж я тодi маю казати?"
"Дивуюся, як ваша ясновельможнiсть не вгнуться пiд отсим тягарем".
"Хтось його двигати мусить... Двигни цей камiнь, двигни!- тямиш, що
казав тодi степовий дiд? Дванадцята виб' година, вiн на лаву покладе
свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти
дванадцято© години".
Орлик сумно всмiхнувся: - "Не скриваюся, милосте ваша, страшно менi.
Тут Петро, а там кривавi тiнi предкiв".
"Кого ж ти бiльше бо©шся? Живих чи мертвих?"
"Живi страшнi для тiла, а вмерлi - для духа",- вiдповiв Орлик.
"Так воно, так. Боюся, щоб мiй дух колись не тривожив людей".
Орлик не знав що на се вiдповiсти. Перед ним вiч-до-вiч стояли живий
Петро i вмерлий Мазепа... Вибирай!
Свiчка догорювала й зачинала коптiти.
"Вiднеси ©© до мо © спальнi, там згасиш i принесеш другу, бiля лiжка на
столику сто©ть. Не можу стерпiти смороду догоряючо© свiчки... бачив я раз
у Москвi, як догорював чоловiк".
Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зi спальнi з новою свiчкою у
срiбному лiхтарi. Поставив ©© на стiл i став, як звичайно, коли гетьмановi
звiти здавав.
"Що нового?" - спитав Мазепа, нiби забуваючи про лист.
"На Дону неспокiйно".
"Як 1705 року в Астраханi, коли там було убито Ржевського i заведено
козацький устрiй".
"Мабуть, чи не гiрше. До Булавiна багато вже станиць пристало над
Пiвнiчним Дiнцем, понад Хопром i Ведмедiвкою. Навiть у Тамбовськiй
губернi© бунтуються селяни, мордують панiв i заводять козацький устрiй".
"То не добре",- сказав гетьман, стягнувши густi брови.
"Чому, милосте ваша?"
"Бо не впору. Заскоро вибухають тi бунти. Ще не час. Погибне багато
народу i який з того хосен? Дивися, i я теж мушу вiйсько сво проти
Булавiна слати, хоч воно менi не на руку. Мушу, а то вороги сказали б
царевi, що Мазепа з Булавiном трима . Цар ще сильний, вiн погасить
пожежу... А в нас?"
"I в нас не краще. Багато посполитих до Булавiна втiка , особливо з
Полтавщини. От недавно i Чуйкевич казав, що бачив".
"Чуйкевич? А що ж вiн?"
"Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе".
"Хай ©м Бог допомага ,- сказав, зiтхаючи, Мазепа.- Може, аж тепер Любов
Хведорiвна заспоко©ться".
"Дав би то Бог!"
"Бог, Бог! Вона чорта слуха , не Бога!" - i гетьман увiрвав розмову.
Орлик зрозумiв, що вона йому не мила.
Хотiв iти, але гетьман затримав його:
"Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гада ш?"
"Ваша ясновельможнiсть самi зволять змiркувати, що тут робити треба".
"А що ти робив би?"
Орлик зам'явся.
"Говори по щиростi!"
"Я вiдiслав би тi листи царевi, щоб таким чином довести свою непорушну
вiрнiсть".
Гетьман нiби сумно, а нiби з докором подивився на свого генерального
писаря. Орликовi зробилося нiяково.
"Це я так зробив би, маючи на гадцi не царя, а вашу милiсть, коли б
лист був проти милостi вашо© i на вашу шкоду".
На уста гетьмана вибiг глумливий усмiх, але зараз i сховався пiд вусом:
- "Прочитай менi ще раз лист вiд княгинi Дольсько©",- сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринiтарiй, з яким гетьман бачився у ©© дворi,
вертаючи з Жовкви, був у Саксонi©, переговорював з королем Станiславом i
привiз вiд нього лист, який вона гетьмановi разом зi сво©м нинiшнiм листом
посила . Крiм того, король передав проект ново© умови з Укра©ною, котрий
вона видасть гетьмановому довiреному пiсланцевi, якщо вiн вiд гетьмана
прибуде. Та ще просив король Станiслав, щоб гетьман починав дiло, заки
шведи пiдiйдуть до границь Укра©ни. Це конче потрiбно.
Гетьман слухав уважно. Деякi речення казав собi перечитати вдруге, нiби
лист виучував напам'ять.
"От чого жада вiд мене моя кума, княгиня Дольська! Дрiбниця, тiльки
зажмури очi й лети стрiмголов у пропасти. Для тако© гарно© жiнки ти
повинен це зробити. Вiдколи ва Адама спокусила, жiнка i спокуса - одно.
Та не збився ще з глуздiв Мазепа... Спали цей лист, Пилипе".
Орлик взяв лист княгинi, пiшов до коминка i спалив його. Тiльки трохи
сiрого попелу осталось.
"Спасибi!" - сказав гетьман i задумався. В руках обертав лист вiд
Станiслава.
"З розумом борюся,- почав,- чи посилати цей лист царевi, чи нi. Вранцi
порадимося, а тепер iди в свою квартиру i молися Богу, да ,якоже хощеть
устро©ть вещ' Може, твоя молитва догiднiша, нiж моя. Ти живеш
по-християнськи. Але Бог зна , що, якби я не рiшився, не для власно©
користi рiшуся, а для вас усiх, для жiнок i дiтей ваших. Що заприсяг
колись, при тiм i нинi стою. Добро© ночi тобi".
Простягаючи на прощання руку, привiтно всмiхнувся: - "Година духiв
минула, спи спокiйно. Ще живий гетьман Мазепа!"
* * *
Як п'яний переходив Орлик гетьманськi поко©. Перед останнiми дверима
щось чорне висунулося з кута.
"Пiшов геть! - гукнув Орлик на гетьманського карла.- Сну ться то, як
тiнь, i людей ляка !.. Пiслухував?"
Карлик вiдскочив вiд нього.
"Честь не все ходить з ростом у парi. Пан генеральний писар не подумав,
що в малого чоловiка може бути велика честь i навпаки. Нiколи я не хитався
у собi, чи маю пановi мо му вiрно служити, чи нi".
"Служба службi не рiвна".
"А слуга слузi. Один служить, як пан, а другий пану , як слуга. Не в
службi рiч, а в характерi. Можна служити i бути паном, а можна не мати
нiяко© служби i бути слугою; що кому пан Бiг дав".
"Чого ж ти хочеш вiд мене?"
"Хотiв спитати, чи здоровий пан гетьман".
"Пiди й подивися".
"Нинi нi. Ви ж казали, що я тiнь. Тiнь мусить мати свiтло, а нинi
свiтла нема - темрява. Пiдожду до завтрiшньо© днини. Менi ще час, але
декому спiшно. Низько кланяюся генеральному писаревi i бажаю йому
спокiйно© ночi, добро© ночi, тихо© ночi! О ревуар!"
Як тiнь шулькнув у сiни i побiг до сво © кiмнатки.
"Цей чорт нiби у душi чоловiковi чита ",- погадав собi Орлик, i йому
соромно зробилося перед самим собою. Вiн не належав до тих, що всiма
способами старалися вплинути на гетьмана, щоб вiн пiрвав з Москвою. I ось
тепер, коли це ма статися, вiн настрашився свого власного бажання... Кому
вiн служить - гетьмановi, царевi чи справi? Яке ж тут тодi може бути
хитання? Коли захитався Орлик, то чого вiд iнших хотiти?..
Генеральний писар боровся зi сво©м розумом. Аж пригадав собi гетьмановi
слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устро©ть вещ".
Пiшов на свою квартиру, взяв два карбованцi грошей i почав роздавати
убогим, що лежали на вулицi i по богодiльнях Печорського монастиря.
ТА МНИЦЯ
Коли Орлик наступного дня уранцi увiйшов до гетьманового кабiнету,
гетьман сидiв уже за сво©м столом. Перед ним стос паперiв i хрест з
часткою святого, животворящого древа.
Орликовi по невиспанiй ночi нiби хтось пiску в очi насипав, по гетьману
не пiзнати було втоми. Нервове напруження, в якому вiн останнiми часами
перебував, пiдбадьорювало його. Здавалося, нiби вiн вiдмолод.
Орликовi прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тiльки не про
дiвчину тут рiч, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis,
- пригадав собi Орлик.
Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духiв, мандрiвка перед
свiтаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованцi на моленi "да
устроiт Господь вещ, якоже хочет", i нинiшнiй гетьман перед хрестом з
часткою животворящого древа - все те зливалося в головi молодого
генерального писаря в безладний образ, овiяний мракою мiстицизму, так
сильно небажаного для державного мужа.
Замiсть тверезого, реального погляду на дiло вiдзивалися в душi всiлякi
мiстичнi питання, смiлива активнiсть пiддавалася поганому прочуттю. "Можна
служити як пан, i можна не робити нiяко© служби i бути слугою. Не в службi
дiло, а в характерi".
Орлик пригадав собi розмову з карлом, i йому соромно зробилося, що i в
його душi рабське служальство царевi запустило таке глибоке корiння. Щоб
не було - служити рiднiй справi i тiльки ©й. "Судно без дна - жизнь без
iде©",- гомонiло глухим гомоном з кутiв гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",-
i поклав свiй пiдпис.
"Як же ти спав, Пилипе?-спитався по-товариськи.- Очi в тебе червонi,
мабуть, довго не мiг заснути. Молодий ще, надто палко прийма ш усе до
серця. А воно не добре. В полiтицi треба руководитись розумом. Привикай до
безсонних ночей i - до вiдповiдальностi. Мусить же хтось вiдповiдати за
всiх. Мазепа не вiчний... Сiдай!"
Орлик подякував i сiв. Гетьман не раз натякав на те, нiбито Орликовi
прийдеться колись продовжувати його дiло, але виразно не сказав нiколи.
Вiн нiби i сам хитався у виборi свого наслiдника мiж Орликом i
Войнаровським. Це до яко©сь мiри вражало гордощi молодого генерального
писаря. Але нинi, перебувши нiч на боротьбi з собою. Орлик рiшився служити
дiлу, вiрно й непохитно, з булавою чи без не©.
Не в службi сила, а в характерi.
"Досi я,- почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,--досi я не
зважився сказати тобi свою велику та мницю. Аж учора ти припадкове
довiдався про не©. Припадок, бачиш, не тiльки в приватному, але й у
державному життi гра велику роль. Дiло полiтика предвиджувати припадок i
обмежувати його значiння. Так, це нелегко. .От i я не передбачив
учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти зна ш, у чому рiч. Та не
гадай собi, що я затаював сво© намiри перед тобою, не покладаючись на
певнiсть твою. Нi. Знаю, що ти не спосiбний зробити зо мною те, що колись
Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка,
вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесiдуючи з московськими або i
з нашими всякого чина людьми, i таким способом, не зi зло© волi, а з
необачностi, не погубив себе й мене. Ти зна ш - за гетьмана i генеральний
писар вiдповiда . Але пiсля вчорашнього менi не залиша ться нiчого бiльше,
як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватно©
користi, а для добра цiло© Укра©ни затiяв я це велике й необхiдне дiло.
Хочу, щоб ви з жiнками й дiтьми вашими i вiтчина з вiйськом запорозьким не
загинули нi пiд москалем, нi пiд шведами, а були вольними, як iншi
державнi народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь мо©х приватних
примх, то нехай поб' мене i душею, i тiлом Бoг у Тройцi святiй i динiй i
безневинно понесенi страстi Христовi!"
Кажучи це, поцiлував хрест з часткою животворящого древа i, звертаючись
до Орлика, говорив далi: "Я за тебе зовсiм певен i надiюся, що як совiсть
твоя, так i повага до себе, чеснiсть та природжена честь шляхецька, не
допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродiя. Одначе ж для
бiльшо© певностi, щоб у мене i тiнi якогось вагання до тебе не було, як я
тобi заприсягнув, так i ти перед лицем розп'ятого на животворящому деревi
Христа дай менi присягу, що будеш вiрним менi i не виявиш тайни нiкому".
Орлик присягнув i поцiлував хрест.
Тая присяга, як вiтер iмлу, розвiяла дорешти всякi сумнiви й тiнi, що
були мiж гетьманом i його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим
до свого гетьмана, нiби рiдним йому за переконанням. Ранiше вiн пiдозрював
Мазепу, що цей вивiря i пробу його вiрнiсть, що гра в закритi карти, а
тепер тi карти лежать перед ними на чистому столi - грати будуть ними
проти спiльного свого ворога.
Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну цього переломового факту в
сво©м життi i в вiдношеннi до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити
атмосферу, вiн сказав:
"Присяга вашо© вельможностi доводить вашу щирiсть та батькiвську
дбайливiсть про свою вiтчину i про нас усiх, але хто вгада , що призначив
Бог? Який кiнець поклала його свята воля отсiй вiйнi i хто вiзьме верх?
Коли швед вiзьме верх, то вельможнiсть ваша й усi ми будемо щасливi, а
якщо - цар, то й ми всi пропадемо й нарiд занапастимо".
Слова цi, хоч так простi, що можна було ©х сподiватися вiд кожного,
немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчинi в силi вiку, яким був
35-рiчний Орлик, то© смiливостi й вiдважностi, якими звичайно визнача ться
мужеський вiк, сподiвався почути вислiв подиву й захоплення, що гетьман
для народного добра кида на вагу сво значiння i ма ток, усе, а тим часом
стрiнувся зi звичайною мiщанською чи там хуторянською трусливiстю, зi
страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До
того Орлик доторкнувся дуже вразливо© струни в душi гетьмана Мазепи, а
саме - до монархiчного принципу. Гетьман розумiв, що з московським царем
може успiшно боротися тiльки укра©нський володар, гетьман з атрибутами
монарха, котрий вислуху гадок сво©х приближених людей на те, щоб опiсля
рiшення його було прийняте i сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик
житт ве рiшення свого володаря-гетьмана пода в сумнiв, цей Орлик, вiд
котрого вiн ма право вимагати куди бiльше, нiж вiд усякого iншого.
Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так i тепер, вiн скоро пригасив
свiй гнiв i вiдповiв бiльш хитро, нiж гнiвливо: "Яйця курку не вчать!
Дурень я був би, коли б вiдступив вiд царя ранiше, нiж треба; не
вiдчахнуся я, поки не побачу конечно© потреби. Ще в Жовквi доводив я
царевi про те, що коли Карло пiде на Московську державу, а Станiслав
попросту на Укра©ну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим
вiйськом оборонятися вiд полякiв i шведiв. Тому я й просив тодi царя, щоб
вiн на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч вiйська, так як
ми не раз допомагали йому. I зна ш, що менi вiдповiв цар?"
"Що?"-спитав Орлик.
"Не то, що десять тисяч, але й десять чоловiк, не можу я тобi дати",-
вiдповiв цар.
Що лиш тепер зрозумiв Орлик причину гетьманового рiшення. Укра©на
допомагала й допомага царевi, не жалiючи десяток тисяч свого вiйська, а
коли б на не© ворог напав, тодi вона й десятьох московських солдатiв не
може дожидатися у пiдмогу. Де тут правда, де справедливiсть? I вiн
затиснув п'ястук.
"Гарний союзник, нема що казати!" - промовив.
"Правда? Отож i бачиш, тодi-то я, почуваючи на собi велику
вiдповiдальнiсть за долю нашо© безталанно© вiтчини, яку я свiдомо й
добровiльно прийняв на себе, рiшився пiслати ксьондза-тринiтаря, капелана
княгинi Дольсько©, до короля Станiслава, щоби з ним нав'язати переговори,
i як вiдповiдь дiстав вiд нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як
полохливому стаду, поки ворог нападе на нас i стане нищити землю нашу
мечем i огнем. Як вiльний i не завойований народ повиннi ми дбати, щоб нас
не розшарпали на шматки. Як ти гада ш, що важнiше - вiрнiсть царевi,
котрий не додержу нам вiри, чи добро вiтчини?"
"Salus rei publicae ultima ratio est",- вiдповiв без вагання Орлик.
"I я так гадаю, Пилипе. Мазепа - не авантюрист i не примховатий дiдусь.
Мазепа зна , що робить. Вiрте йому. Ще раз кажу тобi, i затям те собi на
вiки, щоб, як треба буде, свiдоцтво перед будучнiстю дав, що нiчого я для
власно© користi не роблю, а для добра нашого народу й нашо© держави, котру
я хочу на картi вропи закрiпити навiки. Поведеться - гаразд, а нi - так
совiсть моя чиста. Я не зжахнувся перед нiякою небезпекою, заризикував
усiм, чу ш? Усiм!"
Тут гетьман пiдступив до Орлика i руку свою на рамено йому поклав: -
"Що ж, сину, заспоко©вся? Не ма ш уже нiяких сумнiвiв щодо мене? Не бо©шся
духiв?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора".
"Тривожила мене непевнiсть".
"А тепер?"
"Тепер я вже знаю, чого дожидатися менi".
"А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску
висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков пiдi мною ри . Хто може ручити,
що цар остаточно якомусь доносовi не повiрить. Пiдстави . Може, тепер,
коли я балакаю з тобою, вороги мо© компонують якусь нову писульку до
Гаврила Iвановича Головкiна або до його свiтлостi, колишнього бублейника,
а теперiшнього князя Меншикова. З вогнем гра ться Мазепа, i хто погасить
цей вогонь, коли вiд нього займеться його гетьманська кирея? Багато
вiрного вiйська бiля мене? Навiть Войнаровського я мусив пiслати. Царська
помста, як дамоклiв меч, висить над мо ю старою головою, пригадуючи менi
долю мо©х попередникiв. Важко бути укра©нським гетьманом, мiй сину, ой
важко! I тому хотiв би я облегчити долю наслiдникiв мо©х - от що!"
Орлик за ноги свого гетьмана обiйняв: - "Спасибi за тую турботу милостi
вашiй. Iсторiя не забуде того. Я правди не затаю".
"Сподiюся. А тепер сiдай при мо©м столi i пиши мо©м пером лист до царя
i до Головкiна такого змiсту".
Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати цi листи. А коли Орлик,
написавши ©х, прочитав гетьмановi, той поклав свiй пiдпис i сказав: "Тепер
вложимо туди лист вiд Станiслава. У мо © матерi вiрний чоловiк, ще й
трохи нам з рiднi; через його вона обiцяла пiслати цi листи до
Войнаровського, а вiн ©х доручить царевi i графу Гавриловi Головкiну... Д
а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я".
"I д а п р и i д е т ц а р с т в i т в о ",- доповiв Орлик. НА
ХУТОРI
По вiнчанню i по бучному весiллю, на котре гетьман вирядив сво©х
заступникiв i прислав багатi дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на
тихому хуторi в одному з Кочубе вих ма ткiв.
До Ковалiвки ©хати було задалеко. Гетьман кожно© хвилини мiг покликати
свого канцеляриста в Батурин або й до Ки ва, бо дiла у вiйськових
канцелярiях було бiльше, нiж канцеляристiв, та ще таких досвiдчених i
вправних, як молодий Чуйкевич.
Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував
докори совiстi, що занедбу дiло. Там, може, вирiшу ться доля тво ©
вiтчини, а ти устро©в собi iдилiю. Там Арес пише мечем кривавi рядки
велико© поеми, а ти тут чита ш погiднi буколiки.
Кожний ранок вiтав його отсим докором, i кожно© ночi, проходжуючися з
Мотрею в городi, вiн тривожно дивився на небо, чи не побачить криваво©
луни.
Пожежi часто лучалися влiтку, з помсти або вiд неуваги, але тепер
кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вiсьмома
роками i яко© годi було вгасити. Правду кажучи, на Укра©нi здавна горiло.
Люди родилися i мерли серед вiйни, не знаючи, що таке справжнiй мир. А все
ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокiйнiших i
кращих часiв. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши ру©ну, збуду на ©©
згарищах нову й сильну державу.
Аж нараз тi добрi сподiвання тратили певну пiдставу. Сво© вiйська
виходили з краю, а на ©х мiсце приходили московськi.
На заходi - вiйна зi шведом i поляками, на сходi - бунти й повстання, з
пiвночi - Москва, вiд полудня - татари, всерединi росте невдоволення проти
панiв i дукiв, незгода голову пiдносить.
Важка журба за будуччину рiдно© землi захмарювала щастя молодого
подружжя.
"Як ти гада ш, Мотре,- питав Чуйкевич сво © дружини,- скоро по©демо ми
в Ковалiвку i заживемо спокiйно, чи, може, й не дiждемося нашого тихого
щастя?"
"Якщо маю тобi правду сказати,вiдповiла Мотря,- то я на те не маю
надi©. Чомусь менi зда ться, що нас ще не одне таке чека , чого анi
розумом не збагнеш, нi серцем не прочу ш".
"I не страшно тобi?"
"Нi раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Тако©
тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнiчу мене. Краще хай громи
б'ють, хай блискавки ослiплюють очi, хай вiтри трощать дерева старi,- що
марне i гниле, хай гине, заради нового i здорового".
"Ти все така, як колись була, Мотре. Не змiнило тебе подружжя зi мною".
"Нiщо мене не змiнить, Iване".
"А все ж таки був час, коли ти iнакше виглядала".
"Гада ш у Бахмачi?.. Так... Не скриваюся... Зi мною дiялося тодi щось
таке, чого i сказати не вмiю".
"Ти була задивлена в нього i захоплена його появою".
"А ти б то нi?"
"Так, Мотре. Гетьман мав i ма надi мною велику силу. Я щиро вiдданий
йому".
"Чого ж тодi тривожиться, Iване? Тво завдання - вiрно й чесно сповняти
свою службу. А iнше, як Бог дасть".
х розмову перервав Мотрин паж, котрий прибiг до городу, сповiщаючи, що
при©хали гостi.
"Хто ж такий?"
"Якийсь старшина, котрого iменi не затямив, i гетьманова сестрiнка,
панна Мар'яна, ©х вiта Марiя Хведорiвна".
Молодi господарi побiгли в двiр.
"Подумай, панна Мар'яна, який несподiваний гiсть!" - говорила до
Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманово© сестри вiд другого ©© чоловiка,
перебувала в Ки вi, доглядаючи свою хвору бабку iгуменю Мазепину,
гетьманову маму. Тепер ©хала вона трохи на село, щоб вiдпочити на свiжому
повiтрi, i поступила на нiч на хутiр молодих Чуйкевичiв, котрих знала з
Батурина. Була це панночка не перших лiт, але незвичайно© вроди, з гарною
товариською огладою, освiчена й розумна. Войнаровського перша сестра,
гетьманова сестрiнка i гетьманово© мами улюблена внучка, вона багато
дечого знала, чого iншим не доводилося чути, i розмова з нею не
закiнчувалася на питаннях про погоду, про прислугу i про цiни на вбрання
та на косметичнi мазi й смаровидла, з нею любо було провести на розмовi не
лише короткий i лiтнiй вечiр, але й хоч би цiлу нiчку.
З панною Мар'яною ©хав, як товариш i опiкун у дорозi, пан Згура, родом
грек, чоловiк теж дуже бувалий, меткий i хитрий, Мазепин близький
дорадник, про котрого нiхто нiколи не мiг знати, де вiн бува , усе в
роз'©здах з гетьмановими секретними дiлами.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подiбно як i гетьмановi, годi було
лiта вгадати, виглядав молодше, нiж справдi був, i знайомi не раз
доповiдали собi жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортовi запродалися
i вiн ©м лiки проти старостi зi сво © пекельно© аптеки приносить.
Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра
жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, i амурiв дядькового
дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та вiдговорами
збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя,
розповiдаючи, нiбито мимоходом, про сво© усякi лицарськi вчинки, яких не
повстидалися б були Ахiлл, Гектор i Патрокл, про менших геро©в i не
згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями i тiткою Марi ю поважно
слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм так само поважно питалася:
"Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?"
Пан Згура робив сумну мiну i звертався до молодо© хазяйки: "Мотре
Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх укра©нок так гострi язики?"
"Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi панна Мар'яна,
нiбито нишком, казала до Марi© Хведорiвни:
"Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура".
i прочитай!"
Генеральний писар прийма вiд гетьмана письмо i пiдходить до свiчки.
Гетьман столовий вишиваний параванчик присува до свiчки, щоб виднiше
було.
Орлик розрива печатку, i з листа княгинi вилiта другий листок. Орлик
глянув i впiзнав королiвську печатку.
Мовчки пробiга цей другий лист очима.
"Чого ж ти задивився у цей лист, як кiт у каганець, чому не чита ш? Ти
ж i без перекладу звик читати числовi листи; до ©х у тебе i ключ ",-
пита гетьман.
"Я i без ключа прочитаю княгинин лист, та це не вiд княгинi i не
числовий, а звичайний,- лист вiд Станiслава".
"Вiд Станiслава? Не може бути!"
"Може, милосте ваша. Тут i пiдпис його iменi, i його королiвська
печать".
"Дай сюди!"
Орлик подав лист вiд Л щинського, i гетьман прочитав його.
На обличчi його з'явився такий жах, якого Орлик нiколи ще не бачив.
Гетьман лист на стiл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
"Проклята будь, вина дочко, ти загубиш мене!" - i руками очi закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.
Рiзнi питання насувалися йому на гадку, але питати не смiв. Те, що
прочитав у королiвському листi, було так несподiване для нього, що жахався
промовити слово.
Гетьман змовля ться зi шведами й поляками, значиться, гада пiрвати з
царем. Того здавна бажали собi старшини i народ, того й Орлик хотiв.
Нарiкали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли
виявилося, що нi,- Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним
у повний рiст. Цар-звiр, цар-антихрист!
Пригадалися жахливi кари стрiльцiв. 772 людей замучених в найлютiший
спосiб. Колесували, четвертували, саджали на палi, варили i жарили. Цар
сам стинав, засукавши рукави по лiктi, цiлий у кровi. I вельмож сво©х
заставляв те саме робити. Такого знущання iсторiя не тямить.
I пригадав собi Орлик тi шибеницi незчисленнi, котрими приоздоблено
Москву, тi вогнища, що день i нiч горiли, наповнюючи повiтря нестерпним
для культурного чоловiка смородом паленого людського м'яса, пригадав собi
тi трави з понасилюваними на палi козаками, що плили долi рiк, пригадав
собi неподiбне до правди усмирювання бунту в Астраханi, в Красному i
Чорному Ярах, згадав Ромодановського i - мороз пiшов йому по спинi.
Це робив Петро в Росi©, котру вiн все-таки любив, а якже тодi лютував
би вiн на Укра©нi, котру ненавидить?
Орликовi почорнiло в очах.
Гетьман крiзь пальцi дивився на нього: настрашився козак. Голова-то
мудра, та вiдваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати
годi. Орлик прочитав лист i довiдався про правду, треба признатися. Але
як?
Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два,
три... дванадцять!
Гетьман рукою очi протер, нiби зi сну збудився.
"Пiвнiч - година духiв".
"Дванадцята вночi",- додав Орлик.
"Нiколи перед пiвночею не сплю,говорив Мазепа, а все ж таки, як
дванадцятий удар почую, робиться на душi моторошно. Зда ться, що ось-ось
вiдчиняться дверi i появляться Виговський, Дорошенко, Самiйлович,
Многогрiшний, Сомко i всi iншi, ©м же несть числа. Появляться i стануть
дорiкати менi, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про ©х муки
та кривди, забув про сором Укра©ни".
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподiвано
поставив перед його очi, i про Петра забув.
"Що ти зробив? - спитають мене тiнi замучених предкiв. Що ти зробив,
щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матiр твою, Укра©ну,
колесують, а ти орден святого Андрiя почепив на шию i спокiйно глядиш на
©© муки!.."
"Уважай, Пилипе,- звернувся нараз до Орлика гетьман,- вважай, щоб i
тобi так колись у пiвнiчну годину не явився дух гетьмана Мазепи".
Орликовi зробилось моторошно. Вiн був перетомлений i прибитий.
Гетьман зауважив це i наказав йому сiдати.
Знову мовчанка. Осiннiй дощ лупотiв по покрiвлi, стогнали дерева в
саду, десь далеко внизу шумiв, нiби сердився, Днiпро.
"Збентежився, як бачу, Пилипе".
"Моторошно менi, страшно".
"З перевтоми. А спочивати нема як. Чека нас велика робота i
вiдповiдальна".
"Роботи я не боюся".
"Тiльки вiдповiдальностi - правда? А що ж я тодi маю казати?"
"Дивуюся, як ваша ясновельможнiсть не вгнуться пiд отсим тягарем".
"Хтось його двигати мусить... Двигни цей камiнь, двигни!- тямиш, що
казав тодi степовий дiд? Дванадцята виб' година, вiн на лаву покладе
свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти
дванадцято© години".
Орлик сумно всмiхнувся: - "Не скриваюся, милосте ваша, страшно менi.
Тут Петро, а там кривавi тiнi предкiв".
"Кого ж ти бiльше бо©шся? Живих чи мертвих?"
"Живi страшнi для тiла, а вмерлi - для духа",- вiдповiв Орлик.
"Так воно, так. Боюся, щоб мiй дух колись не тривожив людей".
Орлик не знав що на се вiдповiсти. Перед ним вiч-до-вiч стояли живий
Петро i вмерлий Мазепа... Вибирай!
Свiчка догорювала й зачинала коптiти.
"Вiднеси ©© до мо © спальнi, там згасиш i принесеш другу, бiля лiжка на
столику сто©ть. Не можу стерпiти смороду догоряючо© свiчки... бачив я раз
у Москвi, як догорював чоловiк".
Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зi спальнi з новою свiчкою у
срiбному лiхтарi. Поставив ©© на стiл i став, як звичайно, коли гетьмановi
звiти здавав.
"Що нового?" - спитав Мазепа, нiби забуваючи про лист.
"На Дону неспокiйно".
"Як 1705 року в Астраханi, коли там було убито Ржевського i заведено
козацький устрiй".
"Мабуть, чи не гiрше. До Булавiна багато вже станиць пристало над
Пiвнiчним Дiнцем, понад Хопром i Ведмедiвкою. Навiть у Тамбовськiй
губернi© бунтуються селяни, мордують панiв i заводять козацький устрiй".
"То не добре",- сказав гетьман, стягнувши густi брови.
"Чому, милосте ваша?"
"Бо не впору. Заскоро вибухають тi бунти. Ще не час. Погибне багато
народу i який з того хосен? Дивися, i я теж мушу вiйсько сво проти
Булавiна слати, хоч воно менi не на руку. Мушу, а то вороги сказали б
царевi, що Мазепа з Булавiном трима . Цар ще сильний, вiн погасить
пожежу... А в нас?"
"I в нас не краще. Багато посполитих до Булавiна втiка , особливо з
Полтавщини. От недавно i Чуйкевич казав, що бачив".
"Чуйкевич? А що ж вiн?"
"Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе".
"Хай ©м Бог допомага ,- сказав, зiтхаючи, Мазепа.- Може, аж тепер Любов
Хведорiвна заспоко©ться".
"Дав би то Бог!"
"Бог, Бог! Вона чорта слуха , не Бога!" - i гетьман увiрвав розмову.
Орлик зрозумiв, що вона йому не мила.
Хотiв iти, але гетьман затримав його:
"Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гада ш?"
"Ваша ясновельможнiсть самi зволять змiркувати, що тут робити треба".
"А що ти робив би?"
Орлик зам'явся.
"Говори по щиростi!"
"Я вiдiслав би тi листи царевi, щоб таким чином довести свою непорушну
вiрнiсть".
Гетьман нiби сумно, а нiби з докором подивився на свого генерального
писаря. Орликовi зробилося нiяково.
"Це я так зробив би, маючи на гадцi не царя, а вашу милiсть, коли б
лист був проти милостi вашо© i на вашу шкоду".
На уста гетьмана вибiг глумливий усмiх, але зараз i сховався пiд вусом:
- "Прочитай менi ще раз лист вiд княгинi Дольсько©",- сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринiтарiй, з яким гетьман бачився у ©© дворi,
вертаючи з Жовкви, був у Саксонi©, переговорював з королем Станiславом i
привiз вiд нього лист, який вона гетьмановi разом зi сво©м нинiшнiм листом
посила . Крiм того, король передав проект ново© умови з Укра©ною, котрий
вона видасть гетьмановому довiреному пiсланцевi, якщо вiн вiд гетьмана
прибуде. Та ще просив король Станiслав, щоб гетьман починав дiло, заки
шведи пiдiйдуть до границь Укра©ни. Це конче потрiбно.
Гетьман слухав уважно. Деякi речення казав собi перечитати вдруге, нiби
лист виучував напам'ять.
"От чого жада вiд мене моя кума, княгиня Дольська! Дрiбниця, тiльки
зажмури очi й лети стрiмголов у пропасти. Для тако© гарно© жiнки ти
повинен це зробити. Вiдколи ва Адама спокусила, жiнка i спокуса - одно.
Та не збився ще з глуздiв Мазепа... Спали цей лист, Пилипе".
Орлик взяв лист княгинi, пiшов до коминка i спалив його. Тiльки трохи
сiрого попелу осталось.
"Спасибi!" - сказав гетьман i задумався. В руках обертав лист вiд
Станiслава.
"З розумом борюся,- почав,- чи посилати цей лист царевi, чи нi. Вранцi
порадимося, а тепер iди в свою квартиру i молися Богу, да ,якоже хощеть
устро©ть вещ' Може, твоя молитва догiднiша, нiж моя. Ти живеш
по-християнськи. Але Бог зна , що, якби я не рiшився, не для власно©
користi рiшуся, а для вас усiх, для жiнок i дiтей ваших. Що заприсяг
колись, при тiм i нинi стою. Добро© ночi тобi".
Простягаючи на прощання руку, привiтно всмiхнувся: - "Година духiв
минула, спи спокiйно. Ще живий гетьман Мазепа!"
* * *
Як п'яний переходив Орлик гетьманськi поко©. Перед останнiми дверима
щось чорне висунулося з кута.
"Пiшов геть! - гукнув Орлик на гетьманського карла.- Сну ться то, як
тiнь, i людей ляка !.. Пiслухував?"
Карлик вiдскочив вiд нього.
"Честь не все ходить з ростом у парi. Пан генеральний писар не подумав,
що в малого чоловiка може бути велика честь i навпаки. Нiколи я не хитався
у собi, чи маю пановi мо му вiрно служити, чи нi".
"Служба службi не рiвна".
"А слуга слузi. Один служить, як пан, а другий пану , як слуга. Не в
службi рiч, а в характерi. Можна служити i бути паном, а можна не мати
нiяко© служби i бути слугою; що кому пан Бiг дав".
"Чого ж ти хочеш вiд мене?"
"Хотiв спитати, чи здоровий пан гетьман".
"Пiди й подивися".
"Нинi нi. Ви ж казали, що я тiнь. Тiнь мусить мати свiтло, а нинi
свiтла нема - темрява. Пiдожду до завтрiшньо© днини. Менi ще час, але
декому спiшно. Низько кланяюся генеральному писаревi i бажаю йому
спокiйно© ночi, добро© ночi, тихо© ночi! О ревуар!"
Як тiнь шулькнув у сiни i побiг до сво © кiмнатки.
"Цей чорт нiби у душi чоловiковi чита ",- погадав собi Орлик, i йому
соромно зробилося перед самим собою. Вiн не належав до тих, що всiма
способами старалися вплинути на гетьмана, щоб вiн пiрвав з Москвою. I ось
тепер, коли це ма статися, вiн настрашився свого власного бажання... Кому
вiн служить - гетьмановi, царевi чи справi? Яке ж тут тодi може бути
хитання? Коли захитався Орлик, то чого вiд iнших хотiти?..
Генеральний писар боровся зi сво©м розумом. Аж пригадав собi гетьмановi
слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устро©ть вещ".
Пiшов на свою квартиру, взяв два карбованцi грошей i почав роздавати
убогим, що лежали на вулицi i по богодiльнях Печорського монастиря.
ТА МНИЦЯ
Коли Орлик наступного дня уранцi увiйшов до гетьманового кабiнету,
гетьман сидiв уже за сво©м столом. Перед ним стос паперiв i хрест з
часткою святого, животворящого древа.
Орликовi по невиспанiй ночi нiби хтось пiску в очi насипав, по гетьману
не пiзнати було втоми. Нервове напруження, в якому вiн останнiми часами
перебував, пiдбадьорювало його. Здавалося, нiби вiн вiдмолод.
Орликовi прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тiльки не про
дiвчину тут рiч, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis,
- пригадав собi Орлик.
Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духiв, мандрiвка перед
свiтаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованцi на моленi "да
устроiт Господь вещ, якоже хочет", i нинiшнiй гетьман перед хрестом з
часткою животворящого древа - все те зливалося в головi молодого
генерального писаря в безладний образ, овiяний мракою мiстицизму, так
сильно небажаного для державного мужа.
Замiсть тверезого, реального погляду на дiло вiдзивалися в душi всiлякi
мiстичнi питання, смiлива активнiсть пiддавалася поганому прочуттю. "Можна
служити як пан, i можна не робити нiяко© служби i бути слугою. Не в службi
дiло, а в характерi".
Орлик пригадав собi розмову з карлом, i йому соромно зробилося, що i в
його душi рабське служальство царевi запустило таке глибоке корiння. Щоб
не було - служити рiднiй справi i тiльки ©й. "Судно без дна - жизнь без
iде©",- гомонiло глухим гомоном з кутiв гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",-
i поклав свiй пiдпис.
"Як же ти спав, Пилипе?-спитався по-товариськи.- Очi в тебе червонi,
мабуть, довго не мiг заснути. Молодий ще, надто палко прийма ш усе до
серця. А воно не добре. В полiтицi треба руководитись розумом. Привикай до
безсонних ночей i - до вiдповiдальностi. Мусить же хтось вiдповiдати за
всiх. Мазепа не вiчний... Сiдай!"
Орлик подякував i сiв. Гетьман не раз натякав на те, нiбито Орликовi
прийдеться колись продовжувати його дiло, але виразно не сказав нiколи.
Вiн нiби i сам хитався у виборi свого наслiдника мiж Орликом i
Войнаровським. Це до яко©сь мiри вражало гордощi молодого генерального
писаря. Але нинi, перебувши нiч на боротьбi з собою. Орлик рiшився служити
дiлу, вiрно й непохитно, з булавою чи без не©.
Не в службi сила, а в характерi.
"Досi я,- почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,--досi я не
зважився сказати тобi свою велику та мницю. Аж учора ти припадкове
довiдався про не©. Припадок, бачиш, не тiльки в приватному, але й у
державному життi гра велику роль. Дiло полiтика предвиджувати припадок i
обмежувати його значiння. Так, це нелегко. .От i я не передбачив
учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти зна ш, у чому рiч. Та не
гадай собi, що я затаював сво© намiри перед тобою, не покладаючись на
певнiсть твою. Нi. Знаю, що ти не спосiбний зробити зо мною те, що колись
Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка,
вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесiдуючи з московськими або i
з нашими всякого чина людьми, i таким способом, не зi зло© волi, а з
необачностi, не погубив себе й мене. Ти зна ш - за гетьмана i генеральний
писар вiдповiда . Але пiсля вчорашнього менi не залиша ться нiчого бiльше,
як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватно©
користi, а для добра цiло© Укра©ни затiяв я це велике й необхiдне дiло.
Хочу, щоб ви з жiнками й дiтьми вашими i вiтчина з вiйськом запорозьким не
загинули нi пiд москалем, нi пiд шведами, а були вольними, як iншi
державнi народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь мо©х приватних
примх, то нехай поб' мене i душею, i тiлом Бoг у Тройцi святiй i динiй i
безневинно понесенi страстi Христовi!"
Кажучи це, поцiлував хрест з часткою животворящого древа i, звертаючись
до Орлика, говорив далi: "Я за тебе зовсiм певен i надiюся, що як совiсть
твоя, так i повага до себе, чеснiсть та природжена честь шляхецька, не
допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродiя. Одначе ж для
бiльшо© певностi, щоб у мене i тiнi якогось вагання до тебе не було, як я
тобi заприсягнув, так i ти перед лицем розп'ятого на животворящому деревi
Христа дай менi присягу, що будеш вiрним менi i не виявиш тайни нiкому".
Орлик присягнув i поцiлував хрест.
Тая присяга, як вiтер iмлу, розвiяла дорешти всякi сумнiви й тiнi, що
були мiж гетьманом i його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим
до свого гетьмана, нiби рiдним йому за переконанням. Ранiше вiн пiдозрював
Мазепу, що цей вивiря i пробу його вiрнiсть, що гра в закритi карти, а
тепер тi карти лежать перед ними на чистому столi - грати будуть ними
проти спiльного свого ворога.
Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну цього переломового факту в
сво©м життi i в вiдношеннi до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити
атмосферу, вiн сказав:
"Присяга вашо© вельможностi доводить вашу щирiсть та батькiвську
дбайливiсть про свою вiтчину i про нас усiх, але хто вгада , що призначив
Бог? Який кiнець поклала його свята воля отсiй вiйнi i хто вiзьме верх?
Коли швед вiзьме верх, то вельможнiсть ваша й усi ми будемо щасливi, а
якщо - цар, то й ми всi пропадемо й нарiд занапастимо".
Слова цi, хоч так простi, що можна було ©х сподiватися вiд кожного,
немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчинi в силi вiку, яким був
35-рiчний Орлик, то© смiливостi й вiдважностi, якими звичайно визнача ться
мужеський вiк, сподiвався почути вислiв подиву й захоплення, що гетьман
для народного добра кида на вагу сво значiння i ма ток, усе, а тим часом
стрiнувся зi звичайною мiщанською чи там хуторянською трусливiстю, зi
страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До
того Орлик доторкнувся дуже вразливо© струни в душi гетьмана Мазепи, а
саме - до монархiчного принципу. Гетьман розумiв, що з московським царем
може успiшно боротися тiльки укра©нський володар, гетьман з атрибутами
монарха, котрий вислуху гадок сво©х приближених людей на те, щоб опiсля
рiшення його було прийняте i сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик
житт ве рiшення свого володаря-гетьмана пода в сумнiв, цей Орлик, вiд
котрого вiн ма право вимагати куди бiльше, нiж вiд усякого iншого.
Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так i тепер, вiн скоро пригасив
свiй гнiв i вiдповiв бiльш хитро, нiж гнiвливо: "Яйця курку не вчать!
Дурень я був би, коли б вiдступив вiд царя ранiше, нiж треба; не
вiдчахнуся я, поки не побачу конечно© потреби. Ще в Жовквi доводив я
царевi про те, що коли Карло пiде на Московську державу, а Станiслав
попросту на Укра©ну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим
вiйськом оборонятися вiд полякiв i шведiв. Тому я й просив тодi царя, щоб
вiн на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч вiйська, так як
ми не раз допомагали йому. I зна ш, що менi вiдповiв цар?"
"Що?"-спитав Орлик.
"Не то, що десять тисяч, але й десять чоловiк, не можу я тобi дати",-
вiдповiв цар.
Що лиш тепер зрозумiв Орлик причину гетьманового рiшення. Укра©на
допомагала й допомага царевi, не жалiючи десяток тисяч свого вiйська, а
коли б на не© ворог напав, тодi вона й десятьох московських солдатiв не
може дожидатися у пiдмогу. Де тут правда, де справедливiсть? I вiн
затиснув п'ястук.
"Гарний союзник, нема що казати!" - промовив.
"Правда? Отож i бачиш, тодi-то я, почуваючи на собi велику
вiдповiдальнiсть за долю нашо© безталанно© вiтчини, яку я свiдомо й
добровiльно прийняв на себе, рiшився пiслати ксьондза-тринiтаря, капелана
княгинi Дольсько©, до короля Станiслава, щоби з ним нав'язати переговори,
i як вiдповiдь дiстав вiд нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як
полохливому стаду, поки ворог нападе на нас i стане нищити землю нашу
мечем i огнем. Як вiльний i не завойований народ повиннi ми дбати, щоб нас
не розшарпали на шматки. Як ти гада ш, що важнiше - вiрнiсть царевi,
котрий не додержу нам вiри, чи добро вiтчини?"
"Salus rei publicae ultima ratio est",- вiдповiв без вагання Орлик.
"I я так гадаю, Пилипе. Мазепа - не авантюрист i не примховатий дiдусь.
Мазепа зна , що робить. Вiрте йому. Ще раз кажу тобi, i затям те собi на
вiки, щоб, як треба буде, свiдоцтво перед будучнiстю дав, що нiчого я для
власно© користi не роблю, а для добра нашого народу й нашо© держави, котру
я хочу на картi вропи закрiпити навiки. Поведеться - гаразд, а нi - так
совiсть моя чиста. Я не зжахнувся перед нiякою небезпекою, заризикував
усiм, чу ш? Усiм!"
Тут гетьман пiдступив до Орлика i руку свою на рамено йому поклав: -
"Що ж, сину, заспоко©вся? Не ма ш уже нiяких сумнiвiв щодо мене? Не бо©шся
духiв?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора".
"Тривожила мене непевнiсть".
"А тепер?"
"Тепер я вже знаю, чого дожидатися менi".
"А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску
висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков пiдi мною ри . Хто може ручити,
що цар остаточно якомусь доносовi не повiрить. Пiдстави . Може, тепер,
коли я балакаю з тобою, вороги мо© компонують якусь нову писульку до
Гаврила Iвановича Головкiна або до його свiтлостi, колишнього бублейника,
а теперiшнього князя Меншикова. З вогнем гра ться Мазепа, i хто погасить
цей вогонь, коли вiд нього займеться його гетьманська кирея? Багато
вiрного вiйська бiля мене? Навiть Войнаровського я мусив пiслати. Царська
помста, як дамоклiв меч, висить над мо ю старою головою, пригадуючи менi
долю мо©х попередникiв. Важко бути укра©нським гетьманом, мiй сину, ой
важко! I тому хотiв би я облегчити долю наслiдникiв мо©х - от що!"
Орлик за ноги свого гетьмана обiйняв: - "Спасибi за тую турботу милостi
вашiй. Iсторiя не забуде того. Я правди не затаю".
"Сподiюся. А тепер сiдай при мо©м столi i пиши мо©м пером лист до царя
i до Головкiна такого змiсту".
Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати цi листи. А коли Орлик,
написавши ©х, прочитав гетьмановi, той поклав свiй пiдпис i сказав: "Тепер
вложимо туди лист вiд Станiслава. У мо © матерi вiрний чоловiк, ще й
трохи нам з рiднi; через його вона обiцяла пiслати цi листи до
Войнаровського, а вiн ©х доручить царевi i графу Гавриловi Головкiну... Д
а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я".
"I д а п р и i д е т ц а р с т в i т в о ",- доповiв Орлик. НА
ХУТОРI
По вiнчанню i по бучному весiллю, на котре гетьман вирядив сво©х
заступникiв i прислав багатi дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на
тихому хуторi в одному з Кочубе вих ма ткiв.
До Ковалiвки ©хати було задалеко. Гетьман кожно© хвилини мiг покликати
свого канцеляриста в Батурин або й до Ки ва, бо дiла у вiйськових
канцелярiях було бiльше, нiж канцеляристiв, та ще таких досвiдчених i
вправних, як молодий Чуйкевич.
Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував
докори совiстi, що занедбу дiло. Там, може, вирiшу ться доля тво ©
вiтчини, а ти устро©в собi iдилiю. Там Арес пише мечем кривавi рядки
велико© поеми, а ти тут чита ш погiднi буколiки.
Кожний ранок вiтав його отсим докором, i кожно© ночi, проходжуючися з
Мотрею в городi, вiн тривожно дивився на небо, чи не побачить криваво©
луни.
Пожежi часто лучалися влiтку, з помсти або вiд неуваги, але тепер
кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вiсьмома
роками i яко© годi було вгасити. Правду кажучи, на Укра©нi здавна горiло.
Люди родилися i мерли серед вiйни, не знаючи, що таке справжнiй мир. А все
ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокiйнiших i
кращих часiв. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши ру©ну, збуду на ©©
згарищах нову й сильну державу.
Аж нараз тi добрi сподiвання тратили певну пiдставу. Сво© вiйська
виходили з краю, а на ©х мiсце приходили московськi.
На заходi - вiйна зi шведом i поляками, на сходi - бунти й повстання, з
пiвночi - Москва, вiд полудня - татари, всерединi росте невдоволення проти
панiв i дукiв, незгода голову пiдносить.
Важка журба за будуччину рiдно© землi захмарювала щастя молодого
подружжя.
"Як ти гада ш, Мотре,- питав Чуйкевич сво © дружини,- скоро по©демо ми
в Ковалiвку i заживемо спокiйно, чи, може, й не дiждемося нашого тихого
щастя?"
"Якщо маю тобi правду сказати,вiдповiла Мотря,- то я на те не маю
надi©. Чомусь менi зда ться, що нас ще не одне таке чека , чого анi
розумом не збагнеш, нi серцем не прочу ш".
"I не страшно тобi?"
"Нi раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Тако©
тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнiчу мене. Краще хай громи
б'ють, хай блискавки ослiплюють очi, хай вiтри трощать дерева старi,- що
марне i гниле, хай гине, заради нового i здорового".
"Ти все така, як колись була, Мотре. Не змiнило тебе подружжя зi мною".
"Нiщо мене не змiнить, Iване".
"А все ж таки був час, коли ти iнакше виглядала".
"Гада ш у Бахмачi?.. Так... Не скриваюся... Зi мною дiялося тодi щось
таке, чого i сказати не вмiю".
"Ти була задивлена в нього i захоплена його появою".
"А ти б то нi?"
"Так, Мотре. Гетьман мав i ма надi мною велику силу. Я щиро вiдданий
йому".
"Чого ж тодi тривожиться, Iване? Тво завдання - вiрно й чесно сповняти
свою службу. А iнше, як Бог дасть".
х розмову перервав Мотрин паж, котрий прибiг до городу, сповiщаючи, що
при©хали гостi.
"Хто ж такий?"
"Якийсь старшина, котрого iменi не затямив, i гетьманова сестрiнка,
панна Мар'яна, ©х вiта Марiя Хведорiвна".
Молодi господарi побiгли в двiр.
"Подумай, панна Мар'яна, який несподiваний гiсть!" - говорила до
Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманово© сестри вiд другого ©© чоловiка,
перебувала в Ки вi, доглядаючи свою хвору бабку iгуменю Мазепину,
гетьманову маму. Тепер ©хала вона трохи на село, щоб вiдпочити на свiжому
повiтрi, i поступила на нiч на хутiр молодих Чуйкевичiв, котрих знала з
Батурина. Була це панночка не перших лiт, але незвичайно© вроди, з гарною
товариською огладою, освiчена й розумна. Войнаровського перша сестра,
гетьманова сестрiнка i гетьманово© мами улюблена внучка, вона багато
дечого знала, чого iншим не доводилося чути, i розмова з нею не
закiнчувалася на питаннях про погоду, про прислугу i про цiни на вбрання
та на косметичнi мазi й смаровидла, з нею любо було провести на розмовi не
лише короткий i лiтнiй вечiр, але й хоч би цiлу нiчку.
З панною Мар'яною ©хав, як товариш i опiкун у дорозi, пан Згура, родом
грек, чоловiк теж дуже бувалий, меткий i хитрий, Мазепин близький
дорадник, про котрого нiхто нiколи не мiг знати, де вiн бува , усе в
роз'©здах з гетьмановими секретними дiлами.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подiбно як i гетьмановi, годi було
лiта вгадати, виглядав молодше, нiж справдi був, i знайомi не раз
доповiдали собi жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортовi запродалися
i вiн ©м лiки проти старостi зi сво © пекельно© аптеки приносить.
Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра
жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, i амурiв дядькового
дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та вiдговорами
збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя,
розповiдаючи, нiбито мимоходом, про сво© усякi лицарськi вчинки, яких не
повстидалися б були Ахiлл, Гектор i Патрокл, про менших геро©в i не
згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями i тiткою Марi ю поважно
слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм так само поважно питалася:
"Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?"
Пан Згура робив сумну мiну i звертався до молодо© хазяйки: "Мотре
Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх укра©нок так гострi язики?"
"Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi панна Мар'яна,
нiбито нишком, казала до Марi© Хведорiвни:
"Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура".