Страница:
"Розумiю вас,- розпочав хазя©н голосом сумним, нiби вiн отсе на якiйсь
стипi балака.- Ви повiрили попам. А зна те, як вони, тi попи, собi
мiркують?"
"Як?"
"А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зi шведами
поспi , цар може з ними зробити, що захоче. Та ще мiркують вони собi, що
хоч тепер гетьмана зрадять, так це нiщо. Як побiдить цар, то вiн ©х тую
зраду всiлякими ма тностями обдару , а якщо гетьмана зi шведами верх
вiзьме, то вiн ©м простить, бо гетьман свiй чоловiк i сво©х духовникiв не
буде так карати, як кара ©х цар. I ви повiрили попам?"
"Вони слуги Божi й закони Господнi краще знають, нiж ми. Хай вони перед
Богом вiдповiдають за нас".
"Кожний за себе вiдповiсть, бо на те у нас розум i вольна воля . Якщо
царська власть вiд Бога, то гетьманська теж вiд нього. Гетьмана вибрав
народ, а голос народу, голос Бога. Негiднi ми зватися людьми вольними,
коли не розумi мо того".
"Як голос народу - голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що
громада скаже, громада теж народ".
"Та не така, як наша, i не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт
опутав i вона голосу Божого не чу , з отсе© розмови бачу. Та я на суд
нечестивих не пiду".
"А нам пора. Простiть, що позбавили сну".
"Який там сон тепер. Спасибi, що зайшли. Бувайте!"
Вiдпровадив ©х до ворiт, глянув на вулицю, постояв i стурбований
вернувся до жiнки.
"Ось воно як!" - сказав, ховаючи самопал пiд постiль.
"Щось таке твориться тепер у нас на Укра©нi, чого нiяк не розберу.
Народ не той став".
"Iншi часи, iншi люди",- зiтхала жiнка.
"Але ж двох правд нема, i двох честей також нi. Що було справедливе за
батькiв i дiдiв, те чесним i справедливим осталося для внукiв, а що нi -
те нi".
"Не всякий так гада , як ти".
"Не всякий, але подумай лиш - предательство"! Пре-да-тель-ство" _-_
повторив, розкладаючи безрадно руками.
"Були предателi за часiв Христових, й тепер. I тепер розiпняли б
Христа".
"Добре ти кажеш: i тепер розiпняли б Христа за те, що вiн людям добра
бажав. А людям треба не благодати небесно©, а звичайно© наживи, i не слова
Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жiнко. В Батуринi
кiлька тисяч людей смерть за нашу правду понесло i муки страшнi
протерпiли, а тут вони тих мученикiв, що вiд рук мучителiв спаслися,
мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".
Ходив по хатi, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб
повернути його вiд тих гадок, хазяйка просто спитала: "Чи не краще нам
полковника Чечеля кудись заховати?"
"Куди?"
"А хоч би в омшаник".
"Гада ш, не знайдуть. Перед сво©м ворогом не схова шся".
"То може б йому дати коня i провести куди безпечно?"
"Не пора тепер. Свiта . Треба чекати ночi".
"Жаль, що ми того скорiше не зробили".
"Як? Не бачила його? Та ж це не чоловiк, а тiнь. На ногах устояти не
мiг. Порубаний такий. Дивуюся, що вiд упливу кровi по дорозi не впав".
"Так що ж буде?"
"Що Бог дасть, але я його живим зi сво © хати не видам".
Жiнка мовила поранню молитву i збиралася палити в печi. ЛИЦАР У
БЛИСКУЧIЙ ЗБРУ
На майданi збирався народ. Старшi на колодах сидiли, пихкаючи люльки,
молодшi стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами i помiж деревами в садах являлася золота смуга, ясна,
що аж за очi брала: Згодом яснiсть тая пiднiмалася вгору, розкидуючи
кругом сво щедре промiння. Нiби незрима рука золоте зерно сипала на
землю, нiби небесний сiвач iшов понад землею i сiяв.
Декому здавалося, що з-поза обрiю з мрячних кра©н темно© ночi ви©жджа
лицар у блискучiй збру© на бiлому конi, з золотим мечем у долонi. На
шоломi в нього китиця огненних пер, вiтер обрива ©х i кида на землю.
Рожами кладуться вони на поля, на верховiття дерев, на покрiвлi хат,
пелюстки, платочки рожевого квiття стеляться кругом. ©де велетень-лицар,
мерехтить срiблиста збруя, сяйво ясне лл ться з золотого меча, а перед ним
утiка нiч. Горбиться, кулиться, до землi присiда i по ставищах, по
мокляках, по оболонях волочить за собою свою спiдницю довгу з непевно©
темряви i з нiчно© iмли.
Дивляться сивоголовi господарi, як бiлий лицар чорну нiч проганя ,
знiмають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села
приплiвся, помiж молодшими гука : "Пора дiло кiнчать. Доволi кров нашу
пили, кровопивцi. Доволi крутили нами. В потребi нашому братовi золотi
гори обiцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у вiйську служить, то
в ре стр впишемо тебе, а хочеш на землi працювати, так i землю дiстанеш. А
прошу".
"I млинок, i ставок, i вишневий садок",- доповiдав його товариш.
"Дiстанеш на Йосафатовiй долинi, а тепер ма ш не садок, а в задок".
Смiються кругом.
"А скiнчиться вiйна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти
хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панiв працювати. От яка
наша правда, браття".
"Авжеж, авжеж",- гомонить поза спинами тих, що на колодах сидiли.
"Ти до чого, синку, ведеш?" - пiдняв на нього полинялi очi сивоголовий
дiдусь.
Сторопiв. Та тiльки на хвилину. Побачивши, що одномишленникiв кругом
чимало, вiдповiда смiливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не
слухати панiв-старшин".
"Анi дукiв-серебренникiв".
"Досить слухалися -та й дослухалися ось до чого".
I пiдняв руки, показуючи подрану кожушину.
"Сорочки на хребтi не маю. Тiльки мо©х ма ткiв, що тая дранка, i тiльки
худоби, що тi© вошi в нiй. Розбагатiв".
"Потiшся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатiли, багато!"
"Бiля гетьмана доробилися".
"Бiля iзмiнника".
"Податями та налогами всiлякими народ обкладав, а все буцiмто для царя,
цар наказу , а цар у манiхвестi виразно говорить, що вiн з Укра©ни одного
фимку брати не хоче, що це гетьман до сво © кишенi грошi з народу
здирав".
"У гетьмана в кожному дворi грошi".
"А в нашого брата, що спина, то вошi".
Притакували кругом.
Дiд з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрi м
на бiлому конi про©жджав, i на нiч темну, що в байраках перед ним
ховалася. Але спiдниця ©©, брудна й мокра, волочилася по землi, як
смородлива ганчiрка. Дiд нишком покаянний псалом шепотiв.
"Я також,- почав iнший,- так собi сво©м простим розумом мiркую, що
ближча сорочка, нiж кожух. Ближчий нам робучий народ, нiж старшини".
"Ближчий, ближчий!"
"Хто з робучого народу, хай залиша ться у нас. Скажемо, що сво©, а хто
зi старшин, того видати царевi. Царевi не цiкаво нас до рук сво©х дiстати,
бо хто ми таке? - "пiдлий народ". Цар зна , що всякi факцi© вiд старшин
iдуть, старшин йому давай".
"Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так i
видаваймо ©х, пеських синiв".
Дiд перервав псалом: "Видамо сво©х, так чужих нам нашлють, а гада те,
що чужi кращi вiд наших".
"Менший жаль, бо чужi. Вiд свого кривда гiрше болить".
"Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульнiше б' ".
"Так нашi предки гадали, i тому в нас добра нема , тому ми у чужому
ярмi. Гей, дiти, якi ви нерозумнi. Вiд сво © кривди куди легше
визволитися, нiж вiд чужо©. Свого гетьмана скинеш, коли вiн негодячий, а
царського намiсника не спека шся, бо за ним сто©ть цар, i вiйсько, i всi
сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак i безсильний жаль у
серцi, i отсе вся твоя оборона. I будеш битися, як перепiлка в снiгах на
морозi, i скиглити будеш, як чайка, нарiкаючи на свiй розум дурний. Прийде
каяття, та вороття не буде".
Iз-за гаю знiмалася хмара й летiла ясному лицаревi назустрiч. Хотiла
прикрити його, нiби невод розпускала небi.
"Хай, що хоче буде, щоб не було, як . Несила довше кривду терпiть".
"Несила, несила!"
"Гетьмани визволювали нас вiд ляхiв, а татар накликали".
"Татари загонами народ гонили у ясир".
"А Мазепа, гада те, що? Визволю Укра©ну вiд москалiв, а шведам
прода ".
"Лютрам-бузувiрам".
"Не хочемо, не прийма мося!"
"Послухай його манiхвестiв, допоможи побити царя, то вiн панiв
польських накличе на нас, закрiпостить народ".
"Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
"Церкви зу©там вiддасть, у монастирях унiатiв понасаджу , польськi
порядки на Укра©нi заведе".
"Не хочемо того, не прийма мося".
"Краще вiд православного царя".
"Краще! Краще!"
"До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай iдуть за голови нашi".
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Нi вiку, нi розуму
не шанували. Горла© перед вели.
"Нассалися п'явки нашо© кровi, вiдривать пора".
"Пора, пора..!"
"Перетрусити село, чи де Чечеля нема . За його нам вiд царя велика
ласка буде".
"Вiн свiтлiйшого князя Меншикова обидив, царського вiйська в Батурин не
впустив, царських послiв зневажив".
"А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втiка ".
"Через нього тисячi народу пропало, на його невинне пролита кров паде,
на погибiль йому!"
"На погибiль Чечелевi! На погибiль старшинам!"
"Видаймо Чечеля царевi. Вiдведiм його до найближчого московського
караулу".
"Вiдведiм, вiдведiм!" - ревiв натовп.
Снiгова хмара ясного лицаря тiнями накривала.
Меркли блискучi бляхи на його широких грудях, снiдею заходив шолом, меч
iржею вкривався. Щедрою рукою розсипанi троянди линяли й нидiли пiд
чобiтьми розюшених. людей. А з байракiв, з болiт, недобре ще примерзлих,
пiдносилася брудна спiдниця ночi. Вiтер ©© пiддирав, пiдносив i понад.
селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
"Чечеля, Чечеля нам давай! До бiса полковникiв, до бiса нам старшин!"
"I без них проживемо!"
"На погибель ©м!"
"На погибель".
Хазя©н, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова.
Старий, багатий козак мав численних сторонникiв у селi. Постояли за ним.
Зацитькували ревунiв. "Дайте ж чоловiковi слова! - казали.- Не шумiть!
Криками далеко не зайдемо. Це тiльки жиди криком городськi мури валили,
наш крик тако© сили не ма ".
Вилiз на колоду i став заспокоювати народ.
Казав те, що й сусiдам на розмовi у сво©й хатi говорив, а саме, що не
всi старшини лихi, що й мiж ними люди з великими заслугами. Обороняв
гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
"Дукам, серебренникам, а не нам".
"Не будь дукiв, не було б що i взяти в руки".
"Ой прибрали ви нас у сво© загарбливi руки, так що й дихати важко".
"Та кiнець пануванню вашому, пани!"
"Кiнець нам, а ви гада те що? безконечнi?" - питався хазя©н.
"Поки землi, поти нас,вiдповiдали.- А ви от що!" - дмухали на долоню,
показуючи, як старшини полетять на чотири вiтри.
"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",- грозили.
"Поки зробите, послухайте правдивого слова".
"Не треба, не хочемо, не цiкавi..."
"Цитьте, хай говорить. Кажiть, дядьку, кажiть".
"Сво©х людей на поталу ворогам давати не годиться".
"Треба!"
"Не треба!"
"Мус!"
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старшi й жiнки, що повибiгали з
хат, зупинили бiйку.
"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Iуду, що зрадив Христа".
"Гетьмана покара , бо вiн теж iзрадив".
"Але не вас i не Укра©ну".
"Укра©на - це ми".
"А ми - нi? - питалися докiрливо старшi.- А ми - що?"
"Ви струп на нашому тiлi. П'явки, опирi, кровопивцi!"
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум i погана лайка.
Вже й до рукопашного бою доходило, бо годi було старим козакам i хазя©нам
поважним терпiти кривду вiд наймитiв i всякого зайшлого народу, котрий, на
©х гадку, як бiдував, то з власно© вини, бо гроша в кишенi втримати не
вмiв. Що заробив, те й пропив.
Дiйшло до того, що червоними пiвнями грозили, казали:
"Пiдождiть, хай настане нiч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
"То я аж такого сорому дочекався,нарiкав сивий дiдусь з полинялими
очима, що вже кудись далеко, нiби поза другий берег заглядали.- То вже в
нас аж до такого дiйшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо
ви нiчого пошанувати не вмi те, нiчого святого нема у вас. Настали часи,
що яйце вiд курки мудрiше й дiти батькiв розуму вчити хочуть".
"Як батьки дурнi, то i вчити ©х треба",- озвався хтось.
Дiдусь мав синiв i внукiв у громадi.
Не втерпiли кривди. Затрiщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися
жiнки й дiти мужам i батькам на пiдмогу, перемiнився майдан у кiтловище
людське, в котрiм варилася страва чортовi на снiдання.
"Карли - панам, проч iз старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля
нам!"
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, по©хав кудись геть
срiбнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловiк у козацькому кунтушi, з шаблею при боцi,
праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану - тiльки
одним оком дивився.
"Чечель© Чечель!" - зашепотiло кругом.
Ступив на майдан, бiля колод, на котрих старшi хазя© сидiли, став i тим
одним оком журливо на грище глядiв.
Вчорашнiй розпучливий бiй, лицарська смерть батуринцiв, щоб доховати
вiру гетьмановi й оборонити чесне iм'я столицi, i отся нинiшня гидка,
глупа, безтяменна гризня,- якi ж далекi й неподiбнi до себе моменти, якi ж
супротивнi образиi Там вiрнiсть i вiра, там хоробрiсть i жертва, тут
глупота i пiдлiсть - нiби це два свiти, два народи, двi iншi культури.
Страшне, неправдоподiбне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспоко©ти
себе, щоб не зневiритися в силi i вартостi тi © стихi©, i не знаходив
нiчого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город,
тут нiби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законiв, до ладу,
до влади, розвили в собi почуття державне, зрозумiли, що таке честь i
боролися за не© так хоробро, як тiльки чоловiк боротися може.
I почув вiн у душi сво©й таку велику вдячнiсть до отсих лицарiв
батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився,
змалiла в його очах до розмiрiв гризнi собак за кiстку, кинену крiзь вiкно
пансько© кухнi на смородливий смiтник.
"Батурин смертю сво ю живий буде, Батурин побiдить позагробною
побiдою",- потiшав себе, не вiдчуваючи в серцi сво му до отсих чорних
лицарiв народного безглуздя нiчого бiльше, крiм опрощення сумного. Прости
©м, Боже, прости, Укра©но, бо не знають, що творять...
"Чечель, Чечель!" - шепотiло кругом.
"Слово "Чечель", нiби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на тi
голови гарячi, вiд заслiплення п'янi.
Роздiлювалися купи, що напирали на себе, один вiд другого вiдставав,
виймали пальцi з чубiв, переставали давити себе в обiймах, вiдскакували на
боки, так що над майданом тiльки жмутки вирваного волосся лiтали, тiльки
пояси валялися, тiльки пара з людей била, як iз коней, на яких забагато
тягару накладено.
"Полковник Чечель! Чечель!"
А Чечель стояв, нiби вiн тут нi при чiм.
Його гадки блукали зарослими шляхами Укра©ни, тими, що могли вести до
волi i слави, а завели до сорому i до неволi.
Чому? Чому? - питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав,
гiршу вiд учорашньо©.
Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий
позицi© не хотiв здавати. Нинi висiла над ним загроза впасти жертвою сво©х
власних людей, темних, заслiплених, розлючених, як звiряче стадо. I
пригадувалися йому тi найчорнiшi моменти ;з iсторi© рiдного краю, котрi
кидали тiнь на найсвiтлiшi подi©, моменти, вiд котрих кров стина ться в
жилах, вiд котрих лиця огнем пашать, моменти найбiльшо© невдяки,
найчорнiшо© зради - зради провiдникiв юрбою.
"Юрбою, несвiдомою, чорною юрбою,повторив, дивлячись на те, що дiялося
кругом.- Чому ж та юрба темна й несвiдома в нас?" - питав себе Чечель. I
замiсть вiдповiдi пригадалися Лобода, Брюховецький, Самiйлович, Тетеря, i
багато, багато ©х, що тую юрбу замiсть робити силою творчо-свiдомою
цькували, пiд'юджували, пiдбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до
безнастанно© боротьби не для загального добра, а для особистих вигiд. Хто
обiця бiльше, хто голоснiше кричить, за тим вони пiдуть.
"Багато, багато вини за нами,-казав Чечель собi.- Верхи не трималися
купи i доли тягнули ©х удiл. Замiсть доли пiдтягати вгору, ми для успiху
хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дiйшли
до отсього, що дi ться тут".
"Ви кликали мене",- сказав голосом грiмким, в якiм не почувалося нi
жаху, нi тривоги.- Гадали, втiк, сховався, боюся вашого суду? Нi, браття.
Нема менi чого боятися, i ховатися я теж не потребую. Я тут!"
Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоцi, чи зуби крiпко сидять,
гладив вус, чи його не вiдiрвали.
Дивилися спiдлоба, нiби боялися погляду чоловiка, котрого перед
хвилиною радi були затоптати в болото.
"Чого вам треба вiд мене?" - питався полковник Чечель.
Не вiдповiдав нiхто.
"Батурина вам жаль? Нiхто так не жалi за ним, як я, бо в ньому були
мо© гордощi, моя надiя, слава, в ньому був я. Там я сили сво© залишив, на
батуринських валах кров свою пролив, тодi, як ви тiльки злобою i помстою
дихали на себе".
Чув, що лагiдним словом совiстi ©х не зворушить, а влещувати не хотiв,
розумiючи, що тiльки правда, дина, свята, чиста правда може отверезити
©х.
"За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем сво©м справу здам,
якщо Господь дозволить менi стати перед ма статом його, а як нi - то перед
Богом, котрий колись усiх нас розсудить, розсудить мене i вас".
Пiдступали ближче до нього, нiби хотiли краще чути i розумiти його.
"Одного жалiю я нинi, а саме, що у Батуринi разом iз другими не полiг".
"Отож воно i ",- пiдхопив хтось. Чечель глянув у той бiк.
"А жалiю тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а нiж помiж
негiдними жити".
"Ого, ого!" - почулося вже бiльше голосiв.
"Вiн кривдить нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, нiж шаблею
рубать".
Чечель шаблю з пiхви добув. Тiльки шматок рукоятки тримався, та й то
був пощерблений i весь у кровi.
"Ось вам шабля моя. Як ви сво©ми краще працювали, так плюньте на мою".
Сивоголовий дiд пiднявся зi свого мiсця, пiдступив до Чечеля i попросив
тi © шаблi.
"Будь ласка!" - i Чечель йому подав.
Дiд шаблю на руках угору пiдняв, нiби молився до не©, а потiм ©©
побожно поцiлував. "Правдива козацька шабля",сказав i хотiв Чечелевi
вiддать, але й iншi пiдходили до нього, бо й самi хотiли бачити тую шаблю,
котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. I ходила тая шабля з рук
до рук, як живий свiдок учорашньо© страшно© боротьби за славу й волю i за
честь Укра©ни. Приглядалися до не©, доторкалися руками, нiби вона жива,
хоч порубана, хоч iз не© тiльки малий шматок остався.
"Кажете, що я втiк,- говорив Чечель далi,- що я Батурин залишив, а сам
вiд кари спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було
обороняти. Трупи оборони мо © не потребують, а попiл i згарища сил мо©х не
вартi. Тих, що живцем у руки ворогiв попали, я вирвати не мiг. А решту
сво©х людей i решту сво©х сил хотiв я заховати, щоб боротися далi за тих,
що замiсть обороняти волю й честь заколот чинять, брат на брата Ка©нову
руку пiдносять, безталанний край до заглади ведуть. I за те ви хочете мене
москалям видавати? Га, що ж - берiть, потерплю за вас, може, Господь муки
мо© за спасiння ваше прийме. Може, дiти, що бачитимуть цей сором,
вжахнуться його i виростуть кращими й чеснiшими вiд батькiв сво©х. Чого ж
ви сто©те? В'яжiть мене, ведiть до караулу, продавайте за iудиний грiш i
впийтеся за нього, щоб позабули себе i свiй грiх".
Мов зачарована стояла громада. Нiхто i пари з рота не пустив. Старi
козаки сумно голови похилили, жiнки втирали сльози. Чечелевi жаль груди
роздирав. Душу хотiв виговорити з себе, не тому, щоб живим звiдтiля вийти,
а щоб правду сказати, хоч би за не© прийшлося заплатити життям. Чув
гiркоту на вустах, i гiркi були його слова, як полин.
"Батьки i дiди вашi куди бiльших вiд мене на муки i на смерть видавали,
кажучи: "Хай iдуть за голови нашi!" Навiть батька Богдана чернь двiчi
видати хотiла, так не було руки, котра б пiднялася на нього. Я не Богдан,
я тiльки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо
зрада вiдчинила ворота, а зрада вiд хоробростi сильнiша. Чого ж ви
чека те, поспiшайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замiсть у пiхву в
груди сво© вложити, так тодi пропадуть вашi грошi, пропадуть царськi
милостi. Поспiшайте!"
Та нiхто не важився пiдступити до полковника Чечеля. Рука не
пiднiмалася. Стояв вiн, як живий докiр за тую кривду, котру збиралися йому
зробити. Зворушена совiсть бачила в Чечелю образ усiх тих провiдникiв
козацтва, котрих чернь носила на руках, а опiсля кидала в болото або у
важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табiр. Не лиш
гiркими словами, але й ранами сво©ми, цiлою виснаженою появою
обвинувачував Чечель товпу за ©© кривди супроти одиниць, за непорозумiння
помiж ними i за незрозумiння спiльного добра. Не розумiли, що залежали вiд
себе. Навiть тi, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як
гукала колись жидiвська юрба: "Розiпни, розiпни Христа", навiть тi
замовкли тепер, нiби в рот води набрали й дивилися тiльки, куди б то ©м
непомiтно вислизнути з майдану. А вислизнувши, ховалися мiж клунями й
хатами, бо хотiли сором сховати. Сховалося i сонце у хмарi, з котро©
замiсть бiлого снiгу став накрапати зимний, куди гiрший вiд снiгу,
дошкульний зимовий дощ. Тьмився свiт, нiби це не до полудня йшло, а
бралося пiд вечiр. Сутенiло.
Бiля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з
котрого ворог утiк.
На колодах сидiли старi дiди з головами, повними турбот про минуле сво
та про майбутн . Не одне, чого не розумiли колись, зрозумiли тепер i, як
могли б, то заховалися б пiд землю, щоб лиш заховати цей сором, що ©х душi
палив, ©х село, ©х громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки
видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобi, Боже, що не прийшло до
того. За тими думками не зчулися й не помiтили, як до села наближалася
ватага гультя©в, котрi, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав,
вилазили зi сво©х кри©вок, збиралися у великi купи i з темряви нiчно©
виходили на свiтло дня. Почувши, що цар проща усiм, хто проти гетьмана
заявиться i що москалi платять за видачу мазепинцiв, пустилася на тi
промисли поганi. Грiш ©х манив, манила ©х надiя наживи.
А все iнше не мало для них нiяко© ваги. Раз ©х викинув народ, не
оглядалися на нього. Жити хотiли, а як, якими промислами - ©м байдуже.
Допомагали караулам царським виловлювати мазепинцiв, ставали за собак у
тих поганих ловах. Iшли по слiдах батуринських утiкачiв i забрели аж сюди.
Головна рiч Чечель. За нього заплятять москалi бiльше, як за сотню
звичайних людей. Чечеля, Чечеля ©м у руки дiстать! Награбували коней,
запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нiчнi, а прямо якась вiйськова
частина. Вже в них свiй отаман , котрого слухають безумовно, бо за
непослух смерть.
Обступили майдан, налетiли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива,
нажива буде!
Даремна оборона. Налiт неприготованим застав село. Хазя©ни, вiдрiзанi
вiд сво©х хат, з майдану виходу не мали. Голiруч супротивлятися не станеш.
Дiди очам сво©м не вiрять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж
сподiвалися таких часiв, воюючи колись хоробро i чесно за сво©х молодих
лiт? Невже ж це Укра©на, невже ж оте я розбишацька ватага - це ©хнi
земляки, люди одно© вiри й одно© кровi? З дива вийти не можуть. Боже,
помилуй нас.
Чечель зрозумiв, що з тими нiяко© балачки бути не може. Це вже найгiршi
зi злих. До них слово приступу не ма , на них одно - сила. Та вiн
безсильний був. Права рука горiла, на тiлi повно ран. Мозок кров'ю
заплива .
"Ось вiн, Чечель! Бери!" - I заки зрозумiв цi слова, почув аркан на
сво©й ши©, почув шнури на руках i ногах, побачив очi, як вовчi слiпаки, i
сопух горiлки, що бив, як вiд куф, i завзяття гiдне кращо© справи.
"Боже, муки мо© за прощення ©х грiхiв прийми!" - промовив, попадаючи в
отупiння. Бачив, як хазя©н, у котрого вiн останню свою нiч ночував, бився
за нього, як iншi старi козаки допомагали виривати його з рук гультя©в, як
навiть тi наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним,
як громада хотiла навiть грошi за полковника Чечеля платити,- не помагало
нiщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля ©м москаль
багато заплатить.
Бiльше вони у сво©х мозках чорних не кмiтували нiчого. Чечель чув, як
його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села,
прикрiпили його посторонками, щоб i повернутися не мiг, накрили кожухом, i
сани рушили з мiсця.
_Нi уток, курочок"_
_Нi хати, нi жiнки,_
_А стократ болячок_
_У тво© печiнки._
Сани скрипiли, соромiцькi пiснi супроводжували ©х. Кривда, яко© Чечель
не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матiр,
навiть Господа Бога в небi. Хотiли перекричати голос совiстi, що все-таки
десь там на сподi п'яних душ ворушилася, скиглiла, як у шуварах
смертельною кулею поранена чайка.
_Поспiшайся, Чечелику,_
_Чека москаль,_
_Вже для тебе пристро но_
_Осиковий паль._
_Гу-у!_
_Вже для тебе застругано_
_Гостроверхий кiл,_
_Не трать сили, Чечелику,_
_Спускайся удiл._
_Гу-у!_
Вiтер утiкав. Не хотiв на сво© буйнi крила брати такого спiву. Чечель
закусив губи. "Прости ©м, Господи, бо не знають, що творять".
Сумував серед села болiт укритий майдан.
Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде,
смородливе.
Дiдуся з полинялими очима дiти i внуки пiдiймали з того болота,
витягали з-помiж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,- не жив.
Вiдтирали його, трусили i дивилися, чи не поламанi костi.
"Лишiть мене,- просив,- дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому
пережити, дiти!"
Котрийсь iз хлопчикiв пiдняв iз болота дорешти поторощену Чечелеву
шаблю. Тiльки малесенький шматочок тримався ще гарно© рукоятки. Шабля з
рук до рук ходила. Мовчки розглядали ©©. Супроти ©© голосного мовчання
завмирали слова на ©х блiдих устах.
"Правдива козацька шабля..."
Бiльше нiхто нiчого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зi
смородливого болота i поклали за образ у тiй свiтлицi, де Чечель останню
свою нiч ночував.
_...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ_
Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар iз сво © квартири у
Погрiбках:
"Пане полковнику Чернiгiвський!
Писав нам пан генерал князь Меншиков о злiм учинку i о зрадi гетьмана
Мазепи i хотiв, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому дiлi, про що
вчорашнього числа до вас, генерально©, i до все© старшини i полковникiв
висланi нашi укази, щоб за©здилися на нараду про це дiло i на вибiр нового
гетьмана по правах вольними голосами; i нинi це пiдтверджу мо, щоб
стипi балака.- Ви повiрили попам. А зна те, як вони, тi попи, собi
мiркують?"
"Як?"
"А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зi шведами
поспi , цар може з ними зробити, що захоче. Та ще мiркують вони собi, що
хоч тепер гетьмана зрадять, так це нiщо. Як побiдить цар, то вiн ©х тую
зраду всiлякими ма тностями обдару , а якщо гетьмана зi шведами верх
вiзьме, то вiн ©м простить, бо гетьман свiй чоловiк i сво©х духовникiв не
буде так карати, як кара ©х цар. I ви повiрили попам?"
"Вони слуги Божi й закони Господнi краще знають, нiж ми. Хай вони перед
Богом вiдповiдають за нас".
"Кожний за себе вiдповiсть, бо на те у нас розум i вольна воля . Якщо
царська власть вiд Бога, то гетьманська теж вiд нього. Гетьмана вибрав
народ, а голос народу, голос Бога. Негiднi ми зватися людьми вольними,
коли не розумi мо того".
"Як голос народу - голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що
громада скаже, громада теж народ".
"Та не така, як наша, i не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт
опутав i вона голосу Божого не чу , з отсе© розмови бачу. Та я на суд
нечестивих не пiду".
"А нам пора. Простiть, що позбавили сну".
"Який там сон тепер. Спасибi, що зайшли. Бувайте!"
Вiдпровадив ©х до ворiт, глянув на вулицю, постояв i стурбований
вернувся до жiнки.
"Ось воно як!" - сказав, ховаючи самопал пiд постiль.
"Щось таке твориться тепер у нас на Укра©нi, чого нiяк не розберу.
Народ не той став".
"Iншi часи, iншi люди",- зiтхала жiнка.
"Але ж двох правд нема, i двох честей також нi. Що було справедливе за
батькiв i дiдiв, те чесним i справедливим осталося для внукiв, а що нi -
те нi".
"Не всякий так гада , як ти".
"Не всякий, але подумай лиш - предательство"! Пре-да-тель-ство" _-_
повторив, розкладаючи безрадно руками.
"Були предателi за часiв Христових, й тепер. I тепер розiпняли б
Христа".
"Добре ти кажеш: i тепер розiпняли б Христа за те, що вiн людям добра
бажав. А людям треба не благодати небесно©, а звичайно© наживи, i не слова
Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жiнко. В Батуринi
кiлька тисяч людей смерть за нашу правду понесло i муки страшнi
протерпiли, а тут вони тих мученикiв, що вiд рук мучителiв спаслися,
мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".
Ходив по хатi, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб
повернути його вiд тих гадок, хазяйка просто спитала: "Чи не краще нам
полковника Чечеля кудись заховати?"
"Куди?"
"А хоч би в омшаник".
"Гада ш, не знайдуть. Перед сво©м ворогом не схова шся".
"То може б йому дати коня i провести куди безпечно?"
"Не пора тепер. Свiта . Треба чекати ночi".
"Жаль, що ми того скорiше не зробили".
"Як? Не бачила його? Та ж це не чоловiк, а тiнь. На ногах устояти не
мiг. Порубаний такий. Дивуюся, що вiд упливу кровi по дорозi не впав".
"Так що ж буде?"
"Що Бог дасть, але я його живим зi сво © хати не видам".
Жiнка мовила поранню молитву i збиралася палити в печi. ЛИЦАР У
БЛИСКУЧIЙ ЗБРУ
На майданi збирався народ. Старшi на колодах сидiли, пихкаючи люльки,
молодшi стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами i помiж деревами в садах являлася золота смуга, ясна,
що аж за очi брала: Згодом яснiсть тая пiднiмалася вгору, розкидуючи
кругом сво щедре промiння. Нiби незрима рука золоте зерно сипала на
землю, нiби небесний сiвач iшов понад землею i сiяв.
Декому здавалося, що з-поза обрiю з мрячних кра©н темно© ночi ви©жджа
лицар у блискучiй збру© на бiлому конi, з золотим мечем у долонi. На
шоломi в нього китиця огненних пер, вiтер обрива ©х i кида на землю.
Рожами кладуться вони на поля, на верховiття дерев, на покрiвлi хат,
пелюстки, платочки рожевого квiття стеляться кругом. ©де велетень-лицар,
мерехтить срiблиста збруя, сяйво ясне лл ться з золотого меча, а перед ним
утiка нiч. Горбиться, кулиться, до землi присiда i по ставищах, по
мокляках, по оболонях волочить за собою свою спiдницю довгу з непевно©
темряви i з нiчно© iмли.
Дивляться сивоголовi господарi, як бiлий лицар чорну нiч проганя ,
знiмають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села
приплiвся, помiж молодшими гука : "Пора дiло кiнчать. Доволi кров нашу
пили, кровопивцi. Доволi крутили нами. В потребi нашому братовi золотi
гори обiцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у вiйську служить, то
в ре стр впишемо тебе, а хочеш на землi працювати, так i землю дiстанеш. А
прошу".
"I млинок, i ставок, i вишневий садок",- доповiдав його товариш.
"Дiстанеш на Йосафатовiй долинi, а тепер ма ш не садок, а в задок".
Смiються кругом.
"А скiнчиться вiйна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти
хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панiв працювати. От яка
наша правда, браття".
"Авжеж, авжеж",- гомонить поза спинами тих, що на колодах сидiли.
"Ти до чого, синку, ведеш?" - пiдняв на нього полинялi очi сивоголовий
дiдусь.
Сторопiв. Та тiльки на хвилину. Побачивши, що одномишленникiв кругом
чимало, вiдповiда смiливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не
слухати панiв-старшин".
"Анi дукiв-серебренникiв".
"Досить слухалися -та й дослухалися ось до чого".
I пiдняв руки, показуючи подрану кожушину.
"Сорочки на хребтi не маю. Тiльки мо©х ма ткiв, що тая дранка, i тiльки
худоби, що тi© вошi в нiй. Розбагатiв".
"Потiшся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатiли, багато!"
"Бiля гетьмана доробилися".
"Бiля iзмiнника".
"Податями та налогами всiлякими народ обкладав, а все буцiмто для царя,
цар наказу , а цар у манiхвестi виразно говорить, що вiн з Укра©ни одного
фимку брати не хоче, що це гетьман до сво © кишенi грошi з народу
здирав".
"У гетьмана в кожному дворi грошi".
"А в нашого брата, що спина, то вошi".
Притакували кругом.
Дiд з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрi м
на бiлому конi про©жджав, i на нiч темну, що в байраках перед ним
ховалася. Але спiдниця ©©, брудна й мокра, волочилася по землi, як
смородлива ганчiрка. Дiд нишком покаянний псалом шепотiв.
"Я також,- почав iнший,- так собi сво©м простим розумом мiркую, що
ближча сорочка, нiж кожух. Ближчий нам робучий народ, нiж старшини".
"Ближчий, ближчий!"
"Хто з робучого народу, хай залиша ться у нас. Скажемо, що сво©, а хто
зi старшин, того видати царевi. Царевi не цiкаво нас до рук сво©х дiстати,
бо хто ми таке? - "пiдлий народ". Цар зна , що всякi факцi© вiд старшин
iдуть, старшин йому давай".
"Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так i
видаваймо ©х, пеських синiв".
Дiд перервав псалом: "Видамо сво©х, так чужих нам нашлють, а гада те,
що чужi кращi вiд наших".
"Менший жаль, бо чужi. Вiд свого кривда гiрше болить".
"Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульнiше б' ".
"Так нашi предки гадали, i тому в нас добра нема , тому ми у чужому
ярмi. Гей, дiти, якi ви нерозумнi. Вiд сво © кривди куди легше
визволитися, нiж вiд чужо©. Свого гетьмана скинеш, коли вiн негодячий, а
царського намiсника не спека шся, бо за ним сто©ть цар, i вiйсько, i всi
сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак i безсильний жаль у
серцi, i отсе вся твоя оборона. I будеш битися, як перепiлка в снiгах на
морозi, i скиглити будеш, як чайка, нарiкаючи на свiй розум дурний. Прийде
каяття, та вороття не буде".
Iз-за гаю знiмалася хмара й летiла ясному лицаревi назустрiч. Хотiла
прикрити його, нiби невод розпускала небi.
"Хай, що хоче буде, щоб не було, як . Несила довше кривду терпiть".
"Несила, несила!"
"Гетьмани визволювали нас вiд ляхiв, а татар накликали".
"Татари загонами народ гонили у ясир".
"А Мазепа, гада те, що? Визволю Укра©ну вiд москалiв, а шведам
прода ".
"Лютрам-бузувiрам".
"Не хочемо, не прийма мося!"
"Послухай його манiхвестiв, допоможи побити царя, то вiн панiв
польських накличе на нас, закрiпостить народ".
"Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
"Церкви зу©там вiддасть, у монастирях унiатiв понасаджу , польськi
порядки на Укра©нi заведе".
"Не хочемо того, не прийма мося".
"Краще вiд православного царя".
"Краще! Краще!"
"До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай iдуть за голови нашi".
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Нi вiку, нi розуму
не шанували. Горла© перед вели.
"Нассалися п'явки нашо© кровi, вiдривать пора".
"Пора, пора..!"
"Перетрусити село, чи де Чечеля нема . За його нам вiд царя велика
ласка буде".
"Вiн свiтлiйшого князя Меншикова обидив, царського вiйська в Батурин не
впустив, царських послiв зневажив".
"А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втiка ".
"Через нього тисячi народу пропало, на його невинне пролита кров паде,
на погибiль йому!"
"На погибiль Чечелевi! На погибiль старшинам!"
"Видаймо Чечеля царевi. Вiдведiм його до найближчого московського
караулу".
"Вiдведiм, вiдведiм!" - ревiв натовп.
Снiгова хмара ясного лицаря тiнями накривала.
Меркли блискучi бляхи на його широких грудях, снiдею заходив шолом, меч
iржею вкривався. Щедрою рукою розсипанi троянди линяли й нидiли пiд
чобiтьми розюшених. людей. А з байракiв, з болiт, недобре ще примерзлих,
пiдносилася брудна спiдниця ночi. Вiтер ©© пiддирав, пiдносив i понад.
селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
"Чечеля, Чечеля нам давай! До бiса полковникiв, до бiса нам старшин!"
"I без них проживемо!"
"На погибель ©м!"
"На погибель".
Хазя©н, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова.
Старий, багатий козак мав численних сторонникiв у селi. Постояли за ним.
Зацитькували ревунiв. "Дайте ж чоловiковi слова! - казали.- Не шумiть!
Криками далеко не зайдемо. Це тiльки жиди криком городськi мури валили,
наш крик тако© сили не ма ".
Вилiз на колоду i став заспокоювати народ.
Казав те, що й сусiдам на розмовi у сво©й хатi говорив, а саме, що не
всi старшини лихi, що й мiж ними люди з великими заслугами. Обороняв
гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
"Дукам, серебренникам, а не нам".
"Не будь дукiв, не було б що i взяти в руки".
"Ой прибрали ви нас у сво© загарбливi руки, так що й дихати важко".
"Та кiнець пануванню вашому, пани!"
"Кiнець нам, а ви гада те що? безконечнi?" - питався хазя©н.
"Поки землi, поти нас,вiдповiдали.- А ви от що!" - дмухали на долоню,
показуючи, як старшини полетять на чотири вiтри.
"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",- грозили.
"Поки зробите, послухайте правдивого слова".
"Не треба, не хочемо, не цiкавi..."
"Цитьте, хай говорить. Кажiть, дядьку, кажiть".
"Сво©х людей на поталу ворогам давати не годиться".
"Треба!"
"Не треба!"
"Мус!"
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старшi й жiнки, що повибiгали з
хат, зупинили бiйку.
"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Iуду, що зрадив Христа".
"Гетьмана покара , бо вiн теж iзрадив".
"Але не вас i не Укра©ну".
"Укра©на - це ми".
"А ми - нi? - питалися докiрливо старшi.- А ми - що?"
"Ви струп на нашому тiлi. П'явки, опирi, кровопивцi!"
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум i погана лайка.
Вже й до рукопашного бою доходило, бо годi було старим козакам i хазя©нам
поважним терпiти кривду вiд наймитiв i всякого зайшлого народу, котрий, на
©х гадку, як бiдував, то з власно© вини, бо гроша в кишенi втримати не
вмiв. Що заробив, те й пропив.
Дiйшло до того, що червоними пiвнями грозили, казали:
"Пiдождiть, хай настане нiч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
"То я аж такого сорому дочекався,нарiкав сивий дiдусь з полинялими
очима, що вже кудись далеко, нiби поза другий берег заглядали.- То вже в
нас аж до такого дiйшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо
ви нiчого пошанувати не вмi те, нiчого святого нема у вас. Настали часи,
що яйце вiд курки мудрiше й дiти батькiв розуму вчити хочуть".
"Як батьки дурнi, то i вчити ©х треба",- озвався хтось.
Дiдусь мав синiв i внукiв у громадi.
Не втерпiли кривди. Затрiщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися
жiнки й дiти мужам i батькам на пiдмогу, перемiнився майдан у кiтловище
людське, в котрiм варилася страва чортовi на снiдання.
"Карли - панам, проч iз старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля
нам!"
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, по©хав кудись геть
срiбнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловiк у козацькому кунтушi, з шаблею при боцi,
праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану - тiльки
одним оком дивився.
"Чечель© Чечель!" - зашепотiло кругом.
Ступив на майдан, бiля колод, на котрих старшi хазя© сидiли, став i тим
одним оком журливо на грище глядiв.
Вчорашнiй розпучливий бiй, лицарська смерть батуринцiв, щоб доховати
вiру гетьмановi й оборонити чесне iм'я столицi, i отся нинiшня гидка,
глупа, безтяменна гризня,- якi ж далекi й неподiбнi до себе моменти, якi ж
супротивнi образиi Там вiрнiсть i вiра, там хоробрiсть i жертва, тут
глупота i пiдлiсть - нiби це два свiти, два народи, двi iншi культури.
Страшне, неправдоподiбне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспоко©ти
себе, щоб не зневiритися в силi i вартостi тi © стихi©, i не знаходив
нiчого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город,
тут нiби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законiв, до ладу,
до влади, розвили в собi почуття державне, зрозумiли, що таке честь i
боролися за не© так хоробро, як тiльки чоловiк боротися може.
I почув вiн у душi сво©й таку велику вдячнiсть до отсих лицарiв
батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився,
змалiла в його очах до розмiрiв гризнi собак за кiстку, кинену крiзь вiкно
пансько© кухнi на смородливий смiтник.
"Батурин смертю сво ю живий буде, Батурин побiдить позагробною
побiдою",- потiшав себе, не вiдчуваючи в серцi сво му до отсих чорних
лицарiв народного безглуздя нiчого бiльше, крiм опрощення сумного. Прости
©м, Боже, прости, Укра©но, бо не знають, що творять...
"Чечель, Чечель!" - шепотiло кругом.
"Слово "Чечель", нiби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на тi
голови гарячi, вiд заслiплення п'янi.
Роздiлювалися купи, що напирали на себе, один вiд другого вiдставав,
виймали пальцi з чубiв, переставали давити себе в обiймах, вiдскакували на
боки, так що над майданом тiльки жмутки вирваного волосся лiтали, тiльки
пояси валялися, тiльки пара з людей била, як iз коней, на яких забагато
тягару накладено.
"Полковник Чечель! Чечель!"
А Чечель стояв, нiби вiн тут нi при чiм.
Його гадки блукали зарослими шляхами Укра©ни, тими, що могли вести до
волi i слави, а завели до сорому i до неволi.
Чому? Чому? - питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав,
гiршу вiд учорашньо©.
Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий
позицi© не хотiв здавати. Нинi висiла над ним загроза впасти жертвою сво©х
власних людей, темних, заслiплених, розлючених, як звiряче стадо. I
пригадувалися йому тi найчорнiшi моменти ;з iсторi© рiдного краю, котрi
кидали тiнь на найсвiтлiшi подi©, моменти, вiд котрих кров стина ться в
жилах, вiд котрих лиця огнем пашать, моменти найбiльшо© невдяки,
найчорнiшо© зради - зради провiдникiв юрбою.
"Юрбою, несвiдомою, чорною юрбою,повторив, дивлячись на те, що дiялося
кругом.- Чому ж та юрба темна й несвiдома в нас?" - питав себе Чечель. I
замiсть вiдповiдi пригадалися Лобода, Брюховецький, Самiйлович, Тетеря, i
багато, багато ©х, що тую юрбу замiсть робити силою творчо-свiдомою
цькували, пiд'юджували, пiдбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до
безнастанно© боротьби не для загального добра, а для особистих вигiд. Хто
обiця бiльше, хто голоснiше кричить, за тим вони пiдуть.
"Багато, багато вини за нами,-казав Чечель собi.- Верхи не трималися
купи i доли тягнули ©х удiл. Замiсть доли пiдтягати вгору, ми для успiху
хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дiйшли
до отсього, що дi ться тут".
"Ви кликали мене",- сказав голосом грiмким, в якiм не почувалося нi
жаху, нi тривоги.- Гадали, втiк, сховався, боюся вашого суду? Нi, браття.
Нема менi чого боятися, i ховатися я теж не потребую. Я тут!"
Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоцi, чи зуби крiпко сидять,
гладив вус, чи його не вiдiрвали.
Дивилися спiдлоба, нiби боялися погляду чоловiка, котрого перед
хвилиною радi були затоптати в болото.
"Чого вам треба вiд мене?" - питався полковник Чечель.
Не вiдповiдав нiхто.
"Батурина вам жаль? Нiхто так не жалi за ним, як я, бо в ньому були
мо© гордощi, моя надiя, слава, в ньому був я. Там я сили сво© залишив, на
батуринських валах кров свою пролив, тодi, як ви тiльки злобою i помстою
дихали на себе".
Чув, що лагiдним словом совiстi ©х не зворушить, а влещувати не хотiв,
розумiючи, що тiльки правда, дина, свята, чиста правда може отверезити
©х.
"За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем сво©м справу здам,
якщо Господь дозволить менi стати перед ма статом його, а як нi - то перед
Богом, котрий колись усiх нас розсудить, розсудить мене i вас".
Пiдступали ближче до нього, нiби хотiли краще чути i розумiти його.
"Одного жалiю я нинi, а саме, що у Батуринi разом iз другими не полiг".
"Отож воно i ",- пiдхопив хтось. Чечель глянув у той бiк.
"А жалiю тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а нiж помiж
негiдними жити".
"Ого, ого!" - почулося вже бiльше голосiв.
"Вiн кривдить нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, нiж шаблею
рубать".
Чечель шаблю з пiхви добув. Тiльки шматок рукоятки тримався, та й то
був пощерблений i весь у кровi.
"Ось вам шабля моя. Як ви сво©ми краще працювали, так плюньте на мою".
Сивоголовий дiд пiднявся зi свого мiсця, пiдступив до Чечеля i попросив
тi © шаблi.
"Будь ласка!" - i Чечель йому подав.
Дiд шаблю на руках угору пiдняв, нiби молився до не©, а потiм ©©
побожно поцiлував. "Правдива козацька шабля",сказав i хотiв Чечелевi
вiддать, але й iншi пiдходили до нього, бо й самi хотiли бачити тую шаблю,
котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. I ходила тая шабля з рук
до рук, як живий свiдок учорашньо© страшно© боротьби за славу й волю i за
честь Укра©ни. Приглядалися до не©, доторкалися руками, нiби вона жива,
хоч порубана, хоч iз не© тiльки малий шматок остався.
"Кажете, що я втiк,- говорив Чечель далi,- що я Батурин залишив, а сам
вiд кари спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було
обороняти. Трупи оборони мо © не потребують, а попiл i згарища сил мо©х не
вартi. Тих, що живцем у руки ворогiв попали, я вирвати не мiг. А решту
сво©х людей i решту сво©х сил хотiв я заховати, щоб боротися далi за тих,
що замiсть обороняти волю й честь заколот чинять, брат на брата Ка©нову
руку пiдносять, безталанний край до заглади ведуть. I за те ви хочете мене
москалям видавати? Га, що ж - берiть, потерплю за вас, може, Господь муки
мо© за спасiння ваше прийме. Може, дiти, що бачитимуть цей сором,
вжахнуться його i виростуть кращими й чеснiшими вiд батькiв сво©х. Чого ж
ви сто©те? В'яжiть мене, ведiть до караулу, продавайте за iудиний грiш i
впийтеся за нього, щоб позабули себе i свiй грiх".
Мов зачарована стояла громада. Нiхто i пари з рота не пустив. Старi
козаки сумно голови похилили, жiнки втирали сльози. Чечелевi жаль груди
роздирав. Душу хотiв виговорити з себе, не тому, щоб живим звiдтiля вийти,
а щоб правду сказати, хоч би за не© прийшлося заплатити життям. Чув
гiркоту на вустах, i гiркi були його слова, як полин.
"Батьки i дiди вашi куди бiльших вiд мене на муки i на смерть видавали,
кажучи: "Хай iдуть за голови нашi!" Навiть батька Богдана чернь двiчi
видати хотiла, так не було руки, котра б пiднялася на нього. Я не Богдан,
я тiльки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо
зрада вiдчинила ворота, а зрада вiд хоробростi сильнiша. Чого ж ви
чека те, поспiшайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замiсть у пiхву в
груди сво© вложити, так тодi пропадуть вашi грошi, пропадуть царськi
милостi. Поспiшайте!"
Та нiхто не важився пiдступити до полковника Чечеля. Рука не
пiднiмалася. Стояв вiн, як живий докiр за тую кривду, котру збиралися йому
зробити. Зворушена совiсть бачила в Чечелю образ усiх тих провiдникiв
козацтва, котрих чернь носила на руках, а опiсля кидала в болото або у
важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табiр. Не лиш
гiркими словами, але й ранами сво©ми, цiлою виснаженою появою
обвинувачував Чечель товпу за ©© кривди супроти одиниць, за непорозумiння
помiж ними i за незрозумiння спiльного добра. Не розумiли, що залежали вiд
себе. Навiть тi, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як
гукала колись жидiвська юрба: "Розiпни, розiпни Христа", навiть тi
замовкли тепер, нiби в рот води набрали й дивилися тiльки, куди б то ©м
непомiтно вислизнути з майдану. А вислизнувши, ховалися мiж клунями й
хатами, бо хотiли сором сховати. Сховалося i сонце у хмарi, з котро©
замiсть бiлого снiгу став накрапати зимний, куди гiрший вiд снiгу,
дошкульний зимовий дощ. Тьмився свiт, нiби це не до полудня йшло, а
бралося пiд вечiр. Сутенiло.
Бiля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з
котрого ворог утiк.
На колодах сидiли старi дiди з головами, повними турбот про минуле сво
та про майбутн . Не одне, чого не розумiли колись, зрозумiли тепер i, як
могли б, то заховалися б пiд землю, щоб лиш заховати цей сором, що ©х душi
палив, ©х село, ©х громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки
видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобi, Боже, що не прийшло до
того. За тими думками не зчулися й не помiтили, як до села наближалася
ватага гультя©в, котрi, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав,
вилазили зi сво©х кри©вок, збиралися у великi купи i з темряви нiчно©
виходили на свiтло дня. Почувши, що цар проща усiм, хто проти гетьмана
заявиться i що москалi платять за видачу мазепинцiв, пустилася на тi
промисли поганi. Грiш ©х манив, манила ©х надiя наживи.
А все iнше не мало для них нiяко© ваги. Раз ©х викинув народ, не
оглядалися на нього. Жити хотiли, а як, якими промислами - ©м байдуже.
Допомагали караулам царським виловлювати мазепинцiв, ставали за собак у
тих поганих ловах. Iшли по слiдах батуринських утiкачiв i забрели аж сюди.
Головна рiч Чечель. За нього заплятять москалi бiльше, як за сотню
звичайних людей. Чечеля, Чечеля ©м у руки дiстать! Награбували коней,
запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нiчнi, а прямо якась вiйськова
частина. Вже в них свiй отаман , котрого слухають безумовно, бо за
непослух смерть.
Обступили майдан, налетiли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива,
нажива буде!
Даремна оборона. Налiт неприготованим застав село. Хазя©ни, вiдрiзанi
вiд сво©х хат, з майдану виходу не мали. Голiруч супротивлятися не станеш.
Дiди очам сво©м не вiрять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж
сподiвалися таких часiв, воюючи колись хоробро i чесно за сво©х молодих
лiт? Невже ж це Укра©на, невже ж оте я розбишацька ватага - це ©хнi
земляки, люди одно© вiри й одно© кровi? З дива вийти не можуть. Боже,
помилуй нас.
Чечель зрозумiв, що з тими нiяко© балачки бути не може. Це вже найгiршi
зi злих. До них слово приступу не ма , на них одно - сила. Та вiн
безсильний був. Права рука горiла, на тiлi повно ран. Мозок кров'ю
заплива .
"Ось вiн, Чечель! Бери!" - I заки зрозумiв цi слова, почув аркан на
сво©й ши©, почув шнури на руках i ногах, побачив очi, як вовчi слiпаки, i
сопух горiлки, що бив, як вiд куф, i завзяття гiдне кращо© справи.
"Боже, муки мо© за прощення ©х грiхiв прийми!" - промовив, попадаючи в
отупiння. Бачив, як хазя©н, у котрого вiн останню свою нiч ночував, бився
за нього, як iншi старi козаки допомагали виривати його з рук гультя©в, як
навiть тi наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним,
як громада хотiла навiть грошi за полковника Чечеля платити,- не помагало
нiщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля ©м москаль
багато заплатить.
Бiльше вони у сво©х мозках чорних не кмiтували нiчого. Чечель чув, як
його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села,
прикрiпили його посторонками, щоб i повернутися не мiг, накрили кожухом, i
сани рушили з мiсця.
_Нi уток, курочок"_
_Нi хати, нi жiнки,_
_А стократ болячок_
_У тво© печiнки._
Сани скрипiли, соромiцькi пiснi супроводжували ©х. Кривда, яко© Чечель
не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матiр,
навiть Господа Бога в небi. Хотiли перекричати голос совiстi, що все-таки
десь там на сподi п'яних душ ворушилася, скиглiла, як у шуварах
смертельною кулею поранена чайка.
_Поспiшайся, Чечелику,_
_Чека москаль,_
_Вже для тебе пристро но_
_Осиковий паль._
_Гу-у!_
_Вже для тебе застругано_
_Гостроверхий кiл,_
_Не трать сили, Чечелику,_
_Спускайся удiл._
_Гу-у!_
Вiтер утiкав. Не хотiв на сво© буйнi крила брати такого спiву. Чечель
закусив губи. "Прости ©м, Господи, бо не знають, що творять".
Сумував серед села болiт укритий майдан.
Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде,
смородливе.
Дiдуся з полинялими очима дiти i внуки пiдiймали з того болота,
витягали з-помiж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,- не жив.
Вiдтирали його, трусили i дивилися, чи не поламанi костi.
"Лишiть мене,- просив,- дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому
пережити, дiти!"
Котрийсь iз хлопчикiв пiдняв iз болота дорешти поторощену Чечелеву
шаблю. Тiльки малесенький шматочок тримався ще гарно© рукоятки. Шабля з
рук до рук ходила. Мовчки розглядали ©©. Супроти ©© голосного мовчання
завмирали слова на ©х блiдих устах.
"Правдива козацька шабля..."
Бiльше нiхто нiчого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зi
смородливого болота i поклали за образ у тiй свiтлицi, де Чечель останню
свою нiч ночував.
_...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ_
Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар iз сво © квартири у
Погрiбках:
"Пане полковнику Чернiгiвський!
Писав нам пан генерал князь Меншиков о злiм учинку i о зрадi гетьмана
Мазепи i хотiв, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому дiлi, про що
вчорашнього числа до вас, генерально©, i до все© старшини i полковникiв
висланi нашi укази, щоб за©здилися на нараду про це дiло i на вибiр нового
гетьмана по правах вольними голосами; i нинi це пiдтверджу мо, щоб