Страница:
вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендз ровський? Чому якраз вiн? Чому не котрийсь iз
старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей заднiми
ногами в землю зарився, зiскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
"Що такого?"
"Король Карло, шведи..." - Кендз ровський грудьми робив, вiддиху йому
бракувало.
"Кажи ж бо раз!"
"Шведи... на Укра©ну... увiйшли..."
"Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ
пiшов. Що тобi до голови прийшло турбувати мене такими бабськими
плiтками?"
"Ваша милiсть, це не плiтки, це правда. Певнi люди доносять. Король
Карло з усiми потугами сво©ми в гетьманщину ввiйшов, над рiчкою Iпутою
отаборився, сам вiн в Суражському повiтi у Дроковi в головнiй сво©й
квартирi сто©ть. Люди звiдти втiкають. Чимало ©х. Всi те саме говорять.
Видно, не брешуть".
Кендз ровський дивувався, що гетьман тую вiстку так спокiйно сприйняв.
Гетьман зауважив це i замахав руками. "Ще тiльки того менi треба. Чорт
його несе... А що табiр?"
"Хвилю ться, милосте ваша. Ворог в нашiм краю".
"Дурнi. Мало-то ворогiв було на Укра©нi. А старшини?"
"Старшини вашо© милостi шукають. Теж турбуються, i дуже".
"Пiдемо".
"Ваша милосте - кiнь!" - i вiн пiдставив стрем'я.
"Не треба. Пiду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрiзь знайдете
мене".
"Я гадав - дiло важне".
"Мало-то важного на свiтi!"
Кендз ровський замовк.
Гетьман дума . Не треба перебивати йому.
На польову дорiжку вийшли. Гетьман напередi, Кендз ровський кiлька
крокiв за ним, коня веде. Кiнь порскл , мабуть, дорогу чу ,- "здоров!"...
Табiр гуде.
"Швед у Гетьманщину ввiйшов".
"Де старшини? Де гетьман?"
"Давайте ©х тут!"
"Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
"Гетьман полки царевi запродав. Жменьку бiля себе залишив, як на глум".
"Нас продають!"
"До шведа ходiм!"
"Швед добре платить, москаля побива ".
"Швед лютер, тримаймо з православним царем".
"Де старшини, де гетьман? Давайте ©х тут!"
"Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
Побачивши гетьмана, мовкнуть i розступаються. Здоровлять. Гетьман
вклоню ться - уважливо, надто уважливо. Розумiють тую згiрдливу
уважливiсть. Злобну усмiшку бачать на гетьманових устах.
"Ма те дiло до мене?"
Мовчать. Руки пускають по собi.
"Ма те дiло? Кажiть! Я тут. Слухаю вас".
Не вiдповiда нiхто.
"Ми? Нi". Раменами здвигають.
Гетьман далi йде.
"Кашу без сала варять".
"Сало з табору вивозять".
"Я сам бачив учорашньо© ночi. Два навантаженi вози по©хали в город".
"За горiлку, як за лiки плати".
"Але службу робити треба".
"Ма тки на нашiй кривдi збивають".
"Нашому братовi нiде правди нема, нi в хатi, нi в походi".
"Кидаймо табiр!"
Гетьман ста . Гурт розбiга ться. Крикуни ховаються мiж возами, як мишi
побачивши кота.
"Брешете з-поза плота..?"
Не знають, що вiдповiсти. Не сподiвалися, що гетьман надiйде. Без
почоту, без нiяких знакiв, як звичайний старшина.
"Гетьман не втiк. Гетьман тут!"
"Де?"
"Ось, бачиш, до квартири просту . За ним канцелярист коня веде".
"Потривожили нас".
"Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
"Я? Брешеш"...
До сутичок доходить.
На майданi .натовп. Посерединi кiлька ©здцiв, конi за©ждженi, люди
заболоченi, труднi. Видно, здалеку причвалали.
"Кажеш, генерал Iнфлянт Стародуб зайняв?"
"На власнi очi бачив".
"А шведи?"
"Спiзнилися. Полковник Скоропадський пiдiслав селянина. ,Веди нас!,-
приказують шведи,- до Стародуба найкоротшим шляхом, анi - то смерть'".
,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю'".
"I повiв?"
"Повiв, але кругом. Заки шведи до Стародуба дiйшли, Iнфлянт у городi
сидiв".
"Та й хитрий Скоропад".
"Всi вони хитрi, лиш не там, де треба".
"А шведи що?"
Втiкачi розказують про шведiв. Хвалять. Кажуть, що шведське вiйсько
нiяко© кривди не робить, не грабу , за харчi добре платить - дзвiнким
грошем, золотом i срiблом. Грошi давнi, передво ннi, не так, як цар.
"А цар?"
"Цар людей, як мiтлою мете. Села, хутори, пасiки, навiть церкви - усе в
Стародубщинi попалене".
"Навiть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
"А люди що?"
"З життям утiкають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
"Зрадник?"
"Кажуть, що зраджу царя, що на шведiв чекав, щоб йому показувати
позицi© московськi. Московське вiйсько, що в Стародубщину нiбито для
оборони краю прийшло, палить, грабу , мешканцiв убива або до роботи в
фортецях жене - щосильнiших. З жiнками, як звичайно, робить, дiтей вбива ,
щоб не заважали, старих, щоб не псували хлiба. Пекло там".
"Пекло скрiзь".
"Але там гiрше, як де".
Натовп росте.
Гетьман на майдан увiйшов. Натовп розступився, гамiр утих. До ©здцiв
пiдступив.
Тi, побачивши його, позiскакували з коней i поскидали шапки - чекають.
"Iз Стародуба?"
"Так, милосте ваша".
"Перед ворогом утекли?" - пита рiзко.
Розумiють цей тон. До колiн припадають йому.
"Прощення милостi вашо© просимо. Суплiки вiд полкiв сво©х привезли".
"Суплiки? Тепер? Тепер на бiй пора, не на жалоби".
"Товаришi пiслали нас, не наша вина". Добувають зашитi в шапках папери
й подають. Гетьман дивиться на них i прийма жалоби.
"Яка в Стародубi залога?"
"Чотири батальйони й чотириста драгунiв".
"Мало вам було? Чому не пристали до них?"
"Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалi винищують народ. У
суплiках списане все, як слiд".
"Прочитаю, але мушу вам сказати, що нiчого доброго не ждiть. Це ж
непослух. Ви не сповнили наказу. У вiйську послух мусить бути. Геть!"
Рукою показав на канцелярi© вiйськовi.
Вiддали коней, самi з опущеними головами поплелися туди, заболоченi,
виснаженi, на волокит похожi бiльше, нiж на козакiв.
Натовп розходився.
"Гетьман гнiвний".
"Не мине ©х кара".
"Карати не будуть. Це ж посли, вiд полкiв. Полки ©х iз суплiками до
гетьмана пiслали".
"Послiв карати не годиться".
"Не покарають".
"Нi, нi... Але ж гетьман розгнiваний!"
"Розсердився, що швед у Гетьманщину ввiйшов, не спитавшися його".
"А може, й питався"...
"Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лiзти".
"Також! Чув, що не шведи, а москалi шарпають наших, як вовки".
"Правда"... НАРАДА
Налiво - велика хата, направо - через сiни - свiтлиця. В хатi -
гетьманська приватна канцелярiя, в свiтлицi гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолi, iншi. Балакають.
"Я казав,- кричить Ломиковський,- що треба Карла о протекцiю просити.
Тепер що?"
Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба, бо
вiн усi розуми по©в".
Ломиковський злiсно вiдтручу його вiд себе: "Миргородському
полковниковi жарти в головi. Добре дурiти, коли приступа ".
Зеленський заспокою ©х: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити".
"До чого придасться наша рада, коли гетьман не слуха нiкого".
"Сво©м розумом робить, нас за дурнiв трима ",- зiтха Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Нiби нiчого не чу . Його спокiй нерву ©х.
"Пан генеральний писар нiчого собi до серця не бере".
"Панове зна те, яке мо дiло".
"Мало знати, треба щось робити. Виговський батьковi Богдановi не одно
наустив".
"Бо це Виговський, а я тiльки Орлик".
Горленко спльову : "Кажiть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якiсь
полковники, вiдповiда мо за сво©х людей. Гетьмановi слiд числитися з нами.
Вiн зволiка - сunctator, не знати чого жде, а тут земля пiд ногами
горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Дiждемося до того,
що забере нас у полон. От що!"
Ломиковський зрива ться на рiвнi ноги: "Нам треба нинi побалакати з
гетьманом на розум. Так далi годi. Москалi останнi сили забирають вiд нас.
З чим ми перейдемо до Карла? Вiн висмi нас. Гетьману пiжмурки гра ться з
нами. За кого вiн нас держить? Ти, писаре, вже раз вiдчинив би уста".
Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригаду , собi, як
гетьман назвав його лисим дiдьком. Усмiха ться.
Це доводить Ломиковського до розпуки: "Стерпiти не можу, як хто
дурнувато смi ться".
Орлик кида перо. Вста .
Горленко заступа йому дорогу: "Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський
не зi злого серця. Ми всi турбу мося небезпечними вiстками. Панове,
подайте собi руку! Помилуйте - такий момент, такий важкий момент!"
Орлик верта на сво мiсце. Ломиковський сiда .
"Я не обиджую нiкого. Зна те, який я згiдливий чоловiк. Але тут i
святому не стало б терпцю. Чернiгiвський полковник суплiку пише на майора
Геннiнга, що людей прямо кату , його милiсть цар спустошу землi, нiвечить
наш регiмент, в краю бунт, непослушенство, анархiя, а гетьман розбалаку з
нами, жада писульок, каже цiлувати хрест i далi з царем трима . До чого
воно подiбне, панове! Панове, до чого воно подiбне?"
Витягнув руку як проповiдник i дивиться по хатi: "Кажiть, що хочете, я
нинi з Iваном Степановичем балакаю на розум".
Нараз вiдчиняються дверi, i в хату вскаку молодий хорунжий:
"Ге-етьман!"
Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушу файку. Всi
певнi, що гетьман до сво © канцелярi© увiйде. Встають i дивляться на
дверi. Але дверi, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачиненi стоять.
Гетьман до сво © свiтлицi пiшов.
Не казав нiкого пускати, засунув засув, ще й защiпку заткнув. На
дубовий ослiн пада . Рукою очi закрива . Лежить.
Не думати про нiщо, вiдпочити хвилину. Вiн же не сталь. Такий вiк.
Стiльки працi за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться свiт!
Стiльки лiт, стiльки турботних лiт.
Силу ться, щоб не думати про нiщо.
Кров у висках гра , свище, шумить.
Хоч годину, хоч годину малу забути про все! Хто другий стiльки
працював, що вiн?..
Чорнi кружiльця вертяться по свiтлицi, сволоки нависають, гнiтять.
Страшно, коли перетлiлi сволоки валяться, торощать усе, меблi, людей.
Була хата, люди будували ©©, прибирали, щоб було гарно, вигiдно, любо, а
тепер, диви, ноги людськi стирчать, хочуть добутися, знятися, встати.
Годi!.. Страшно, коли валиться дiм...
Не думати, не думати про це!
Весь свiй мужеський вiк вiн хату будував, щоб у нiй народовi було
вигiдно й гарно. Нiхто не зна , як важко будувати хату-державу. Все хтось
псу , пiдважу основи, вiтри зривають дах, громи б'ють. (У високi будiвлi
звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось i хата готова.
Почеплять вiху на даху, закосичать квiтками i стяжками, освятять. Аж нараз
- зруб хита ться, трiщить...
Неправда, брехня! Це чорт пiдшiпту таке, щоб вiдтягнути вiд дiла.
Будiвля сто©ть, сволоки не вгинаються, зруб не трiщить, нi!
Не думати, не думати про це!
За вiкнами шумить. Нiби це не хата, а корабель - серед моря, в час
бурi. Хвилi здiймаються високо, корабель трiщить, бо вiн ще не викiнчений.
Буря заскочила його, пiрвала, понесла...
Забути, забути про все!
Вiкна малi, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався того реву, аж
вуха пухли. Важко догодити всiм. Неможливо. Навiть не старайсь. Усе одно -
закричать тебе, засиплять пiдзорами, поб'ють словами, як камiнням. Так
провiдникам платять.
Забуття i прощення ©м! Забуття!..
Важкий провiдникiв талан, а ще провiдникiв недержавного народу. Хто
спочува , хто розумi тебе? Де спiвробiтники щирi й нелукавi? Всякий
глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кида на шлях каменюччя. Пади!
Чому це ти ма ш до мети дiйти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять лiт...
Забути! Провiдник мусить забути про все, забути, що вiн чоловiк. Треба
бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цiлi вести. Треба не бачити
нiчого, крiм мети. I чим бiльша вона, тим бiльша тiнь вiд не© паде.
Велика, чорна тiнь, в котрiй губиш себе, серце, чуття усе, що було любе
тобi. Страшна тая тiнь... Самiйлович, Петрик, Палiй. Палiю, лицарю
невгнутий, як жаль тебе! У снiгах корота ш свiй вiк. Прости... Ти дiло
сво добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на
завадi до велико© цiлi. Важкий провiдникiв талан, треба бути злим,
незрозумiлим для багатьох, не любленим товпою, самотнiм. Доки жила мати,
розумiла мене. Багато болю на серце сво брала, багато переймала жури.
Покинула мене...
Хтось постукав у дверi. Гетьман долонi вiд очей вiдняв. Так стукала
мати, вiдвiдуючи його. Наслуху ... Нi... Причулося. Чи одно причува ться
тепер. В тiм шумi всякi голоси чути. Навiть Мотрi. О..! Як на арфi гра ,
нiби позасвiтний спiв, з другого берега спiва. Велика цiль розлучила ©х,
упала довга, чорна тiнь. Вона остання розумiла його - як нiхто. Була йому
всiм - гарна, добра, розумна, спосiбна вiдчути кожне дрижання душi, як
нiхто. I розлучила ©х одна велика цiль, рiвно дорога для нього i для не©.
Не зв'язала, а розлучила ©х. I тепер вiн сам. Сам зi сво©м задумом
останнiм. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить!
Чу ш, товпо, чу те, ви старшини, що радите через стiну,- мусить!
Недаром посвятив стiльки лiт, витратив стiльки сил, позбавив себе
найбiльшо© радостi в свiтi - мусить. Чу ш, ти там, що полчища сво©
посила ш на смерть, гадаючи, що нема сильнiшого й мудрiшого вiд тебе! Не
сподiйся гетьмана Мазепу запрягти до телiги сво © - вiн ма свою цiль, для
котро© посвятив усе, не покине ©©...
Хто ж це стука у дверi другий раз? Мабуть, Орлик. Хай пiдожде. Гетьман
вiдпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розумiють того. Люди смiшнi, його
сво ю мiрою мiрять. Поскакали б раз усiма шляхами думок, котрими вiн
пробiга десять разiв у день, бачили б який це труд. Куди там ©м?
Гетьман сiда на ослонi. Кожна кiстка болить, кожний волосок, нерви, як
натягненi струни. Почува себе, як звiр, обскочений хортами. Цар не да
спокою. До нього йди. Кiнницю провадь. Треба тебе, щоб бачило вiйсько, що
ти крiпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так крiпко, як цар з нами. Гада , що
старий Мазепа, свiй розум виснажив, можна пiддурити його... А старшини?
Тi, як хлопчики нетерплячi. Забаглося ©м шведа. Гадають, Америку вiдкрили.
Пiдождiть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому мiсцi поставив.
Вiд Бог вдасть...
Третiй раз хтось постукав у дверi.
Гетьман встав.
Як же тi крижi болять...
Вiдчинив дверi.
"Увiйди"!..
Орлик.
"З чим приходиш, Пилипе?"
"Ваша милiсть спочили?"
"Трохи. Решта в гробi".
Орлик мовчить.
"Що скажеш?"
"Старшини"...
"Хочуть балакати зi мною. Поклич ©х тут. Стривай! Хто там ?"
"Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увiйдуть!"
"Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввiйшов? Знаю, знаю. I те
знаю, що Iнфлянт у Стародубi i де Карлова квартира знаю. I багато дечого
ще".
Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить.
Гетьман усмiха ться глумливо. "Цар, чи там Меншиков, народу у
стародубському полку з сiл, городiв, хуторiв, млинiв, навiть з церков
проганя - правда?"
"Правда, милосте ваша".
"I ви турбу теся?"
"Як же не турбуваться?"
"Гнiва теся на мене, на регiментаря вашого, що я ще тут".
"Не гнiва мося, а журимося, милосте ваша",- перебива Ломиковський.
"Гада те, Мазепа збожеволiв".
"Того ми нiяк не гада мо".
"Гада те. Знаю. Не вiд Орлика, бо вiн не мав часу менi сказати, знаю,
бо знаю вас, як свою кишеню".
Дивиться на старшин. Тi опускають очi. Гетьман бере Ломиковського за
гудзик, приневолю голову пiднести вгору. "Зна те, що я вам скажу?"
Чекають.
"Коли ви вiри не ма те до мене, не поклада теся на мiй розум i досвiд,
так я собi Орлика беру i ©ду геть. А ви робiть, що хочете з собою. От що!"
Перестрашив ©х, як дiтей.
"Зна те, до чого те все провадить?"
Мовчать.
"Бачили тих козакiв, що суплiки вiд сво©х полкiв привезли?"
Притакують.
"Далеко ми такою дорогою зайдемо - правда? В регiментi мусить бути лад,
послух мусить бути. Раз я пiслав якусь частину - мусить iти. Iнакше -
годi. Як послуху нема, то не буде й волi. Не захочуймо, до чого
неспосiбнi. Слухаймо московського кнута - i пропадаймо".
Гетьман видимо хвилювався. Сiв на ослiн, рукою по столi тарабанив.
"Скажiть самi, що менi тепер з тими людьми робити?" Дивився на них.
Апостол вiдкашельнув. "Послами вiд полкiв прийшли, послiв не карають".
"Посли вони чи козаки мо©? Ось як ви розумi те дiло. Та не про них рiч.
А про тi сотнi з полкiв, миргородського, лубенського i прилуцького, що я
©х генераловi Iнфлянтовi на пiдмогу пiслав, а вони до втiкачiв пристали i
разом з ними вертають, суплiки до мене вперед посилаючи? Суплiканти!.. Як
менi такi частини назад до армiй приймати? Вони ж наказу не сповнили?
Добре, як що ми не пiдемо з царем,- додав тихiше,- а коли б не те? Що
сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така
поведiнка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не
треба, бо вiн не цар i не король, а тiльки гетьман. Я таким гетьманом не
буду".
Замовк на деяку хвилину. Нiхто не перебивав, говорив далi.
"Я вам сказав, може, бiльше, нiж треба було, а вам ще мало. Палець
подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажiть!"
Мовчали...
"Кажiть же бо!"
Не вiдзивався нiхто. Гетьман встав. Став серед свiтлицi, в колi
старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що
стане мiж нами i королем шведським. Його вже, мабуть, вистилiзував граф
Пiпер, може, хочете знати, до чого добалакався зi Станiславом? Будь ласка.
I того не затаю перед вами".
Гетьман добув з похiдно© скринi, що пiд його лiжком стояла, унiверсал
короля Станiслава: "Прочитай ©м, Пилипе!"
Орлик прочитав, старшини заспоко©лися.
"Що ж, прода вас гетьман полякам? Нехту православною вiрою, заводить
унiю, народ шляхтi в хлопи переста ?"
"Дякуючи Боговi - нi",- вiдповiв Апостол.
"Як же гада те? Довiряти Мазепi чи нi?"
"Кому ж довiряти, як не милостi вашiй?"
Дякували i хвалили його великий полiтичний хист.
"Коли гак, то чого ж ви тодi бентежитеся, панове?
"Журимося, як би нам скорiше зiйтися зi шведом на кордонi i не пустити
московського вiйська на Вкра©ну".
"Лишiть журу менi. Або я вас проваджу, або шукайте собi другого вождя".
Попри вiкно майнула чорна тiнь. здець...
"Посланець якийсь".
"Так пiзно".
"Може, вiд царя"...
Прощались з гетьманом i переходили до канцелярi©. Не спiшаться спати.
Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в
Гетьманщину ввiйшов, а гетьман не спiшиться назустрiч.
Гетьман позiха : "Якi скучнi, крiм одного Орлика. Так вiн ще молодий.
На кого ж я оставлю це велике дiло, якщо Господь покличе мене на суд?"
Гетьмановi робиться страшно. Забува про чорну тiнь, що пересунулася
попри вiкно. "Не пiддаватися старостi i втомi. Витримати на позицi© аж до
кiнця. Не здавати ©©.
Покликав Кендз ровського.
"Хто там такий?"
"Царський посланець з письмом".
"Постели менi. Спати хочу. Не здужаю".
Кендз ровський стелить i допомага роздягатися Мазепi.
"Що за чоловiк цей посланець - не зна ш?"
"Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?"
"Хай пiдожде до завтра. Гетьман спить. Не велiв себе будити".
"Це посол вiд царя".
"Хай буде i вiд двох. Гетьман недужий. Зрозумiв?" ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
Блiдий осiннiй ранок. Сонце не спiшиться на небо. Не цiкаво йому. Поля
пустi. Чого не забрали люди, те столочили конi й вози. Кругом толока. Куди
не глянь - дорога. Скрiзь слiди колiс i кiнських пiдков. Тут здохлий кiнь,
там лежить людський труп. Не позаховували ще. Будиться осiннiй день i
позiха . Нецiкава земля.
Гетьман подзвонив. Увiйшов Кендз ровський.
Пiднiми занавiску. Яка погода?"
"Мрячно. Засльотиться, мабуть".
"Посланець де?"
"На квартирi".
"В кого?"
"В генерального писаря. Покликати?"
"Ще час. Подай менi води".
Гетьман ми ться i снiда .
"Що в таборi нового?"
"Як звичайно".
"Бешкетiв не було?"
"Дрiбнi. З утiкачами бiда. Тисячi ©х напливають".
"Зi стародубського полку?"
"Так, ваша милосте".
"Що кажуть?"
"Шведiв хвалять, нарiкають на Москву".
"Стара пiсня. А бiльше?"
"Шведськi прокламацi© показують".
"Та-ак? Якi ж вони".
"Гарнi. Нашою мовою, всякому зрозумiлi. Шведський генерал Лягеркрона
заспокою наш народ. Обiця не робити кривди. Пише, щоб бургомiстер з
лавниками вийшов до нього зi Стародуба на розмову. Обiця платити за все
дзвiнким грошем".
"Цiкаво. Поклич посланця".
Входить молодий ротмiстр, б' чолом i пода лист. Гетьман лежить.
Голова перев'язана мокрою хусткою, рука дрижить. Бiля нього Орлик.
"Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспiшаючись читай... Голова мене болить...
Лiкар де?.. Чому ще не прийшов?" - Гетьман хвилю ться.
"Лiкаря поклич!"
Орлик лист бiля гетьмана на крiсло кладе i виходить. Гетьман
ротмiстровi рукою знак да : "Будь ласка. Сiдай!"
Посланець вибача ться, що лиш за першим разом сiда на кра чку крiсла
бiля вiкна.
Приходить хiрург. Змiню мокру хустку, приклада щось до боку. Не
вгодив. Гетьман нерву ться. "Геть!"
Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух ноту собi в тямцi.
"Читай же бо, Пилипе!"
Орлик розломлю велику печать i чита царське письмо.
Цар гетьмана заклика до себе негайно. Пише, що хитрий швед замiсть на
Москву несподiвано на Укра©ну звернув. Гетьмановi треба до царського
вiйська з усiми сво©ми силами прибувати. Козацька кiнниця переслiдуватиме
неприятеля ззаду i нападатиме на його обоз. Гетьман стане на ©© чолi й
буде заправляти тими "д йствiями".
Гетьман слуха царського листа й усмiха ться гiрко. Йому тепер на коня?
Царський посланець притаку головою. Вiн, мабуть, теж не може собi
уявити Мазепи з мокрими хустками i плястрами, як вiн сидить на конi i
турбу ворога на тилах.
Орлик чита далi. Цар сповiща гетьмана, що Шеремет' в i Меншиков "сь
русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьiе встречать идущаго вь
Малороссiю непрiятеля".
"Хай Бог допомага ©м на добре дiло. Жалiю, що участi приймати не можу
i, мабуть, побiди на сво© очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли б
я тепер особою мо ю гетьманською оставив Укра©ну, то вельми, опасаюсь
,дабьi на сi время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не
про-изошло возмущенiе'... Так i напиши його величеству, Пилипе... Що ж там
далi? Читай!"
Орлик пробiга дальшi рядки, робить великi очi й пiдносить брови вгору.
"Чому ж ти не чита ш? Спiшись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить".
Орлик чита "радiсную вiсть про велику побiду царського вiйська бiля
Лiсного в кровопроливнiй нiчнiй битвi при участi самого царя. Л венгавпт,
найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведiв полягло, до
трьох тисяч Карлового вiйська попало в полон з пушками i хоругвами. Обоз у
руках побiдникiв. Л венгавпт з недобитками втiка , без усяких припасiв,
без амунiцi©, його переслiдують побiдоноснi вiйська царськi"...
Орлик склада лист i зi страхом дивиться на Мазепу. Той лежить
недвижно, як труп. Хустка насунулася на очi, уста сцiпленi, не диха .
Царський посланець вста , витяга шию в напрямi лiжка, нiби пита ться: "що
тепер?"
Орлик навшпиньках виходить зi свiтлицi i кличе посланця за собою.
"Хiрурга! Скоро до гетьмана хiрурга, хай негайно iде з п'явками i банками,
з блюментростовою мастю!" - да накази в сiнях, а до посланця говорить:
"Не дадуть чоловiковi спокiйно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди,
куди! Це ж живий труп".
"Його величество не знав, що з Iваном Степановичем так погано.
Доповiдали, що це проходячi© болi, що вiн так цiлi роки хворi ".
"Проходячi© болi!.. Вмерти чоловiковi не дають. От що".
"Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству
царевi".
НОВИЙ
НАКАЗ
Сильно стривожила гетьмана Мазепу вiсть про царську побiду пiд Лiсним.
Вiсiм тисяч шведiв полягло на полi бою, а майже три попалося в полон. Ось
що значить хоробрий вояк. Гине, а не зда ться.
Тим i потiшився гетьман. Не мiг зрозумiти Карла. Чому вiн на
Л венгавпта не заждав. Були недалеко вiд себе, тодi, як Л венгавпт стояв
бiля Шклова. Сполучитися i вдарити на москалiв. Чому вiн того не зробив, а
несподiвано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Укра©ну?
Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч
козакiв, котрих гетьман приневолений був послати останнiми часами царевi,
так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змiню рахунок -
перехилю важку на бiк Петра.
Розумiють це гетьмановi старшини. Похнюпили носи, не налягають на
нього, щоб спiшився до Карла. Але зате цар кида його туди.
Цар безнастанно наста на гетьмана Мазепу, щоб вiн з останками свого
вiйська приставав до нього.
Дивно й пiдозрiло. Сил у гетьмана мало. I в краю його треба, бо анархiя
росте. Цар повинен це розумiти. А все ж таки кличе. Посол за послом iде -
вiд нього, вiд Меншикова, вiд Шеремет' ва, вiд ки©вського губернатора.
Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дiстати його в сво© руки? Мабуть,
що так. Особливо тепер, пiсля того, як Улашин з листом вiд Понятовського
до Мазепи попав у царськi руки. Це також безголов'я. Понятовський,
резидент короля Станiслава при боцi Карла XII, пише до гетьмана лист i
посила його так необачно, що посланець з листом попада в руки царя.
Божевiльнi. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припiкали огнем. Лихий
зна, що вiн вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить.
Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Дiло куди гiрше.
Гетьман стривожився дуже. Тако© скрути не тямить. З усiх бокiв
обскочили його.
Переказують, нiбито цар дуже ласкавий до нього, нiби вiн нiяким доносам
i доказам не вiрить i дiйсно хоче бачити гетьмана бiля себе, як старого
досвiдченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це
можуть бути звичайнi московськi хитрощi, щоб тiльки гетьмана заманити до
себе.
Не пiде. Нiяк не пiде. Перед ним одинокий шлях-до Карла. Кличе Орлика й
Войнаровського до себе.
Орлик мовчазливий i сумний. Його морочить погане прочуття. Не опуска
гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться помiж власними мiркуваннями
i помiж впливом, який ма на нього гетьман.
Войнаровський слiпо дядьковi вiрить. Зна його ум, пiде заради нього в
огонь i в воду.
"Новий наказ,- i гетьман показав ©м царський лист.- Кличуть мене в
головну царську квартиру".
"Не ©дь!" - аж крикнув Войнаровський.
"Як по©деш, загубиш себе й Укра©ну!" - доповiв Орлик.
Гетьман глянув на них: "I я так собi гадаю,- сказав.- Але як менi
вiдпекатися вiд них? - Думав. А по хвилинi: - Пилипе, пиши!"
Орлик приладив папiр i затесав перо. Гетьман диктував:
"Iсторiя з Улашином, котрий нiбито вiз лист вiд Понятовського, мого
брата, тепер резидента Станiслава Л щинського бiля короля Карла, це
звичайна лукава вигадка ворогiв його величества i мо©х. Таким чином гадали
вони зрушити царську вiру до мене й посiяти нову на Укра©нi ворожнечу.
Хто це такий? Кендз ровський? Чому якраз вiн? Чому не котрийсь iз
старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей заднiми
ногами в землю зарився, зiскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
"Що такого?"
"Король Карло, шведи..." - Кендз ровський грудьми робив, вiддиху йому
бракувало.
"Кажи ж бо раз!"
"Шведи... на Укра©ну... увiйшли..."
"Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ
пiшов. Що тобi до голови прийшло турбувати мене такими бабськими
плiтками?"
"Ваша милiсть, це не плiтки, це правда. Певнi люди доносять. Король
Карло з усiми потугами сво©ми в гетьманщину ввiйшов, над рiчкою Iпутою
отаборився, сам вiн в Суражському повiтi у Дроковi в головнiй сво©й
квартирi сто©ть. Люди звiдти втiкають. Чимало ©х. Всi те саме говорять.
Видно, не брешуть".
Кендз ровський дивувався, що гетьман тую вiстку так спокiйно сприйняв.
Гетьман зауважив це i замахав руками. "Ще тiльки того менi треба. Чорт
його несе... А що табiр?"
"Хвилю ться, милосте ваша. Ворог в нашiм краю".
"Дурнi. Мало-то ворогiв було на Укра©нi. А старшини?"
"Старшини вашо© милостi шукають. Теж турбуються, i дуже".
"Пiдемо".
"Ваша милосте - кiнь!" - i вiн пiдставив стрем'я.
"Не треба. Пiду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрiзь знайдете
мене".
"Я гадав - дiло важне".
"Мало-то важного на свiтi!"
Кендз ровський замовк.
Гетьман дума . Не треба перебивати йому.
На польову дорiжку вийшли. Гетьман напередi, Кендз ровський кiлька
крокiв за ним, коня веде. Кiнь порскл , мабуть, дорогу чу ,- "здоров!"...
Табiр гуде.
"Швед у Гетьманщину ввiйшов".
"Де старшини? Де гетьман?"
"Давайте ©х тут!"
"Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
"Гетьман полки царевi запродав. Жменьку бiля себе залишив, як на глум".
"Нас продають!"
"До шведа ходiм!"
"Швед добре платить, москаля побива ".
"Швед лютер, тримаймо з православним царем".
"Де старшини, де гетьман? Давайте ©х тут!"
"Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
Побачивши гетьмана, мовкнуть i розступаються. Здоровлять. Гетьман
вклоню ться - уважливо, надто уважливо. Розумiють тую згiрдливу
уважливiсть. Злобну усмiшку бачать на гетьманових устах.
"Ма те дiло до мене?"
Мовчать. Руки пускають по собi.
"Ма те дiло? Кажiть! Я тут. Слухаю вас".
Не вiдповiда нiхто.
"Ми? Нi". Раменами здвигають.
Гетьман далi йде.
"Кашу без сала варять".
"Сало з табору вивозять".
"Я сам бачив учорашньо© ночi. Два навантаженi вози по©хали в город".
"За горiлку, як за лiки плати".
"Але службу робити треба".
"Ма тки на нашiй кривдi збивають".
"Нашому братовi нiде правди нема, нi в хатi, нi в походi".
"Кидаймо табiр!"
Гетьман ста . Гурт розбiга ться. Крикуни ховаються мiж возами, як мишi
побачивши кота.
"Брешете з-поза плота..?"
Не знають, що вiдповiсти. Не сподiвалися, що гетьман надiйде. Без
почоту, без нiяких знакiв, як звичайний старшина.
"Гетьман не втiк. Гетьман тут!"
"Де?"
"Ось, бачиш, до квартири просту . За ним канцелярист коня веде".
"Потривожили нас".
"Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
"Я? Брешеш"...
До сутичок доходить.
На майданi .натовп. Посерединi кiлька ©здцiв, конi за©ждженi, люди
заболоченi, труднi. Видно, здалеку причвалали.
"Кажеш, генерал Iнфлянт Стародуб зайняв?"
"На власнi очi бачив".
"А шведи?"
"Спiзнилися. Полковник Скоропадський пiдiслав селянина. ,Веди нас!,-
приказують шведи,- до Стародуба найкоротшим шляхом, анi - то смерть'".
,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю'".
"I повiв?"
"Повiв, але кругом. Заки шведи до Стародуба дiйшли, Iнфлянт у городi
сидiв".
"Та й хитрий Скоропад".
"Всi вони хитрi, лиш не там, де треба".
"А шведи що?"
Втiкачi розказують про шведiв. Хвалять. Кажуть, що шведське вiйсько
нiяко© кривди не робить, не грабу , за харчi добре платить - дзвiнким
грошем, золотом i срiблом. Грошi давнi, передво ннi, не так, як цар.
"А цар?"
"Цар людей, як мiтлою мете. Села, хутори, пасiки, навiть церкви - усе в
Стародубщинi попалене".
"Навiть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
"А люди що?"
"З життям утiкають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
"Зрадник?"
"Кажуть, що зраджу царя, що на шведiв чекав, щоб йому показувати
позицi© московськi. Московське вiйсько, що в Стародубщину нiбито для
оборони краю прийшло, палить, грабу , мешканцiв убива або до роботи в
фортецях жене - щосильнiших. З жiнками, як звичайно, робить, дiтей вбива ,
щоб не заважали, старих, щоб не псували хлiба. Пекло там".
"Пекло скрiзь".
"Але там гiрше, як де".
Натовп росте.
Гетьман на майдан увiйшов. Натовп розступився, гамiр утих. До ©здцiв
пiдступив.
Тi, побачивши його, позiскакували з коней i поскидали шапки - чекають.
"Iз Стародуба?"
"Так, милосте ваша".
"Перед ворогом утекли?" - пита рiзко.
Розумiють цей тон. До колiн припадають йому.
"Прощення милостi вашо© просимо. Суплiки вiд полкiв сво©х привезли".
"Суплiки? Тепер? Тепер на бiй пора, не на жалоби".
"Товаришi пiслали нас, не наша вина". Добувають зашитi в шапках папери
й подають. Гетьман дивиться на них i прийма жалоби.
"Яка в Стародубi залога?"
"Чотири батальйони й чотириста драгунiв".
"Мало вам було? Чому не пристали до них?"
"Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалi винищують народ. У
суплiках списане все, як слiд".
"Прочитаю, але мушу вам сказати, що нiчого доброго не ждiть. Це ж
непослух. Ви не сповнили наказу. У вiйську послух мусить бути. Геть!"
Рукою показав на канцелярi© вiйськовi.
Вiддали коней, самi з опущеними головами поплелися туди, заболоченi,
виснаженi, на волокит похожi бiльше, нiж на козакiв.
Натовп розходився.
"Гетьман гнiвний".
"Не мине ©х кара".
"Карати не будуть. Це ж посли, вiд полкiв. Полки ©х iз суплiками до
гетьмана пiслали".
"Послiв карати не годиться".
"Не покарають".
"Нi, нi... Але ж гетьман розгнiваний!"
"Розсердився, що швед у Гетьманщину ввiйшов, не спитавшися його".
"А може, й питався"...
"Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лiзти".
"Також! Чув, що не шведи, а москалi шарпають наших, як вовки".
"Правда"... НАРАДА
Налiво - велика хата, направо - через сiни - свiтлиця. В хатi -
гетьманська приватна канцелярiя, в свiтлицi гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолi, iншi. Балакають.
"Я казав,- кричить Ломиковський,- що треба Карла о протекцiю просити.
Тепер що?"
Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба, бо
вiн усi розуми по©в".
Ломиковський злiсно вiдтручу його вiд себе: "Миргородському
полковниковi жарти в головi. Добре дурiти, коли приступа ".
Зеленський заспокою ©х: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити".
"До чого придасться наша рада, коли гетьман не слуха нiкого".
"Сво©м розумом робить, нас за дурнiв трима ",- зiтха Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Нiби нiчого не чу . Його спокiй нерву ©х.
"Пан генеральний писар нiчого собi до серця не бере".
"Панове зна те, яке мо дiло".
"Мало знати, треба щось робити. Виговський батьковi Богдановi не одно
наустив".
"Бо це Виговський, а я тiльки Орлик".
Горленко спльову : "Кажiть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якiсь
полковники, вiдповiда мо за сво©х людей. Гетьмановi слiд числитися з нами.
Вiн зволiка - сunctator, не знати чого жде, а тут земля пiд ногами
горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Дiждемося до того,
що забере нас у полон. От що!"
Ломиковський зрива ться на рiвнi ноги: "Нам треба нинi побалакати з
гетьманом на розум. Так далi годi. Москалi останнi сили забирають вiд нас.
З чим ми перейдемо до Карла? Вiн висмi нас. Гетьману пiжмурки гра ться з
нами. За кого вiн нас держить? Ти, писаре, вже раз вiдчинив би уста".
Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригаду , собi, як
гетьман назвав його лисим дiдьком. Усмiха ться.
Це доводить Ломиковського до розпуки: "Стерпiти не можу, як хто
дурнувато смi ться".
Орлик кида перо. Вста .
Горленко заступа йому дорогу: "Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський
не зi злого серця. Ми всi турбу мося небезпечними вiстками. Панове,
подайте собi руку! Помилуйте - такий момент, такий важкий момент!"
Орлик верта на сво мiсце. Ломиковський сiда .
"Я не обиджую нiкого. Зна те, який я згiдливий чоловiк. Але тут i
святому не стало б терпцю. Чернiгiвський полковник суплiку пише на майора
Геннiнга, що людей прямо кату , його милiсть цар спустошу землi, нiвечить
наш регiмент, в краю бунт, непослушенство, анархiя, а гетьман розбалаку з
нами, жада писульок, каже цiлувати хрест i далi з царем трима . До чого
воно подiбне, панове! Панове, до чого воно подiбне?"
Витягнув руку як проповiдник i дивиться по хатi: "Кажiть, що хочете, я
нинi з Iваном Степановичем балакаю на розум".
Нараз вiдчиняються дверi, i в хату вскаку молодий хорунжий:
"Ге-етьман!"
Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушу файку. Всi
певнi, що гетьман до сво © канцелярi© увiйде. Встають i дивляться на
дверi. Але дверi, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачиненi стоять.
Гетьман до сво © свiтлицi пiшов.
Не казав нiкого пускати, засунув засув, ще й защiпку заткнув. На
дубовий ослiн пада . Рукою очi закрива . Лежить.
Не думати про нiщо, вiдпочити хвилину. Вiн же не сталь. Такий вiк.
Стiльки працi за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться свiт!
Стiльки лiт, стiльки турботних лiт.
Силу ться, щоб не думати про нiщо.
Кров у висках гра , свище, шумить.
Хоч годину, хоч годину малу забути про все! Хто другий стiльки
працював, що вiн?..
Чорнi кружiльця вертяться по свiтлицi, сволоки нависають, гнiтять.
Страшно, коли перетлiлi сволоки валяться, торощать усе, меблi, людей.
Була хата, люди будували ©©, прибирали, щоб було гарно, вигiдно, любо, а
тепер, диви, ноги людськi стирчать, хочуть добутися, знятися, встати.
Годi!.. Страшно, коли валиться дiм...
Не думати, не думати про це!
Весь свiй мужеський вiк вiн хату будував, щоб у нiй народовi було
вигiдно й гарно. Нiхто не зна , як важко будувати хату-державу. Все хтось
псу , пiдважу основи, вiтри зривають дах, громи б'ють. (У високi будiвлi
звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось i хата готова.
Почеплять вiху на даху, закосичать квiтками i стяжками, освятять. Аж нараз
- зруб хита ться, трiщить...
Неправда, брехня! Це чорт пiдшiпту таке, щоб вiдтягнути вiд дiла.
Будiвля сто©ть, сволоки не вгинаються, зруб не трiщить, нi!
Не думати, не думати про це!
За вiкнами шумить. Нiби це не хата, а корабель - серед моря, в час
бурi. Хвилi здiймаються високо, корабель трiщить, бо вiн ще не викiнчений.
Буря заскочила його, пiрвала, понесла...
Забути, забути про все!
Вiкна малi, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався того реву, аж
вуха пухли. Важко догодити всiм. Неможливо. Навiть не старайсь. Усе одно -
закричать тебе, засиплять пiдзорами, поб'ють словами, як камiнням. Так
провiдникам платять.
Забуття i прощення ©м! Забуття!..
Важкий провiдникiв талан, а ще провiдникiв недержавного народу. Хто
спочува , хто розумi тебе? Де спiвробiтники щирi й нелукавi? Всякий
глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кида на шлях каменюччя. Пади!
Чому це ти ма ш до мети дiйти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять лiт...
Забути! Провiдник мусить забути про все, забути, що вiн чоловiк. Треба
бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цiлi вести. Треба не бачити
нiчого, крiм мети. I чим бiльша вона, тим бiльша тiнь вiд не© паде.
Велика, чорна тiнь, в котрiй губиш себе, серце, чуття усе, що було любе
тобi. Страшна тая тiнь... Самiйлович, Петрик, Палiй. Палiю, лицарю
невгнутий, як жаль тебе! У снiгах корота ш свiй вiк. Прости... Ти дiло
сво добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на
завадi до велико© цiлi. Важкий провiдникiв талан, треба бути злим,
незрозумiлим для багатьох, не любленим товпою, самотнiм. Доки жила мати,
розумiла мене. Багато болю на серце сво брала, багато переймала жури.
Покинула мене...
Хтось постукав у дверi. Гетьман долонi вiд очей вiдняв. Так стукала
мати, вiдвiдуючи його. Наслуху ... Нi... Причулося. Чи одно причува ться
тепер. В тiм шумi всякi голоси чути. Навiть Мотрi. О..! Як на арфi гра ,
нiби позасвiтний спiв, з другого берега спiва. Велика цiль розлучила ©х,
упала довга, чорна тiнь. Вона остання розумiла його - як нiхто. Була йому
всiм - гарна, добра, розумна, спосiбна вiдчути кожне дрижання душi, як
нiхто. I розлучила ©х одна велика цiль, рiвно дорога для нього i для не©.
Не зв'язала, а розлучила ©х. I тепер вiн сам. Сам зi сво©м задумом
останнiм. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить!
Чу ш, товпо, чу те, ви старшини, що радите через стiну,- мусить!
Недаром посвятив стiльки лiт, витратив стiльки сил, позбавив себе
найбiльшо© радостi в свiтi - мусить. Чу ш, ти там, що полчища сво©
посила ш на смерть, гадаючи, що нема сильнiшого й мудрiшого вiд тебе! Не
сподiйся гетьмана Мазепу запрягти до телiги сво © - вiн ма свою цiль, для
котро© посвятив усе, не покине ©©...
Хто ж це стука у дверi другий раз? Мабуть, Орлик. Хай пiдожде. Гетьман
вiдпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розумiють того. Люди смiшнi, його
сво ю мiрою мiрять. Поскакали б раз усiма шляхами думок, котрими вiн
пробiга десять разiв у день, бачили б який це труд. Куди там ©м?
Гетьман сiда на ослонi. Кожна кiстка болить, кожний волосок, нерви, як
натягненi струни. Почува себе, як звiр, обскочений хортами. Цар не да
спокою. До нього йди. Кiнницю провадь. Треба тебе, щоб бачило вiйсько, що
ти крiпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так крiпко, як цар з нами. Гада , що
старий Мазепа, свiй розум виснажив, можна пiддурити його... А старшини?
Тi, як хлопчики нетерплячi. Забаглося ©м шведа. Гадають, Америку вiдкрили.
Пiдождiть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому мiсцi поставив.
Вiд Бог вдасть...
Третiй раз хтось постукав у дверi.
Гетьман встав.
Як же тi крижi болять...
Вiдчинив дверi.
"Увiйди"!..
Орлик.
"З чим приходиш, Пилипе?"
"Ваша милiсть спочили?"
"Трохи. Решта в гробi".
Орлик мовчить.
"Що скажеш?"
"Старшини"...
"Хочуть балакати зi мною. Поклич ©х тут. Стривай! Хто там ?"
"Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увiйдуть!"
"Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввiйшов? Знаю, знаю. I те
знаю, що Iнфлянт у Стародубi i де Карлова квартира знаю. I багато дечого
ще".
Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить.
Гетьман усмiха ться глумливо. "Цар, чи там Меншиков, народу у
стародубському полку з сiл, городiв, хуторiв, млинiв, навiть з церков
проганя - правда?"
"Правда, милосте ваша".
"I ви турбу теся?"
"Як же не турбуваться?"
"Гнiва теся на мене, на регiментаря вашого, що я ще тут".
"Не гнiва мося, а журимося, милосте ваша",- перебива Ломиковський.
"Гада те, Мазепа збожеволiв".
"Того ми нiяк не гада мо".
"Гада те. Знаю. Не вiд Орлика, бо вiн не мав часу менi сказати, знаю,
бо знаю вас, як свою кишеню".
Дивиться на старшин. Тi опускають очi. Гетьман бере Ломиковського за
гудзик, приневолю голову пiднести вгору. "Зна те, що я вам скажу?"
Чекають.
"Коли ви вiри не ма те до мене, не поклада теся на мiй розум i досвiд,
так я собi Орлика беру i ©ду геть. А ви робiть, що хочете з собою. От що!"
Перестрашив ©х, як дiтей.
"Зна те, до чого те все провадить?"
Мовчать.
"Бачили тих козакiв, що суплiки вiд сво©х полкiв привезли?"
Притакують.
"Далеко ми такою дорогою зайдемо - правда? В регiментi мусить бути лад,
послух мусить бути. Раз я пiслав якусь частину - мусить iти. Iнакше -
годi. Як послуху нема, то не буде й волi. Не захочуймо, до чого
неспосiбнi. Слухаймо московського кнута - i пропадаймо".
Гетьман видимо хвилювався. Сiв на ослiн, рукою по столi тарабанив.
"Скажiть самi, що менi тепер з тими людьми робити?" Дивився на них.
Апостол вiдкашельнув. "Послами вiд полкiв прийшли, послiв не карають".
"Посли вони чи козаки мо©? Ось як ви розумi те дiло. Та не про них рiч.
А про тi сотнi з полкiв, миргородського, лубенського i прилуцького, що я
©х генераловi Iнфлянтовi на пiдмогу пiслав, а вони до втiкачiв пристали i
разом з ними вертають, суплiки до мене вперед посилаючи? Суплiканти!.. Як
менi такi частини назад до армiй приймати? Вони ж наказу не сповнили?
Добре, як що ми не пiдемо з царем,- додав тихiше,- а коли б не те? Що
сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така
поведiнка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не
треба, бо вiн не цар i не король, а тiльки гетьман. Я таким гетьманом не
буду".
Замовк на деяку хвилину. Нiхто не перебивав, говорив далi.
"Я вам сказав, може, бiльше, нiж треба було, а вам ще мало. Палець
подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажiть!"
Мовчали...
"Кажiть же бо!"
Не вiдзивався нiхто. Гетьман встав. Став серед свiтлицi, в колi
старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що
стане мiж нами i королем шведським. Його вже, мабуть, вистилiзував граф
Пiпер, може, хочете знати, до чого добалакався зi Станiславом? Будь ласка.
I того не затаю перед вами".
Гетьман добув з похiдно© скринi, що пiд його лiжком стояла, унiверсал
короля Станiслава: "Прочитай ©м, Пилипе!"
Орлик прочитав, старшини заспоко©лися.
"Що ж, прода вас гетьман полякам? Нехту православною вiрою, заводить
унiю, народ шляхтi в хлопи переста ?"
"Дякуючи Боговi - нi",- вiдповiв Апостол.
"Як же гада те? Довiряти Мазепi чи нi?"
"Кому ж довiряти, як не милостi вашiй?"
Дякували i хвалили його великий полiтичний хист.
"Коли гак, то чого ж ви тодi бентежитеся, панове?
"Журимося, як би нам скорiше зiйтися зi шведом на кордонi i не пустити
московського вiйська на Вкра©ну".
"Лишiть журу менi. Або я вас проваджу, або шукайте собi другого вождя".
Попри вiкно майнула чорна тiнь. здець...
"Посланець якийсь".
"Так пiзно".
"Може, вiд царя"...
Прощались з гетьманом i переходили до канцелярi©. Не спiшаться спати.
Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в
Гетьманщину ввiйшов, а гетьман не спiшиться назустрiч.
Гетьман позiха : "Якi скучнi, крiм одного Орлика. Так вiн ще молодий.
На кого ж я оставлю це велике дiло, якщо Господь покличе мене на суд?"
Гетьмановi робиться страшно. Забува про чорну тiнь, що пересунулася
попри вiкно. "Не пiддаватися старостi i втомi. Витримати на позицi© аж до
кiнця. Не здавати ©©.
Покликав Кендз ровського.
"Хто там такий?"
"Царський посланець з письмом".
"Постели менi. Спати хочу. Не здужаю".
Кендз ровський стелить i допомага роздягатися Мазепi.
"Що за чоловiк цей посланець - не зна ш?"
"Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?"
"Хай пiдожде до завтра. Гетьман спить. Не велiв себе будити".
"Це посол вiд царя".
"Хай буде i вiд двох. Гетьман недужий. Зрозумiв?" ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
Блiдий осiннiй ранок. Сонце не спiшиться на небо. Не цiкаво йому. Поля
пустi. Чого не забрали люди, те столочили конi й вози. Кругом толока. Куди
не глянь - дорога. Скрiзь слiди колiс i кiнських пiдков. Тут здохлий кiнь,
там лежить людський труп. Не позаховували ще. Будиться осiннiй день i
позiха . Нецiкава земля.
Гетьман подзвонив. Увiйшов Кендз ровський.
Пiднiми занавiску. Яка погода?"
"Мрячно. Засльотиться, мабуть".
"Посланець де?"
"На квартирi".
"В кого?"
"В генерального писаря. Покликати?"
"Ще час. Подай менi води".
Гетьман ми ться i снiда .
"Що в таборi нового?"
"Як звичайно".
"Бешкетiв не було?"
"Дрiбнi. З утiкачами бiда. Тисячi ©х напливають".
"Зi стародубського полку?"
"Так, ваша милосте".
"Що кажуть?"
"Шведiв хвалять, нарiкають на Москву".
"Стара пiсня. А бiльше?"
"Шведськi прокламацi© показують".
"Та-ак? Якi ж вони".
"Гарнi. Нашою мовою, всякому зрозумiлi. Шведський генерал Лягеркрона
заспокою наш народ. Обiця не робити кривди. Пише, щоб бургомiстер з
лавниками вийшов до нього зi Стародуба на розмову. Обiця платити за все
дзвiнким грошем".
"Цiкаво. Поклич посланця".
Входить молодий ротмiстр, б' чолом i пода лист. Гетьман лежить.
Голова перев'язана мокрою хусткою, рука дрижить. Бiля нього Орлик.
"Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспiшаючись читай... Голова мене болить...
Лiкар де?.. Чому ще не прийшов?" - Гетьман хвилю ться.
"Лiкаря поклич!"
Орлик лист бiля гетьмана на крiсло кладе i виходить. Гетьман
ротмiстровi рукою знак да : "Будь ласка. Сiдай!"
Посланець вибача ться, що лиш за першим разом сiда на кра чку крiсла
бiля вiкна.
Приходить хiрург. Змiню мокру хустку, приклада щось до боку. Не
вгодив. Гетьман нерву ться. "Геть!"
Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух ноту собi в тямцi.
"Читай же бо, Пилипе!"
Орлик розломлю велику печать i чита царське письмо.
Цар гетьмана заклика до себе негайно. Пише, що хитрий швед замiсть на
Москву несподiвано на Укра©ну звернув. Гетьмановi треба до царського
вiйська з усiми сво©ми силами прибувати. Козацька кiнниця переслiдуватиме
неприятеля ззаду i нападатиме на його обоз. Гетьман стане на ©© чолi й
буде заправляти тими "д йствiями".
Гетьман слуха царського листа й усмiха ться гiрко. Йому тепер на коня?
Царський посланець притаку головою. Вiн, мабуть, теж не може собi
уявити Мазепи з мокрими хустками i плястрами, як вiн сидить на конi i
турбу ворога на тилах.
Орлик чита далi. Цар сповiща гетьмана, що Шеремет' в i Меншиков "сь
русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьiе встречать идущаго вь
Малороссiю непрiятеля".
"Хай Бог допомага ©м на добре дiло. Жалiю, що участi приймати не можу
i, мабуть, побiди на сво© очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли б
я тепер особою мо ю гетьманською оставив Укра©ну, то вельми, опасаюсь
,дабьi на сi время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не
про-изошло возмущенiе'... Так i напиши його величеству, Пилипе... Що ж там
далi? Читай!"
Орлик пробiга дальшi рядки, робить великi очi й пiдносить брови вгору.
"Чому ж ти не чита ш? Спiшись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить".
Орлик чита "радiсную вiсть про велику побiду царського вiйська бiля
Лiсного в кровопроливнiй нiчнiй битвi при участi самого царя. Л венгавпт,
найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведiв полягло, до
трьох тисяч Карлового вiйська попало в полон з пушками i хоругвами. Обоз у
руках побiдникiв. Л венгавпт з недобитками втiка , без усяких припасiв,
без амунiцi©, його переслiдують побiдоноснi вiйська царськi"...
Орлик склада лист i зi страхом дивиться на Мазепу. Той лежить
недвижно, як труп. Хустка насунулася на очi, уста сцiпленi, не диха .
Царський посланець вста , витяга шию в напрямi лiжка, нiби пита ться: "що
тепер?"
Орлик навшпиньках виходить зi свiтлицi i кличе посланця за собою.
"Хiрурга! Скоро до гетьмана хiрурга, хай негайно iде з п'явками i банками,
з блюментростовою мастю!" - да накази в сiнях, а до посланця говорить:
"Не дадуть чоловiковi спокiйно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди,
куди! Це ж живий труп".
"Його величество не знав, що з Iваном Степановичем так погано.
Доповiдали, що це проходячi© болi, що вiн так цiлi роки хворi ".
"Проходячi© болi!.. Вмерти чоловiковi не дають. От що".
"Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству
царевi".
НОВИЙ
НАКАЗ
Сильно стривожила гетьмана Мазепу вiсть про царську побiду пiд Лiсним.
Вiсiм тисяч шведiв полягло на полi бою, а майже три попалося в полон. Ось
що значить хоробрий вояк. Гине, а не зда ться.
Тим i потiшився гетьман. Не мiг зрозумiти Карла. Чому вiн на
Л венгавпта не заждав. Були недалеко вiд себе, тодi, як Л венгавпт стояв
бiля Шклова. Сполучитися i вдарити на москалiв. Чому вiн того не зробив, а
несподiвано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Укра©ну?
Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч
козакiв, котрих гетьман приневолений був послати останнiми часами царевi,
так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змiню рахунок -
перехилю важку на бiк Петра.
Розумiють це гетьмановi старшини. Похнюпили носи, не налягають на
нього, щоб спiшився до Карла. Але зате цар кида його туди.
Цар безнастанно наста на гетьмана Мазепу, щоб вiн з останками свого
вiйська приставав до нього.
Дивно й пiдозрiло. Сил у гетьмана мало. I в краю його треба, бо анархiя
росте. Цар повинен це розумiти. А все ж таки кличе. Посол за послом iде -
вiд нього, вiд Меншикова, вiд Шеремет' ва, вiд ки©вського губернатора.
Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дiстати його в сво© руки? Мабуть,
що так. Особливо тепер, пiсля того, як Улашин з листом вiд Понятовського
до Мазепи попав у царськi руки. Це також безголов'я. Понятовський,
резидент короля Станiслава при боцi Карла XII, пише до гетьмана лист i
посила його так необачно, що посланець з листом попада в руки царя.
Божевiльнi. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припiкали огнем. Лихий
зна, що вiн вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить.
Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Дiло куди гiрше.
Гетьман стривожився дуже. Тако© скрути не тямить. З усiх бокiв
обскочили його.
Переказують, нiбито цар дуже ласкавий до нього, нiби вiн нiяким доносам
i доказам не вiрить i дiйсно хоче бачити гетьмана бiля себе, як старого
досвiдченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це
можуть бути звичайнi московськi хитрощi, щоб тiльки гетьмана заманити до
себе.
Не пiде. Нiяк не пiде. Перед ним одинокий шлях-до Карла. Кличе Орлика й
Войнаровського до себе.
Орлик мовчазливий i сумний. Його морочить погане прочуття. Не опуска
гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться помiж власними мiркуваннями
i помiж впливом, який ма на нього гетьман.
Войнаровський слiпо дядьковi вiрить. Зна його ум, пiде заради нього в
огонь i в воду.
"Новий наказ,- i гетьман показав ©м царський лист.- Кличуть мене в
головну царську квартиру".
"Не ©дь!" - аж крикнув Войнаровський.
"Як по©деш, загубиш себе й Укра©ну!" - доповiв Орлик.
Гетьман глянув на них: "I я так собi гадаю,- сказав.- Але як менi
вiдпекатися вiд них? - Думав. А по хвилинi: - Пилипе, пиши!"
Орлик приладив папiр i затесав перо. Гетьман диктував:
"Iсторiя з Улашином, котрий нiбито вiз лист вiд Понятовського, мого
брата, тепер резидента Станiслава Л щинського бiля короля Карла, це
звичайна лукава вигадка ворогiв його величества i мо©х. Таким чином гадали
вони зрушити царську вiру до мене й посiяти нову на Укра©нi ворожнечу.