Малик Владимир. Тайний посол

гетьмана! Як пан смi так говорити зi мною!
- А я був вiйськовим товаришем ясновельможного пана гетьмана ще тодi,
коли мостивий пан пiд столом пiшки ходив, - розпалився ще бiльше
Спихальський, не помiчаючи, що тому теж уже рокiв тридцять, як i йому.
Без гроша в кишенi, без даху над головою, вiн не знав, як прожити день,
а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три днi. А хто гаранту ,
що через три днi його допустять перед яснi очi гетьмана? Розлютований пан
Мартин важко дихав i не мiг стримати себе.
- Я з паном гетьманом не в одному бою побував, поки мостивому пановi
нянi соплi витирали, тричi на день кашею з молоком запихали i стiльки ж
разiв дещо iз штанiв витрушувалиi Перун мене побий, якщо мостивий пан
зараз же не доповiсть про мене, тобто пана Мартина Спихальського, то я
шаблею зiб'ю пиху з бундючного i нерозумного пана вiйськового товариша!
Холера ясна!
Шляхтич зблiд i схопився за шаблю. Бiля входу в будинок збиралися люди,
з цiкавiстю прислухаючись до суперечки. Але тут з вiдчиненого вiкна
другого поверху пролунав голос, який примусив усiх враз замовкнути.
- Що там за шум, панове?
- Пан гетьман, пан гетьман, - прошелестiло в натовпi. Спихальський
задер голову, наставивши вгору сво© полум'яно-червонi вуса.
- Я стем шляхтич Мартин Спихальський, мiй ясновельможний
пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то - моя малжонка
панi Вандзя... ©© пан теж мусить пам'ятати... Я повернувся з турецько©
неволi, прошу пана.
Пан Мартин раптом замовк i почервонiв. Йому стало соромно i шкода себе.
"Песiй ти син, пане Мартин, - подумав вiн. - Перед ким принижу шся? Перед
коханцем тво © дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого гонору, а
сама тiльки тим переважа тебе, що мас великi ма тки? Сто дзяблiв!.."
Вiн розпачливо обвiв поглядом принишклих шляхтичiв i жовнiрiв, що
стояли навколо, i ладен був уже шуснути в натовп i зникнути, втекти геть,
але тут знову пролунав згори голос:
- Ба, ба, ба, панi Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Пiднiмайтеся сюди!
Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того свiту!..
Спихальський узяв Вандзю за руку i, супроводжуваний отетерiлим поглядом
вiйськового товариша, швидко увiйшов пiд похмурi склепiння стародавнього
будинку. Нагорi ©х уже ждав високий, гонористий на вид господар.
- Прошу, прошу, ласкава панi, ходiть сюди! - показав вiн на розчиненi
дверi. - Пане Мартине, я радий бачити тебе у сво му домi! Де ж мостивий
пан пропадав стiльки лiт?
- У турецькiй неволi, прошу ласкавого пана, - вiдповiв Спихальський,
потискуючи вузьку холодну руку гетьмана i заходячи до велико© вiтальна,
гарно умебльовано© i завiшано© дорогими килимами, на якi було почеплено не
менш дорогу зброю - шаблi, турецькi ятагани, пiстолi. - А панi Вандзя - в
татарськiй... Ми щойно прибули з Укра©ни...
- О, це тим бiльше цiкаво, бо в мене гiсть з Укра©ни, - i Яблоновський
помахом лiво© руки вказав на незнайомця, який пiдвiвся з глибокого крiсла
i статечно вклонився прибулим. - Знайомтеся - полковник Ян Яненченко...
Спихальський уважно оглянув полковника, про якого чимало чув не дуже
доброго на Укра©нi, i подумав, що, мабуть. Арсен Звенигора був би дуже
цiкавий знати, що привело цю людину з Немирова до Львова. Невже прислав
Юрiй Хмельницький? З якою метою?
Пiсля вза мних привiтань i пустих фраз, якi нiчого не означали, крiм
вiддання належно© данини свiтсько-шляхетському етикетовi, Яблоновський
запросив усiх сiсти, а Спихальському наказав розповiсти про сво©
поневiряння i пригоди. Слуга внiс на тацi вино i кришталевi келихи.
Яблоновський, вiдсьорбуючи маленькими ковтками холодний напiй, слухав
розповiдь пана Мартина, а кра чком ока поглядав на Вандзю, змарнiлу,
схудлу i досить-таки обшарпану. Але по його очах i по всьому виразу
обличчя годi було зрозумiти, що вiн дума про такий нежданий при©зд цi ©
збiднiло© шляхтянсько© пари, чи радий вiн ©й, чи нi.
Коли Спихальський закiнчив свою не дуже веселу розповiдь, гетьман
зiтхнув i сказав:
- Одiссея ваша, панове, справдi цiкава, i ми ще коли-небудь продовжимо
нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотiв би почути твою думку
про становище на Укра©нi... Чи правда, що все Правобережжя - то
напiвпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастiв та iншi
колись багатолюднi мiста зараз лежать у суцiльних ру©нах, стали
пристановищем для дико!
звiрини?
- Так, пане, то все правда.
- Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспiль позбавлений
людностi?
- Ну, це не зовсiм так, вельможний пане... Люди там , де бiльше, де
менше... Так, у Фастовi, ми бачили три душi - стару бабусю i двiйко
дiтей...
- це все одно що нiчого, - замислено промовив гетьман. -
Отже, якщо край майже безлюдний, то вiн, можна сказати, нiчий... I якщо
Рiч Посполита проявить хоч трохи наполегливостi i бажання, то зможе
повернути тi землi в лоно матерi-отчизни?.. Про це щойно менi говорив пан
полковник...
Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок во води. Так от
з якою метою при©хав Яненченко! Отже, Юрiй Хмельницький затiяв чергову
зраду? На цей раз вирiшив вiдступитися вiд султана i переметнутися до
короля? Але ж це означатиме, що проти Польщi стане не тiльки Порта, а й
Укра©на та Росiя! Чи тут, може, щось iнше?.. Щоб не виявити сво©х
справжнiх почуттiв, вiн обмежився непевною вiдповiддю.
- Я не думав про це, ясновельможний пане... Але якщо гетьман Юрiй
Хмельницький вiдсахнеться вiд туркiв i знову почне служити його мосцi
королевi польському...
- Юрiй Хмельницький тут нi при чому, i ми не можемо розраховувати на
нього...
- Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув вiд
гетьмана.
- Навпаки, пан полковник втiк од нього, боячись позбутися
голови... Юрiя Хмельницького до уваги ми можемо не брати: вiн не ма
нiяко© сили. До того ж це напiвбожевiльний, якого султан терпить тiльки
заради його iменi...
- Я не знаю що розповiдав ясновельможному пановi пан полковник, але я
гадаю, що вступ коронних вiйськ на терен Укра©ни викличе опiр як туркiв,
так i Росi©.
- Вiйська - так... Але хто ж каже посилати вiйсько?.. Туди треба
послати розумних, вiдважних i вiдданих людей, таких, примiром, як пан
полковник. I хай вони збирають звiдусюди козакiв, хлопiв, рiзних гультя©в,
саджають ©х на пустирища i служать з ними Речi Посполитiй!.. Над цим треба
подумати i доповiсти королевi i сеймовi. Ми ще повернемося до цi ©
розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрiбно одне - притулок, бо, я
бачу, панi Вандзя мрi про баняк гарячо© води, чисту бiлизну i спочинок...
Панове нiчого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусiдами пiд
одним дахом? - звернувся Яблоновський до Спихальського i Яненченка i, не
чекаючи вiдповiдi, нiби ця справа вирiшена, додав:- Тут поблизу у мене
невеличка садиба, зараз слуги вiдведуть вас туди... Я вважаю, що i пан
Яненченко, i пан Спихальський вiднинi перебувають на мо©й службi?..
- Так, ясновельможний пане, - в один голос вiдповiли Спихальський i
Яненченко.


4

Зовсiм незатишно почувався Юрiй Хмельницький у сво©й немирiвськiй
фортецi на Викiтцi. Пiд його ногами горiла земля. Доведенi до вiдчаю
безконечними поборами, знущанням i глумлiнням, селяни i мiщани навколишнiх
сiл i мiстечок тiкали в лiси, збиралися в купи i нападали на татарськi й
турецькi загони, що розбрелися по Подiллю збирати ясак. А коли по краю
прокотилася чутка, що iз Запорожжя з'явився якийсь Палiй з козаками i б'
туркiв, у Тульчинi, Джуринi, Тивровi та Шпиковi спалахнули справжнi
повстання, ©х очолили Абазин, Iскра та Самусь.
З огляду на те, що в селах i мiстах людей залишилося мало, особливо
чоловiкiв, повстанськi загони теж були малочисельнi i не могли оволодiти
Немировом. Однак вони завдавали вiдчутних ударiв турецькiй адмiнiстрацi©
та окремим невеличким татарським загонам. Палiй же одного разу навiть
спробував увiрватися в Немирiв. I хоча йому не пощастило захопити посад,
Юрiй Хмельницький не на жарт перелякався. Вiн послав двох гiнцiв до
кам'янецького пашi з проханням прислати полк яничарiв або чотирьохтисячний
татарський чамбул, але повстанцi тих гiнцiв перехопили i повiсили на
роздорiжжi, при в'©здi до Немирова. Це вкрай зiпсувало настрiй гетьмановi.
- Ми повиннi щось робити, - заявив вiн на радi, куди були запрошенi всi
старшини - турецькi, татарськi й укра©нськi. - Не можемо ж ми сидiти у
фортецi... I вийти з не©, щоб пройти Подiллям, вогнем i мечем покарати
розбiйникiв, теж не можемо: вони захоплять Немирiв... диний вихiд -
пробитися комусь у Кам'янець i привести вiд пашi сильне пiдкрiплення...
- Дво уже наклали головами, - обережно сказав Многогрiшний, боячись,
аби вибiр цього разу не впав на нього.
Всi мовчали. Ще стояли перед очима спотворенi обличчя повiшених, яких
тiльки сьогоднi поховали. Нiкому не хотiлося подiлити з ними гiрку долю.
- Однак ©хати комусь треба, - промовив пiсля паузи Азем-ага. - Справдi,
ми опинилися в скрутному становищi.
Ненко i Младен переглянулися. Кожного третього дня вони та мно
зустрiчалися з Арсеном Звенигорою, розповiдали йому про все, що робиться в
станi гетьмана. Однак iстотних новин не було, бо i сам гетьман давненько
вже не одержував нiяких звiсток вiд вiзира та пашi. Вони не раз говорили,
що потрiбно комусь ©хати в Кам'янець, щоб там з перших уст дiзнатися про
намiри турецького командування.
- Дозвольте по©хати менi, - тихо сказав Ненко, потискуючи непомiтно
батькову руку.
- З ким? - швидко запитав Азем-ага.
- Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою.
- Я завжди був про цього молодого агу найвищо© думки, - звернувся вiн
до всiх. - I менi теж зда ться, що одному легше пробратися непомiченим,
особливо вночi...
Коли Младен i Ненко пiсля ради залишилися самi, Младен схвильовано
прошепотiв:
- Ненко, сину мiй, я розумiю, що тобi треба ©хати, але заклинаю тебе -
будь обережний! Адже сам зна ш, що ризику ш головою.
Ненко досi не мiг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро
турбуються i непокояться за його життя i добробут. Нiколи ранiш, вiдколи
себе пам'ятав, нiхто не проявляв про нього нi найменшо© турботи, як i
взагалi про всiх яничарiв, людей без роду й родини, i тепер йому було i
якось незвично, i дивно, i разом з тим радiсно-бентежно на серцi. Такий
настрiй не полишав його вже пiвроку, з того часу, як вiн визнав Младена за
батька, а Златку - за сестру.
- Не турбуйся за мене, татку, - заспоко©в вiн старого. - Адже я по©ду
не сам...
- Аз ким же?
- З Арсеном. Сьогоднi ми попередимо його друзiв у лiсi, щоб не чiпали
нас i забезпечили благополучний пере©зд до Кам'янця i назад. Гадаю, пiд
такою надiйною охороною ми будемо в безпецi.


5

Нема у свiтi бiльш сильного i постiйного почуття, нiж почуття любовi
матерi до сво©х дiтей.
Кiлька тижнiв Вандзя не знаходила собi мiсця: весь час ©й увижалися ©©
маленькi синочки, вчувався ©хнiй лепет. Вночi вона прокидалася з криком,
схоплювалася i ходила по кiмнатi, як сновида, кличучи дiтей, i, не
докликавшись, заливалася слiзьми. Спихальський теж не спав, заспокоював,
умовляв, голубив, поклавши ©© русокосу голову собi на груди. Але нiщо не
допомагало. Жiнка тужила; марнiла, на очах танула, як воскова свiчка.
© стан помiтив i полковник Яненченко, який поселився поряд i, зi згоди
Спихальського, а вiрнiше - з наказу Яблоновського, який доручив
Спихальському та мно стежити за Яненченком, харчувався в сiм'©
Спихальських. Вдень вiн рiдко бував дома - бiльше швендяв по мiсту та в
замку, але вечорами любив посидiти з паном Мартином за кухлем смачного
львiвського пива.
- Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворi ? -
спитав вiн одного разу. - Погляньте, як змучилася, бiдна! Може б, до
лiкаря ©© або до знахарки?
- Нiц не треба, - вiдповiв пан Мартин сумно. - Минеться...
- Дивитися ж шкода.
Пiдкуплений душевнiстю полковника, захмелiлий Спихальський вiдкрив
пановi Яну сiмейну та мницю.
- За дiтьми тужить... За татарчуками, - i розповiв про сво© i Вандинi
поневiряння на чужинi. - Боляче мi, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить.
А чим можна запомогти?
- Час вилiку ...
Однак час не вилiкував, зате почав лiкувати Яненченко. Помiтивши, що
Яблоновський не цiлком довiря йому i встановив за ним та мний нагляд,
полковник i у Львовi вiдчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання
грати першу скрипку, непомiрне честолюбство i самолюбство жерли його душу,
як вогонь - суху солому. I в буйнiй уявi полковника визрiвають замiри,
якi, на його думку, мають поставити його правителем цiлого краю... У
здiйсненнi цих замiрiв, сама того не вiдаючи, могла допомогти йому панi
Вандзя.
Тепер вiн намагався повернутися додому ранiше нiж Спихальський, щоб
поговорити з Вандзею наодинцi. В цих розмовах вiн завжди непомiтно
торкався найболючiших струн ©© серця - розповiдав про сво©х дiтей, про
©хнi дитячi забави та iгри, про свою тугу за ними i бажання забрати ©х до
себе у Львiв. Згодом вiн сказав, що зна ©© та мницю, зна , чому вона так
мучиться, терза свою душу, не спить ночами, i поспiвчував ©й. Це
прихилило жiноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму
полковника.
- Що ж менi робити, пане Яне? - питала змучена жiнка. - Порадьте, як
менi бути?.. Коли б я вiдала, що мо© сини загинули, менi було б важко,
боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцю ться, i змирилася б з
жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував ©х! Вони живi!..
А я не можу бачити ©х, не можу взяти на руки ©хнi маленькi теплi тiльця,
не можу почути ©хнiй щебет... Матка боска, я збожеволiю вiд такого горя!
- Панi, вам не треба божеволiти, - обережно почав Яненченко. - й iншi
можливостi...
- Якi? Хай пан скаже...
- Повернутися до сво©х дiтей.
- зус-Марiя, хiба то можливо?! - аж кинулася Вандзя.
- А чому б нi? Що вам заважа ? Кохання до пана Мартина?
- Пхе! - скривилася Вандзя i сумно усмiхнулася.
- Ну, тодi я не бачу причини, чому ви ма те залишатися тут, у Львовi.
- Пан Мартин не вiдпустить... А коли б i вiдпустив - то чи змогла б я,
слабка жiнка, добратися до Криму?
Яненченко примружив очi, легенько торкнувся тендiтно© руки панi Вандзi.
- Панi не треба добиратися до Криму... значно ближчий i легший шлях -
якихось двi сотнi миль...
- Який же? - насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.
- Але, панi...
- Хай пан не дума , що я викажу його. Я ладна витерпiти все, аби лиш
досягнути свого!
- Я вiрю панi... Тож слухайте: вiд Львова до Кам'янця зовсiм
недалеко...
- До Кам'янця?.. Але ж там турки!
- Ну, й що? Крим теж належить туркам...
- Але хто ж допоможе менi в Кам'янцi? Я боюся, що мене схоплять i
запроторять у Туреччину. А там - у гарем або у хлiв, до скотини.
- Я допоможу панi...
- Ви?! Як саме?
- У Кам'янцi в мене друзi, якi допоможуть вам. Досить менi сказати
одне слово...
- То ви по©дете зi мною?
- Нi, що ви! Там на мене чека шибениця... Але я можу написати листа,
якого панi передасть мо©м друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист
потрапить до пана Мартина, до во води Яблоновського, то нас обох
стратять...
- До цього не дiйде, клянусь вам!
- Ну що ж, тодi домовились... Хай панi приготу сакви в дорогу,
бистрого коня - i з богом!
- Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, - аж за-шарiлася вiд
щастя Вандзя.
Кiлька днiв вона та мно вiд чоловiка готувалася до втечi - насушила
сухарiв, припасла солонини, пiдiбрала вбрання, зручне для далеко© дороги,
i написала Спихальському коротенького листа, в якому повiдомляла:
"Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не
шукай мене. Щиро дякую тобi за кохання, якого я, на жаль, не могла
подiлити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я
вiрю, що ти ще знайдеш сво щастя. А я полечу шукати свого... Прощай.
Вандзя"
Вона пожвавiшала, повеселiла, i пан Мартин теж розцвiв, гадаючи, що
дружина почала забувати Крим i все те, що прив'язувало ©© до нього. Ця
радiсть заслiпила його: вiн не помiтив нi Ван-дзиного готування до далеко©
дороги, нi загадкового блиску ©© голубих очей, нi бистрих поглядiв, якими
обмiнювалась Вандзя з Яненченком.
Напередоднi втечi вона попросила чоловiка дати ©й трохи грошей i
залишити коня - хоче про©хатися мiстом, заглянути в крамницi...
- Я супроводжуватиму тебе, моя люба, - зрадiв Спихальський. Та Вандзя
запротестувала, ©й хочеться побути на самотi. Вона не суперечитиме, коли
пан Мартин супроводжуватиме ©© наступного разу, а зараз вона хотiла б
за©хати до монастиря кармелiток, щоб спокутувати грiхи... I ще хоче
вiдвiдати сво©х подруг, котрi, як вона дiзналася, живуть у цьому мiстi...
Невже пан Мартин не дозволить ©й цього?
Обеззбро ний такими доводами i чарiвною усмiшкою, яко© вiн давно не
бачив на обличчi дружини, Спихальський погодився. Вранцi осiдлав коня,
вишкрiб з кишень усе, що встиг заробити на службi в Яблоновського, i
вручив Вандзi, яка не приховувала свого тривожно-радiсного настрою. Потiм
поцiлував ©©, як завжди, у щiчку i вийшов з двору.
- Все, пане Яне, ©ду! - вигукнула Вандзя збуджено, вбiгаючи до покою
Яненченка. - Давайте листа!
Яненченко вийняв заздалегiдь заготовленi два листи, написанi на тонкому
жовтуватому паперi, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговiй
оправi маленького дзеркальця, i простягнув жiнцi.
- Панi, тут ваша i моя долi© Будьте обережнi! Люстерко ви повиннi
вiддати тiльки господаревi харчевнi, яка мiститься у старому мiстi,
навпроти Вiрменського колодязя, - Енверу Кермен-азi... Запам'ятайте -
Кермен-азi! Тобто камiнь по-нашому... Запам'ятали, панi?
- Запам'ятала, - прошепотiла Вандзя, повторивши кiлька разiв чуже iм'я,
що мало тепер для не© таке велике значення.
- Ну, то рушайте. I хай береже вас матiр божа! Вiн допомiг ©й сiсти на
коня, вiдчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвiр'я, вiкна, з
яких вона не раз дивилася на схiд туди де на не© чекало двiйко маленьких
синочкiв, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невiдомо
чому вирiшив зробити для не© добре дiло, i поволi ви©хала на вузьку, майже
безлюдну вуличку. Позад не© з тихим скрипом зачинилися старi дерев'янi
ворота.


6

Сонце нещадно пекло нiздрюватi скелi над каламутним Смот-ричем, сiрi,
похмурi громаддя фортецi i черепичнi дахи Кам'янця-Подiльського. Спека
стояла така, що босою погою годi було стати на гарячу, мов присок, землю.
В таку пiсляобiдню пору до старовинного кам'яного мосту, перекинутого
через глибоку впадину Смотрича, що вiддiляла пiвострiв, на якому сiрiли
кам'яницi мiста, вiд материка, на змилених, стомлених конях пiд'©хали два
вершники.
Бiля мостово© застави точилася суперечка. Кiлька яничарiв, оточивши
невисокого стрункого юнака в польського крою одязi, щось наперебiй
намагалися втовкмачити йому, а вiн, мало не плачучи, вiдбивався вiд них i
пальцем показував на той бiк, мабуть, пояснюючи, що йому треба до мiста.
Вершники зiстрибнули з коней, припнули ©х до конов'язi у затiнку
розлогих в'язiв та лип i пiдiйшли до гурту. До них зразу ж повернувся
пiдстаркуватий розповнiлий ага.
- Хто такi? Куди ©дете?
- Сафар-бей, з Немирова... ©демо в ставку пашi вiд Азем-аги i гетьмана
Юрiя Хмельницького. Що тут за базар?
Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу i його
супутника, котрий пильно приглядався до бiлявого юнака в польському стро©.
- Та ось при©хав тут один... Нiяких паперiв, по-турецькому розумi
погано. Каже, що йому потрiбно в мiсто, а з якою метою - вiдмовля ться
сказати...
- Значить, у нього якась та мниця, - усмiхнувся Ненко i звернувся до
Звенигори:Ну, нам пора ©хати. Приведи коней!
Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотiв, так, щоб його мiг
чути тiльки Ненко:
- Чекай... Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грiм, якщо це не панi
Ваiiдчя, дружина Спихальського! Треба ©© якось виручити...
Ненко бистро окинув оком яничарiв i принишклого незнайомця, обличчя
якого справдi мало скидалося на обличчя мужчини, за якого вiн себе
видавав.
- Ага, я бачу, ви самi тут не з'ясу те, хто цей незнайомець, -
звернувся вiн до старшого. - Гадаю, буде найкраще допровадити його в мiсто
i передати в канцелярiю пашi. А там уже розберуться. Може, справдi вiн
привiз якiсь важливi новини?
Ага засопiв носом, витер з блискучого лисiючого лоба рясний пiт i
буркнув:
- Якщо ага береться це зробити...
- Менi зовсiм неважко: я ж ©ду туди.
Ага гукнув на яничарiв, щоб вiддали подорожньому коня i вiдпустили
його. Юнак, видно, не зрозумiв, чому так раптово змiнилося ставлення до
нього цих грубих, крикливих во©нiв, але не став докопуватися причини, а
зразу ж скочив у сiдло i рушив до мосту.
- Панi Вандзя, не поспiшайте, - раптом пролунав тихий голос. - Як
трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янцi? Де пан Мартин?
- Матка боска! - Юнак враз зблiд i злякано глянув на двох вершникiв, що
©хали обабiч нього. - Хто ви?
- Не бiйтеся, панi, - промовив уже голоснiше Арсен, коли вони опинилися
посеред мосту, - ми вашi друзi... Пам'ята те Звенигору? Я друг пана
Мартина... Але ви не вiдповiли на мо запитання.
- Так, я Ванда Спихальська, - призналася збентежена жiнка. - Вас,
мабуть, диву , чому я тут?
- Безперечно.
В голубих оченятах Вандзi застиг переляк, i хоч вона вiдповiла зразу,
не затинаючись. Арсеновi все ж здалося, що жiнка говорить неправду.
- Я шукаю свою сестру... Кажуть, вона повинна бути десь тут.
- Чому ж з вами нема пана Мартина? Де вiн? Що з ним?
- Вiн поступив на службу до гетьмана Яблоновського... До того ж вiн
зараз хворi .
По тому, як непевно це було сказано i як порожевiли щоки панi Вандзi,
Арсен зрозумiв, що жiнка все вигаду вiд початку й до кiнця. Для чого це
©й? Як вона опинилася в Кам'янцi? Що сталося зi Спихальським? Чи не
хова ться тут якась та мниця, яка, можливо, коштувала життя пановi
Мартину?
Вiн не мiг дати вiдповiдi на цi запитання. Сподiватися ж, що Вандзя
чесно розповiсть про все, що трапилося пiсля того, як вони розсталися у
Краковецькому лiсi пiд Немировом, було марно. Жiнка явно щось прихову .
- Панi зна , де мешка ©© сестра?
- Нi, не знаю.
- Де ж панi зупиниться?
- Ну, тут, напевне, харчевня або корчма...
- Ми могли б запропонувати свою опiку, якщо панi дозволить. Адже в
чужому мiстi та ще i в чужiй державi такiй чарiвнiй молодiй жiнцi не
зовсiм безпечно подорожувати однiй.
- Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язнiстю. Звичайно, якщо пан не
стане набридливо нав'язувати сво © опiки.
- О нi, хай панi не турбу ться. Адже я це роблю для дружини свого
найлiпшого друга! - запевнив Арсен.
Вони з'©хали з мосту i, поминувши кам'яну браму, вимурувану над самим
урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою
вулицею вгору, до центра.
Людей на вулицях було зовсiм мало. Та й тi, забачивши вершникiв, хутко
звертали вбiк i зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало рокiв з
часу турецько© навали, але й досi всюди було видно слiди жорстоких бо©в.
Розтрощених вибухами будинкiв нiхто не лагодив. На черепичних дахах церков
i костьолiв, ратушi i будинкiв мiсцево© шляхти зяяли проломи, з яких iз
галасом вилiтало вороння. Смердючi згарища поросли лободою i чортополохом.
Тiльки де-не-де можна було побачити ознаки життя - сохла на вiрьовках
випрана бiлизна або крiзь запилене вiкно виглядало на вулицю зелене
листячко геранi.
- Чи ви не зна те, де тут Вiрменський колодязь? - раптом запитала
Вандзя, коли вершники ви©хали на чималий майдан перед похмурим будинком
ратушi.
- Як не знати, адже я народився i вирiс у цьому мiстi, - вiдповiв
Арсен, дивуючись обiзнаностi сво © супутницi в таких деталях, про якi
чужинець не може знати. - Навiщо вам Вiрменський колодязь?
Вандзя вiдповiла не зразу.
- Менi казали, що там недалеко харчевня, де я могла б зупинитися...
Арсен приязно усмiхнувся.
- Вважайте, панi, що вам пощастило: ми теж з мо©м другом завжди
зупиня мося в цiй харчевнi навпроти Вiрменського колодязя... Та ось i
вона! - Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бiк майдану. -
До речi, зараз у Кам'янцi харчевень зовсiм мало, i всi вони в руках
туркiв... Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумiтися з
ними...
- Я трохи знаю татарську.
- О, тодi цього досить.
Вони перетнули майдан i незабаром в'©хали на широкий двiр за©зду, де
бiля конов'язi стояло кiлька коней.
Господар за©зду каведжi Кермен-ага, худий високий турок у
засмальцьованому барвистому халатi i посiрiлiй вiд поту чалмi, провiв ©х у
напiвтемне примiщення, де пахло смаженою бараниною i часником. Тут сидiло
кiлька подорожнiх, бiля них шастав хлопчина-служник. Пiд стелею гув рiй
мух.
Каведжi запросив ©х по©сти, але Вандзя заперечила, сказавши:
- Я не голодна i, крiм того, хотiла б помитися з дороги i вiдпочити...
Коли б у за©здi знайшлося затишне примiщення, я добре заплатила б
господаревi.
Арсен переклав.
Кермен-ага вклонився i повiв Вандзю нагору.
- Ненко, ти помiтив, як сторожко трима ться ця жiнка? - спитав Арсен. -
Я певен, тут якась та мниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу
вияснити це. Залишайся тут, а я миттю...
Вiн тихо пiднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорi було
порожньо: Кермен-ага i Вандзя вже встигли зайти в однi з багатьох дверей.
В якi ж?
Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звукiв, що
наповнювали цей великий дiм. Бiля одних дверей зупинився, припав вухом: з
кiмнати долетiли слова, що примусли його уклякнути на мiсцi. Говорила
Вандзя, плутаючи польськi, татарськi i турецькi слова.
- Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумi те? Я не
мужчина, я жiнка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи, що в
Криму. Ах, видно, ви нiчого не розумi те! Матка боска, вiн нiчого не
розумi ... Як же йому пояснити?..
Почувся скрипучий голос каведжi:
- Не хвилюйся, ханум, я все розумiю. Кажи, в якiй справi ти прибула
сюди i хто тебе прислав? - Вiн добре говорив польською мовою.
Вандзя аж скрикнула радiсно:
- О, ви говорите по-нашому! Тодi слухайте уважно: мене прислав сюди пан
Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжi зна його?
- Так, я знаю його. Що ж панi привезла менi вiд полковника?
- Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я