Страница:
- Викуп принесли?
- Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
- Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого пахолка шапку i простягнув
перед собою.
Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть: дивись, мовляв! Справдi,
гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн
не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i жодним рухом
не виявляла сво©х почуттiв.
Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiло© хустини, розв'язала i,
тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi, нiби лiчачи, хоча,
мабуть, у не© й думки тако© не було, кидати в шапку золотi монети, перснi,
сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози, благальне
подивилася на Юрася.
- Прiзвище! - коротко процiдив вiн.
- Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою,
крикнув:
- Бондаренко, вилазь!
З ями показалася скуйовджена руда голова чоловiка середнiх лiт. У
волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз очах
- страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через драбину прямо в
снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього.
- Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до друго© жiнки. -
Далi!
Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела
його до ворiт.
Друга жiнка, стара, висока i худа, мов жердина, незграбно вклонилася
гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був
з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його i висипала на
долоню кiлька золотих i срiбних монет. Подивилася на них байдужим
поглядом, а потiм простягла свою суху чорну долоню майже пiц нiс
гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився.
- Мало!
Жiнка не кинулась йому в ноги, не стала благати i заламувати вiд горя
руки, не забожилася, що це в не© все, що могла назбирати у себе, у родичiв
i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, i тiльки
тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд жалю
та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i,
замерзнувши на лету, упали в притоптаний снiг. Так i стояла, висока,
незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого i гострого, мов
нiж, слова. А ©© тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед,
дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру.
Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого
не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому
минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же
жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до ©хнiх слiз i
©хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi, що все те
лишилося позаду.
Нарештi сам гетьман вiдчув фальшивiсть свого становища i пiдставив
шапку пiд тремтячу руку.
- Кидай!.. Як прiзвище, бабо?
- Павло Голенко. - Жiнка перевернула руку, i монети з брязкотом
посипалися в глибоку шапку.
- Голенко, вилазь!
З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо
думав, що побачить старого дiда.
- Це ж хто? - повернувся до баби.
- Син.
- За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала.
- Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив
матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт.
Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява молодиця рокiв
тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася, нiби перед нею був не
гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася.
- З чим прийшла? - Юрась прихильно оглянув гарну постать жiнки,
вiдмiтив i ©© вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи й
виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i червонi
чобiтки.
- Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала длубатися в
кишенi, потiм витягла золотий перстень з великим самоцвiтом, що заграв
проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане
на шовкову нитку вперемiш з слiпучо-бiлими з голубуватим вiдливом
перлинами.
Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув руку, схопив
коштовностi, якусь хвилину розглядав ©х зi всiх бокiв, а потiм обережно
опустив у шапку.
- Як прiзвище?
- Семашко... Мирон Семашко.
- Що? - Юрась повернувся до Многогрiшного, який ствердно кивнув
головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак?
- Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка.
- Я не можу вiдпустити твого чоловiка!
- Чому?
- Вiн небезпечний злочинець!
Жiнка зблiдла. В ©© очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як
у не© пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ©© пiд руку, спитав:
- Як тебе звати?
- Феодосi ю, - ледь чутно прошепотiла вона.
- Ну, от що, Феодосi , йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у
чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди!
Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку.
- А... мо© речi?
- Вони належать казнi!
- Як же це так? Я ж вiрила...
- Виведiть ©© за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до ями. Пахолки
повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем i
несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню,
наказав усiм в'язням вилазити з ями. Охкаючи вiд болю, трясучись вiд
холоду, вони поволi вибиралися драбиною наверх i ставали в один ряд,
злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет.
- Хто з вас Семашко? - спитав Юрась.
- Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк.
- Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов убiк,
а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд руку. - Як
звати?
- Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою щетиною
в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити, скiльки йому
рокiв.
- Викуп буде?
- Не буде! У мене нiчого нема , - твердо вiдповiв в'язень.
- Що ж ти, лайдаку, гада ш, що я вiдпущу тебе без викупу?
- Нi, я такого не думаю.
- На що ж тодi сподiва шся?.. Як викупу не да ш, то вступай до вiйська!
- Не хочу до вiйська.
- То давай викуп!
- У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж
маю тут загибати!
- Брешеш, пес! Ма ш! Менi достеменно вiдомо, що ма ш. Iнакше ти не
сидiв би тут. Мо© люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
- Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо© грунти... А золота
нема !
- На бiсового батька менi тво© грунти i твоя хата! - розсердився Юрась
i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих бур'янами
полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти вiйсько
i розбудовувати державу!
- Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня.
Юрась зблiд, як мрець.
- Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене для того, щоб я
вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман Богдан! Щоб я знову
зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але що я можу зробити без
грошей? Без золота?
- Золота у мене нема !
- Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю
п'яти!
Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину,
а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах.
- Раз, два, три... - лiчив Многогрiшний, - п'ять...
десять-п'ятнадцять... тридцять...
Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити
катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував
пiвсотнi ударiв.
- Досить! Пiдведiть його!
Пахолки силомiць натягнули на розпухлi, скривавленi ноги чоботи i,
пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом.
- Ну, а тепер - скажеш? Пригада ш, де заховав золото? Як бачиш, я не
жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загально© користi всього
поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю не
тiльки для себе, а для держави на-шо©i Зрозумiв, мостивий пане?
- Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили хоч
тим, що мене скатовано для загально© користi, бодай була... - глухо,
промовив Халявицький. - Але золота вiд того в мене аж нiяк не
добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
- Знайдеш! Як припече, то знайдеш i домашнiм скажеш, де знайти! Не
одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i гукнув до
пахолкiв:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подума
гарненько!
Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули
вниз, тiльки загуркотiв по драбинi.
- Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостивi панове? - похмуро
промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi.
Дво вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
- Ну, що скажете?
- Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали задерев'янiлими
язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп!
- Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви?
Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи
найгiршого.
- Чого ж мовчите?
- Нiчого нам казати, - промовив один. - Хоч убийте, а викупу не
нашкряба мо.
- Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний широкоплечий
городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але
його луснули кийком по головi, здерли чоботи i вiддухопелили так, що
бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i
кинули, мов колоду, в яму.
Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до
обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони
твердо стояли на сво му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести за
себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в наступнi днi били ще
жорстокiше.
Врештi залишився один - Семашко.
Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав, по сутi, одну мiзерiю.
Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя i
гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi сво©х пiдданих. Вiн проклинав
долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв зубожiлий, заляканий,
затурканий безконечними вiйнами i нападами народ, яким доводилося
правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до
його жертв, але коли вiн пригадував, що i вiн сам майже жебрак у
порiвняннi з iншими правителями - султаном, королем польським, царем
московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття зникало,
як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх
мешканцiв Немирова, на яких падала пiдозра, що у них могли бути хоч
якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби тiльки наповнити
ту нещасну бочечку, яку вiн трима у себе в потайному мiсцi... Одну
бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз
чув вiд знаючих людей, майже пiвсотнi... I де подiлося те багатство?
Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власнi. Тетеринi...
Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно© боротьби, що розгорiлася за
Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати лахи сво©х пiдданих,
щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити
сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з Самойловичем не вiдчувати себе
жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося як
навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав одним
з найголовнiших винуватцiв свого незавидного становища i котрого, якби
мiг, не задумуючись, пiддав би най-жорстокiшим тортурам... Його погляд
упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь вiд усiх, заглибившись у сво©
невеселi думки. Що хова ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому
Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може, не тiльки Сiрко, а й
Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що
допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу?
- Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка.
- Семашко Мирон, гетьмане.
- Звiдки?
- Немирiвський зроду-вiку.
- Давно в Сiчi?
- Як тiльки закiнчив ки©вську колегiю, так i гайнув за пороги,
ясновельможний пане гетьман... Тож уже кiльканадцять лiт... Правда, з
перервами.
- О, ти вчився в колегi©? Я теж там учився...
- Я це знаю, гетьмане.
- А ще що ти зна ш про мене?
- Те, що й усi.
- Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто не
зна , крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися...
- Я не розумiю вас.
- Не прикидайся дурником... Ти вже зна ш, за вiщо тобi всипали тут
ки©в...
- й-богу, не знаю!
- З чим прислав тебе Сiрко до Немирова?
- Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина.
- Вiн наказав убити мене?
- Вiн нiчого не наказував...
- То, може, це зробив гетьман Самойлович?
- Я нi разу не бачив його.
- Звiдки ти зна ш Астаматiя?
- Я його не знаю.
- Але ж по при©здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i
мав з ним розмову!
- Так, я був у Астаматiя, але тiльки тому, що такий наказ вашо©
ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний
строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирiвського
полковника.
- Ти сидiв у нього пiвдня!
- Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого б я мав
сидiти у нього пiвдня?
- Про це донесли менi вiрнi люди.
- Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни!
Юрась кинув бистрий погляд на Многогрiшного. Той миттю пiдбiг,
нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб його
слова чув ще хто-небудь.
- Я слухаю, пане гетьман.
- Вiн i ранiш так говорив?
- Так, пане гетьман... Але вiн викручу ться!
- Чому ти так дума ш?
- Жоден запорожець цього року не прибув у Немирiв на зимiвлю. Один
Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався таким випадком. А
потiм...
- Ну?
- Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба його допитувати так, щоб
сказав правду. Вiн зна бiльше, нiж каже. А коли допита мо Астаматiя, то
можна буде порiвняти ©хнi показання. I, я певен, щось виявиться.
Юрась знову глянув на Семашка.
- Ти чув?
- Чув.
- Отже, будеш говорити?
- Я сказав правду...
- Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн гукнув
пахолкам:Вiзьмiть його!
Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки©в, якими
два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали
перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi, ©м допомагав Многогрiшний.
Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях - по
кiсточках, кистях рук, по головi. Запорожець звивався, рятуючись вiд
ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому.
- Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав Юрась, давши знак
пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?..
- Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими
губами снiг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а
там хай Юрась розбира ться. Але зразу ж вiдiгнав ©©, як мерзенну, не гiдну
запорожця. Звичайно, Астаматiй заслугову найважчо© кари, бо разом з
Юрасем сi навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не
таким чином треба з ним розправитись... До того ж Юрась вимагатиме все
нових i нових зiзнань i вириватиме ©х найлютiшими тортурами.
- Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi.
- Ти розумi ш, що на тебе жде, коли не призна шся? - копнув його ногою
пiд бiк Многогрiшний. Семашко мовчав. Юрась повiв бровою - пахолки
жбурнули козака в яму.
- На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи
руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду вiзьмемося
за iнших!
Похмуро i холодно пiд цегляним склепiнням немирiвсько© в'язницi,
розташовано© на Викiтцi у великому льосi. По вогких стiнах стiкають
бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску лойова свiчка, але не може
сво©м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд того по
кутках ста ще зловiснiше i похмурiше.
Пiд протилежною вiд дверей стiною, за невеликим столом, сидить,
кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним - тапчан, покритий
кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий ослiн, на якому лежать
причандалля для допиту - кийки, нагайки, вiрьовки, дерев'яне цеберко з
водою. У цеберку плава берестовий ковшик.
Бiля дверей сто©ть гетьманський почет - Азем-ага, Многогрiшний,
пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день
не вiдпуска вiд себе, привчаючи до гетьмансько© служби.
Насупроти стола, пiд стiною, дрижачи вiд холоду, тупцяють наказний
гетьман Астаматiй, полковник Варениця i сотник Берендей. Усi босi,
роздягнутi до сорочок, простоволосi. Руки зв'язанi сирицею. В очах -
смертельна туга i жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий
терен, очей, потiм б' кулаком по столу, кричить:
- Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!..
Все розповiдайте!
Астаматiй, огрядний, важкий, широколиций волох, пiдняв чорночубу
голову, подивився прямо в очi Юрасевi.
- Що розповiдати, гетьмане?
- Сам зна ш, зраднику!..
- Не знаю.
- Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як?
Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення.
- Це наклеп, гетьмане!
- Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч з запорожцем Семашком
пiд час мо © вiдсутностi?
- 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на
Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув до сiм'© на
зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!
- Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповiв одразу
про того сiчовика?
- Не встиг, ваша ясновельможнiсть.
- Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене - ось
що!.. Хотiв за мою голову купити собi прихильнiсть запорожцiв та
мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда ш, що
чека на тебе?
Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо пiдозрiлива,
несамовита в гнiвi i не зупиниться нi перед чим, аби вирвати у нього
потрiбне йому зiзнання. Вiн раптом зi стогоном уклякнув на колiна,
витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не мiг простерти, i
гаряче заблагав:
- Ясновельможний пане гетьманi Ясновельможний пане гетьман!.. Не
катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай
западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!..
- I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися! - безжально
промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:- Гей, узуйте наказного в червонi
сап'янцi!
Астаматiй розпластався на бруднiй пiдлозi, але два дужi пахол-ки
схопили його, швиргонули на тапчан i заходилися гамселити кийками по
пiдошвах, по п'ятах, по литках...
Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi.
Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне
дiло.
Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i Якуб поопускали голови i
мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво © волi стали спiвучасниками
гидко© справи.
Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало на думку,
що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан i
"взуватимуть у червонi сап'янцi".
Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм замовк i тiльки
беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по
найболючiших мiсцях.
Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки.
- Ти щось ма ш сказати, Астаматiю? - Юрасевi очi горiли, нiби вiн
насолоджувався муками сво © жертви.
- Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо.
- А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки був наказним?..
Де те багатство?..
- У мене нiчого нема . Ви ж це добре зна те, гетьмане... Юрась хижо
усмiхнувся.
- Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще - може, кийки розв'яжуть
язика!
I знову посипалися удари. Коли Астаматiй знепритомнiв, Многогрiшний
зачерпнув у кiвшик крижано© води i хлюпнув йому в обличчя. Астаматiй
застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов з-за столу, нахилився
над ним.
- Ну, тепер призна шся?
Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмянi
гетьмановi очi.
- Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Вiн витерся
долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло.
- Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа ться на перекладинi цiлий
тиждень, щоб усi бачили, як я розправляюся зi зрадниками i
перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю.
Той зойкнув i впав на колiна.
- Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо?
- Сам зна ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся!
Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи.
- Був грiх, ясновельможний пане гетьман... Був грiх! Винен! Каюся!
Тiльки помилуй!..
- Де приховав украдене?
- Все покажу! Все!
- Нi, кажи зараз!
- Дома... У погребi, в правому кутку, за дверима... прикопане у
глечику...
- Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi.
- Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi©, зрадники© О,
горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс,
Морозенко, Небаба... Лицарi! А це...
Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi його блискали божевiллям,
губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки самi
стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв.
Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i рухом
гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi Вареницею,
штурхнув його ногою.
- Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень
в науку iншим!
Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча вiн пручався, виривався,
щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого,
скривавленого Астаматiя.
Нiхто не промовив жодного слова. Навiть Азем-ага мовчав, похмуро
бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.
Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i безпечно,
бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав якийсь дивний посмiх. Коли
зверху зачинилися дверi i в льосi настала тиша, в якiй було чути, як
потрiску полум'я свiчки, вiн раптом лiг на тапчан i звернувся до
пахолкiв:
- Починайте!
Юрась здивовано глипнув на нього.
- Ти чого блазню ш? Берендей весело вищирив зуби.
- А що ж, ваша ясновельможнiсть, менi робити? Чи я плакатиму, чи
смiятимусь - однак ви менi не повiрите...
- Але ж ти привласнив те, що ма належати мо©й казнi!
- А привласнив... ©й-богу привласнив!
- Що саме?
- Та вошви вдосталь набрався вiд вашого вошивого вiйська, пане
гетьман... Що - те !- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися.
Юрась скипiв.
- Над ким i над чим насмiха шся, дурню? Ти подумав, хто я i чи
прiзвище ношу?
- Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв хоч
у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я й насмiхаюся,
то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала всiм нам за грiхи
нашi!
- Не вивертайся! Це тобi не поможе!
- Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та чухайте ж, iродовi душi, -
звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво©х пiдлеглих, - мо© п'яти так,
щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а смiючись!..
Чу ш, Петре?
- Чую, - глухо озвався молодий пахолок.
- I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець!
- Та вже постараюся, добродiю мiй, - хмикнув другий пахолок,
попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана.
Юрась мовчки кивнув головою.
Беренде вi дали триста ударiв. Двiчi його вiдливали водою. Але вiн
уперто стояв на сво му.
- Жодного шеляга не привласнив... Умерти менi на цьому мiсцi... Це
собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда!
Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник?
- Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i лежав нерухомо,
як колода.
- Тiльки й того, що теплий, - вiдповiв пахолок, витираючи рукавом
спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки м - i врiже дуба!
- Ну, то досить! Якщо оклига - хай живе на здоров'я. Многогрiшний
нахилився до Юрася.
- Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн
виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна!
- Чому вiн ма бути мо©м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн
буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi стiльця, додав
голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я справедливий до сво©х
пiдданих!
Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всi
виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном i Якубом трохи
вiдстали.
- Аллах екбер! - прошепотiв Ненко. - Цей святенник - справжн
страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А
якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство?
Младен i Якуб перезирнулись. Теплi батькiвськi усмiшки осяяли ©хнi
обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця, хоча над
Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше:
Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу.
На майданi, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на
страчених, а на кiлькох вершникiв, що в'©хали до фортецi i простували
прямо до нього, ©хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми.
- Пане Йван - ти?! - аж вигукнув Юрась, упiзнавши в передньому
вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут?
Яненченко мовчки злiз з коня, кинув поводи козаковi i, згорбившись,
поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
- Нема бiльше нi Корсуня, нi Ржищева, нi iнших мiст та сiл понад
Днiпром, пане гетьман...
- Як-то нема?
- Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька,
несподiвано для всiх нас напав з великим вiйськом - усiм полком
Переяславським - i все спалив... А людей вивiв за Днiпро... Тих, хто
вчинив опiр, вирубав упень...
В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою.
- А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
- Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв?
- Однак ти живий!
- А що менi було робити - пустити кулю в лоба?
- А на що ти сподiва шся тут? Невже дума ш, що я дам тобi нове
полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?
- Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
- Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого пахолка шапку i простягнув
перед собою.
Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть: дивись, мовляв! Справдi,
гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн
не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i жодним рухом
не виявляла сво©х почуттiв.
Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiло© хустини, розв'язала i,
тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi, нiби лiчачи, хоча,
мабуть, у не© й думки тако© не було, кидати в шапку золотi монети, перснi,
сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози, благальне
подивилася на Юрася.
- Прiзвище! - коротко процiдив вiн.
- Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою,
крикнув:
- Бондаренко, вилазь!
З ями показалася скуйовджена руда голова чоловiка середнiх лiт. У
волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз очах
- страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через драбину прямо в
снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього.
- Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до друго© жiнки. -
Далi!
Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела
його до ворiт.
Друга жiнка, стара, висока i худа, мов жердина, незграбно вклонилася
гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був
з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його i висипала на
долоню кiлька золотих i срiбних монет. Подивилася на них байдужим
поглядом, а потiм простягла свою суху чорну долоню майже пiц нiс
гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився.
- Мало!
Жiнка не кинулась йому в ноги, не стала благати i заламувати вiд горя
руки, не забожилася, що це в не© все, що могла назбирати у себе, у родичiв
i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, i тiльки
тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд жалю
та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i,
замерзнувши на лету, упали в притоптаний снiг. Так i стояла, висока,
незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого i гострого, мов
нiж, слова. А ©© тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед,
дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру.
Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого
не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому
минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же
жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до ©хнiх слiз i
©хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi, що все те
лишилося позаду.
Нарештi сам гетьман вiдчув фальшивiсть свого становища i пiдставив
шапку пiд тремтячу руку.
- Кидай!.. Як прiзвище, бабо?
- Павло Голенко. - Жiнка перевернула руку, i монети з брязкотом
посипалися в глибоку шапку.
- Голенко, вилазь!
З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо
думав, що побачить старого дiда.
- Це ж хто? - повернувся до баби.
- Син.
- За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала.
- Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив
матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт.
Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява молодиця рокiв
тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася, нiби перед нею був не
гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася.
- З чим прийшла? - Юрась прихильно оглянув гарну постать жiнки,
вiдмiтив i ©© вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи й
виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i червонi
чобiтки.
- Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала длубатися в
кишенi, потiм витягла золотий перстень з великим самоцвiтом, що заграв
проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане
на шовкову нитку вперемiш з слiпучо-бiлими з голубуватим вiдливом
перлинами.
Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув руку, схопив
коштовностi, якусь хвилину розглядав ©х зi всiх бокiв, а потiм обережно
опустив у шапку.
- Як прiзвище?
- Семашко... Мирон Семашко.
- Що? - Юрась повернувся до Многогрiшного, який ствердно кивнув
головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак?
- Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка.
- Я не можу вiдпустити твого чоловiка!
- Чому?
- Вiн небезпечний злочинець!
Жiнка зблiдла. В ©© очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як
у не© пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ©© пiд руку, спитав:
- Як тебе звати?
- Феодосi ю, - ледь чутно прошепотiла вона.
- Ну, от що, Феодосi , йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у
чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди!
Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку.
- А... мо© речi?
- Вони належать казнi!
- Як же це так? Я ж вiрила...
- Виведiть ©© за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до ями. Пахолки
повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем i
несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню,
наказав усiм в'язням вилазити з ями. Охкаючи вiд болю, трясучись вiд
холоду, вони поволi вибиралися драбиною наверх i ставали в один ряд,
злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет.
- Хто з вас Семашко? - спитав Юрась.
- Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк.
- Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов убiк,
а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд руку. - Як
звати?
- Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою щетиною
в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити, скiльки йому
рокiв.
- Викуп буде?
- Не буде! У мене нiчого нема , - твердо вiдповiв в'язень.
- Що ж ти, лайдаку, гада ш, що я вiдпущу тебе без викупу?
- Нi, я такого не думаю.
- На що ж тодi сподiва шся?.. Як викупу не да ш, то вступай до вiйська!
- Не хочу до вiйська.
- То давай викуп!
- У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж
маю тут загибати!
- Брешеш, пес! Ма ш! Менi достеменно вiдомо, що ма ш. Iнакше ти не
сидiв би тут. Мо© люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
- Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо© грунти... А золота
нема !
- На бiсового батька менi тво© грунти i твоя хата! - розсердився Юрась
i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих бур'янами
полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти вiйсько
i розбудовувати державу!
- Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня.
Юрась зблiд, як мрець.
- Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене для того, щоб я
вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман Богдан! Щоб я знову
зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але що я можу зробити без
грошей? Без золота?
- Золота у мене нема !
- Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю
п'яти!
Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину,
а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах.
- Раз, два, три... - лiчив Многогрiшний, - п'ять...
десять-п'ятнадцять... тридцять...
Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити
катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував
пiвсотнi ударiв.
- Досить! Пiдведiть його!
Пахолки силомiць натягнули на розпухлi, скривавленi ноги чоботи i,
пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом.
- Ну, а тепер - скажеш? Пригада ш, де заховав золото? Як бачиш, я не
жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загально© користi всього
поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю не
тiльки для себе, а для держави на-шо©i Зрозумiв, мостивий пане?
- Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили хоч
тим, що мене скатовано для загально© користi, бодай була... - глухо,
промовив Халявицький. - Але золота вiд того в мене аж нiяк не
добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
- Знайдеш! Як припече, то знайдеш i домашнiм скажеш, де знайти! Не
одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i гукнув до
пахолкiв:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подума
гарненько!
Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули
вниз, тiльки загуркотiв по драбинi.
- Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостивi панове? - похмуро
промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi.
Дво вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
- Ну, що скажете?
- Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали задерев'янiлими
язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп!
- Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви?
Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи
найгiршого.
- Чого ж мовчите?
- Нiчого нам казати, - промовив один. - Хоч убийте, а викупу не
нашкряба мо.
- Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний широкоплечий
городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але
його луснули кийком по головi, здерли чоботи i вiддухопелили так, що
бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i
кинули, мов колоду, в яму.
Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до
обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони
твердо стояли на сво му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести за
себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в наступнi днi били ще
жорстокiше.
Врештi залишився один - Семашко.
Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав, по сутi, одну мiзерiю.
Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя i
гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi сво©х пiдданих. Вiн проклинав
долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв зубожiлий, заляканий,
затурканий безконечними вiйнами i нападами народ, яким доводилося
правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до
його жертв, але коли вiн пригадував, що i вiн сам майже жебрак у
порiвняннi з iншими правителями - султаном, королем польським, царем
московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття зникало,
як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх
мешканцiв Немирова, на яких падала пiдозра, що у них могли бути хоч
якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби тiльки наповнити
ту нещасну бочечку, яку вiн трима у себе в потайному мiсцi... Одну
бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз
чув вiд знаючих людей, майже пiвсотнi... I де подiлося те багатство?
Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власнi. Тетеринi...
Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно© боротьби, що розгорiлася за
Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати лахи сво©х пiдданих,
щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити
сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з Самойловичем не вiдчувати себе
жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося як
навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав одним
з найголовнiших винуватцiв свого незавидного становища i котрого, якби
мiг, не задумуючись, пiддав би най-жорстокiшим тортурам... Його погляд
упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь вiд усiх, заглибившись у сво©
невеселi думки. Що хова ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому
Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може, не тiльки Сiрко, а й
Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що
допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу?
- Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка.
- Семашко Мирон, гетьмане.
- Звiдки?
- Немирiвський зроду-вiку.
- Давно в Сiчi?
- Як тiльки закiнчив ки©вську колегiю, так i гайнув за пороги,
ясновельможний пане гетьман... Тож уже кiльканадцять лiт... Правда, з
перервами.
- О, ти вчився в колегi©? Я теж там учився...
- Я це знаю, гетьмане.
- А ще що ти зна ш про мене?
- Те, що й усi.
- Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто не
зна , крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися...
- Я не розумiю вас.
- Не прикидайся дурником... Ти вже зна ш, за вiщо тобi всипали тут
ки©в...
- й-богу, не знаю!
- З чим прислав тебе Сiрко до Немирова?
- Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина.
- Вiн наказав убити мене?
- Вiн нiчого не наказував...
- То, може, це зробив гетьман Самойлович?
- Я нi разу не бачив його.
- Звiдки ти зна ш Астаматiя?
- Я його не знаю.
- Але ж по при©здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i
мав з ним розмову!
- Так, я був у Астаматiя, але тiльки тому, що такий наказ вашо©
ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний
строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирiвського
полковника.
- Ти сидiв у нього пiвдня!
- Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого б я мав
сидiти у нього пiвдня?
- Про це донесли менi вiрнi люди.
- Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни!
Юрась кинув бистрий погляд на Многогрiшного. Той миттю пiдбiг,
нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб його
слова чув ще хто-небудь.
- Я слухаю, пане гетьман.
- Вiн i ранiш так говорив?
- Так, пане гетьман... Але вiн викручу ться!
- Чому ти так дума ш?
- Жоден запорожець цього року не прибув у Немирiв на зимiвлю. Один
Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався таким випадком. А
потiм...
- Ну?
- Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба його допитувати так, щоб
сказав правду. Вiн зна бiльше, нiж каже. А коли допита мо Астаматiя, то
можна буде порiвняти ©хнi показання. I, я певен, щось виявиться.
Юрась знову глянув на Семашка.
- Ти чув?
- Чув.
- Отже, будеш говорити?
- Я сказав правду...
- Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн гукнув
пахолкам:Вiзьмiть його!
Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки©в, якими
два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали
перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi, ©м допомагав Многогрiшний.
Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях - по
кiсточках, кистях рук, по головi. Запорожець звивався, рятуючись вiд
ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому.
- Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав Юрась, давши знак
пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?..
- Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими
губами снiг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а
там хай Юрась розбира ться. Але зразу ж вiдiгнав ©©, як мерзенну, не гiдну
запорожця. Звичайно, Астаматiй заслугову найважчо© кари, бо разом з
Юрасем сi навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не
таким чином треба з ним розправитись... До того ж Юрась вимагатиме все
нових i нових зiзнань i вириватиме ©х найлютiшими тортурами.
- Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi.
- Ти розумi ш, що на тебе жде, коли не призна шся? - копнув його ногою
пiд бiк Многогрiшний. Семашко мовчав. Юрась повiв бровою - пахолки
жбурнули козака в яму.
- На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи
руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду вiзьмемося
за iнших!
Похмуро i холодно пiд цегляним склепiнням немирiвсько© в'язницi,
розташовано© на Викiтцi у великому льосi. По вогких стiнах стiкають
бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску лойова свiчка, але не може
сво©м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд того по
кутках ста ще зловiснiше i похмурiше.
Пiд протилежною вiд дверей стiною, за невеликим столом, сидить,
кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним - тапчан, покритий
кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий ослiн, на якому лежать
причандалля для допиту - кийки, нагайки, вiрьовки, дерев'яне цеберко з
водою. У цеберку плава берестовий ковшик.
Бiля дверей сто©ть гетьманський почет - Азем-ага, Многогрiшний,
пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день
не вiдпуска вiд себе, привчаючи до гетьмансько© служби.
Насупроти стола, пiд стiною, дрижачи вiд холоду, тупцяють наказний
гетьман Астаматiй, полковник Варениця i сотник Берендей. Усi босi,
роздягнутi до сорочок, простоволосi. Руки зв'язанi сирицею. В очах -
смертельна туга i жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий
терен, очей, потiм б' кулаком по столу, кричить:
- Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!..
Все розповiдайте!
Астаматiй, огрядний, важкий, широколиций волох, пiдняв чорночубу
голову, подивився прямо в очi Юрасевi.
- Що розповiдати, гетьмане?
- Сам зна ш, зраднику!..
- Не знаю.
- Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як?
Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення.
- Це наклеп, гетьмане!
- Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч з запорожцем Семашком
пiд час мо © вiдсутностi?
- 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на
Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув до сiм'© на
зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!
- Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповiв одразу
про того сiчовика?
- Не встиг, ваша ясновельможнiсть.
- Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене - ось
що!.. Хотiв за мою голову купити собi прихильнiсть запорожцiв та
мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда ш, що
чека на тебе?
Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо пiдозрiлива,
несамовита в гнiвi i не зупиниться нi перед чим, аби вирвати у нього
потрiбне йому зiзнання. Вiн раптом зi стогоном уклякнув на колiна,
витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не мiг простерти, i
гаряче заблагав:
- Ясновельможний пане гетьманi Ясновельможний пане гетьман!.. Не
катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай
западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!..
- I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися! - безжально
промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:- Гей, узуйте наказного в червонi
сап'янцi!
Астаматiй розпластався на бруднiй пiдлозi, але два дужi пахол-ки
схопили його, швиргонули на тапчан i заходилися гамселити кийками по
пiдошвах, по п'ятах, по литках...
Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi.
Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне
дiло.
Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i Якуб поопускали голови i
мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво © волi стали спiвучасниками
гидко© справи.
Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало на думку,
що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан i
"взуватимуть у червонi сап'янцi".
Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм замовк i тiльки
беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по
найболючiших мiсцях.
Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки.
- Ти щось ма ш сказати, Астаматiю? - Юрасевi очi горiли, нiби вiн
насолоджувався муками сво © жертви.
- Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо.
- А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки був наказним?..
Де те багатство?..
- У мене нiчого нема . Ви ж це добре зна те, гетьмане... Юрась хижо
усмiхнувся.
- Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще - може, кийки розв'яжуть
язика!
I знову посипалися удари. Коли Астаматiй знепритомнiв, Многогрiшний
зачерпнув у кiвшик крижано© води i хлюпнув йому в обличчя. Астаматiй
застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов з-за столу, нахилився
над ним.
- Ну, тепер призна шся?
Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмянi
гетьмановi очi.
- Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Вiн витерся
долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло.
- Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа ться на перекладинi цiлий
тиждень, щоб усi бачили, як я розправляюся зi зрадниками i
перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю.
Той зойкнув i впав на колiна.
- Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо?
- Сам зна ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся!
Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи.
- Був грiх, ясновельможний пане гетьман... Був грiх! Винен! Каюся!
Тiльки помилуй!..
- Де приховав украдене?
- Все покажу! Все!
- Нi, кажи зараз!
- Дома... У погребi, в правому кутку, за дверима... прикопане у
глечику...
- Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi.
- Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi©, зрадники© О,
горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс,
Морозенко, Небаба... Лицарi! А це...
Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi його блискали божевiллям,
губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки самi
стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв.
Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i рухом
гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi Вареницею,
штурхнув його ногою.
- Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень
в науку iншим!
Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча вiн пручався, виривався,
щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого,
скривавленого Астаматiя.
Нiхто не промовив жодного слова. Навiть Азем-ага мовчав, похмуро
бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.
Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i безпечно,
бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав якийсь дивний посмiх. Коли
зверху зачинилися дверi i в льосi настала тиша, в якiй було чути, як
потрiску полум'я свiчки, вiн раптом лiг на тапчан i звернувся до
пахолкiв:
- Починайте!
Юрась здивовано глипнув на нього.
- Ти чого блазню ш? Берендей весело вищирив зуби.
- А що ж, ваша ясновельможнiсть, менi робити? Чи я плакатиму, чи
смiятимусь - однак ви менi не повiрите...
- Але ж ти привласнив те, що ма належати мо©й казнi!
- А привласнив... ©й-богу привласнив!
- Що саме?
- Та вошви вдосталь набрався вiд вашого вошивого вiйська, пане
гетьман... Що - те !- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися.
Юрась скипiв.
- Над ким i над чим насмiха шся, дурню? Ти подумав, хто я i чи
прiзвище ношу?
- Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв хоч
у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я й насмiхаюся,
то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала всiм нам за грiхи
нашi!
- Не вивертайся! Це тобi не поможе!
- Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та чухайте ж, iродовi душi, -
звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво©х пiдлеглих, - мо© п'яти так,
щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а смiючись!..
Чу ш, Петре?
- Чую, - глухо озвався молодий пахолок.
- I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець!
- Та вже постараюся, добродiю мiй, - хмикнув другий пахолок,
попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана.
Юрась мовчки кивнув головою.
Беренде вi дали триста ударiв. Двiчi його вiдливали водою. Але вiн
уперто стояв на сво му.
- Жодного шеляга не привласнив... Умерти менi на цьому мiсцi... Це
собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда!
Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник?
- Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i лежав нерухомо,
як колода.
- Тiльки й того, що теплий, - вiдповiв пахолок, витираючи рукавом
спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки м - i врiже дуба!
- Ну, то досить! Якщо оклига - хай живе на здоров'я. Многогрiшний
нахилився до Юрася.
- Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн
виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна!
- Чому вiн ма бути мо©м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн
буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi стiльця, додав
голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я справедливий до сво©х
пiдданих!
Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всi
виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном i Якубом трохи
вiдстали.
- Аллах екбер! - прошепотiв Ненко. - Цей святенник - справжн
страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А
якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство?
Младен i Якуб перезирнулись. Теплi батькiвськi усмiшки осяяли ©хнi
обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця, хоча над
Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше:
Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу.
На майданi, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на
страчених, а на кiлькох вершникiв, що в'©хали до фортецi i простували
прямо до нього, ©хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми.
- Пане Йван - ти?! - аж вигукнув Юрась, упiзнавши в передньому
вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут?
Яненченко мовчки злiз з коня, кинув поводи козаковi i, згорбившись,
поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
- Нема бiльше нi Корсуня, нi Ржищева, нi iнших мiст та сiл понад
Днiпром, пане гетьман...
- Як-то нема?
- Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька,
несподiвано для всiх нас напав з великим вiйськом - усiм полком
Переяславським - i все спалив... А людей вивiв за Днiпро... Тих, хто
вчинив опiр, вирубав упень...
В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою.
- А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
- Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв?
- Однак ти живий!
- А що менi було робити - пустити кулю в лоба?
- А на що ти сподiва шся тут? Невже дума ш, що я дам тобi нове
полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?