Страница:
Стягайло. - Виберемо достойного!
- До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо промовив
Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на мене не образяться
мо© побратими, коли я висловлю свою думку...
- Кажи, батьку! Кажи!
- Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина смiлива i
розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед вас
така людина...
- Хто ж це, батьку? - почулися голоси.
- Семен Палiй!
Запала тиша. Для Палiя це було великою несподiванкою. Не меншою
несподiванкою, напевне, це було i для решти старшин. Хтось крякнув. I
знову настала тиша.
- Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою спитав Сiрко. - Не я ж вибираю
кошового... Я тiльки висловлюю свою думку...
- Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло. - Хай почека . Адже
старшi!
На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу зникла.
Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку. Холодний пiт зросив
його чоло.
- Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав з-за
столу. - Прощай, батьку!
Старшини i значнi козаки теж пiдвелися i почали прощатися. Кожен
пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив.
Стягайло знiяковiло пробурмотiв:
- Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен,
оберемо ми достойного!
Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром
пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало лiтн
сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не
стало...
3
На другий день пiсля похорону у вiйськовiй канцелярi© зiбралася
старшинська рада. Велика простора кiмната ледве вмiстила всiх значних
козакiв - вiйськового суддю, вiйськового писаря, осау-лiв, тобто
помiчникiв кошового отамана, курiнних отаманiв, а також старших та
"луччих" козакiв, якi в минулому обиралися отаманами або прославилися
вiйськовими подвигами чи мали великi господарства.
За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор i бунчук.
На столi, застеленому заради урочисто© хвилини шовковою турецькою
скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана.
До чи©х рук вона потрапить?
Погляди всiх присутнiх були звернутi на не©. Кожен знав, що не на
вiйськовiй радi, яка ма зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо
людину, яку потiм рада ма обрати кошовим. Так велося здавна.
Але кого буде названо?
Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за Семена Палiя.
Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали на широкоплечого красеня, котрий
скромно сидiв на лавi бiля порога в оточеннi сво©х друзiв - Арсена
Звенигори, Романа Во©нова, Метелицi, Андрiя Могили, Самуся, Iскри та
Абазина.
За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та
Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно - з надi ю
позирали на булаву кошового.
Кому ж усмiхнеться фортуна?
Першим - по старшинству - пiдвiвся i став говорити вiйськовий суддя,
старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка.
- Браття отамани, преславнi лицарi запорозькi, - промовив вiн
глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати,
кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо пiсля смертi батька
нашого, славетного ватага запорозького Iвана Сiрка, вiйсько наше
осиротiло, а братчики, як сiромахи нещаснi, не знають, до кого
прихилитися, i в разi несподiваного нападу ворога залишилися без
вiйськового вождя...
- Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами старi козаки. -
Треба обрати достойного!
- Перед смертю кошовий Iван Сiрко, як це вiдомо бiльшостi з вас,
заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого
в походах i боях лицаря...
Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по
столу.
- Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться - у його
вусах жодно© сиво© волосинки! То хiба ж личити-ме нам, старим i
досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i козаку на
Запорожжi вiд пречисто© до рiздва?..
- Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - озвався вiд порога Метелиця.
- Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого!
- Знайшов розумного! - пiдхопився Покотило. - Хай покозаку рокiв
двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього розум... А зараз хай попасе
заднiх.
- Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити кошовим? - спитав вiйськовий
суддя.
- Iвана Стягайла... Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курiнний
отаман...
- Iвана Рога! - гукнув хтось iз гурту. - Якщо i серед нас
найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два був кошовим, оса-улом,
наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше!
- Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на довгiй
жилавiй ши©, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. - Всi
сорок...
- Ну, от бачите, кого ж i обрати, як не його! Пiдхопився Самусь,
рожевощокий, голубоокий козарлюга.
- Братчики, менi зда ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом Сiрка!
- вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати кошовим Семена
Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi?
- Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. - Мертвому
- вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво ...
- Стягайла! Стягайла! - почулися голоси.
- Iвана Рога! - загули з другого боку.
- Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во©нов i Сiкач.
Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха.
- Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, - сказав вiн. - Якщо з вас
трьох, - звернувся вiн до претендентiв на булаву кошового, - дво не
вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде! I до шабель
дiйде!
Встав Семен Палiй.
- Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i глибоко поважали
Сiрка, звикли рахуватися з його думкою i безвiдмовно виконували його
накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз вас
зв'язу руки зараз... Щоб цього не було, я вiдмовляюся вiд честi бути
кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка i все сiчове
товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якiсь
привiле©, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи домагатися
булави кошового, а для того, щоб сво ю шаблею захищати нашу вiтчизну вiд
©© численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя
повернувся до Стягайла i Рога.
- Може, котрий з вас теж ма щось подiбне сказати, отамани? Стягайло i
Рiг мовчали.
- Тодi хай вас розсудить товариство, - сказав суддя. - Стрiляйте з
гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне - так i
буде!
Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки
почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi© залишилися тiльки члени
коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули.
4
Грiм пострiлiв з фортечних гармат i тривожно-закличний дрiб литавр
сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд до сiчового
майдану поспiшали запорожцi, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи
навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв винесли стiл,
застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами кола,
якраз навпроти вiйськово© канцелярi©. На чолi кожного куреня стали курiннi
старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той
здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi.
А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола, бiля стовпа,
не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив
по туго натягнутiй на великий казан, до блиску вичиненiй бичачiй шкурi
двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодiю, яка означала
збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум!
На цей раз швидко збиралися запорожцi. Всi знали, що сьогоднi
вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi.
Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв, смiху, молодецьких
витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям, невидимою тiнню витала
безсмертна душа ©хнього ватага Iвана Сiрка.
Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi.
Та ось розчинилися дверi вiйськово© канцелярi© - i на майдан вийшла
сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс
на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим срiблом килимком,
булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор i бунчук -
запорозькi клейноди. Позаду йшли вiйськовий писар, вiйськовий суддя,
вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi козаки, якi в
минулому були членами коша - запорозького уряду.
Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з прапором
та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар, який в однiй руцi
тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо i сувiй
паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою печаткою в руцi та iншi
старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi
чотири боки.
Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав:
- Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм разiв обирали
сво©м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв здобували славнi вiкторi©
над ворогами нашими, волею божою упоко©вся i залишив нас сиротами. Тож
сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче знати,
чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати, а старих
скидати?
- Нi, нi, не будемо! - загукали козаки.
- Одного кошового оберемо!
- От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте, кого б ви хотiли за
кошового мати.
Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм з гурту старшин почулися
вигуки:
- Iвана Стягайла хочемо!
- Iвана Рога!
- Палiя! Семена Палiя!
Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки старшини, а й усi
запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд цього
залежало, чия вiзьме.
- Палiя! Палiя! - репетував Сiкач що сили. Його пiдтримували
Звенигора, Во©нов, Метелиця i тi козаки, якi ходили разом з Палi м до
Немирова. Згодом до них при днала голоси сiчова голота, яка вбачала в
Палi вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть.
- Палiя! Палiя!
Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд
булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй вiк
уже був кiлька разiв кошовим, зберiгав зовнiшнiй спокiй i незворушно
дивився на розбурхане море братчикiв. Зате Стягайло аж позеленiв вiд
злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i
на всю силу сво © могутньо© горлянки гукнув:
- Братчики! Кого ж ви обира те? Та Палiй молодий ще! I на сходцi сам
вiдмовився вiд булави!
Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням, викликаним
серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув:
- Панове молодцi© Iвана Стягайла ми зна мо вже багато рокiв! Хто скаже,
що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив у
бою товариша?..
- Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда.
- То чого ж ви сумнiва тесь? Обирайте Iвана Стягайла!.. А я поставлю
товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi боднi
сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за©сти.
Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки.
- Це пiдкуп! Геть його!
Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом
залунало:
- Славно! Славно!
- Стягайла! Стягайла!
Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi:
мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i хлiб,
i сало - все те належало Стягайловi, а не йому.
А над майданом тим часом лунало:
- Стягайла кошовим! Стягайла!
Коли цей крик подужчав настiльки, що в ньому потонули iмена Рога i
Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i простягнув Стягайловi. У
того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на давнiй запорозький звичай,
вiн заховав за спину руки i сказав:
- Нi, не годен я тако© високо© честi, братчики!
- Стягайла! Стягайла! - знову ревнули запорожцi. Суддя вдруге
простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився.
Крики струсонули фортечнi стiни.
- Стягайла кошовим!
Суддя втрет простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не подумав
вiдмовлятися, а притьмом схопив ©© корчуватими ручищами, потримав перед
собою деякий час i пiднiс до вуст. Нiхто не сумнiвався в тому, що
поцiлунок його був цiлком щирий.
Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову.
- Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства!
- сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа!
Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай.
Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до новообраного кошового i посипали
йому голову землею. А вiн, мiцно тримаючи в руцi булаву, доброзичливо
усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i всi
братчики, заспоко©вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало
не до землi i сказав:
- Спасибi, братчики, за честь i шану! Клянусь свято пильнувати нашi
запорозькi звича© i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо© i вiри
православно©! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо© дорогi!
- Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик на
вухо Звенигорi.
А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше.
- Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо здоров'я по корцю
горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво пригощення?
Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'©хала цiла
валка пiдвiд, що загодя прибула зi Стягайлового зимiвника. Запорожцi
зустрiли ©© веселими вигуками та жартами. Стрiй враз поламався. Кожен
хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки...
5
Минув тиждень. Час, зда ться, невеликий, але в Арсенове i Романове
життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не було на свiтi, його
думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох з
них.
Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство, яке простувало в
Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолi посольства
стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i писарем був дяк Микита
Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську
столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у
Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, вiйськового
товариша Раковича, доброго знавця татарсько© i турецько© мов, а також
латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського уряду
на переговорах.
Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i поповнивши запаси
для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв
та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi.
Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли Арсен
Звенигора та Роман Во©нов. Числилися вони провiдниками, але Арсен, крiм
того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича.
Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один
перехiд вiд Перекопу. Вже третiй день його супроводжував загiн
перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли
до кордонiв сво©х угiдь, - i посол Тяпкiн та його люди почували себе у
вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував, що вiроломнi кримчаки могли
кожно© митi змiнити милiсть на гнiв.
Для посла було розбито невеличкий похiдний намет. Iншi члени
посольства, товмачi, провiдники та во©ни, а також татари, стомленi важкою
дорогою, повкладалися просто неба.
Арсен лiг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на
сiдло, що пахло кiнським потом, руки заклав за потилицю, розпростав
затерг.лi вiд цiлоденно© верхово© ©зди ноги.
Нiч була тиха, мiсячна. Тишу порушувало тiльки форкання коней, що
паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання
цвiркунiв у пахучих бур'янах.
Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо,
по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце
скнiло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скiльки днiв минуло, скiльки
мiсяцiв, а про Златку i Стеху - жодно© звiстки достовiрно©! Тепер вся
надiя на по©здку в Крим. Там вони з Романом якось зумiють зустрiтися з
салтаном Газi-бе м i - хай що буде, те й буде! - примусять його сказати
всю правду!
Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi ©©, пригаслi, посмутнiлi,
мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу i завдають йому ще
бiльшого болю.
"Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй мене! - шепоче вiн майже
беззвучно. - Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з
неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди б не
закинула тебе лиха доля, мила моя!"
Йому зда ться, що ©© личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися,
i в нього раптом виника напiвбожевiльна думка, що i Златка в цю мить
дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ©© думки й почуття передаються
йому, а його - ©й.
Чи ж може таке бути?
Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав найменшого сумнiву, що
таке неможливе. Адже вiн ось лежить серед степу, пiд бездонною
темно-синьою банею, усiяною мерехтливими зiрками, а бачить ©©, свою
кохану, то чому б i вона десь на чужинi, в безмiрнiй далекостi, не
дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про
нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з' дну ©хнi серця невидимими
струнами!
Чи то ж так?
Легеньке зiтхання вирвалося з його грудей, i в ту ж мить гаряча
Романова рука мiцно стиснула його руку.
- Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима,
хоча Арсен знав, що в нього теж душа болiла за Стехою. - Не сумуй.
Вiриться менi, що живi вони... I ми визволимо ©х. Визволимо! Або самi
загинемо...
- Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце.
ПЕРЕМИР'Я
1
Перекопський бей зустрiв московське посольство непривiтно: вiд
подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився, а примiщення надав не в
посольському станi i навiть не в караван-сара© для чужоземних купцiв, а в
похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею мовчазних
сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного високою
вапняковою стiною.
Так минув тиждень. Потiм - другий.
- Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко
ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату
борiдку. - Схоже на те, що нас зустрiчають не краще, нiж торiшн
посольство Сухотiна i Михайлова. Але ж то було зразу пiсля вiйни! А
зараз... Хан мiг би вже й охолонути.
- Вiн зна , що робить, - промовив Звенигора. - Це давнiй татарський
звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями,
а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть!
- Ну, вiд нас цього не дiждуться, - буркнув Зотов. - Бiльшим, нiж
дозволив цар, ми не поступимося.
Стольник Василь Тяпкiн мовчав. Вiн взагалi був неговiркий,
небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво© думки. Кожне дiло робив
поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко, майже
неможливо. Мабуть, у Москвi зважали на цю рису його характеру, коли
посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та й
досвiд посольський мав великий... Всi цi днi вiн терпляче ждав, що ©х
ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а
про них нiби забули. Нiхто з вищих ханських урядовцiв не заходив, не
цiкавився, як вони живуть, чого бажають. Тiльки служки з улесливими
усмiшками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними
тацями в руках i ставили на низенькi столики глибокi череп'янi миски з
незмiнною тушкованою бараниною.
Сьогоднi вони теж вкотилися в широко розчиненi дверi i, кланяючись,
попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з свого мiсця
i, перегородивши ©м дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
- Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при©хали сюди не обжиратися, а
трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що ми
вимага мо зустрiчi з ханом! I поки не одержимо вiд нього твердого
запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у Бахчисарай, ми в рот
нiчого не вiзьмемо!
Служки були враженi i позадкували зi сво©ми мисками. Не менше були
враженi i члени посольства, якi вперше бачили стольника таким
розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нiчого.
Промовчав.
Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi
слiдом за служником прийшов чауш i повiдомив, що завтра посольство
мошковiв вирушить до Ак-Мечетi.
Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'©зду.
Вiд Перекопа до Ак-Мечетi два кiннi переходи. Але провiдники не
поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi.
Власне, Ак-Мечеть тiльки називалася мiстом, а насправдi це було
невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру. В
центрi його, на пригiрку, височiла бiла мечеть, викладена iз пиляного
вапняку. Вiд не© селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла мечеть. За
нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газi. А далi
в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за
яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
Посольство зупинилося в дворi бея.
У Арсена тьохнуло серце. Невже вiн зараз побачить свого кривдника?
Невже дiзна ться, де той подiв дiвчат? А що вiн примусить його сказати
правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту життя, а свого
доможеться!..
Двiр був просторий, обнесений за татарським звича м з усiх бокiв
будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад.
Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони
все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що тепер ©м тут доведеться,
можливо, без нiчи © пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i
потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна було
при потребi заховатися...
Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно збитий
чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима.
- Я радий вiтати у себе посольство царя мошковiв, - уклонився вiн,
приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо©
приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для вас притулок у
його домi...
Тонка усмiшка промайнула на смаглявому обличчi бея. Це насторожило
Арсена, який невiдривне стежив за ним.
Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея.
- То хiба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми
хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом...
Мошкови - тобто москови, московiти. Так татари називали росiян i
взагалi всiх пiдданих Московсько© держави.
- Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо© вiдповiдi бей. - Прошу
вас до будинку калги. Його, правда, нема дома, але для вас приготовлено
примiщення...
I вiн рушив до ворiт.
Та в цю мить iз саду зi смiхом i вереском вискочили два чорночубi
хлопчики, а за ними, доганяючи ©х, вибiгла молода гарна жiнка в легкому
шовковому вбраннi. Вiд швидкого бiгу лице ©© розпашiлося, а густа
золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали смiятися
i зупинилися.
- Матка боска! - скрикнула жiнка, уздрiвши перед собою Ар-сена
Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо© дружини Спихальського,
однак вчасно стримався.
Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, i все ж
зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився.
Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився у ставного
красеня козака, i це вiдразу пiдстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в
переляканi голубi очi Вандзi, нiби наказуючи, щоб вона мовчала, вiн
уклонився i сказав:
- Ми, зда ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас...
Якi гарненькi хлоп'ята!
Вiн уже здогадався, що перед ним - сини Газi-бея, i, щоб зробити
при мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав
вихваляти дiтей.
Обличчя бея розпогодилося.
- Це мо© сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не без гордощiв сказав
вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся.
Всi вклонилися Вандi-ханум.
Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей i
швидко пiшла до будинку. Тiльки на порозi зупинилася i, як здалося
Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього.
2
Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не найкраще
примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i зупинився перед високою
масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою.
Молодий сеймен вiдчинив дверi.
- Що це означа ? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга не ма намiру
запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей, i
тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом?
- Урус-бе вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час - i
вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах продовжить його
лiта!
Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi,
а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд
самим дахом.
Коли зачинилися дверi i гримнув засув, козаки деякий час постояли
мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату.
Власне, оглядати було нiчого. Довкола них жовтiли голi нiздрюватi
стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола, нi лави. Тiльки в кутку
лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька баранячих
шкур. На пiдвiконнi вузького, мов бiйниця, вiкна блищав свiжоначищений
мiдний глек з водою.
- Гм, зда ться, наш посол був правий, - глухо промовив Роман. - 3
однi © тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в Ак-Мечет!... Цiкаво,
- До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо промовив
Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на мене не образяться
мо© побратими, коли я висловлю свою думку...
- Кажи, батьку! Кажи!
- Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина смiлива i
розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед вас
така людина...
- Хто ж це, батьку? - почулися голоси.
- Семен Палiй!
Запала тиша. Для Палiя це було великою несподiванкою. Не меншою
несподiванкою, напевне, це було i для решти старшин. Хтось крякнув. I
знову настала тиша.
- Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою спитав Сiрко. - Не я ж вибираю
кошового... Я тiльки висловлюю свою думку...
- Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло. - Хай почека . Адже
старшi!
На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу зникла.
Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку. Холодний пiт зросив
його чоло.
- Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав з-за
столу. - Прощай, батьку!
Старшини i значнi козаки теж пiдвелися i почали прощатися. Кожен
пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив.
Стягайло знiяковiло пробурмотiв:
- Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен,
оберемо ми достойного!
Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром
пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало лiтн
сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не
стало...
3
На другий день пiсля похорону у вiйськовiй канцелярi© зiбралася
старшинська рада. Велика простора кiмната ледве вмiстила всiх значних
козакiв - вiйськового суддю, вiйськового писаря, осау-лiв, тобто
помiчникiв кошового отамана, курiнних отаманiв, а також старших та
"луччих" козакiв, якi в минулому обиралися отаманами або прославилися
вiйськовими подвигами чи мали великi господарства.
За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор i бунчук.
На столi, застеленому заради урочисто© хвилини шовковою турецькою
скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана.
До чи©х рук вона потрапить?
Погляди всiх присутнiх були звернутi на не©. Кожен знав, що не на
вiйськовiй радi, яка ма зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо
людину, яку потiм рада ма обрати кошовим. Так велося здавна.
Але кого буде названо?
Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за Семена Палiя.
Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали на широкоплечого красеня, котрий
скромно сидiв на лавi бiля порога в оточеннi сво©х друзiв - Арсена
Звенигори, Романа Во©нова, Метелицi, Андрiя Могили, Самуся, Iскри та
Абазина.
За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та
Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно - з надi ю
позирали на булаву кошового.
Кому ж усмiхнеться фортуна?
Першим - по старшинству - пiдвiвся i став говорити вiйськовий суддя,
старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка.
- Браття отамани, преславнi лицарi запорозькi, - промовив вiн
глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати,
кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо пiсля смертi батька
нашого, славетного ватага запорозького Iвана Сiрка, вiйсько наше
осиротiло, а братчики, як сiромахи нещаснi, не знають, до кого
прихилитися, i в разi несподiваного нападу ворога залишилися без
вiйськового вождя...
- Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами старi козаки. -
Треба обрати достойного!
- Перед смертю кошовий Iван Сiрко, як це вiдомо бiльшостi з вас,
заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого
в походах i боях лицаря...
Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по
столу.
- Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться - у його
вусах жодно© сиво© волосинки! То хiба ж личити-ме нам, старим i
досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i козаку на
Запорожжi вiд пречисто© до рiздва?..
- Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - озвався вiд порога Метелиця.
- Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого!
- Знайшов розумного! - пiдхопився Покотило. - Хай покозаку рокiв
двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього розум... А зараз хай попасе
заднiх.
- Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити кошовим? - спитав вiйськовий
суддя.
- Iвана Стягайла... Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курiнний
отаман...
- Iвана Рога! - гукнув хтось iз гурту. - Якщо i серед нас
найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два був кошовим, оса-улом,
наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше!
- Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на довгiй
жилавiй ши©, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. - Всi
сорок...
- Ну, от бачите, кого ж i обрати, як не його! Пiдхопився Самусь,
рожевощокий, голубоокий козарлюга.
- Братчики, менi зда ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом Сiрка!
- вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати кошовим Семена
Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi?
- Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. - Мертвому
- вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво ...
- Стягайла! Стягайла! - почулися голоси.
- Iвана Рога! - загули з другого боку.
- Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во©нов i Сiкач.
Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха.
- Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, - сказав вiн. - Якщо з вас
трьох, - звернувся вiн до претендентiв на булаву кошового, - дво не
вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде! I до шабель
дiйде!
Встав Семен Палiй.
- Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i глибоко поважали
Сiрка, звикли рахуватися з його думкою i безвiдмовно виконували його
накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз вас
зв'язу руки зараз... Щоб цього не було, я вiдмовляюся вiд честi бути
кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка i все сiчове
товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якiсь
привiле©, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи домагатися
булави кошового, а для того, щоб сво ю шаблею захищати нашу вiтчизну вiд
©© численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя
повернувся до Стягайла i Рога.
- Може, котрий з вас теж ма щось подiбне сказати, отамани? Стягайло i
Рiг мовчали.
- Тодi хай вас розсудить товариство, - сказав суддя. - Стрiляйте з
гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне - так i
буде!
Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки
почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi© залишилися тiльки члени
коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули.
4
Грiм пострiлiв з фортечних гармат i тривожно-закличний дрiб литавр
сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд до сiчового
майдану поспiшали запорожцi, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи
навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв винесли стiл,
застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами кола,
якраз навпроти вiйськово© канцелярi©. На чолi кожного куреня стали курiннi
старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той
здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi.
А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола, бiля стовпа,
не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив
по туго натягнутiй на великий казан, до блиску вичиненiй бичачiй шкурi
двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодiю, яка означала
збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум!
На цей раз швидко збиралися запорожцi. Всi знали, що сьогоднi
вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi.
Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв, смiху, молодецьких
витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям, невидимою тiнню витала
безсмертна душа ©хнього ватага Iвана Сiрка.
Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi.
Та ось розчинилися дверi вiйськово© канцелярi© - i на майдан вийшла
сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс
на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим срiблом килимком,
булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор i бунчук -
запорозькi клейноди. Позаду йшли вiйськовий писар, вiйськовий суддя,
вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi козаки, якi в
минулому були членами коша - запорозького уряду.
Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з прапором
та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар, який в однiй руцi
тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо i сувiй
паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою печаткою в руцi та iншi
старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi
чотири боки.
Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав:
- Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм разiв обирали
сво©м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв здобували славнi вiкторi©
над ворогами нашими, волею божою упоко©вся i залишив нас сиротами. Тож
сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче знати,
чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати, а старих
скидати?
- Нi, нi, не будемо! - загукали козаки.
- Одного кошового оберемо!
- От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте, кого б ви хотiли за
кошового мати.
Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм з гурту старшин почулися
вигуки:
- Iвана Стягайла хочемо!
- Iвана Рога!
- Палiя! Семена Палiя!
Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки старшини, а й усi
запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд цього
залежало, чия вiзьме.
- Палiя! Палiя! - репетував Сiкач що сили. Його пiдтримували
Звенигора, Во©нов, Метелиця i тi козаки, якi ходили разом з Палi м до
Немирова. Згодом до них при днала голоси сiчова голота, яка вбачала в
Палi вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть.
- Палiя! Палiя!
Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд
булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй вiк
уже був кiлька разiв кошовим, зберiгав зовнiшнiй спокiй i незворушно
дивився на розбурхане море братчикiв. Зате Стягайло аж позеленiв вiд
злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i
на всю силу сво © могутньо© горлянки гукнув:
- Братчики! Кого ж ви обира те? Та Палiй молодий ще! I на сходцi сам
вiдмовився вiд булави!
Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням, викликаним
серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув:
- Панове молодцi© Iвана Стягайла ми зна мо вже багато рокiв! Хто скаже,
що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив у
бою товариша?..
- Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда.
- То чого ж ви сумнiва тесь? Обирайте Iвана Стягайла!.. А я поставлю
товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi боднi
сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за©сти.
Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки.
- Це пiдкуп! Геть його!
Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом
залунало:
- Славно! Славно!
- Стягайла! Стягайла!
Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi:
мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i хлiб,
i сало - все те належало Стягайловi, а не йому.
А над майданом тим часом лунало:
- Стягайла кошовим! Стягайла!
Коли цей крик подужчав настiльки, що в ньому потонули iмена Рога i
Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i простягнув Стягайловi. У
того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на давнiй запорозький звичай,
вiн заховав за спину руки i сказав:
- Нi, не годен я тако© високо© честi, братчики!
- Стягайла! Стягайла! - знову ревнули запорожцi. Суддя вдруге
простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився.
Крики струсонули фортечнi стiни.
- Стягайла кошовим!
Суддя втрет простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не подумав
вiдмовлятися, а притьмом схопив ©© корчуватими ручищами, потримав перед
собою деякий час i пiднiс до вуст. Нiхто не сумнiвався в тому, що
поцiлунок його був цiлком щирий.
Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову.
- Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства!
- сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа!
Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай.
Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до новообраного кошового i посипали
йому голову землею. А вiн, мiцно тримаючи в руцi булаву, доброзичливо
усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i всi
братчики, заспоко©вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало
не до землi i сказав:
- Спасибi, братчики, за честь i шану! Клянусь свято пильнувати нашi
запорозькi звича© i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо© i вiри
православно©! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо© дорогi!
- Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик на
вухо Звенигорi.
А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше.
- Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо здоров'я по корцю
горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво пригощення?
Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'©хала цiла
валка пiдвiд, що загодя прибула зi Стягайлового зимiвника. Запорожцi
зустрiли ©© веселими вигуками та жартами. Стрiй враз поламався. Кожен
хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки...
5
Минув тиждень. Час, зда ться, невеликий, але в Арсенове i Романове
життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не було на свiтi, його
думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох з
них.
Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство, яке простувало в
Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолi посольства
стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i писарем був дяк Микита
Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську
столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у
Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, вiйськового
товариша Раковича, доброго знавця татарсько© i турецько© мов, а також
латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського уряду
на переговорах.
Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i поповнивши запаси
для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв
та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi.
Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли Арсен
Звенигора та Роман Во©нов. Числилися вони провiдниками, але Арсен, крiм
того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича.
Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один
перехiд вiд Перекопу. Вже третiй день його супроводжував загiн
перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли
до кордонiв сво©х угiдь, - i посол Тяпкiн та його люди почували себе у
вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував, що вiроломнi кримчаки могли
кожно© митi змiнити милiсть на гнiв.
Для посла було розбито невеличкий похiдний намет. Iншi члени
посольства, товмачi, провiдники та во©ни, а також татари, стомленi важкою
дорогою, повкладалися просто неба.
Арсен лiг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на
сiдло, що пахло кiнським потом, руки заклав за потилицю, розпростав
затерг.лi вiд цiлоденно© верхово© ©зди ноги.
Нiч була тиха, мiсячна. Тишу порушувало тiльки форкання коней, що
паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання
цвiркунiв у пахучих бур'янах.
Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо,
по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце
скнiло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скiльки днiв минуло, скiльки
мiсяцiв, а про Златку i Стеху - жодно© звiстки достовiрно©! Тепер вся
надiя на по©здку в Крим. Там вони з Романом якось зумiють зустрiтися з
салтаном Газi-бе м i - хай що буде, те й буде! - примусять його сказати
всю правду!
Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi ©©, пригаслi, посмутнiлi,
мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу i завдають йому ще
бiльшого болю.
"Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй мене! - шепоче вiн майже
беззвучно. - Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з
неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди б не
закинула тебе лиха доля, мила моя!"
Йому зда ться, що ©© личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися,
i в нього раптом виника напiвбожевiльна думка, що i Златка в цю мить
дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ©© думки й почуття передаються
йому, а його - ©й.
Чи ж може таке бути?
Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав найменшого сумнiву, що
таке неможливе. Адже вiн ось лежить серед степу, пiд бездонною
темно-синьою банею, усiяною мерехтливими зiрками, а бачить ©©, свою
кохану, то чому б i вона десь на чужинi, в безмiрнiй далекостi, не
дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про
нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з' дну ©хнi серця невидимими
струнами!
Чи то ж так?
Легеньке зiтхання вирвалося з його грудей, i в ту ж мить гаряча
Романова рука мiцно стиснула його руку.
- Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима,
хоча Арсен знав, що в нього теж душа болiла за Стехою. - Не сумуй.
Вiриться менi, що живi вони... I ми визволимо ©х. Визволимо! Або самi
загинемо...
- Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце.
ПЕРЕМИР'Я
1
Перекопський бей зустрiв московське посольство непривiтно: вiд
подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився, а примiщення надав не в
посольському станi i навiть не в караван-сара© для чужоземних купцiв, а в
похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею мовчазних
сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного високою
вапняковою стiною.
Так минув тиждень. Потiм - другий.
- Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко
ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату
борiдку. - Схоже на те, що нас зустрiчають не краще, нiж торiшн
посольство Сухотiна i Михайлова. Але ж то було зразу пiсля вiйни! А
зараз... Хан мiг би вже й охолонути.
- Вiн зна , що робить, - промовив Звенигора. - Це давнiй татарський
звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями,
а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть!
- Ну, вiд нас цього не дiждуться, - буркнув Зотов. - Бiльшим, нiж
дозволив цар, ми не поступимося.
Стольник Василь Тяпкiн мовчав. Вiн взагалi був неговiркий,
небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво© думки. Кожне дiло робив
поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко, майже
неможливо. Мабуть, у Москвi зважали на цю рису його характеру, коли
посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та й
досвiд посольський мав великий... Всi цi днi вiн терпляче ждав, що ©х
ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а
про них нiби забули. Нiхто з вищих ханських урядовцiв не заходив, не
цiкавився, як вони живуть, чого бажають. Тiльки служки з улесливими
усмiшками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними
тацями в руках i ставили на низенькi столики глибокi череп'янi миски з
незмiнною тушкованою бараниною.
Сьогоднi вони теж вкотилися в широко розчиненi дверi i, кланяючись,
попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з свого мiсця
i, перегородивши ©м дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
- Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при©хали сюди не обжиратися, а
трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що ми
вимага мо зустрiчi з ханом! I поки не одержимо вiд нього твердого
запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у Бахчисарай, ми в рот
нiчого не вiзьмемо!
Служки були враженi i позадкували зi сво©ми мисками. Не менше були
враженi i члени посольства, якi вперше бачили стольника таким
розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нiчого.
Промовчав.
Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi
слiдом за служником прийшов чауш i повiдомив, що завтра посольство
мошковiв вирушить до Ак-Мечетi.
Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'©зду.
Вiд Перекопа до Ак-Мечетi два кiннi переходи. Але провiдники не
поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi.
Власне, Ак-Мечеть тiльки називалася мiстом, а насправдi це було
невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру. В
центрi його, на пригiрку, височiла бiла мечеть, викладена iз пиляного
вапняку. Вiд не© селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла мечеть. За
нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газi. А далi
в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за
яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
Посольство зупинилося в дворi бея.
У Арсена тьохнуло серце. Невже вiн зараз побачить свого кривдника?
Невже дiзна ться, де той подiв дiвчат? А що вiн примусить його сказати
правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту життя, а свого
доможеться!..
Двiр був просторий, обнесений за татарським звича м з усiх бокiв
будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад.
Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони
все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що тепер ©м тут доведеться,
можливо, без нiчи © пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i
потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна було
при потребi заховатися...
Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно збитий
чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима.
- Я радий вiтати у себе посольство царя мошковiв, - уклонився вiн,
приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо©
приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для вас притулок у
його домi...
Тонка усмiшка промайнула на смаглявому обличчi бея. Це насторожило
Арсена, який невiдривне стежив за ним.
Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея.
- То хiба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми
хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом...
Мошкови - тобто москови, московiти. Так татари називали росiян i
взагалi всiх пiдданих Московсько© держави.
- Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо© вiдповiдi бей. - Прошу
вас до будинку калги. Його, правда, нема дома, але для вас приготовлено
примiщення...
I вiн рушив до ворiт.
Та в цю мить iз саду зi смiхом i вереском вискочили два чорночубi
хлопчики, а за ними, доганяючи ©х, вибiгла молода гарна жiнка в легкому
шовковому вбраннi. Вiд швидкого бiгу лице ©© розпашiлося, а густа
золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали смiятися
i зупинилися.
- Матка боска! - скрикнула жiнка, уздрiвши перед собою Ар-сена
Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо© дружини Спихальського,
однак вчасно стримався.
Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, i все ж
зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився.
Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився у ставного
красеня козака, i це вiдразу пiдстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в
переляканi голубi очi Вандзi, нiби наказуючи, щоб вона мовчала, вiн
уклонився i сказав:
- Ми, зда ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас...
Якi гарненькi хлоп'ята!
Вiн уже здогадався, що перед ним - сини Газi-бея, i, щоб зробити
при мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав
вихваляти дiтей.
Обличчя бея розпогодилося.
- Це мо© сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не без гордощiв сказав
вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся.
Всi вклонилися Вандi-ханум.
Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей i
швидко пiшла до будинку. Тiльки на порозi зупинилася i, як здалося
Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього.
2
Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не найкраще
примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i зупинився перед високою
масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою.
Молодий сеймен вiдчинив дверi.
- Що це означа ? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга не ма намiру
запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей, i
тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом?
- Урус-бе вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час - i
вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах продовжить його
лiта!
Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi,
а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд
самим дахом.
Коли зачинилися дверi i гримнув засув, козаки деякий час постояли
мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату.
Власне, оглядати було нiчого. Довкола них жовтiли голi нiздрюватi
стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола, нi лави. Тiльки в кутку
лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька баранячих
шкур. На пiдвiконнi вузького, мов бiйниця, вiкна блищав свiжоначищений
мiдний глек з водою.
- Гм, зда ться, наш посол був правий, - глухо промовив Роман. - 3
однi © тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в Ак-Мечет!... Цiкаво,